Аналіз творчості Лермонтова
Творчість Михайла Юрійовича Лермонтова зазнала впливу як романтизму, так і реалізму. У цьому його своєрідність. У поетичній спадщині Лермонтова ми бачимо рух від романтизму до реалізму, хоча й у зрілих і в пізніх творах зберігаються романтичні мотиви. Але в усі роки в поезії М. Лермонтов виявляв цікавість до особистості —: неабиякої, шукаючої, вільнолюбної, а тому самотньої, незадоволеної і трагічно нещасливої. Особистості духовно багатої, яка прагне визначити своє місце в сучасному їй світі.
У літературу Лермонтов не ввійшов, а ввірвався — своїм віршем-пострілом, віршем-обвинуваченням. Мова йде про вірш «Смерть поета» (1837). Він відразу ж визначив і місце Лермонтова в літературі, і його позицію в суспільстві. Лермонтову було не по дорозі з тими, у кому він бачив катів «Волі, Генія і Слави», хоча він розумів, що «пред ними суд и правда — все молчи!» і що на їх боці закон сили і влади. Для себе поет вибирає позицію по інший бік. Засобом протесту, знаряддям боротьби з ненависним йому суспільством Лєрмонтов обирає Слово. Це Слово він порівнює з гострим кинджалом («Кинджал»). Доля поета, його призначення стають однією з провідних тем творчості Лермонтова.
Мотив протесту, заперечення лицемірних законів суспільства звучав ще в ранньому вірші «Скарги турка» (1829).
Там рано жизнь тяжка бывает для людей,
Там за утехами несется укоризна,
Там стонет человек от рабства и цепей!..
Друг! этот край… моя отчизна!
Пізніше, у вірші «Прощай, немытая Россия» (1840) поет називає Росію «страной рабов, страной господ». У такій країні він завжди відчував себе самотнім мандрівником, якого ніхто не розуміє («Никто моим словам не внемлет… я один»). Тема гордої самотності втілювалася в сумних рядках безвиході:
И скучно, и грустно, и некому руку подать
В минуту душевной невзгоды…
Желанья!.. Что пользы напрасно и вечно желать?..
А годы проходят — все лучшие годы!
Однак частіше вона знаходила вихід у віршах, що передають прагнення до боротьби, до пошуку незвіданого («Парус»), що виражають відчуття внутрішньої волі:
Мы вольные птицы,
Пора, брат, пора.
(«Узник», 1837)
Чому ж поетові самотньо? Сучасники Лермонтова пишуть про складності його характеру, про влучність і в’їдливість його жартів, про його бурхливе світське життя.Здавалося б, у нього було все: багатство, стан у суспільстві, репутація, друзі, жінки, успіх. Але саме тому Лермонтов добре знав справжнє обличчя світського суспільства — недоброзичливе, лицемірне, часто жорстоке. Про бездуховність суспільства, маскарадність вищого світу його вірш «Как часто пестрою толпою окружен». Цій юрбі йому хочеться зухвало кинути в очі «железный стих, облитый горечью и злостью!..» Лермонтов був людиною талановитою у багатьох областях. Завдяки поетичному дару , як і більшість поетів, вважав себе людиною, обраною долею. Мотиви обраності, відчуття внутрішнього споріднення з трагічними долями великих людей звучать у багатьох віршах, написаних у різні роки:
Нет, я не Байрон, я другой,
Еще неведомый избранник,
Как он, гонимый миром странник,
Но только с русскою душой.
У вірші «Пророк» (1841) поет говорить, що «вічний судія дав йому і всевідання пророка», тобто поетичний дар, і з тих пір він, гнаний усіма, приречений жити на самоті. Дійсно, «нет пророка в своем отечестве», і лише після смерті Лермонтова російська література усвідомила, що втратила.
Покоління Лермонтова жило в епоху, яку прийнято називати безчассям: після поразки повстання декабристів і розправи над його учасниками почалися гоніння на найменший прояв вільнодумства. Мислячі молоді люди, вражені скептицизмом і безвір’ям, не діяли «под бременем познанья и сомненья» і передчасно «старились». Поет розмірковує про долю свого покоління, з жалем пише про те, що воно не залишить після себе ані найменшого помітного сліду в історії, вважає, що його майбутнє «иль пусто, иль темно» («Дума», 1838).