Збройна боротьба селян,міщан,козацької голоти проти релігійного,кріпосницікого,нац. гноблення.

Дата: 2025-05-01; Просмотры: 4
Оценка:
0.00 из 5.00 — оценок
Скачиваний: 0

Причини:1.конфлікти з орендарями,2.релігійне гноблення.3.соц.гноблення.

Головними формами боротьби були періодичні напади,рідше масові повстання.1714.1734.1750рр. Як правило, діяльність гайдамацьких загонів починалася навесні і тривала до осені. Взимку їх діяльність не фіксується. Переважно гайдамаки діяли невеликими загонами , застосовуючи тактику партизанської боротьби , стрімкі й несподіванні рейди у запорізьких степах , куди не сягала рука польских магнатів , та й чимало запорожців нелегально діяли у гайдамацьких зонах

Колії́вщина — селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні у 1768 році проти кріпосницького, релігійного та національного гніту шляхетської Польщі.Очолив це повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став Іван Ґонта].Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху. Супроводжувалося масовою різаниною єврейського і польського населення наПоділлі та Волині. Повстання було придушене російськими військами (спільно з поляками), а гайдамацькі ватажки страчені або заслані на Далекий Схід. Навесні 1768 року в урочищі Холодний Яр під Чигирином запорізький козак Максим Залізняк зібрав загін повстанців, які обрали його козацьким полковником. 26 травня гайдамацький загін вирушив у похід. Повстанське військо здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку.. На початку червня 1768 року повстанське військо наблизилося до Умані, яка належала магнатові С. Потоцькому. Проти гайдамаків Максима Залізняка шляхта вислала полк надвірних козаків на чолі з уманським сотником Іваном Ґонтою. Проте Ґонта разом з козаками перейшов на бік повсталих і розпочав наступ 9(20) червня 1768 на Умань. 26 червня (7 липня) 1768 р. російські частини оточили повстанський табір і по-зрадницькому схопили керівників повстанців М. Залізняка, І. Ґонту та С. Неживого, а їхні загони роззброїли. Решту гайдамацьких загонів було розбито в боях. Остаточно повстання було придушено тільки у квітні-травні 1769 р. Події Коліївщини та боротьба гайдамаків є важливою складовою історичної пам'яті українського народу.

 

13. Коліївщина 1768 р.: причини, хід, наслідки.

Колії́вщина — селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні у 1768 році проти кріпосницького, релігійного та національного гніту шляхетської Польщі.Очолив це повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став Іван Ґонта].Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху. Супроводжувалося масовою різаниною єврейського і польського населення наПоділлі та Волині. Повстання було придушене російськими військами (спільно з поляками), а гайдамацькі ватажки страчені або заслані на Далекий Схід.Навесні 1768 року в урочищі Холодний Яр під Чигирином запорізький козак Максим Залізняк зібрав загін повстанців, які обрали його козацьким полковником. 26 травня гайдамацький загін вирушив у похід. Повстанське військо здобуло Жаботин, Смілу, Черкаси, Богуслав, Канів, Лисянку.. На початку червня 1768 року повстанське військо наблизилося до Умані, яка належаламагнатові С. Потоцькому. Проти гайдамаків Максима Залізняка шляхта вислала полк надвірних козаків на чолі з уманським сотником Іваном Ґонтою. Проте Ґонта разом з козаками перейшов на бік повсталих і розпочав наступ 9(20) червня 1768 на Умань. 26 червня (7 липня) 1768 р. російські частини оточили повстанський табір і по-зрадницькому схопили керівників повстанців М. Залізняка, І. Ґонту та С. Неживого, а їхні загони роззброїли. Решту гайдамацьких загонів було розбито в боях. Остаточно повстання було придушено тільки у квітні-травні 1769 р. Події Коліївщини та боротьба гайдамаків є важливою складовою історичної пам'яті українського народу.

14. Переселенські рухи українців у межах Російської імперії у ХІХ ст.: причини, наслідки.

Східна Україна. В українському селі в останні десятиліття ХІХ ст. залишалася безліч вільних рук. У пошуках джерел існування українські селяни почали залишати рідні місця і переселятися на малозаселені землі імперії. Почався рух. Формувалася східна українська діаспора на землях Російської імперії. Причини переселення: 1. Нестерпний соціально-економічний та політичний гніт, що панував на Україні в період утвердження ринкових відносин; 2. Процес утвердження ринкових відносин в Україні супроводжувався малоземеллям і повним збезземелюванням селян. Селяни почали шукати вільні землі для сільськогосподарської обробки; 3. Після реформ 60-70-х років ХІХ ст. в масах зростало почуття громадянської свободи, і вони шукали її на нових землях; 4. В другій половині ХІХ ст. відбувся демографічний вибух. Чисельність населення за 40 років зросла на 40 %. Напрямки Східної української діаспори – Сибір, Далекий Схід (225 тис. чол.), Нижнє Поволжя (400 тис. чол.), Казахстан, Середня Азія (100 тис. чол.), Кавказ (1 млн. 300 тис. чол.). Східна українська діаспора складала в 1858 р. – 2 млн. 299 тис чол., а в 1900 р. – 4 млн. 370 тис. чол. Українці зробили значний внесок в освоєння нових районів Російської імперії: освоювали цілинні землі, викорчовували ліси, привносили свій господарський досвід, упроваджували нові культури (гречку, кукурудзу, цукрові буряки тощо).

15. Північна війна 1700-1721 рр. та її вплив на Україну.

Із 1700 р. Росія вела Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря. Ця війна жодним чином не торкалася інтересів України. Образно висловлюючись, у той час, як росіяни «прорубували вікно до Європи», вони «закривали двері» в Україні, через які в попереднє століття в Росію проникали європейські впливи.
Проте від самого початку козацькі полки постійно брали участь у воєнних діях, воюючи на території Московської держави, Прибалтики, Речі Посполитої, відстоюючи інтереси царя. Приводом для незадоволення було й те, що досить часто козаків використовували як дешеву робочу силу під час будівництва каналів, доріг, фортець та інших укріплень. Із 1706 р. Гетьманщина мусила також утримувати в ряді міст московську армію й воєнні гарнізони. Крім того, з України у великих кількостях вивозився хліб та інші продукти. Усе це призводило до занепаду господарства й торгівлі, посилювало незадоволення політикою московського царя.
Крім воєнних негараздів, козаків непокоїло обмеження царським урядом їхніх станових прав. Непевність майбутнього України примушувала старшину й гетьмана замислюватися над подальшою долею Гетьманщини. Охоплена антимосковськими настроями старшина тиснула на гетьмана. Та й сам І. Мазепа почав розуміти згубність існуючих відносин України з Московською державою.
Перехід І. Мазепи на бік Карла XII.4 листопада 1708 р. На старшинській раді в Глухові новим гетьманом було обрано Івана Скоропадського (1708— 1722 рр У квітні 1709 р. російські війська під командуванням П. Яковлева здійснили каральний похід на Січ, у результаті якого вона була знищена.

( 16)Зміни в соціальній структурі сільського населення після скасування кріпацтва. Традиційний світогляд українського селянства в умовах модернізації суспільства.

Щоб уникнути революції, царський уряд провів «визволення селян» зверху. 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про селянську реформу. Одночасно з маніфестом було затверджено низку положень і додаткових правил.Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права «вільних сільських обивателів, як особисті, так і майнові». Селяни-кріпаки переставали бути власністю поміщиків. Вони могли вільно торгувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торговельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади. Поміщики за встановлені повинності — роботою або грішми — мусили надати в постійне користування селян «садибну осілість» і перший наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися тимчасово зобов'язаними на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. вони в обов'язковому порядку мали викуповувати польові наділи.Оскільки в переважній більшості повітів України земля була високої якості, тут встановлювали менші, ніж в інших районах Росії, норми селянського наділу.Поміщикам надавали широкі можливості зменшувати площі селянських земель, виділяти неповні душові наділи. До того ж, поміщики залишили собі найкращі землі, а селянам виділили найгірші, позбавили їх випасів, водопоїв, лук, лісів та інших угідь.Інтересам поміщиків відповідала також викупна операція, яку проводив царський уряд. Загалом селяни мали внести викупних платежів приблизно в чотири рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. В Україні за дореформеними цінами земля, яку отримали поміщицькі селяни, коштувала 128 млн. крб., а селяни мали сплатити 503 млн. крб.Для державних селян, які становили половину всього селянства України (2,2 мли ревізьких душ), умови реформи були сприятливіші. Вони отримали земельні наділи майже вдвічі більші, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші. МОРАЛЬ. українське селянство Наддніпрянщини втрачало свою “тотальну стереотипність” лише фрагментарно. У широкому розумінні традиція тут виявилася сильнішою за виклики модернізації. Слабкість ринкового проникнення, однобічність урбанізаційних процесів та інші “вади” були спричинені браком привабливіших, історично авторитетніших чинників, здатних комплексно оновити притаманні хліборобам цінності й уявлення, манери (звички, способи) поводження. Власне тому кілька поколінь посткріпосних селян розглянуто в контексті близької до статичної, але водночас і суттєво активізованої зовнішніми впливами еволюції. У такій історичній якості та динаміці вони зустрічали перші десятиліття ХХ ст., на свій лад брали в них участь, принагідно ориґінально оцінювали все пережите.

 

(17)Особливості економічного і політичного розвитку Слобожанщини у Х V ІІІ – ХІХ ст.

В українських землях — Лівобережжі і Слобожанщині, які входили до складу Росії, відбувалися в основному ті самі суспільно-економічні процеси, що й в усіх російських землях, — посилювався кріпосницький гніт і водночас відбувався розклад феодально-кріпосницької системи, в надрах якої формувався капіталістичний уклад.У другій половині XVIII ст. основою економіки Слобідської України залишалося сільське господарство. Ґрунтуючись в основному на праці селян і відсталій, рутинній техніці, воно розвивалося досить повільно.. Землю обробляли переважно, на півночі — сохою, ралом, а тягловою силою тут були здебільшого коні. Сіяли жито, ячмінь, овес, просо, гречку, горох. Під кінець XVIII ст. з визволенням Північного Причорномор'я і освоєнням степів все більші площі стали відводити під пшеницю. У цей час почали садити картоплю й культивувати кукурудзу, особливо в південних районах. Розширювалися площі під тютюном, коноплями, кавунами й динями.Поряд із землеробством продовжували розвиватися скотарство, зокрема розведення великої рогатої худоби, коней і овець, садівництво, бджільництво, рибальство, полювання. З розвитком сільського господарства зростала переробка сільськогосподарської продукції (збільшилася кількість млинів, олійниць, броварень, ґуралень, сукновалень (фолюшів), шкіряних «заводів» та ін.).У другій половині XVIII ст. у зв'язку з промисловим переворотом в Англії і розвитком капіталізму в Західній Європі, із збільшенням числа промислових підприємств всередині країни і кількості міського населення як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках зростав попит на хліб та інші сільськогосподарські продукти, що створювало сприятливі умови для збуту продукції поміщицьких маєтків і збільшення їх прибутковості. Як і раніше, козацька старшина, займаючи керівні пости в усіх військово-адміністративних установах, продовжувала різними способами — за гетьманськими універсалами й царськими грамотами, шляхом перетворення рангових маєтностей на спадкові, захопленням громадських земель і угідь, через боргове закабалення селян і рядових козаків, прямим зігнанням їх з земельних наділів, купівлею — розширювати свої володіння, нагромаджувати багатства й ставити в залежність від себе дедалі більшу кількість селян і козаків. Унаслідок цього з кожним роком зменшувалася кількість вільних військових і рангових маєтностей, громадських земель та угідь, збільшувалося число залежних і фактично закріпачених селянських дворів. У 1764 р. на Лівобережжі вільних посполитих Дворів залишилося менше 2 тис. проти більш ніж 5 тис. у 1752 р. і 28 тис. у 1730 р. На Україні створилися величезні земельні володіння як українських феодалів (Розумовських, Кочубеїв, Полуботків та ін На Лівобережжі й Слобожанщині в другій половині XVIII ст. панщина становила вже здебільшого чотири, а іноді й п'ять днів на тиждень. До панщини додавалися різні додаткові повинності на пана й старшинську адміністрацію, на військові потреби (ремонт шляхів, гребель, мостів, фортець тощо), а також грошові й натуральні збори (збіжжям, медом, птицею і т. п.).

(18)Масонство України першої чверті ХІХ ст. Масони-українці.

У другій половині XVIII ст. на українських землях почало поширюватися безпосередньо із Західної Європи, а також через Польщу і Росію масонство. При цьому Правобережжя було польською «сферою впливів», а Лівобережжя і Південь – російською. Це був наднаціональний релігійно-етичний рух, прихильники якого закликали до морального вдосконалення людей та об’єднання їх (незважаючи на різницю в релігійній та національній належності) на принципах братерства, рівності, взаємодопомоги, вірності. Хоча в теорії масони проголошували своє невтручання у політичне життя, в дійсності від кінця XVIII ст. вони відігравали помітну роль у революційних подіях і національно-визвольних рухах.Оскільки в масонському русі брали участь переважно представники суспільної еліти, центрами їхньої діяльності були міста, містечка та поміщицькі маєтки. Наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. масонські ложі (так масони називали свої організаційні об’єднання) діяли в Києві, Одесі, Житомирі, Харкові, Кременчузі, Полтаві, Немирові, Кам’янці-Подільсь­кому, Львові, Самборі тощо.Польське і російське масонство суттєво різнилося за своїм характером. Діяльність польських масонських лож була просякнута політичними мотивами, оскільки вони об’єднували тих, хто шукав засоби для боротьби проти поневолювачів своєї батьківщини Для українського дворянства участь у діяльності масонських лож стала формою прояву власних опозиційних настроїв в умовах імперського панування.З 1817 р. відомими масонськими ложами у Наддніпрянській Україні були «Понт Евксинський» і «Три царства природи» в Одесі, «Мінерва» у Буцьківцях на Поділлі, «З’єднані слов’яни» у Києві, «Любов до істини» в Полтаві, «Озирис до пломеніючої зорі» у Кам’янці-Подільському. Саме тоді у діяльності окремих лож почали з’являтись ознаки спроб поєднання ідеалів масонства з проблемами українського національного руху.До київської ложі «З’єднані слов’яни» належали поляки, росіяни та українці.. Найбільша кількість українців була у складі полтавської ложі «Любов до істини». Її членами були І.Котляревський, В.Капніст, В.Тарновський, В.Лукашевич. Світогляд полтавських масонів відображав уподобання дворян-автономістів Лівобережжя. Їхні інтереси насамперед поширювалися на дослідження минулого України, про їхні плани на майбутнє майже невідомо. Втім, коли чутки навіть про цю досить обмежену діяльність досягли імперської столиці, Олександр І спеціальним розпорядженням 1819 р. заборонив її діяльність.Наступним кроком, який засвідчив поглиблення української спрямованості масонства, стало заснування у першій половині 20-х рр. ХІХ ст. на Лівобережжі «Малоросійського таємного товариства». Його організатором став керівник дворянства Переяславського повіту Василь Лукашевич (бл. 1783–1866). Осередки товариства існували в Києві, Полтаві, Чернігові, Чигирині та інших містах. України від Російської імперії та відновлення української автономії в союзі з Польщею. Ці ідеї було викладено у програмному документі «Катехізис автономіста», написаному В.Лукашевичем.

 

(19) Освіта в Україні у другій половині ХІХ ст..

У другій половині ХІХ ст., як і перше, розвиток української культури відбувався в умовах колонізаторських політичних режимів, що панували в Україні. Найбільше вони дошкуляли народній освіті. Початкових і середніх шкіл не вистачало. До скасування кріпосного права в Російській імперії (1861 р.) освіта в Україні, особливо початкова, занепадала. Дворяни вважали, що освіта селянам не потрібна. Царський уряд майже зовсім усунувся від матеріального утримання початкових шкіл.В освіті зміни стали відчутними вже на межі 60-х рр. Молода інтелігенція, студенти, що об’єдналися в громади, активно переймалися створенням недільних шкіл. У 1862 р. в Україні їх було понад 110. Викладання в багатьох із них провадилося українською мовою, видано було букварі й підручники, в тому числі «Буквар» Т. Шевченка. Але того ж таки 1862 р. царський уряд вирішив закрити недільні школи, а багатьох організаторів і викладачів цих шкіл було заарештовано. Становище стало поліпшуватись після проведення реформ. У 70-х рр. XIX ст. земства сприяли відкриттю нових шкіл, опікувалися змістом і методикою навчання. Вони збільшували асигнування на утримання та будівництво шкіл. В одних (класичних гімназіях) перевага надавалася вивченню грецької, латинської мов і логіки, а їх випускники отримували право вступати до університетів, в інших (реальних) – сучасним європейським мовам, математиці, природничим наукам. У 1859 р. в Києві було відкрито першу жіночу гімназію..Вищими навчальними закладами на українських землях були Київський, Харківський, Одеський, Львівський, Чернівецький університетиУ Російській імперії після відносної лібералізації в 60–70‑х рр., коли університети користувалися правом внутрішньої автономії, розпочався період обмеження їх прав.Отже, у другій половині ХІХ ст. в системі освіти на українських землях стались позитивні зрушення, зумовлені потребою часу в освічених спеціалістах. Було зроблено крок у розвиткові загальної початкової освіти. Проте імперські уряди Російської імперії та Австро-Угорської монархії не були зацікавлені в розвої української культури, побоюючись зростання національної свідомості мас.На всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання.

 

(20)Освоєння земель Півдня України в останні десятиліття Х V ІІІ ст.

Освоєння земель Півдня України відбувалося головним чином за рахунок переселенців з різних районів Лівобережжя та Правобережжя. Це обумовило переважання українців у цьому регіоні. На потужність української колонізації вказує те, що дві третини населення краю складали українці, а інші етнічні групи, які переселилися на південь, природно асимілювалися українцями. Більшість населення краю складало селянство. Найчисельнішою була група державних селян, які сиділи на землі, що належала державі, й відбували на її користь повинності. Окрему категорію сільського населення становили адміралтейські поселенці, які пов’язували життя з неземлеробськими заняттями, характерними для міста. На території Півдня України проживало особисто вільне воєнізоване населення, яке поряд із заняттям сільським господарством час від часу залучалося до військової служби. Але 1857 р. уряд ліквідував військові поселення, а поселенців перевели в розряд державних селян, що суттєво поліпшило їх становище.Дещо меншою в Херсонській губернії порівняно з губерніями Лівобережної та Правобережної України була група поміщицьких селян, які складали біля 31 % населення краю. Вони зазнавали феодальної експлуатації, виконували різноманітні повинності на користь поміщиків.У першій половині XIX ст. серед переселенців у Новоросійському краї найбільше було вихідців з Чернігівщини та Полтавщини. Протягом півстоліття, від початку колонізації краю до 40-х років XIX ст., сюди переселилося 120 тисяч селян.

 

(21) Реформи 1860–1870-х рр. та їхнє історичне значення.(1)

Неефективність кріпосницької системи,Поразка в Кримській війні (1853-1856) показало вже всьому суспільств, господарський застій, слабкість системи. Росія могла втратити статус імперії. Завдання полягало в тому, щоб твердо стати на шлях модернізації - відмови від кріпацтва, розвитку промисловості, створення основ індустріального суспільства. Затверджені Державним радою «Положення» лягли на стіл імператора і були ним підписані 19 лютого 1861 Маніфест про скасування кріпосного права влада оприлюднила двома тижнями пізніше - 5 березня в умовах підвищених заходів безопасності.Крепостное право скасовувалося, селяни отримували особисту свободу і громадянські права. Вони звільнялися з землею, але за викуп і на певних умовах. Розмір селянського наділу не міг перевищувати встановленої норми. Якщо селянин до реформи мав у користуванні наділ більший, ніж той, що йому покладався, надлишки землі «відрізалися» на користь поміщика («відрізки»). За землю потрібно було виплатити певну суму поміщику. Викупна вартість землі обчислювалася наступним чином. За основу був узятий розмір оброку, який кріпак платив поміщику. Викуп повинен був дорівнювати такій сумі, яка, будучи покладеною в банк, давала б у вигляді відсотків з неї вартість колишнього оброку («капіталізація з 6% річних»). Реформа 1861р. отримала назву «великої», Олександр II-почесне звання «царя-визволителя». Значення реформи надзвичайно велике. Найважливішими з них були земська, судова і військова реформи.

Земская реформа 1864 засновувала органи місцевого самоврядування - земства. Земства створювалися в повітах і губерніях, мали розпорядчі (земські зібрання) та виконавчі органи (земські управи), вони формувалися на основі виборів, які наділяли переважними правами дворян. Земства займалися питаннями місцевого господарства, охорони здоров'я, освіти, статистики. Вони підпорядковувалися губернаторам, центрального земського органу засновано не було. Значення земської реформи очевидно: вперше в історії Росії з'являлася система місцевого самоврядування, навколо якої могли формуватися елементи незалежного від влади громадянського суспільства. Очевидна і її незавершеність: повноваження земств були суворо обмежені, брати участь у вирішенні загальнодержавних питань вони не могли. Судова реформу 1864 р. була найбільш послідовною. Старі станові суди ліквідовувалися, створювалися світові і коронні суди, єдині для всіх станів. Військова реформа розтягнулася на півтора десятка років (1862-1874). У процесі її проведення країна була поділена на військові округи, якісно покращено і оновлений офіцерський корпус, створено систему військової освіти, здійснено технічне переозброєння армії. Як і селянська реформа 1861 р., реформи 60-70-х рр.. мали першорядне історичне значення. Вони охопили практично всі сфери суспільства (крім названих, були проведені шкільна, університетська, фінансова та інші реформи), вносили принципові зміни в його життя. Реформи, безперечно, йшли назустріч вимогам часу, вони давали шанс успішно вирішити стояли перед країною завдання модернізаціі.Да і суспільство або виявляло нетерпіння, прагнучи отримати все й відразу, або глухо нарікали, насилу пристосовуючись до нових віянь. Економічні та політичні перетворення 60 - 70-х рр.. XIX в. в цілому залишилися незавершеними.

 

(22)Адміністративний устрій Лівобережної України на початку Х V ІІІ ст.(1)

на початку XVIII ст. на Лівобережній Україні і Слобожанщині зберігався козацько-старшинський адміністративно-політичний устрій. Після поділу цієї території на губернії у 1708 р., Лівобережжя й більша частина Слобожанщини ввійшли до складу Київської губернії, де були підпорядковані київському губернаторові. Там, як і раніше, існував автономний гетьманський устрій. Але царський уряд постійно здійснював пильний нагляд і контроль за діяльністю гетьмансько-старшинської адміністрації, обмежував автономію і посилював гноблення українського народу.Іван Скоропадський (1708 – 1722 рр.) після обрання його гетьманом Лівобережжя звернувся до Петра І з проханням підтвердити традиційні права і вільності Гетьманщини. Цар відмовився, посилаючись на воєнні обставини. Після Полтавської битви Скоропадський знову звернувся до Петра з такими проханнями:1) щоб українські козаки в містах залишалися під командою своєї старшини, а не московських офіцерів (було відмовлено);2) щоб повернути Україні гармати, що їх взято в Батурині (було відмовлено);3) щоб московські воєводи не втручалися у внутрішнє управління України (обіцяно наказати воєводам);4) щоб не обтяжувати населення постоями московських військ (було відмовлено).Петро І замість затвердження «Статей» видав «Решительный» указ 1709 р. – це вже була не двостороння угода між рівними сторонами, а однобічний акт, царський наказ. Почався форсований наступ на українську автономію.. Гетьманську столицю було перенесено на самий кордон з Московською державою до Глухова. За сенаторським указом 1720 р. в Україні заборонялося друкувати ніяких книг, окрім «церковних давніх видань».Важливо підкреслити, що Петро І вживав всіх заходів, щоб ослабити Україну.

Десятки тисяч людей – козаків та селян – відряджалося на спорудження фортець, копання каналів, будування нової російської столиці. 1722 р.).Після смерті Скоропадського цар не дозволив обрати нового гетьмана, а доручив управління Павлу Полуботку (1722 – 1724 рр.).. Так постали два уряди: Генеральна Військова Канцелярія з наказним гетьманом Полуботком та Колегія з Вільяміновим, і між ними почалася боротьба. Малоросійська колегія почала прибирати до своїх рук фінанси і все правління Лівобережжям, обмежуючи цим владу старшини. Були обкладені податками й повинностями маєтності старшини, церква та монастирі, посилений тиск на полкову й сотенну адміністрацію. Дійшло до того, що царський уряд став призначати полковниками козацьких полків російських та іноземних офіцерів (Толстого, Богданова, Милорадовича та ін.).Належить відзначити, що Малоросійська колегія, Вільямінов, царські офіцери, посилюючи гноблення українського народу, зачіпали й життєві інтереси козацької старшини8 грудня 1724 р. у Петропавловській фортеці Полуботок помер. А 28 січня 1725 р. помер Петро І.В пам'яті українського народу П. Полуботок залишився як один з улюблених героїв, який боронив українську автономію і заплатив за неї життям. Після смерті Полуботка, а потім і Петра, гетьмана не було, Лівобережною Україною управляла Малоросійська колегія, що підлягала Сенатові й цариці Катерині І. Після смерті Катерини І престол перейшов до Петра II. Негайно було скасовано податки, накладені на маєтки Колегією, відкликано Вільямінова до Петербургу і дозволено обрати гетьмана. Малоросійська колегія була ліквідованаЧасткове повернення Україні її прав і свобод були нічим іншим, як тактичним відступом, своєрідною реакцією на зміну політичної кон'юнктури, стратегічний же наступ не припинявся. Про це свідчить такий факт: у 1728 р. в день коронації Петра II новий гетьман Д. Апостол (1728 – 1734 рр.) подав петицію про повернення Україні старих прав. Відповіддю царя були так звані «Решительние пункты», згідно з якими гетьман не мав права вести дипломатичні переговори; генеральну старшину та полковників затверджував цар; для контролю за фінансами вводилися посади двох підскарбіїв — росіянина та українця; мито за товари, які ввозилися до України, мало йти в царську казну та ін.Другий приклад – після смерті Д. Апостола у Петербурзі було прийнято ухвалу: нового гетьмана не обирати, а всю повноту влади передати новому державному органу, що дістало назву «Правління гетьманського уряду» (1734 – 1750). До нього входило шість осіб: троє росіян та троє українців. На чолі правління стояв князь О. Шаховський. Характерними рисами цього періоду були свавільне втручання у всі сфери суспільного життя російських чиновників, русифікація українського населення, терор «Таємної канцелярії». Таким чином, знову суспільне життя України перебувало під контролем російської сторони

 

(23)Микола Костомаров у громадському житті України.

Костомаров Микола Іванович 1817 —.1885), український і російський історик, етнограф, письменник, критик.. Кипуча історико-літературна діяльність, відданість науці змушують низько схилити чоло перед світлим ім’ям цієї людини — професора історії, видатного етнографа, поета, драматурга, громадського діяча.Він залишив після себе багатогранну спадщину: понад 300 історичних досліджень, критичних і полемічних статей..Разом з Т. Г. Шевченком та іншими кирило-мефодіївцями М. І. Костомаров був покараний і відбув десятирічну висилку в Саратов. Тут він почав вивчати історичне минуле краю. Потім йому дозволили жити в Петербурзі, і він працював в університеті. Але власті завжди з підозрою ставилися до діяльності Костомарова. Його бажання працювати на Україні, в Києві, не здійснилось. І. Костомаров прилучився до української етнографії переважно завдяки працям полтавських фольклористів М. Цертелєва, М. Максимовича, П. Лукашевича, О. Бодянського. Саме вони стали джерелом його першої значної розвідки «Про історичне значення російської народної поезії» (1843), надихнули на важливіші етнографічні праці: «Слов’янська міфологія», «Історичне значення південноросійської пісенної творчості» та ін.Пізніше, в середині 40-х років, Костомаров близько зійшовся з молодими полтавцями М. Гулаком, О. Навроцьким, І. Пасядою. Вони увійшли в таємне товариство і стали його однодумцями.Особиста доля М. Костомарова була дещо подібна до Шевченкової. Незадовго до арешту молодий професор заручився з Аліною Крагельською. Арешт, ув’язнення в Петропавловську фортецю, заслання зірвали план сімейного життя..Помер у Петербурзі, похований на так званих «Літературних містках» Волкового цвинтаря

 

(24)Еміграція українського населення з Західної України: причини, наслідки (друга половина ХІХ ст).

Злиденні заробітки або повна їх відсутність, страх іще не розорених селян перед майбутніми злиднями, зубожіння більшості селянства, нестача землі, пошуки порятунку від голодної смерті, тягар національного гноблення й політичного безправ’я стали основними причинами масової трудової еміграції західноукраїнських селян до країн Європи, Північної та Південної Америки. Вона була прямим наслідком політики віденського уряду, спрямованої на висмоктування життєдайних соків із національних окраїн на користь розвиненого центру імперії.Масова еміграція західноукраїнського селянства розпочалася у 80-х рр. ХІХ ст., а найбільших розмірів досягла на початку ХХ ст. Відбувалася вона у формах постійної переселенської й тимчасової заробіткової еміграції. Постійна переселенська еміграція відбувалася переважно до Бразилії, Аргентини, США і Канади. На тимчасові сезонні роботи західноукраїнські селяни щорічно виїздили до сусідніх країн – Угорщини, Західної Австрії, Німеччини, Румунії, Росії, Франції та інших країн.Основна маса постійних емігрантів вирушала за океан. Для організації набору й перевезення переселенців існували спеціальні компанії. Їхні агенти розповсюджували листівки, у яких змальовували принадні умови переїзду та поселення на нових землях, обіцяли селянам можливість безкоштовного отримання землі, добру платню у промисловому та сільськогосподарському виробництві. Агенти компаній були зацікавлені у збільшенні кількості емігрантів, оскільки отримували за кожного завербованого гроші: за дорослого – 5 доларів і 2 долари за дитину. При цьому умови перевезення через океан більшості західноукраїнських селян вельми нагадували транспортування африканських рабів у минулі часи. За другу половину ХІХ ст. зі Східної Галичини й Північної Буковини виїхало в пошуках кращої долі за океан близько 250 тис. осіб. Закарпаття упродовж 1871–1900 рр. залишили 170 тис. переселенців.На нових місцях українські емігранти опинялись у тяжких і незвичних умовах. Для пристосування до нових умов економічного, соціального й культурного життя потрібен був певний час. Для переважної більшості українців він був тяжким і тривалим.Перша хвиля трудової еміграції з західноукраїнських земель тривала до початку першої світової війни. У цілому вона була частиною світового міграційного процесу, що особливо активізувався на зламі ХІХ–ХХ ст. За масштабами вона переважала всі наступні хвилі української еміграції. Її вислідом стала поява на Американському континенті значної української діаспори.

 

(25)Російсько-турецькі війни другої половини Х V ІІІ ст. й Україна.

У другій половині XVIII ст. найважливішими завданнями зовнішньої політики російського уряду було визволення споконвічних слов’янських земель Північного Причорномор'я, ліквідація постійної турецько-татарської загрози і забезпечення міцної борони південних українських і російських земель. Часті набіги кримських татар перешкоджали заселенню й господарському освоєнню земель Південної України. Щоб торгувати з країнами Західної Європи, товари з України доводилося возити до портів Балтійського моря. Підбурювана англійськими дипломатами, Туреччина у 1768 p. почала війну проти Росії. Крім того, Україна була найближчим тилом російської армії, і вона мусила давати військам квартири, провіант, підводи тощо.10 липня 1774 p. в селі Кючук-Кайнарджі (на південь від Дунаю) між Росією і Туреччиною було укладено мирний договір.Росія одержала територію межиріччя Дніпра і Південного Бугу до узбережжя Чорного моря, фортеці Керч та Єнікале в Криму, Отже, вихід у Чорне море був здобутий. Дуже важливе значення мали статті договору, спрямовані на захисг поневолених Туреччиною балканських народів, що створювало більш сприятливі умови для розгортанняними визвольної боротьби і завоювання національної незалежності. На території ліквідованого Кримського татарського ханства, яке протягом століть було вогнищемнебезпеки для України й Росії, створювалась Таврійська область.Приєднання Криму до Росії мало велике історичне значення. Назавжди припинилися спустошливі турецько-татарські набіги на південні українські й російські землі, швидше стали розвиватися продуктивні сили Півдня, за короткий час були збудовані великі міста й порти, через які розпочалася жвава торгівля з різними країнами. У другій половині XVIII ст. ця боротьба вступила у завершальну фазу. Вона ознаменувалася двома виснажливими війнами — 1768—1774 та 1787—1791 pp. Обидві сторони готувались до вирішальної битви. У планах підготовки до війни Росії значне місце належало Україні. На її території створювалися запаси продовольства та фуражу, велися оборонні роботи, готувались транспортні засоби.Після ліквідації Січі (1775 р.) царський уряд продовжував використовувати колишніх запорожців у війні. Відомо, наприклад, що в другій російсько-турецькій війні 1787—1791 pp. взяло участь 12,5 тис. козаків з Чорноморського козачого війська.Війни, які вела Росія з Туреччиною, лягли важким тягарем на плечі народу України. Тисячі людей залучалися на будівництво фортець та оборонних ліній. Зросли податки та інші різноманітні побори. За умовами Кючук-Кайнарджійського (1774 р.) та Ясського (1791 р.) мирних договорів Російська держава здобула великі території Північного Причорномор'я та Приазов'я. У 1783 р. до її складу увійшов Крим. Протягом останньої чверті XVIII ст. адміністративно-територіальний устрій Південної України зазнав неодноразових змін. Утворювались губернії, які пізніше реорганізовувались у намісництва. Нарешті, відповідно до указу Павла І від 1796 p. замість Катеринославського та Вознесенського намісництв і Таврійської області (створена на землях колишнього Кримського ханства з центром у Сімферополі) була організована Новоросійська губернія.

 

(26) Суспільно-політичний рух у Західній Україні у другій половині ХІХ ст. Москвофіли. Народовці.

Так, на західноукраїнських землях посилилась течія прибічників Москви – москвофілів або як їх ще називали русофілів. Течія особливо зміцніла наприкінці 60-х років XIX ст. після поширення свого впливу на більшість духовенства, яке мало величезний вплив на суспільне життя. Русофільство стало формою протиставлення ополяченню, засобом самоствердження української духовності.Українські русофіли належали до тієї частини представників українського руху, яка зневірилась у можливості власними силами досягти політичних чи навіть культурних цілей. Вони бачили марність спроб підняти активність народу і, бажаючи заручитись підтримкою Росії, наголошували на тотожності українців і росіян, близькості їхніх культур. Проте, незнання російської мови, ігнорування мови української призводило до поширення сфери застосування польської мови. Хоча для престижності русофіли друкувалися на малозрозумілій церковнослов’янській мові вони мали значний вплив на українські видання, їм належала найбільша газета "Слово", низка українських закладів. У 1870 р. вони заснували політичну організацію – Руську Раду, яку намагались перетворити на єдиного представника всіх українців у Галичині.Українська молодь поступово втягувалась у конфлікт з русофілами, до яких належали здебільшого заможні церковні та світські чиновники. Спочатку розбіжності виявились у царині мови й літератури. Русофіли пропагували твори російських письменників-слов’янофілів. Молодь з середовища студентів, священиків, світської інтелігенції захоплювалась творчістю Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова. Тих, хто переймався життям і долею українського народу, орієнтувався на його проблеми називали народовцями. Провідними діячами руху були В.Барвінський, В.Навроцький, Ю.Романчук, О.Огоновський, А.Вахнянин.Для народовців найпекучішим було питання мови й літератури. Їх знання вирізняло українську націю з-поміж інших. На відміну від русофілів народовці не шукали підтримки зовні. Вони організували таємні гуртки, видавали часописи, розробляли українську граматику й словники, заснували театр, культурно-освітню організацію "Руська бесіда". 1868 р. виникло товариство "Просвіта", яке займалося вивченням та освітою народу.Визначна подія сталася 1873 р. у Львові. На противагу їхньому "Слову" вони започаткували видання газети "Діло". 1885 р. народовці заснували представницький орган – Народну Раду. У 90-х роках XIX ст. з народовців постали чотири політичні партії. Наприкінці 80-х – на початку 90-х років народницький рух поступається масовому робітничому і соціалістичному руху. Мета і методи боротьби народників виявились помилковими.

(27)Суть кріпосницької системи та основні ознаки її розкладу у першій половині ХІХ ст.

На початку XIX ст. в Російській Україні проживало 7.7 млн. людей. Основну масу населення (приблизно 93%) становили селяни, більше половини яких були кріпаками Решта являла собою колишніх козаків, державних селян і переселенців. Поміщики долею своїх кріпаків фактично розпоряджались безконтрольно. Ще наприкінці XVIII ст. була введена рекрутчина (насильницька віддача кріпаків в солдати). Служити в армії селяни повинні були 25 років. Рідко хто повертався здоровим і неушкодженим. Знущання над солдатами, мордобій, виснажлива муштра, погане харчування, різні хвороби і часті війни, що вів царизм, призводили до загибелі і каліцтва солдат. Цар Олександр (1801-1825 рр.) розквартирував на Україні 50-тисячне військо, утримання якого в значній мірі лягло на селян.Панщина за законами Російської імперії мала бути не більше трьох днів на тиждень. Проте свавілля поміщиків над кріпаками не знало меж. Наявна свобода Інших селян була теж обмежена. На державних селян і козаків підвищили податки і повинності на 15%. Феодальне ведення господарства базувалось на примітивних ручних знаряддях праці. Майже всюди на Україні домінувала трьохпільна система землеробства. Відстале малоефективне сільське господарство знаходилось у глибокому кризовому стані. Намагаючись підвищити його продуктивність, поміщики в 30-40-х роках збільшували панщину до 5-6 днів на тиждень, вводили так звану "місячину", але стан сільського господарства і життя селян не поліпшувались. Вся система феодального господарювання все більше і більше приходила в протиріччя з потребами розвитку суспільства, переживаючи глибоку кризу. В 1860 р. в промисловості вільнонаймані працівники вже складали 74%. В промисловості розвивалися галузі, пов'язані з переробкою сільськогосподарської сировини, з видобутком корисних копалин. У 20-х роках в Україні були збудовані перші цукрові заводи. Виникають нові підприємства по переробці шкіри, виробництву мила, свічок, цегли, черепиці, виробів з металу, механічні заводи. Якщо на Україні в 1825 р. діяло 650 підприємств, то на кінець 50-х років їх кількість перевищила 2300. На середину ХІХ ст. виникають кам'яновугільна і металургійна промисловість. З розвитком промисловості, торгівлі і диференціації селянства серед населення України в першій половині ХІХ ст. формується і прошарок торговельно-промислової і сільськогосподарської буржуазії Модернізуються старі і виникають нові міста, зростають ринки, посилюється товаризація як поміщицького, так і селянського господарства. Внутрішня торгівля на Україні здійснювалась в основному на ярмарках, яких в середині ХІХ ст. налічувалось близько 12 тис. Але розвиток торгівлі і товаро-грошових відносин гальмувався низьким рівнем транспорту. І все-таки найхарактернішою ознакою цього періоду є поглиблення кризи феодально-кріпосницької системи і народження капіталістичних відносин.Однак відзначаючи це, треба знати, що феодально-кріпосницька система в першій половині ХІХ ст. залишалась ще панівною, все більш гальмуючи подальший соціально-економічний і політичний розвиток.

 

(28)Українське “національне відродження”: суть, етапи, особливості, соціальна база.

На першому етапі національного відродження в Україні промотором національної ідеї та руху виступала культурна і соціальна еліта українського суспільства -дворянство. Лівобережне панство постає носієм традицій політичного автономізму, який творить ланку тяглості між козацькою та новою добою української історії. З його лав вийшли відомі державні і громадські діячі, літератори, публіцисти, збирачі та аматори української старовини, антикварії та меценати, як-от: О. Безбородько, Д. Трощинський, В. Кочубей, В. та І. Капністи, , М. Гоголь, І. Котляревський та ін. Представники українського нобілітету - нащадки гетьманів, верхівки козацької старшини, які здобули освіту в кращих російських та європейських університетах, відіграли активну роль у пробудженні національних почуттів, місцевого патріотизму. Разом з тим національна свідомість українського дворянства мала здебільшого аполітичний характер. Це було радше «культурне обласництво», що знаменувало «прив'язаність до історичних і побутових особливостей рідного краю, при рівночасному пасивному сприйнятті наявного політичного та соціально-економічного устрою» В західноукраїнських землях на чолі національного руху стояло духовенство. Справа в тому, що у так званих селянських народів, які не мали своєї аристократії та буржуазії, роль проводу відігравала інтелігенція. Традиційно для «селянських народів» інтелігенція ототожнювалася з духовенством. Галичина, за словами австрійського дослідника А. Каппелера, являла класичну картину населення з культурною елітою в особі священиків: «хлопи й попи» - так з погордою називали їх поляки2. Ініціатором культурно-громадського руху на Галичині виступало греко-католицьке духовенство, від епіскопів до сільських священиків. За підрахунками А. Каппелера, священики становлять одну чверть від загальної кількості діячів українського національного руху у 1880 р. Втім значення представників цієї верстви як національних активістів дещо зменшується наприкінці XIX ст. Натомість світська інтелігенція цілком домінувала серед активістів національного руху з другої чверті XIX ст. до першої світової війни. Три чверті з них мали незавершену вищу освіту, а понад 90% — середню. Наприкінці XIX століття зростає кількість так званої нижчої інтелігенції на селі — вчителів, лікарів, агрономів3. Ідейний та організаційний провід у відродженському русі належав інтелектуалам з Наддніпрянщини, навіть на рубежі ХІХ-ХХ ст., коли осередок національного руху перемістився до Східної Галичини. Визнаними авторитетами серед українства по обидва боки російсько-австрійського кордону були М. Максимович, М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов, М. Гру-шевський. Ряди національно свідомої української інтелігенції постійно поповнювалися вихідцями з різних станів українського суспільства - дідичів, колишніх кріпаків, селян, духовенства, дрібної буржуазії, міщан тощо. Той факт, що більшість української інтелігенції становлять учителі, урядовці, лікарі, представники вільних професій, тобто люди службово і матеріально залежні, наперед визначив слабку відпорність українського руху супроти урядових утисків і репресій. На зламі ХІХ-ХХ ст. спостерігається поширення соціальної бази українського національного руху. Прихильно до нього ставилися заможні верстви селянства, сільська інтелігенція, міська дрібна буржуазія.

 

(29)Політика Катерини ІІ щодо України.(1)

1762 року до влади в Росії прийшла нова імператриця — Катерина II. Саме вона зробила останні кроки на шляху до рішучого обмеження автономії України, а згодом і остаточної її ліквідації.Державницька позиція К. Розумовського та заходи гетьмана, спрямовані на зміцнення автономії України, повністю суперечили централістській політиці російського уряду. Формальним приводом для таких дій стали дві чолобитні до імператриці, надіслані 1763 року гетьманом К. Розумовським і представниками козацької старшини, у яких ішлося про відновлення давніх прав України, збереження її автономії та офіційне визнання спадковості гетьманської посади за нащадками роду Розумовських. 10 листопада 1764 року вийшов царський указ про ліквідацію гетьманської влади в Україні. Катерина II(роки царювання 1762—1796)Ліквідувала залишки автономії України, скасувала гетьманщину. У 1775 р. за її наказом зруйновано Запорізьку Січ.Друга Малоросійська колегія (1774—1786 pp.)Після остаточної ліквідації інституту гетьманства управління Лівобережною Україною було доручене другій Малоросійській колегії. До її складу увійшли чотири російських чиновники й чотири представники козацької генеральної старшини. Новостворену Малоросійську колегію очолив відомий політик і полководець граф Петро Рум'янцев.У «секретній» інструкції П. Рум'янцеву щодо управління краєм Катерина II наполегливо рекомендувала:• знищити всі залишки української автономії;• закріпачити селян;• здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки; • усіляко збільшувати збір податків з населення. П. Рум'янцев проводив активну колоніальну політику російського уряду щодо Гетьманщини, спрямовану на остаточну ліквідацію її політичної автономії. Так, за його розпорядженням були проведені реформи козацької служби, податкової системи (запроваджено подушний податок) та поштової справи. Протягом правління цієї людини були зроблені дуже важливі кроки для ліквідації автономії України:· 1781 року ліквідовано сотенно-полковий устрій Лівобережної Гетьманщини та Слобожанщини — скасовано українські козацькі полки;· протягом 1781-1783 pp. запроваджено загальноімперську систему адміністративно-політичного управління, тобто поділ на намісництва;· замість козацьких полків створено регулярні карабінерські полки за російським зразком;· 1783 року остаточно покріпачено українських селян;· 1785 року на Україну поширено дію «Жалуваної грамоти дворянству»;· 1786 року проведено секуляризацію монастирських маєтків.Згідно з новою системою оподаткування замість колишньої данини натурою запроваджувався податок грішми (спершу це був податок на двір, пізніше — на одну людську душу).

Російська імперія перетворила Україну на об'єкт колоніального пограбування.Закріпачення селянЗ часів правління Катерини II Лівобережна Україна стала називатися Малоросією, Правобережжя — Південно-Західним краєм, а південна частина України — Новоросією. За указами імператриці 1775 року була остаточно знищена легендарна козацька вольниця — Запорізька Січ. 1781 року Гетьманщину поділено на три намісництва — Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське, до яких згодом приєдналися Харківське та Катеринославське. У новостворених адміністративних підрозділах була запроваджена єдина для всієї Російської імперії система управління. Щоб остаточно заспокоїти й наблизити до себе колишню козацьку старшину, 1785 року Катерина II оприлюднила так звану «Жалувану грамоту дворянству» — царський документ, який, за влучним виразом українського історика М. Брайчевського, фактично дарував українській шляхті та старшині дворянські права як нагороду за зраду національних інтересів. Ощасливлена українська еліта, отримавши довгоочікуване дворянство, фактично погодилася з остаточним знищенням політичної автономії, за яку так міцно трималися її попередники протягом більш ніж столітнього періоду протидії наступу царату. Отже, завдяки впровадженим на українських землях реформам Україна повністю втратила залишки державності й перетворилася на звичайну провінцію Російської імперії, тому 1786 року була ліквідована друга Малоросійська колегія.

 

(30)Адміністративно-територіальний устрій українських земель (кінець ХVІІІ – ХІХ ст.)

На підвладні Росії українські території було поширено загальнодержавний адміністративний устрій, започаткований указом імператора Павла І від 12 грудня 1796 р. «Про новий поділ держави на губернії і намісництва»; Слобожанщина, Лівобережжя(хар-ка,черн-ка,пол.-ка губернії= Малоросій­ське-генералгубернаторство)Правобережжя(київке,подільска,волинська=київське генерал-губернаторство );Степова Україна, Північне Причо­рномор'я і приазов'я,Крим(катеринославське,херсонська, таврійська= Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство ) Визначаючи кордони губерній, влада не враховувала географію національного розселення: частина заселених переважно українцями земель опинилася за межами дев'яти українських губерній.У губерніях необмежену владу над усім населенням мали губернатори. За рахунок значної частини податків утримувалися тисячі чиновників. Губернії поділялися на повіти, очолювані царськими справниками, а повіти — на стани, очолювані поліцейськими приставами. Для зміцнення централізації створювалися на військовий зразок ще й генерал-губернаторства. Саме за допомогою військової сили й поліцейського апарату утримувалася недемократична самодержавна влада. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат був покликаний охороняти владу царизму на місцях. Щодо більшості населення — кріпосних селян, то вся судова й адміністративна влада над ними перебувала у руках поміщиків. Казнокрадство і хабарництво процвітали в усіх ланках губернської адміністрації.Для запобігання виникненню руху за відокремлення з боку численних підлеглих народів Російська імперія проводила політику придушення національної окремішності. Неповноправне становище формувало у неросіян відчуття неповноцінності, другорядності по відношенню до панівної російської нації. Це породжувало антиросійські настрої серед національно свідомої частини українського населення

 

31. Пантелеймон Куліш та його роль у громадському житті України.

[1819-1897] (псевдоніми: Вешняк Т., кірок П., Нікола М., Роман П. та ін) — відомий український письменник, критик-публіцист, історик і громадсько-культурний діяч.

З 1847р. Куліш — вчитель петербурзької гімназії, викладач університету і кандидат на кафедру славістики.

У 1861 почав виходити український журнал «Основа», де Пантелеймон бере активну участь.

На сторінках цього журналу з’являються його відомі роботи : «Огляд української словесності» та інші, що поклали початок українській критиці. У цих критичних роботах Куліш встановлює залежність письменника від етнографічних умов і читачів, що його оточують.

Будучи ідеологом буржуазії, Пантелеймон Куліш у зазначених дослідженнях вперше в українській історіографії звертає увагу на роль економічних факторів і класової боротьби в історії, розцінюючи їх звичайно з буржуазної точки зору.

Cам у своїй автобіографії — «Життя Куліша», надрукованій у західно-українському журналі «Правда», підкреслює свою соціальну та психологічну близькість з козацькою старшиною української шляхти, на противагу Т. Шевченку, якого Куліш відносить до козацької голоти.

Кулішу належить ряд поем на історичні теми, зокрема українсько-турецькі («Магомет і Хадиза», «Маруся Богуславка»), та ін («Григорій Сковорода», «Куліш у пеклі» і т. д.), в яких виявляється концепція письменника — туркофільство, що змінила слов’янофільство і русофільство, які розчарували його.

Творчість українського письменника Пантелеймона Куліша відображає буржуазно-поміщицьку ідеологію.

Беручи до уваги різноманітну діяльність Куліша і класову загостреність його творів, неважко уявити, яку роль зіграв Пантелеймон у процесі формування думки української буржуазії.Не дарма буржуазна література вважає своїм відправним пунктом творчість і діяльність українського письменника Пантелеймона Куліша

 

32. Культура України першої половини ХІХ ст. (література, музика, живопис, архітектура).

 

Українська культурна і національна ідентифікація наприкінці XIX ст.формувалась на противагу загальноросійській культурній ідентифікації і була з самого початку тісно пов'язана з фольклорним шаром західно- та південноруської культури. Шанобливе ставлення до малоросійського фольклору породило українофільство, а потім - ідею державної самостійності України. Із самого початку українська національна культура і українська національна ідентичність у тому вигляді, в якому вони формувались у кінці XIX - на початку XX ст., були максимально наближені до самосвідомості, менталітету народних, селянських мас. І це вирішальний момент у розумінні української національної ідентичності.

Українська література другої половини XIX ст. розвивалася на традиціях попереднього періоду. Упродовж багатьох десятиліть домінуючим тут лишався стиль бароко. Цікавим явищем тогочасної літератури став розвиток української історико-мемуарної прози. Чільне місце в ній посідають щоденники М. Ханенка (1691-1760 рр.) і Я. Марковича (1696- 1770 рр.).

Першим твором народною мовою, який почав процес її оформлення у сучасну літературну мову, стала «Енеїда» І. Котляревського.

Безумовно, переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури стала творчість Тараса Григоровича Шевченка.

Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).

В архітектурі XIX століття на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).

 

33. “Братство тарасівців”, його роль в українському національному русі.

 

Ще у 1891 р. під час перепису рухомого майна в Полтавській губернії відомий українофіл О. О. Русов залучив до цієї роботи багатьох студентів. Саме під час цієї роботи склався гурток з чотирьох студентів (І. Липа, М. Байздренко, М. Базькевич, В. Боровик). Улітку 1891р. вони, склавши клятву вірності ідеї визволення України на могилі Т. Г. Шевченка, заснували таємне товариство, члени якого згодом стали називати себе "братство "тарасівців".

Першим прилюдним виступом "Братства" стало читання промови на шевченківських роковинах у березні 1893 р. в Харківському університеті.

У своїй промові вони стверджували:

— українці є окрема нація;— як кожна нація, українці потребують національної волі для "праці і поступу";

— повна автономія України (на той час на це гасло не відважувався ніхто);

— єдність українського народу (це гасло стало зародком майбутньої концепції соборності української держави);

— негативне ставлення до українофільства (культурництва), але при цьому визнали його користь для національного руху;

— радикалізм і екстремізм щодо "відступників";

— необхідність українських шкіл;

— вживання української мови та ін.

Члени братства проводили, восновному, організаційно-виховну роботу, спрямовану на формування національної самосвідомості.

 

34. Життя і діяльність мандрівного філософа Григорія Савовича Сковороди (1722–1794).

 

український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог.

Протягом навчання в Академії (Могилянка) вивчив латинську, грецьку, церковнослов'янську, польську, німецьку та інші мови, ознайомився з творами багатьох філософів та письменників, від античних до йому сучасних.

Під кінець 70-х років XVIII ст., після різних конфліктів з владою, Григорій Сковорода обрав зовсім новий і незнаний до того стиль життя, а саме — мандрівку.

Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась і цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого поручника Потьомкінавона послала Сковороді запрошення переселитись з України в Петербург. Посланець передав йому запрошення цариці, але Сковорода, просто й спокійно дивлячись в очі посланцеві, заявив: «Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця»

Твори Сковороди за життя друкувались сотнями екземплярів, бо тодішня цензура знайшла їх «противними Святому Писанію і образливими для чернецтва». Вихований у дусі філософічно-релігійного навчання, Сковорода повставав проти мертвої церковної схоластики та духового гноблення московського «православ'я», спираючись у своїй філософії на Біблію. Сковорода повчав, що царство людини знаходиться всередині неї і:

-Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки людина не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі.

-Вірити в Бога не значить — вірити в Його існування, а значить — віддатися Йому та жити за Його законом.

-Святість життя полягає в робленні добра людям».

Сковорода обстоював права людської особистості в кожній людині, а, в перекладі на конкретну політичну мову того часу, це означало сильну демократичну тенденцію, що була поєднана зі співчуттям до закріпачених селянських мас, з гострою неприязню до московських гнобителів.

Григорій Сковорода мав величезний вплив на своїх сучасників і на дальше українське громадянство, і то не лише своєю етичною наукою, а головним чином своїм життям, в якому слово ніколи не розходилося з ділом: його вчення було в повній згоді з його життям.

 

35. Зміни у чисельному, соціальному та національному складі населення України протягом ХІХ ст.

 

Скасування кріпацтва й бурхливий розвиток буржуазних відносин відповідним чином позначилися на соціальних і національних процесах української нації.В результаті природного приросту кількість населення України в межах Російської імперії збільшилася з 13,4 у 1863 р. до 23,4 млн осіб у 1897 р. На західноукраїнських землях чисельність населення в другій половині ХІХ ст. зросла з 3,9 до 5,9 млн осіб.

Народ України другої половини ХІХ ст. етнічно був досить монолітним. Незважаючи на великодержавну політику царизму й асиміляцію, кількість українців серед усього населення в сучасних межах України перебувала приблизно на одному рівні. У 1858 р. вона становила 79,8 % і в 1897 – 1900 рр. – 79,6 %.

Незважаючи на індустріалізацію економіки, сільське населення абсолютно переважало міське. В 1897 р. на території України, що перебувала в складі Російської держави, воно дорівнювало 84,0 % на західноукраїнських землях у 1900 р. – 95,5 % усіх жителів.

Одночасно зменшувалась кількість дворян-поміщиків. Будучи неспроможними пристосувати свої господарства до нових умов, частина їх збувала землі, реманент і переселялася до міст, поповнюючи в основному ряди чиновництва та інтелігенції.

Суттєво змінився соціальний склад інтелігенції. Якщо раніше вона формувалася переважно вихідцями з дворян, то на початку ХХ ст. їх відсоток зменшився до 20-25. Більше стало вихідців із різночинців, що відповідним чином позначалося на соціальній позиції інтелігенції.

Поряд з українцями жили й працювали представники інших народів. Найбільшу групу національних меншин становили росіяни. В Україну примусово чи добровільно з Росії направлялися солдати, селяни, робітники, старовіри, поміщики-дворяни та чиновники.

В Україні жили представники й інших національних меншин. На Закарпатті – мадяри (6,0 %), словаки (понад 2,0 %), німці (понад 1,0 %).

Розвиток товарно-грошових відносин виштовхував із насиджених місць масу розореного селянства, яке намагалося поліпшити своє становище шляхом міграції на слабо заселені землі.

 

36. Становлення національного руху на західноукраїнських землях. “Руська трійця” та її роль у поширенні національної ідеї.

 

Напочатку 30-х рр. український національний рух у Східній Галичині активізувався. Основними причинами цього були вплив українського відродження в Наддніпрянщині та розгортання в краю польського визвольного руху у зв’язку з повстанням 1830–1831 рр. Цілковите ігнорування поляками прав корінного населення Галичини спонукало галицьких українців боротися за свої права.

У 30–х роках ХІХ ст. український національний рух на західноукраїнських землях став поступово переходити у наступний, культурницький етап. Його уособленням стала утворена у Львові «Руська трійця» – громадсько-культурне угруповання демократичного спрямування зі студентів семінарії та університету. Саме діяльність трійчан спричинила те, що народна мова русинів поступово набула рис літературної української мови і стала впроваджуватись у повсякденний вжиток.

«Руська трійця» (1833—1837 рр.) — галицьке літературне угрупування, очолюване Маркіяном Шашкевичем, Яковом Головацьким та Іваном Вагилевичем, що з кінця 1820-х років розпочало на західних українських землях національно-культурне відродження.

У 1834 р. «Руська трійця» робить спробу видати фольклорно-літературну збірку «Зоря», в якій збиралися надрукувати народні пісні, твори членів гурту, матеріали, що засуджували іноземне гноблення і прославляли героїчну боротьбу українців за своє визволення. Проте цензура заборонила її публікацію, а упорядників збірки поліція взяла під пильний нагляд.

Істотною заслугою «Руської трійці» було видання альманаху «Русалка Дністровая» (Будин (зараз Будапешт, 1837 р.), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Вступне слово М. Шашкевича до альманаху було своєрідним маніфестом культурного відродження західноукраїнських земель.

«Русалку Дністровую» австрійський уряд заборонив. Лише 200 із 1000 примірників упорядники встигли продати, подарувати друзям і зберегти для себе, решту було конфісковано.

Гурток «Руська трійця» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашкевича.

 

37. “Південно-Західний відділ Російського Географічного товариства” та його діяльність.

 

Південно-західний відділ імператорського Російського географічного товариства — наукова інституція, частина імператорського Російського географічного товариства, що був офіційно відкритий 13 лютого 1873 року та існував до 1876 року. Коло інтересів його членів склали статистичні, географічні, українознавчі, історичні, етнографічні, лінгвістичні та ін. дослідження.

Значним досягненням членів Відділу у напрямку статистико-економічного дослідження Південно-Західного краю та його населення стало проведення в Києві одноденного перепису 2 березня 1874 року, який засвідчив, що, число жителів у м. Києві становить 127251 чол. Це, за словами П.Чубинського, «на 50% почти больше, чем считалось официально». Такі результати були схвально оцінені передовими вченими Російської імперії та самим царським урядом, що підтверджувало високий науковий статус Південно-Західного Відділу Імператорського Російського Географічного Товариства.

Найвидатнішою подією в науковому житті ПЗВ ІРГТ, новим етапом у його діяльності, стала участь у ІІІ Археологічному з'їзді, який був проведений у Києві в 1874 році. На цьому з'їзді Відділ, як говорить А.Кобилянський, «розгорнув перед усім вченим світом величезні духовні скарби українського народу».

В березні 1875 р. Товариство взяло участь у геогр. конгресі та виставці в Парижі.

З перших днів свого існування Південно-Західний Відділ Імператорського Російського Географічного Товариства розгорнув активну культурно-освітницьку та науководослідницьку роботу. Важливе місце в ній посідала «широка наукова діяльність по вивченню сучасного й минулого українського народу», яка, на думку О.Лотоцького, мала «сприяти у протидії згубній колонізаторській політиці царського уряду щодо українського народу».

Відділ видав 2 томи «Записок» (1874–1875), в яких було вміщено праці О. Клосовського, В. Антоновича, О. Русова, М. Яснопольського, П. Чубинського, О. Роговича, Ф. Вовка, М. Лисенка, М. Драгоманова, М. Левченка й ін. Окремими додатками у «Записках» були опубліковані думи й пісні бандуриста О. Вересая, бібліографічний показник праць, присвячених природі Київського учбового округу (О. Роговича), матеріали Г. Купчанка про Буковину, зб. пісень тощо.

Істотним кроком на шляху розвитку національної культури стало вшанування пам'яті видатного українського етнографа та історика Михайла Олександровича Антоновича (1804—1873). Члени Південно-Західного Відділу Імператорського Російського Географічного Товариства взяли активну участь у виданні трьохтомне зібрання його творів.

Така активна культурно-освітницька, та наукова діяльність Відділу викликала постійне невдоволення з боку редакційної колегії газети «Киевлянин» — Віталія Шульгіна та Михайла Юзефовича, хвилювала царський уряд.Тому в травні 1876 року була створена спеціальна урядова комісія, яка постановила:"запретить украинские издания, спектакли и концерты, закрыть Киевский отдел Геграфического общества (который перед тем получил 2 серебяных медали от главы Петербургского общества и благодарность императора за производство однодневной переписи в Киеве и в 2/½ г. напечатал 4 тома материалов), воспретить жительство в украинских губерниях и в столицах Драгоманову и Чубинскому"

 

38. Контрреформи 1880–1890-х рр., їхні наслідки.

 

Контрреформы 1880—1890 гг. в России — это изменение внутренней политики, пересмотр ряда существенных положений, установленных в ходе буржуазных реформ 60—70-х гг. XIX в.

Эпоха контрреформ сделала существенный сдвиг "вправо" по всем направлениям социального, политического и государственного развития России. Итогами контрреформ явились события начала ХХ века.

 

39. Становище українського селянства у Х V ІІІ ст. (проблема повторного закріпачення).

 

«Повторне закріпачення селянства» — то був прояв нещасливої долі селян Східної Європи. Будучи вільним у XVI ст., селянство відчуло зміну свого стано­вища протягом цього століття.

Важливо, що повторне закріпачення у XVI ст. поляками українського селянства відбулося заумов, коли це селянство вже мало досвід прямих ринкових стосунків з містом чи навіть з іноземними купцями.

 

40. Політика російського уряду щодо вирішення селянського питання у першій половині ХІХ ст.

 

Однією З найскладніших проблем внутрішньополітичного життя імперії першої половини XIX ст. було кріпосне право. Ситуація, коли більшість населення країни складали кріпосні, становище яких часто нагадувало рабське, ставала дедалі небезпечнішою. Це відчував і уряд Імперії. Але він намагався уникнути рішучих змін, оскільки не хотів зачіпати інтересів дворян - землевласників, які були опорою самодержавства.

У перші роки царювання Микола І не надавав великого значення селянському питанню. Однак поступово цар і його найближче оточення доходили думки, що кріпосне право таїть у собі небезпеку нової пугачовщини, затримує розвиток продуктивних сил країни і ставить її у невигідне становище перед іншими країнами - у тому числі у військовому аспекті.Селянський рух наприкінці 30-х- на початку 40-х років XIX ст. набув такого розмаху і ситуація в країні настільки загострилася, що навіть найвідданіші захисники кріпосного права почали говорити вголос про те, що кріпацтво містить велику небезпеку. Шеф жандармерії граф А.Х. Бенкендорф доповідав царю прямо: "Кріпосне право - це пороховий погріб під державою".

Царський уряд шукав шляхів вирішення селянського питання так, аби не торкнутись підвалин самої системи. Він створив дев'ять Таємних комітетів, які намагалися розв'язати питання, як звільнити селян від кріпацтва. Історики докоряють Миколі І за те, що він не звільнив селян. Вони визнають, що він бачив необхідність зміни відносин між поміщиками і селянами, але не знав, як це зробити. Не дали відповіді й комітети.

Єдиною серйозною спробою вирішити селянське питання стала реформа управління державними селянами 1837-1841 рр., автором і організатором проведення якої був П.Д. Кисельов

Перший указ, що започаткував реформу Кисельова, стосувався утворення Міністерства державного майна від 27 грудня 1837 р. Він чітко визначав мету створення нового відомства - управління державним майном, опікування вільним сільським населенням, відання сільським господарством країни.

Наступним кроком уряду Миколи І на шляху реформ був законодавчий акт від 30 квітня 1838 р. про зміну управління державним майном у губерніях. Якщо перший закон створив новий центральний адміністративний орган, то другий - розгалужений бюрократичний апарат для управління державним майном у 35 губерніях Росії.

 

41. Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель у другій половині ХІХ ст.

 

Починаючи з сер. XIXст., у Західній Україні крізь залишки феодалізму пробивалися паростки соціального прогресу. Помітне пожвавлення в економіці почалося наприкін. 60-х — на поч. 70-х років. Та лише в 70—80-ті роки відбулося становлення фабрично-заводської промисловості, хоча й тоді з 869 підприємств Східної Галичини більшість були дрібними, на яких було зайнято по 5—10 робітників. Дрібні підприємства переважали також на Буковині та в Закарпатті. Провідними були борошномельна, лісопильна, нафтова галузі, де до сер. 90-х років завершився промисловий переворот.

Наприкін. XIX ст. почали розвиватися металообробна та машинобудівна галузі промисловості, хоч і на низькому технічному рівні.

Проте Західна Україна залишалася землеробською. У сільському господарстві почали застосовувати нову техніку, вирощувати нові культури, використовувати вільнонайману працю, розвивати торгове тваринництво та зернове господарство. Земля, як і раніше, була зосереджена в руках поміщиків і селян, які розбагатіли.

Становище селянства Західної України значно погіршилося внаслідок економічної кризи 70—80-х років XIX ст. Зокрема, Галичина за смертністю населення посідала перше місце в Європі.

Важким було становище робітників. Тривалість робочого дня, розмір заробітної плати, умови праці та життя залежали від підприємців.

Удругій половині XIX ст. на західноукраїнських землях міцніє робітничий рух. Перший організований виступ робітництва відбувся в січні 1870 р. Сто львівських друкарів провели 7-денний страйк, який закінчився їх перемогою.

Одним з не багатьох чинників, який позитивно впливав на економічний розвиток західноукраїнського регіону, був своєрідною формою економічної самооборони місцевого населення, стала кооперація. Перше західноукраїнське кооперативне товариство — торгове підприємство "Народна торгівля" було організовано у 1883 р. у Львові. Важливою подією стало заснування в 1899 р. товариства "Сільський господар". Найчисленнішими серед кооперативів були кредитні спілки, які надаючи 10-відсоткові позики, швидко витіснили більшість лихварів.

 

42. Михайло Драгоманов у національно-визвольному русі України, його діалоги з Б. Грінченком і І. Франком.

 

Михайло Драгоманов — визначний український мислитель і активний культурно-освітній діяч 2-ої половини XIX ст. Він надзвичайно багато зробив для національно-культурного, політичного і соціального пробудження свого народу. Продовжуючи справу своїх попередників, фундаторів ідей українського відродження кирило-мефодіївців (активними діячами якого були геніальний виразник народного духу Тарас Шевченко, історик Микола Костомаров та їхні соратники), М. П. Драгоманов, без перебільшення, став першим, хто всебічно, на науковому рівні обгрунтував об’єктивну необхідність і шлях українського національно-культурного і соціального відродження.М.Драгоманов захищав російську літературу й прагнув показати її позитивний вплив у Галичині 11. На початку 1890-х років дискусія про російсько-українські взаємини пожвавилася після появи статті А.Пипіна12, де він критикував "Історію літератури руської" О.Огоновського13, до якої автор включив період Київського князівства ("Літопис Нестора", "Слово о полку Ігоревім", "Повчання Володимира Мономаха" та ін.). Пипін вважає цей період спільним для Північної і Південної Русі та висловлює свій погляд на українську літературу й мову, які, на його думку, мали й матимуть виключно провінційне значення. Така позиція Пипіна викликала зливу протестів з боку І.Нечуя-Левицького (І.Баштового)14, І.Франка, М.Драгоманова, К.Михальчука. Наслідком цього стала й полеміка між Б.Грінченком і М.Драгомановим.

Хоча в центрі полеміки була українська література, перспективи її розвитку та її стосунки з російською літературою, дискусія не обмежувалась літературою, сягаючи також політики й намагаючися сформулювати національну програму.

Драгоманов насамперед спростовує історичні неточності у творі Грінченка, його помилкові ідеї та закидає своєму опонентові невідповідне вживання таких термінів, як рабство, демократія, українофільство та ін. Потім він стає на захист критикованих письменників — Котляревського, Квітки, Гулака, Стороженка, яким Грінченко закидає двоєдушність, кажучи , що вони мають одну душу українську, а другу російську.

Драгоманов заперечує створений Грінченком образ поетичного генія Шевченка, який мріяв про національну й незалежну літературу. Для десакралізації ролі Шевченка він намагається довести впливи на нього Куліша й Костомарова і підпирає точку зору останнього, який обмежував українську літературу "хатнім ужитком", тобто призначав її нижчим класам.

рагоманов подає позитивний підсумок українських досліджень 1870-х рр., періоду, коли панували космополітичні тенденції, і в той же час критикує літературну продукцію 1880-х рр., пройняту націоналістичними ідеями.

 

43. Гайдамаччина: причини, рушійні сили, форми боротьби.

 

Масовий соцiальний i релiгiйний гнiт на фонi зростання полiтичной анархiй та посилення впливу шляхти в Речi Посполитiй спричинив вiдчайдушний опiр украйнського населення.На правобережнiй Украйнi цей опiр проявився у формi гайдамацького руху, пiк його припав на середину XVIII ст.

Населення украйнських земель пiд владою Польщi було вкрай незадоволене полiтикою Речi Посполитой. Втрата полiтичної автономiї, економiчний i соцiальний гнiт, релiгiйнi утиски з початком ХVIII ст. рiзко посилюються. Все це i викликало розгортання гайдамацького тiiнших народних рухiв.

Виступаючи проти соцiального й нацiонального гноблення, гайдамаки боролися й за возз'єднання Правобережжя з Лiвобережною Украйною в єдине цiле.

Учасникiв руху називали гайдамаками. Як i "козак", слово "гайдамака" тюркське за походженням i означає "волоцюга".

Вiд початку XVIII ст. й надалi поляки називали так селян-утiкачiв, якi ховалися глибоко в лiсах i час вiд часу виходили грабувати шляхетськi маєтки. Основною масою гайдамакiв були селяни-крiпаки, селяни, яким загрожувало покрiпачення, сiльськi наймити, а також мiська бiднота.

Гайдамацький рух зiграв важливу роль в iсторiй Правобережнойi Захiдной Украйни. Причини йх виникнення були досить рiзноманiтними, так домiнували тут безперечно соцiально-економiчнi та релiгiйнi чинники, але в йх основi безперечно лежали i антифеодальнi мотиви.

Рух охопив практично всю Правобережну Украйну, його учасниками були селяни i козацтво. Вiн був спрямований, в першу чергу проти польськой шляхти. Але гайдамацький рух був стихiйним, слабо органiзованим i безперечно не мiг протистояти добре пiдготовленим армiям Польщi та Росiй, саме тому повстання швидко придушувались. Зiншого боку маючи в свойй основi соцiально-економiчнii релiгiйнi чинники вiн набув широкого резонансу в украйнському суспiльствi.

 

44. Сільськогосподарське виробництво та шляхи його розвитку в пореформений період.

Оскільки реформи проводилися згори, базові феодальні структури певною мірою зберегли свої позиції. Залишилися поміщицьке землеволодіння, селянська община і самодержавствоНепослідовність, незавершеність реформ 60—70-х років та особливості соціально-економічного становища різних регіонів України в складі Російської імперії зумовили перехід аграрного сектору до капіталізму водночас Двома шляхами — прусським та американським. Якщо прусський шлях передбачав уповільнене вростання поміщицького господарювання в капіталізм за рахунок напівфеодальної експлуатації селянства, то американський відкривав зовсім інші перспективи — швидке зростання Фермерських господарств, звільнення від будь-яких залишків феодальної залежності, ліквідація поміщицького землеволодіння.У пореформений період прусським шляхом до капіталізму йшли правобережні та лівобережні губернії України. У цих регіонах діяла відробіткова система (за оренду землі у поміщика селянин відробляв своїм інвентарем та худобою на поміщицьких землях), яка вела до прогресуючого розорення і кабали основної маси селянства. На Півдні України, де гальмівний вплив залишків феодалізму був менш відчутним, набув поширення американський спосіб переходу до капіталізму — поміщики створювали на базі своїх маєтків потужні агровиробництва, що ґрунтувалися на використанні машин та вільнонайманій праці; заможні селяни формували товарні господарства фермерського типу. У другій половині XIX ст. помітні зміни відбулися в землекористуванні. Зокрема, з 60-х років розпочалося значне зростання орендування землі. Половинчастість реформ, збереження значних залишків феодалізму в аграрному секторі зумовили в перші пореформені роки домінування відробіткової форми оренди, відповідно до умов якої селянин мусив за користування землею або відробляти, або ж віддавати частину врожаю. Проте з часом зміцнення капіталізму в аграрному секторі, зростання товарності господарств сприяли поширенню грошової, підприємницької оренди.Бурхливо розвиваючись, капіталізм стимулював появу в сфері сільськогосподарського виробництва прогресивних тенденцій, процесів та явищ — застосування техніки в землеробстві, використання вільнонайманої праці, зростання посівних площ та поліпшення структури посівів тощо. Особливо поширеним було використання удосконалених знарядь праці, сільськогосподарських машин та нових прийомів агротехніки в південноукраїнському регіоні. Характерно, що процес модернізації сільського господарства мав тенденцію до прискорення темпів та зростання масштабів.

 

45. Розвиток промисловості в Україні у другій половині ХІХ ст.

Друга половина XIX ст. — це також період великого промисло­вого розвитку в Україні. Як виявилося, Україна мала не тільки світової слави родючий чорнозем для сільського господарства, але також і численні мінеральні багатства у надрах землі. Вони притя­гали до себе інвестиції не тільки капіталістів Російської імперії, але також і французькі, бельгійські та німецькі капітали, які поча­ли розбудовувати головно видобуткову промисловість.

На лівому березі ріки Дінець почалася будова копалень для ви­добування багатющих покладів кам'яного вугілля (Донецький ба­сейн — Донбас). На Правобережжі, в околицях міста Кривого Ро­гу, відкрито поклади залізної руди, яка разом з вугіллям становила основу промислового розвитку. Крім залізної руди, у районі Ніко­поля 1874 р. відкрито марганцеву руду, з якої добувають марганець, потрібний у різних галузях промисловості.

Наявність високовартісного кам'яного вугілля у Донецькому кря­жі, як і залізної руди на Криворіжжі, зумовила розвиток металургійної промисловості. Першою домною, що виплавляла метал на коксі, була домна Луганського заводу. її будували п'ять років і щойно 16 жовтня 1800 р. вона почала працювати і ту дату вважають днем народження української металургії.

Сформовані промислові райони мали й загальноросійське зна­чення. Центром вугільної промисловості став Донецький басейн (Донбас), залізорудної — Кривий Ріг, марганцевої — Нікопольсь­кий басейн, металургійної — Донбас і Придніпров'я (Київ, Хер­сон, Одеса), цукрової — Правобережжя і частково Лівобережжя.

Україна з Донецьким та Криворізьким басейнами протягом останніх двох десятиліть XIX ст. перетворилася в основну кам'яно­вугільну і металургійну базу Росії.

До успішного розвитку промисловості спричинилася побудова за­лізничних шляхів, хоча вони були призначені в першу чергу на пе­ревіз збіжжя України до портів Чорного моря. Від 1860 до 1890 pp. в Україні збудовано 10 000 км залізничної сітки.

Розбудова залізничних шляхів сприяла розвиткові промислово­сті й торгівлі, а тим самим торговельних і промислових центрів.

 

47. Розвиток торгівлі в Україні у першій половині ХІХ ст.

Розвиток торгівлі визначався такими чинниками, як піднесення промислового та сільськогосподарського виробництва, його товарності, зростання чисельності найманих робітників і міського населення.

У внутрішній торгівлі зберігалися традиційні форми періодичної торгівлі: базари, торги та ярмарки, зростало значення постійної торгівлі, розвивалася біржова. Розвиток внутрішньої торгівлі відбувався екстенсивно. її обсяги в Російській імперії в середині XIX ст. переважали над обсягами зовнішньої торгівлі в три рази.

У Східній Україні ярмаркова торгівля зростала здебільшого за рахунок містечкових і сільських ярмарків. У першій половині XIX ст. їх налічувалося понад 2 тис, оборот ярмаркової торгівлі становив б-7 % від загального товарообороту.

Ярмаркову справу в Україні характеризують:

1. кількісне переважання дрібних ярмарків сільськогосподарського типу з роздрібною торгівлею - приблизно 77 % від загальної кількості. Постійним учасником на дрібних ярмарках був торговець-скупник;

2. середні за обсягами торгівлі ярмарки (10-100 тис. руб. товарообороту) були одночасно роздрібними та оптовими, їх налічувалося приблизно 12 %;

3. 1 % ярмарків були великими оптовими з оборотом понад 100 тис. руб.;

4. ярмарки мали характер рухомого ринку. Було ярмаркове коло, коли торг мав річний цикл і переходив з одного населеного пункту до іншого. У губерніях склалася система міських і сільських ярмарків;

5. ярмарки проводили в усі пори року, вони відбувалися в містах і селах. Торговельний оборот сільських ярмарків становив 1/10, а міських - 9/10 від загальної вартості товарів;

Центрами зовнішньої торгівлі були чорноморсько-азовські порти - Одеса, Таганрог, Бердянськ, Херсон, Маріуполь. Царський уряд у 1782 р. дозволив зменшити на 1/4 митні збори. У 1817 р. Одеса отримала право безмитного експорту та імпорту товарів - порто-франко. Це зумовило перетворення міста на найважливіший порт і центр банківської діяльності Російської імперії, загальноросійський склад іноземних товарів.

 

48.Перші робітничі організації в Україні (друга половина ХІХ ст.). Особливості поширення марксизму.

Першою в Україні робітничою організацією став заснований у 1875 р. Одесі «Південноросійський союз робітників», організація й керівництво якому належали Євгену Заславському. Виходець із збіднілої дворянської родини військового, Заславський здобував освіту в Петербурзі та Москві й брав участь у студентському русі. Після невдалої спроби пропаганди рeволюційних ідей серед селян Полтавщини, де він був помічником управляючого маєтком, переїхав до Одеси і повів роботу серед робітників, розпочавши зі створення друкарні, каси взаємодопомоги та бібліотеки.

Це послужило основою для заснування «Південноросійського союзу робітників». До його складу спочатку входило 60 осіб. Але скоро під вплив «Союзу» потрапило до 200-250 робітників не лише Одеси, а й Харкова, Миколаєва, Севастополя, Таганрога, Керчі, Орла і навіть Петербурга. Філія «Союзу» з'явилась у Ростові-на-Дону. Євген Заславський був добре обізнаний з революційними ідеями Європи й у статуті, який став і програмою «Союзу», наголошував, що робітники зможуть досягти своєї визвольної мети лише шляхом насильницького перевороту.

Члени «Союзу» вели революційну пропаганду, розповсюджували нелегальну літературу, виступали на робітничих сходках, залучали робітників до відвідування бібліотеки, спонукали до страйкової боротьби.

У кінці 1875 р. жандарми викрили і вщент розгромили «Союз», заарештувавши понад 60 чоловік. 15 з них віддано до суду й піддано суворому покаранню - тюремному ув'язненню та засланню до Сибіру на 10 років каторги, у тому числі й керівника «Союзу», де він незабаром і помер.

Характерною особливістю робітничого руху в Україні стало внесення у нього ідей європейських соціалістів - єврея К. Маркса та німця Ф. Енгельса. Ці ідеї лежали в основі програми відомого I Інтернаціоналу і, згідно з ними, метою пролетарського руху має стати повалення капіталізму і встановлення влади робітничого класу - так званої диктатури пролетаріату. Кінцева мета цієї влади полягала у побудові соціалістичного суспільства без експлуатації людини людиною. Як показав історичний досвід, ця теорія залишилася недосяжною примарною мрією про щасливе майбутнє людства. Однак у той час вона була найпопулярнішою і найпривабливішою ідеєю революційного руху.

 

49.Рух автономістів на початку ХІХ ст. “Малоросійське товариство”. Василь Капніст

Одним з найстаріших і найпотужніших осередків українського національного відродження була Лівобережна Україна. Саме тут концентрувалася соціальна еліта українського суспільства - нащадки козацької старшини, а наразі малоросійське дворянство, в свідомості яких була ще свіжою пам'ять про автономний статус своїх територій у складі імперії. Саме на Лівобережжі виникає і плекається ідеологія автономізму, сутність якої полягала у прагненні відновити автономний статус свого краю в межах Російської держави.

Центром автономістичного руху став Новгород-Сіверський, який у 80-90-х рр. XVIII ст. вважався неформальною столицею Малоросії. Саме тут виникає гурток українських автономістів, до складу якого входили відомі українські громадські та церковні діячі Г.Долинський, І.Халан-ський, В.Капніст, І.Коропчевський, В.Сокальський, В.Шишацький, А.Пригара. М.Марков, А.Худорба та ін.

Виявом автономістичних прагнень української еліти стала ініційована діячами Новгород-Сіверського гуртка місія Капніста до Пруссії 1791 р., коли він від імені своїх земляків звернувся до прусського міністра закордонних справ графа Е.Герцберга з пропозицією в разі війни його країни з Росією підтримати анти російський виступ українців.

Інша ж частина українських автономістів дійшла висновку, що визволення України є справою самих українців. Так у свідомості українських автономістів почала кристалізуватися ідея незалежності, "національно-визвольної боротьби". Саме вона знайшла втілення у народженому в середовищі інтелектуалів Новгород-Сіверського гуртка відомому історико-політичному трактаті "Історія Русів", творі що обґрунтовував ідею української державності, боротьби за незалежність та соціальну справедливість.

 

50. Соціально-економічні наслідки інкорпорації України до складу Росії у другій половині Х V ІІІ ст .

Царська адміністрація не могла миритися з тим, що ідеї автономії України у складі Росії домінували у свідомості переважної частини українських політиків. Водночас серед багатьох із них формувався своєрідний комплекс національно-політичної неповноцінності, схильність до компромісів, а не боротьби. Нижчі верстви українського суспільства ще мали певні ілюзії щодо месіанської місії російської влади, її здатності відновити соціальну справедливість, обмежити експлуататорські апетити старшини. Про це свідчить значна кількість чолобитних, поданих до Малоросійської колегії з приводу зловживань адміністрації та старшин. За таких умов на політичному просторі України окреслилися дві суспільно політичні течії: угодовська (колабораціоністська) і національно-автономічна. Соціально-економічна кон'юнктура сприяла посиленню впливу саме першого угруповання, яке змирилося з інкорпораційною політикою російського уряду. Кадрові переміщення, арешти опозиційно налаштованої старшини в середині 20-х років XVIII от. остаточно приглушили опозиційну боротьбу козацької еліти проти інкорпоративних дій царату.

Автономісти, сподіваючись на відновлення української державності, гетьманського правління, усвідомлювали, що це можливо лише шляхом збройної боротьби, а не компромісів та угод. Україну і Росію вони розглядали як дві антитези. Ці думки найповніше втілені в "Історії Русів" анонімного автора.

 

51. Культура України другої половини ХІХ ст. (література, музика, живопис, архітектура).

Розвиток нації характеризується створенням неповторних національних форм культурної творчості в усіх галузях художньої культури. Розквітає українська література, репрезентована низкою талановитих письменників, відбувається становлення професійного театру, виникає українська музична класика, реалістичний живопис. Внутрішня єдність культури спостерігається в усіх регіонах, населених українцями.

Тоді було видано низку підручників для початкового навчання, зокрема "Букварь южнорусский" Т. Шевченка, "Граматка" П. Куліша, "Щотниця" О. Кониського.

Серед молоді, яка брала участь у недільних школах Києва, виникла організація "Громада". Вона об'єднала студентів, учителів, молодих учених; серед них були такі відомі пізніше діячі національно-культурного руху, як П. Чубинський, П. Житецький, В. Антонович, Т. Рильський

руга половина XIX ст. була періодом піднесення української науки. Наукова праця розвивалася при університетах і наукових товариствах, українознавство мало видатних представників, серед яких в археології перше місце посідав В. Антонович, в антропології - Ф. Вовк, в етнології - М. Драгоманов, у мовознавстві - О. Потебня, П. Житецький, у літературознавстві - В. Петров та Я. Дашкевич, у статистиці - О. Русов. Важливу роль в організації наукового життя відіграв заснований громадівцями часопис "Киевская старана", який став справжньою енциклопедією етнографії та історії України

На літературному полі з'явилося чимало нових талантів, зокрема Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко, М. Коцюбинський, А. Кримський, В. Самійленко, Леся Українка та ін.

Друга половина XIX ст. - доба становлення класичної української музики і театру. У цей час творять свої шедеври С. Гулак-Артемовський і М. Лисенко. Оригінальну музику пише М. Аркас, автор опери"Катерина" Інтерес до народної музики в Західній Україні спричинює появу масового хорового руху. Музичні товариства Торбан", "Боян" та ін. пропагували світову та національну музику. Початок українських театральних вистав у Галичині датують 1848 р., а першою національною професійною була трупа О. Бачинського . У Східній Україні після скасування заборони українських вистав спостерігається нечуваний розквіт театру, в якому засяяли імена М. Кропивницького, М. Заньковецької, М. Садовського, Л. Саксаганського, І. Карпенка-Карого (так звана п'ятірка з хутора "Надія"). Театр був надзвичайно важливою національно-культурною установою, яка мала змогу впливати на маси, вчити їх рідній мові, нагадувати про історичні традиції, пробуджувати пошану до української культури. Театр протидіяв русифікації, яка проводилась через школи, урядові установи, армію, навіть церкву.

 

52. Соціально-економічний розвиток західноукраїнських земель у першій половині ХІХ ст

Починаючи з сер. XIX ст., у Західній Україні крізь залишки феодалізму пробивалися паростки соціального прогресу. Помітне пожвавлення в економіці почалося наприкін. 60-х — на поч. 70-х років. Та лише в 70—80-ті роки відбулося становлення фабрично-заводської промисловості, хоча й тоді з 869 підприємств Східної Галичини більшість були дрібними, на яких було зайнято по 5—10 робітників. Дрібні підприємства переважали також на Буковині та в Закарпатті. Провідними були борошномельна, лісопильна, нафтова галузі, де до сер. 90-х років завершився промисловий переворот.

Названі вище галузі виробництва у Галичині стимулювали залізничне будівництво. У 60-ті — на поч. 70-х років західноукраїнські землі отримали залізничне сполучення із Заходом, яке здійснювалося не тільки з економічних, а й з воєнно-стратегічних міркувань. Згодом воно з'єднало Львів з українськими землями, що входили до складу Росії. До поч. 1901 р. довжина залізниць досягла 3859 км, що сприяло розвиткові торгівлі й промисловості.

Наприкін. XIX ст. почали розвиватися металообробна та машинобудівна галузі промисловості, хоч і на низькому технічному рівні.

. Одним з не багатьох чинників, який позитивно впливав на економічний розвиток західноукраїнського регіону, був своєрідною формою економічної самооборони місцевого населення, стала кооперація. Перше західноукраїнське кооперативне товариство — торгове підприємство "Народна торгівля" було організовано у 1883 р. у Львові.

У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях міцніє робітничий рух. Перший організований виступ робітництва відбувся в січні 1870 р. Сто львівських друкарів провели 7-денний страйк, який закінчився їх перемогою. На межі 70—80-х років поряд зі страйками використовуються демонстрації, збори, мітинги. Виникають нелегальні робітничі гуртки.

Повільний розвиток економіки західноукраїнських земель, які залишились аграрно-сировинним колоніальним придатком, не міг повністю забезпечити робочими місцями населення краю. Це спричинило наприкін. XIX — на поч. XX ст. масову еміграцію. Серед основних її причин І. Франко називав перенаселення, пролетаризацію і пауперизацію більшості селян, злиденні заробітки робітництва. Лише протягом 1890—1914 рр. більш як 500 тис. галицьких українців емігрували до Канади, СІЛА, Південної Америки. Великих масштабів сягнула сезонна заробіткова еміграція в країни Європи. У Закарпатті кількість емігрантів набагато перевищувала природний приріст населення.

Одним з не багатьох чинників, який позитивно впливав на економічний розвиток західноукраїнського регіону, був своєрідною формою економічної самооборони місцевого населення, стала кооперація. Перше західноукраїнське кооперативне товариство — торгове підприємство "Народна торгівля" було організовано у 1883 р. у Львові. Важливою подією стало заснування в 1899 р. товариства "Сільський господар". Найчисленнішими серед кооперативів були кредитні спілки, які надаючи 10-відсоткові позики, швидко витіснили більшість лихварів. Усього перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях налічувалося 1500 різних кооперативів.

 

 

53.Причини виникнення, програмні документи, діяльність таємних військових організацій у першій чверті ХІХ ст. Декабристи-українці..

Рух декабристів стало першим революційним рухом в Росії. За соціальним складом декабристи були дворянами - найбільш освіченим, політично зрілим соціальним шаром Росії того часу. В основі їх поглядів лежало неприйняття кріпосного права і самодержавія.Первая декабристськаорганізація - «Союз порятунку» - виникла в 1816 році. Серед її членів були О.М. Муравйов, С.І. і М.І. Муравйови-Апостоли,, П.І. Пестель. Основна мета суспільства - знищення кріпацтва та введення конституції. Вже в 1817 році члени «Союзу» планували переворот і царевбивство, проте обмеженість сил спонукала їх до створення нової, більш широкої організації. У січні 1821возніклі дві таємні декабристські організації. На Україні виникло «Південне товариство», на чолі якого став герой Вітчизняної війни 1812 року Павло Пестель. Він становив програмний документ «Руську правду». «Руська правда» вимагала проголошення Росії парламентською республікою, знищення станів, запровадження представницького ладу на основі загального виборчого права. Документ гарантував демократичні свободи: слова, зборів, друку і т. д., проголошував незалежність Польщі. Земельне питання передбачалося вирішити за рахунок передачі в громадський фонд церковних, казенних і половини поміщицьких земель. Селяни звільняються з наділенням їх землею. Вища законодавча влада належить «Народному віче». Петербурзі була створена «Північне суспільство», що мало відділення в Москві. «Північне товариство» очолювала Дума з трьох осіб: Н.М. Муравйова, С.П. Трубецького, Є.П. Оболенського. Селяни звільняються майже без земель - лише по дві десятини на двір. Земля залишається власністю поміщика. Конституція теж передбачала введення широких демократичних гражданскіхсвобод.В 1823 на Україні виникла офіцерська організація «Товариство об'єднаних слов'ян», що проголосила гасло революційного відродження і союзу всіх слов'янських народів. У 1825 році вона приєдналася до «Південного обществу.Прічіни поразки виступу - недостатня підтримка декабристів армією, відсутність опори на широкі маси народу, непідготовленість, відсутність ідейного і організаційної єдності в декабристських організаціях, чисто змовницькі методи, тактика військового перевороту. Тим не менше, значення повстання декабристів в історії революційного руху Росії величезне. Це було перше рух, який висунуло чітку політичну програму, створило таємні організації та відкрито виступило проти самодержавства.

54. Розвиток освіти в Україні у першій половині ХІХ ст

Вирішальною передумовою формування української національної різночинної інтелігенції став розвиток освіти. У XIX столітті нові потреби управління й економічного розвитку, особливо з появою капіталістичних відносин, примусили уряд спеціально займатися питаннями освіти. Що стосується України, то на її території власна традиція широкої шкільної освіти була перервана. Якщо на початку XVIII століття практично кожне українське село мало початкову школу, то до його кінця, після закріпачення селян, вціліли лише одиничні школи, які утримувалися на кошти батьків. У XIX столітті система освіти почала розвиватися у рамках загальнодержавної російської політики. У 1804 році відкрилася перша в Україні Одеська комерційна гімназія. Всього в Україні у першій половині століття діяло 1320 парафіяльних і повітових шкіл та училищ, відкрито 19 гімназій, навчалося близько 4 тис. учнів. У стані справжнього занепаду перебувала освіта у Західній Україні. Уряд Австро-Угорщини проводив колонізаторську політику. У Закарпатті навіть у початкових школах навчання велося угорською мовою, у Галичині – німецькою і польською, на Буковині – німецькою і румунською. Формально у 1869 р. тут було введене обов'язкове навчання дітей віком від 6 до 14 років, однак переважна частина населення (від 55 до 75%) залишалася неписьменною. У 1834 був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений; – Михайло Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 відкрився університет у Одесі, у 1898 – Київський політехнічний інститут, 1899 – Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірнича академія України). На західноукраїнських землях основними центрами науки були Львівський університет, 1661 року заснування, і Чернівецький університет, 1875 року заснування, заняття в яких велися польською і німецькою мовами.

Незважаючи на низький освітній рівень населення, продовжує розвиватись освіта. Навчальні заклади були чотирьох розрядів: 1) парафіяльні школи – для людей найнижчих станів; 2) повітові училища – для дворян, купців, урядових службовців, ремісників; 3) гімназії – для дворян і чиновників; 4) ліцеї та університети – для дворян. Більшість населення України було неписьменним. Міністерство народної освіти, яке почало діяти в p., вирішило провести реформу системи освіти і затвердило «Попередні правила народної освіти», а в 1804 р. – статут навчальних закладів. За «Попередніми правилами» передбачалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети. Основи для розвитку хімічної науки в Харківському університеті заклав професор О. І. Ходнєв, що обіймав кафедру хімії

Основи для розвитку хімічної науки в Харківському університеті заклав професор О.І. Ходнєв, що обіймав кафедру хімії. Для поширення науки, освіти і культури у західноукраїнських землях мала велике значення діяльність науково-дослідного інституту «Оссолінеум» – інституту Оссолінських, заснованого у Львові в 1817 р. Ю. Оссолінським – польським просвітителем, літературознавцем та істориком. В інституті були бібліотека і музей, в яких уже на кінець 30-х років було зібрано близько 500 тис. книг із філософії, літератури, географії, права, багатющі колекції зброї, рідкісних монет, картин, гравюр та ін. пам'яток старовини й мистецтва

 

57. Доля запорозьких козаків після скасування Запорізької Січі в 1775 р

Історичні долі різних частин запорозького козацтва після зруйнування царськими військами Січі в 1775 р. розвивалися по-різному. Частина козаків переселилася за Дунай, отримавши дозвіл від турецької влади заснувати Задунайську Січ. Більша ж частина залишилася у Подніпров'ї. Козацька старшина, отримавши земельні наділи і російські військові ранги, влилася поступово до лав нового південного дворянства. Прості козаки займалися сільським господарством. Більшість зимівників було зруйновано, а запорожців як військових поселенців переселено до слобід. Намісник краю князь Г.Потьомкін закликав запорожців вступати до пікінерських полків (військових підрозділів, що складалися з піших і кінних воїнів, озброєних списами). На початку російсько-турецької війни 1787-1791 рр. Г.Потьомкін за допомогою запорозької старшини сформував нове козацьке військо, яке на противагу Задунайській Січі отримало назву "Військо вірних козаків", а згодом стало називатися "Чорноморським козацьким військом".

Військо було організоване на зразок запорозького і налічувало 12 тис. козаків. Центром його управління стали Олешки. Російська влада повернула старшині деякі запорозькі клейноди. Щоправда, сама старшина не обиралася товариством, а призначалася Г.Потьомкіним. Першим кошовим отаманом став Сидір Білий, а після його загибелі у боях під Очаковом кошовим було призначено Захара (Харка) Чепігу. У 1790 р. титул "великого гетьмана чорноморського війська" отримав Г.Потьомкін . Військо чорноморських козаків брало активну участь у воєнних діях, штурмі Очакова, підкоренні Бендер і турецької фортеці Хаджибей, на місці якої виникла Одеса і де козаки заснували своє поселення Пересип. Після смерті Г.Потьомкіна 1791 р. чорноморців переселили на Тамань, згодом на Кубань, де під орудою кошового Антона Головатого було засновано Кубанське козацьке військо, яке протягом століття зберігало устрій, традиції, звичаї запорозького козацтва.

У 1787 р. під командуванням російських офіцерів було організовано Бузьке козацьке військо, що налічувало близько 1,5 тис. козаків. Військо брало активну участь у російсько-турецькій війні, а по її завершенні з метою несення прикордонної служби розселене на правому березі Бугу. У 1804 р. Бузьке козацьке військо налічувало 7 тис. осіб, отаманом був призначений донський козак генерал І.Краснов. Загін бузьких козаків у 500 осіб брав участь у російсько-французькій війні, закордонному поході російської армії та взятті Парижа. У 1818 р. Олександр 1 перевів бузьких козаків у розряд військових поселенців, створивши Бузьку уланську дивізію.

Під час вдалої для Росії війни з Туреччиною 1828- 1829 рр. частина задунайських козаків (близько 1000 осіб) на чолі з кошовим Йосипом Гладким перейшла на бік Росії. У 1837 р. козаків під проводом Й.Гладкого оселили на азовському узбережжі між Маріуполем і р. Бердянка. З колишніх задунайських козаків було організовано військову флотилію з десятьма командами, що несли прикордонну службу. Азовські козаки звільнялися від повинностей і податків, а їх головним завданням була боротьба з контрабандою. Розформовано Азовське козацтво було у 1865 р., після чого старшина отримала дворянство, частина рядових козаків переселилася на Кубань, інша перейшла в розряд державних селян.

 

58. Поділи Речі Посполитої та їхнє значення для України.

Вже у 1772 р. Росія, Австрія і Прусія, скориставшись з ослаблення Польщі, ділять її.

За угодою про перший поділ Польщі до складу Росії відійшла східна частина Білорусії (Полоцьке, Вітебське, Мстиславське і частина Мінського воєводства). Австрія захопила Галичину, а в 1774 р. окупувала Буковину.

У 1793 р. Прусія і царська Росія провели другий поділ Польщі. За ним: Росія змусила короля відступити їй правобережні українські землі – Київщину, Східну Волинь, Поділля, Брацлавщину; Прусія одержала більшу південно-східну частину Великої Польщі та Данціг. Другим поділом Польщу було відірвано від моря.

У 1795 р. було проведено третій, остаточний поділ Польщі. За ним: до Росії відійшли решта Волині та Литва, Прусія забрала Велику Польщу з Варшавою, а Австрія – Малу Польщу з Краковом та Любліном.

Отже, в результаті трьох поділів Речі Посполитої українські землі, що входили до її складу, стали розірваними між Росією й Австрією. В той же час відбулось їх внутрішнє поєднання під владою двох імперій: в Російській імперії були сполучені Лівобережна і Правобережна Україна, а Галичина, Буковина й Закарпаття ввійшли до складу Австрійської імперії.

 

59. Опришківський рух. Олекса Довбуш

Рух народних месників мав поширення і на західноукраїнських землях, особливо в Карпатах. Там їх ватаги називалися опришками. Виступаючи проти всіляких утисків селянства, діючи невеликими загонами, вони нападали на шляхту, лихварів, євреїв-орендаторів, купців. А награбоване добро роздавали бідним. Маючи гарні схованки в горах і користуючись підтримкою населення, вони були невловимими.

Найбільш відомим ватажком опришків був Олекса Довбуш. Він народився у селі Печеніжині (тепер Коломийський район Івано-Франківської обл.) в сім'ї бідного селянина. З дитинства пізнав злидні, безправ'я, несправедливість. Разом з вірними побратимами Олекса стає на шлях боротьби проти панів. Очолюваний ним загін громив панські маєтки, розправлявся з сільськими глитаями. Опорним пунктом опришків стала гора Стіг. Звідти народні месники здійснили стрімкі рейди на Дрогобич, Солотвин, Рогатин, Надвірну й інші міста.

Про виняткову хоробрість народного героя, його винахідливість складалися легенди. Олекса Довбуш загинув у 1745 р. від кулі найманця, який спокусився грішми, що їх обіцяла шляхта. Незважаючи на смерть народного ватажка, рух опришків продовжувався. Загін вірного побратима О. Довбуша — Василя Баюрака, кілька років громив шляхту у Галичині, Північній Буковині й Закарпатті. Після смерті В. Баюрака опришків очолив Іван Бойчук.

Значні виступи селян відбулися після захоплення краю Австрійською імперією. Це був протест проти запровадження нових податей і сплати оброку. Опір селян набув таких загрозливих розмірів, що місцева австрійська адміністрація змушена була направляти в села й містечка військові команди.

60.Гетьман Іван Мазепа, його внутрішня і зовнішня політика

Діяльність І. Мазепи як гетьмана припадає на складний період. У Росії в цей час, за правління Петра І, відбувається зміцнення абсолютизму і посилюється наступ на автономні права України. І. Мазепа, як талановитий дипломат і державний діяч, намагався запобігти цьому, тому проводив хитру, обережну, гнучку політику. Він завойовував довіру Петра І, використовуючи це для забезпечення інтересів Гетьманщини та своїх власних. Він ревно виконував накази царя, особливо надаючи активну допомогу у війні з Туреччиною під час Азовських походів.

Одночасно І. Мазепа проводив політику зміцнення влади козацької старшини, роздає їй земельні володіння. Не забуває й про себе і стає одним з найбагатших людей в Європі, володіючи 100 тисячами кріпаків.

Також І. Мазепа виступає і як меценат. Він виділяє багато грошей на розвиток релігії та культурних установ, будує чудові церкви. У 1701 р. Києво - Могилянський колегіум дістає статус академії. За І. Мазепи відбувається її розквіт, кількість студентів досягає 2 тисяч. Також при І. Мазепі засновується чимало шкіл і друкарень.

Зміцнення старшинського землеволодіння вело до відродження феодальних відносин у Гетьманщині, до посилення експлуатації селян і рядових козаків. Щоб запобігти соціальній напрузі, І. Мазепа намагався врегулювати повинності селян та забезпечити права рядових козаків. Але в цілому, внутрішня політика І. Мазепи, яка за змістом була класовою, в інтересах козацької старшини, сприяла зміцненню в Гетьманщині феодальних порядків.

3. У зовнішній політиці І. Мазепа прагнув поширити свою владу й на Правобережну Україну. У 1704 р., в умовах війни Росії зі Швецією, Мазепа, за дозволом Петра І, окуповує Правобережжя.

У 1700-1721 рр. тривала Північна війна Росії зі Швецією, під час якої політика І. Мазепи починає змінюватись. В умовах війни Петро І посилює вимоги до Гетьманщини, практично ігноруючи її автономний статус, а саме : вимагаючи участі козацьких полків у бойових діях за межами України, встановлюючи нові повинності, вимагаючи людей на будівництво каналів та фортець. Також царем виношувалися плани про перетворення козацьких полків на регулярні частини російського війська, про позбавлення Гетьманщини автономного статусу. Усе це викликало занепокоєння козацької старшини та гетьмана, бо створювало загрозу втрати влади та й самої державності. За таких умов, спираючись на підтримку частини старшини, з 1705 р. І. Мазепа починає таємні переговори з противниками Петра І - шведами та королем Речі Посполитої, ставлеником шведів, Станіславом Лещинським. Усе це в глибокій таємниці тривало кілька років.

Восени 1708 р. армія шведів прямує до Гетьманщини, що ставить І. Мазепу перед вибором І він його робить. У жовтні 1708 р. І. Мазепа відкрито переходить на бік Карла ХІІ. Реакція Петра І була адекватною. Відразу ж з'являється маніфест про зраду гетьмана, а сам він піддається церковній анафемі. У листопаді 1708 р. російські війська, очолювані Меншиковим, захопили та знищили Батурин, столицю І. Мазепи, де були приготовлені великі запаси для шведської армії. У Гетьманщині російські війська розгорнули жорстокий терор проти прихильників І. Мазепи. Народ же насторожено поставився до шведів, які були іновірцями і до того ж скоро змушені були силою здобувати собі продовольство та ін. Єдиним визначним успіхом І. Мазепи став перехід у березні 1709 р. на бік Карла ХІІ Запорозької Січі, коли до шведів прийшли кілька тисяч запорозьких козаків на чолі з кошовим отаманом Костєм Гордієнко. У відповідь у травні 1709 р. російські війська захопили та зруйнували Запорозьку Січ.

Нарешті, 27 червня 1709 р. відбулася Полтавська битва, яка закінчилася поразкою шведів. Карл ХІІ із залишками армії та І. Мазепа з кількома тисячами козаків втекли на територію Туреччини. У цьому ж році І. Мазепа помер у Бендерах.

62 . Польські повстання на Правобережжі в ХІХ ст. та їхні наслідки для України. Польське повстання 1830—1831 у Правобережній Україні. Передумови повстання: 17 листопада 1830 у Варшаві вибухнуло визвольне повстання. Царський намісник та його війська змушені були залишити Польщу. Повстання перемогло. Проте серед повстанців, що мали різні політичні переконання, не було єдності. Революційна частина їх, об'єднана навколо «Патріотичного товариства», виступала за продовження боротьби, з тим щоб здобути повну незалежність і провести соціальні реформи в Польщі; консервативна - прагнула до угоди з царизмом при умові додержання ним конституції 1815 р. Незрілість польської буржуазії зумовила гегемонію шляхти у повстанні. 23 листопада 1830 р. ставленик шляхетсько-аристократичних верств генерал Ю. Хлопіцький став головнокомандуючим повсталих військ, а 5 грудня оголосив себе диктатором і заборонив діяльність «Патріотичного товариства». Однак диктатура існувала недовго. Під тиском повстанців Хлопицький змушений був 5 січня 1831 р. піти у відставку. Відновилася діяльність «Патріотичного товариства». У ці дні народився знаменитий лозунг польських демократів, звернений до населення правобережної України: «За нашу і вашу свободу!». 17 січня польський сейм утворив Національний уряд (Жонд Народовий), що висунув програму боротьби за відновлення Польщі в межах 1772 р. (тобто Польщі, до складу якої входила б і частина українських, литовські та білоруські землі). Керівники повстання зробили спробу поширити його за межі Польщі - на територію Литви, Білорусі і Правобережної України. Повстання: За пропозицією члена уряду, голови «Патріотичного товариства» Й. Лелевеля сейм звернувся до населення Правобережжя з закликом взяти участь у повстанні. На Правобережжя було послано кавалерійський корпус під командуванням генерала Ю. Дверницького. Тим часом на Київщині в лютому 1831 р. відбулася нарада польських поміщиків та шляхти, яка теж прийняла ухвалу про підготовку до збройного повстання і висловила побажання, щоб поміщики «дали селянам безумовну свободу». Хоч цей пункт на практиці не здійснювався, він свідчив про те, що найдалекоглядніші представники руху розуміли вирішальне значення для перемоги повстання участі в ньому селянства. Інші пункти ухвали зобов'язували поміщиків давати кошти на утримання повстанського війська, містили план організації повстання, пропаганди серед народних мас, встановлення зв'язку між повстанськими силами і Жондом Народовим тощо.Відсутність єдиного керівництва негативно позначилася на організації сил для боротьби. Тому 10 березня 1831 р. на нараді шляхти Київщини і Поділля у с. Михайлівка Вінницького повіту було вирішено обрати шляхтича В. Тишкевича головним керівником повстання, виробити реальний план спільних дій та негайно розпочати формування військових загонів. Але поміщики все ж побоювалися залучати до цих загонів селян, щоб вони не повернули зброї проти своїх гнобителів. Важливе значення для координації повстання на Поділлі й Київщині мала нарада, що відбулася 19 березня в с. Глинянка Брацлавського повіту. В цей час уже стало відомо про рух корпусу Дверницького на Волинь. Тому учасники наради вирішили, що повстання повинно розпочатися насамперед у південних повітах Поділля, розташованих між Південним Бугом і Дністром. Головнокомандувачем повстанським військом обрали відставного генерала Б. Колишка, який ще в 1794 р. брав участь у повстанні під проводом Т. Костюшка.

Тим часом корпус Дверницького 2 квітня вступив до містечка Дружкопіль, де передбачалося підписання конфедеративного акта, що мало сприяти розгортанню повстання на Волині. Однак конфедерацію утворити не вдалося. До корпусу приєдналося лише кілька дрібних шляхетських загонів. Він змушений був вести тяжкі бої з царськими військами і під Боремлем (Волинь) зазнав значних втрат.Зрозумівши, що сили повстанців на Волині слабкі й нездатні подати допомогу корпусові, Дверницький вирішив пробиватися на Поділля, але переважаючі сили царського війська перешкодили йому здійснити цей намір. 15 квітня корпус перейшов через кордон у Східну Галичину, де його роззброїли австрійські власті.Незважаючи на невдачі корпусу Дверницького, на Волині 10 квітня ватажки кількох загонів урочисто прийняли рішення продовжувати боротьбу, створити свою військову та цивільну владу. 19 квітня повстанці захопили Ковель. Царський уряд надіслав військові сили, яким вдалося розгромити повстанців і зайняти Ковель. Частина повстанців відступила в Східну Галичину, а кілька сотень, прорвавши заслони царських військ, переправилися через Західний Буг і 29 травня пробилися до фортеці Замостя. На початку травня зазнав поразки повстанський загін в Овруцькому повіті. Лише в Луцькому повіті деякий час ще діяв загін під керівництвом графа С. Ворцеля — пізніше відомого польського революціонера-демократа і соціаліста-утопіста. Однак і цей загін під тиском царських військ мусив відступити в Польщу. У середині квітня 1831 р. вибухнуло повстання в Ольгопільському та Ушицькому повітах Поділля. Збірним пунктом повстанців стало с. Красносілки Гайсинського повіту, розташоване над Південним Бугом, куди з Гайсинського, Ушицького, Балтського, Ямпільського та інших повітів зібралося близько 1200 чоловік, переважно дрібної польської шляхти. 25 квітня 1831 р. розпочалося повстання шляхти в Таращанському, Радомишльському, Махнівському, Липовецькому й Уманському повітах Київської губернії. Однак масового повстання на Правобережжі шляхті підняти не вдалося: українське селянство сприймало цю боротьбу як чужу для себе «панську справу», що не могла принести йому визволення від кріпосного рабства. У кінці квітня 1831 р. військо генерала Колишка зібралося в містечку Гранів, куди підходили нові підкріплення. Повстанці мали вже понад 3 тис. озброєних воїнів. Готуючись до боїв з царськими військами, генерал Колишко вирішив перенести свій військовий табір до містечка Дашів, що знаходилося на межі Поділля й Київщини. 2 травня повстанське військо вирушило з Трапова. У той же день під містечком Дашів і селом Городок Гайсинського повіту відбулася 5-годинна битва, в якій повстанці зазнали поразки. Останній їхній виступ під керівництвом К. Ружицького стався в Житомирському повіті 17 травня — 12 червня 1831 р. Царські каральні війська швидко придушили й це повстання. У повстанні у Правобережній Україні взяло участь 5627 чоловік, у тому числі дворян (шляхта, поміщики) - 4017 (74%) і селян - 1273 (23,4%). Розрізнені повстання, що відбулися на Волині, Поділлі й Київщині з початку квітня до середини червня 1831 р., закінчилися поразкою. 29 серпня 1831 р. царські війська зайняли Варшаву і придушили повстання в самій Польщі. Незважаючи на політичні невдачі й повну поразку, повстання 1830—1831 рр. активізувало діяльність прогресивних сил, сприяло дальшому розвитку суспільно-політичного руху в Польщі, Україні, Білорусі та Литві, створенню нових таємних товариств.

63.Наукові історичні товариства в Україні (ХІХ ст.)Брак високих шкіл певною мірою компенсували численні наук. товариства, які ставили своєю метою досліджувати минуле Укр. (археологію, істор., мис-во).1835р. в Києві засновано Тимчасовий Комітет для дослідж. старовинностей. 1843р., замість цього Комітету засновано «Тимчасову Комісію для розбору давніх актів», яка існувала до революції 1917р. Ця комісія видрукувала величезну кількість істор. док. у фундаментальному віщанні - «Архив Юго-Западной России». Крім того Комісія видала низку літописів та збірників документів.Найстаршим науковим істор. товариством Пд. Укр. було Одеське Товариство історії і старожитностей, засноване 1839р.Досліджували пам'ятники грецької колонізації Чорномор'я, скитів, Запоріжжя. 1869р. при Харків. універ. відкрито Товариство дослідників природи та ін. 1869р. в Києві засновано Товариство Природознавців. На поч. 1870-их там же засновано Південно-Західній Відділ Російського Географічного Товариства, члени якого вивчали етнографію, фолкльор України. 1876р. при Київ. універ. засновано Історичне Товариство Н. Літописця, а при Харків. - Істор.-Філолог. Товариство. 1889р. при Новоросійському універ., в Одесі, засновано Істор.-Філолог. Товариство.1894р.в Ніжені, при Інституті ім. Безбородька, засновано Істор.-Філолог. Товариство. Крім того були: Історичне Товариство при Київ. Духовній Академії; в Житомирі - Товариство дослідників Волині, в Катеринодарі - Товариство дослідників Кубані. Наприкінці XIX ст. створено Губернські вчені архівні комісії для дослідження місцевої старовини: в Чернігові - в 1896 р., в Катеринославі, згодом - у Полтаві, Харкові, Кам'янці-Подільському і т.д.Праці всіх цих Товариств, звичайно, друкувалося російською мовою. Наслідком їх діяльності залишилися сотні томів різних видань, в тому числі копії документів, оригінали яких загинули під час революції. Заслуги цих Товариств перед укр. наукою колосальні.

.) Багато зробило Москвоське Товариство історії та старовинностей, де секретарем був укр. патріот О. Бодянський. В органі Товариства «Чтения» надрукував він багато цінних пам'яток, зокрема «Историю Руссов».У Львові в 1873р. засновано Товариство імені Шевченка, яке спочатку мало характер літературний. В 1876 р., коли посилилася реакція в Росії й стали забороняти видання укр. мовою, вирішено перетворити це Товариство на Наукове Товариство ім. Шевченка. Кошти на це Товариство почали давати наддніпрянці: В. Семиренко, Єлисавета Милорадович-Скоропадська, П. Пелехин, петербурзький професор О. Кониський, Є. Чикаленко та інші. 1894р. на кафедру істор.Укр. Львів. універ. запросили М. Грушевського, учня В. Антоновича. М. Грушевського обрано на голову Товариства імені Шевченка.З кінця XIX ст. Львівське Наукове Товариство ім. Шевченка стало вже не місцевою, краєзнавчою організацією, а всеукраїнським науковим осередком, що охоплював усі галузі науки, і у виданнях Товариства друкували праці українців з цілої України. НТШ розгорнуло діяльність величезного діяпазону, мало кілька секцій і видало сотні томів «Записок», «Джерел», монографій. У 90-их роках XIX ст. та на початку XX ст. воно справді відіграло ролю Укр.Академії Наук.

64.Гуманітарні та природничі науки в Україні другої половини ХІХ ст.В др. пол. XIX ст. діяли фактори, які сприяли прискоренню загального культ. розвитку. Завдяки зрушенням в економіці зміцніла матеріальна база культури. Епоха промислового капіталізму викликала потребу в спеціалістах для різних галузей господарства, науки і культури. На перший план виступає різночинна інтелігенція, близька до визвольних прагнень, чутлива до інтересів народних мас. Величезний вплив на розвиток демократичного напряму української культури зробив революційно-демократичний рух. Розвиток культури України відбувався також завдяки використанню духовних надбань інших народів, насамперед європейських. Розвиток освіти й науки. Освітня політика урядів царської Росії та Австро-Угорської імперії здійснювалася в інтересах панівних класів. Однак, зважаючи на потреби господарства в освічених працівниках, на вимоги прогресивних кіл суспільства щодо розширення освіти народних мас, ці уряди були змушені проводити відповідні реформи.Під впливом визвольних ідей О. Герцена, М. Чернишевського, Т. Шевченка революційно-демократична молодь почала організовувати школи для селян, робітників і ремісників. У 1859-62 рр. в Україні їх діяло понад 110. Деякі вели навчання українською мовою (Т. Шевченко склав «Букварь южнорусскій»). Проте за царським указом від 10 червня 1862 р. недільні школи були закриті до 1864 р. Вони стали працювати за єдиним планом і програмою. Тут дітям давали елементарні знання: вчили Закону божого, читати, писати, перших чотирьох дій арифметики. Наприкінці 1860-х років відкрилися двокласні початкові училища з п'ятирічним строком навчання, в яких викладали також історію, географію, малювання тощо. У 1872 р. більшість повітових початкових училищ реорганізували у шестирічні міські училища. У 70-х роках початкові народні школи почали відкривати земства Лівобережної та Південної України. У 1897 р. на території Східної України існувало близько 17 тис. початкових шкіл усіх видів. Проте вони могли охопити навчанням лише третину дітей, решта їх лишалася поза школою. Значна частина дітей селян і робітників не відвідувала школу або не закінчувала курсу навчання через скрутне матеріальне становище. Наприкінці 1890-х років у різних губерніях України процент письменних коливався від 15,5 до 27,9. Основними середніми освітніми закладами залишалися гімназії, однак навчалися в них переважно діти поміщиків, чиновників, духовенства, буржуазії. Перевага віддавалася гуманітарним дисциплінам, особливо грецькій та латинській мовам, їх випускники могли без іспитів вступати до університетів. У реальних гімназіях вивчали здебільшого природознавство, фізику, математику, європейські мови тощо. Закінчення їх давало право вступу лише до вищих технічних учбових закладів. У 1871 р. строк навчання в класичних гімназіях був подовжений до восьми років. Замість реальних гімназій створювалися шестирічні реальні училища з сьомим додатковим класом для бажаючих вступати до вищих спеціальних закладів. Жінки одержували середню освіту в жіночих гімназіях і прогімназіях, єпархіальних школах. Наприкінці XIX ст. на Східній Україні було 129 гімназій і 19 реальних училищ. Друга половина XIX ст. ознаменувалася значним пожвавленням в усіх галузях наукової творчості, особливо природознавстві. В університетах України працювало чимало талановитих математиків, фізиків, хіміків, біологів, геологів тощо. Використовуючи світові відкриття у галузі фізичної науки, плідно працювали українські вчені.

65.Перші політичні партії в Західній Україні. Радикали. І. Франко

.Кінець XIX ст. став переломним у розвитку укр. нац. руху. З виникненням перших укр. партій національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає у широкі маси. На історичну арену виходить нове, енергійніше покоління діячів, яке висуває вимогу повної незалежності України.Перші укр. політ. партії з'явилися у Галичині. У жовтні 1890р. у Львові було створено РУРП. Ініціаторами створення цієї партії стали І. Франко і М. Павлик. За порадами Драгоманова вони стали на позиції "наукового соціалізму". У 1895р. до програми було включено положення, що найповніше ідеї соціалізму можна реалізувати в рамках незалежної укр. держави, а в найближчій перспективі - у межах повністю автономної провінції Австрійської імперії. Окрім цих положень, у програмі висувались вимоги передачі селянам якомога більше землі. Партія видавала для селян газети "Хлібороб" і "Громада". Для пропаганди програмних положень було випущено серію брошур під загальною назвою "Радикальна тактика" (І. Франко). Великої уваги партія приділяла пропаганді своїх ідей у селянських масах через різноманітні організації. Незважаючи на наполегливу працю, партія не здобула собі широкої підтримки. Проти неї було настроєно духовенство, яке заблокувало партії доступ до селянства. Соціалістичні ідеї не мали підтримки через малочисельність українського пролетаріату. Наприкінці 1899р. партія переживає кризу.У 1899р. з'являється Українська соціал-демократична партія (УСДП), яку заснували Микола Ганкевич, Семен Вітик, Юліан Бачинський. Вона була створена з метою відстоювання інтересів укр. робітництва. У національному питанні виступала поборником політичної незалежності України.У 1899р. утворилась Українська національно-демократична партія (УНДП), яка стала наймасовішою і найвпливовішою партією. Засновниками цієї партії були оновлені народовці і частина радикалів. Найвизначнішими діячами партії стали Є. Левицький, В. Охримович, М. Грушевський і І. Франко. У своїй програмі УНДП проголосила своєю довготривалою метою національну незалежність Укр., до своїх найближчих цілей вона відносила автономію і збереження відданості Габсбургам. В інших питаннях це була типово ліберальна партія, яка прагнула уникати гострих соціальних питань. Своєю поміркованістю і народовською тактикою вона завоювала прихильність більшої частини населення. Під її впливом знаходилась "Просвіта" та інші організації, установи.Також у 1899р. окремі представники духовенства утворили Католицько-руський союз. Але, будучи клерикально-консервативною партією, вона не знайшла широкої підтримки навіть серед священиків.Із зростанням організаційної і політичної сили українофілів у Галичині слабнув вплив русофілів, які здавали свої позиції як на організаційному, так і на політичному рівні. Так "Просвіта" по Галичині мала 900 відділень, аналогічна русофільська організація - лише 106. У виборах 1913р. до галицького сейму було обрано 30 українофілів і лише 1 русофіл.Сподіваючись затримати процес свого занепаду, в 1900 р. русофіли проголосили "новий курс", що закликав до цілковитого ототожнення з Росією. Вони заснували Російську національну партію, яка отримала великі дотації від царського уряду і була підтримана польською аристократією, щоб внести розкол в український рух.

Визнаним лідером радикальної партії був Іван Франко (1856-1916). Він походив із сім'ї сільського коваля. Навчався в Дрогобицькій гімназії, потім у Львівському, Чернівецькому та Віденському університетах.Титанічна праця І. Франка гідна подиву. Він був письменником (прозаїком, поетом, драматургом, публіцистом), дослідником з історії, філософії, етнографії, економіки. Разом із тим був ще й блискучим політиком і невтомним провідником українського національного руху.Іван Франко першим в українській літературі порушив тему життя та соціально-політичної боротьби робітників в умовах первісного капіталізму. Як ніхто інший, він звеличував соціальну й національну визвольну боротьбу. У поезії «Вічний революціонер» він закликав: «Неридать, а добувати //Хоч синам, а не собі // Кращу долю в боротьбі».Поряд з оригінальними художніми творами Франкова спадщина містить велику кількість перекладів фольклору і творів давньої літератури часів стародавніх Вавилона, Індії, Персії, Греції, Риму; епохи Середньовіччя — Англії, Шотландії, Норвегії, Ісландії, Іспанії, Португалії, Італії, Албанії; Нового часу —Німеччини, Росії, літератури майже всіх слов'янських народів.Зі студентських років він тяжів до громадської роботи, прагнув змінити пригноблене становище свого народу. Під впливом М. Драгоманова шукав шляхи розірвання і соціальних, і національних пут народу в соціалістичному вченні. Захищаючи інтереси селян і робітників, І. Франко та його соратники не раз зазнавали судових переслідувань і покарань (І. Франка двічі ув'язнювали — на 9 і на 2,5 місяці). За свої ліві переконання він не був допущений до австрійського парламенту, куди балотувався як депутат від селянства.Визнаючи економічне вчення марксизму, І. Франко завжди критично ставився до політичного марксизму. Проаналізувавши погляди його засновників, він дійшов висновку, що пропонований ними політичний устрій «народної держави» призвів би до втрати свободи. «Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою».Із роками І. Франко критично поставився й до положень свого вчителя М. Драгоманова, зокрема до ідеї українсько-російської федерації, у якій Україні відводилася другорядна роль. Зустріч у 1894 р. з М. Грушевським та тісна співпраця з ним у Науковому товаристві імені Т. Шевченка спричинила остаточний відхід його від радикалізму. Франко відкинув марксизм як «релігію, засновану на догмах ненависті й класової боротьби».Проте, як відомо, розчарування соціалістичними поглядами не привело до відмови від політики — І. Франко став одним із засновників УНДП.Не згасав геній Франка і як митця. Його збірки поезій та романи, драми здобули світове визнання. У 1916 р. Франко був висунутий на здобуття Нобелівської премії, але смерть викреслила його зі списків претендентів на цю високу міжнародну нагороду.

66.Джерела та особливості формування робітничого класу та його становище у другій половині ХІХ ст.

Скасування кріпац. та низка буржуаз. реформ не сприяли автоматичній ліквідації феодального ладу. Непослідовність, незавершеність реф. 60—70-х років та особливості соц.-екон. становища різних регіонів Укр. в складі Російської імперії зумовили той факт, що перехід аграрного сектора на капіт. здійснювався водночас 2 шляхами — прусським та американським. Пр. шлях передбачав уповільнене вростання поміщицького землеволод., ам. відкривав зовсім інші перспективи — швидке зростання фермерських господарств, звільнення від будь-яких залишків феодальної залежності, ліквідація поміщицького землеволодіння.

У пореформений період прус. шляхом до кап. йшли правоб. та лівоб. губернії Укр. У цих регіонах діяла відробіткова система (за оренду зем. у пом. сел. відробляв своїм інвентарем та худобою на поміщ. землях), яка вела до прогресуючого розорення і кабали основної маси сел.. Правоб. я завдяки розв. цукрової пром. дещо випереджало за темпами економічного розвитку Лівобережжя. На Пд. Укр. набув поширення амер. спосіб переходу до капіт. — поміщики створювали на базі своїх маєтків потужні агровиробництва, що ґрунтувалися на використанні машин та вільнонайманій праці; заможні селяни формували товарні господарства ферм. типу.Значні зміни та зрушення відбулися в пореформений період у сфері землеволод. та землекористув. Поряд із спадковими крупними землевласник. Браницькими, Скоропадськими, Потоцькими виникли великі землевласники нової хвилі — Симиренки,Терещенки, Харитоненки.

Капіталізація поміщ. та селян. госп. сприяла форм. ринку вільнонайманої праці. Наприк. XIX ст. кіл-сть поденних та постійних найманих роб., зайнятих у землероб. Укр., становила майже 2 млн. осіб. Наймана праця найбільше використовувалася в Катеринославській, Таврійській, Херсонській, Київській, Подольській та Волинській губерніях. Вперед вийшли галузі важкої індустрії, які забезпечували технічний прогрес та модернізацію економіки, — залізорудна, вугільна, металургійна, машинобудівна.Будь-які докорінні зміни в економіці, як правило, ставлять перед суспільством три проблеми — робочої сили, капіталів, сировини. Для їх вирішення в пореформений період виникли сприятливі умови. Скасування кріпосного права, аграрне перенаселення, демограф. вибух зумовили появу значної кіль-і роб. сили. Для розгортання широкомасштабної машинної індустрії знайшлися і капітали. Розгортанню промис. перевороту сприяла і урядова політ., зміст якої полягав у наданні підприєм. пільгових казенних замовлень на тривалий строк, кредитуванні пром. і держав. банком, запровадженні охоронних митних тарифів на ввезення до Р. і. паровозів, металовиробів, чавуну тощо.Своєрідним каталізатор. Модернізац. процесів у економ. стало залізничне будівництво (багато робє рук). Отже, модернізація промисловості України в другій половині XIX ст. суттєво змінила місце та роль українського регіону в імперській економіці. Робітничий клас України формувався як складова загальноросійського пролетаріату. Порівняно із західноєвроп. Роб. класом він мав свої особливості: більш пізній час формє та виходу на політичну арену; надзвичайно високий ступінь концентрації на виробництві; вкрай важке екон. становище та політичне безправ'я; багатонац. склад; значний % молоді в пролетар. середовищі.

67.Громадівський рух 1860–1890-х рр. у Наддніпрянській Україні.Після ударів, яких царизм завдав укр. рухові на початку 60-х років XIX ст., рос. урядовим колам здавалося, що укр. питання вирішене назавжди. Проте дух укр. інтелігенції виявився набагато міцнішим, аніж це собі уявляло міністерство внутрішніх справ. Уже наприкінці 60-х років громадівці почали відновлювати свої організації та діяльність у Києві, Полтаві, Чернігові й інших містах Укр. Відновлення чи утворення нових громад, вступ до них нових членів не розголошувалося, засідання відбувалися таємно, діяльність набула напівлегального характеру.Володимир Антонович зі своїми давніми друзями й колегами наприкінці 60-х - на початку 70-х років таємно відновили «Стару громаду»(«СГ») за участю нових талановитих діячів. Таку назву організація використала для того, щоб відрізнити досвідчених учасників громад. руху від нових громад, що складалися переважно зі студентів. «СГ» зосередилася на неполітичній діяльності.Організація вже не допускала до членства всіх без винятку і не прагнула великої чисельності. Старі громадівці добирали нових членів обережно й зважено. Від кандидатів вони вимагали закінченої вищої освіти. Прийняття до громади відбувалося відкритим голосуванням і досить було одного голосу проти, щоб відмовити охочому до вступу. «СГ» складалася не більше як із п'ятдесяти осіб, представників інтелектуальної еліти, людей з високим моральним авторитетом.Це були найвизначніші вчені й письменники: В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Ф. Вовк, М. Лисенко, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, М. Драгоманов, О. Русов, М. Зібер, С. Подолинський та ін.Київська «СГ» налагодила тісні зв'язки з подібними громадами в Харкові, Одесі, Чернігові, Полтаві, Петербурзі. Як і раніше, вона трималася осторонь від політичної діяльності та зв'язків із революційними організаціями. Разом із тим «СГ» перебувала в центрі тогочасного громад. життя Укр. завдяки тому, що значна частина її членів працювала в установах земського та міського самоврядування й активно обороняла потреби українства.Історичний факт. Незважаючи на те, що царський уряд позбавив громадівців можливості займатися справою освіти, вони, як викладачі, узяли активну участь у відкритті в 1871 р. колегії Г. Ґалаґана й перетворили її на найкращий навчальний заклад Києва.Проте найбільшого значення «СГ» надавала розвиткові культури й науки, яка б допомогла створити надійний фундамент під будівлю майбутньої відродженої Укр. У січні 1873р. частина старогромадівців увійшла до утвореного на базі істор.-філолог.факультету Київ. універ. Істор. товариства Н. Літописця. Діячі «СГ» продовжували свою культурницьку діяльність і протягом 80-90-х років. Як і раніше, вони вважали за неможливе займатися політикою, щоб не «дратувати царський уряд і не накликати з його боку на себе та укр. культуру нових утисків». Проте все більше нових учасників націонал. руху і насамперед члени «молодих громад» не бажали більше вдовольнятися лише культурницькою, неполітичною діяльністю. Адже, як доводило життя, така діяльність не могла докорінно поліпшити соц.-економ. становище народу, визволити його з-під націонал. гноблення.За таких умов у націонал.русі виокремилася нова радикальна течія з виразною політичною спрямованістю. її учасники відмовилися від старої назви «українофіли» і стали називати себе «свідомими українцями»(«СУ»).

Першою організацією «СУ» стало таємне товариство «Братство тарасівців». Улітку 1891 р. кілька студентів із Київського і Харківського університетів приїхали до Канева й на могилі Т.Шевченка заприсяглися на все життя бути вірними заповітам національного генія.- схильність до рішучих методів і засобів вирішення суспільних справ.Засновники братства відразу ж приступили до створення таємної організації й вироблення програми. Окрім Харкова, гуртки тарасівців виникли в Києві, Одесі, Катеринославі, Полтаві, Чернігові, та інших містах. До гуртків насамперед ішла молодь-студенти, дрібні службовці, інтелігенти, які мали середню й вищу освіту. Ідейними натхненниками організації стали Іван Липа, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський.У 1893 р. у львівському часописі «Правда» тарасівці опублікували свою програму. У ній наголошувалося, що укр. є самобутнім народом і мають право на незалежне існування. Тому своїм обов'язком тарасівці вважали «віддати усі свої сили на те, щоб визволити свою націю з гніту, у якому вона зараз перебуває».Оскільки переважна більшість тарасівців дійшла висновку, що за тодішніх умов ідея самостійної Укр. є нереальною, то керівники погодилися, що кінцевою політичною метою організації має бути цілковите визнання укр. як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії.Своїм завданням вони вважали також утілення в життя ідеї соборності - нерозривної єдності всіх укр. земель - незалежно від їхнього перебування в складі А-Угор. чи Рос. імперій. Вагоме місце відводили вирішенню економічних питань. Що ж стосується самих тарасівців, то вони зобов'язувалися «бути в усьому послідовними українцями», розмовляти тільки укр. мовою, «в укр. дусі» виховувати своїх дітей, вимагати викладання укр. мовою в школах, за кожної нагоди боронити укр. справу.Проголошення тарасівцями мети своєї діяльності допомогло поліції визначити їх як небезпечну групу й установити за ними пильний нагляд. І тільки-но, того ж 1893 p., гуртківці Харкова й Херсона отримали зі Львова великі партії забороненої літератури, поліція провела серед тарасівців масові арешти, через що братство припинило своє існування.

68.Періодизація українського національного «відродження» довгого в сучасній історіографії.Ця проблема є дискусійною!!! Американський дослідник укр. іст. Шпорлюк виділяє три фази в укр. націонал. відродженні: 1) академічну; 2) культурну; 3) політичну. Перший етап почався в 1780 рр. після скасування автономного устрою, коли освічені укр., вважаючи, що укр. національність вмерла, почали збирати для майбутності істор. документи, народні пісні, легенди, різні народні вироби тощо. Другий етап в східних укр. землях почав бурхливо розвиватися після 1905р., і навіть 1917р. основної мети не було досягнуто. В Галичині друга фаза почалася у 1830-1840 рр. «і дуже швидко, бо вже 1848-49 рр. «наклалася» на неї фаза політична». Канадський дослідник Магочий передбачає три етапи процесу відродження у східнослов'янських народів: 1) доба збирання спадщини; 2) організаційна доба, коли виникають культурні установи, 3) політична стадія, на якій з'являються масові організації, партії, течії, активні в політичному процесі. Як Шпорлюк, Магочий розрізняє етапи націонал. відродж. в СХ і ЗХ укр. землях. Щодо Наддніпрянської Укр., дослідник називає такі етапи: 1) збирання спадщини, 1780-1840 рр.; 2) організаційний, 1840-1900 рр.; 3) політичний, 1900-1917 рр. Перший етап почався з шукання істор. минулого, але стимулом було не бажання знання, а соціально-економічні потреби - узаконення дворянського статусу нащадків козацької старшини. Важливу роль на другому етапі націонал. відродж. в підросійських землях відіграв центральний уряд, за ініціативою якого був відкритий універ. у Києві, створена Археографічна комісія, з'явилися наукові видання в Укр. і за її межами («Киевлянин»). Працю нового покоління культ. діячів репрезентувала нова трійця - М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко. З огляду на те, що до кінця XIX ст. політика уряду коливалася між періодами толерантності та репресій, укр. націонал. відродж. не пішло далі організаційного етапу. Незважаючи на «неповність організаційного етапу», політич. етап почався на початку XX ст. внаслідок зростання нелегальних політич. рухів та революційних подій 1905 р. Завершилася політич. стадія подіями 1917-1918 рр. і конкретними спробами здобути автономію. Націонал. відродж. в підавстрійській Укр. почалось з організаційної стадії. Цей етап, «накинутий згори», був ініційований політикою австр. імперського уряду в останні десятиліття XVIII ст. Згодом політика австрійського уряду змінилася, і укр. націонал. відродж. довелося починати наново: 1) етап збирання спадщини, 1816-1847; 2)організаційний етап, 1848-1860; 3)політичний етап, 1861-1918. Інтерпретація загальних схем східнослов'янських відроджень на матеріалах укр. історії не завжди є виправданою і на практиці ускладнює визначення специфіки та закономірностей націонал. руху на укр. СХ та ЗХ. Осібно в цьому переліку стоїть схема І. Лисяка-Рудницького, згідно з якою укр. націонал. відродж. проходить три стадії: 1) шляхетську (з кінця XVIII ст. до 1840 рр.) 2) народницьку (1840-1880 рр.) 3) модерністичну (від 1890 рр. до ПСВ). Рушійна сила першої доби - дворянська верства – плекала занепадницькі настрої, що віддзеркалювало невідрадне становище укр. дворянства, яке було знесилено миколаївським режимом, кризою кріпацької системи, моральним відчуженням від народу. Незважаючи на дворянський декаданс, місце шляхетської доби в процесі відродження І. Лисяк-Руд-ницький бачив у формуванні укр. націонал. свідомості. Щодо народницької доби, то дослідник вирізняє в її межах два підперіоди (етапи): «романтичний» (покоління кирило-мефодіївців) та «позитивістичний» (покоління Старої Громади). Для означення третьої доби процесу відродження автору довелося запозичити поняття «модернізму» з іст. літ-ри. Для цієї доби характерним було послаблення системи самодержавства, розклад рос. державної машини, економічний розквіт підросійської Укр., швидка індустріалізація та піднесення життєвого стандарту населення.

цей період припадає і пролетаризація селянства, і початки політичних рухів та партійної диференціації. Схема укр. націонал. відродж., запропонована укр. істор. В. Сарбеєм, враховує історико-територіальний і політич. чинники. Перший період він характеризує як «дворянсько-шляхетський» (з кінця XVIII ст. до середини 40-х років XIX ст.), коли на передній край висувались Слобожанщина і Лівобережжя. Найвиразніше укр. націонал. рух виявлявся у Харкові, Полтаві, Ніжині. Другий -«різночинсько-народницький» етап (з др. пол. 40-х до 80-х років XIX ст.) пов'язаний з Наддніпрянською Укр. На третьому етапі (з 90-х років XIX ст. до 1917 р.) найвпливовішим регіоном стає СХ Галичина з центром у Львові. Конкретним результатом першого періоду було зародження нової укр. літ-ри, наукового українознавства, укр. преси, театру тощо. Другий період характеризувався політизацією націонал. відродження, поширенням громадського руху. Саме в цей період укр. діячі по обидва боки російсько-австрійського кордону встановлюють і розвивають культурні і політичні зв'язки. На третьому етапі успіхи, досягнуті в культурно-освітньому і політичному житті галичан, стають «запалюючим прикладом» для українців Наддніпрянщини. Контакти між ЗХ і СХ українцями підготували, на думку дослідника, «ідеологічний ґрунт для Укр. націонал.-демократ. революції 1917 р., якою логічно завершився понад столітній період укр. націонал. відродж.» Має рацію і відновлена в сучасній літ-рі культурологічна схема укр. націонал.-культ. відродж. Йдеться про схему М.Скрипника, яку використовує О.Забужко: 1) «політичний» період означає, що остаточно перетворена на провінцію Україна, «орієнтуючись на народну мову та етнокультуру, почала виробляти культуру поки ще локального, «обласного значення»; 2) період, пов'язаний з «громадівським» рухом 70-х років XIX ст., «з його потужною культуротворчою спрямованістю», що був репрезентований мислителями загальнослов'янського рівня, як-от: М. Драгоманов, В. Антонович, П. Житецький та інші; 3) період «львівський, точніше «франківський» (за ім'ям знакової постаті цієї доби), став вирішальним «для самоусвідом лення нації, сходження її до себе самої в культурі й через культуру» 1. Саме в останній період (від 80-х років XIX ст. до рос.ї революції 1905 р.) укр. к-ра відчуває вплив не лише рос., але, більшою мірою, інших світових культур, через засвоєння яких і відбувається усвідомлення власної самобутності, самототожності нації. Одним словом, сенс третього, «львівського», періоду процесу відродження становить, на думку О. Забужко, «витворення в позадержавних умовах зрілої, адекватної капіталістичним темпам суспільного розвитку укр. політичної нації як окремішнього, свідомого й самосвідомого суб'єкта історії» 2. Аналіз схем націонал. відродж. в Укр. свідчить, що автори цих схем керуються самими різними критеріями періодизації «відродженського» руху: класовими, організаційними, політичними, культурологічними тощо. Отже, в ситуації розмаїття підходів проблема критеріїв періодизації укр. націонал. відродження постає як вирішальна. З нашої точки зору, суттєвою ознакою процесу укр. націонал.відродження є надмірна ідеологізація науки, культури, духовного життя Укр., політизація світогляду та мислення укр. інтелігенції. Ці процеси були типовими для жорстких політичних режимів, до яких належала Рос.імперія. Енергія укр. інтелектуалів зосереджувалася здебільшого на обороні права істор. буття свого народу, справі власної ідентифікації, націонал. самовизнання. Виходячи з цих міркувань, критерієм періодизації процесу укр. націонал. відродж. є зміна політич. ідеології, ідеологічних настанов українства. Відповідно до цього критерію можна виділити такі періоди (доби) процесу укр. відродження: 1)реставраційний (80-ті роки XVIII ст. – пер. чверть XIX ст.) 2)романтичний (20-60-ті роки XIX ст.) 3)народницько-громадівський (60-80-ті роки XIX ст.) 4)національний, або національно-політичний, який за своєю сутністю збігається з «модерністичною стадією» та «львівським» періодом (90-ті роки XIX ст. - початок XX ст.).

 

69.Промисловий переворот в Україні 1830/40 – 1880-і рр.: особливості, наслідки. Особливістю соціал.-економ. розв. першої половини XIX ст. був швидкий занепад феодально-кріпосницької системи господарювання, що проявлялось: у розвитку товарно-грошових відносин і проникненні капіталістичних відносин у с/г; у руйнації селянських господарств; у занепаді кріпосницької ману-фактури, поглибленні розшарування селянства і дедалі ширшому застосуванні вільнонайманої праці та машин, у поступовому формуванні нових соціальних верств - підприємців та найманих робітників; у дальшому формуванні загальноімперського внутрішнього ринку. Наслідком кризи феодально-кріпосницької системи господарювання було зростання товарності с/г, поглиблення спеціалізації окремих районів Укр. у с/г виробництві, розшарування поміщицьких господарств, зростання долі банкрутуючих поміщицьких маєтностей і господарств, які поступово почали набувати торговельного характеру та запроваджувати використання нових сільськогосподарських технологій, техніки. Переважна більшість укр. поміщиків вбачала можливості підвищення прибутків не в поліпшенні методів господарювання, а в посиленні економічного та позаекономічного гноблення кріпаків (збільшувала панську ріллю, переселяла кріпаків з однієї маєтності до іншої, вводила нові форми відробітків та податків тощо). У 1817 p. уряд почав створювати в Укр. військові поселення, першими мешканцями яких стали селяни 13 селищ Зміївського та Волчанського повітів Слобідсько-украшської губернії. У військові поселенці призначали переважно заможних козаків та селян, а незаможних переводили за межі військових поселень або призначали до тимчасових робочих рот. Мешканці військових поселень не мали права на земельну власність та особистих прав. У поселеннях обмежувалась торгівля, робочий день поселенця регламентувався, за особистим життям здійснювався суворий нагляд. Створення військових поселень підривало зацікавленість у виробництві. Вони виявились малоефективними та невигідними. Розвиток промисловості в Укр. пер. пол. XIX ст. проходив в умовах технічного перевороту, який розпочався в 3О-40-х pp. і завершився в 60-70-х pp. Наслідком перевороту стало утвердження фабрично-заводського виробництва. На середину XIX ст. воно утверджується в металообробній, текстильній, тютюновій, склодувній, паперовій та інших галузях. Цукрова промисловість займала перше місце у промисловому виробництві Укр. в пер. пол. XIX ст. Вона забезпечувала 80% виробництва цукру в Рос. імперії. Друге місце за обсягом виробництва займала суконна промисловість. Важливою статтею доходів дворянства Укр. було винокуріння. У першій половині XIX ст. в Укр. розвивається військова промисловість. Одним з найбільших заводів цієї галузі був завод "Арсенал" у Києві. Серед інших військових підприємств слід відзначити пороховий завод у Чернігівській губернії, Луганський чавуноливарний завод, канатний завод та корабельню у Миколаєві. Особливістю мануфактурного виробництва в Укр. пер. пол. XIX ст. було те, що основна кількість капіталістичних підприємств розташовувалась у селах (72%); в губернських містах їх було 10%, у повітових - 18% . Виняток становила Пд. Укр., де промислові підприємства були розташовані тільки у містах. Важливу роль у розвитку торгівлі відігравало чумакування. 75% хліба, який вивозився з Укр. через азовські та чорноморські порти за кордон, транспортували чумаки

Разом з чумакуванням розвивався водний транспорт. У 1823 p. на Дніпрі з'явився перший пароплав, а в 1838 p. вже була створена Дніпровська судноплавна компанія, в якій налічувалось наприкінці 50-х pp. 17 пароплавів. В той же час на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, панував не менш жорстокий колоніально-кріпосницький режим. У пер. пол. XIX ст. значно прискорився процес обезземелення західноукраїнського селянства, збільшилися повинності, що їх виконувало селянство - панщина, данина, чинші, повинності на користь держави. Жорстока експлуатація поєднувалася з насильством й сваволею поміщиків та адміністрації маєтків. Розвиток капіталістичних відносин в аграрному секторі економіки розпочався після реформи 1848р., за якою було скасовано феодальні повинності селян. Скасування кріпосного права відбулося шляхом викупу, який селяни сплачували додатково до прямих податків. Важливою ознакою утвердження капіталістичних відносин на селі було зростання товарності продукції с/г, поширення нових методів землеробства. Промисловість на західноукраїнських землях розвивалась надто повільними темпами, насамперед через вузькість внутрішнього ринку, обумовлену пануванням феодально-кріпосницьких відносин. Купці, що наживали великі прибутки на лихварстві та спекуляції, не були зацікавлені у вкладанні капіталу в промисловість. В основному розвивались традиційні галузі промисловості: соляна, залізорудна, тютюнова, лісова, сірчана. У 1834 р. на Буковині діяло 29 водяних лісопилень. Реформа 1848 p. створила певні умови й для розвитку капіталістичних відносин у промисловості: почалося використання механічних двигунів, відбувалося становлення фабрично-заводської промисловості, започатковувався розвиток нафтової промисловості та залізничного транспорту. Отже, основним змістом, соціально-економічного розвитку Укр. пер. пол. ХІХ ст. був розклад феодально-кріпосницької системи і формування в її надрах нового суспільного укладу. В с/г це проявилося перш за все у спрямованості поміщицьких і заможних селянських господарств виробляти продукцію на ринок. Крім того, свій зв'язок із ринком вони закріплюють організацією переробки сільськогосподарської сировини, тобто засновують промислові підприємства. Проте капіталістичні зрушення в с/г до 1861 p. були ще слабкими. Основною сферою, де формувався новий спосіб виробництва, була промисловість. З кінця XVIII ст. на базі розвитку дрібнотоварного виробництва виникає капіталістична мануфактура, а згодом і фабрика. Провідну роль у промисловому будівництві відігравали купецькі капітали. Розвиток капіталістичної промисловості супроводжувався створенням ринку найманої сили. Цьому сприяло і розшарування селянства В умовах становлення товарного виробництва відбувалося зародження нових класів - буржуазії та найманих робітників. Кадри робітників формувалися на цей час переважно із селянського середовища. Буржуазні прошарки рекрутувалися з різних соціальних станів: дворян, селян, міщан, купців, що йшли шляхом підприємництва. Товарно-грошові відносини, які проникали в усі сфери виробництва, до певного часу лише стримували розвиток кріпосного господарства. Згодом товарне виробництво починає підривати підвалини кріпосницької системи. На цій основі загострюються соціальні суперечності, які з особливою силою проявилися в кінці 50-х - на початку 60-х років. Перед країною постала нагальна потреба відміни крі-посницької системи, що дедалі більше гальмувала економічний прогрес.

 

70. Великодержавна політика Росії щодо України, її мотиви та наслідки. Циркуляр Валуєва. Емський указ.Валуєвський циркуляр і Емський акт.

Законодавчі акти царського уряду, спрямовані на придушення укр. нац. руху. У січні 1863 р. в Польщі спалахнуло давно очікуване повстання проти рос. засилля. Напади на царські гарнізони відбувались і на Правоб. Укр., де існував значний прошарок польського населення (485 тис. чол., або 9,2 %). Хоч укр. селяни участі в цих подіях не брали, вважаючи їх, як і в 1830 —1831 pp., «панською справою», рос. шовіністи після придушення польського повстання зажадали від уряду приборкати укр. націонал. рух. Загроза сепаратизму їм вважалася навіть у спробах вживати укр. мову в навчанні й пресі.Ще влітку 1862 р. Олександр II наказав позакривати недільні школи, започатковані, як зазначалося в рескрипті, «під впливом і за участю осіб, котрі мали завданням потрясіння держави». Викладачі багатьох україномовних шкіл не бажали послуговуватись офіційними підручниками з історії, які заперечували існування укр. народу. Популярний публіцист М. Катков, редактор газети «Московские ведомости», закликаючи владу посилити наступ на укр. культуру, силкувався довести, що «малоросійської мови ніколи не було й, незважаючи на всі зусилля українофілів, і досі не існує». Синод з огляду на ці вимоги наклав табу на видання Біблії в укр. перекладі П. Морачевського. 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуев підписав циркуляр про заборону друкування укр. мовою книг, «навчальних і взагалі призначених для початкового читання народом», а також текстів до музичних творів. Якраз тоді галицький священик М. Вербицький поклав на музику вірш «Ще не вмерла Україна» відомого фольклориста, суспільно-політичного діяча, автора 7-томної збірки фольклорно-етнографічних матеріалів з Правобережжя П. Чубинського. В цій пісні, перетвореній 1917 р. борцями за національне відродження на український гімн. Хоч Валуєвський циркуляр перешкоджав поширенню укр. слова, він не зупинив тих діячів культури, котрі зробили метою свого життя утвердження націонал.свідомості в народних масах. Композитори М. Аркас, М. Лисенко, Д. Січинський, попри заборону, озвучували патріотичні вірші Т. Шевченка, О. Духновича, 1. Франка та ін. поетів. Письменники М. Кропивницький, Нечуй-Левицький, П. Мирний, М. Старицький та ін. своєю творчістю підносили укр. літ. до європейського рівня.1875 р. царський уряд створив комісію для розгляду засобів боротьби з «українофільством».висновки були такі: «Допустити окрему літературу простонародною укр. говіркою означало б закласти міцні підвалини для переконання у можливості відокремлення, хай навіть у далекому майбутньому, України від Росії». Ознайомившись із цими рекомендаціями під час лікування на німецькому курорті Емс, Олександр II 17 травня 1876 p. підписав розпорядження про заборону видання укр.мовою як оригінальних творів, так і перекладів, а також завезення до імперії укр.книг і брошур, надрукованих за кордоном. Не дозволялося навіть ставити п'єси і влаштовувати концерти «малоросійською говіркою». Як виняток допускалося видання укр.мовою художньої літератури та історичних документів.1881 р. убитого революціонерами царя заступив на престолі його син Олександр III. Заборона мови, якою розмовляли мільйони людей, очевидно, здавалося новому самодержавцю аж надто нецивілізованим заходом. Не скасовуючи, проте, Емського акта, він вніс до нього деякі послаблення. Зокрема, дозволено було друкувати укр. мовою словники, щоправда рос.абеткою. Питання про україномовні вистави вирішувала місцева влада.Вряди-годи перевіряючи стан справ, уряд таємними циркулярами підтверджував свою заборонну політику. Так, подільський губернатор 1884 р. розіслав повітовим справникам листа з повідомленням, що в отриманому ним урядовому наказі забороняється «існування спеціального малорос. театру і створення труп для Постановки п'єс лише малорос. говіркою».Нагляд за виконанням Емського акта здійснювало Головне управління у справах цензури. Не афішуючи переслідування мови, чиновники пильнували, щоб укр. книги не доходили до простого люду. Державну політику протиставлення рос.ї мови як повновартісної укр.як обласному діалектові підважувала робота перекладачів. Тому 1892 р. цензорам нагадали про неприпустимість виходу у світ укр. перекладів з рос. мови. 1895 р. спеціальним циркуляром було покладено край друкуванню укр. читанок для дітей. Драконівська заборона на мову існувала аж до революції 1905 р.