3.Україна у планах Наполеона та участь українців у франко-російській війні 1812 р.
1. Кирило-Мефодіївське братство та його програмні документи.
Таємне товариство у складі 12 українських інтелігентів — Україно-Слов'янське товариство (Кирило-Мефодіївське братство) було створене наприкінці 1845 — на початку 1846 року в Києві. Ініціаторами створення братства і його засновниками виступили Василь Білозерський,Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія. Знаком братства став перстень з написом «Св.Кирило і Мефодій, січень 1846».Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб. У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко. Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб.Кирило-Мефодіївське братство діяло до кінця березня 1847 р. З появою братства на арену політичної боротьби вийшла українська різночинна інтелігенція.
Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» (український варіант роботи Адама Міцкевича«Книги народу й пілігримства польського») і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і українського панславізму, романтика загальнослов'янської єдності, автономізму та народовладдя. Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнськоїморалі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної конфедерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти. У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані.
2.Повстання в с. Турбаях.(1)
Турбаївське повстання 1789-93 — один із найбільших антикріпосницьких селянських виступів у Лівобережній Україні в другій половині XVIII століття. Безпосередньою причиною повстання стала спроба селян добитися звільнення від кріпосної залежності.Після визвольної війни 1648—1654 років село Турбаї, населене козаками й посполитими, вважалося вільним військовим селом і належали до Миргородського полку. Але в 1711 році миргородський полковник Данило Апостол, виписавши турбаївців з козацького компуту, «велів по ревізіях писати їх своїми підданими». З 1776 року Турбаї належали поміщикам Базилевським, і вони експлуатували турбаївців як своїх підданих.Турбаївці не хотіли миритись із положенням кріпосних селян й активно домагались підтвердження свого козацького стану, звертаючись у місцеві й центральні адміністративні установи. Борючись проти покріпачення, турбаївці подали позов у сенат.У червні 1788 року сенат прийняв рішення про визнання козацьких прав і привілеїв лише за 76 турбаївськими родинами (у селі проживало близько 2 тисяч чололовік). Ухвала сенату, яку турбаївцям було оголошено 5 (16 січня) 1789 року, викликала невдоволення в частини селян, чиї козацькі права не були визнані. Селяни відмовилися працювати на панщині, перестали коритися Базилевським і створили самоврядування за козацьким зразком на чолі з Назаром Оліфером (отаман), Григорієм Яструбенком (суддя) та Трохимом Довженком (писар). Найважливіші питання вирішувались на загальному сході жителів села.Для врегулювання «справи про козацтво» і втихомирення селянського заворушення у село в травні 1789 року прибули представники Голтвянського нижнього земського суду разом з військовою командою. Проте суд, під впливом поміщиків Базилевських, визнав козаками лише 29 турбаївців, до того ж з'ясувалося, що судді не мали і списка осіб, визнаних сенатом приналежними до козацького стану. 8 (19 червня) селяни висловили свої обурення проти такого рішення суду і за ініціативою селян Г.Ракші, Стапана і Леонтія Рогачків, Мусія і Манойла Пархоменків, Г.Величка, А.Бондаря, Семена Помазана та інших розпочали збройне повстання.
Озброївшись косами, списами, кочергами вони обеззброїли військову команду, побили і заарештувавши членів суду, добилися від них написання документа про «добровільне переведення в козаки» турбаївських селян, напали на панський будинок, вибиливікна й виламали двері, стали розбирати майно, а самих поміщиків — Івана, Степана та Марію Базилевських — забили до смерті Запровадивши самоврядування — «Громадську збірню», селяни протягом чотирьох років самостійно вирішували всі громадські справи. За прикладом турбаївців виступили селяни навколишніх сіл Очеретувате, Кринок, Остап'я. Через ускладнення міжнародного становища (війни з Туреччиною і Швецією, революційні події у Франції) уряд Катерини II тривалий час намагався припинити селянський виступ без застосування військової сили. Проте, зазнавши невдачі, власті вдалися до жорстоких каральних дій. У червні 1793 року у село було введено батальйон піхоти Бузького єгерського полку і 200 козаків на озброєнні яких було навіть дві гармати. Урядові війська провели масові арешти селян. Суд над повстанцями тривав з 11(22 липня) 1793 року до 31 січня (11 лютого) 1794 року. Найактивніших учасників побили канчуками, зробили на щоках і лобі тавро «вор» і відправили на довічні каторжні роботи в Тобольськ, інших — покарали канчуками. 15 селян після знущань померли. Частину турбаївців виселено у степи Херсонської іТаврійської губерній. Власті змінили навіть назву села Турбаї, перейменувавши його у Скорбне (до колишньої назви повернулись лише у 1919 році).Виступ турбаївських селян знайшов широке відображення у пісенній народній творчості, художній літературі та легендах.
3.Україна у планах Наполеона та участь українців у франко-російській війні 1812 р.
12(24) червня 1812 р. Наполеон напав на Росію. Його армія, що налічувала 640 тис. чол. і 1372 гармати, спрямувала свій головний удар на Москву. Їй протистояла російська армія чисельністю 597 тис. чол. Але вона була розділена на три частини: 1-а, яку очолював генерал Барклай-де-Толлі, захищала шлях на Петербург, ІІ-а, яку очолював генерал Багратіон, захищала шлях на Москву, ІІІ-я, яку очолював генерал Тормасов, захищала шлях на Київ.
У своїх планах Наполеон значне місце приділяв Україні, яку він планував перетворити в осередок антиросійського руху. Правобережжя він обіцяв повернути польському королю, Галичину та Волинь – передати австрійському імператорові, Крим і Північне Причорномор’я – турецькому султану. Решта території мала ділитися на військово-адміністративні колоніальні області (наполеоніди, Чернігівщина і Полтавщина, Катеринославщина,Донеччина, Херсонщина.) і стати джерелом постачання французької армії продовольством, фуражем, конями, волами і навіть солдатами.У регулярній російській армії українці складали значний відсоток. Так, серед рядового складу він дорівнював 50%, серед молодшого офіцерського складу – 80%, старшого офіцерського складу – 20%. 25 тис. осіб. 75 тис. ополченців з україни. Вісім українських козацьких полків брали участь у так званій “битві народів” восени 1813 р. під Лейпцігом. Це була ще одна нищівна поразка наполеонівської армії, завдана їй коаліцією військ Росії, Англії, Австрії, Прусії, Саксонії, Швейцарії, Іспанії та Португалії. Переможцям відкривався прямий шлях на Париж. У березні 1814 р. шість українських козацьких полків у складі російської армії вступили до столиці Франції. Так війну було завершено
4.Попередні проекти скасування кріпацтва (1855-1861), їхня оцінка.(1)
Уперше цар Олександр II про необхідність звільнити селян «згори» сказав 30 березня 1856 р. у Москві на прийомі предводителів московського дворянства. З січня 1857 р. почав засідати Таємний комітет «для обговорення заходів по влаштуванню побуту поміщицьких селян», який складався з міністрів та інших сановників-кріпосників і в якому головував цар. Загальне керівництво підготовкою реформи здійснював Головний комітет у селянській справі, на який 8 січня 1858 р. був перейменований Таємний комітет. При ньому у березні 1859 р. почали працювати дві редакційні комісії, що мали зібрати матеріали губернських комітетів і виробити проекти документів для проведення реформи.
Серед дворянства взагалі і в губернських комітетах зокрема в питанні про характер реформи не було повної єдності. Більшість поміщиків, передусім чорноземних губерній, — відверті кріпосники — намагалися залишити в своїх руках усю землю й зберегти право на селянську працю. Інші, ліберальні поміщики, переважно нечорноземних місцевостей, погоджувалися на звільнення селян із землею, але при обов'язковій сплаті викупу як за земельні наділи, так і за особисту волю селян. Але всі поміщики сходилися на тому, щоб реформа проводилася без ущемлення їх інтересів, за рахунок селянства. Типовим був проект багатого полтавського поміщика М. Позена, схвалений Полтавським губернським комітетом. Він передбачав наділення селян лише маленькими садибними ділянками, а вся інша земля мала залишатися в руках поміщиків. І тільки протягом перехідного періоду селяни могли користуватися невеликими наділами польової землі не більше 1,5 дес. на ревізьку душу, за що мусили відбувати повинності. За поміщиками зберігалася вотчинна влада над селянами, останні повинні були сплатити викуп як за садиби, так і за будівлі. Отже, полтавські поміщики, намагаючись обезземелити селян і, в той же час, прив'язати їх до садиб, планували забезпечити себе дешевою робочою силою по вільному найму або за оренду землі.
4.Попередні проекти скасування кріпацтва (1855-1861), їхня оцінка.(2)
Чернігівські поміщики здебільшого стояли тільки за юридичне розкріпачення селян. Селянські ж наділи мали залишатися власністю поміщиків, за що вони зберігали право на селянську працю, на панщину.
Обезземелити селян повністю або частково хотіли багато поміщиків Правобережної України. Цього ж в значній мірі домагалися й поміщики степової України. Але боячись залишитися без робочих рук, вони пропонували встановити так званий тимчасово зобов'язаний стан, тобто зберегти на 10—12 років панщину, а потім відпустити селян без землі.
Розбіжності поглядів у поміщиків під час підготовки реформи не були боротьбою двох протилежних таборів — кріпосників і лібералів, як це зображували деякі історики, що всіляко прикрашали проекти лібералів.
Після того як проекти, вироблені губернськими комітетами, надійшли до редакційних комісій, ці комісії працювали над проектами до 10 жовтня 1860 р. Підготовлені редакційними комісіями документи після схвалення їх Головним комітетом у селянській справі з 28 січня по 17 лютого 1861 р. розглядалися Державною радою. 19 лютого 1861 р. маніфест та Положення про скасування кріпосного права підписав цар Олександр II. Опубліковані вони були 5 березня.
5.Велика реформа 1861 року: сутність та наслідки
«Краще скасувати кріпацтво згори, аніж чекати, коли воно само собою почне скасовуватися знизу», – вважав цар. На той час кріпаки становили 70% селян. 19 лютого 1861 р. Олександр II підписав законопроекти – Маніфест і Положення про скасування кріпосного права. Селяни отримали особисту свободу, право мати майно, самостійно укладати договори тощо. Поміщики втратили право їх купувати і продавати, дарувати їх, розпоряджатися як річчю. Однак, на відміну від інших верств населення (дворян, купців, духовенства), селяни платили подушний податок, рекрутувалися до війська, їх піддавали тілесним покаранням. Селян було звільнено з землею за викуп, поміщики зберігали від 1/3 до 1/2 землі. Всього селяни виплатили за землю 1,5 млрд. крб. за тогочасної ринкової ціни – 500 мільйонів. До укладення викупної угоди селяни вважалися тимчасово зобов'язаними, тобто відбували дореформені повинності (цей стан було ліквідовано через 20 років).
Особливістю проведення селянської реформи в Україні було те, що в південних її губерніях переважало общинне землеволодіння, а на Лівобережжя – подвірне. На півдні і сході селяни після реформи втратили до 30% землі, на Правобережжі, де більшість землі належала польським поміщикам, селянські наділи збільшилися на 20%. Після цього розпочався швидкий процес розшарування і обезземелення селянства, що призвело до пошуку роботи у містах. Це дало змогу розширювати промислове виробництво, яке до того гальмувалося відсутністю вільних робочих рук.
6.Кримська війна 1853–1856 рр. та її наслідки для України. Оборона Севастополя.
Кри́мська війна́ (1853–1856), або Східна війна — війна між Російською Імперією і союзницькими військами Османської імперії, Великої Британії, Франції та Сардинського Королівства за панування на Близькому Сході і Балканах Спочатку події розвивалися на користь росіян. Вони розбили турків на Кавказі. Чорноморський флот потопив турецькуескадру в Синопській бухті (турки втратили майже всі кораблі та 3/4 особового складу). Але 4 січня 1854 р. Британія та Франція ввели свої ескадри в Чорне море й зажадали від Миколи І негайно вивести війська з Молдавії та Валахії.Микола І відповів відмовою. Відтак Британія та Франція офіційно оголосили Росії війну. Досі нейтральна Австрійська імперія теж висунула Росії ультиматум про вивід її військ із Молдавії та Валахії. Згодом до англо-французької коаліції приєдналося Сардинське королівство. Росія опинилася в повній політичній ізоляції.Зимовий час дозволив туркам з Тулчі 10 січня 1854 влаштувати гарматну батарею на о. Чатал в гирлі Дунаю. Тульча була зайнята російськими військами 12 лютого 1854, втрати російських військ сягали від 400 до 750 осіб на добу.Наприкінці липня 1854 р. союзники вибили росіян із окупованих територій. Наступною їхньою метою було знищення російського Чорноморського флоту як загрози для Туреччини. Для цього потрібно було опанувати Севастопольську бухту, в якій застарілий вітрильний Чорноморський флот сховався від флоту союзників, чиї кораблі вже мали гвинтові двигуни.Севастополь був добре укріплений з моря. Тому англо-франко-турецька армія вдалася до маневру — 1 вересня несподівано висадилася з кораблів у Євпаторію, в якій не було російського гарнізону, й суходолом вирушила в напрямку Севастополя, не захищеного з тилу. 14 вересня вона з'явилися на околицях головної бази Чорноморського флоту. Севастополь опинився в облозі, яка тривала 349 діб.
Обороною міста керували адмірали П.Нахімов, В.Корнілов, В.Істомін. На 349-й день боїв російські війська змушені були залишити свої позиції у південній частині міста, однак продовжували утримувати північний сектор оборони. Розгортання бойових дій на Балканах, а згодом у Криму перетворило Україну у найближчий тил військ. Територія України стала джерелом поповнення продовольства і нових рекрутів. Під впливом війни в Україні розгорнувся масовий антикріпосницький рух, у 1855 р. – “Київська козаччина”, а в 1856 р. – “в Таврію за волею”.
7. Становище західноукраїнських земель у ХVІІІ ст.
Наприкін. XVIII ст. відбувся черговий переділ України. Внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. Галичина увійшла до складу Австрійської монархії. У 1774 р. імперія Габсбургів загарбала північну частину Молдавії з містами Чернівці, Серет та Сучава. Північну частину нового краю, названого Буковиною, заселяли українці. Протягом XVI—XVII ст., раніше, ніж Галичина та Буковина, під владу Габсбургів потрапило Закарпаття. Таким чином, західноукраїнські землі стали колонією Австрійської монархії. Крім немилосердного визиску з боку феодально-абсолютистської держави, політики онімечення, в Галичині тривав процес полонізації, на Закарпатті — мадяризації, а на Буковині — румунізації українського населення. На чолі Галичини був губернатор, якого призначав Відень. Буковиною певний час управляла військова влада, а в 1786 р. її було приєднано до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 р., а потім була перетворена в окрему провінцію. Закарпаття, у зв'язку з тим, що підпорядкування Угорщини Відню було дуже умовним, фактично управлялося з Будапешта. Отже, навіть перебуваючи у складі однієї держави, західноукраїнські землі були розчленовані на три частини. Економіка Галичини, Буковини, Закарпаття була найвідсталішою серед австрійських провінцій, їхня промисловість залишалася на мануфактурній стадії. Розвивалися винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфорово-фаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі промисловості, виробництво грубого сукна. Проте панівне становище займало ремісництво.Найбільшою перешкодою для розвитку сільського господарства, яке відігравало головну роль в економіці Західної України, залишалося кріпацтво. Австрійські правителі, як і їх попередники, бачили у західноукраїнських землях насамперед джерело для поповнення державної казни та армії. Але водночас вони змушені були подбати про забезпечення там хоча б елементарної соціальної справедливості та порядку. Тому австрійська імператриця Марія-Терезія (1740—1780) та її син Йосиф II (1780—1790) здійснили т.зв. реформи "освіченого абсолютизму", які мали на меті поліпшити матеріальне становище жителів імперії. Одним із головних об'єктів реформаторської політики стала Галичина,
8. ІІ Малоросійська колегія (1764-1782). — уряд, якому доручили управління Лівобережною Україною після ліквідації інституту гетьманстваДо її складу увійшли чотири російських чиновники й чотири представники козацької генеральної старшини. Новостворену Малоросійську колегію очолив політик і полководець граф Румянцев-Задунайський Петро Олександрович.У секретній інструкції П. Рум'янцеву щодо управлянням краєм Катерина ІІ наполегливо рекомендувала:знищити всі залишки української автономії;закріпачити селян;здійснювати пильний нагляд за розвитком економіки;усіляко збільшувати збір податків. Обіймаючи посаду генерал-губернатора Малоросії та президента другої Малоросійської колегії, П. Рум'янцев проводив активну колоніальну політику російського уряду щодо Гетьманщини, спрямовану на остаточну ліквідацію її політичної автономії. За його розпорядженням були проведені реформи козацької служби, податкової системи (запроваджено подушний податок) та поштової справи. Протягом правління цієї людини були зроблені дуже важливі кроки для ліквідації автономії України:1764 року вібулося створення Малоросійської губернії;1781 ліквідовано сотенно-полковий устрій Лівобережної Гетьманщини — скасовано українські козацькі полки;протягом 1781—1783 рр. запроваджено загальноімперську систему адміністративно-політичного управління, тобто поділ на намісництва (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське);1783 замість козацьких полків створено регулярні карабінерські полки за російським зразком;1783 остаточно покріпачено українських селян Лівобережжя;1785 року на Україну поширено дію «Жалувальної грамоти дворянству»;1786 року проведено секуляризацію монастирських маєтків;відправлення до Санкт-Петербурга прапорів України, гетьманських клейнодів, військових печаток.
9. Гетьман Кирило Розумовський, його політика.
Останній гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1750-1764Представник козацького родуРозумовських. Граф Російської імперії, генерал-фельдмаршал. ). Вхожий в царську милість и родину.
К.Розумовський намагався перебудувати Гетьманщину на самостійну українську державу європейського типу. Це пожвавлення українського політичного життя й думки було пов'язане з діяльністю самого К.Розумовського. Він намагався — але без успіху — дістати право дипломатичних зносин, дбав про розвиток української торгівлі й промисловості, розпочав широку програму «національних строєній» (у зв'язку з проектом перенесення столиці до Батурина — цими заходами керував Г. Теплов), реформував козацьке військо («воїнська екзерциція», за проектом полковника лубенського Івана Кулябки та інші заходи), планував відкриття університету в Батурині, сприяв розвиткові української науки (зокрема історії), літератури й мистецтва.
10. Міста в Україні у першій половині ХІХ ст.
Розвиток промислів і сільського господарства, розширення торгівлі позначилися на становищі міст. До середини 40-х років XIX ст. майже 3/4 підприємств належали поміщикам і споруджувалися в селах і містечках, ближче до джерел сировини та підневільної робочої сили. Із початком і розгортанням промислової революції розпочався промисловий розвиток міст. Залишаючись осередками адміністративного управління, губернські й повітові міста поступово перетворювалися на центри промисловості й торгівлі. Насамперед таких перетворень зазнали Київ, Харків, Катеринослав, Полтава, Житомир, Чернігів, Єлизаветград, Миколаїв, Одеса, Луцьк, Рівне. Історики вважають, що в 1825 р. у містах України налічувалося 528 промислових підприємств, а в 1861 р. їх було вже 1474 (майже втричі більше). Ріст економічної потужності міст відобразився на збільшенні числа мешканців. Протягом 1811-1858 рр. населення міст України зросло майже втричі — від 512,9 до 1456,8 тис. Це становило 11 % від загальної чисельності всього населення 9 українських губерній
11. Гетьман Пилип Орлик. Конституція 1710 р
Після смерті І.Мазепи 5 квітня 1710 р. в Бендерах відбулася козацька рада. На ній було обрано нового гетьмана, найближчого сподвижника Івана Мазепи, генерального писаря його уряду Пилипа Орлика. Пилип Орлик очолив першу українську політичну еміграцію в Західній Європі і уряд в екзилі (еміграції). Пилип Орлик (1672-1742) походив з давнього чеського роду. Під час козацької ради 5 квітня було прийнято написаний ним документ “Пакти й конституції законів і вольностей Війська Запорізького” (пізніше цей документ отримав назву “Конституція Пилипа Орлика”, або “Бендерська Конституція”). Основу “Пактів і конституції” становила угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу. Саме це відрізняло прийнятий документ від традиційних гетьманських статей, які грунтувалися на угодах між гетьманом і монархом-протектором. Уперше новообраний гетьман укладав зі своїми виборцями офіційну угоду, де чітко зазначалися умови, за яких він отримував владу. Документ складався зі вступу й 16 статей. У ньому проголошувалася незалежність України від Московії та Речі Посполитої; обґрунтовувалася протекція шведського короля та союз з Кримським ханством; територія України визначалася Зборівським договором 1649 р. ; козакам поверталися їхні традиційні території в Подніпров’ї; при гетьманові утворювалася Генеральна рада із законодавчою владою, яка складалася з генеральної старшини, полковників, виборних депутатів від кожного полку та з делегатів від запорожців; рада збиралася тричі на рік – на Різдво, Покрову, Великдень; справи про кривду гетьманову та провини старшини розглядав генеральний суд, до якого гетьман не мав права втручатися; державна скарбниця і майно підпорядковувалися генеральному підскарбію, на утримання гетьмана призначалися окремі землі; встановлювалася виборність полковників, сотників з наступним їх затвердженням гетьманом; спеціальна комісія мала здійснювати ревізію державних земель, якими користувалася старшина, а також повинностей населення; гетьман мав захищати козацтво і все населення від надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам і сиротам.Таким чином, проголосивши фактично Україну незалежною республікою, “Конституція Пилипа Орлика” стала найвищим щаблем тогочасної політичної думки не тільки в Україні, а й взагалі в Європі. Жодна з країн на той час не мала подібних документів. Конституція значно обмежувала права гетьмана, передбачала створення представницького органу — Генеральної Ради. У ній були закладені підвалини принципу розподілу виконавчої та судової влади, впроваджувалась виборність посад.
12. Значення гайдамацького руху, Коліївщини в історії України.
1712р-перша поява в документах. Народ звав гайдамаків ріжно — коліями, левенцями, а в Галичині — опришками. Почалася гайдамаччина з поодиничних виступів людей, що не видержавши насильства, почали мститися — убийствами й нищенням майна своїх особистих гнобителів.