Тема 1. Конституція – основний закон держави. Верховенство права
Однією з найбільш шанованих суспільних цінностей сучасності е конституція. На сьогодні у світі діє більше 200 конституцій (у 2004 р. прийнята також перша наднаціональна конституція – Конституція Європейського Союзу), а також існує понад 300 конституцій суб'єктів федерацій і автономних утворень. Конституції стали найважливішим здобутком національної політико-правової думки, втілили найкращі здобутки державотворення, а у ряді країн – нормативно закріпили перемоги у революціях, війнах за незалежність тощо.
Конституція–це система правових норм певної держави, яка приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу і регулює найбільш важливі суспільні відносини в сфері організації та функціонування органів державної влади, державно-територіального устрою та правового статусу людини і громадянина.
Конституція, як і будь-який закон, нормативно-правовий акт, покликана регулювати суспільні відносини. Відмінність конституції в цій частині від інших нормативно-правових актів (основним завданням яких є регулювання суспільних відносини) полягає в обсязі (в межах) цього правового регулювання.
Виділяють два значення поняття "конституція":
- матеріальне значення, відповідно до якого конституція являє собою писаний акт або сукупність актів чи конституційних звичаїв, які перш за все проголошують та гарантують права і свободи людини і громадянина та визначають основи суспільного ладу, форму правління і територіального устрою, основи організації центральних та місцевих органів влади, їх компетенцію та відносини, державну символіку та столицю;
- формальне значення, за яким конституція - це закон або група законів, що мають вищу юридичну силу щодо всіх інших законів та інших актів. Конституція в цьому розумінні - закон для законів, що виражається в її особливому порядку прийняття та внесення до неї змін, у верховенстві в правовій системі держави.
Виділяють такі основні теорії походження конституцій:
- договірна теорія, яка виходить із того, що члени суспільства уклали договір, утілений в конституції, відповідно до якого встановлюються принципові основи існування суспільства та правила, за якими воно функціонує;
- природно-правова теорія, згідно з якою конституція є проявом волі народу, його суверенітету;
- теологічна теорія виходить із того, що конституція - втілення божественних приписів суспільству про правила життя;
- теорія, що пов'язує виникнення конституції тільки з державною владою, відкидаючи народний суверенітет. Державна влада згідно з цією теорією сама себе обмежує шляхом закріплення в конституції меж своїх повноважень;
- марксистсько-ленінська теорія, відповідно до якої конституція виражає волю не всього суспільства, а економічно панівного класу.
Основні риси Конституції:
- основоположний характер конституції полягає в тому, що вона регулює не всі суспільні відносини, а лише найбільш важливі і має загальний характер, є стрижнем правової системи будь-якої держави. Усі інші суспільні відносини повинні регламентуватися законами та підзаконними актами, які приймаються на основі конституції і не можуть їй суперечити.
- народність конституції полягає в тому, що вона є засобом вираження волі та інтересів усього населення країни чи його більшості, закріплює суспільні відносини, які притаманні саме цьому народу, приймається народом безпосередньо або через його представників.
- реальність конституції полягає в тому, що вона повинна відображати фактичний стан суспільства, інакше цей документ не буде сприйматися і виконуватися народом.
- стабільність конституції полягає в тому, що вона як документ тривалої дії у часі не повинна постійно підлягати змінам. Проте, у деяких країнах конституції змінювалися неодноразово.
Функції Конституції.
Політична функція, яка означає, що Конституція закріплює засади конституційного ладу, політичного режиму, проголошує народовладдя, визначає напрями розвитку суспільства. Вона визнає і закріплює політичну багатоманітність, багатопартійність, надаючи різним політичним силам рівні можливості в отриманні державної влади. Конституція водночас забороняє дії, спрямовані на насильницьку зміну засад конституційного ладу, створення військових формувань.
Юридична функція пов’язана з тим, що Конституція є Основним Законом держави, базою системи національного права. Вона встановлює основоположні правові приписи, які є визначальними для інших галузей права. Оскільки норми Конституції мають найвищу юридичну силу, то вона забезпечує впорядкованість і необхідне правове регулювання суспільних відносин з допомогою взаємопов’язаних і внутрішньо підпорядкованих нормативних актів держави.
Установча функція полягає в тому, що Конституція встановлює основні політико-правові інститути держави і суспільства, визначає основи правового статусу громадян, систему органів державної влади, органів місцевого самоврядування тощо.
Ідеологічна функція виявляє себе в тому, що Конституція закріплює основоположні цінності (демократія, суверенітет народу, права людини і громадянина тощо), виконує важливу роль стосовно державних і самоврядувальних інституцій, громадян і посадових осіб, орієнтує їх на виконання законів, шанування закріплених у ній цінностей.
Обмежувальна функція полягає в тому, що конституційні норми створюють основу і визначають межі діяльності державних органів, стримують узурпацію і монополізацію влади певними владними структурами державної влади.
Зовнішньополітична функція знаходить свій вияв у тому, що інші держави й народи за змістом Конституції можуть робити висновки про рівень демократизму держави. Конституція – це своєрідний «паспорт» держави, її конституційного устрою.
Виховна функція конституції – одне з найважливіших завдань виховної функції – виховання високої правосвідомості, формування у громадян стимулів правомірної поведінки.
Класифікація конституцій дає можливість орієнтуватися в їх багатоманітності, краще їх розрізняти, зіставляти одну з одною, допомагає зрозуміти природу і особливості конституцій, з’ясувати їх зміст.
Конституції можна класифікувати за різними ознаками:
- за часом дії– постійні (наприклад Конституція США 1787 р.). і тимчасові (наприклад конституційна декларація Єменської Арабської Республіки 1974 р., конституції Об'єднаних Арабських Єміратів 1971 р.).. Тимчасові звичайно приймаються на встановлений строк або до настання якоїсь певної події.Постійні характеризуються встановленням необмеженого строку їх дії, що, однак, не гарантує їх довічності, а лише вказує на цілі законодавця на час їх прийняття;
- за політичним режимом– демократичні (наприклад, Конституції переважної більшості країн Європи: Швеції, Нідерландів, Франції) і авторитарні (наприклад, Констиутція Камбоджи 1952 р.). Перші гарантують здійснення основних прав і свобод, періодичність виборіворганів влади, вільне створення і діяльність політичних партій та ін. Авторитарні конституції (особливо тоталітарні) забороняють діяльність політичних партій, закріплюють монопольну ідеологію та ін;
- за формою правління, залежно від порядку заміщення посади (поста) глави держави, їх поділяють на монархічні (наприклад, Конституція Данії 1953 р, Конституція Іспанії 1978 р.) і республіканські (наприклад, Конституція Франції 1958 р,Конституція Німеччини 1949 р.);
- за формою політично-територіального устрою– на унітарні (наприклад, Конституція України 1996 р,Конституція Італії 1947 р.) й федеративні (наприклад, Конституція РФ 1993 р,Конституція Німеччини 1949 р.);
- за способом прийняття– на народні (наприклад Конституція США 1787 р.) та даровані (прикладом є Конституція Японії 1889 року). Народними вважають конституції, які приймаються парламентами або установчими зборами чи виборцями шляхом голосування на всенародному референдумі. Даровані (октройовані) конституції запроваджувалися одностороннім актом глави держави (монарха), який дарував конституцію, як правило, не з доброї волі, а через те, що боявся втратити трон в результаті народних виступів;
- за порядком зміни (формальними ознаками) – жорсткі, гнучкі, змішані. Жорсткі конституції мають на меті забезпечення стабільності державного ладу, який, у свою чергу, сприяє зміцненню їх авторитету і відповідно стабільності конституційного ладу. Є різні способи забезпечення жорсткості конституцій (прийняття кваліфікованою більшістю, затвердження референдумом та ін). Для гнучких конституцій характерна їх зміна в тому ж порядку, як і звичайних законів. Змішаних конституцій у світі дуже мало (наприклад, Конституція Республіки Мальта). Одна частина конституційних норм таких конституцій може бути змінена кваліфікованою більшістю, а інша – простою більшістю;
- за зовнішньою формою– писані (наприклад, Конституція України 1996 р,Конституція Італії 1947 р.) і неписані (нині вони застосовуються лише у Великобританії та Новій Зеландії). Писані конституції являють собою кодифіковані акти, у яких усі питання конституційного характеру врегульовані в єдиному документі. Неписані конституції характеризуються тим, що питання конституційного характеру знаходять своє закріплення не в одному, а в кількох нормативних актах. До неписаної конституції інколи відносять окремі парламентські закони, судові прецеденти, звичаї, доктринальні тлумачення;
- за відповідністю реальним відносинам у суспільстві– реальні (наприклад, Конституція України 1996 р,Конституція Італії 1947 р, Конституція Німеччини 1949 р.) і фіктивні (формальні) (наприклад, Конституції Третього Рейху). Реальною визнається конституція, яка відповідає реальним відносинам у суспільстві і регулює їх своїми нормами. Фіктивними, або ж формальними, вважаються конституції, які містять такі конституційні положення, які не отримують реалізації на практиці.
Конституція України –це єдиний нормативно-правовий акт, який має особливий характер і з допомогою якого український народ виражає свою суверенну волю, утверджує основні засади устрою суспільства і держави, визначає систему і структуру державної влади і місцевого самоврядування, основи правового статусу особи, територіального устрою держави.
Важливе значення має форма Конституції, на яку безпосередньо впливає її зміст. Форма Конституції– це спосіб організації закріпленого в ній нормативного матеріалу. Конституція має внутрішню і зовнішню форми, тобто систему і структуру. Система Конституції– це зумовлена змістом об’єкта конституційного регулювання організація норм, яка створюється законодавцем з урахуванням вимог національних традицій і законодавчої техніки. Вона виражає послідовність розміщення преамбули, розділів, статей у тексті Конституції. Система дає уявлення про організаційну побудову Конституції України, забезпечує внутрішню зумовленість її розділів, статей.
Структура Конституції– це логічний зв’язок різних інститутів незалежно від місця розміщення норм у тексті Конституції. Так, норми, які складають один інститут, можуть бути розмішені в різних розділах, але їх сукупність діє в єдності. Для внутрішньої структури не має значення, становить той чи інший інститут окремий розділ, хоч це було б і бажано.
Початок новітнього конституційного процесу в Україні пов'язується з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 p., де утверджувалося здійснення українським народом його невід'ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади та правового статусу людини і громадянина. У цьому процесі можна виділити основні етапи.
Перший етап новітнього конституційного процесу в Україні охоплює період від 16 липня 1990 р. до 26 жовтня 1993 р. На першому етапі розпочалася робота з підготування проекту нової Конституції України.
Другий етап почався після завершення дострокових парламентських і президентських виборів та охопив період від 10 листопада 1994 року по 8 червня 1995 року. Цей етап характеризувався відновленням конституційного процесу. Одночасно з розробленням проекту Конституції України на другому етапі необхідно було вирішити питання про встановлення (до прийняття Конституції України) тимчасового конституційного правопорядку.
Третій етап охопив період від 8 червня 1995 р. (підписання Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України») до 28 червня 1996 р. (прийняття Конституції України Верховною Радою України).
Четвертий етап сучасного конституційного процесу в Україні розпочався після прийняття Конституції України 28 червня 1996 р. і тривав до 2004 року. Він пов'язаний був з необхідністю внесення змін до Конституції України 1996 p., спрямованих на трансформацію форми правління в Україні (від президентсько-парламентарної до парламентарно-президентської).
П’ятий етап (2004-2010) початком якого стала гостра політична криза, шляхом вирішення якої став Закон України № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» та (в пакеті до нього) про внесення змін до закону про вибори Президента (останні дозволили провести переголосування 2-го туру виборів Президента) від 8 грудня 2004 року, а також з 1 січня 2006 року Закон передбачав змішану республіканську форму правління з дещо зміненими повноваженнями президента, уряду і парламенту у бік останнього. Внаслідок змін до Конституції України 2004 року було розширено повноваження парламенту та посилено його функції.
Шостий етап (2010-2014). Новітня Конституція проіснувала аж до 2010 року. 30 вересня 2010 року Конституційний Суд України скасував дію конституційних реформ, що були прийняті в 2004 році. З цієї дати знову діяла Конституція 1996 року, але із суттєвим збільшенням повноважень президента України, запровадивши фактично президентсько-парламентську форму правління. 21.02.2014 року Верховна Рада України без висновку Конституційного Суду прийняла закон № 742-VII «Про відновлення дії окремих положень Конституції України». 22.02.2014, враховуючи, що Закон про відновлення дії окремих положень Конституції України не був підписаний Президентом України, оскільки колишнього глави держави В. Януковича в той час вже не було в Україні, парламент ухвалив постанову «Про текст Конституції України в редакції 28 червня 1996 року, із змінами і доповненнями, внесеними законами України від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 1 лютого 2011 року № 2952-VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII»
Сьомий етап (2014-до-тепер). Протягом цього історичного періоду слід відмітити дві події: по-перше, це реформа адміністративно-територіального устрою, яка однак не набула достатнього поширення в силу важкості її проведення і знайшла своє відображення лише в Розпорядженні Кабінету Міністрів України від 1 квітня 2014 р. № 333-р «Про схвалення Концепції реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні». По-друге, мова йде про судову реформу. 2 червня 2016 года Верховна Рада України прийняла за основу і в цілому новий Закон про судоустрій та статус суддів №4734 від 30.05.2016, внесений Президентом України, яким змінюються норми Конституції України щодо правосуддя. Відповідно до ухвалених змін, підвищується віковий ценз для обіймання посади судді, запроваджено створення Вищої ради правосуддя, що працюватиме замість Вищої ради юстиції. Повноваження Вищої ради правосуддя розширяться у порівнянні з ВРЮ, оскільки новий орган прийматиме рішення про звільнення судді з посади та переведення до іншого суду, даватиме згоду на затримання чи арешт судді, а також прийматиме рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя. Призначатиме суддю на посаду Президент України за поданням Вищої ради правосуддя. Згоду на затримання і арешт судді відтепер даватиме не Верховна Рада, а Вища рада правосуддя. Зміни до Конституції щодо правосуддя набувають чинності через три місяці з дня, наступного за днем публікації відповідного закону.
Чинна Конституція України складається з 14 розділів. 166 статей зібрані у 13 розділів, а XV розділ містить 17 перехідних положень. Тексту Конституції передує: Преамбула. Розділ I – Загальні засади; Розділ II – Права, свободи та обов'язки людини і громадянина; Розділ IIІ – Вибори. Референдум; Розділ IV – Верховна Рада України; Розділ V – Президент України; Розділ VI – Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади; Розділ VII «Прокуратура» (статті 121—123) був виключений згідно з Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)»; Розділ VIII – Правосуддя; Розділ IX – Територіальний устрій України; Розділ X – Автономна Республіка Крим; Розділ XI – Місцеве самоврядування; Розділ ХІІ – Конституційний Суд України; Розділ ХІІІ – Внесення змін до Конституції України; Розділ XIV – Прикінцеві положення; Розділ XV – Перехідні положення.
Властивості Конституції України - це її специфічні риси, які відрізняють Конституцію від інших нормативно-правових актів, характеризують її сутність і зміст. Зазвичай виділяють юридичні, політичні та ідеологічні властивості Конституції України. До основних юридичних властивостей Конституції України можна віднести такі:
1.Конституція України як Основний Закон є головним джерелом національного права України, ядром усієї правової системи, юридичною базою чинного законодавства.
2.Конституція України характеризується юридичним верховенством, що означає її пріоритетне становище в системі національного законодавства України, вищу юридичну силу щодо всіх інших правових актів.
3.Стабільність Конституції України, яка забезпечується особливим, ускладненим порядком внесення до неї змін і доповнень.
4.Пряма дія її норм, що згідно з ч. 3 ст. 8 Конституції України означає можливість звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.
5.Особливий правовий захист, який має на меті забезпечення дотримання конституційних положень, захист від порушень як «знизу» - фізичними і юридичними особами, так і «згори» - різними гілками державної влади.
Однією з важливих юридичних властивостей Конституції України є обов'язковість її спеціального правового захисту як одного з найважливіших об'єктів конституційного права. Закономірно, що Конституція, яка стоїть на захисті суспільного І державного ладу, прав і свобод людини і громадянина та інших конституційних цінностей, є ефективною лише за умови її правової захищеності, гарантованості.
Правову охорону Конституції України слід розглядати у вузькому та широкому значеннях. Під охороною Конституції України, у вузькому значенні, слід розуміти цілеспрямовану, передбачену Конституцією та законами України діяльність Конституційного Суду України щодо вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і офіційного тлумачення Конституції України та законів України.
Правова охорона Конституції України, у широкому розумінні, здійснюється за допомогою спеціальних юридичних способів і засобів, якими виступають нормативно-правові й організаційно-правові механізми забезпечення правової охорони Конституції України. Сукупність нормативно- і організаційно -правових механізмів правового захисту Конституції України також прийнято називати гарантіями Конституції України.
Відповідно до ст. 1. Конституції України Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Правова держава - це суверенна, політико-територіальна організація публічної влади, яка ґрунтується на принципах поваги і законодавчого визнання прав і свобод людини, законності, верховенства права.
Ознаки України як правової держави:
- верховенство права (ст. 8 Конституції України). Не держава створює право, а навпаки, право є основою організації і життєдіяльності держави в особі її органів і посадових осіб, інших організацій, тому не держава надає права і свободи людині, а народ створює право, щоб, насамперед, обмежити ним державну владу.
- беззаперечне визнання і нормативне утвердження суверенітету народу як єдиного джерела публічної влади(ст. 5 Конституції України);
- нормативне врегулювання(ст. 6 Конституції України)і практичне забезпечення реалізації принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову;
- забезпечення і гарантія прав(ст. 8, 22 Конституції України), свобод і законних інтересів людини та громадянина;
- рівність усіх індивідів, громадян перед законом і судом(ст. 55 Конституції України), що означає, що всі громадяни незалежно від займаних посад, соціального та політичного статусу є рівними перед судом;
- політична багатоманітність, (ст. 36-37 Конституції України), ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. Усі об'єднання громадян рівні перед законом;
- максимальні гарантії прав і свобод людини і громадянина, (ст. 21-22 Конституції України), права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані;
- здійснення державою і громадянами (громадянським суспільством) взаємного ефективного контролю й нагляду за реалізацією законів і дотриманням принципу верховенства права;
- визнання міжнародних правових актів, зокрема в частині закріплення прав і свобод людини та громадянина, частиною національного законодавства (ст. 9 Конституції України).
Конституція України (ст. 6) закріплює принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову в якості одного з провідних принципів основ конституційного устрою. Це означає, що, по-перше, закріплена певна самостійність кожного органу влади; по-друге, чітко розділена їх компетенція; по-третє, кожний орган влади наділений можливістю протипоставити свою думку рішенню іншого органу, контролюючи при цьому його дії.
Державна влада в Україні згідно зі ст. 6 Конституції України здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Вперше конституційне закріплення теорії поділу влади було закріплене на законодавчому рівні у Конституції США 1787 року: законодавча влада - конгрес, виконавча - президент і підзвітні йому міністерства, судова - суди.
Виходячи з принципу поділу влад законодавчу, виконавчу та судову гілки, який закріплений у "Загальних засадах" Конституції України, єдиним органом законодавчої влади в нашій державі є Верховна Рада України (ст. 75). Саме тому Верховну Раду не слід розглядати як вищестоящий орган щодо інших загальнодержавних органів (Президента, Кабінету Міністрів, Конституційного та Верховного Судів) та органів місцевого самоврядування. Адже Конституція не встановлює принципу єдності представницьких органів, а інші ради визначаються не як органи держави, а як органи місцевого самоврядування. Тому вплив Верховної Ради на діяльність інших органів держави й органів місцевого самоврядування може здійснюватися виключно через прийняття законів, які обов'язкові до виконання на території України всіма без винятку суб'єктами.
Виконавча влада — це гілка державної влади, що направлена на виконання законів та інших нормативних актів. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. У своїй діяльності він керується Конституцією, законами України та актами Президента України. Більше того, однією з головних функцій Кабінету Міністрів є забезпечення виконання законів України (в тому числі й Конституції) та актів Президента України, систематичний контроль за дотриманням їх іншими органами виконавчої влади всіх рівнів та застосування необхідних заходів щодо ліквідації виявлених порушень. Ця функція визначає сутність і характер повноважень Кабінету Міністрів, підзаконність його рішень, тобто прийняття їх на основі й для виконання Конституції, законів, указів Президента України.
Судова влада здійснює правосуддя. Вона керується тільки законами. До системи судових органів Конституція України відносить суди загальної юрисдикції (ст. 125) та Конституційний Суд України (ст. 147). 2 червня 2016 года Верховна Рада України ухвалила за основу і в цілому новий Закон про судоустрій та статус суддів №4734 від 30.05.2016, внесений Президентом України. Відповідно до Закону, найвищим судом у системі судоустрою є Верховний Суд. Систему судоустрою складають місцеві, апеляційні суди та Верховний Суд.
Судді при здійсненні правосуддя незалежні й підкоряються лише закону, а вплив на них у будь-який спосіб забороняється. Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією та законами України. Гарантії незалежності і недоторканності суддів як носіїв судової влади та самостійності судів як судових органів визначено Конституцією та законами України, зокрема Законом України від 02.06.2016 року "Про судоустрій і статус суддів".
Такими гарантіями, зокрема, є:
- здійснення правосуддя виключно судами;
- особливий порядок призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів;
- здійснення правосуддя відповідно до встановленої законом процедури;
- таємниця прийняття судового рішенняізаборона її розголошення;
- обов'язковість судового рішення;
- недопустимість втручання у здійснення правосуддя, впливу на суд або суддів у будь-який спосіб, неповаги досуду та встановлення відповідальності за такі діяння;
- особливий порядок фінансування та організаційного забезпечення судів тощо.
Основою законодавчої влади в демократичному суспільстві є природні права людини, які належать їй від її народження вже тому, що вона – людина, випливають з природи людини й пов'язані з нею, тобто є особистими правами (наприклад право на життя або право на повагу до людської гідності – стаття 27 та 28 Конституції України) й у цьому сенсі є невідчужуваними та невід'ємними протягом життя людини: вона не може бути позбавлена цих прав та свавільно (диспропорційно) обмежена державою щодо їх реалізації. Щоб відрізняти ці права людини від позитивних прав, які створюються державою та скасовуються актами державного волевиявлення, тобто шляхом прийняття відповідних законів, їх називають природними правами людини, або фундаментальними правами та свободами, тобто такими, що становлять основу правової системи і не можуть бути скасовані з волі держави, її законодавчого органу.
Визначальна роль в організації суспільного устрою належить закону. Вищу юридичну силу має Конституція, як Основний закон держави, тому говорячи про верховенство закону слід розуміти існування ієрархії в системі як нормативних, так і законодавчих актів. Верховенство закону відображається в правовій (юридичній) системі держави, в діяльності всіх суб'єктів права, насамперед державних органів і посадових осіб. Цей принцип означає, що закон має вишу юридичну силу стосовно всіх інших нормативно-правових актів та джерел юридичного, тобто державою встановленого («позитивного») права.
Законність як принцип, відправне положення та об’єктивна властивість права в узагальненому вигляді становить собою загальну вимогу дотримання та виконання законів. Значення законності полягає в тому, щоб виражені у правових нормах позитивні зобов’язання було виконано, дозволи використано, заборон дотримано, закон реально виконував свою роль у житті держави, суспільства і конкретної людини
Права і свободи визначають межі можливої поведінки людини і громадянина, можливість користуватися певними суспільними, природними та іншими благами для задоволення власних інтересів та потреб. Саме тому вони є основою правового становища особи.
Конституція України встановлює, що права і свободи людини визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава ж різними засобами забезпечує їх дотримання та захист, зокрема шляхом діяльності численних органів державної влади та місцевого самоврядування.У разі порушення його прав та свобод, громадянин може звернутися за їх захистом до судових органів, прокуратури, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, інших органів влади та їх посадових осіб. Крім того, в Україні розвивається т.зв. "третій сектор" - численні неурядові організації, які, крім іншого, активно займаються проблемами прав людини. Для деяких з перелічених органів та організацій захист прав людини є лише однією з цілей діяльності, хоча всі державні органи, незалежно від свого функціонального призначення, покликані підтримувати та забезпечувати реалізацію прав та свобод всіх осіб. Однак, є органи, установи та організації, для яких утвердження, а у разі необхідності - і захист людських прав є головною, визначальною метою діяльності. Їх ще називають правоохоронними. Провідне місце серед правоохоронних органів, без сумніву, посідає суд. Саме він від імені України вирішує всі спори в державі, саме за ним останнє слово, навіть у суперечках між державними органами.