Художній образ у мистецтві

Дата: 2025-06-02; Просмотры: 8

Оценка:

0.00 из 5.00 — оценок

Скачиваний: 0

Скачать

Художній образ є формою існування мистецтва. З позиції його розумін­ня розглядають пізнавально-виховне, освітнє й особистісно-розвивальне значення мистецтва.

Вважається, що термін «художній образ» введений у мистецтвознав­ство Г.-В.-Ф. Гегелем. У його розумінні художній образ постає як єдність емоційно-чуттєвого та раціонального. Емоційність є першоосновою ху­дожнього образу. Для створення видатного твору важливими стають як широта мислення, так і здатність до емоційної переробки вражень буття. У тлумачному словнику В. Даля зазначено, що в давньогрецькій мові сло­во «образ» набувало значення надавати будь-чому відповідного і красиво­го вигляду працею, діянням. В естетичному аспекті поняття «художній» пов’язується поняттям прекрасного. «Художнє» є красою, створеною людиною, на відміну від краси природи.

Художній образ є формою мислення в мистецтві, пізнання дійсності й одночасно її оцінкою; такою, яка виражає ставлення художника до світу. Художник мислить асоціативно, тому образ будується як парадокс, не­подібність, символ. У художньому образі злиті в єдине об’єктивне й суб’єк­тивне, матеріальне й духовне, зовнішнє і внутрішнє. Як відображення ре­альності, художній образ є її перетворенням. Він зберігає єдність суб’єкта й об’єкта, і не може бути простою копією свого життєвого прообразу. Ху­дожній образ виступає водночас і як певне (поетичне, ідейно-естетичне) значення, і як знак, що містить це значення. До характеристики художньо­го образу можна додати також умовність, багатозначність, недомовле­ність.

Образна думка є такою ж багатозначною, як саме життя Недомов­леність образу активізує реципієнта (від лат. гесіріеш — той, що отримує, приймає) і процес сприймання твору мистецтва стає співтворчістю, до- мисленням, домальовуванням. Реципієнт отримує від художника вихід­ний імпульс для роздумів, емоційний стан та програму переробки отри­маної інформації. За ним збережені свобода волі і простір для творчої фан­тазії.

Художній образ — це індивідуалізоване узагальнення, яке розкриває суттєве для науки явище в конкретно-чуттєвій формі; єдність загального та індивідуального. Мистецтво здатне не відриватися від конкретно-чут­тєвої природи явиш, робити широкі узагальнення і створювати концепцію світу.

Художній образ є специфічною для мистецтва формою відображення дійсності і вираження думок та почуттів художника. Він народжується в уяві художника, втілюється в тій чи тій матеріальній формі (пластичній, звуковій, словесній, жесто-мімічній) і відтворюється уявою глядача, чита­ча, слухача, який сприймає мистецтво.

♦ Внесіть термін «художній образ» до свого словничка професійних термінів,

попрацюйте зі словниками та енциклопедіями, порівняйте різні визначення і

складіть найбільш повну характеристику (модель) поняття.

Художній образ має власну логіку, розвивається за власними законами і є динамічним явищем, адже формується упродовж головних етапів твор­чого процесу (задум — реалізація задуму — продукт — оцінка) і має зоб

ражально-виражальний характер. Важливо зазначити, що будь-який за­дум не може бути реалізований, якщо художник не володіє всією різно­манітністю засобів вираження. Однак техніка сама по собі не забезпечить створення художнього образу, якщо людина не здатна образно мислити, відчувати, переживати, співпереживати. Зображальність і виражальність перебувають у діалектичній єдності (взаємодії) на всіх етапах створення художнього образу: від задуму до сприйняття завершеного твору. У худож­ньому образі вони виступають як єдність пізнання й оцінки.

Втіленню задуму в художній твір сприяє матеріал і «мова» мистецтва. Матеріал бере активну участь в характеристиці образу, допомагає вирази­ти задум і при цьому розкриває власну красу, природну властивість.

З матеріалом у тісному зв’язку перебуває система зображально-вира­жальних засобів, притаманних певному виду мистецтва.

Художній образ містить усе багатство особи Творця. Що яскравішою, значнішою є ця особистість, то значнішим буває саме творіння.

♦ Спробуйте перенести цю думку на дитину і продукт її образотворчої діяль­ності. Простежте діалектичний взаємозв’язок між розвитком особис­тості дитини і збагаченням характеристик продукту образотворчої діяль­ності.

Образ художника — естетичне поняття, яке визначає цілісне уявлення про творця мистецьких цінностей, його роль та функції в суспільстві. Ху­дожниками найчастіше називають професіоналів, спеціалістів в одному чи кількох видах мистецтва. Оскільки здібність до художньої творчості є загальнолюдською потенцією, то кожен індивід тією чи тією мірою є ху­дожником, здатним створювати і сприймати прекрасне. У повному ж своє­му обсязі поняття «художник» містить три основні моменти: творчу обда­рованість у мистецтві (художній талант); професійну освіту і виучку (май­стерність); сукупність політичних, філософських поглядів (світогляд ху­дожника). Художник може визнаватися винятковою особистістю, яка діє поза часом і соціальним середовищем. Здатність бути художником можна розвинути в собі.

♦ Спробуйте зрозуміти себе, навчитися володіти своїми емоціями, інтуїцією, знайти впевненість у просторі внутрішнього психокосмосу і гармонізувати свої стосунки з навколишнім світом. Найбільшим дивом є здібність людини до самоперетворення. Треба знайти в собі і впевнено розвивати найважли­віший талант людини — мистецтво радості життя.

«Хочеш стати майстром — дивись на те, що в тобі, а не на те, що бачить око».

|БудзаЛ. Арт-терапия: Йога внутреннего художника. — М., 2002. — С. 70]. Образотворче мистецтво — види художньої творчості, які відображають візуально сприйняту дійсність. Твори образотворчого мистецтва мають предметну форму, яка не змінюється в часі й просторі. До образотворчого мистецтва належать: живопис, графіка, скульптура, декоративне мистец­тво. Окрему позицію займає мистецтво архітектури.

+ Спробуйте замислитися над цим. А саме над тим, чи є архітектурна спору­да «образом». Якщо так, то образом чого саме? Можливо, доби, стилю, людини, природи ? Знайдіть докази своєму висновку.

Образотворче мистецтво здатне проникати у внутрішню суть явищ, які сприймаються у зримому вигляді, розкривати їхній взаємозв’язок, оці­нювати смисл і значення, тобто відтворювати не лише чуттєвий вигляд реальності, а й її духовну сутність, внутрішній світ людини, духовне ос­воєння нею природи, втілення соціальних, політичних, філософських, етичних ідей. З опертям на різні художні методи (класицизм, романтизм, реалізм, модернізм і таке інше) образотворче мистецтво звертається як до життєподібної художньої форми, так і до художньої умовності, використо­вує для відображення реальності й досягнення більшої глибини суспільно­го впливу символи, метафори, асоціації, які в окремих видах та жанрах (ор­намент, плакат) виступають неодмінною властивістю художнього образу.

Графіка

Графіка (від грец. grapho — пишу, креслю, рисую) — вид образотворчо­го мистецтва, заснований на рисунку, виконаному лініями, штрихами і плямами з обмеженим використанням кольору, а також друковані художні зображення, основу яких утворює рисунок. Графікою називають мистец­тво зображення світу не за допомогою кольору, як у живопису, а за допо­могою лініі чи багатьох ліній. У перекладі з французької «графіка» озна­чає «лінійний» (М. Врубель. «Дворик зимой». Графітний олівець).

Заняття графікою можна розпочати в будь-якому віці. Найпростіші графічні техніки посильні для дитини. Графіку називають мистецтвом для всіх, адже ці заняття є справжнім генератором доброго настрою. Власно­руч можна створити естамп, помістити його у красиву рамку і прикрасити кімнату, виконати вітальну листівку; придумати і зробити самому ексліб­рис — книжковий знак для дошкільної бібліотеки.

Екслібрис — невеличка графічна композиція з позначенням ім’я воло­даря книжки (від лат. exlibris — із книжок...), твір малої графіки. Він дру­кується на папері та наклеюється на внутрішній бік обкладинки. Над ство­ренням екслібрисів працювали такі видатні майстри, як А. Дюрер, JI. Кра­нах, Г. Гольбейн-молодший, М. Врубель, М. Реріх, В. Васнецов та інші. Цей вид графіки сьогодні залишається популярним. Найбільш поширені техніки виготовлення екслібриса — ксилографія та ліногравюра.

+ Спробуйте розробити проект екслібриса для власної бібліотеки. Це творча робота, яка потребує ерудиції, фантазії.

Техніки графіки різноманітні. Розглянемо деякі з них.

Монотипія (від грец. monos — один, typos — відбиток; техніка, заснова­на на отриманні відбитка) — це вологий малюнок гуашшю, що «друкуєть­ся» на іншому аркуші. Цей процес захоплює дітей, адже вони дуже полюб­ляють «друкувати». Друкувати можна гумовою печаткою, рослинами, різними предметами, дерев’яними кліше. Щоб зробити кліше, треба взяти брусок такої форми, щоб його було зручно тримати в руці. На рівну і гла­деньку поверхню наклеюють картон, а на картон — візерунок. Фарбують і штампують. Можна прикрасити хустину, одяг. Техніку використовують у декоративно-ужитковому мистецтві, де вона має назву «вибійка». Різновидом монотипії є симетричний друк.

♦ Спробуйте ігри-вправи «Метелик (бабка) розкриває крильця», «Квітка розкривається».

Діатипія (від грец. dia — через, крізь) — різновид монотипії. Шар фар­би треба нанести тампоном на скло або картон. Зверху накласти аркуш паперу і почати рисувати (олівцем, паличкою). Зображення виникає на зворотному боці аркуша.

Водяний друк — оригінальна техніка з використанням олійних фарб і води. Розведену скипидаром фарбу наливають на воду. Фарба починає свій рух по воді (для прискорення руху можна подути на воду). Швиденько треба вкри­ти воду папером і зняти його (на папері залишаться цікаві відбитки).

♦ Спробуйте створити пейзажу цій техніці. Можливо, у вас вийдуть птахи,

тварини тощо.

Ця техніка дає повну свободу для самовираження, адже кожний бачить у своєму відбитку те, шо йому хотілося б побачити. Відбиток водяного друку можна використати як основу для живописної картини.

Техніка «бархатистого фону» дає змогу виготовити незвичайні картки. Візерунок треба вирізати з паперу, накласти на фон (притиснути ванта­жем) і всю картку оббризкати фарбою (аерозоль, зубна щітка тощо), зняти паперовий візерунок. Ми отримуємо білий візерунок на яскравому, бар­вистому, переливчастому тлі.

Головні види графічних творів: станкова графіка — твори самостійного художнього значення (рисунок, естамп, лубок); книжкова і журнальна графі­ка, яка утворює спільність із текстом книжки, журналу чи газети; плакат— найбільш поширений вид рекламного чи агітаційно-масового мистецтва; промислова графіка — етикетки, марки, товарні знаки, екслібриси (кольор. вкл., мал. 1—3).

До станкової графіки належать рисунки і композиції, виконані олів­цем (або іншими матеріалами) в одному примірнику.

♦ Розгляньте репродукції творів: літографії М. Жук. — Портрет М. Коцю­бинського, Портрет Г. Сковороди; офорт В. Заузе. Чумаки. Туш, перо;

М. Компанієць. Лелечий край.

Станкова графіка — це парадне мистецтво, тобто мистецтво прикра­шання; великий аркуш з рисунком закріплюють на стіні, як картину. Та­кий великий аркуш виконують настанку-мольберті. А загалом графіка — «робоче мистецтво», яке потрібне усім художникам. І живописець, і скуль­птор, і архітектор спершу рисують, а потім розпочинають роботу в іншій техніці.

Естамп —(від фр. estampe — відбиток) — станкова гравюра, літографія, відтворення відбитком з дерев’яної дошки, металевої пластини, каменю або лінолеуму. Гравюра на дереві — ксилографія, на металі — офорт, на камені — літографія, на лінолеумі — ліногравюра. Ці техніки досить складні і виконувати їх можна після спеціальної підготовки. З дітьми можна оп­рацювати техніку високого друку (друк з аплікації на картоні).

Перевагою друкованої графіки є можливість її тиражування: відбит­ків може бути багато, і всі вони будуть мати цінність авторського оригіна­лу, тому основою будь-якого виду графіки залишається рисунок-оригінал.

Рисунок — головний засіб графічного рішення зображення на площині. Художні засоби рисунка — лінія, штрих олівцем. Рисунок становить ос­нову всіх видів образотворчого мистецтва. З XVIII ст. слово «малюнок» стало терміном для визначення зображення як створення образу за допо-

могою ліній, рисок, важливих для впізнавання ознак предмета: форми, розміру, будови, руху, які передаються всіма видами мистецтва.

Прості прийоми рисування ліній та універсальність принципів побу­дови форми зробили рисунок основою графіки та інших видів мистецтва.

Особливості рисунка:

• рисунок виконують від руки;

• рисунок створюють на око;

• рисунок унаочнений;

• рисунок зображає і виражає.

За зображальними засобами рисунки бувають лінійні і тонові. Лінійний рисунок — світлий, легкий, узагальнений. Тоновий рисунок дає ширшу характеристику предмета і середовища завдяки передачі об’ємності фор­ми, освітлення, матеріальності і просторових відношень.

За технікою рисунки бувають оригінальні, які виконують в одному при­мірнику, і друковані, які виконують з кліше відбитком на папері (вони ма­ють назву естампи).

За цільовим призначенням розрізняють рисунки академічні і творчі. Академічний рисунок виконують, щоб навчитися рисувати, засвоїти прийом зображення, вивчити різні форми та ознаки. Для нього є харак­терною фіксація усіх головних рис, які визначають зовнішній вигляд пред­мета зображення. Творчий рисунок — це плід образотворчого мистецтва, яке образно виражає думки, почуття та світорозуміння художника.

У навчальній і творчій роботах широко застосовують начерк, етюд, ескіз.

♦ Знайдіть у словниках визначення цих понять, запишіть їх у свій робочий слов­ничок професійних термінів. Виконайте академічні і творчі рисунки.

+ Виконайте начерк, ескіз, етюд. Розгляньте дитячі рисунки. Подумайте над

можливістю виконання різних типів рисунків у дошкільному віці.

* Опрацюйте посібник: Костерин Н. П. Учебное рисование. — М., 1980.

Рисунок утворює основу будь-якого зображення. Художники-графіки

створюють рисунки, рисовані аркуші. Живописці «пишуть» свої картини, малюють, а графіки саме «рисують». Живописці працюють рідкими, тісто­подібними матеріалами, пастозними фарбами, графіки рисують твердими, переважно сухими матеріалами. Як і живописці, графіки працюють на площині, але їхній улюблений матеріал — не полотно і не дерево, а папір і картон.

Серед графічних матеріалів також трапляються рідкі й пастоподібні (туш, чорнило, паста), але графік користується ними інакше. Для вико­нання рисунка не погрібне складне приладдя, але щоб він був виразний, необхідно знати графічні матеріали. Вибір матеріалу зумовлений задумом художника, його чуттєвим сприйняттям об’єкта зображення, особливос­тей натури, а також часом, який має художник. Це можуть бути коротко­часні начерки, зарисовки або самостійні графічні твори.

Матеріалами для їх виконання слугують різні олівці, вугілля, сангіна, соус, пастель, чорнило, пензлі, палички, пера, фломастери, воскові крей- дочки, маркери, крейда тощо. Художники-графіки полюбляють працю­вати й чистими живописними плямами, користуючись пензлем. При цьо­му вони надають перевагу чорно-білому поєднанню. Англійці називають мистецтво графіки — «мистецтвом чорно-білого».

Ви відчули, як по-різному визначають графіку. Це мистецтво лінійне, точне, чорно-біле, мистецтво зображення світу сухими зображальними матеріалами. Звісно, виникає запитання: куди ж віднести «акварель» і «гуаш», які ми вже помістили у живопис? Колір є у графіці (сангіна, кольо­рові олівці, пастель, акварель, гуаш тошо), але не він визначає головну ознаку графіки,а її чорно-біла природа.

Найулюбленішим матеріалом художника для рисунка залишається гра­фітний олівець. За його допомогою можна створювати лінійні або тональні зображення (лінією або штрихом).

Вугілля як матеріал для рисування використовувалося ще прадавніми художниками. Шматочками деревного вугілля зі згаслого вогнища можна рисувати. Рисунки, зроблені вугіллям, сангіною або пастеллю необхідно закріплювати фіксатором.

Різні матеріали й техніки рисунка дають можливість передавати вра­ження від побаченого, підкреслювати характер і власне ставлення до того, що зображається. Часто художники комбінують різні матеріали, щоб підси­лити виразність рисунка.

Дряпання, гратаж (від фр. gratter — шкребти, дряпати) — дуже цікава техніка для початківців. Це робота товстою голкою або шилом на папері, натертому свічкою (воском) і вкритому тушшю (чорною чи кольоровою), або ж без воску — лише вкритому тушшю. (Придумайте картини на теми: «Подорож до невідомої планети», «Зоряне небо», «Святковий феєрверк», «Нічний сніг» та ін.). Ця техніка є підготовчою для більш складних — гравюра на дереві, ксилографія, ліногравюра.

♦ Знайдіть визначення цих термінів у словниках та внесіть їх у свої робочі

словнички.

Акватипія (від лаг. aqua — вода) — змішана техніка гуаші з тушшю. Ма­люнок гуашшю треба висушити і вкрити тушшю. Потім «проявити» у ван­ночці з водою (папір має бути цупким).

Плямографія і малювання крапкою є не менш цікавими техніками в ми­стецтві графіки.

Стиль графіті (від італ. graffiti — надряпані) можна визначити як по­бутові написи на стінах будинків, посуді тощо. Його виникнення по­в’язане з магічними знаками та посвяченнями (Стародавній світ та Се­редньовіччя). Сьогодні ним користуються специфічно (більш поши­рений у молодіжній кіч-культурі). Цікаво розглянути шрифти (комп­лект літер, що відтворює алфавіт, а також цифри та знаки). Шрифти розрізняються характером рисунка (гарнітура), нахилом (прямий, кур­сив, похилий), насиченістю (світлий, напівжирний, жирний), розміром (кегль).

♦ Виконайте різні шрифти, спробуйте малювати літери у стилі графіті.

Кожен графічний матеріал має свої особливості вираження і способи

зображення. Що стосується головних способів зображення, то пляма уза­гальнює плоскість і форми, лінія окреслює контур, виділяє головне, крап­ка і штрих не лише уточнюють і виділяють частини, а й створюють світло­тіньові нюанси. Образ, матеріал і спосіб зображення тісно переплетені між собою. Від їхньої взаємодії та узгодженості залежить гармонія в компо­зиції рисунка. Відомо: виразним вважається те, що викликає здивування,подив та інтерес. Видатний майстер малюнка Ж.-О.-Д. Енгр зауважував: шо простіші лінії та форми, то більше сили й краси.

Графічна техніка «туш-перо», або її стародавній різновид «бістр-перо», сягає корінням в далеке минуле. Нею користувалися майстри Заходу і Сходу (А. Пізанелло. «Голова коня». Італія. XV ст.). Хто б міг подумати, що лінією одного натиску можна «проспівати пісню» про задумливу жін­ку — так, як це зробив у своєму рисунку французький художник першої половини XX ст. Анрі Матісс. А малюнки пером «Пушкініани» нашої су­часниці Наді Рушевої! Тепер вони — історія ... сумна історія обдарованої дівчини...

Перо дає дуже мінливу у своєму розвитку лінію, яка дивовижно збага­чує прийоми рисування.

♦ Спробуйте техніку рисунка пером і тушшю.

Експериментування з матеріалами з часом приведе вас до розуміння, що скупими графічними засобами можна дуже багато виразити.

Характер лінії, її плавність — пружність, кутастість — округлість, м’якість —твердість, переривчастість — неперервність, товщина — тонкість використовуються художником-графіком для передачі не лише обрисів та форм предметів, а й фактури матеріалу, з якого їх зроблено (скло, дере­во, метал тошо), характеру образів (спокійні, врівноважені рисують плав­ними лініями; енергійні, динамічні, неврівноважені — різкими, перерив­частими).

Мистецтво графіки — це контрасти і взаємодія чорного з білим. Мож­на рисувати графічними матеріалами: вугіллям, олівцем, тушшю, визна­чаючи темні, неосвітлені частини поверхні предмета. Однак є й інший спосіб рисування: не тінню, а світлом. Тут використовують білі графічні матеріали (крейду, білу пастель, білу гелеву ручку) на темному папері.

У начерках художники часто застосовують силуетне рисування (пенз­лем без попереднього прорисування контурів зображення). Для цього виду рисування бажано обирати предмети з нескладною формою. Кольоровий контраст привертає увагу і підсилює емоційне враження від рисунка.

До станкової графіки належать твори, які мають самостійне художнє значення (тематична композиція, портрет, пейзаж, натюрморт). Це ри­сунки або серії рисунків, а також ескізи, етюди, зарисовки з натури. Роз­гляньте репродукції: О. Сахновська. Серія «Донбас»; Л. Левицький. Серія «Старе і нове»; С. Красаускас. «Вічно живі»; О. Губарев. Серія «Різні про­фесії». Історія образотворчого мистецтва увічнила імена видатних худож­ників — майстрів станкової графіки. Це О. Кіпренський, К. Брюллов,

І. Рєпін, Ф. Кричевський, М. Врубель, П. Федотов.

Усі визначення ірафіки ніби розділяють графіку й живопис, намага­ються виокремити її у самостійне мистецтво. Це виокремлення зробити важко, адже графіка і живопис — два стовбури одного дерева, оскільки зображають світ на площині, хоча й різними матеріалами і техніками.

Придивіться до картин, написаних в техніці живопису, і ви побачите в них рисунок, тим більше, що будь-яка картина починається в робочому альбомі художника... з рисунка. Графіка дуже подібна до живопису. Є навіть твори, що їх з гіевною підставою можна зарахувати і до живопису, і до гра­фіки (візерунки подібні до декоративного живопису і до декоративної гра-

фіки). Проте, до якого з мистецтв зарахувати акварельні малюнки, навіть фахівці не мають єдиної думки. •

Особливого значення для нас набуває книжкова графіка (ілюстрація), художнє оформлення книжок та газетно-журнальної продукції.

Ілюстрація книжкова (від лат. іііизіїагіо — наочне зображення, висвіт­лення) — зображення, яке пояснює чи доповнює будь який текст, його зображальне, візуальне тлумачення (кольор. вкл., мал. 4—6). Це завдання визначає й обмежує її особливості: ілюстрація прив’язана до формату книжки, до характеру шрифту; поєднана із заставками, кінцівками, ініціа­лами в єдиному стилістичному рішенні. Ілюстрація може точно дотримува­тися тексту, походити від нього, а може вносити свої штрихи до характе­ристики літературного твору і навіть створювати образ, який перегукуєть­ся із текстом (ілюстрація до поетичних творів). Наприклад, ілюстрації В. Касіянадо повісті І. Франка «Борислав сміється», И. Дайца до збірки Н. Рибака, Г. Нарбута до поеми І. Котляревського «Енеїда», В. Седлярадо «Кобзаря», І. їжакевича до «Кобзаря». Ілюстрація може бути виконана як уклейка. Тоді вона має більш високе поліграфічне виконання, може бути кольоровою.

Ілюстрація до книжок — найпоширеніший вид образотворчого мис­тецтва, який трапляється дітям дошкільного віку. Вона візуалізує літера­турний твір, приваблює дитину зримими, яскравими образами, формує інтерес до книжки, сприяє становленню особистісної культури, допома­гає зрозуміти текст, запам’ятати зміст, активізує бажання навчитися чита­ти. Головним при цьому є те, що мистецтво книжкової ілюстрації може сприяти становленню й розвитку дитячого ілюстративного малювання. Наукові дослідження в цьому напрямі проводяться Р. Мірошкіною, Г. Су- хоруковою, О. Дроновою. Технологія педагогічного супроводу дітей на їхньому шляху до творчості має враховувати закони мистецтва книжкової ілюстрації.

Історія ілюстрації в дитячій літературі налічує кілька століть. Вона бере свій початок з часів появи першої друкованої книжки для навчання «Бук­вар» К. Істоміна (1692—1694). Ілюстрації гравіровані на міді Л. Буніним. Ставлення до дитячої книжки як до красивої речі почало формуватися наприкінці XIX ст. завдяки творчим знахідкам В. Васнецова, І. Рєпіна,

В. Сєрова, М. Врубеля, О. Бенуа, Г. Нарбута, І. Білібіна, Д. Мітрохіна.

Подією в історії книжкової графіки стала поява у 20-х роках XX ст. но­вого жанру — книжки-картинки. Специфіка з’явилась у книжках С. Мар­шака і В. Лебедєва. Вони працювали у співдружності як представники су­міжних мистецтв. Поезія допомагала рисунку й живопису, а живопис і рисунок допомагали поезії створювати цілком нове, художньо-концент- роване вираження реальних явищ життя. Художник створював зоровий образ, який у процесі читання та розглядання дитиною книжки утворю­вав з літературною розповіддю одне ціле. Творча манера В. Конашевича, М. Тирси, М. Лапшина, П. Пахомова, Є. Чарушина, В. Курдова, Ю. Вас­нецова, Г. Якутовича відпрацьовувалася на підгрунті творчої інтуїції, ав­торської фантазії, глибокого знання психології дитячого віку, власних спо­стережень та вивчення дитячих способів пізнання світу, творчих можли­востей дитини.

З кінця 50-х років XX ст. державні видавництва почали залучати відо­мих майстрів-графіків до ілюстрування книжки. Художники мають своє коло улюблених тем і сюжетів дитячої літератури, але всіх їх об’єднує ви­сока культура майстерності, чутливість до виховних та естетичних засад дитячої художньої книжки. Наприклад, Т. Мавріна використовує свій улюб­лений прийом — стилізацію під народну декоративну творчість (Т. А. Мав­ріна. Ілюстрації до книжки «Казкові звірі»). Колір відіграє декоративну роль. Творча манера Т. Мавріної тяжіє до дитячої манери малювання. До речі, Т. Мавріна є володаркою Золотої медалі Г.-К.Андерсена Міжнарод­ної ради книжки для молоді.

Звірі К. Рудакова співають, грають на музичних інструментах («Бре­менские музыканты»).

В ілюстраціях О. Кондакової («Золотий гусак») з майстерністю змальо­вано світ, де можуть з’явитися казки.

Цінувальник красивої книжки, здатний неквапливо, зі смаком прогор­нути цупкі сторінки, зможе оцінити видання, які ілюстрували О. Влади- ченко («Морозко»), О. Гарбаруков («Зачарована королева»).

Своєрідний стиль дитячої ілюстрації, декоративний, фольклорний, життєствердний створили Ю. Васнецов («Вовк і козенята», «П’ятдесят поросят»), Г. Скотіна («День і ніч»). Діти сприймають гумористичні ілюс­трації і полюбляють такий стиль ілюстрування. Художники цього жанру О. Каневський, В. Сутєєв, К. Ротов, І. Семенов, В. Щеглов, В. Горячев поєднують гумор високого класу з блискучою фантазією, вмінням поба­чити у повсякденному незвичайне, доброю іронією (В. Конашевич. «Вот какой рассеянный»).

Природа і тваринний світ надзвичайно приваблюють дітей. Відомі ху­дожники Є. Чарушин, Є. Рачев ілюструють твори, в яких дійовими особа­ми є звірі. Ілюстрації Є. Чарушина прості і зрозумілі, сповнені щирої лю­бові до тварин. Ю. Васнецов розповідає про тварин засобами казки, де лис є хитрий, вовк злий, ведмідь простуватий. Є. Рачев наділяє тварин характерами людей, одягає їх у національний одяг («Лисичка со скалоч­кой», «Два жадных медвежонка»).

Відомі українські художники Є. Миронова, М. Приймаченко, Н. Ма­карова, Г. Нарбут, В. Голозубов, Ю. та Є. Криги, В. Мельниченко, М. Бе­кало, Л. Голембієвська, О. Юдіна, С. Васильченко працюють у жанрі дитя­чої книжкової ілюстрації. Реалістичність, фактурність рисунків — особ­ливість творчості О. Юдіної («Вишиванка» В. Крищенка). Яскраві кольо­ри, використання елементів національного колориту, динамічність, емоційна забарвленість — характерні риси творчої манери С. Васильчен- ка («Про дівчину, яка всього боялась» Н. Забіли). Казковість, декора­тивність, стилізація — «почерк» Л. Голембієвської («Розумні рученята»). Стриманість колориту, чіткий рисунок, гнучка лінія характерні для мане­ри М. Бекала («Котигорошко»), Виразність і динамічність, уважність до міміки, відсутність зайвих деталей, акцент уваги на героях в ілюстраціях

Н. Макарової до оповідань та казок М. Коцюбинського («Десять робіт­ників»).

Карикатура (від італ. сагісага — навантажувати, перебільшувати) — на­вмисно перекручене, пародійне, підкреслено смішне, кумедне зображення обличчя або події. Жанр карикатури характерний для графіки, але іноді трапляється в живопису та скульптурі. У вузькому розумінні карикатура — це особливий жанр образотворчого мистецтва (графіки), який є формою зображальної сатири і має ідейну соціально-критичну спрямованість. Роз­квіт карикатури пов’язаний, як правило, з періодами соціальних конф­ліктів, епохами найбільшої активності народу, коли вона стає сильним та дієвим засобом боротьби демократичних сил.

Як прикладом для розглядання можна скористатися творчістю Кук- риніксів (творче товариство художників М. Купріянова, П. Крилова, М. Со­колова) та українського художника А. Базилевича, російських В. Сєрова, М. Черемних, Д. Моора, Б. Пророкова та ін.

Комічний ефект досягається поєднанням реального з фантастичним, збільшенням та загостренням характерних рис фігури, обличчя, костюма, поведінки людей, зміною їхніх стосунків з навколишнім середовищем, використанням несподіваних сполучень та уподібнень. У цьому значенні карикатура володіє надзвичайно широким діапазоном тем. Джерела такої карикатури — в античній художній культурі, пізніше її можна побачити в мистецтві Середньовіччя, народній творчості, особливо в лубку. Методи карикатури використовуються в різних видах і жанрах мистецтва (плакат, газета, журнальна графіка). Знайдіть такі приклади. Діти старшого до­шкільного віку іноді виконують малюнки, схожі на карикйтури, комікси; часто вони маноють героїв мультфільмів.

♦ Спробуйте помалювати в жанрі карикатури. Скористайтеся для цього по­сібником: Знциююпедия рисований / Пер. с англ. Т. Покидаевой. М.,

2000.

Плакат (від лат. рІасаШт — свідоцтво) є видом графічного мистецтва, який має свою історію, пов’язану з історією суспільства. Це різновид дру­кованої графіки, масова форма образотворчого мистецтва. Плакат завжди звернений до значної маси людей, тому його особливими ознаками є. відносно великий розмір, чіткість та лаконізм зображальної мови, орга­нічна єдність зображення і тексту. Найбільш поширений агітаційний пла­кат.

До жанру плаката зверталися відомі українські художники В. Єрми- лов, О. Маренков, К. Кудряшова, Г. Горобієвська, І. Кабиш, О. Кононов та ін. Розгляньте, наприклад, плакати М. Кочергіна «Товаришамукраїнцям»,

О. Ворони «Дружба». Визначте їхній зміст, особливості, спрямованість.

Плакат (постер), товарний знак, етикетка, поштова марка, візитна карт­ка та інше є атрибутами сучасного життя, які дітям трапляються у повсяк­денні. Ці види графіки, крім основних виражальних засобів, активно ви­користовують колір, графічні шрифти, символіку, узагальнення, стиліза­цію і містять певні креативно-розвивальні можливості, якими може ско­ристатися педагог на шляху до соціалізації дитини.

Різноманітність графічних технік збагачує можливості дитини для са­мовираження, забезпечує збільшення ступеня свободи в образотворчій діяльності.

Заняття графікою розвивають просторову уяву і неординарне мислен­ня, виховують в людині здібність шукати, думати, фантазувати, виробля­ти самостійні рішення.

Педагогу треба розуміти, шо дитина робить перші кроки в мистецтві. Це дуже відповідальний момент. Важливо, щоб дорослий був поруч. Ра­зом веселіше! Вмійте навчати не просто показуючи, а співпрацюючи з ди­тиною.

Різні графічні техніки допомагають створити умови, які спонукають дитину до занять мистецтвом і сприяють пробудженню творчих здібнос­тей в процесі самостійних пошуків.

Схема 1. Живопис

Живзпис

^ Твір живопису ) Особа художника ] ( Техніки живопису )

________________ і і ' ____

[ Жанри живопису ) ^ Матеріали ] ( Обладнання ] ( Виражальні засоби )

За давньою грецькою легендою, художник на ім’я Апеллес намалював на картині гроно винограду. Він залишив картину на терасі, та раптом птахи почали злітатися до неї і дзьобати намальований виноград.

Можливо, такого й не було ніколи, однак легенда розповідає, що ху­дожник за допомогою фарб може передати навколишній світ дуже «живо». Слово «живопис» означає писати життя— «живописати».

У тлумаченні В. Даля «живописати — зображувати правильно і живо пензлем, словами, пером» [Даль В. М. Толковый словарь живого велико­русского языка. — М., 1978]. Графічні засоби (лінія, тон) дають змогу пра­вильно і точно передати предмети, об’єкти, явища життя.

Передавати ж різнобарвність, мінливість, чарівність життя допомагає живопис.

«Живопис — скромне мистецтво», — знаходимо в записках відомого художника Е. Делакруа, — живопис володіє лише однією миттю, але хіба вона не містить стільки ж митгєвостей, скільки в картині деталей і фаз» [Делакруа Э. Мысли об искусстве, о знаменитых художниках. — М., 1960. —

С. 227-230].

Словник з естетики визначає живопис як вид образотворчого мистец­тва, сутність і специфіка якого полягають у створенні образів дійсності за допомогою фарб на будь-якій поверхні (основі) через художню інтерпре­тацію (вплив часу, стилю, індивідуальності майстра та інше). Використо­вуючи колір, малюнок, композицію, виразність накладання мазків (фак­туру), живопис уможливлює наочне відтворення колористичного багатства дійсності, її просторовості і матеріальності; широко втілює уявлення про життя природи, людей, соціальні процеси, внутрішній світ художника.

Образи живопису можуть передавати плоскісність та глибину просто­ру (перепектина), ставити акценти на постійному чи змінному характері буття, показувати живу стихію життя та ілюструвати абстрактні ідеї (але­горія, символ).

♦ Перегляньте словники, мистецтвознавчу літературу, внесіть термін у слов­ничок професійних термінів.

Майбутньому вихователю важливо зрозуміти, що живопис можна ос­мислювати і як спосіб (технологію) зображення, і як твір мистецтва (кар­тина).

Знайдіть визначення понять «картина», «репродукція», «копія».

♦ Зробіть їхній порівняльний аналіз і спробуйте осмислити феномен «оригіна­лу». Започаткуйте власну колекцію репродукцій творів живопису.

За технікою виконання живопис буває олійний, водяними фарбами (акварель), водяними фарбами на вологій (фреска) та сухій (а секко) шту­катурці, емульсійний на яєчному жовтку (темпера), клейовий (гуаш), су­хими фарбами (пастель), восковий (енкаустика), емаль.

Можливості живописця багато в чому залежать від того, які фарби він використав у своїй роботі. Техніка живопису розвивалася в міру вдоско­налення виготовлення та використання матеріалу барвників.

Фарбу утворюють дві складові: пігмент (визначає колір) та сполучник: масло, суміш клею з олією (для темпери), клей, віск. Пігменти являють собою забарвлені частинки, які не розчиняються у сполучнику: природні неорганічні, штучні неорганічні, природні органічні.

До природних неорганічних пігментів належать природні мінеральні землі (охри, зелені землі, умбри, ляпис-лазур, лазурит, зелений малахіт та інші мінерали).

До штучних неорганічних пігментів належать: білила свинцеві, цин­кові, титанові; кадмії, кобальти, фарби зі сполук міді, мангану, кіновар штучна та інші кольорові солі та оксиди металів.

Штучні органічні барвники виготовлялися із продуктів тваринного і рослинного походження, наприклад з ягід, коріння, кольорової дереви­ни, комах.

Сучасні органічні барвники виготовляють штучно, як продукти пере­робки, наприклад кам’яновугільної смоли.

Стилістичні зміни у живопису тісно пов’язані не лише зі змінами ху­дожньо-естетичних поглядів, а й із розвитком технології живопису — мате­ріалів, прийомів та методів письма. Віку вік в цій галузі здійснювався ху­дожниками пошук більш довершених засобів для втілення своїх творчих задумів.

Живописці Середньовіччя майже до XV ст. користувалися темперою (фарба на яєчному жовтку з різними добавками).

Олійні фарби з’явилися у X ст., але ними мало хто користувався. Про них дізналися, коли нідерландські художники XV ст., брати Ян та Губерт Ван Ейки почали вдосконалювати ці фарби. Вони зробили чимало до­слідів, змішуючи сухі барвники з різними рослинними оліями. Найкра­щими визнали олії з горіха та льону.

Було розроблено так званий тристадійний метод живопису. Його головні етапи: прописування підмальовок і лесування. Ним користувались усі майстри минулого.

З другої половини XIX ст. тристадійний метод змінила техніка а-ля при­ма. Найбільш яскраве втілення цей метод отримав у творчості імпресіо­ністів (К. Моне, К. Піссаро, О. Ренуар та ін.).

Класичний метод тристадійного живопису передбачає ґрунтування, проклеювання основи, нанесення підготовчого малюнка (зображення фарбою головних ліній), підмальовок, прописування, останніудари пен­злем, лесирування. Завершальний шар на картині — лак. Він надає живо­пису глибини і блиску, захишає його від забруднень, механічнихта атмос­ферних впливів.

Темперою називають фарби, сполучниками в яких є емульсії з різним складом (природні та штучні).

Яєчна темпера використовувалася ще у Стародавньому Єгипті для роз­пису саркофагів. Темперою працювали Леонардо да Вінчі, Рафаель, Міке- ланджело, Ф. Грек, А. Рубльов.

Клейова темпера готується на природному (риб’ячому або тваринно­му клеї). Сучасні темпери — казеїнова та полівінілацетатна.

Акварель— живопис на сполучнику, який розводиться водою (від лат. agua — вода). Як самостійний вид живопису, акварель виникла в Англії у XVII ст., а з початку XIX ст. — в інших країнах Західної Європи.

У сучасному образотворчому мистецтві акварель широко використо­вується у станковій та книжковій графіці.

Головна властивість акварельних фарб — прозорість. Майстерність ху- дожника-аквареліста полягає саме у збереженні цієї прозорості, прагненні уникнути різких переходів від однієї кольорової плями до іншої: фарби ніби вливаються одна в іншу, створюючи м’які обриси. Акварельними фарбами працювали М. Врубель, К. Брюллов, О. Іванов, В. Серов та бага­то інших художників. Працюють аквареллю переважно на папері.

ГУаш — клейова фарба, в якій наявні сполучники рослинного поход­ження (гуміарабік, декстрин) з додатками пластифікатора (гліцерину) та інших активних речовин, які забезпечують непрозорість (білила). Про­мисловість випускає два види гуаші — плакатну і художню. Вони розріз­няються сполучником. У плакатній — більш дешевий декстрин, у худож­ній — камеді та більш якісні пігменти.

Для живопису, виконаного гуашшю, характерним є красива матова ок­самитова поверхня, і це додає картинам яскравості, виразності, декора­тивності. Працювати цими фарбами можна на папері, картоні, грунтово­му холсті (клейовий грунт), поєднуючи їх з акварельними фарбами (пер­ший шар). Роботи треба зберігати під склом або в спеціальних папках.

Пастель (від італ. pasta — тісто) як матеріал для малюнка і живопису згадується ще в добу Відродження. Нею працювали Леонардо да Вінчі, Ф. Бароччі, Г. Рені та інші для підготовчих малюнків й ескізів. Викорис­тання пастелі для створення станкових творів починається із XVII ст. Од­ним з перших художників, які працювали цим матеріалом, був француз Ж. Вів’єн. У XVIII ст. в техніці пастелі виконували свої творіння А.-Р. Менгс, Дж. Рассел, у XIX ст. — Е. Дега, Е. Мане, О. Ренуар та ін. Зверталися до цієї техніки С. Малютін, В. Лебедев, М. Тирса.

Пастель — це кольорові крейдочки, які складаються зі спресованих ча­сток пігментів з додаванням камедей, крейди, гіпсу, молока. Випускаєть­ся пастель двох найменувань: «художня» та «кремнієва». Олівці пастелі янляютьсобою циліндричні стрижні завдовжки 65 мм, діаметром 9—10 мм, наборами по 25, 50, 126, 146, 185 штук.

Роботи, виконані пастеллю, вирізняються приглушеним колоритом, нерізкі у контрастах, з рівною оксамитовою поверхнею. Добре вона виглядaє в портретах, іноді — пейзажах. Працюють пастеллю на шерехатій ос­нові (пергамент), розтягнутій на планшеті, за попереднім малюнком. Кла­сичний спосіб малювання пастеллю — розтушування. Такий метод дає змо­гу найбільш вигідно подати красу матеріалу. На завершальній стадії для надання малюнку краси та енергії працюють штрихом і лінією. Розтира­ють пастель у процесі малювання пальцем (мізинцем), для більш дрібних деталей застосовують «розтушування» — вирізаний з корка конус. Завер­шену роботу необхідно закрити склом на відстані близько 8 міліметрів.

♦ Придивіться до невеликої картини швейцарського художника Ж.-Е. Jlioma- ра «Шоколадниця». Пройшло вже два століття (Ліотар живу XVIIIст.), а фарби на оригіналі такі самі свіжі, чарівливі й принадні. Картину намальо­вано пастеллю. Спробуйте описати свої враження від картини, попрацюй­те пастеллю.

Особливе місце в живопису посідають мозаїка і вітражі.

Мозаїка (від фр. mosaigue — зображення) зображення або візерунок, виконані з кольорового каміння, смальти, керамічних кахлів та ін.; галузь живопису, спрямована на оформлення споруд. Мозаїка виникла в антич­ну добу й активно використовується в сучасній архітектурі.

Вітраж (фр.vitrage, від лат. vitrum — скло) — орнаментальна або сюжет­на декоративна композиція (у вікні, дверях, панно) зі скла чи іншого ма­теріалу, який пропускає світло. Кольорові вітражі у вікнах (наприклад, у готичних соборах) створюють гру забарвленого світла в інтер’єрі.

Живопис має свій арсенал інструментів і приладдя. Це палітра, пензлі, шпателі, мастихіни, мольберти, підрамники.

Інструменти живописця. Характер живопису зумовлений способом на­несення фарб, що, у свою чергу, залежить від пензлів. До вибору пензлів художники ставляться уважно, залежно від манери виконання та конк­ретних живописних завдань.

Пензлями великого розміру пишуть тло й широкі плани, меншими — складки, найменшими виконують деталі, наносять полиски, м’якими наносять лесування. Чимало майстрів використовують у роботі різні пензлі для різних відтінків.

Е. Делакруа, наприклад, був дуже вибагливий щодо використання різних пензлів у певній фазі картини. Короткі та жорсткі пензлі — для на­черку, пензлі з більш довгим ворсом — для завершення ескізу, з шерсті тхо­ра та маленькі сірі — для завершення лесування [Пио Рене. Палитра Де­лакруа].

Промисловість випускає пензлі для олійного живопису з пружним вор­сом. Вони виготовлені зі знежиреного волосу різних тварин (або зі штуч­ного синтетичного волосся).

Пензлі бувають круглі та пласкі, під різними номерами. В акварелі та гуаші користуються колонковими, з шерсті борсука та білячими пензля­ми. Для олійного живопису використовують жорсткі щетинні пензлі, для клейового живопису і фресок — пензлі з довшим ворсом. Пензлі потребу­ють ретельного і дбайливого догляду.

Палітра слугує художнику для змішування фарб та створення по­трібних відтінків під час написання картини. Сучасні палітри випуска­ють двох видів: прямокутні з фанери і пластику та фігурні, які тримають у руці. Ручну палітру можна виготовити самому зі щільної деревини (гру­ша, яблуня, самшит, граб, платан). Тон палітри залежатиме від кольору деревини.

♦ Спробуйте виготовити палітру для своєї роботи (для дітей).

Палітра має відповідати таким вимогам: бути легкою, зручною в ро­боті, приємною за кольором, мати достатню робочу поверхню. Щоб запо­бігти вбиранню сполучників із фарб, палітру насичують маслом і висушу­ють. Після користування палітру треба почистити.

Діти дошкільного віку теж можуть використовувати палітру під час малювання (змішувати фарби). Важливо виховувати дбайливе ставлення до інструментів та матеріалів. Адже таким чином створюються сприятливі умови для якіснішого малювання у техніці живопису. Для цього організу­ються окремі заняття з дітьми, на яких можна використати прийом «ожив­лення» інструментів, приладдя та матеріалів.

♦ Готуючись до такої форми спілкування з дітьми, спробуйте скласти неве­личкі віршики, казки, історії, загадки про інструменти й матеріали живо­писця.

Художник-живописець користується ще цілим набором приладдя та інструментів. Наприклад, додатковим опертям для руки (муштабель або мальшток), плитою і курантом для розтирання фарб, мольбертом, етюд­ником і таке інше.

♦ Знайдіть самостійно пояснення цих термінів і занесіть їхусвій словничок професійних термінів.

Художник працює над своїми картинами в майстерні або на пленері, тобто «на природі». Для роботи на пленері художник пристосовує похідний мольберт або етюдник (дерев’яний ящик зі складними металевими опо­рами). Знання різних тонкощів творчого процесу художника допоможе вам визначити різні форми організації образотворчої діяльності дітей до­шкільного віку і зацікавити нею дітей та батьків.

Для занять живописом потрібне спеціальне приміщення, яке сприя­ло б створенню оптимальних умов для творчого процесу.

Важливою умовою організації майстерні є наявність джерела природ­ного світла — вікна та необхідного простору для роботи; додаткових осві­тлювальних приладів, штор з легкого матеріалу, щоб регулювати інтен­сивність денного, особливо прямого сонячного освітлення. Стіни і стелю фарбують у світлі нейтральні кольори.

Головним у справі зберігання картин є створення «музейного кліма­ту», підтримання оптимальної температури (+20°) та вологості повітря (60 %), режиму освітлення (150 люкс). У місцях експонування картин вікна закривають легкими шторами. Картину можна захистити склом, зворот­ний бік заклеюють папером. Переносять та зберігають картини у верти­кальному положенні. Стирання пилу допускається спеціальною подушеч­кою (20 х 20) з оксамиту.

♦ Для майбутньої професійної діяльності з дітьми дошкільного віку та вико­нання завдань художнього практикуму придбайте різні пензлі й ознайомте­ся з їхніми властивостями.

Залежно від матеріалу розрізняють олійний живопис, темперу, фрес­ковий, восковий, мозаїку, вітраж, акварель, гуаш, пастель.

♦ Спробуйте попрацювати з різними матеріалами, вивчайте їхні властивості та особ/іивості. Подумайте над тим, які з них можна запропонувати дітям дошкільного віку.

Гризайль — живопис, виконаний у різних відтінках одного кольору, найчастіше сірого (від фр. gris. — сірий). Це не означає, що можна вико­ристовувати тільки чорну фарбу та білила. Гризайль буває чорна, корич­нева, зеленувата, рожева — будь-яка. Важливо дотримуватися принципу, який характеризує цю техніку: виконання твору однією фарбою з дода­ванням білил.

Алла-прима (від італ. alla-prima — з першого разу) — прийом у живопи­су, коли картина виконується без попередніх «прописувань» та «підмальо­вок», за один прийом. Твори, виконані в цій техніці, вирізняються свіжістю та безпосередністю.

Лесування (від нім. lasierung — тонкий, прозорий) — прозорі або на­півпрозорі, тонкі шари фарби наносять поверх непрозорих (базових) маз­ків для підсилення чи приглушення кольору. Лесування допомагає нада­ти більшої єдності та гармонії колориту.

Пуантилізм (від фр. pointiller — писати крапками) — живописна систе­ма, яка грунтується на розкладанні складних кольорів на дрібні мазки чи­стого кольору з розрахунком на їхнє оптичне змішування, яке має відбу­тися під час розглядання картини на відстані (техніка імпресіоністів).

Мазок — слід від пензля з фарбою, який залишився на поверхні твору. Характер накладання мазків залежить від індивідуальності майстра. Маз­ки можуть буги такі, що криють (непрозорі), такі, щолесують (прозорі), а також корпусні (пастозні), фактурні (рельєфні) та гладенькі.

Осмислення технік та матеріалів живопису зумовлює добір змісту для спілкування з дитиною.

♦ Спробуйте опрацювати різні прийоми живопису, користуючись олійними, ак­варельними, гуашевими фарбами. Подумайте над тим, які прийоми й тех­ніки будуть цікаві для дітей дошкільного віку і доступні їм.

Розрізняють види живопису: монументальний, станковий, декорацій­ний (театральний), декоративно-ужитковий, мініатюра, іконопис, панора­ма, діарама. Класифікація видів живопису здійснюється на підставі осмис­лення того, що твори живопису виконують на площині полотна, картону, паперу, стіни, на виробах ужиткового характеру (кольор. вкл., мал. 18—20).

Монументальний живопис — вид живописних творів великого масшта­бу, які прикрашають стіни і стелі архітектурних споруд.

Декоративний живопис — використовується для прикрашання споруд, інтер’єру. Твір декоративного живопису являє собою барвисте панно, візе­рунок і є елементом монументального живопису й скульптури. Декора­тивний живопис поєднує елементи інтер’єру і підкреслює їхню красу та узгодженість з архітектурою.

Декоративним живописом прикрашають також побутові речі: скринь­ки, таці, меблі, посуд і таке інше. Теми та форми підпорядковані призна­ченню речей.

Теаірально-декораційний живопис (декорації, ескізи костюмів, гриму, бутафорії) допомагає розкрити зміст спектаклю. Декорація дає уявлення про місце, час дії, активізує глядача до сприймання того, що відбувається на сцені. Театральний художник намагається в ескізах костюмів та гриму виразити індивідуальний характер персонажів, соціальне положення, стиль епохи і таке інше.

Мініатюрний живопис набув розвитку у Середньовіччі, до винайдення книгодрукування. Рукописні книги прикрашалися витонченими застав­ками, кінцівками, детально відпрацьованими ілюстраціями-мініатюрами. Живописною технікою мініатюри майстерно користувалися художники першої половини XIX ст. під час створення невеликих, (переважно) аква­рельних, портретів. Чисті глибокі кольори акварелі, витончені сполучен­ня, ювелірна тонкість письма вирізняють ці портрети, сповнені вишука­ності та шляхетності. Привертає увагу й довершеність мініатюрного жи­вопису країн Сходу (Японія, Китай).

Станковий живопис — картини, виконані настанку-мольберті. Основа для них —дерево, картон, папір, полотно. Станкова картина є самостій­ним, завершеним твором і може відображати все: реальність і вигадку худож­ника, предмети і людей, сучасне і минуле, тобто життя в усіх його виявах.

Картина — самостійний за значенням станковий твір живопису. Це за­вершений твір, який повністю розкриває задум художника і не пов’язаний з певним місцем в інтер’єрі. У ньому повністю використані всі можливості живопису як мистецтва, творчі можливості автора. Картини розрізняють за жанрами (пейзаж, портрет, натюрморт, соціально-побутовий, анімалістич­ний, батальний, інтер’єр, історичний, міфологічний, карикатура).

Репродукція (відфр. reproduction — відтворення) — тиражне відтворен­ня фото- чи поліграфічним способом художнього оригіналу, як правило, у зменшеному вигляді.

Виражальними засобами живопису є колір, форма, композиція, фактура.

Переходимо до аналізу виражальних засобів живопису.

Колір — один із головних художніх засобів, «один із п’яти елементів живопису» (художник К. Юон). До його складових належать такі власти­вості, як колорит, тон, тембр, нюанс, відтінок, валер [Юон К. Ф. Об искус­стве. — М., 1959. — Т. 1].

♦ Знайдіть у словниках визначення цих понять і внесіть до свого словничка

професійних термінів.

Професіоналу в галузі дошкільної освіти необхідне знання кольоро- знавства. Колір розглядається як фізична, психологічна, фізіологічна, ес­тетична категорія. Педагогічна технологія розвитку колористичної куль­тури дошкільнят у процесі зображально-образотворчої діяльності має інте­грувати увесь потенціал кольору, адже колір, як і звук, всемогутній. Дже­релами є роботи Леонардо да Вінчі («Книга про живопис», упорядкована його учнем Ф. Мельці після смерті майстра), Й.-В. Гете («Вчення про колір»), В. Кандинського («Про духовне у мистецтві»), М. Люшера (кольо­ровий тест), «Учення Живої Етики» сім’ї Реріхів, М. Дерібере («Колір у діяльності людини»), Р. Івенса («Введення у теорію кольору»).

Наукове дослідження кольору, започатковане І. Ньютоном («Теорія спектральних кольорів»). Фізіолог В. Бехтерев через спостереження та екс­перимент встановив, що колір і його сполучення мають певний вплив на людину (збуджують, пригнічують, а також заспокоюють, живлять та ра­дують).

Основи чуттєвого сприймання кольору закладені у фізіологічній при­роді самої людини і здатні розвиватися в дитинстві. Згідно із сучасними психолого-педагогічними дослідженнями дитина володіє значними мож­ливостями в галузі сприймання кольору. Певна роль у педагогічному су­проводженні дитини на цьому шляху належить образотворчому мистец­тву і відповідній йому зображально-образотворчій діяльності в період до- шкілля.

У творах живопису колір сприяє відображенню барвистості, різнома­нітності предметного світу, настрою, характеру людини. Колір має такі виражальні можливості, які дають змогу передати емоційно-смисловий настрій. «Колір прикрашає живопис; але це не що інше як придворна дама, оскільки вона лише сприяє справжнім довершеностям мистецтва бути ще більш привабливими», — зазначив художник Ж. Енгр [Энгр Ж. Об искус­стве. — М., 1962. — С. 63—66].

Використання кольору в художньому творі залежить від багатьох чин­ників (техніки, стилю, виду, авторського задуму та індивідуальності май­стра; авторської манери, смакових переваг). «Колір — це справа смаку і чуттєвості» (Е. Мане) [Мастера искусств об искусстве. — М., 1969. — Т. 5, кн. 1. — С. 29]. Кожен окремий твір живопису дає неповторну і складну взаємодію барв, які становлять фізичну основу буття кольору в художній формі та узгоджуються за законами гармонії, доповнення й контрасту. Художники-імпресіоністи, наприклад, не замішували фарби на палітрі. Вони накладали різнокольорові мазки просто на полотно. Картини імпре­сіоністів треба обов’язково дивитися на відстані. Мазки ніби зливаються між собою, створюючи колір, якого прагнув досягти художник, й ефект руху повітря, живого простору, гри кольору та його постійної мінливості.

Використання кольору в мистецтві зумовлене прагненням дати барви­стий еквівалент дійсності, її об’єктивних характеристик, простору, світла (у реалістичному мистецтві), але може й оперувати обмеженою гамою, де колір виступає як символ, знак (експресіонізм). «Головне призначення кольору — слугувати якомога краще експресії», — вважав А. Матісс [Мас­тера искусств об искусстве. — М., 1969. — Т. 5, кн. 1. — С. 238—239]. 1з записів найвідомішого послідовника романтизму Е. Делакруа: «Усякий знає, що жовте та червоне навіюють і являють собою ідеї радості, багат­ства». Колір впливає на мораль. Він містить елемент радості, веселощів. Такі відчуття викликають переважно світлі барви, світло. Темні ж барви породжують меланхолію, печаль і навіть жах. Білий колір вважається ем­блемою незайманості, тоді як чорний є ознакою зла і страждань. Яскра­во-червоний збуджує жорстокість і пристрасть, блакитний — ніжні пере­живання, фіолетовий — смуток; характерність барв підсилюється їхнім сполученням: вони утворюють гармонію, акомпанують одна одній або сти­каються, породжуючи контрасти» [Ходлер Ф. Об искусстве. Цвет: Масте­ра искусств об искусстве. — М., 1969. —Т. 5, кн. 2. — С. 136—137].

Великий майстер вміє дістати з небагатьох кольорів безліч звучань. Кожному вибору фарб відповідає своє практичне колірне коло — палітра художника.

Колорит — загальна гармонія цілого полотна, яка відповідає законам сполучення додаткових кольорів. Але І. Крамськой зазначав, що колоритом називають іноді також і здібність добирати кольори, як букет. У цьо­му розумінні колорит постає як барвистість.

♦ Порівняйте картини В. Серова і К. Маковського.

Колорит у розумінні художника К. Юона постає як багатство і харак­тер відтінків, введених у живописний твір та його окремі частини, як пе­реважний добір тонів у картині (наприклад, «Міка Морозов», «Шоколад­ниця», «Дівчинка з персиками»). Колорит утворює таку властивість кар­тини, насичує її такими переливами й барвистими відтінками, які збага­чують живопис. Кожна робота може бути колористично бідною або колористично багатою.

♦ Попрацюйте з кольором: складіть таблицю символіки кольорів, визначте поняття «хроматичні» та «ахроматичні» кольори, «теплі» і «холодні» ко­льори. Виконайте вправи на змішування кольорів. Вам допоможуть навчальні посібники: Костерин Н. П. Учебное рисование. — М., 1984; Косминская В. Б., Халезова Н. Б. Основы изобразительного искусства и методика руковод­ства изобразительной деятельностью детей: Лабораторный практикум. — М., 1987.

Професіоналу в галузі дошкільної освіти треба навчитися уважно ди­витися навколо себе, щоб розібратися в багатстві кольорів, яке дарує нам природа. Тренуйте себе у визначенні кольорів та відтінків, прислухайтеся до своїх відчуттів при сприйманні кольорів. Використовуйте колір для збереження власного здоров’я.

Форма (від лат. forma — форма, вид, образ) є в широкому розумінні структурою, організацією, зовнішнім вираженням художнього змісту; у більш вузькому — сукупність художніх засобів в окремому творі (цілісна художня форма). «...Картина як найскладніша форма живопису потребує численних допоміжних і попередніх підготовчих робіт — малюнків, ескізів, етюдів та композиційних шукань», — зазначав художник К.-Ф. Юон [О живописи. XVI. Форма и композиция //Рисунок. Живопись. Компози­ция: Хрестоматия / Сост. H. Н. Ростовцев и др. — М., 1989. — С. 158].

У першому значенні поняття «форма» тяжіє до поняття «художня мова», принаймні на рівнях двох типів. Рівні першого типу безпосередньо зумов­лені духовно-образним змістом і спрямовані на соціально-ціннісні аспек­ти дійсності (внутрішня форма: структурно-композиційний, жанрово- конструктивний аспекти твору). Рівні другого типу мотивовані матеріа­лом мистецтва і тяжіють до нього (зовнішня форма: конкретно-чуттєві засоби: барвистий мазок, штриховка, фактура, поверхні тощо). Внутріш­ня форма розкриває здебільшого загальноестетичний аспект твору, зов­нішня (засоби зображення) — специфіку його як окремого виду.

Поняття «формотворення» в мистецтві можна розглядати з позиції кон­цепцій реалістичного мистецтва та ірраціоналізму (абстрактного мистец­тва) з посиланням на роботи, наприклад 3. Фрейда, В. Кандинського. Форма у зовнішньому визначенні є не більше, ніж відділення однієї пло­щини від іншої... Усе зовнішнє неодмінно приховує в собі і внутрішнє... Кожна форма має внутрішній зміст і виражає його водночас. Внутрішній зміст може залишатися незмінним, тоді як зовнішня форма може бути вельми різною. Всупереч цим розбіжностям, на які здатна форма, вона не може вийти за дві межі, а саме:

1) форма слугує відмежуванню та фіксації матеріального предмета на площині;

2) форма залишається абстрактною, тобто вона не втілює на площині реального предмета, а є абстрактною сутністю. Як зазначав В. Кандинсь- кий у своєму творі «Про духовне в мистецтві», усі ці форми — рівноправні громадяни духовної держави».

Краса мистецтва знаходить своє відображення яку змісті, так і в формі.

Естетична цінність форми може бути визначена розмірністю, пропор­ційністю, цілісністю та іншими властивостями об’єкта, покликанням форми виразити всю повноту та своєрідність змісту, допомогти йому роз­критися відповідно до можливостей і потреб естетичного сприймання.

Діалектичну єдність форми та змісту можна простежити в історично­му аспекті розвитку мистецтва, зміні його стилів, напрямів, течій (класи­цизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, модернізм), жанрів, у системі певного етапу художньої культури, творчій манері окремих художників.

Нова форма виникає як наслідок змістово-ціннісного пошуку мистец­тва, творчої активності особи митця, а не як заміна старої форми новою, «оригінальнішою». Існує інерція канону і формальних відкриттів генія в мистецтві Нового часу.

Композиція (від лат. composition — складання, поєднання, упорядку­вання) — будова твору, узгодженість його частин відповідно до задуму. Композиція — це така організація площини картини, завдяки якій встанов­люються закономірні, узгоджені відношення між площиною та зображен­ням. Робота над композицією являє собою пошук засобів створення ху­дожнього образу: визначення формату аркуша, центру, добір і підпоряд­кування йому другорядних частин твору, поєднання частин у гармонійне ціле, супідрядність та групування форм задля досягнення виразності і пла­стичної цілісності твору.

Робота над композицією передбачає також вибір та розробку сюжету, пошук формату і розміру, матеріалу виконання, тонального та кольорово­го рішення майбутнього твору.

Композиційний центр — головний, провідний елемент композиції, який організує усі її частини. Звичайно, він виступає також смисловим центром картини (малюнка) і вирізняється кольором, розміром, освітлен­ням, розміщенням, лінійною перспективою.

Елементами композиції є: динаміка (рух, поза, жест, міміка), ритм, симетрія, контраст, лінія горизонту (висока, низька); перспектива (ліній­на, повітряна), точка зору.

Ритм виникає внаслідок взаємодії ритмічних елементів [як повторен­ня та чергування фігур (зображень)]. Сприймання ряду зображених фігур асоціативно викликає і створює ілюзію руху. Орнаментальний ритм (по­вторення зображень) є характерною ознакою композиції дитячих ма­люнків.

Симетрія — грецьке слово, яке означає «гармонію», «пропорційність», «розмірність», «домірність». Кожна симетрична фігура (чи група фігур) має один або кілька елементів симетрії: вісь симетрії, площину симетрії або вісь переносу (наприклад метелик). Вони відтворюють рух і надають йому того чи того характеру. Якшо у предметі чи фігурі відсутні елементи симетрії, то їх називають асиметричними. Асиметрія надає пластичній формі динаміки і виявляє її потенційну здатність до руху.

Рівновага в образотворчому мистецтві відповідає поняттю «зорова стійкість пластичної форми». Найпростішим засобом досягнення компо­зиційної рівноваги є симетрія. Життєвість та краса предмета або малюнка здебільшого залежать від рівноваги.

Кожна річ, предмет мають низку несхожих властивостей та ознак, про­тилежностей (контраст). Контраст підсилює відчуття різниці між пред­метами, частинами їх або ознаками і є засобом вираження краси світу у єдності, узгодженості, гармонії всіх його форм та засобом передавання їх протилежності.

Композиція має свої основні закони, знання яких дасть змогу зробити аналіз художнього твору, грамотно виконати власний і допомогти дитині у створенні нею виразного малюнка.

• Закон єдності змісту і форми (зміст і форма — дві сторони одного цілого у творі мистецтва).

• Закон цілісності (зобов’язує художника підпорядковувати всі елемен­ти і частини твору його задуму: колористична цілісність, просторова, пред­метна).

• Закон типовості і новизна (персонажі твору сприймаються як уза­гальнені, як конкретні, як новаторські).

• Закон контрастів (контрасти розміру, форми, тональні контрасти, колірні контрасти тощо).

• Закон підпорядкування всіх закономірностей і засобів композиції задуму (забезпечує цілісність твору).

♦ Знайдіть у творах живопису приклади дії визначених законів. Спробуйте

перевірити дію цих законів у дитячому малюнку. Проаналізуйте власні ма­люнки.

Типи композиції: відкрита, закрита (фрагментарна, орнаментальна, кулісна).

Цікаві висловлювання про композицію знаходимо, наприклад, у П.-Е.-Т.-Руссо, художника-пейзажиста барбізонської школи: «...Компози­ція розпочинає існування з того моменту, коли предмети починають зоб­ражатися не заради них самих, але задля того, щоб їхній зовнішній вигляд передав відгуки, які вони викликали в нашій душі... Зробимо так, щоб у наших творах першою думкою було виникнення життя, — зробимо так, шоб людина дихала, шоб дерево справді росло б...» [Руссо П. Из писем

А. Сансе (1863)//Рисунок. Живопись. Композиция: Хрестоматия/ Сост.

Н. Н. Ростовцев и др. — М., 1989. — С. 153].

Перспектива. Поняття «перспектива» (від фр. «побачений через щось») зародилося у Середньовіччі. Художник, малюючи з натури, закріплював перед собою сітку. Така сама сітка була нанесена і на папір, де художник малював. Дивлячись через цю сітку на деталі натури, він малював їх у тих самих квадратиках сітки на папері. Таким чином методи роботи зумовили появу назви.

Зародження перспективи як точної науки належить до доби Відрод­ження. Основні її закони відкрили художники П. де ла Франческо, Лео­нардо да Вінчі, А. Дюрер.

Лінійна перспектива — один зі способів зображення предметів на пло­щині у зв’язку з уявними змінами їх величини та форми, викликаних роз­міщенням цих предметів у просторі та їхньою віддаленістю від спостері­гача. Однією з умов для перспективного малювання є вміння визначити лінію горизонту. Вона завжди на висоті очей художника і практично збі­гається із зображенням лінії видимого географічного горизонту. На ма­люнку потрібно визначити і провести лінію горизонту.

♦ Знайдіть репродукції творів живопису з лінійною перспективою. Спробуйте виконати малюнки на основі лінійної перспективи. Розгляньте дитячі ма­люнки.

Повітряна перспектива подає зображення кольорових і тонових взаємо­відношень предметів залежно від умов освітлення, розміщення їх віднос­но того, хто малює. Для розв’язання питань повітряної перспективи треба пригадати закони фізики, які розкривають суть оптичних явищ, враховува­ти фізіологію зорового сприймання людиною навколишнього простору. За­кони повітряної перспективи насамперед пояснюють, як і чому змінюється насиченість кольорів (між віддаленими предметами і тим, хто малює, є шар повітря, стан атмосфери впливає на просторові зміни кольору).

♦ Знайдіть репродукції творів живопису з повітряною перспективою. Виконай­те вправи на спостерігання і споглядання у природі. Спробуйте скористатися законами повітряної перспективи в малюванні. Розгляньте дитячі малюнки. Світлотінь. Здатність впізнавати реальні предмети за їхнім зображен­ням на папері виникає у ранньому віці.

Світлотінь і колір — це ті елементи, завдяки яким ми сприймаємо об’ємну форму, матеріал, просторове розміщення предметів. Освітленість поверхні предмета залежить від його відстані до джерела світла, а також від кута падін­ня світлових променів (світло, полиск, напівтінь, тінь, рефлекс, спаднатінь).

Тіні, що є на самих предметах у місцях, куди не потрапляють промені світла, називають власними тінями, а тіні, кинуті на освітлену частину по­верхні іншим предметом, який заступи в шлях світловим променям, нази­вають спадними тінями.

♦ Знайдіть визначення елементів світлотіні. Розгляньте об’ємний предмет під перпендикулярно спадним світловим променем і визначте місцеперебування кожного елемента світлотіні. Намалюйте об’ємні форми. Розгляньте ди­тячі малюнки.

Деталізація (від фр. detail — подробиця) — виконання твору зі значною кількістю дрібниць та подробиць. Деталізація, якщо нею користуються в міру, уточнює задум, додає ясності композиції. Надмірна деталізація може призвести до загублення задуму у подробицях, відвести від головного в композиції. Деталь може вдосконалити форму, уточнити характеристику образу. Деталі у творах мистецтва часто виступають символами — «кодом», який є елементом творчої (авторської) манери художника.

♦ Попрацюйте зі словниками символів: Карр-Гамм С. Словарь символов в ис­кусстве: Иллюстрированный ключ к живописи и скульптуре: Пер. с англ. — М., 2003. Виконайте вправи-тренінги з репродукціями творів живопису. Спробуйте проаналізувати дитячі малюнки.

Звертаємо вашу увагу на те, що саме деталізація є характерною озна­кою малюнків дошкільнят.

Ми розглянули виражальні засоби живопису. Історія світового мис­тецтва надає чимало яскравих прикладів про пошуки виражальних засобів, здатних допомогти художнику глибоко та емоційно розкрити творчий за­дум, яскраво виразити життя і світ переживань людини. Саме ці пошуки і привели до виникнення художніх напрямів (реалізм, примітивізм, сюр­реалізм, абстракціонізм, імпресіонізм та ін.), оригінальних творчих ма­нер художників В. Тропініна, Т. Яблонської, А. Куїнджі, М. Врубеля, К. Моне, А. Лентулова, К. Малевича, С. Далі та ін.

Жанри живопису

Пейзаж (від фр. paysage, pays — країна, місцевість) — жанр або окремий твір, у якому головним предметом зображення є природа (кольор. вкл., мал. 10, 11). Як самостійний жанр, пейзаж виник в добу Відродження. За характером зображення розрізняють: ландшафт (зображення сільської місцевості), ведуту (зображення міста), марину (зображення моря), гірські, космічні, панорамні, героїчні, пастораль та інші види пейзажу.

Із розвитком цього жанру збільшився інтерес до передачі повітряного середовища (лінійної та кольорової перспективи).

Талановитість художника здатна створити повну ілюзію звучання німої природи і тим досягти вершин її художнього освоєння. Це можна сказати про творчість І. Левітана, А. Куїнджі, М. Ромадіна, І. Айвазовського, А. Ри- лова, І. Шишкіната інших «академіків пейзажу». Серед фундаторів україн­ського пейзажу В. Орловський, С. Святославеький, П. Левченко, І. Похи- тонов, С. Васильківський та ін.

У Давньому Китаї особливий жанр живопису («гори-води») існував іще в VII ст. Китайці одухотворювали сили природи. У зображеннях гір, водоспадів, гірських потоків вони бачили віддзеркалення людської долі, переживань.

Творчі пошуки імпресіоністів (К. Моне, О. Ренуар, Е. Мане, Н. Пуссен та ін.) запалили сонячне світло в пейзажах. Завдяки унікальній технології розкладення кольорової плями в пейзажі з’явилося мерехтіння, рух по­вітря (К. Коровін, А. Лентулов, М. Волошин).

Головний виражальний засіб пейзажу — колір. Він має емоційну забар­вленість, викликає певні почуття, формує настрій картини (білий колір — легкий, чистий; чорний — похмурий, важкий; червоний — схвильований, напружений; блакитний — тендітний, прохолодний). Будь-який колір, зокрема жовтий і червоний, із синім відтінком сприймається холодним, а з червоним і жовтим (зокрема синій) — теплим. Сприймання колориту пейзажу викликає певний настрій (смуток, сум, тугу, світлу радість, підне­сення, співчуття, захоплення та ін.).

+ 3 огляду на це спробуйте осмислити мистецтвознавчий термін «пейзаж настрій». Знайдіть і розгляньте відповідні репродукції творів живопису.

Філософське споглядання та осмислення пейзажного твору зумовле­не символічною природою мистецтва. Художник не випадково обирає об’єкти зображення (дерева, квіти, кущі, птахи і тварини; форма хмар, гірські силуети). З їхньою допомогою художник «шифрує», а глядач «роз­шифровує» смисл, ідею, задум твору.

Значну роль у пейзажі відіграє знайдений художником спосіб передачі простору. Як правило, він користується лінією, яка відокремлює один план картини від іншого (земля — вода — горизонт — небо). Так, при високому горизонті монументально виглядають земля, вода, гори, при низькому — простір неба тощо.

Для сприймання пейзажу особливого значення набуває перспектива (від лат. perspicio — ясно бачу). Пряма лінійна перспектива слугує художнику для передачі простору. Ми бачимо простір, який іде від нас удалину. Якщо простір спрямований назустріч глядачу— художник скористався лінійною зворотною перспективою. У першому разі ми ніби спостерігаємо природу осторонь, а в другому — перебуваємо в її оточенні. Існують у пейзажі то­нова й повітряна перспективи. Тонова утворює простір за допомогою тону (теплий—холодний); повітряна — чіткістю зображення (на відстані пред­мети та об’єкти втрачають чіткість форми).

У пейзажі для образного рішення картини особливого значення набу­ває точка зору, з якої художник дивиться на те, що зображається (ракурс «жаби», «вершника», «пташиного польоту»).

Пейзаж може сприйматися як динамічний і статичний. Динаміка, рух повітря передаються зміною звичної форми, фактурою кольору, експре­сією мазка (дерева схиляються до землі, хмари мчать небом, хвилі на воді). Рівні горизонтальні лінії викликають відчуття спокою. Вертикальні — ве­личні, переможні, тріумфальні; діагоналі — тривожні, схвильовані. Ритм форм, ліній, плям, колориту формує композицію і змушує картину «зву­чати», ставати живою і динамічною.

Розуміння мови пейзажного живопису допомагає усвідомити задум художника; відчути насолоду від спілкування із твором, радість відкриття прекрасного у звичайному, бажання творчо спілкуватися з природою.

Щодо класифікації пейзажів, у мистецтвознавстві виокремлюють: ар­хітектурний («Кремль», В. Непийпиво), міський («Москва. Вулиця Горь­кого», О. Герасимов), парковий («Парк узимку», С. Шишко), індустріаль­ний («Веселка», Г. Нисський), морський («Чорне море», І. Айвазовський), сільський («Весна на Україні», С. Васильківський), гірський («Згірок з мармуру і гори зі скла», М. Волошин). Класифікують пейзажі за масштаб­ністю: широкий (панорамний, який охоплює далечінь) та інтимний (який зображує окремі затишні, відлюдні куточки природи, що є дорогими серцю художника: «Московський дворик», В. Полєнов).

Мариною (фр. marine від лат. marinus — морський) називають розділ пейзажного жанру, присвячений картинам з морською тематикою: схід або захід сонця, туман, місячне сяйво на морі, штиль, шторм, морські баталії, кораблі. Як самостійний жанр виокремився у XVII ст. З розвитком жанру художників-мариністів дедалі більше почало цікавити саме море, його мінливість. Незрівнянним мариністом був І. Айвазовський. Феодосійська картинна галерея — один із найстаріших художніх музеїв України (Крим). Її експозиційні зали розміщені в будинку, де пройшли життя і творчість художника. Основою зібрання Феодосійської галереї були 49 картин, що їх заповів художник місту.

♦ Побувайте у Феодосії, зайдіть у галерею І. Айвазовського. Помилуйтеся морськими пейзажами. Зберіть репродукції творів художника. Вони до­поможуть вам розгорнути цікаве й корисне спілкування з дошкільнятами. Побачите, якими цікавими будуть потім дитячі малюнки!

Пейзажі бувають співзвучні музиці, поезії. З огляду на це їх поділяють на епічні (розкривають велич землі — «Жито», І. Шишкін), романтичні (викликають сильні, яскраві почуття — «На дикій півночі», І. Шишкін), драматичні (в яких усе зображене є мінливим і напруженим — «Притих­ло», М. Дубовський); ліричні (сповнені щастя, радості — «Березень»,

І. Левітан); філософські (містять глибокий смисл, роздуми, споглядання — «Над вічним спокоєм», І. Левітан); космічні, підводні, підземні пейзажі (містять невизначеність, таємничість, ворожість до людини, але по-своє­му прекрасні, величні, змістовні — «Нова планета», К. Юон).

Працюючи над пейзажем, художники або відображають свої пере­живання, настрій, погляди, або заглиблено досліджують життя приро­ди, розглядають її образи як матеріал для створення картин. У прак­тиці образотворчого мистецтва вважається, шо саме пейзаж із його неви­черпним багатством колориту і різноманітністю форм живої природи да­рує художникам особливі можливості для демонстрації власної майстерності.

Природа своєю унікальною красою, мінливістю, барвистістю і різно­манітністю об’єктів та явищ живить дитячу творчість. Це спостереження зумовлює звернення до пейзажного живопису як засобу розвитку пейзаж­ного малюнка в педагогічній технології розвитку малювання дітей до­шкільного віку.

Щоб переконатися в цьому, зверніться до робіт: Дронова О. Діти малюють пейзаж//Дошк. виховання. — 1998. — № 8; Зубарева Н. М. Дети и изобрази­тельное искусство: Натюрморт и пейзаж в эстетическом воспитании де­тей 5—7 лет. — М., 1969. ^

Портрет (від фр. portrait — зображення людини або групи людей, у яко­му відтворено виглядлюдської індивідуальності). Портрети бувають парні, групові; фас і профіль. За композицією портрети виконують як погруддя, поясні, на повний зріст (кольор. вкл., мал. 7—9). Разом із зовнішньою схо­жістю портрет зберігає і відбиває духовний світ людини, створює типовий образ представника народу, класу, епохи: О. Атаманчук. «Портрет О. В. То­каревої»; В. Зарецький. «Дівчата»; М. Божій. «Медсестра». Жанр портре­та вважають складним із двох причин: по-перше, художник ніби зали­шається віч-на-віч із зображеною людиною і часто ми навіть не знаємо, шо це за людина; по-друге, художник не просто повторює вигляд люди­ни, він розмірковує, думає про неї, прагне осягти її внутрішній світ та ви­разити своє розуміння, тобто розкриває її образ.

Перші твори портретного жанру мали назву «гіарсуни» (від слова «пер­сона», лат. persona — особа, обличчя). Вони мали світський характер і ви­конувалися на дерев’яних дошках.

Автопортрет — портрет художника, створений ним самим (задопомогою дзеркала або системи дзеркал). В автопортреті художник виражає власну самосвідомість, оцінку власної особистості і творчих принципів (Ф. Кри- чевський. «Автопортрет у білому кожусі»).

Художник І. Грабар вважав портрет вищим мистецтвом. Цінність пор­трета залежить від того, наскільки глибоко художник осягнув і зрозумів внутрішній світ людини. Блиск очей, відтінки кольору, фон, постава, «ма­люнок» обличчя, складна гра світла й тіні, одягта атрибути здатні передати певний «рух« внутрішнього життя людини, стать, професію, улюблені заняття, емоційний стан, смак, соціальне становище та інше.

Художник В. Сєров говорив, що будь-яке обличчя людини є таким складним, своєрідним, що в ньому завжди можна знайти риси, гідні ху­дожнього відтворення, іноді позитивні, іноді негативні.

Живописний портрет — це ніби відлуння почуттів людини, застигла мить її життя у невблаганному плині часу. Портретні зображення можна побачити у книжкових мініатюрах, у розписах гробниць, храмів, палаців.

Як самостійний жанр, портрету європейському мистецтві зароджується в XV ст., а в XVII ст. набуває особливого розквіту (творчість голландців Г. ван Рейна Рембрандта, Ф. Гальса; фламандця А. ван Дейка; іспанця Д. де Веласкеса). У Росії розквіт портретного мистецтва припав на XVIII ст. (Ф. Рокотов, Д. Левицький, В. Боровиковський), набув розвитку вXIХет. (В. Сєров. В. Гропінін), на початку XX ст. відбився у творчості Б. Кусто- дієва, К Петрова-Водкіна, К. Малевича і досяг сучасних форм у твор­чих пошуках С. Малютіна, О. Герасимова, Т. Яблонської, О. Пластова, Д. Жилінського, М. Нестерова та ін.

В історії українського мистецтва найстарішими станковими творами, що збереглися до нашого часу, є портрети XVI століття. Саме в цей період портрет в українському живопису стає окремим жанром. Зароджуються основні його різновиди й типи. Давні портрети чітко розподілялися за своїм призначенням. Існували зображення, головна мета яких полягала в установленні життя й діяльності видатних осіб, в увічненні їхніх образів («Портрет Богдана Хмельницького», «Роксолана» невідомого художника).

Надзвичайно популярними були портрети людей, що уславилися не лише своїми світськими справами, а й щедро жертвували на церкви і мо­настирі, де й поміщалися їхні так звані мотивні або донатореькі портрети. У таких творах людина зображувалася найчастіше на повний зріст, у пиш­ному одязі, з пояснювальними написами і гербами (портрети Івана Де­ниска та Юхима Дарагана, Наталії Розумовської).

В українському портретному живопису впродовж років складалися родові портретні галереї, що стали своєрідною історією в образах. Гумані­стична спрямованість і висока мистецька цінність давніх портретів робить їх образним літописом свого часу, що є невід’ємною складовою історії куль­тури нашого народу.

Значний пізнавальний, інтелектуальний, евристичний, емоційно-пси­хологічний потенціал портрета, «закодований» у колористичному (колір), композиційному (поза, жест, міміка, організація простору і середовища), змістовому (фон, одяг, деталі) рішенні образу людини художником, вияв­ляється доступним для осмислення дитиною 5—6 років. Про її готовність до цієї складної діяльності свідчать дослідження В. Мухіної, Г. Кошелєвої, О. Кононко, Р. Чумічевої, О. Дронової. Ознайомлення з портретним жан­ром живопису може допомогти дитині «увійти у світ людей», гармонізува­ти власні стосунки із соціумом, активізувати творчі вияви в малюванні. На матеріалі портретного живопису можна побудувати цікаву й результа­тивну методику навчання малювання людини.

♦ Краще зрозуміти особливості портретного жанру вам допоможуть впра­ви-тренінги на усвідомлення символіки кольору, руху (жест, поза), а також оточення: рослин, предметів і тварин, яких художник малює для підси­лення характеристики образу. Доповніть свою колекцію репродукціями портретного живопису.

Натюрморт (від фр. nature morte — «мертва» природа) як жанр живо­пису виник у Європі на межі XVI—XVII ст., але його історія почалася знач­но раніше. Термін з’явився на початку XIX ст. у Франції і витіснив більш поширені у XVIII ст. слова — голландське stilleven (нерухома натура) і німецьке — stilleben (спокійне життя).

«Натюрморт — це жанр, у якому художник виражає своє ставлення до дійсності через зображення предметів, котрі він поєднує спочатку в нату­рі, а потім на полотні смисловими та естетичними зв’язками, що не обов’яз­ково зумовлені жигтєподібними, побутовими, просторовими взаємина­ми між цими предметами [Черлинка Г. К. Натюрморт всоветскойживопи­си // Искуссгво. — 1988. — № 5. — С. 13].

Головний зміст картин у жанрі натюрморт визначають предмети (хатнє начиння, посуд, атрибути будь-якої діяльності, їжа, букети квітів, вироби народних ремесел тощо).

Художник зображає зовнішній світ: форму, колір, фактуру предметів, щільність, м’якість, соковитість, вологість, свіжість, прозорість, тен­дітність, крихкість. Пізнаються не лише фізичні властивості речей, а й переважно їхнє значення для людини, роль, яку вони відіграють у житті людей.

Художник розглядає предмети близько — спокійно, уважно, неспішно, показує їх глядачеві крупним планом, з різних ракурсів (цілі, розрізані, розбиті). Усе це дає йому змогу виявити такі характеристики і властивості предметів, які змушують глядача по-новому побачити звичні і знайомі речі, оцінити їхню красу (кольор. вкл., мал. 15—17).

Японська мудрість навчає: «Вдивляйтеся у звичне й побачите несподі­ване, вдивляйтеся у некрасиве й побачите красиве, вдивляйтеся у складне й побачите просте, вдивляйтеся у мале й побачите величне...».

Хоч предмети — неістоти, але вони все ж таки спілкуються з нами, своє­рідною мовою розповідають про себе, про своїх власників, епоху, ду­ховність, Космос. «Тихі», статичні, вони живуть своїм особистим життям, сповненим пристрастями і суперечками, повторюють і нагадують людей (Р. Фальк. «Червоні меблі»; К. Петров-Водкін. «Виноград і яблуко», «Яб­луко і лимон»).

У натюрморті візуалізовано філософські теми сенсу життялюдини. Го­ловна функція цього жанру — надати незмінності мінливому, закріпити, увічнити нестійку красу, стримати швидкоплинність часу. Це надає на­тюрмортам філософської глибини, яка приваблює глядача.

Діалог глядача з картиною розгортається на тлі уяви і фантазії, асоціа­тивного мислення, занурення у світ предметів, речей, рослин і тварин. Вони супроводжують нас у повсякденному житті. Головне, що поєднує всі ці предмети, — це вплив на них людини: фрукти, вирощені і зібрані, квіти, зрізані й поставлені у вазу, хліб, спечений... Усі речі, предмети в на­тюрморті виступають, крім побутового, ще й у метафоричному, символі­чному значенні. Згадаймо символіку кольору, форми, квітів і тварин (чер­вона троянда — любов, кохання; акація — безсмертя; гвоздика — заручини; лілея — чистота, цнотливість; кавун — родючість; яблуко — насолода; виноград — відродження; коло — досконалість; вінок — життєва сила, пе­ремога; дятел — захист; лелека — відданість, безсмертя; мушля, ваза — жіночність; ключ — влада, вибір, знання).

Натюрморти голландських майстрів XVI—XVII ст. зберігають уро­чистість парадних банкетів і свят (П. Брейгель, Я.-В. Гейсум, Ф. Гальс).

У розкішних натюрмортах П. Класа, В. Геда, В. Гальфа, А. ван Бейрена вражає любовна увага до особливостей кожного предмета, вміння тонко поєднати матеріал і фактуру.

У фламандських натюрмортах рамки картин є надто тісними для буян­ня дарів Фландрії (Ф. Снейдрес).

Натюрморти французьких імпресіоністів мають вигляд декоративних панно (Е. Мане, О. Ренуар, К. Моне).

На початку XX ст. натюрморт стає своєрідною творчою лабораторією живопису. Майстри «фовізму» (від фр. fauve — дикий) прагнули емоцій­ної сили художнього вираження, стихійної динаміки письма і виявляли себе різким узагальненням об’ємів (А. Матісс). Представники кубізму (від фр. cube — куб) у натюрмортах захоплюються розкладанням складних форм на прості (П. Пікассо).

Російські майстри початку XX ст. (К. Коровін, А. Лентулов, П. Конча- ловський, І. Машков та ін.) збагатили мистецтво натюрморту декоратив­ністю, романтикою, тонкою колористичною гармонією, проектуванням світу речей у традиціях художніх об’єднань «Бубновий валет», «Блакитна троянда», «Світ мистецтва».

Розквіт доби соціалістичного реалізму (40—50-ті роки XX ст.) відбився у мистецтві натюрморту в тяжінні до предметності, естетизації предмет­ного середовища (П. Кузнецов, Ю. Піменов, В. Стожаров, О. Нікіч та ін.).

Особливим ставленням до предметного світу привертає увагу «поп-арт» (від англ. popufarart — популярне, загальнодоступне мистецтво) напрям авангардного мистецтва, який використовує реальні предмети урбанізо- ваного побуту (упаковки товарів, деталі машин, предмети хатнього на­чиння) для створення з них довільних комбінацій, які й пропонуються як твори мистецтва. Термін виник у 1956 р. і належить співробітнику Музею Гугенхайма —Лоуренсу Елоуейю. «Поп-арт» проголосив «повернення до реальності», розкриття естетичної цінності зразків масової продукції, пред­метів штучного, рукотворного матеріального середовища. Для нього є ха­рактерним прагнення епатажу, тому цей напрям виявився замкненим у колі формальних експериментів (Дж. Сігал, Р. Раушенберг, К. Олденбері ).

Українські художники активно осягають широке коло виражальних засобів: композиція (постановка натюрморту), форма (загальний об’єм предмета), перспектива (відстань між предметами, ракурс), світло (під­креслює об’ємність, глибину композиції, акцентує центр), тінь, полиск, рефлекс, світлотінь, матеріал (фактура предмета); колір і фон (мають знач­не психологічне, емоційне навантаження); передають національний ко­лорит характер і красу душі українського народу.

З дошкільнятами можна розглядати й обговорювати, наприклад, «На­тюрморт» О. Новаківського, «Натюрморт» А. Ерделі, «Квіти» А. Петриць- кого, «Новий хліб» Ф. Манайла, «Південне сонце» М. Глущенка.

Ознайомлення дітей з мистецтвом натюрморту залучає їх до предмет­ного світу. Педагогічна технологія складається з ознайомлення з творчим процесом художника, набуття досвіду розглядання твору, активних твор­чих дій з предметами (складання натюрморту, художньо-дидактичних ігор); малювання з натури, імпровізацій. Розвиток предметного малювання може розгортатися за законами мистецтва натюрморту. Малювання натюр­морту може бути підготовкою до тематичного, сюжетного малювання.

Особливості педагогічного спілкування з дитиною на матеріалі мис­тецтва натюрморту розглядалися Н. Зубаревою [Дети и изобразительное искусство: натюрморт и пейзаж в эстетическом воспитании детей 5—7 лет. — М., 1969]; Н. Курочкіною |Знакомство с натюрмортом //Библиотека про­граммы «Детство». — СПб., 1996].

♦ Ознайомтеся з цими роботами. Розгляньте дитячі малюнки. Знайдіть серед

них натюрморти і пейзажі. Намалюйте натюрморт і пейзаж.

Жанри виникали в різні часи. До стародавніх жанрів належить анімаліс­тичний (під фр. апііпаїе — тварина). Саме йому найбільшу увагу приділяли первісні художники. Це галузь образотворчого мистецтва, присвячена зображенню тварин. Анімалістичний живопис поєднує в собі природни­чо-наукові і художні започагкування. Зображення тварин з часів первіс­ного мистецтва до сьогодення мають широкий діапазон: від натуралі­стичних до стилізованих символічних, алегоричних, фантастичних або казкових.

Тваринний світ нескінченно різноманітний та барвистий, але малюва­ти тварин непросто, адже вони не можуть позувати. Художник-анімаліст уважно спостерігає та вивчає їхню поведінку й характер.

Яскраво-життєві стилізовані фігури тварин і птахів знаходимо в мис­тецтві Стародавнього Сходу, пам’ятках «звірячого стилю» в Європі й Азії (скіфи, сармати та ін.), у мистецтві Африки, Океанії, давньої Америки. Зображення тварин трапляються в античній скульптурі, мозаїках. У Се­редньовіччі в Європі були поширені алегоричні й фольклорні, гротескові й казкові образи птахів та звірів. У добу Відродження художники почали малювати тварин з натури (А. Пізанелло, А. Дюрер), але анімалістичний живопис як такий і перші художники-анімалісти з’явилися в Китаї (VIII— XIII ст.). У Європі — в XVII ст. (Голландія, Фландрія) та XVIII ст. (Фран­ція, Росія). У XIX — на поч. XX ст. поряд з романтичним замилуванням силою і спритністю тварини зростає прагнення до більш точного вивчен­ня тварин у природному середовищі, до яскравого пластичного характе­ризування (В. Ватагін, 1. Єфимов, Є. Чарушин).

Найбільш поширеним є побутовий жанр. До нього належать твори, в яких відображено події повсякденного життя (О. Кульчицька. «Діти на леваді»). На картинах побутового жанру немає портретів, хоча зображено людей. їхні обличчя вигадані художником, бо для нього важливіше роз­повісти глядачеві не про індивідуальність, а про маленькі звичайні домашні події. Це наш побут, реальне життя. Картини нагадують театральні сцен­ки (кольор. вкл., мал. 12—14).

Побутовий жанр виділився як особливий у феодальну добу в країнах Далекого Сходу та в період формування буржуазного суспільства в Європі. Періоди розквіту жанру пов’язані з розвитком демократичних та реалістичних художніх тенденцій, зі зверненням художників до зображення праці та народного життя.

Зображення побутових сцен присутні вже і в первісному мистецтві (мисливські сцени), у давньосхідних розписах (зображення життя царів та вельмож, ремісників, землеробів), у розписах ваз Давньої Греції. Знач­не місце вони посідали також у давньоримському мистецтві.

У Середньовіччі (Європа, Азія) жанрові сиени часто вплітались у ре­лігійні та алегоричні композиції.

У добу Відродження (Європа) релігійні сцени та алегорії набувають ха­рактеру розповіді про реальну подію, збагачуються побутовими деталями (Джотто, А. Лоренцетті, Ян ван Ейк), з’являються зображення трудової діяльності людини (М. Шонгауер, Ф. Косса).

Наприкінці XV— на поч. XVI ст. у творчості ряду художників побуто­вий жанр почав відокремлюватись (Джорджоне, П. Брейгель, Ж. Калло). Зображення картин повсякденності слугувало для вираження суспільних та філософських ідей, ствердження радощів мирного життя, викриття соці­альної несправедливості та насильства.

У Європі побутовий жанр остаточно сформувався у XVII ст. і ствер­джував народний побут, приватне життя як суспільне, значуще явище.

В Іспанії Д. де Веласкес, звертаючись до сцен придворного життя та народного побуту, розкриває зв’язок людини з навколишнім середовищем, порівнює манірну вишуканість і станову пихатість дворян зі здоровою, природною красою простих людей.

Класичні форми побутового жанру склалися у Голландії. Побутовий жанр взагалі зазнавав впливу певного стилю епохи, художнього напряму, (демократичний, ідеалістичний, галантний, буржуазний, романтичний, побутова сатира, соціально-критичний, сентиментально-дидактичний, реалістичний та інші).

Побутовий жанр у трактуванні художників-«передвижників» знайшов відгуку мистецтві України (М. Пимоненко, К. Костанді).

На межі XIX—XX ст. в мистецтві символізму та стилі «модерн» спосте­рігається початок розриву з традиціями класичного побутового жанру. По­бутові сцени трактуються як позачасові символи (П. Гоген, В. Борисов- Мусатов).

У XX ст. реалістичні традиції побутового жанру простежуються у твор­чості К. Кольвіца (Німеччина), Д. Рівери (Мексика), Р. Гуттузо (Італія).

До зображення побутових сцен іноді звертаються художники-модерні- сти (поп-арт, сюрреалізм), фіксуючи фрагменти дійсності поза контекстом реального жигтя.

Побутовий жанр тісно пов’язаний з історичним і набуває рис, зумовле­них становленням та розвитком суспільства.

♦ Спробуйте простежити цей зв’язок, розглянувши низку репродукцій. На­приклад: Ж.-Б.-С. Шарден. «Праля»; П. Федотов. «Сніданок аристокра­та»; О. Павленко. «Ліплять пиріжки»; Т. Яблонська. «Застудились...»;

В. Виродова-Готьє. «Хлопчики»; Є. Гордієць. «Хлібпечуть».

Як елемент побутового жанру можна виокремити інтер’єр.

Інтер’єр (від фр. intérieur — внутрішній) як самостійний жанр склався у XVII ст. в Голландії. Художники цієї країни полюбляли зображати комфорі домівки, красу милих серцю речей, сцени домашнього побуту. Виг­ляд приміщення відображає інтереси, смаки, стиль життя, уподобання, звички його мешканців.

♦ Розгляньте репродукції картин: Ю. Піменов. «Чекання»; С. Григор’єв. «По­вернувся»; В. Пантасенко. «Скрипка батька»; С. Базилєва. «Пішов вою­вати» ; В. Ареф 'єв. « Червоні стрільці»; Е. де Вітт. «Жінка за клавесином»; П. Федотов. «Сніданок аристократа». Знайдіть репродукції із зображен­ням інтер ’єру. Поміркуйте над ними, уявіть себе всередині картини, спро­буйте зануритись у внутрішній світ людини, яка відсутня (або присутня) в цьому інтер’єрі. Розгляньте також дитячі малюнки.

До жанру інтер’єру зверталися і звертаються чимало художників. При­сутній він і в творчості дітей. Малюнки дошкільнят про сім’ю, рідну до­мівку завжди дуже змістовні, сповнені інформації про стосунки в ній, стиль життя, звички, становище дитини та інше. Діти дбайливо ставляться до деталей інтер’єру і часто вимальовують їх до дрібниць. Вочевидь інтер’єр важливий для дитини, і професійний педагог має допомогти їй досягти необхідної гармонії з цим елементом соціуму. Це можна зробити і засоба­ми малювання. Інформаційним джерелом для педагога стає жанр інтер’є­ру в мистецтві.

Інтер’єром називають і внутрішній архітектурний простір, і жанр об­разотворчого мистецтва, а також окремий твір цього жанру. До того ж у декоративному мистецтві інтер’єром називають опорядження внутрішньо­го приміщення.

Картини із зображенням «чистого» інтер’єру — без людей, тварин або жанрової сценки трапляються рідко. Елементи інтер’єру можна знайти в іконах, східних мініатюрах, творіннях художників доби Відродження.

Відомий художник середини XIX ст. О. Венеціанов у своїй творчості надавав значної ваги інтер’єру, який, на його погляд, дарує природну, неви- гадану композицію предметів у просторі, багатому на всі види перспек­тивних скорочень, непередбачувані ракурси, гру полисків, рефлексів, барв. Головне, що інтер’єр може багато розповісти не лише про своїх творців— архітектора, художника-опоряджувача, а й про тих, для кого він призна­чений.

Особливе місце належить історичному жанру, який передбачає твори, що відображають значні для історії події. Цей жанр звернений переважно в минуле, але містить зображення нещодавніх подій, історичне значення яких визнається сучасниками.

Основні види творів історичного жанру — історичні картини, роз­пис. рельєф, монумент, станкова скульптура, мініатюра, книжкова і станкова графіка. Історичний жанр часто переплітається з побутовим жанром, портретом, пейзажем (історичний пейзаж), а також батальним жанром.

Еволюція історичного жанру зумовлена розвитком соціально-політич­них поглядів, а періоди піднесення пов’язані з посиленням соціальних конфліктів, виникненням соціальних та революційних рухів.

В історичному жанрі набувають художнього вираження драматичні зіткнення історичних сил, події класової та національно-визвольної бо­ротьби, погляд на народ як на активну рушійну силу історії.

Започаткування історичного жанру сягають у глибоку давнину, коли спогади про реальні історичні події (війни, переселення, формування на­родів, держав тошо поєднувалися з фольклором, міфами).

У Середньовіччі теологічний погляд на історію зумовив розглядання релігійних сюжетів як історичних. Яктакий, історичний жанр почав фор­муватися в добу Відродження в Європі. Культура гуманізму, пробудження інтересу до історичних знань сприяли зміцненню уявлень про епізоди Святого Письма як про факти загальнолюдської історії. Майстри Високо­го Відродження (Леонардо да Вінчі, Рафаель, Тиціан, Мікеланджело) втілювали в образах священних легенд уявлення про фізичну досконалість і духовну велич людини, її органічний зв’язок із життям природи («Битва при Анг’ярі» Леонардо да Вінчі).

У XVII—XVIII ст. академізм та класицизм надали історичному жанру статусу «високого», який охоплює релігійні, міфологічні та власне істо­ричні сюжети. Сформувався також тип урочистої, ідеально-узагальненої за будовою, багатофігурної історичної картини (Н. Пуссен. «Смерть Гер- маніка»; Д. Веласкес. «Здача Бреди»; П. Рубенс. «Історія Марії Медичі»; Рембрандт. «Нічний дозор»).

Трагічні аспекти історії увійшли до історичного жанру XIX ст. і додали йому драматизму революційних битв та нескореності народів як наполе­онівській агресії, так і феодальній реакції. В історичному жанрі з’явилися романтичні тенденції (Ф. Гойя, Іспанія; Е. Делакруа, Франція). Героїчним пафосом, революційною романтикою сповнена картина «Свобода, яка веде народ» Е. Делакруа. У картині К. Брюллова «Останній день Помпеї» рушійній силі протиставлено духовну силу і близькість людей. Російсь­кий живописець О. Іванов у своїх композиціях на релігійні теми порушив проблеми історичного прогресу, духовного відродження народу. Він ство­рив нову систему підготовки великої картини на основі численних ескізів та етюдів з натури.

Реалістичні тенденції в історичному жанрі з’явились у середині XIX ст. і виявляли себе в поширенні невеличких історично-побутових картин, у яких з точністю до деталей відтворено повсякденне життя і колорит епохи (К. Флавицький, К. Маковський, Г. Семирадський). Демократичний ре­алізм в історичному жанрі ствердився у зв’язку з виявом інтересу худож­ників до вітчизняної історії, зацікавленістю долею видатних історичних діячів і народних мас [І. Рєпін. «Іван Грозний та син його Іван», «Запо­рожці»; В. Суриков. «Ранок стрілецької страти», «Бояриня Морозова», «Підкорення Сибіру Єрмаком»; П. Корін. «Олександр Невський»]. Інтере­сом до духовного життя епохи пронизані картини М. Врубеля, М. Реріха.

З кінця XIX — поч. XX ст. в історичному жанрі знаходить втілення ре­волюційна боротьба пролетаріату [М. Самокиш. «Бій Богуна з Чарнець- ким під Монастирищем у 1653 р.», «М. Щорс у бою під Черніговом»].

Сучасному історичному жанру притаманні історична об’єктивність та реалістична конкретність зображення подій (Б. Кустодієв, К. Петров- Водкін, К. Юон). Тенденції соціалістичного реалізму визначили створен­ня етапних творів жанру [О. Дейнека. «Оборона Петрограда»]. Ідеями ро­мантизму сповнена картина нашого сучасника В. Рижих «Алтичне При­чорномор’я».

Близьким до історичного є батальний жанр (від фр. bataille — битва). Він присвячений темам війни та військового життя. Формування цього жанру відбувалося в XVI—XVII ст. Його темою є уславлення військової доблесті, ідеї захисту Вітчизни (Ж. Калло, Ф. Гойя, В. Верешагін, М. Гре­ков. В. Пузирков, А. Константинопольський).

♦ Розгляньте репродукції картин батального жанру. Порівняйте їх з дитячи - ми довільними малюнками (переважно вони належать хлопчикам). Військо­ва тематика є привабливою для них. Можливо, через малювання вони поз­бавляються агресії, висловлюють її, отримують задоволення?Відповідей може бути кілька.

Сцени повсякденного життя армії та флоту зближують батальний жанр із побутовим.

Прогресивна тенденція у розвитку батального жанру XIX—XX ст. по­в’язана з реалістичним розкриттям соціальної природи війн та ролі в них народу.

Зображення битв і походів відомі в мистецтві з найдавніших часів (роз­пис на вазах Давньої Греції, рельєфи на фронтонах і фризах храмів). У Се­редньовіччі сцени битв зображалися у книжкових мініатюрах, іконах. Доба Відродження зафіксувала їх у фресках Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Тиціана. Саме Тиціан, на думку мистецтвознавців, додав до сцен битв ре­альне середовище («Битва при Кадорі»), а Тінторетго — численні маси воїнів («Битва при Заре»),

З XVIII ст. зароджується патріотичний батальний жанр («Куликовська битва». «Полтавськабаталія», І. Нікітін).

Розвиток реалізму в другій половині XIX — на поч. XX ст. привів до підсилення пейзажних, жанрових, психологічних започаткувань у баталь­ному жанрі, привернув увагу до дійства, переживань, побуту рядових воїнів. Розквітає мистецтво морської батальної картини (1. Айвазовський,

О. Боголюбов), з’являється батально-побутовий живопис (П. Ковалев- ський, В. Полєнов). З правдивістю і гостротою показує суворі будні війни

В. Верещагін, який викривав мілітаризм загалом.

Сучасний батальний жанр змінився, в ньому починають порушувати­ся й загострюватися філософські та соціальні питання, проблеми війни і миру, фашизму і війни, війни і людства (А. Константинопольський. «Сол­дати»; В. Пузирков. «Чорноморці»),

Казково-билинний жанр передбачає твори, які ілюструють епос (від грец. epos — слово, розповідь), стародавні історико-героїчні пісні (били­ни), казки, поеми. Він близький до історичного, але джерелом для сюже­ту є народні перекази з ідеалізованими та узагальненими образами (Ко- тигорошко, Хлопчик-Мізинчик, Данило-Майстер, Садко та ін.).

♦ Розгляньте репродукції В. Васнецова: «Богатирі»; «Боян»; «Витязь на роз­доріжжі»; «Іван-Царевич на Сірому Вовку»; «Альонушка»; «Гуслярі»; «Га- маюн»; « Три царівни підземного царства».

Казка супроводжує життя дитини в період дошкілля. Діти охоче слуха­ють казки, беруть участь у театральних виставах за сюжетами казок, вига­дують казки і перетворюють їх на сучасний лад. Елементом особистісно- розвивальної педагогічної технології є казкотерапія. Діти багато малюють за мотивами казок і виконують ілюстрації до них. Розуміння педагогом особливостей цього жанру живопису є шляхом до розвитку ілюстратив­ного малювання [Дронова О. 0. Психолого-педагогічні умови розвитку дитячого малюнка засобами казки: Наук. зап. Рівн. держ. гуманіт. ун-ту. Вип. 23. — Рівне, 2002].

♦ Ознайомтеся з роботою: [Сказка как источник творчества детей: Пособие для педагогов дошк. учреждений / Науч. рук. Ю. А. Лебедев. — М., 2001]. Характерною ознакою цього жанру можна вважати декоративну ілюс­тративність, пафосність, монументальність, експресію. Висока поезія літе­ратурного першоджерела, романтичний пафос, фольклорність акценту­ють образ людини-героя і допомагають знайти засоби візуалізації цього образу у живописній картині. Звернення В. Васнецова до народного на­ціонального мистецтва зумовило пошук нових художніх засобів не лише у станковому живопису, айв ужитковому і театрально-декораційному мис­тецтві, у книжковій ілюстрації, архітектурі, монументальному розпису.

Релігійно-міфологічний жанр також можна розглядати в контексті істо­ричного, казково-билинного жанру. Основу його становлять релігійні сюжети, міфи.

♦ Знайдіть приклади цього жанру і спробуйте поміркувати над його змістом. Зверніться до першоджерела (літературного твору). Вам може допомогти книжка «Легенди і міфи Давньої Греції».

У багатьох творах спостерігається синтез жанрів, один із них завжди є головним.

♦ Розгляньте репродукції: С. Шишко. «Парк узимку»; В. Микита. «Ягнят­ко»; К. Трохименко. «Над Великим шляхом»; М. Самокиш. «Трійка»; О. Пластов. « Вечеря трактористів» та ін. Спробуйте визначити, які жан­ри поєднані у творі для поглиблення ідеї, образу.

Синтез жанрів, характерний для сучасного образотворчого мистецтва, зумовлений динамічністю та багатозначністю самого життя.

Скульптура

«Жив колись у Давній Греції скульптор на ім’я Пігмаліон, — так розпо­відає красива легенда. — Він цілодобово на самоті працював у своїй май­стерні і створив статую дівчини, яку назвав Галатеєю. Статуя вийшла такої надзвичайної краси, шо скульптор закохався в неї. Він так пристрасно ба­жав, шоб мармурова Галатея ожила, шо богиня Афродіта зглянулася й ожи­вила скульптуру».

Можливо, ця легенда виникла тому, що давні греки споглядали пре­красні античні творіння з мармуру довкола себе, і мармур здавався їм жи­вим і теплим.

Розглянемо живописні роботи М. Нестерова: «Портрет скульптора

І. Д. Шадра», «Портрет В. Мухіної». Які мудрі й проникливі очі, сильні і чутливі руки, натхненна поза! Так працюють скульптори! Це їхнє життя!

Скульптура (від лат. хсиїреге — ліпити, вирізувати, висікати) є видом мистецтва, яке відображає, пояснює й оцінює дійсність засобами об’ємних пластичних образів і просторових форм (кольор. вкл., мал. 21—24). Твори скульптури мають реальний, тривимірний об’єм, оточені простором, ство­рені із твердих (дерево, мармур, граніт) або м’яких, пластичних (глина, тісто, віск, пластилін) матеріалів. М’які матеріали вважають тимчасовими. Робота з ними передбачає подальше відливання в чавуні та бронзі. У наш час збільшилася кількість матеріалів, придатних для скульптури: виникли твори зі сталі, бетону, пластмаси. Головними образами у скульп­турі є люди і тварини.

Залежно від матеріалу основними способами виготовлення скульптури є висікання і ліплення. Скульптури вирізують з дерева, каменю, виточу­ють з кістки, відливають з металу,ліплять із глини, пластиліну, воску, тіста. Можна виготовити скульптуру зі снігу, льоду, сконструювати з природно­го (дерево, каміння, мушлі) та викидного (наприклад, із залишків дроту, коробок, флаконів, дерев’яних котушок та ін.) матеріалів.

♦ Спробуйте подивитися на природу очима скульптора, який шукає матеріал

для своєї роботи, і ви знайдете його у великій кількості: земля, каміння, ме­тал, дерева тощо — ось вона скарбниця скульптора! Попрацюйте з ним,

зробіть скульптури.

Із цих матеріалів за допомогою особливих технік обробки (а вони бува­ють досить складними) під руками скульптора виникають об’ємні або рел ьєфні зображен ня.

Основні види скульптури — кругла (її можна розглянути з різних боків) та рельєфна (об’ємне зображення, розміщене на площині). Рельєфні скульп­тури мають вигляд скульптурних картин (ікони, рельєфи на архітектур­них спорудах). Залежно від змісту, розмірів та призначення скульптуру поділяють на різні види:

• монументальна (від лат. тпопео — нагадує), пов’язана з архітектурою чи пейзажем (ск. В. Борисенко, К. Маєвський, арх. А. Консулов, інж. Г. Шевчук. «Пам’ятник бійцям Першої кінноїармії» в Одеську Львівської області. Кована мідь, метал, бетон);

•декоративно-паркова, що призначена для прикраси парків, майданів, будинків (І. Кавалерідзе. «Пам’ятник Т. Шевченку в Ромнах». Бетон);

• станкова (від слова «станок»), призначена для встановлення в інтер’єрі (В. Клоков. «Перед стартом». Бронза);

• скульптура малих форм (дрібна пластика). (Статуетки Ранаїі Рахоте- па. Давній Єгипет. Дерево).

У скульптурі вирізняють статую — значну за розміром фігуру, яка зоб­ражує людину в повний зріст; скульптурну групу, що поєднує кілька фігур, пов’язаних одним художнім задумом, спільністю сюжету й пластики; пор­трет — зображення будь-якої певної конкретної людини. Портрет може відтворювати одного, двох чи кількох людей — тоді він називається пар­ним чи груповим. Портрет може бути виконаний на повний зріст, по пояс або зображено лише голову. Найчастіше трапляється погрудне зображен­ня, воно називається погруддям. Жанр, присвячений зображеннютварин, називається анімалістичним (від лат. animal — тварина). Одним із за­сновників цього жанру є В. Ватагін. За довгі роки своєї діяльності видат­ний майстер створив сотні скульптур, зворушливо зображуючи тварин­ний світ. Він володів даром бачення природи очима мудрого і доброго ху­дожника. Звірі у скульптурах В. Ватагіна завжди пластичні. Однаково го­стро й переконливо скульптор передає м’яку ходу хижого тигра, могутній рух ведмедя, грацію маленького козеняти («Кішка із зеленими очима», «Сумна мавпа»).

У рельєфнііі (від італ. relievo — виступ, підйом) скульптурі виокремлю­ють такі види: поглиблений рельєф (контррельєф) із врізаними вглиб конту­рами; барельєф (від фр. bas-relief — низький рельєф), де зображення ви­ступає не більше ніж наполовину свого об’єму над площиною фону; го­рельєф (від фр. haufrelief — високий рельєф), де зображення виступає більше ніж наполовину об’єму. Рельєф був поширений в мистецтві Дав­нього Сходу, Єгипту та в античному різьбленні по каменю.

Виражальні засоби скульптури — об’єм, розмір, колір і фактура матеріа­лу, гра світла й тіні, ритм, динаміка (символіка пози, руху, жесту, виразу обличчя), деталізація, форма(контур, силует), композиція.

Фактурності скульптурі додає необроблена, шерехата поверхня каме­ню. дерева тошо. У роботі скульптора часто використовується природна фактурність матеріалу або спеціально додається як засіб виразності (ху­дожній прийом). Оброблена, згладжена поверхня утворює текстуру, яка відкриває у всій красі і неповторності структуру каменю, дерева, мушлі (рисунчасте поєднання строкатих вкраплень інших порід); у дереві це ви­гадливі сплетіння деревних волокон, які прикрашають собою оброблену поверхню.

Придивіться до зрізів на деревах, розгляньте меблі, дерев’яну скульптуру, навчіться розуміти цей виражальний засіб як художній прийом. Такі впра- ви-тренінги розвивають чуттєвість, сприяють розвиткові вміння бачити світ, як художник, підказують способи використання краси природи для са- мовідновлення, збереження здоров’я, гармонізації стосунків із природою.

У процесі роботи над скульптурою художник-скульптор поступово «визволяє» задумане зображення (з каменю), формує його з пластичного матеріалу і створює форму, об’єм, силует. Він прибирає зайве і виводить свого героя з кам’яного полону або додає, нарощує його.

♦ Ознайомтеся з книжкою: Макарова Е. Г. Освободите слона. Воспитание средствами искусства. — М., 1985. Вам стануть зрозумілі не лише принци­пи створення образу в скульптурі, а й способи залучення цього мистецтва до освітньої роботи з дошкільнятами.

Зображальні та виражальні засоби скульптури використовуються так, щоб скульптура проглядалася з усіх боків, а силует чітко вирисовувався у просторі та був органічно з ним пов’язаний.

Рух у скульптурі є стриманішим порівняно з живописом: статуя має бути стійкою, але об’ємність скульптури дає змогу представити ди­намічність дуже виразно. Ця динамічність є найважливішим засобом ха­рактеристики людини (В. І. Мухіна. «Робітник і колгоспниця»; Е. Фаль- коне. «Пам’ятник Петру І»; Янсон-Манізер. «Майя Плісецька»; Невідо­мий скульптор. «Ніка Самофракійська»).

Суттєвим елементом виразності скульптури є світло, що спадає на неї. Скульптор так обробляє матеріал, щоб плоскості та грані скульптури по- різному відбивали світло. Він розраховує, як скульптура буде освітлюва­тися протягом дня. Значення освітлення як засобу виразності таке вели­ке, що скульптори навіть вважають, що світло може вбити або відродити скульптуру.

Для підсилення образу використовуються додаткові деталі: книжка у руках, музичний інструмент, сніп пшениці та інше. Вони виступають як

знаки, символи, шо допомагають зрозуміти внутрішній світ, інтереси об­разу (П. Клодт. «Пам’ятник І. А. Крилову»),

До виражальних засобів належать складки одягу, якими скульптор під­креслює форми тіла, рух. Вони надають фігурі стрімкості або, навпаки, спо­кійності, мрійливості, мудрості, величі (О. Роден. «Громадяни Кале»).

Скульптура відображає конкретний момент дії, але сприймання і ро­зуміння цього моменту передбачає поринання думкою в попередні та на­ступні елементи дії. Це надає скульптурі динамічної виразності. Сприй­мання скульптури завжди послідовно розгортається в часі, що викорис­товується у скульптурній композиції і допомагає передати рух. Круговий огляд, зміна позиції, ракурсу оглядання розкриває в об’ємному зображенні різні його боки.

♦ Спробуйте оглянути монументальну скульптуру на площі або вулиці вашого міста з різних ракурсів, зробіть фотознімки. Ог/іяд скульптури з різних боків забезпечує цілісність сприйняття.

Монументальність — одна з можливостей скульптури для синтезу з архітектурою. У створенні монументальних скульптур беруть участь скуль­птор, архітектор, інженер.

Інструменти скульптора можна класифікувати залежно від матеріалу, виду та способу виготовлення скульптури. Наприклад, для вирізування з дерева погрібні теслярські інструменти: пилки, ножі, різці, стамеска та інше. Дія висікання з каменю, льоду та ін. використовуються молотки, і острі металеві знаряддя (скарпель, шпунт, напилок, рашпіль тощо). Для ліплення скульптор має різні стеки, дерев’яні молотки, «петлі», лопатки.

Головним інструментом скульптора є його руки, які створюють справжні скульптурні шедеври без допоміжних знарядь. Це великий труд! Навіть глина погребує енергії та сили, напруження від майстра, особливо, коли скульптура велика. З давнини скульптори працюють з різними матеріала­ми, сьогодні всіх і не перелічити. їх класифікують на дві групи: «важкі» й «легкі». У роботі з важкими матеріалами скульптор користується інстру­ментами, спеціальними муфельними печами для обпалювання скульптур з глини, горном для плавлення металу.

Техніка скульптури — це матеріал і спосіб його обробки.

Твори скульптури переважно важкі, тому станок скульптора міцний, стійкий і надійний, на відміну від витонченого мольберта живописця. Верхня дошка станка може обертатися для зручності під час виготовлення об ємної форми. Такий пристрій дає змогу скульптору бачити майбутню скульптуру з усіх боків.

Матеріал і техніка його обробки набувають у скульптурі великого зна­чення. Правильне відчуття матеріалу, вміння винайти відповідну ідею і тему або, навпаки, втілити в підходящому матеріалі — важливий елемент обдаровання скульптора. Вибір матеріалу залежить від творчого завдан­ня, яке визначив для себе майстер, від призначення скульптурного твору та його змісту. Наприклад, скульптура народного майстра-різьбяра Ю. Шкрібляка виконана В. Одрехівським з дерева.

Скульптура є найдавнішим видом мистецтва. Понад дві тисячі років тому у Давній Греції — батьківщині скульптури — слово «ліплений» звуча­ло як «пластос». Так виникла ще одна назва скульптури — «пластика».

Скульптура і пластика позначають один вид мистецтва, продуктякого має назву «скульптура» та «дрібна пластика».

Зліплені вами фігурки мають таку ж назву; так само будемо називати і дитячі роботи, виконані в техніці ліплення: «скульптурки», «дрібна пластика», «з,-ііпки».

Прагнення давніх людей до відтворення навколишнього світу привело до створення ними перших скульптур. Фігурки людей, тварин з’явилися ше в добу палеоліту (давнє кам’яне століття). В добу неоліту (нове кам’яне століття) люди ліпили із глини посуд. Є думка, шо спостереження люди­ни за тваринним світом сприяли виникненню та вдосконаленню процесу ліплення (бджола ліпить з воску, ластівка — з глини).

Керамічні вироби — найпоширеніші знахідки археологів. Найдавніші зразки знайдено серед предметів II тис. до нашої ери. Це глиняні сокири, посуд, брязкальця, іграшки, культові статуетки. Славилася керамікою і Давня Русь-Україна. Особливого значення серед виробів з глини набули іграшки. У слов'янських похованнях XI—ХНІ ст. знайдено фігурки ко­ників та брязкальця; X—XII ст. датуються різні свищики (пташки, баранці, коники), які знайдено на території Києва. їх виробляли там, де були по­клади глини, де займалися гончарством. Глиняна іграшка завжди була популярною. У XVIII—ХІХст. остаточно склалися основні центри з виго­товлення іграшки: в Івано-Франківській області — косівська іграшка, у Полтавській — опішнянська, у Київській — Васильківська.

У православному релігійному мистецтві скульптура не набула розвит­ку. православна церква визнавала скульптурне зображення святих відго­лоском язичництва. Майстри віддавали перевагу пласкому рельєфу. Рельєфні ікони та хрестики невеликих розмірів носили на грудях, на лан­цюжках чи поворозках або підвішували до окладів шанованих живопис­них ікон. їх виготовляли з кістки, дерева, кераміки, скла, різноманітних смол, каменю. Враховуючи властивості матеріалу застосовували різні спо­соби виготовлення: лиття, карбування, різьблення, тиснення. Вони сприй­малися як обереги й охороняли власника від біди та хвороб.

У Львові й Києві багато церков і будинків прикрашає декоративно-пар­кова та рельєфна скульптура. Це роботи видатних скульпторів Я. Пфістера, Я. Шольця, Я. Глуського, Я. Білого, С. Кодлецького,Я. Оброцькогота інших.

Релігійне скульптурне зображення не сприймається однозначно, адже воно символічне.

Акцентування морально-естетичного аспекту під час розглядання творів релігійного мистецтва є запорукою оптимального використання його потенціалу у виховній роботі з дошкільнятами, якщо в цьому вини­кає потреба.

Народна скульптура — прообраз скульптури малих форм. У ЗО—60-ті роки XX ст. дрібна пластика розглядалася як різновид декоративно-ужит­кового мистецтва. Період осмислення цього виду скульптури як худож­нього явища датується 70-ми роками XX ст. У ці роки дрібна пластика з’я­вилась у виставкових залах. Але критеріїв у підході до термінологічного визначення поняття «скульптура малих форм» немає. Визначено лише параметри — висота й довжина твору не повинні перевищувати одного метра. Дрібна пластика може тиражуватися.

Сучасна скульптура збагачує свої зображальні можливості, вона звер­тається до прямого відтворення таких явищ та аспектів життя, до яких у минулому скульптори не зверталися. Не тільки сама людина, а й навко­лишнє середовище стають безпосереднім об’єктом інтересів скульптора.

Ще зовсім недавно, у 1952 р. видатний скульптор В. Мухіна стверджу­вала, що скульптура не може зображати неістоти (машини, матеріальні атрибути середовища). Але в наш час саме ці сторони дійсності дедалі ча­стіше скульптори вводять у свої композиції (ск. В. Зноба, арх. Є. Пиль­ник. «Пам’ятник екіпажу бронепоїзда “Таращанець” у Києві». Бронза, граніт; ск. В. Бородай, арх. М. Фещенко. «Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь». Пам’ятний знак на честь 1500-річчя заснування Києва. Кована мідь, граніт).

Інтерес до сучасної скульптури малих форм зумовлений увагою до внут­рішнього, духовного світу людини. «Якщо сьогодні ми зацікавилися роз­витком скульптури малих форм, то це результат нової смислової та есте­тичної орієнтації. З’явився новий глядач. Звідси нова форма споживання самого твору мистецтва. Я назвав би її «особистісною», — зазначає скуль­птор О. Бурганов (Бабурина Н. М. Скульптура малых форм: Альбом. — М.: Сов. художник, 1982. — С. 16).

Сучасна українська скульптура розвивається в різних напрямах. Серед творів малої пластики відомі роботи І. Бродві, О. Князик, Л. Муравіна, О. Рапай-Маркіш, В. Трегубова, В. Щербіна. Станкову скульптуру пред­ставляють роботи українських скульпторів: І. Воропая («Офелія», «Моло­дий Тарас Шевченко», «Леся Українка»), Б. Протаса («Народження Афро- діти»), М. Грицюка («Артемій Ведель», «Микола Кондратюк»), А. Забой («Єва», «Стара, зовсім стара баба», «Покров», «Втеча дружини Лота»), М. Степанова («Сон», «Оберіг Чорного моря», «Роксолана»), М.Гаврилка («Дідусь з онуком», «Прощання»), С. Куцого («Мелодія мого дитинства», «Два ангели», «Ліричний мотив», «Жінка зі снопом»), А. Куща («Миру нам, весні та пісням», «Благовіщення», «Галатея»), І. Франка («Пробу­дження весни»).

Монументальну скульптуру представляють М. Лисенко («Пам’ятник М. А. Щорсу»), М. Лисенко, А. Вітрік («Пам’ятник жертвам фашизму». Бабин яр), М. Манізер («Пам’ятник Т. Г. Шевченку» в Києві та Харкові),

В. Чепелик («Пам’ятник М. Грушевському» в Києві).

Скульптура не завжди є реалістичною, вона буває умовною, абстракт­ною, стилізованою. Зразки такої скульптури збільшують «ступінь свобо­ди» в ії сприйманні, потребують уяви і фантазії, асоціативного мислення. Іноді скульптура виступає як знак, символ, алегорія (І. Кавалерідзе. «Ф. І. Ша- ляпін в ролі Дон-Кіхота». Бронза; А. Міленський, В. Бакланов, Л. Нови­ков, 1. Першудчев. «Обеліск Вічної Слави на могилі Невідомого солдата в Києві». Граніт, бронза; «Цербер». Бронзова статуетка. XVI ст.).

Мистецтво скульптури, представлене різними видами та жанрами, ви­конує різні функції в суспільстві. У скульптурі з великою силою виявляє себе гуманістична природа мистецтва. Глибокий смисл у тому, що це мис­тецтво хоча й зазнавало періодів спаду, однак вони завжди спостерігались в епохи панування тиранії та пригнічування людської особистості. Дореч­ними тут є слова Мікеланджело, сказані ним ніби від імені своєї славетної скульптури «Ніч»: «Для мене втіха спати, і ше більша втіха — залишатися мармуровою доки триває царство вульгарщини і тиранії, не бачити і не відчувати — найвише шастя для мене. Тому не пробуджуй мене. Прошу тебе, говори тихіше». Великий майстер дуже правильно підмітив глибоку ворожість «царства вульгарщини і тиранії» істинно людському мистецтву скульптури. Воно розвиває здатність до обміну думками, почуттями, стає рушійною силою розвитку людини. Розвивальний ефект треба шукати у спілкуванні з нею, в активному спогляданні. Педагогічний вплив скульптури визначають функції художнього образу як таємниці творчого процесу скульптора, які можна відкрити лише в діалозі з ним. Сутність розкривається через пізнання результату, способу вирішення та характеру творчих завдань. Спілкування у середовищі мистецтва скульптури дає змогу особистості виразити свій характер, внутрішній світ, осмислити і пережити цінності.

Скульптура — вид мистецтва, художній образ якого існує у тривимірному світі. Дошкільнята сприймають об’єм швидше, ніж плоскісне зображення. Під час обстеження скульптур, діти не обмежуються зоровим розгляданням, а переходять до дотикового. Вони хочуть взяти скульптуру в руки, оглядають її, обстежують пальцями, намагаються включити її у дійство осягнення. У такий спосіб дошкільнята потрапляють у світ скуль-птури. Його чарівність та красу має донести до дітей педагог. Досвід роз- вивального спілкування педагога з дитиною на матеріалі мистецтва скульптури викладено в роботах Н. Халезової, О. Гончарової, Г. Вишневої,

С. Огурцової, М. Мацкевич, Г. Тростянської.

Пластичний об’єм є саме тим засобом, який приваблює дітей і спону­кає до образотворчої діяльності. Активний естетичний і художній розви­ток зумовлений культурою мануального і зорового сприйняття. Мануальні навички, закладені в дитинстві, відіграють значну роль впродовж усього жигтя людини. Обстежувальні та образостворювальні рухи долоньками, пальчиками під час розглядання і ліплення скульптур сприяють розвит­кові тактильної чутливості. За допомогою бімануального (двома руками одночасно) дослідження дитина може вивчати форму, об’єм як особливі характеристики скульптури на шляху до її цілісного художньо-естетично­го сприйняття.

Ознайомлення зі скульптурою як видом мистецтва і способом худож­ньої практики зумовлює зміст і структуру педагогічної технології супро­водження дитячого ліплення.

Архітектура

Архітектуру (паї. агсіїігесШга від грец. агсЬііскібп —будівник) у мистец­твознавстві визначають як один із видів образотворчого мистецтва, котре полягає в майстерності зведення будинків і комплексів (ансамблів). В архі­тектурі поєднуються технічні (функціональність, конструктивність) і ху­дожні (естетика) аспекти. Тут архітектура постає як діяльність проектуван­ня і керівництва процесом будування споруд (кольор. вкл., мал. 25—30).

У багатьох містах України можна натрапити на стародавні фортеці, па­лаци, храми, сучасні будівлі театрів, бібліотек, спортивних арен. Перед ними хочеться зупинитися, постояти. Так само, як перед хорошою картиною чи скульптурою. Це відбувається тому, шо такі будівлі та споруди яв­ляють собою витвори мистецтва, зведені за законами краси й гармонії. Таке мистецтво зветься архітектурою. Твори архітектури поліфункціо- нальні в соціумі. Архітектура виконує виховну, інформаційну, комунікатив­ну, компенсанторну, сугестивну, соціалізуючу, катарсичну, гедоністичну, просвітницьку та інші функції і забезпечує людині комфортне існування.

Першим трактатом, який повністю дійшов до наших часів і розгля­дає містобудівні, технічні й художні аспекти архітектури, був труд рим­ського архітектора Вітрувія «Десять книг про архітектуру» (друга пол.

І ст. до н. е.). У ньому сформульовано необхідність «надійності, корис­ності й краси» в архітектурі.

Архітектура є найдавнішим з людських умінь. Сходячи до цього вміння, народна архітектура утворює його місцеві варіації і досягає досконалості у пристосуванні до природно-кліматичних умов та способу життя народу.

Як галузь мистецтва, архітектура була започаткована в культурах Месо­потаміїта Єгипту, сягнула вершин розвитку до XXVII—XXV ст. до н. е. (піра­міди в Саккара, Гізі і т. ін.).

Як авторське мистецтво, архітектура складається до V ст. до н. е. в Ан­тичній Греції (Парфенон, Пропілеї, Акрополь). Книга архітектора Вітру­вія започаткувала теорію архітектури. Новий імпульс теорія архітектури як художньої діяльності отримала в період розквіту італійського Відро­дження (трактати Альберті, Палладіо). У XVII та XVIII ст. теорія і практика архітектури стає провідною дисципліною в академіях мистецтв, залучаєть­ся до низки витончених мистецтв і посідає в ній провідне місце. У XIX ст., незважаючи на досконалість будівельних конструкцій, архітектура як вид мистецтва переживає кризу: зовнішня форма відокремлюється від струк­тури споруди, що привело до еклектичного декоративізму. У XX ст. архі­тектура займає проміжне положення між містобудівним проектуванням, дизайном і власне художньою діяльністю.

Архітектура має власну мову, виражальні засоби, які вирізняються аб­страгованістю художніх образів, умовністю вираження художнього завдан­ня. З цих позицій архітектуру визначають як систему характерних ознак споруд будь-якого періоду історії (антична, готична, Відродження, баро­ко, рококо, класицизм і т. ін.) або історії національної культури (Індії, доколумбової Америки, Київської Русі та ін.).

Майже до середини XIX ст. архітектура, перебуваючи у синтезі з живо­писом, скульптурою, декоративним мистецтвом, займала серед них про­відну позицію і визначала собою стиль. Поняття стилю є надто суттєвим в архітектурі. Це пов’язано з багатозначністю її природи. Саме стильове рішення втілює головні принципи історично зумовленої системи худож­нього мислення; закріплює в матеріалі художній задум, доведений до най­вищого ступеня узагальнення, до символу.

У піднесеннях та спадах архітектурного стилю відображено контекст цілої епохи, її провідних тенденцій. Кожна культурна ситуація є ніби за­фіксованою у камені, деревині, ритміці світла й тіні, кольорі, пластиці та конструкції.

В архітектурі простежуються також «злами» стилів, спостерігається відмова від одних і рух до інших стильових течій.

Стиль (від фр. style) —узагальненість, спільність зображальних прийомів, яка відповідає певному часу або естетичному напрямку [ Чернецова Е. М. Ис­кусство: Слов.-справ. — М., 2002. — С. 468\.

Так, наприклад, храми Єгипту виникли як комплекс великих при­міщень релігійно-символічного значення. В образній системі єгипетських зодчих ніби протиставлено зовнішній сонячний пекучий світ таємничим, холодним сутінкам храму. Для Єгипетської архітектури характерні прямі конструкції, які уособлюють нелюдські сили. Вони є невідповідними лю­дині, її тілесній конфігурації.

У витоках античних архітектурних стилів (ордерів), які найбільше ви­явлені в організації колонад, закладено пропорції ідеального людського тіла: доричний стиль (рання класика); іонічний (гармонійна краса жіно­чого тіла); корінфський (дівоча легкість, пружність, стрункість). Це були образи-символи самих епох. До того ж будова храмового комплексу у Давній Елладі має принципово інший характер, ніж у Єгипті (храм Зевса в Олімпії, доричний стиль).

Класичний грецький стиль став зразком для низки наступних стилів європейської архітектури, які виникли та розвинулися пізніше. Наприк­лад, романськийсоти/гь (від лат. romanus— римський). ВиникуХ—ХШст.— період авторитету Римської імперії. Великі собори, розміщені на пагорбах, ніби господарюють над місцевістю. Могутні конструкції з високою екс­пресивністю багатофігурних скульптурних композицій на теми «Страш­ного Суду» (Собор ХІГ ст. в Отені. Франція).

Для Середньовіччя характерним став готичний стиль (від італ. gotico — готський, варварський). Його вирізняє образно-виражальна система зі спрямованістю у височінь [Собор Паризької Богоматері (Нотр-Дам де Парі), Костьол Анни у Вільнюсі. Ринкова площа у Львові].

В архітектурі Ренесансу (від фр. renaissance — відродження) спосте­рігається формування світської культури, гуманістичної свідомості. У Західній Європі архітектурна мода відроджує античний стиль з його прі­оритетами культури особистості, яка стверджує своє право на вільний роз­виток. Відкритість та розкутість архітектури змінює зібраність та напру­ження готичного стилю. Усе спрямовано на вираження нових ідей: могут­ності і свободи генія людини: її розуму і творчих можливостей. Пишні форми, багате декорування, фронтони, колонади, поєднання будованих та природних комплексів у точних, витончених лініях та пропорціях ха­рактеризують стилі бароко (від італ. Ьагоссо — дивовижний, химерний), рококо (від фр. rocaille — мушля). Для рококо, наприклад, характерні тя­жіння до асиметрії композицій, дрібна деталізація форми, насичена і ра­зом з тим врівноважена структура декору в інтер’єрах, сполучення яскра­вих і чистих тонів кольору з білим та золотом, контраст між лаконізмом і строгістю зовнішнього вигляду будови та делікатністю внутрішнього оз­доблення.

♦ Знайдіть приклади архітектурних споруд XVII—XVIIIст. і спробуйте ви­значити особливості архітектури доби

Відродження. Виконайте творчу роботу «Архітектурні стилі».

Архітектурні пошуки, які розпочалися в добу Відродження, ніби по­дрібнили стиль, використовуючи різні прийоми, змінюючи детальні фор-

ми упродовж короткого часу. Художній стиль класицизм налічує у своїй історії три сторіччя (з XVI — до 30-х років XIX ст.). Для нього характерні раціоналізм і нормативність, стриманість творчості, тяжіння до заверше­них гармонійних форм, монументальності, ясності та шляхетної просто­ти, врівноваженості композиції. На думку теоретиків класицизиму (від Декарта і до Д. Трисино, Ю. Скалігера, JI. Кастельветро та ін.), об’єктивно притаманна світу краса-симетрія, пропорція, міра, гармонія тощо — му­сить відтворюватись у мистецтві в досконалому вигляді, за античними зразками. Втілення цих ідей ми бачимо в таких архітектурних шедеврах, як, наприклад, Вілла Ротонда у Вінченці, Собор Павла у Лондоні, Адмі­ралтейство у Санкт-Петербурзі.

Варіацією пізнього класицизму є стиль ампір (від фр. empire — імпе­рія), який сформувався на поч. XIX ст. при дворі Наполеона І (стиль Лю- довіка XVI). Він є принципово еклектичним у трактуванні римського мистецтва імперської доби як зразка для наслідування. Майстри ампіру з археологічною точністю відтворювали деталі і декор Єгипту і Риму, сполу­чали їх з емблематикою Наполеона.

У XX — на поч. XXI ст. в архітектурі відбувається справді революцій­ний пошук нової виразності, взаємопроникнення стилів. Поряд з такими сучасними стилями, як конструктивізм, функціоналізм спостерігається но­стальгічне й оптимістичне тяжіння до «народної», національної архітек­тури (фольклорний, етностиль).

Знайдіть самостійно інформацію і приклади про стильові особливості су­часної архітектури (наприклад, про стиль хай-тек, модерн, романтизм, етно, фольк).

Конструктивізм (від лат. constrictio — побудова). Головна тенденція кон­структивізму — прагнення відповідності виражального та функціональ­но-конструктивного начал. Конструкція, яка раніше ховалася за пишним декором, набуває своєрідної художньої виразності (Ейфелева вежа в Пари­жі). Конструктивізм визначає стиль архітектури 20-х — середини 30-х років XX ст. Його характерними рисами є графічна чіткість композиції, відсут­ність декору, чергування горизонтальних вікон та інше (Будинок Держ- прому в Харкові).

Архітектура впливає на людину по-різному: веде до гармонії з навко­лишнім середовищем (античні храми), пригнічує (піраміди, архітектура тоталітарних режимів), налаштовує на релігійний відгук (готичні собори) або урочистий настрій (класичні ансамблі), відпочинок (приморські го­телі) тощо.

Архітектура добре поєднується з іншими видами мистецтва: скульпту­рою, монументально-декоративними формами (наприклад, мозаїка, фрес­ка, настінні розписи, вітражі).

В іншому розумінні архітектура постає як система будівель і споруд. Типи архітектурних споруд розрізняють за їхнім суспільним призначен­ням (житловий будинок, культова споруда, видовищні, адміністратив­ні, охоронні, промислові споруди, пам’ятники) та за характером худож­ньої образності. В історичному розвитку типів архітектури виявляє себе і загальна природа людського мислення та діяльності (див. кольор. вкл., мал. 25—30).

Новий етап розвитку теорії архітектури збагатив її розробленням про­блем містобудування, семіотики архітектурної форми, естетичних і пси­хологічних проблем архітектурної творчості.

Семіотика (від грец. зетеіоп — знак, ознака) — наука, яка досліджує властивості знаків та знакових систем. Архітектура (до речі, як і живопис, скульптура, графіка) є особливою мовою, царством знаків (символів). Вони відіграють певну роль у процесі художнього пізнання і тому потребують всебічного вивчення.

♦ Скористайтеся Енциклопедією символів, знаків, емблем / Авт.-упоряд. В. Андреєва та ін. — М., 2001. Знайдіть ключ до розуміння деяких архітек­турних символів та знаків. Поміркуйте над цитатою: «Архітектура грун­тується на символічному розумінні простору. Вона звертається до симво­лічного смислу споруди, встановлює відповідність між різними планами буття і формами. При дотриманні певної геометричної логіки споруда набуває священної сили».

Храм є символом духовних прагнень і досягнень, виступає як земна проекція моделей космосу. Образ храму є рефлексією щодо Всесвіту як єдиного цілого. Так, архітектура є елементом духовного космосу. Це мо­дель організованого космосу.

Архітектура тісно пов’язана із життям суспільства, його ідеологією, поглядами. Найкращі в архітектурі споруди, будівлі й ансамблі запам’ято­вуються як символи країн та міст (Кремль і Красна площа в Москві, Ей- фелева вежа в Парижі, Стародавній Акрополь в Афінах, Софіївський со­бор у Києві, піраміди в Єгипті, храми в Індії). Всесвітньо відомі «Сім чу­дес світу» є архітектурними спорудами (Олександрійський маяк, Пірамі­ди Єгипту, Висячі сади Семіраміди, Храм Артеміди, Статуя Зевса, Мавзолей у Галікарнасі, Колосс Родоський).

Архітектурна пам’ятка — це споруда минулих епох, яку визнано ху­дожньо цінною, гідною збереження для нащадків. До таких належать хра­ми, монастирі, палаци, замки, усипальниці, тріумфальні споруди, при­ватні будинки та побутові споруди. Кожен народ пишається кульгурними здобутками своїх предків. Проте є твори архітектури, які належать усьому людству. На жаль, до наших часів не збереглося багато шедеврів архітекту­ри і містобудування (переважно споруджених з дерева), житлового і гро­мадського вжитку. Ось чому про мистецтво зодчих минулих століть дово­диться судити, головним чином, з існуючих кам’яних соборів, гробниць, веж тощо. (Покровський собор, збудований харківськими козаками у 1689 р.; Собор Паризької Богоматері: Нотр Дам. 1163 р. — середина XIVст.; Собор Св. Павла в Лондоні. 1675—1710; Андріївська церква в Києві. 1744— 1767; Оперний театр в Одесі. 1862 — 1875 та ін.).

Письменник Л. Леонов зазначав, що відновлення стародавніх святинь примножує наші національні здобутки, національну пам’ять.

Розрізняють три головні види архітектури: об’ємні споруди (житлові бу­динки, школи, театри, стадіони, крамниці, бібліотеки, промислові будівлі та ін.); ландшафтна архітектура (організація садово-паркового простору) — міські сквери, парки з «малою архітектурою» (альтанки, мости, фонтани, сходи); містобудування, створення нових міст та селищ, реконструкція ста­рих міських районів.

Творчий пошук найбільш цікавої просторової композиції архітектурного творіння і художнє оброблення поверхні споруди станошіять сутність роботи архітектора. У творчому процесі проектування архітектор прагне досягти гармонійного поєднання основних частин майбутньої споруди та її деталей, створити композицію, врахувати призначення споруди, особливості місцевості (ландшафт, клімат, оточення). Усе це визначає розмір та форму споруди, декор, матеріал і становить мову архітектури.

До краси і виразності архітектурної споруди належать: силует, форма, пропорційність, колір та фактура матеріалу, декор, гармонія з навколишнім середовищем. Перше враження про споруду глядач отримує від споглядання її форми. За допомогою форм художник прагне розкрити свій задум. Вони містять ідею архітектурного твору. Загальні форми (зовнішній об'єм) утворюють внутрішній простір і виступають головним художнім засобам архітектора. Композиція в архітектурі — це побудова загальних форм та взаємозв’язок частин.

Найбільш вдало знайдене композиційне рішення зумовлює архітектоніку споруди (злиття конструкції, зовнішніх та внутрішніх об’ємів), дію головного естетичного закону архітектури: нічого зайвого! Композиційними прийомами в архітектурі виступають пропорції ('співрозмірність) і ритм (розмірність організації частин композиції, архітектоніки; відпо-відність зовнішньому простору, середовишу). Декор завершує художній образ споруди. Елементи архітектурного декору (колони, пілястри, арки, капітелі, закомари, портали, барельєфи, балкони та ін.) додають краси споруді і відіграють знакову роль, як символ, ознака певного типу (церква, палац, храм, житловий будинок тощо).

Отже, архітектура послуговується такими виражальними засобами, як симетрія, пропорційність елементів, що утворюють споруду, ритм, мас­штабні співвідношення з людиною, зв’язок із середовищем та простором. Разом з ними архітектура широко використовує естетичний вплив світла, кольору, фактури будівельного матеріалу, декору.

Про архітектуру України та її культурну спадщину написано чимало. У своєму розвитку архітектура України пройшла ті ж самі стильові етапи світового архітектурного процесу, що й інші країни Європи. Однак на всіх етапах вона мала суттєві особливості, національні риси (форма споруд, матеріал, елементи декору, оформлення ділянки). Імена Д. Трезіні, В. Ра- стреллі, О. Захарова, К. Россі, В. Баженова назавжди вписані в історію ар­хітектури.

Творіння архітекторів В. Городецького, Г. Гая, О. Вербицького, В. Кри- чевського, К. Жукова, Д. Дяченка, С. Тимошенка, С. Серафимова, Л. Но­викова, Ю. Юр’єва представляють Україну у світовому мистецтві архітек­тури.

Архітектурні твори живуть століттями. Автор «кам’яної книги» та її «читач» — народ. Мистецтво зодчества є величною «кам’яною симфо­нією», могутнім творінням людини і народу, результатом поєднання сил цілої епохи. Масштаб споруди має семіотичне значення, він багато в чому визначає характер художнього образу, його монументальність або інтимність. Декор бере активну участь у створенні художнього образу ар- хітекгурного твору, виражає суспільні ідеали епохи, естетичні пріорите-

ти та уявлення часу. У декорі найяскравіше втілюється національний ха ­рактер будівлі. Саме за декором легко відрізнити архітектуру Сходу від архітектури Заходу.

♦ Порівняйте, наприклад, Палаццо Вендрамін-Калерджіу Венеції(1481—1509) та ансамбль Шах-і-Зінда у Самарканді (XI—XVст.).

Володіння всім багатством мови архітектури допомагає зодчому по­будувати витвір мистецтва — споруду, яка виражає думку епохи, ідею ху­дожника, яка містить художній образ.

Володіння мовою архітектури допомагає нам прочитати кам’яні «кни­ги» минулого й поділити думки нашого сучасника, втілені в архітектурі.

♦ Спробуйте перегорнути аркуші цієї книги, зберіть репродукції архітектур­них споруд, здійсніть романтичну мандрівку рідним містом з фотоапара­том. проведіть фотосесію і складіть портфоліо «Образ мого міста». Зако­хайтеся в нього і навчіть наших дітей любити рідне місто!

Твори архітектури ніколи не сприймаються як самоцінні і замкнені у власній досконалості. Архітектура завжди - частина середовища, в якій розгортається життя. Вона входить до складного контексту міста, селища чи перетвореного працею людини ландшафту. На неї завжди спирається сценографія, якою організуються життєві процеси і поведінка людей; вона складається в матеріалізований запис про історичну долю міста, його па­м'ять.

Сучасне будівництво здійснюється індустріальними методами з вико­ристанням нових матеріалів та стандартних елементів промислового ви­робництва. Це змінює естетичні критерії і відкриває нові виражальні за­соби в архітектурі (у містобудуванні, наприклад, виникає проблема худож­ньої виразності масової забудови).

Письменник М. Гоголь називав архітектуру літописом світу: вона роз­мовляє тоді, коли вже мовчать і пісні, і легенди, і коли вже ніщо не нага­дує про народ, який пішов у минуле без вороття.

’ Компетентність педагога в галузі мистецтва архітектури є важливою умовою проективної професійної діяльності. Ця діяльність полягає в умінні визначити можливості цього мистецтва для розвитку особистості на шляху до соціалізації; дібрати зміст і створити адекватну програму; роз­робити педагогічну технологію супроводження дитини в її соціальному розвитку; передбачити результат, оминути можливі ускладнення и труд­нощі. У педагогічній роботі можна звернутися до можливостей міста, в якому живе дитина. Парціальна програма «Дитина в архітектурному про­сторі міста» є важливою складовою інтегрованої програми з образотвор­чого мистецтва V дошкільному навчальному закладі. Ця програма перед­бачає започаткувати художньо-естетичної компетентності дитини в га­лузі мистецтва архітектури за двома напрямами: розвиток свідомості та залучення до практики цього мистецтва. Діти малюють архітектурні спо­руди (творчі проекти). Виконують макети будівель з різних матеріалів, бу­дують з ігрового будівного матеріалу (набори конструкторів), виконують

тематичні, жанрові творчі роботи («Моє місто»).

Кожне місто являє собою культурну цінність. У ньому обов язково є низка споруд, які відображають різноманітність стилів і течій у вітчизняній архітектурі, містять інформацію про давнину й сучасність

Місто завжди загадкове, і кожній людині воно розкриває особливі таєм­ниці, які зворушують серце, збуджують пам’ять, живлять почуття. Це не тільки кам'яний простір будівель або місце народження та проживання людини. Саме у затишних куточках міста, його вулиць, дворів, майдан­чиків виникають дитячі ситуації, сварки і примирення, народжуються мрії про майбутнє.

Любов до рідного міста є елементом соціальної активності. Поняття любові інтегрує увагу й повагу до міста, потребу цінувати його як середо­вище власного розвитку, вміння знаходити красу та примножувати її, вияв­ляти морально-естетичне ставлення до архітектурних форм та інше.

Місто має власне специфічне й цікаве історичне коріння, традиції які знайшли відображення в піснях, віршах, картинах, архітектурних пам’ят­ках. Саме вони створюють «образ міста» — стародавнього і молодого. Гар­монія ліній, форм, світла й тіні, барв, простору викликає відчуття радості, насолоди, гордості за своє місто, яке не таке, як інші.

Простір міста для дитини є світом, сповненим таємниць, подій, лю­дей, справ. У ньому дитина заявляє про себе як про самостійну людину, власника та завойовника цього простору. Вона вривається в нього зі свої­ми уявленнями про цінності цього світу і виявляє їх доступними способа­ми. Ці способи виявлення любові і ставлення до міста можуть бути різни­ми — охоронними і руйнівними, органічними і неадекватними. Усі вони характеризують рівень культури, якого досягла дитина в певний момент життя, розкри вають особливості соціального розвитку і соціалізації дити­ни. Спостерігати й аналізувати їх, проектувати педагогічні технології со­ціального розвитку — завдання педагога.

Місто є організованим архітектурним простором, організмом, який розвивається за законами архітектури (як виду мистецтва). Архітектура виступає однією з цінностей культури. Її головна мета —служити людині. Створюючи утилітарні цінності, архітектура створює і цінності духовні. Естетичні цінності архітектури впливають нате, як складаються стосунки людини з життям, яка її ціннісна орієнтація.

Вплив архітектури міста на людину величезний. Діти, які зросли в умо­вах міста, є його продуктом. Архітектура, або рукотворне середовище, а також особистість, яка створює його, зв’язок поколінь, що трансформує культуру однієї епохи на іншу робить дітей причетними до цього спадку. Зазначена ситуація формулює завдання перед педагогом: якими засобами, і способами донести до дітей значущість архітектури, як розвивати куль- гурну особистість, що здатна творити, будувати, зберігати, а не руйнува­ти; як зробити наших дітей здатними розшифрувати знаки та символи, закладені в архітектурі та ін.

♦ Отже, основу інтегрованої педагогічної технології спілкування з дитиною на матеріалі мистецтва архітектури становить ознайомлення дітей з ар­хітектурою як видом мистецтва, формою творчої практики людини, еле­ментом міста.

Освітня робота на матеріалі мистецтва архітектури позначається на змісті та виразності малюнків, будуванні (конструюванні) з ігрового буді­вельного матеріалу; відкриває можливості для виникнення нових, ціка­вих, корисних для інтелектуально-естетичного розвитку дитини видів творчої діяльності (проектування, макетування), в яких використовують папір, природний (дерево, пісок, каміння) та викидний (ящики, короб­ки) матеріал.

Декоративне мистецтво

Декоративне мистецтво (фр. décor від лат. decoro — прикрашаю) в ес­тетиці визначають як естетичне освоєння середовища, художнє оформ­лення створеної людиною «другої природи»: будівель та споруд (архітек­турний декор), приміщень (інтер’єр, побутові речі), вулиць і доріг. Деко­ративне мистецтво є галуззю, яка поєднує різні його види: монументальне декоративне мистецтво (прикрашає твори архітектури та садово-парково­го мистецтва); декоративно-ужиткове мистецтво (створює художні пред­мети для суспільного та приватного побуту); оформлювальнемистецтво (ху­дожньо оформлює свята, видовища, експозиції та ін.), дизайн (художнє конструювання). Декоративне мистецтво найповніше розкриває свій зміст в ансамблі, для естетичної організації якого воно створене (інтер єр по­мешкання). Це мистецтво супроводжує людину в повсякденному житті, створюючи для неї красу, зручність усередині та навколо житлових і гро­мадських споруд. Воно прикрашає побутові речі (наприклад, посуд, меблі та ін.) та й саму людину, створюючи для неї одяг, прикраси, аксесуари тощо. Твори декоративного мистецтва — живі записи діянь людини, її прагнень і почуттів, задумів. Вони відображають стиль епохи.

Декоративне мистецтво пройшло величезний шлях розвитку — від еле­ментарних, примітивних прикрашань первісною людиною різних знарядь, глиняного посуду, одягу до складного комплексу численних виробів у су­часному інтер’єрі, місті (хатнє начиння, прикраси та оздоби тощо). Здав­на людина, майструючи різні вироби, не лише задовольняла свої утилі­тарні потреби, а й творила «за законами краси».

Краса виробів декорагивного мистецтва досягається завдяки декоратив­ності форми.

Декоративність є якісною особливістю твору мистецтва. Вона визна­чається його композиційно-пластичним складом, колористичною систе­мою і виступає формою вираження краси. Предмет стає декоративним через показ своїх зовнішніх зв’язків, які водночас стосуються його влас­них структурних характеристик. Декоративність виступає у двох іпоста­сях: як внутрішня (притаманна конструкції, композиції, формі) ізовнішня («декор» — додаткове прикрашання, «вторинне світло краси»). Так, у юве­лірному мистецтві майстер не лише будує форму як прикрасу, а й досягає її довершеності, додаючи нові елементи (інкрустація, гравірування, шліфу­вання тощо). Завдяки цьому внутрішня і зовнішня декоративність синте­зуються, доповнюють одна одну і створюють красивий предмет — оздобу, яка прикрашає людину, дає їй радість.

Якість декоративності потребує особливих прийомів і типу художньо- образного мислення, міфо-поетичного ставлення до дійсності. У цьому розумій ні декор (як важлива складова виразності твору декоративного мис­тецтва) може визначатись як простий (однорідна фактурна обробка по­верхні), наприклад фарбування, шліфування, та складний (з додаванням орнаменту).

♦ Розгляньте предмети навколо себе. Знайдіть у них ознаки декоративності. Внесіть цей термін до своїх робочих словничків. Розгляньте також і ди­тячі малюнки. їхньою головною ознакою є саме декоративність. Спробуйте визначити, в чому вона полягає.

Орнамент (від лат. оглашетит — прикраса) — візерунок, утворений ритмічною упорядкованістю елементів. В основі елемента проглядається предметна форма, яка набуває значення символу. Символ виступає якде- коративний мотив (сонячне коло, лінія хвилі, кінь, птах, листя, квітка тощо). Як правило, це стилізоване (узагальнене, спрощене, нереалістич­не) зображення рослин, тварин, природних явищ, людей.

Усе те, що сприймається нами просто як декор, здавна наповнювалося глибоким смислом. Елементи (знаки) орнаментів мали значення символів, а їхньому сполученню надавалася певна роль (сповіщати, пояснювати, застерігати, вітати). У цьому виражалася утилітарна функція орнаменту (бути формою спілкування між людьми, позначати власника речі). Есте­тична функція виникла пізніше. Це добре ілюструє народна іграшка, яка спочатку слугувала атрибутом релігійних обрядів. На іграшках часто трап­ляється знак сонця — предмет особливого шанування наших пращурів. Хвилясті лінії означають небесну вологу (вода, дощ); чорні крапки — на­сіння в землі. Смисл орнаменту зрозумілий: зігріте сонцем і напоєне не­бесною вологою зерно проросте — і почнеться нове життя.

Орнамент має не лише утилітарне та естетичне значення. Він є само­стійним, дуже мудрим мистецтвом — символічного осягання реальності.

+ Спробуйте скористатися таким способом пізнання дійсності!До речі, він є дуже близький дітям дошкільного віку. Виконайте нескладні вправи-тре- нінги «на кодування» і «розкодування» предметів та явищ дійсності (на­приклад, створіть календар погоди, природи).

Що таке символ і які його функції?

Світ символів — це світ відповідностей (соггевропсіеше). Символ (від грец. БутЬоІоп — розпізнавальна прикмета) є категорією художнього об­разу в мистецтві і водночас знаком. Будь-який символ — це образ з прита­манним йому певним смислом. Смисл символу не можна розшифрувати простим зусиллям розуму, з ним треба «зжитися», «ужитися» в нього. Сим­вол є багатозначним і змістовним, він пов’язаний з багатозначністю та цільністю світу. Структура символу спрямована нате, щоб занурити кож­не окреме явище у стихію «започаткування» і дати через нього цілісний образ світу.

Орнамент, як і картина, скульптура, архітектурний твір, є естетичним знаком, так само складним, оскільки містить певну інформацію в художній формі. Для її розуміння також потрібна комунікація. Успішність цієї кому­нікації залежить від особливого творчого обдаровання (вміння побачити, відчути прихований смисл у знаках, символах, сигналах, які посилає гля­дачеві автор). Особливий символічний досвід народжує новий орган сприй­мання, в якому зір, слух, нюх і дотик ніби зливаються в одне, породжуючи явище сінестезії, котра є ще однією спробою описати те, що не підлягає описанню — природу символічного пізнання. Таким є погляд на символ засновників європейського художнього символізму (Платон, І. Кант,

А. Шопенгауер, Ф. Ніцше, Е. Гартман, В.Соловйовта ін.).

Осмислення орнаменту з позиції теорії символів відкриває його нові можливості для розвитку особистості. Крім утилітарної, естетичної функції, йому притаманні і виховна, просвітницька, гедоністична, соціалі- заційна, комунікативна, сугестивна, евристична, компенсаторна та інші, які є характерними для мистецтва загалом.

Функціонально-символічна природа орнаменту дає підстави для того, шоб ввести орнамент до інформаційного простору дитини, тобто до інтег­рованих освітніх програм. Робота з орнаментом може становити зміст пар­ціальної програми декоративної діяльності у структурі загальної інтегро­ваної програми для дошкілля. Завдання педагога полягає в набутті тих професійних умінь, які дадуть змогу оптимально реалізувати особистіс- но-розвивальний потенціал орнаменту.

♦ Розгляньте окремі орнаменти, визначте елементи, які утворюють орна­мент. Скористайтеся довідниками: Карр-Гомм С. Словарь символов в ис­кусстве. — М., 2003; Энциклопедия символов, знаков, эмблем/Авт.-сост.

В. Андреева и др. — М., 2001 — і знайдіть символічне значення зображених в орнаментах предметів (найчастіше це квітка, птах, гілля певного дере­ва, ягоди). Складіть робочу таблицю з символіки кольору та орнаменталь­ного мотиву.

Ці вправи допомож>ть вам розвинути власну уяву і фантазію, асоціа­тивне мислення, збагатять інтелектуально-емоційну сферу особистості тощо. Усе це дасть змогу розгорнути цікаве й корисне для дітей спілкуван­ня на матеріалі орнаменту, грамотно визначити мету і зміст декоративної діяльності дошкільнят, форми її організації та ін.

Робота з орнаментом — багатоструктурний процес, спрямований на розвиток усіх сфер особистості (інтелектуально-естетичної, соціально- комунікативної, креативної тощо).

♦ Визначте потенціал орнаменту для кожної сфери особистості.

Для успішної професійної діяльності педагог мусить бути компетент­ний у галузі теорії і практики орнаменту: знання про орнамент (розумін­ня його законів), принципи декорування, образотворчі вміння.

♦ Знайдіть якнайбільше відомостей про орнамент, скористайтеся міфами, ле­гендами, казками; намалюйте орнаменти, оволодійте прийомами стилізації (тобто трансформування реаііьних природних 4юрм в орнаментальні мотиви). У довідковій та мистецтвознавчій літературі орнамент визначено як прикрасу, візерунок, який створюють для прикрашання різних предметів, або як самостійний артефакт: знак та символ культури, перша форма мистецтва.

Орнамент оперує відстороненими абстрактними формами, або стилі­зованими реальними природними формами. Вони становлять орнамен­тальний мотив. За мотивами орнамент може бути геометричним, рослин­ним, зооморфним, антропоморфним.

Геометричний орнамент складається з геометричних форм: геометричні фігури (трикутник, овал, коло, хвиляста лінія, меандр, ромб, хрест та інше). Своїм походженням вони пов’язані із солярними (сонячними) знаками і символізують Всесвіт.

Рослинний орнамент складається зі стилізованих (спрощених, узагаль­нених) зображень рослинного світу. За формою вони нагадують, наприк-

лад, квіти, ягоди, листя, гілки, пуп'янки, і символізують висловлення різних почуттів, станів душі тощо (троянда — кохання, вишня — добрі спра­ви, лавр — перемога, плющ — безсмертя).

Зооморфний орнамент складається зі стилізованого зображення пред­ставників тваринного світу (птахи, риби, земноводні, комахи, плазуни тощо). Вони також можуть розглядатись як символи (метелик — відро­дження, безтурботність; голуб — знамення, любов, мир, злагода; жура­вель — пильність).

Антропоморфний орнамент містить стилізоване зображення людини (жінка — берегиня, мати).

За характером групування елементів розрізняють: стрічкові, центричні, сітчасті, замкнені, геральдичні орнаменти. У стрічковому орнаменті смуга простягається як стрічка, по всьому виробу. У сітчастому кожен елемент розмішений ніби в окремій чарунці сітки і в кожній повторюється. Замк­нений, центричний орнамент складається з одного великого мотиву, не поєднаного з іншими елементами (наприклад, як в орнаментиці кили­ма), або пов’язаного з формою предмета (повторює обрис виробу, який прикрашається). Геральдичний орнамент (від лат. heraldica, heraldus — оповісник, глашатай) пов’язаний з гербознавством. Герб (пол. herb; нім. erbe — спадщина) — емблема, спадковий знак, який містить фігури та пред­мети із символічним значенням. Найчастіше геральдичні орнаменти утво­рюють тотемні зображення тварин — «предків» роду. Цими зображеннями почали користуватися для позначання території, яка належить роду (герб міста, герб країни). Герб може мати також і приватна особа. У такому разі він відображає особистісні риси людини, рід занять, соціальний стан.

♦ Намалюйте різні орнаменти. Скористайтеся символікою рослин, кольо­рів, тварин, предметів і спробуйте розробити власний герб, емблему своєї родини. Проаналізуйте герб нашої держави. Сформулюйте і «закодуйте» зображальними символами девіз вашого життя.

Композиція орнаменту зумовлена формою предмета, для якого він призначений. Характерні ознаки орнаменту — симетрія, повторення, чер­гування елементів (ритм). Орнаментальний ритм буває простий і склад­ний. Простий ритм характеризується повторенням одного елемента. Склад­ний ритм передбачає чергування елементів за кольором та формою. Звідси можна виокремити прості та складні орнаменти. Прості складаються з одного-двох елементів, складні — з кількох (серед них виокремлюють го­ловні й додаткові — зв’язки). Кольорова гармонія (барвистість, контраст) у поєднанні з ритмом та симетрією виступають елементами у структурі декоративності орнаменту і пов’язані з його естетичною оцінкою.

Як засіб передавання настрою та емоційної виразності зображення, орнамент відіграє певну роль у декоративно-ужитковому мистецтві. Тут орнамент виступає як виражальний засіб, елемент, який збагачує предмет тим, що надає йому виразності, якої не було раніше. Завдяки орнаменту побутові речі іноді стають витворами мистецтва (ремесла), здатними збу­дити естетичні почуття.

Вміле володіння орнаментом народжує у предметі цілісний та краси­вий декоративний образ, пов’язаний з функціональністю предмета в соці­умі, його призначенням (утилітарністю). Оскільки орнамент є носієм ху-

дожньої інформації, він не механічно наноситься на предмет. Орнамент виявляє та підкреслює тектоніку (будову, форму, конструкцію) предмета (хатнє начиння, одяг, знаряддя праці, кераміка, зброя, тканини, архітек­турні споруди та ін.). Він сприймається у зв’язку з предметом, який при­крашає. При цьому орнамент втрачає самостійне значення як твір стан­кового мистецтва.

Від орнаменту походить розпис — орнаментальна або сюжетна компо­зиція, створена засобами живопису на різних частинах архітектурних спо­руд, а також на виробах декоративно-ужиткового мистецтва. Декоратив­ним розписом прикрашають вироби з кераміки, пап’є-маше, металу, тка­нин та іншого. Розпис складається з таких елементів, які утворюють і ор­намент. Для нього також характерні геометричні, рослинні, зооморфні, антропоморфні мотиви. Колір, ритм, композиція становлять систему ви­ражальних засобів розпису. Серед елементів розпису можна класифікува­ти головні та додаткові (зв’язки). Основні види композиційного ритму в розпису — центричний, геральдичний, сітчастий, замкнений.

Завданням розпису є виявлення пластичної форми та утилітарного при­значення виробу, підкреслення його зв’язку із середовищем, інтер’єром.

Декоративний розпис тяжіє до народного мистецтва. Часто характер декору, виражальні засоби мають народне, навіть язичницьке походжен­ня і містять зашифровану систему образів (дерево, птах, кінь, жінка та інше).

Орнамент може додавати предмету емоційності, краси, підкреслити форму, збагатити численними варіантами й відтінками поетичного на­строю, акцентувати буденність чи святковість призначення.

♦ Розгляньте для прикладу посуд: святковий та повсякденний сервізи (набори

посуду).

Стосовно походження орнаменту існує низка теорій, але всі вони так чи так пов’язані з обгрунтуванням його функціональної природи, знако­во-символічної основи. Орнамент є результатом спілкування людини з дійсністю, пізнання цієї дійсності та визначення себе в ній. Смисл знаків і символів в орнаменті пов’язаний з осмисленням природи й космосу. Кольорове рішення пов’язане зі станом душі, настроєм, емоціями (жов­тий — щастя, зелений — надія, синій — мудрість, червоний — життя, лю­бов). Прикрашання предметів виникло у процесі праці як прагнення лю­дини позначити свою індивідуальність (власність), виразити своє естетич­не ставлення до предметів та речей, бажання краси та самовираження.

Орнамент у філософсько-мистецтвознавчих дослідженнях визначається як елемент культури народу, нації, «документ епохи», особливе мистецт­во, форма мистецтва. Орнамент є також однією з найхарактерніших оз­нак художньою стилю, оскільки вбирає в себе особливості мистецтва сво­го часу: меандр (геометричний орнамент, утворений неперервною прямою лінією, зламаною під прямим кутом) своєю шляхетною простотою і рит­мом є типовим для античної класики; крабби (рослинні елементи) та хрес- тоцвіти (стилізовані квіти) відповідають складному ритму готичного сти­лю; химерністьрокаилів (стилізовані мушлі) відповідає примхливим фор­мам рококо; лік горські зв’язки і трофеї (декоративно згрупована зброя) підтримують урочистість ампіру

Краса матеріалу, про­порційність, ритмічна структура (гармонійність, виваженість, врівнова­женість) іноді бувають єдиними засобами втілення емоційно-образного змісту. Предмети і без характерного зовнішнього декору (орнаментації) визнаються красивими. Емоційно-змістовий образ часто активізується образом-асоціацією (порівнянням форми предмета з краплинкою, квіт­кою, фігурою людини, тварини). Декор, з’являючись на виробі, також сут­тєво впливає на його образну структуру. Нерідко саме завдяки декору побу­товий предмет стає витвором декоративно-ужиткового мистецтва. Для створення декору широко застосовуються орнамент та елементи інших видів зображального мистецтва (живопис, скульптура).

Історія декоративно-ужиткового мистецтва розпочалася в ранній пе­ріод розвитку суспільства, тоді це мистецтво було основною галуззю худож­ньоїтворчості. Найдавніші приклади позначені доісторичною добою. Вони підтверджують широке коло уявлень про світ і людину, їм властиві виключ­на змістовність образів, увага до естетики матеріалу та естетики праці, ра­ціональної будови форми, підкресленої декором. Ця тенденція збереглася в народній творчості (народні художні промисли) навіть до наших часів.

З виникненням класового суспільства провідну роль стала відігравати особлива галузь декоративно-ужиткового мистецтва, яка обслуговувала верхівку суспільства. Дедалі більшого значення набував інтерес до багат­ства матеріалу й декору, до їхньої рідкісності та вишуканості (предмети культових ритуалів), придворних церемоній, прикрашання помешкань знаті). У них заради підвищення емоційного звучання порушувалися прин­ципи побутового призначення.

Становлення, еволюція та зміна художніх стилів у декоративно-ужит­ковому мистецтві відбувалися відповідно до їхньої еволюції в інших видах мистецтва. Тенденції еклектизму (від. грец. екІекикоБ — здатний вибира­ти), поєднання різнорідних художніх елементів, характерні для періодів спадів мистецтва, пошуків нових форм та засобів, привели у другій поло­вині XIX ст. до поступового зменшення естетичної якості та емоційно- образного змісту декоративно-ужиткового мистецтва. Втрачався зв’язок між декором та формою, художньо вирішений предмет підмінявся при­крашеним. Негативно позначився на цьому мистецтві і розвиток масово­го промислового машинного виробництва. Художники намагалися про­тиставити масовому виробництву тиражованих, часто позбавлених смаку, предметів унікальні, виготовлені за індивідуальними проектами в умовах ремісницької майстерні предмети і відродити емоційно-образну цільність та змістовність художньо осмисленого середовища.

У XX ст. відкрилися нові перспективи створення художньо-змістового середовища для праці та побуту народу. Революційні ідеї сприяли виник­ненню жанру агітаційного фарфору (1918—1925). Це був посуд і скульптура, які нагадували політичний плакат. Систему декору становили яскраві на- писи-агітки, стилізовані зображення людей, революційна символіка. Сьо­годні ця серія є раритетом, як арт-факт історії. Завдання створити комплекс­не оздоблення квартири трударя, гуртожитків, клубів тощо відкривало шля­хи для творчих пошуків конструктивістів, функціоналістів, що багато в чому сприяло появі дизайну. Абсолютизація формально-технологічного аспекту в художній творчості супроводжувалася зменшенням ролі декору у ство­ренні художнього образу в декоративно-ужитковому мистецтві.

З 30-х років XX ст. спостерігається відродження народних промислів та інтересів до художньої спадщини. Декоративно-ужиткове мистецтво повернулося до художніх традицій минулого. З тих часів до сьогодення змінювалися стилі та «мода на мистецтво», але унікальні рукотворні ви­роби залишаються візуальними акцентами в художньоорганізованому се­редовищі. Сьогодні майстрами активно використовуються нові техніки декоративно-ужиткового мистецтва: батік, гобелен, іграшка, інтарсія, флористика, маркетрі, теракота, філігрань, шпалера, тиснення, мережи­во. інкрустація і таке інше.

Скористайтеся книжкою: Популярная художественная энциклопедия: Ар­хитектура. Живопись. Скульптура. Графика. Декоративное искусство/ Гл. ред. В. М. Полевой. — М., 1990. — Кн. 1—2. Знайдіть визначення цих термінів. Вивчайте можливості використання технік декоративно-ужит­кового мистецтва у професійній діяльності.

Декоративно-ужиткове мистецтво — одна з важливих галузей культу­ри українського народу, історія українського народу є водночас історією його творчості, майстерності, мистецтва художньої обробки природних мате­ріалів.

Декоративно-ужиткове мистецтво України, як і світове, має глибоке народне коріння і пов’язане з тими матеріалами, які видобуваються у кожній конкретній місцевості. Територіальне становище України є уні­кальним: її кліматичні умови забезпечують різнобарвне та багате своїм складом природне середовище — тваринний і рослинний світ, корисні копалини. Усім цим треба вміти користуватися, щоб зберегти та примно­жувати, створюючи водночас «іншу природу», цивілізацію, комфортне існування людини.

Декоративно-ужиткове мистецтво України надзвичайно різноманітне за формами, жанрами, видами, має давню, багатовікову історію. Воно органічно пов'язане із працею та побутом людини. Провідними його ви­дами є ткацтво, килимарство, художня обробка дерева, вишивка, керамі­ка. художнє скло, фарфор, декоративний розпис. Своїм походженням вони зобов'язані народним ремеслам: гончарству, ткацтву, чинбарству, виши­ванню, ковальству тощо, тому це мистецтво грунтується на певних тра­

диціях і технологіях підготовки та обробки матеріалів. Сьогодні декоратив­но-ужиткове мистецтво України існує як кустарне (авторське) і промислове.

Обробка рослинного волокна (льону, конопель) та вовни започаткува­ли ткацтво — виготовлення тканин на ткацькому верстаті за технологією переплетіння ниток (див. кольор. вкл., мал. 34—35). Сучасна промисло­вість випускає білі, гладкофарбовані та

набивні барвисті тканини. Ткац­тво поширене по всій території України, особливо в Поліссі, Галичині та в гірських районах Закарпаття і Прикарпаття. У цих регіонах побутує та­кож килимарство, виготовляють килими вручну на верстатах, фарбуючи вовну в різні кольори. Килими з різних областей України вирізняються своїми особливостями. Наприклад, килими Полтавщини мають пишний рослинний орнамент у вигляді гілки або квітки, що кілька разів у кладаєгь- ся на полі килима. Більш насичені за кольором килими Київщини. В їхніх композиціях присутня кайма, яка також заповнюється квітковим орна­ментом. Подільським килимам притаманний рослинно-геометризований орнамент з введенням стилізованих зображень, птахів, постатей людини. Гуцульським — яскраві геометричні узори (див. кольор. вкл., мал. 36—38). Декоративні тканини: рушники, скатерті, серветки, доріжки; предмети на­родного національного одягу (плахти, запаски, пояси, хустки) — також мають свої характерні мотиви, кольори, прийоми орнаментації і ткання. Наприклад, для виробів Київщини більш характерне поєднання черво­ного, чорного та білого кольорів.

Тканини західних областей України відзначаються пишною багатобарв­ністю.

♦ Розгляньте приклади цього виду декоративно-ужиткового мистецтва. Спро­буйте визначити способи його залучення до образотворчої діяльності дітей. Попрацюйте за технікою ткацтва, намалюйте візерунки килимів. Розглянь­те національний одяг, його складові, аксесуари. Доповніть словничок про­фесійних термінів.

З XVIII ст. відомі численні зразки народної вишивки, яка досягла сво­го розквіту в XIX ст., коли вже вишивати почали по всій Україні (переваж­но жінки).

Вишивка — давній улюблений засіб декорування предметів одягу, руш­ників, скатертин (див. кольор. вкл., мал. 32, 33). Майже кожна область, а часто й окремі села мають свої художні особливості й техніку виконання. На Київщині переважає рослинний орнамент із гронами винограду, ви­конаний у червоно-чорних кольорах. Ніжні й світлі або зовсім білі ви­шивки на Полтавщині. Роботи майстринь із с. Клембівки Вінницької обл. відомі в різних країнах. їхні дрібно членовані орнаменти, з перевагою тем­них кольорів, що виконані на білому полотні, вражають своєю майстер­ністю та витонченістю.

Для західних регіонів України характерний барвистий геометричний орнамент, який складається з простих елементів. У минулому їм надава­лося символічне значення. Геометричні орнаменти вражають чіткою рит­мікою, простотою та строгістю композиції, зв’язком з формою речі.

Рослинні орнаменти центру України доповнюються стилізованими зображенням птахів (зрідка тварин), іноді жіночої фігури з піднятими до­гори руками («маги-берегиня»), мотивом дерева («дереію-життя» або «ми­рове дерево»). Назви орнаментів пов’язані з фольклорною символікою, практичною діяльністю людей («сухарці», «грабельки», «старчики», «греч­ка», «вітряки»), а також їхніми уявленнями про тваринний світ («курячі лапи», «павуки», «раки»). Геометричні мотиви в українській традиційній вишивці зберігають назви: «прутик», «кривулька», «клинчики», «кружеч­ки». Геометризовані рослинні і стилізовані рослинні мотиви мають назви: «хмелик», «барвінок», «калинка», «сосонки», «рожа», «виноград». З небес­ною сферою пов’язана назва «зірки».

Техніка вишивки складається з понад ста видів швів: тамбур, низь, хре­стик, гладь; а також з інших традиційних технік (занизування, гладь «ка- чалочки», виколювання). Основні орнаментальні мотиви (геометричні, рослинні, зооморфні, антропоморфні) представлені в різному колірному вирішенні.

Художні особливості вишивок залежать не лише від використовува­них барвників, а й від матеріалу, тобто від якості полотна, ниток, а також технічних прийомів. На невибіленому домотканому полотні добре чи­тається узор, виконаний білою льняною ниткою; бавовняними, й особ­ливо гарусними нитками вишивався рельєфний орнамент.

Технічні прийоми виникли в різні історичні періоди. їх поділяють надві групи: лічильна техніка, що виконується за лічбою ниток тканини (наби- рування, лічильна гладь, низь, занизування і хрестик); нелічильна техніка, що виконується за наміченими контурами рисунка (тамбур, нелічильна гладь і хрестик по канві).

Вишивка є невід’ємним елементом традиційно-побутової культури україн­ського народу. Прагнення прикрасити свій одяг, дім завжди було властиве людині. За допомогою вишивки звичайний шматок домотканого полотна перетворювався на витвір мистецтва. Орнаментовані рушники, облямівки простирадл, наволочки оживляли інтер’єр сільського житла; прикрашений вишивкою одяг був органічним компонентом святково-обрядових дійств. За функціональним призначенням розрізнялися рушники побутові (ути­ральники); рушники для прикрашання (кількові). Вони є своєрідними та­лісманами. що оберігали житло від впливу ворожих сил.

Вишивка завжди сучасна, вона непідвладна віянням примхливої моди. Цінність народної вишивки не лише в можливості її використання у су­часному побуті. Асортимент виробів, оздоблених вишивкою, сьогодні дуже широкий: серветки, доріжки, саше, декоративні панно, покривала, порть­єри, «теплачі» для заварних чайників, одяг. їх використання в сучасно­му інтер’єрі надає домівці індивідуальних рис, стильових особливостей, прикрашає його. Органічне поєднання вишитих тканин з іншими деко­ративними тканинами, килимами, керамікою досягається за умови відсут­ності суперечностей в їхньому помірному вирішенні, стилістиці, орнамен­тиці.

♦ Скористайтеся альбомом: Знаки (155 стародавніх українських вишивок / Упоряд. Т. О. Островська. — K., 1992. Ознайомтесь із символікою україн­ської вишивки. Допоможе вам навчитися основ цього мистецтва альбом: Сорокина Л. М. Учись вишивать. — K., 1985.

Набуті знання та вміння збагатять вашу професійну підготовку і навіть допоможуть поліпшити якість життя. Адже заняття вишивкою можна роз­глядати як арт-терапію.

Дітям дошкільного віку показують вишивки, вишиті речі, одяг. Вони можуть малювати візерунки за мотивами вишивок. У віці 5—7 років із за­доволенням виконують прості вишивки хрестиком, гладдю, стебельчас­тими швами по намічених контурах рисунка.

Народна архітектура України формувалась упродовж століть, поступо­во вдосконалюючи прийоми та форми, які найбільш повно відповідали умовам життя й естетичним потребам народу. Традиційні риси, технічні навички, художня майстерність передавалися від покоління до поколін­ня. На формування і розвиток народного житла впливали особливості со­ціально-економічного і культурного розвитку різних областей України, взаємозв’язки із сусідніми народами, природно-кліматичні умови, наяв­ність місцевих будівельних матеріалів, як правило, таких, що існують та слугують недовго (дерево). Переважна кількість пам’яток культового де­рев'яного зодчества належить до XVII—XVIII ст., а житлові сільські спо­руди збереглися лише з другої половини XIX ст. (Церква св. Миколая у Вінниці; Музей народної архітектури й побуту в Переяславі-Хмельницько- му; Музей народної архітектури й побуту в с. Прилісному на Донеччинні). За всієї різноманітності та багатства видів і типів споруд у різних областях України (Полісся, Карпати. Прикарпаття, Закарпаття, Буковина, Поділ­ля, Слобожаншина, Середнє Придніпров’я та Південь України) народне житло позначене спорідненістю планувальних та конструктивних рішень, які свідчать про його самобутність та національну своєрідність.

Житло в різних регіонах будувалося з матеріалів, що переважали у місцевості (Полісся й Карпати, Північ України — дерев’яні будівлі; Півден­на Україна — глиняні та саманні, кам’яно-вапняні).

Декоративне оформлення — різьблення, в інтер’єрі — декоративні тканини, рушники. Інтер’єр гуцульської хати — сволоки, одвірки, мисни­ки — прикрашався різьбленням, килимами, вишивками. Розмальовані хати Закарпаття схожі на житлові споруди Молдови та Румунії.

В Україні здавна виготовляли з дерева кухонний посуд, хатнє начиння, транспортні засоби, знаряддя праці та багато іншого. Особливо великого розвитку набула деревообробна промисловість на Поліссі та в лісостеповій зоні, де є достатній вибір різноманітної деревини. Найдавнішими спосо­бами обробки деревини були випалювання та видовбування (вирізування).

Стельмаство — виготовлення саней та різноманітних возів, а також де­талей до них.

Бондарство — виготовлення бочок, баклаг, бариль, відер.

Теслярство — будівництво житла і господарських будівель, церков, шо подекуди обходилося без жодного цвяха.

Столярство — передбачало більш тонку роботу, виготовлення дверей, вікон, наличників, хатнього начиння (столи, лави, ослони, скрині тощо).

Різьблення по дереву — один з найдавніших видів мистецтва. Сучасні майстри прикрашають вироби різьбленими узорами, намагаючись орна­ментацією підкреслити їхню форму і призначення. Продовжуючи чудові традиції плоскої різьби, якою прикрашалися скрині, ярма, вози, сани, майстри створюють нові високохудожні вироби. Багаті за оздобленням роботи гуцульських майстрів з Івано-Франківської області. Рахви, бакла­ги. шкатулки, декоровані в техніці інкрустації (від пізньолат. іпсгувіаіїо — покриття корою), інтарсії (прикрашання виробів узорами з іншого мате­ріалу, наприклад, металу, скла, перламутру, бісеру, дерева різних порід). У жанрі круглої скульптури працюють лемківські майстри, твори яких відзначаються неабияким почуттям пластики, психологічним трактуван­ням образі». Серед уславлених майстрів Ю. та М. Шкрібляки, В. Будула, Д. Білинський, Ф. та П. Юхименки, І. Луговяк. Вони започаткували тра­диції художньої обробки дерева, які розвивають сучасні майстри.

За допомогою художнього різьблення, випилювання, випалювання, фарбування українські майстри виготовляють меблі, скульптуру, іграш­ки, посуд тощо. Стриманість у кольорах, художній такт, відчуття пласти­ки дерева дають змогу говорити про високу художню культуру українських ремісників, з якою можна ознайомити дошкільнят.

У поліських районах України, на Закарпатті, Прикарпатті, Львівщині, Яворівшині помітне місце посідає плетіння з кори дерева (берези або липи), а також злози (коробки, кошелі, меблі, взуття-личаки). На Терно­пільщині поширене плетіння з рогозу. Плетені речі також відзначаються художньою довершеністю.

♦ Спробуйте цю техніку, адже вона є цікавою і доступною для дітей.

Україна багата на родовища глини.

Гончарство (художня обробка глини) увібрало в себе технічні навички й художні традиції, що існували ще з часів неоліту. Виготовлення кераміч­них виробів — трудомісткий і довготривалий процес, що потребує від май­стра володіння різними навичками — починаючи від вибору глини і закін­чуючи термічною обробкою виробів. Вони виконуються вручну, на гон­чарному крузі. Сформований предмет отримує рельєфне викінчення паль­цями, спеціальними паличками, на нього наноситься гравірований або кольоровий орнамент. У давнину в розмальовуванні виробів брала участь вся сім’я гончара. Для малювання вживали квач, куряче перо, ріжок, дере­в 'яний ніж — стек.

Керамічні вироби поділяють на чотири основні групи: побутовий по­суд, декоративний посуд, оздоблювальні плитки — кахлі, будівельні матеріали — черепиця, плоска цегла. До побутового посуду належать миски, полумиски, ринки, горщики-борщівники, кашники, глечики, тикви, барильця, ку­манці. До другої групи, крім декоративного посуду, належать також ди­тячі іграшки: баранці, півники, свищики тощо. Кахлі у великій кількості виготовляють на Харківщині, Донеччині і використовують для оздоблен­ня будинків. Черепицю здебільшого виготовляють гончарі Півдня Украї­ни. Поділля, Галичини і Закарпаття.

За особливостями художньо-декоративного оздоблення кераміки в Україні можна виділити кілька зон: північні райони, в яких переважають глини з окислами заліза (сіра кераміка); південно-східні, де в основному поширена зелена й золотиста полива, а також безполивний розпис жов­тою глиною («описка»); для Полтавщини характерні червоні миски з ши­роким «фляндрованим» розписом, що створюють майстри Опішні; кра­сою орнаменту, кольористістю й витонченістю вирізняється кераміка Поділля; високого рівня досягли у своїй творчості, особливо в техніці гра­вірування (ритування), майстри Косова і Пистина в Карпатах, умільці Со- кальщини в Галичині та Хустщини й Виноградівщини на Закарпатті. За безперечної спільності форм української кераміки кожний центр гончар­ства вирізняється своїми особливостями.

♦ Розгляньте зразки гончарства і спробуйте визначити способи його залу­чення до образотворчої діяльності дітей. Спробуйте різні техніки ліплен­ня й декорування. Вивчайте властивості глини (див. кольор. вкл.,мал. 39,

40, 42). ................

Виготовлення скла — гутництво — відоме в Україні ще з часів Київської

Русі. Мистецтво гу гного скла полягає у вільній обробці гарячої скломаси. Найбільшого поширення гутництво набуло на території Чернігівського та Волинського Полісся, шо зумовлено наявністю значної кількості по­трібної сировини: піску, крейди, вапна, тугоплавких глин і великої кіль- кос і'і лісового матеріалу, з якого добували вугілля, смолу та поташ.

Гутники виготовляли столовий, кухонний, аптечний посуд, місткості для зберігання й транспортування харчових продуктів тошо. Такий посуд часто прикрашався гутним декором (скляними джгутами, розетками, на- лепами, медальйонами-печатками, дрібним битим кольоровим склом), а також емалевим розписом.

Нашадки майстрів-гугників зберегли впродовж століть традиції україн­ського скла. Сьогодні на склозаводах Києва, Львова, Стрия працюють чудові майстри і художники-професіонали, які творчо використовують прийоми вільного видування, форми й методи оздоблення старої україн­ської гути. Наприклад, великою різноманітністю позначені твори львів­ських майстрів. їхні вироби (штофи, графини, фігурні посудини) тради­ційні за формою, виконані із кольорового або напівтонованого скла з ліпними прикрасами. Яскраві й виразні твори митців Київського заводу художнього скла найрізноманітніші за функціональним призначенням і художньою формою.

Вироби із фарфору (від тур. farfur — керамічні вироби, отримані за тех­нологією спікання маси із пластичної глини, каоліну, кварцу, шпату) — посуд, вази, скульптурні фігурки тощо вперше з’явилися в Китаї (IV— VI ст.). Сьогодні в Україні виробляють вази, столові, чайні, кавові серві­зи, що мають округлі пластичні форми, збагачуються розписом, викона­ним підглазурними чи надглазурними фарбами. Цікава за пластичним рішенням українська фарфорова скульптура, іграшка.

Особливо вирізняються твори київських митців, які використовують традиції народного малювання.

Яскравий декоративний розпис здавна побутує в різних областях Украї­ни. Розписами прикрашали хату, піч, стіни, меблі, посуд (див. кольор. вкл., мал. ЗІ). Розпис виконувався тонким пензлем з котячої шерсті, очерети­ною, трісочкою, пучками пальців. Орнаментальне багатство рослинних могинів українського розпису грунтується на красі, барвистості природи країни. Сьогодні розпис став самостійною галуззю декоративного мис­тецтва України. Такі його майстри, як П. Глущенко, Т. Пата, М. Прийма- ченко, К. Білокур, Є. Миронова є всесвітньо відомими корифеями цього мистецтва, авторками багатьох композицій: орнаментальних, тематичних, фантастичних, в яких опоетизовано життя людей, рослин, тварин. Робо­ти виконано здебільшого на папері яскравими фарбами (яєчною темпе­рою), невеликою кількістю нескладних мазків. У 1948 р. на Міжнародній виставці в Парижі декоративно-живописні картини К. Білокур були від­значені Золотою медаллю.

♦ Ознайомтеся з книжкою: Приймаченко Марія: Альбом/Авт. -упоряд. Н. I. Be-

лігоцька, — К., 1989.

Спробуйте помалювати в такій манері. Розгляньте також

дитячі ма­люнки і визначте можливості залучення українського розпису та станкового народного живопису до образотворчої діяльності дітей.

Обробка каменю. Територія України багата на різні види кам’яних порід. Як свідчать археологічні дослідження, вже в період первісного суспільства тут існували знаряддя праці та зброя з кремнієвими вставками. У добу Київської Русі різні види каменю використовувалися ремісниками для виготовлення пряслець, прикрас, форм для литва, у будівництві тощо.

Головними районами обробки каменю були Поділля, Волинське Поліс­ся, Нижнє Подніпров’я, Одещина, Карпати. Каменярі добували граніт та інші породи каменю, з яких виробляли різні предмети: млинові жорна, гострильні бруски, колодязні жолоби, бруківку і бордюрний камінь. У ве­ликій кількості добували камінь для зведення житлових і господарських споруд та надгробків. Починаючи з 20-х років XX ст. кам’янодобувна про­мисловість набула широкого розвитку.

Обробка металів. Виробництво заліза та його обробка методом гарячої ковки були відомі на землях сучасної України ще задовго до нашої ери. Це великою мірою визначалося наявністю багатих покладів червоного, бурого залізняку та болотяних руд — на Закарпатті, в Буковині та Гали­чині, по всій зоні Полісся, на Середній Наддніпрянщині. Ще й тепер існу­ють назви сіл з коренями руд (Рудна, Рудище, Рудка), гут (Гута, Гутисько, Гутово), буд (Буда, Будисько, Будише), що свідчить про переробку в цих місцях болотяної руди.

Ковальство у X—XII ст. досягло такого високого рівня, що деякі спосо­би обробки заліза і технології виготовлення знарядь праці та предметів по­бутового призначення без суттєвих змін дійшли до нашого часу. Найдавні­ша пам’ятка художнього лиття — дзвін Юрського монастиря уЛьвові, відли­тий 1341 р. місцевим майстром Я. Скорою. Відомим центром лиття XVIІ ст. було м. Глухів на Сумщині. Тут працювали І. та К. Балашевичі, щедро при­крашаючи вироби плоским геометричним орнаментом, написами, гербами.

Техніка лиття з кольорових металів була набагато складніша від куван­ня. Для цього з глини, змішаної з піском, виготовляли ливарні форми, в які наливали розплавлений метал. Після його охолодження форму розби­вали, звільняючи від неї відлиту річ. Метал плавили у спеціальному горні або навіть звичайній пічці.

Звісно, ці складні техніки обробки матеріалів не залучаються до обра­зотворчої діяльності дітей. Однак знання різних способів допоможе педа­гогу у загальному розвитку дітей та розвитку творчих здібностей щодо ко­ристування матеріалами. Наприклад, виготовлення скульптур з льоду у формах (експериментування з водою, кольоровою водою), виготовлення скульптур з воску, гіпсу (заливання у форми). За технологією різьблення можна розгорнути дитячу діяльність на пластиліні (пластини). Видуван­ня мильних кульок допоможе дитині з’ясувати принцип виготовлення виробів зі скла: ялинкових прикрас.

Майстри у різних регіонах виготовляють чудові речі з металу (квіти, меблі, посуд), вугілля, солі (квіти, скульптури). Усе це можна показати дітям, розповідаючи про винахідливість, відчуття краси, майстерність людини в розумінні матеріалів.

♦ Здійсніть невеличке краєзнавче дослідження у своїй місцевості, вивчайте матеріали, з якими працюють майстри у вашому регіоні. Експериментуйте з ними, створюючи цікаві й красиві побутові речі. Розвивайте свої дослід­ницькі і творчі вміння. Вивчайте природу — і вона допоможе вам знайти нові зображальні матеріали для професійної педагогічної діяльності.

Обробка шкіри та рогу. Вичинка шкіри і виготовлення з неї побутових виробів — одне з найдавніших занять українців. Досить високого розвит­ку техніка і технологія обробки шкур тварин досягли ще в давньоруський

період.

Цьому сприяло розвинуте тваринництво, значна кількість звіри ни в лісах, а також кліматичні умови, за яких необхідний був теплий се­зонний одяг. Мистецтво художньої обробки шкіри пов’язане з культурою Гуцульщини. Оригінальні шкіряні пояси, взуття та сумки, оздоблені ме­талевими прикрасами й аплікацією, доповнюють народний святковий чоловічий та жіночий одяг. Багаті традиції художньої обробки шкіри ви­користовуються в роботах сучасних художників-модельєрів.

Ріг у його природній формі використовувався в гончарному ремеслі для орнаментування посуду (ріжок), у мисливців — для зберігання поро­ху. Виготовляли ж із рогу ручки для ножів, гребінки тощо.

Україна відома також і як виробник паперу. Перша папірня з’явилась у 1541 р. в містечку Буськ, шо на Волині. У багатьох народів світу можна натрапити на вироби, вирізані з паперу.

В Японії існує популярне народне мистецтво складання паперу — оригамі. У давнину оригамі мало релігійне призначення, було храмовим мистецтвом. Виготовлення яскравих паперових фігурок являло собою свя­щенне ритуальне дійство. Ними прикрашали статую богині милосердя Каннон, шоб заручитися її прихильністю. Уміння складати з паперу вва­жалось ознакою освіченості і витонченості людини. З другої половини XIX ст. це мистецтво стало відоме за межами Японії. Щорічно вдень пам’я­ті трагедії атомного бомбардування Хіросіми та Нагасакі (1945) у небо Японії злітають мільйони паперових журавликів як прохання японського народу не повторювати таких жахливих експериментів.

А народ України здавна вмів витинати — вирізувати з паперу фігурки, квіти для прикрашання меблів, вікон. Ці нехитрі вироби розмальовували фарбами і наклеювали на стіни хат навесні. Так було веселіше й красивіше, їх наклеювали вареною картоплею або клеєм. Вироби мали назву витинан- ки, а найбільш майстерні та винахідливі навіть створювали справжні карти­н и. Інструментами для цієї роботи були ножиці, ніж, скальпель, лезо бритви.

Витинання у Європі набуло розвитку в XVI ст. Це техніка вирізування силуету. Симетрична форма досягалася через складання паперу навпіл, учетверо або увосьмеро. Предмет несиметричної форми вирізується за контуром чи без нього.

Мистецтво вирізування з паперу опанувало багато художників мину­лого: А. Дюрер, П. П. Рубенс, скульптор Б. Торвальдсен. Відомий казкар Г.-К. Андерсен був неабияким майстром вирізування і створив багатофі­гурні силуетні композиції за мотивами власних казок.

Наприкінці XVIII ст. та в першій половині XIX ст. мистецтво «чорного силуету» використовувалося як прикраса у дворянських сім’ях. Широко розповсюджені були профільні портрети та жанрові сценки.

У першій половині XIX ст. майстром силуету був Ф. Толстой. Його п’ят­десят робіт представлені в Ермітажі (Росія, Санкт-Петербург). Серед них — епізоди війни 1812 р., сцени полювання, морські та сільські пейзажі, жан­рові сценки, а також зображення комах та інше. Мистецтво силуету відрод­жувалося й розвивалося у XIX ст. і знайшло відображення у творчості та­ких художників, як Г. Нарбут, М. Добужинський, Д. Мітрохін. Особливої популярності набули витинанки О. Круглікової. Вона створювала карти­ни зі складною композицією, з великою кількістю фігур та деталей.

Відомі і художники з народу, наприклад К. Воробйов, який увесь свій вільний час віддавав улюбленому заняттю. Серед його робіт невеличкі за розміром, на чверть аркуша, зображення предметів з найдрібнішими де­талями. Особливо вдалими були зображення архітектурних споруд, які вирізнялися неперевершеною точністю, витонченістю й довершеністю.

В Україні були відомі й поширені паперові візерунчасті фіранки — за­навіски на вікна. У Кам’янець-Подільському існувала навіть профшкола витинання. Видатним майстром витинанок на Донеччині була К. Крох- маленко. Вона глибоко розуміла традиційний український орнамент і ви­користовувала його елементи у своїй творчості. Образи квітів поєднують в собі геометричний та рослинний малюнки, тяжіють до певної умовності, стилізації. Власне, це і є певною ознакою донецького орнаментального мистецтва. Елементами традиційного орнаменту Донеччини є «баранячі роги», «виноград», «хрести», «вазон». Вазон символізує «дерево життя». Дерево і пара птахів на ньому символізують подружнє життя, добробут, шастя. Орнаменти, які утворюють дивне поєднання рослинних і геомет­ричних образів, ше й досі трапляються на воротях, наличниках, віконни­цях жител деяких сіл краю.

Закріплення витинанки на кольоровому, білому або чорному тлі отри­мало назву аплікація

♦ Робота і папером у визначених техніках цікава, корисна й доступна дітям дошкільного віку. Тому спробуйте ці техніки. Скористайтеся, наприклад, посібниками: Гурьян О. О художнице Е. Е. Лебедевой и об искусстве выреза­ния. — М., 1960; Тарабарина Т. И. Оригами и развитие ребенка. — Яро­славль, 1997.

Художник І. Рєпін досконало володів витинанням у віці 4—5 років. Українська дівчинка Катя Ткач у чотири роки вперше вирізала кольорову сніжинку, схожу на Антошку з улюбленого мультфільму, потім бабусю з вели­кою парасолькою та собакою Кляксою, а в шість років стала учасницею ви­ставки дитячої творчості. У сім років у неї була персональна виставка.

Писанки — символ України, душа українського народу, праматір народ­ного декоративно-ужиткового мистецтва. Це шедеври мініатюрного живо­пису, в яких український народ виявив свій мистецький геній, свою здатність до творчого мислення, художнього узагальнення навколишнього світу. Ге- неза розвитку своєрідної мініатюри дає змогу спостерігати зміни, що відбу­валися в народній концепції краси впродовж століть: особливості орнамен­ту, колориту, техніки виконання. Важко знайти ще такий вид мистецтва, в якому гак яскраво відобразилися б усі сторони життя народу— історія, ужит- ковість, звичаї, вірування, естетичні уявлення, поетичне бачення.

Писанку розписують по всій території України і кожен регіон має свої особливості декорування. Чудовий звичай розписування яєць на знак вес­няних змін у природі, на честь Великодня, світлого свята Воскресіння

Христа існує і сьогодні.

В історії виникнення писанки можна виділити два етапи: дохристи­янський з першим її розквітом та християнський з піднесеною надпри­родною інтерпретацією символіки.

Легенди про створення всесвіту з яйця залишили нам давньогрецькі і давньоримські історики й філософи. За легендою, записаною Геродотом (490—430 рр. до н. с.), спіт виник з яйця, яке поклала птиця Фенікс у свя­тилище Геліоса.

Праписанками вчені вважають кам’яні галунки (ще з кам’яного віку) з примітивними узорами і зигзагами, хвильками, колами, стрічками, спіра­лями, квадратами, ромбами тощо. Первісні узори не зникли, усі вони дійшли до наших днів, значно збагатившись за багато сотень років. На зміну кам’яним галункам прийшла кераміка.

Найбільшого поширення у давні часи писанкарство набуло у нас в пе­ріод X—XIII ст. У цей час для ринків Київської Русі майстри майоліки виготовляли багато керамічних писанок. Деякі з них зберігаються у різних історичних музеях України. Під час розкопок археологи знаходять також глиняні писанки, вік яких вимірюється тисячоліттями. Пізніше почали виготовляти писанки на яйцях,.але, не курячих, а лелечих, бо вірили, шо лелека приносить у дім радість, то й писанка на такому яйці буде оберіга­ти оселю від злих духів.

Наприкінці XIX — на поч. XX ст. передова творча інтелігенція захоплю­ється народними писанками, починає їх збирати і вивчати. У роботах О. Пчілки, М. Драгоманова, В. Щербаківського звернуто увагу на писан­ки у зв’язку із вивченням орнаментики, виявлено народну термінологію мотивів і композицій, регіональні художні особливості, побутування в кон­тексті свята та обряду, розшифровано писанкові символи як відгомони культу Сонця гоїцо.

Сьогодні відомо кілька видів декорування яєць: крашанки (фарбування в один колір рослинним барвником, наприклад відваром цибулі); крапанки («зозулині яйця», мальовнича композиція з різнокольорових цяточок); дряпанки («крашанки», по яких голкою або іншим гострим металевим пред­метом видряпано орнамент); мальованки (яйця, розмальовані пензликом); писанки (яйця, розписані воском за допомогою писачка — тоненької ме­талевої трубочки).

Слово «писанка» походить від слова «писати» і, можливо, символічні зображення на писанках — це давні писемні знаки, якими користувалися ще задовго до запровадження кирилиці (абетки). У процесі розвитку куль­тури людства виникали різні способи письма: піктографічне — думку ви­словлювали за допомогою ряду малюнків, що пояснювали конкретну дію. З часом вони почали відігравати роль знаків, що передавали певні понят­тя (слова). Так з’явилося ієрогліфічне письмо. Разом з цим виникали зоб­раження, що були умовними знаками і виражали якусь ідею, а не кон­кретну подію. Вони відігравали роль магічних формул.

Знаки-символидля далеких наших предків були єдиним способом передачі думки. Символіч­них малюнків у писанкарстві понад сто.

Орнаментальне мистецтво писанки має свої закони — силуетну ви­разність, кольорову і тональну контрастність, гармонію, ритмічність, си­метрію, пропорцію, лаконізм, експресивність форм, органічне поєднан­ня композиційних засобів. Закони ці ніхто з народних майстрів не писав, але кожен з них їх відчуває і традиційно передає від генерації до генерації. Ці закони надавали художньому виробу особливого характеру, який по­лягав у своєрідності стилю.

Писанковий орнамент зумовлений матеріалом (сферичною формою яйця) і технологією його розпису. Яйце перетворюється на писанку лише тоді, коли отримує свою основну суть — символічні зображення. Темати­ка писанкових орнаментів пов'язана зі щоденним життям людей, із ха­рактером селянської праці, звичаями та обрядами, а також із соціальними та духовними традиціями.

Писанки XIX — поч. XX ст. дбайливо зберігаються в музейних та при­ватних колекціях. Вони є безцінним «словником» українського національ­ного орнаменту, який розкриває багатство традиційної художньої мови нашого мистецтва.

За мотивами орнаментики та оздоблення писанки класифікують на такі групи: геометрично-абстрактні; космічно-солярні знаки; фітоморфні; зоо­морфні, антропоморфні; побутово-предметиі; декоративні малюнки; полі­графічні елементи; дійові послідовно-розповідні малюнки (класифікація професора М. Сумцова).

Наведені групи мотивів виступають у писанковій орнаментиці і само­стійно, і в комбінації з іншими, причому часто одна група є домінантною, а друга її доповнює.

На Бойківщині та Гуцульшині поширені орнаментальні композиції з мотивів, шо символізують весняну грозу (мотив зигзага, ромб з крапкою, трикутники). У всіх регіонах України поширений мотив пояска-доріжки (шлях-дорога) у кількох варіантах. Мотив безконечника поширений у писанках Буковини, Київщини, Волині, Тернопільщини, Херсонщини. Геометричні мотиви орнаментів доповнює хвиляста лінія та її перетворен­ня (безконечник, гребінець, круторог, павучки, крученики, сороки, бара­нячі ріжки та інше).

Фітоморфний орнамент виник подібно до живої природи — місцевої флори, що оточувала народних майстрів. Його мотиви пройшли процес довгого графічного опрацювання. З рослин опускалися деталі, вони уза­гальнюватися, графічний рисунок спрощувався, схематизувався і так до- сяг чіткої абстрактної форми (листя — дубове, калинове, виноградне; бу­тони, багатопелюсткові квіти — розетки, повні ружі, дзвіночки, троянди, тюльпани, численні вазони та інше. Писанки з рослинним орнаментом поширені на Чернігівщині, Полтавщині, Поділлі, Львівщині.

На багатьох писанках поряд з геометричними символами трапляються зображення коників, оленів, баранців, риб, качок. Ці орнаментальні зо­браження, запозичені зі світу тварин і людини, утворюють зооморфні та антропоморфні мотиви. Вони переважають у гуцульських і буковинських писанках.

Чудовим прикладом зображення птахів на писанці є полтавська пи­санка «Сороки», де на чорному тлі намальовано птахів із білими хвоста­ми, хвилястими лініями білого, чорного га жовтого кольорів.

На основі місцевих особливостей можна виокремити писанки Прикар­паття, Поділля, Слобожанщини, Полісся, Наддніпрянщини, Закарпаття. Писанки Київщини жовто-ясно-зелено-червоні. Орнамент рослинний та геометричний. Писанкам Харківщини притаманні теплі кольори — гірчич- но-маслиново-коричневий на чорному тлі. Орнамент рослинний: кали­нове, яворове, дубове, кленове листя в оздобленні жовтої сосонки. До вишуканого товариства білих писанок належать деякі писанки Полтавщи­ни, Чернігівщини. Вони горять різнобарв’ям весни — жовті, ясно-зелені, червоні (півонії, тюльпани, трав’яниці, кукіль). Писанкові мотиви пере­гукуються з мотивами вишиванок та домотканих рушників.

Для виконання писанки треба підготувати куряче яйце. Воно має бути чистим, без плям, тріщин та подряпин. Добирають тільки біле яйце. До­цільно його видути.

Основними художніми матеріалами для розпису є віск та барвники. V давнину використовували лише органічні (природні) барвники. їх вироб­ляли самі писанкарі за традиційними рецептами з коріння чи кори різних дерев та кущів, з рослин і плодів. Найтиповішими кольорами у писанко- вому мистецтві є червоний, жовтий, зелений та синій (рожевий, пома­ранчевий, коричневий, чорний). Кольорова палітра писанок, головним чином, відзначається теплотою.

Сьогодні у фарбуванні писанок переважають промислові анілінові фарби.

З розписуванням писанок пов’язане також питання символіки кольорів. Різноманітні кольорові поєднання відіграють важливу роль у вираженні емоційних естетичних почуттів, впливають на психічний стан людини (чорний — смуток; білий — цнотливість; червоний — сила, здоров’я, лю­бов, влада, небесний вогонь; зелений — колір молодості, вільності, свобо­ди, свіжості; синій — небо, повітря, вода, космос, вірність, свіжість; жов­тий — достаток, радість). Кожний колір на писанці підтримує світлий настрій, оптимізм, є виразником радості і щастя.

Колір у писанці — то найвища нота її поетичності, її потроєна сутність: сутність існування, краси і надії.

Інструменти для роботи з писанкою. Спеціального інструмента для на­писання писанки промисловість не випускає. Для цієї мети існує специ­фічний інструмент — писачок, виготовлений самими писанкарями (тру­бочка з міді, бронзи, латуні).

Писати можна і пензликом. Діти дошкільного віку охоче розписують писанку або виконують декоративні малюнки за мотивами писанкарства. Тому спробуйте цю технологію, розмалюйте писанку. Робота з писанкою у дошкільному освітньому закладі може перетворитися на цікавий інтелек- туально-розвивальний процес, якщо ознайомити дітей із символікою пи­санки. Ознайомлення з писанкою є також

елементом парціальної програ­ми з народознавства.

Твори декоративно-ужиткового мистецтва так само поліфункціональні в соціумі. Своїми естетичними перевагами, образністю вони впливають на душевний стан людини, виступають джерелом тих емоцій, які визна­чають позитивне ставлення до світу.

Художні засоби в декоративно-ужитковому мистецтві підпорядковані практичному призначенню речі і пов’язані з особливостями матеріалу й техніки. Вони є досить умовними, оскільки мають одночасно і матеріальну, і духовну цінність. Синтетичний характер творів виявляє себе у єдності та неподільності утилітарної і художньої функцій виробів, зображального і тектонічного започаткування (від грец. іскюпікох — належний до структу­ри, упорядкування форми, художнє вираження закономірностей будови, зв’язок конструкції, функції та краси), «діалогу» візерунка з предметом.

Народні художні промисли

Народні художні промисли — одна із форм народної творчості (виготов­лення виробів декоративно-ужиткового мистецтва). Більшість народних художніх промислів сягають корінням у глибоку давнину, коли склалися домашні промисли та сільське ремесло. З розвитком економічних сто­сунків формувалися кустарні народні художні промисли, які працювали на ринок. В умовах капіталізму народні художні промисли набули харак­теру приватних майстерень. Часто вони не витримували конкуренції про­мислових товарів, вироджувалися і зникали. З кінця XIX — поч. XX ст. в багатьох країнах почалося відродження народних художніх промислів. Для них є характерним: колективна ручна творчість з використанням механізмів дія виконання окремих підготовчих і допоміжних операцій; досконалі технологічні процеси; підготовка майстрів способом сімейного передаван­ня творчого досвіду та навчання у спеціалізованих художніх школах. Істо­рично склалися центри народних художніх промислів.

Галузі народних художніх промислів; вишивка, кераміка, художні лаки, килимоткацтво; художня обробка деревини, каменю, металу, кості, рогу, шкіри і таке інше. Країни Азії, Африки, Європи завжди мали високий рівень розвитку національних художніх промислів, адже вони визначають обличчя держави, її народу. Як сувеніри, вироби народних художніх про­мислів поширюються по всій земній кулі і сповнюють унікальною енерге­тикою наше житло, навіюють приємні спогади про перебування у тій чи тій країні.

♦ Ці вироби можна залучати до інформаційно-освітнього простору дитини. Візьміть у руки такий виріб, адже він обов ’язково є у вашій домівці. Прига­дайте. як він з'явився у вас, фантазуйте й уявляйте. Напишіть ессе — «Спо­гади про літо», виконайте фантазію-малюнок «Віртуальна подорож до Африки» тощо. У такий спосіб можна спілкуватися і з дитиною 5— 7років. В Україні існують відомі народні художні промисли, які є елементом етнокультури та етнопедагогіки.

Приміром, у XIX ст. різьблення по дереву у Західній Україні перетво­рилося на своєрідний художній промисел. Тут створені різні художньо- промислові об’єднання: «Гуцульське мистецтво», «Спілка кустарів», «Гу­цульське різьблення». У Косові було організовано артіль «Гуцульщина», яка пізніше перетворилася на фабрику з філіями у селах Рика, Брустур, Яворів. У наш час цей промисел побутує у західній та південно-західній частинах України.

Для художньої обробки іуцульські майстри використовують деревину з красивою текстурою, яка піддається різьбленню та інкрустації (грушу, сливу, явір, клен, березу, липу), а для виробів з випалюванням — смереку. Орнаментальні мотиви глибокої давнини сьогодні набувають нового зву­чання. Косівські вироби з дерева випускають різьбленими та інкрустова­ними. Інкрустація виконується шматочками кольорової деревини, скля­ним і фарфоровим бісером, перламутром та металом. Техніку оброблення бісером і кольоровим деревом називають «викладанкою». Для оздоблен­ня деяких виробів застосовують лакування, розпис гуашевими фарбами, випалювання. Асортимент виробів Косівського художнього промислу складається із сервізів, ваз, шкатулок, настінних тарелей. наборів для спецій, свічників, чорнильних приладь, біжутерії. У районах Закарпаття виготовляють також скульптури малих форм, писанку (Космач, Рички, Старий Косів, Вербовець, Хомчин, Рожнев).

Яворівська іграшка — народний художній промисел із центром в м. Яворів Львівської області (див. кольор. вкл., мал. 41). Дерев’яна іграш­ка є емоційним мистецьким витвором зі своєрідною технологією виго­товлення та декорування. З усього арсеналу технічних прийомів декору­вання виробів з дерева яворівські майстри особливого значення надавали розпису, корені якого сягають давніх традицій. Художній промисел сфор­мувався у XVIII ст. як своєрідна школа виготовлення та розпису скринь і дитячих іграшок-забавок. Технологія розпису використовує як тло при­родний колір деревини. На ньому довільно розміщують жовтуваті плями, хвилясті смуги. Вони створюють основу наступного етапу розпису. На цих плашках малювали зеленими і червоними кольорами традиційні мотиви: «колко», «вербівка», «цяточки», «ружі».

Мотив «колка» — це кілька центрично розмішених кіл, різних за діа­метром. мальованих зеленими й червоними фарбами (без пробілу). У центрі кіл вписано восьмипелюсткові ружі або вербівки. Іноді в малі кола вписували мотиви сонечка, зазвичай червоного кольору. Майстри компо­зиції створювали комбінації різних мотивів, які розміщувалися на бічкахі причілках возиків, саней, запліччях крісел, на столиках; на шиїта боках коників, на крилах птахів. Іграшки розмальовували вільно, від руки, рос­линними барвниками, а з початку XX ст. — аніліновими. Пензлик виго­товляли з котячої шерсті.

Кераміка Опішні — народний художній промисел, започаткований у XIX ст. в с. Опішня Полтавської області (див. кольор. вкл., мал. 39). Це один з небагатьох традиційних промислів, який в умовах промислового виробництва зберіг елементи народної творчості. В його основі — ручна праця. Скульптурний посуд та іграшки ліплять руками, гончарний посуд формується вручну на гончарному крузі. Ручне формування і ліплення дають змогу майстрам варіювати традиційні для промислу форми, сприя­ють виявленню і розвитку творчих здібностей виконавців, уможливлю­ють швидке оновлення асортименту виробів.

Крім традиційного посуду, майстри виконують жанрову скульптуру, пластичне рішення якої підказане фольклором. Коні, баранці, корови, кози, свині, олені, півні та інші іграшки-свишики зробили відомими опіш- нянських майстрів. В Опішні ліплять анімалістичну скульптуру і різно­манітні за формою глечики, макітри, миски, баклаги та куманці.

Розпис являє собою стилізовані зображення природних форм (соняш­ники, мальви, тюльпани). Миски прикрашають фляндровим орнаментом або намальованими на дні рибами, птахами серед квітів і трав, гронами винограду. Кожна майстриня робить це по-своєму, вільно, від руки, без попередніх ескізів. Висушені вироби випалюють, поливають прозорою глазур’ю і знову випалюють в печах.

Косівська кераміка — народний художній промисел, що побутує на Іва- но-Франківшині (м. Косів) (див. кольор. вкл., мал. 40). Косівські худож­ньо-виробничі майстерні Художнього фонду України виробляють кухоннии посуд, анімалістичну скульптуру, кахлі, розписані своєрідним гуцуль­ським орнаментом. Матеріалом є місцеві червоні глини. Для оброблення застосовують ангоби і глазурі. Колорит розпису характерний — коричне­вий, жовтий, зелений на світлому природному тлі. В орнаменті перева­жають рослинні мотиви і зображення птахів. На деяких виробах, часті­ше — на мисках, трапляється складний розпис на теми життя Верховини. Розпис виконують технікою гравірування по вогкій поверхні із заливан­ням кольоровими ангобами та глазур’ю. Розписані дзбани, макітри, миски, тарілки та інше випалюють й отримують ефект патьоків фарби — оригі­нальний засіб виразності косівської кераміки. Закони творчості переда­ються із покоління в покоління і зберігаються завдяки династіям майстрів, наприклад таких, як династія Цвіликів.

Решетилівська вишивка — народний художній промисел з центром у с. Решетилівка Полтавської області. Рушники, серветки, скатертини, одяг з вишивкою є головними виробами (див. кольор. вкл., мал. 33). Для ви­шивок характерні монохромні геометризовані рослинні орнаменти (сині, коричневі, білі), виконані в техніці лічильної гладі, вирізування та вико­лювання. За композицією це вертикальні виткі гілки, що піднімаються від манжета до плеча (полика) сорочки. Ці ажурні вишивки надають полтавському народному костюмові самобутнього колориту. Для виши­вок Гіолтавшини характерні також геометризовані рослинні узори з пе­реважно червоно-чорною колірною гамою.

Центром народного художнього промислу є також с. Клембівка, що на Вінниччині.

Петриківськийрозпис — народний художній промисел, який спеціалі­зується на виготовленні декоративних предметів: шкатулки, тарелі, іграш­ки, скриньки, писанки та інше, що відзначаються своєрідною технологією (див. кольор. вкл., мал. 31). Старовинне село Петриківка Царичанського району на Дніпропетровщині є центром унікальної школи орнаменталь­ного мистецтва. Тут засновано фабрику «Петриківський розпис», а творчі роботи Т. Пати, Н. Білокінь, Я. Пилипенко, Н. Тимошенко, Ф. Панка, В. Соколенка, М. Тимченко у різні роки демонстрували зразки еволюції розпису за збереження стародавніх традицій кольору, мотивів, техніки, обладнання. Його походження пов’язують з національним звичаєм при­крашати чисто вибілені стіни хати, скрині, дерев’яний посуд різнокольо­ровим розписом. Він виконувався на папері і мав вигляд стрічкового ор­наменту. Ним прикрашали і предмети. Сьогодні багатий досвід петриків- ських майстрів перенесено на інші матеріали — порцеляну, текстиль, ме­тал. Він знайшов застосування в оформленні поліграфічної продукції, інтер'єрі громадських споруд.

Петриківські майстри віртуозно володіють різними прийомами — пись- мо-акварелль, яєчна темпера, олія. Розпис виконують тонким пензлем з ко­тячої шерсті, очеретинкою, трісочкою, пучками пальців. Колорит розпису будується переважно на градаціях трьох кольорів: червоного, жовтого, жов­то-зеленого, синього на чорному тлі (рідше — світлому). Головні орнамен­тальні мотиви — рослинні (цибулька, мальва, жоржина, розгалужене листя, травичка і таке інше). Усі зображення виконуються невеликою кількістю мазків (зернятко, гребінчик, горішок, перехідний мазок і таке інше).

Кожна майстриня має свій почерк, а розпис — свої стильові особли­вості, визначені смаком художниці, природними особливостями місце­вості. Наприклад, творчість П. Глущенко вирізняється безліччю імпрові­зацій на тему природи. Це композиції, побудовані за схемою букета, ки­лима. Майстриня не користується олівцем, вона відразу малює пензлем, власною пучкою, навкіс зрізаною рогозиною.

Кролевецьке ткацтво — народний художній промисел із центром в м. Кролевці Сумської області (див. кольор. вкл., мал. 34). Кролевецька фабрика художнього ткацтва виробляє тканини різного призначення (для рушників, скатертин, серветок, покривал, штор, меблівтощо) ручним спо­собом. Орнамент становлять геометризовані рослинні мотиви. Виробле­на тканина має біле тло і тканий візерунок з червоної бавовняної пряжі. Кролевецьке візерунчасте ткацтво уславило майстрів усього художнього промислу в інших країнах світу.

Сувенір

Сувенір (від фр. souvenir — художній виріб, предмет як згадка про відвіду­вання країни, міста, а також про людину) серед культурних цінностей посі­дає важливе місце. Історія сувеніра сягає давнини і пов’язана з магічними обрядами. Щоб уникнути нещастя, люди навчилися зображати божество на амулетах і користувалися для цього звичними матеріалами — глиною, деревом, металом. Від покоління до покоління ці предмети передавали життєво важливу інформацію. Отож сувенір був родовою пам’яттю, яка пов’язувала членів роду, сім’ю.

У наш час сувенір не менш популярний. Пам’ятний знак, вимпел, не­величкий предмет, що нагадує про події, свідками яких ми були, фіксує їх у нашій свідомості. Переважно сувенір є предметом декоративно-ужит­кового мистецтва та художньої промисловості.

До сувенірів належать предмети з такими ознаками: оригінальні, худож­ньо оформлені у традиційному національному стилі; відображають націо­нальні особливості, видатні події, пам’ятні дати, досягнення науки, куль­тури, мистецтва, спорту. Тим вони виконують пізнавальну інформаційну, естетичну, комунікативну, виховну та інші функції в соціумі.

Поняття «сувеніри» та «вироби народних художніх промислів» тісно по­в’язані між собою. Власне, кожен виріб народних художніх промислів — сувенір. Але ж сувенір є відтворенням оригіналу масовим тиражем. Сувені­ри виготовляють виробництва різних галузей промисловості і підприємства народних художніх промислів. Сировиною для виготовлення сувенірів слу­гують ті самі матеріали, що й для виробів народних художніх промислів.

Сувеніри класифікують: за призначенням (пам’ятний предмет), за спо­собом використання (утилітарній декоративні); за матеріалом (з дерева, кістки, рогу, перламутру, кераміки, шкіри, хутра, тканини, ниток, металу, каміння і таке інше).

'Значне місце серед сувенірів належить /г/?ам/і</(іграшки-сувеніри, іграш­ки-забави. національні дерев’яні іграшки). Найпоширенішою є лялька- мотрійка. Серед керамічних іграшок — фігурки тварин, свищики, ляль­ки. Текстильні сувенірні іграшки (ляльки з тканини, ниток), ляльки в на­ціональному одязі.

Серед сувенірів — нафудні значки, сувенірні медалі, плакетки, барель­єфи, сувеніри-символи (герби міст, сувенірні ключі, брелоки, сувенірні скульптури та інше).

З дітьми дошкільного віку можна розглядати сувеніри, колекціонувати й виготовляти для подарунків батькам на честь свят та гостям — відвідувачам дитячого садка, друзям.

Оригінальна і зручна форма побутової речі, барвистість вигляду, ціка­вий орнаменте змістом особистісно-розвивального спілкування з дити­ною, а простота багатьох технік відкриває можливості для спільних занять дорослого і дитини в декоративно-ужитковій діяльності (виготовлення іграшкового посуду, меблів, сувенірів), у вигляді розписування виробів.

Театрально-декораційне мистецтво

Театрально-декораційне мистецтво є галуззю декоративного й декора­тивно-ужиткового мистецтв і визначається як мистецтво створення зоро­вого образу спектаклю за допомогою декорацій, костюмів, гриму, освіт­лення, постановчої техніки.

Елементи театрально-декораційного мистецтва (костюми, маски) запо­чатковані ще у старовинних, первісних обрядах, іграх, ритуальних танцях та дійствах.

У театрах Давньої Греції вже в V ст. до н. е. існували об’ємні декорації, які сполучалися з живописними. Принципи театру Давньої Греції були засвоєні театром Давнього Риму, де почала використовуватися завіса.

У Середньовіччі фоном для театральних постановок слугував інтер’єр або зовнішня стіна храму.

Доба Відродження започаткувала тип архітектурно-перспективної де­корації, яка зображала площу або вулицю. Вона створювалася за допомо­гою розписаних полотен, які натягалися на рами.

З початку XVII ст. почали використовуватися сценічні механізми — те- ларії, шо давали змогу здійснювати зміну декорацій на очах у публіки. Виникли сист еми куліс — кони-коробки, кулісно-арочні декорації.

На межі XIX—XX ст. відбуваються дослідження природи і специфіч­них законів сценічного мистецтва, створюється концепція театру як син­тезу мистецтв. Живописці В. Полєнов, В. Васнєцов, М. Врубель, В. Сєров, К. Коровій стверджували принцип поетично цілісного трактування спек­таклю, колористичної єдності декорацій та костюмів.

У XX ст. проблема співвідношення правдивості й театральності активізу­вала нові пошуки в театрально-декораційному мистецтві: образної та емоцій­ної виразності, узагальнено умовного відтворення життя засобами кольору і ліній, об’ємно-просторової форми. Театральні декорації збагатилися живо­писними панно, барельєфами, стилізацією, підкресленим висвітленням тех­ніки сцени. У жанрі театрально-декораційного мистецтва працювали О. Го- ловін, М. Сапунов, С. Судейкін, Л. Бакст, К. Малевич, П. Філонов, М. Реріх. Створені ними декорації вражають багатством живопису, фантазії, смаком, колористичною цілісністю сценічного середовища і костюмів. Вони ствер­джують значення художника як повноправного співавтора спектаклю.

Сучасне театрально-декораційне мистецтво оптимально використовує можливості гриму і боді-арту (розпис на тілі), різні фактури «нетрадиційних» матеріалів (рогожі, мотузки, залізо, скло, синтетичні матеріали — пінопласт, фольга, плівка, люмінесцентні фарби, колажі, фото- та кіно- проекції, складна освітлювальна апаратура, навіть лазерний промінь). Однією з головних проблем стає взаємозв’язок сценічного дійства з гля- дацьким залом: використовуються варіанти позаконової декорації, «сце- ни-арени», влаштування спектаклів у позатеатральних приміщеннях, про­сто неба, у церквах, храмах, античних спорудах (наприклад, в Колізеї, Херсонесі, Бахчисараї, Воронцовському, Лівадійському палацах).

♦ Розгляньте ескізи декорацій в мистецтвознавчій і довідковій літературі. Спробуйте попрацювати над власним проектом декорацій до студентської вистави, концерту, шоу; до вистави у дитячому садку за казкою. Вивчайте можливості залучення цього мистецтва до образотворчої діяльності дітей.

Оформлювальне мистецтво

Оформлювальне мистецтво — галузь декоративного мистецтва, яка здійснює тимчасове художнє оформлення будинків, вулиць, площ, територій, садів та парків у дні свят, а також оформлення вітрин, демонстрацій, свят­кових маршів, спортивних виступів, експозицій, виставок.

Оформлювальне мистецтво послуговується виражальними засобами архітектури, скульптури, живопису, графіки, театру, музики, кіномистец­тва, світлотехніки і дає змогу створити зразки масового синтезу мистецтв, які досягають яскравого емоційного впливу як на учасника дійства, так і на глядача.

Оформлювальне мистецтво глядач сприймає із середини багатоплано­вого простору (наприклад виставки) або сам стає учасником художньо оформленого дійства, що розвивається в часі та просторі (народні гулян­ня, колони демонстрації). Призначення цього мистецтва — швидко й го­стро відіукуватися на події сьогодення, прикрашати масові свята з усією динамічністю, забезпечувати відносно швидкий і переважно одноразовий огляд. Тому оформлення передбачає використання легких і мобільних матеріалів та конструкцій, гострих просторових і колористичних рішень, складних художніх ефектів (освітлення, феєрверк тощо).

Важливе місце в сучасному оформлювальному мистецтві посідає ро­бота з удосконалення методів музейної та виставкової експозицій, вивча­ються закономірності сприймання їх глядачем. Майстри оформлюваль- ного мистецтва прагнуть активізації глядацького сприймання, відтіняю­чи найважливіші та цінні експонати, суттєві риси твору і знаходять для цього найбільш вдалі поєднання експонатів (зокрема різних видів мис­тецтва, наприклад, живопису, скульптури, декоративно-ужиткового мис­тецтва).

♦ Спробуйте себе в ролі оформлювача. Виконайте вправи зі складання букетів, аранжування квітів. Погляньте на свою кімнату очима оформлювача і зробіть в ній зміни. Оформіть виставки дитячої творчості. Доберіть му­зичний ряд до експозиції творів живопису. Поекспериментуйте зі світловим оформленням скульптур. Виконайте творчий проект оформлення дитя­чого свята (наприклад, 1 червня — День захисту дітей), скористайтеся символікою кольорів.

Дизайн

Дизайн (від англ. desing — проектувати, креслити, задумувати, а також проект, план, рисунок) — термін, який визначає різновид художньо-про­ектної діяльності, художнє конструювання предметів, проектування ес­тетичного вигляду промислових виробів та раціональне формування цілісного предметного середовища. Як вид мистецтва виник у XX столітті. У ширшому визначенні дизайн — художнє оформлення середовища, інте­р’єру, де всі елементи (меблі, драпірування, освітлювальні прилади, деко­ративно-ужиткові вироби) вирішені в єдиному стилі і створюють ансамбль.

Методи дизайну пов’язують споживчі, утилітарні та естетичні характе­ристики предметів, об’єктів, які призначені для безпосереднього викори­стання людиною, з їхньою оптимальною структурою і технологією виго­товлення.

Сьогодні дизайн стає знаряддям конкурентної боротьби і часто під­міняється стайлінгом (від лат. stylus — стиль), тобто модернізацією продук­ції до рівня комерційної вигоди відповідно до моди (зміна тільки зовніш­нього вигляду).

Творчим процесом опікується дизайнер. Він активно співпрацює з інши­ми спеціалістами (інженером-конструктором, технологом, соціологом, психологом і т. ін.). Для художнього конструювання характерне моделю­вання об’єкта на всіх етапах його розроблення. Це дає змогу перевіряти та добирати оптимальні варіанти композиційних, колористичних, ерго­номічних та інших рішень; при цьому модель не є ілюстрацією до проекту (зразком кінцевого результату), а виступає ніби інструментом проекту­вання. Вона постійно модифікується в процесі роботи і стає еталоном до­слідного зразка виробу.

Синтез мистецтв

Види мистецтва — ланки єдиного суспільного явища, кожен з них на­лежить до мистецтва в цілому, як частина до цілого. Видові особливості мистецтва є специфічним виявом загального.

Розподіл мистецтва на види має закономірний характер.

♦ Дія розвитку художньої культури особистості однаково важливо розуміти і специфіку кожного виду, і їхню взаємодію. Особливо педагогу, у професійній діяльності якого мистецтво є чинником розвитку особистості дитини, а художня культура — компонентом освітнього процесу.

Синтез мистецтв (від грец. syntesis — поєднання, сполучення, органіч­на єдність художніх засобів та образних елементів різних мистецтв, у яких втілена універсальна здатність людини до естетичного освоєння світу).

У сучасній науці термін «синтез мистецтв» у широкому розумінні оз­начає взаємодію мистецтв усередині систем, а у вузькому — формування стійкого синтетичного утворення і синтетичних за своєю природою видів мистецтва. Насамперед у педагогіці синтез мистецтв розуміють як певне сполучення видів мистецтв, які вибрані для розв’язання тих чи тих зав­дань естетичного виховання з метою посилення впливу на учня. З огляду на це синтез мистецтв набуває певного теоретичного обґрунтування:

• синтез мистецтв як метод створення художньої картини світу;

• синтез мистецтв як єдність різних індивідуальних художніх прагнень;

• синтез мистецтв як могутній засіб різнобічного впливу на людей. Уособлення та синтез мистецтв завжди супроводжували розвиток ху­дожньої культури. Фундаментальним дослідженням з цієї проблеми є ро­бота М. Кагана «Морфологія мистецтв», де описано синтетичні структу­ри у мистецтві за характером зв’язків і за способом синтезування.

У роботі «Сучасний синтез мистецтв» О. Зись описав три типи синтезу мистецтв, які склалися історично:

• можливість поєднання різних видів мистецтв для підсилення образ­ної виразності (музика і живопис);

• як особливий тип художньої творчості (театр, естрада, цирк);

• взаємозбагачення мистецтв через переведення творів з одного худож­нього ряду в інший (опера на сцені і фільм);

В естетиці визначено способи синтезування мистецтв:

• супідрядність (один вид мистецтва домінує над іншим і співпрацює з ним);

• склеювання (колажне поєднання окремих елементів різних мистецтв);

• симбіоз (рівноправна взаємодія мистецтв, здобування користі один від одного);

• зняття (один вид мистецтва вбирає у себе інший);

• ретрансляційне сполучення (один вид мистецтва стає засобом пере­дачі іншого);

• розмивання кордонів між жанрами та видами мистецтв (музика і літе­ратура мають спільні риси: поетичність, ритм, мелодійсність).

Знання способів синтезування дасть змогу вам ефективніше використову­вати синтез мистецтв в освітньому процесі дошкільного закладу та в розвит­ку особистості дитини.

Рекомендована літератур-".

! АлехинА.Д. Изобразительное искусство:Художник. Педагог. Школа.—М., 1984. —

С. 61-103.

2. Асеев Ю. С. Шедеври світової архітектури. — К., 1982. — 87 с.

3. Базовий компонент дошкільної освіти в Україні — К., 1999. — С. 14, 21—37.

4. Борее Ю. Б. Эстетика. — М., 1998. — С. 276—290.

5. Борисовский Г. Б. Архитектура как искусство //Хрестоматия по эстетическому вос­питанию / Сост. С. П. Максимюк. — К., 1987. — С. 118—120.

6. Воронова О. П. Искусство скульптуры. — М., 1982. — 112 с.

7. Выготский J1. С. Психология искусства / Под ред. М. Г. Ярошевского. — М., 1987. — С. 11-83, 186-251.

8. Гутнов А., Глазычев В. Мир архитектуры. — М., 1990. — 350 с.