Європейський авангардизм 20 ст.
Авангардизм (від фр. avant — попереду та garde — охорона) — термін на означення так званих «лівих течій» у мистецтві, радикальніших, ніж модернізм.
Комплекс явищ у мистецтві 1-ої третини XX ст., якому притаманне прагнення до радикального оновлення змістовних та формальних принципів творчості, і як наслідок, відмова від канонів мистецтва епох, що передували йому. Авангардистські тенденції виявились у мистецтві Західної Європи, США, Росії, Латинської Америки, хоча в кожному регіоні мали свої специфічні найхарактерніші особливості (наприклад, російський авангардизм початку століття). Авангардизм проявився у цілій низці течій та шкіл (фовізм, кубізм, футуризм, абстракціонізм, дадаїзм, сюрреалізм, експресіонізм, конструктивізм, імажизм) — торкнувся різних царин мистецтва (живопис, скульптура, архітектура, література, музика, кіно).
Мистецтво авангардизму складне і суперечливе, воно містить у собі продуктивні пошуки нових художніх форм і бачення світу. Серед його експериментів є невдалі «одноднівки», данина швидкоплинній моді, але залишається й те, що визначило нові імпульси в культурі нашого часу.Для модернізму характерне вибірково критичне ставлення до традицій, авангард — в опозиції до минулого.
В авангардизмі компоненти фройдизму і марксизму рельєфніші, ніж в модернізмі. Авангардизму властива атмосфера бунту, апокаліптичність світовідчуття, експеримент з формою. Авангардисти створили новий тип героя — людини вольової, духовно активної. Вони декларували активне чоловіче начало, успадкувавши від Ніцше зверхнє ставлення до жінки як "неповного" чоловіка. Ніцше вважав, що жінка — недосконала істота, здатна реалізувати себе тільки через дітонародження.
Ознакою авангардного руху є маніфест — це компонент поетики і документ епохи. В основі маніфесту — ідея духовної свободи від традицій і соціальних умовностей. Авангардисти вважають, що тільки вільна людина може творити нову епоху і нову мову, вони апелюють до інстинкту, бо це первісне відчуття, не ускладнене цивілізаційними і культурними табу.
Прихильники авангардизму відстоюють концепт нераціонального, інтуїтивного типу сприйняття, закликають до пізнання галюцинацій, сновидінь, обирають роль блазнів, юродивих, єретиків.
Більшість літературознавців відлік авангардизму ведуть від 1909— 1910 років, тобто від появи перших футуристичних маніфестів. Авангардизм включає багато стильових течій, серед них — дадаїзм, сюрреалізм, імажинізм, конструктивізм. Отже, проблема нижньої хронологічної межі авангарду зостається дискусійною.
У європейському авангарді було три періоди розвитку: ранній (перед Першою світовою війною), зрілий (між війнами), неоавангард (трансавангард) — після Другої світової війни.
Футуризм (італ. futurismo від лат. futurum — майбутнє) — відгалуження модернізму, авангардистська течія 10—30-х років XX століття. Виникла вона в Італії у 1909 році. Автором першого маніфесту футуристів був поет Філіппо Томмазо Марінетті (1876—1944 рр.). Згодом з'явилися маніфести італійських художників У. Боччоні, Дж. Северіні, Л. Руссоло. У 1910 році побачив світ футуристичний роман Ф. Марінетті "Мафарка-футурист", а в 1912 — антологія "Поети-футуристи", яка відкривалася "Технічним маніфестом футуристичної літератури".
Футуристи виступали проти літературних традицій. Вони закликали знищити музеї і бібліотеки, звільнити Італію від гангрени професорів і археологів. Старій культурі, яка, за їх словами, оспівувала лінощі думки й бездіяльність, футуристи протиставили нову, що возвеличувала зухвалий натиск, стройовий крок, небезпечний стрибок, ляпас і мордобій. Ф. Марінетті заявляв, що війна є "гігієною світу", "великою симфонією", "лише вона може очистити світ. Хай живе озброєння, любов до Батьківщини, знищувальна сила анархізму, високі ідеали знищення всього і вся".
Експресіонізм (лат. expression — вираження) — утвердився в Німеччині на початку XX століття. Елементи експресіонізму спершу з'явилися у творах художників, які об'єднувались у товариства навколо журналів. Відомі об'єднання "Міст" (Е. Гаккель, Е.А. Кірхнер, М. Пехштайн), "Синій вершник" (Ф. Марк, В. Кандинський, А. Макке), "Штурм" (О. Кокошка). Першим вживав термін "експресіонізм" у 1911 році засновник журналу "Буря" X. Вальден. Теоретиками експресіонізму були Курт Пінтус і Казимир Едшмід. Найвідоміші поети-експресіоністи — Ґ. Гейм, Й. Бехер, Г. Тракль, Г. Бенн, Ф. Верфель, Я. Ван-Годдис. Серед прозаїків — К. Едшмід, Л. Франк, Г. Мейрінк.
В утвердженні експресіонізму певну роль відіграв романтизм, філософія А. Шопенгауера, Ф. Шеллінга, А. Бергсона, З. Фройда, С. К'єркегора. Поет Готфрід Бенн, який захоплювався ідеями Ф. Ніцше і З. Фройда, вважав, що зрозуміти людину можна, заглиблюючись у світ її підсвідомих інстинктів і бажань.
Експресіоністи виступали проти позитивістського емпіризму, копіювання і відображення дійсності. Вони вважали, що митець повинен виражати її суть. "Світ перед нами. Було б безглуздям повторювати його, — зауважує К. Едшмід. — Схопити його в найсправжнішій суті й відтворити - ось найвагоміше завдання мистецтва". Для експресіоніста "весь простір... стає видінням. У нього не погляд — у нього бачення. Вій не описує - він співпереживає. Він не відображує — він зображає. Він не бере він шукає".
Дадаїзм (франц. dadaïsme від dada — дитячий дерев'яний коник; перен.: незв'язний дитячий лепет) — авангардистська літературна течія (1914— 1924 pp.), яка виникла в Швейцарії. її засновники — Трістан Тцара, Р. Гюль-зенбек, Г. Валь, Г. Арп. Автором назви течії був румунський поет Трістан Тцара (псевдонім С. Розенштока), який слово "dada" знайшов у словнику Ларруса. Мовою негритянського племені Кру воно означало "хвіст священної корови", а італійського — "дерев'яний коник" і "годувальниця".
Дадаїзм був свого роду протестом проти ідеологій, політичних структур, раціональної логіки, логоцентризму, моральних норм. "Дадаїзм, — писав А. Якимович, — у принципі відкидав будь-яку позитивну естетичну програму і пропонував "антиестетичну". Дадаїсти заявляли, що вони проти всіляких принципів. Гуго Баль писав вірші, відмовляючись від мови, абсолютизував ономатопеї, намагався здійснити фонетичну реконструкцію мови. Він заявляв: "Я не хочу слів, які винайдені іншими. —... Я хочу здійснювати свої власні безглузді вчинки, хочу мати для цього відповідні голосні та приголосні. Чому дерево після дощу не могло б називатися плюплющем або плюплюбашем? І чому воно взагалі має якось називатися? Слово, слово, весь біль зосередився в ньому, слово, панове,.. — найважливіша суспільна проблема".
Сюрреалізм (франц. surrealisme — надреалізм) — авангардистський напрям, який зародився у 20-х роках XX століття у Франції. Вперше термін "сюрреалізм" використав французький поет Гійом Аполлінер. Свою п'єсу "Груди Тирезія" (1918 р.) він називав "сюрреалістичною драмою". Стилю сюрреалізму передувала школа ідеореалізму, заснована французьким поетом Сен Полем Ру в 1893 році. Вона базувалася на філософії платонізму. Філософським підґрунтям сюрреалізму були інтуїтивізм А. Бергсона, психоаналіз . Фройда, аналітична психологія К.Ґ. Юнга.
Теоретиком сюрреалізму став англієць Андре Бретон, який з Філіппом Супо створив програмний твір сюрреалізму — "автоматичний" текст "Магнітні поля". У 1924 році А. Бретон опублікував "Маніфест сюрреалізму". За визначенням А. Бретона, сюрреалізм — "психічний автоматизм", що нехтує раціональністю, намагаючись вирватися з-під контролю розуму. Поет критикував реалізм, який вважав "ворожим будь-якому інтелектуальному та моральному пориву". Він заявляв, що шляхом осягнення реальності є підсвідоме, завдання сюрреалізму — відтворити потік свідомості, його предмет — асоціації, сни, уява, інтуїція (вміння розпізнавати істину на основі здогаду, пошуки прихованого від людського ока, невідомого, непізнаного, відтворення плину думок, не скутих логікою і законами розуму. На думку А. Бретона, розум, логіка, мораль сковують творчі можливості митця.
Абстракціонізм (лат. abstractio — віддалення) — авангардистська стильова течія, яка зародилася в образотворчому мистецтві, а згодом поширилася на всі види мистецтва. Засновником абстракціонізму був російський художник Василь Кандинський (1872—1944 рр.). У 1913 році художник К. Малевич заснував течію супрематизм (лат. supremus — найвищий, зверхній). У розвиток теорії і практики абстракціонізму значний внесок зробив нідерландський художник Піт Мондріан (1872—1944 рр.). Він вважав, що реальний світ є причиною болю, страху, страждань, цих негативних емоцій може позбавити людину абстракціонізм. Абстракціонізм для нього — своєрідний максималізований раціоналізм, який виключає емоційне ставлення до подій і явищ життя. Недоліком старого мистецтва Мондріан вважав захоплення матеріальними предметами і природою, закликав денатуралізувати мистецтво, звільнити його від матеріальності.
81. Література «втраченого покоління»
Втрачене покоління (або Втрачена генерація) — літературна течія, яка існувала в період між двома війнами – Першою та Другою світовою. Ця течія об'єднала таких письменників, як Джеймс Джойс, Ернест Хемінгуей, , Томас Еліот, Френсіс Скотт Фіцджеральд, Річард Олдінгтон.
Втрачене покоління — це молоді люди, що покликані на фронт у віці 18 років, часто ще не закінчивши школу, рано почали вбивати. Після війни такі люди часто не могли адаптуватися до мирного життя, багато хто покінчив з собою, деякі божеволіли.
Вислів «втрачене покоління» став всесвітньовідомим завдяки Ернесту Хемінгуею, який використав слова Стайн як епіграф до роману «І сонце сходить» (друга назва «Фієста»).Після публікації роману Хемінґвея «Фієста» вислів «утрачене покоління» став використовуватися і для позначення певного соціально-психологічного феномена. «Втраченим» називали покоління людей, які пройшли крізь випробування світової війни і втратили не лише здоров’я, а й віру в життя та майбутнє. Біль і душевне сум’яття цих людей передавали у своїх творах письменники, які на власні очі бачили пекло війни.
У 1930-31 Еріх Марія Ремарк пише роман - "Повернення", в якому розповідає про повернення на батьківщину після Першої світової молодих солдатів, які вже не можуть жити нормально, - і гостро відчуваючи все безглуздя, жорстокість, бруд життя все-таки намагаються якось жити.
У своєму романі «Три товариші» він передрікає сумну долю втраченому поколінню. Ремарк майстрово описує положення, в якому виявилися ці люди. Повернувшись, багато хто з них знайшов воронки замість своїх колишніх будинків, більшість втратила своїх рідних і друзів. У післявоєнній Німеччині панує розруха, бідність, безробіття, нестабільність, знервована атмосфера. Ремарк так само дає і характеристику самим представникам «втраченого покоління. Це люди жорсткі, рішучі, вони визнають лише конкретну допомогу й іронічні з жінками. Чуттєвість у них стоїть попереду почуттів.
81. Література «втраченого покоління»
Новела Кафки «Перевтілення» шокує нас своїм песимізмом. Весь час автор наголошує на тому, що людина, опинившись у безвихідному становищі, нікому не потрібна, її цураються, від неї відвертаються найближчі - батько, матір, сестра. Суспільство, яке відштовхує душевно хвору, безпомічну людину, не має шансу вижити, воно повинне загинути. Цікаво, що ніхто з численних песимістів до Кафки не зміг показати людину в такому жалюгідному становищі - перетворену на бридку потворну комаху.
Грегор Замза - головний герой твору, людина глибоко нещасна, і письменник ставиться до нього з жалем і співчуттям, бо зміст його життя - страждання, муки, яких людині завдає світове зло. Виріс він у міщанській родині, яку цікавлять суто матеріальні блага. Батько його втратив роботу, мати хворіє на астму, а сестра Грета ще занадто молода, щоб працювати. Тому Грегор, змушений служити, став комівояжером, і багато часу проводить у поїздках, пропонуючи клієнтам зразки тканин. Ця робота не приносить йому задоволення, він відчуває себе самотнім, стомленим від життя, в якому бракує душевних стосунків, постійних товаришів, людського взаєморозуміння.
Із ставлення Кафки до свого героя бачимо, що він вболіває за нещасну маленьку й нікчемну людину, яка не заслуговує на зневагу, жорстоке і бездушне ставлення. Почуття Грегора до своєї родини були благородні, він хотів їй тільки добра, тоді чому саме його автор піддає жахливому перетворенню? Мені здається, що це не випадково, бо Грегор - не найбезнадійніша людина суспільства, він може прагнути до удосконалення, в той час як за інших вже не треба турбуватися - вони вже самі спотворились.
Реакція близьких людей просто вражає, бо ця трагедія мала б примусити їх волати про допомогу, робити все можливе і неможливе, щоб повернути сина і брата до людського становища. Але ці люди, обтяжені матеріальним життям, спокійно залишаються у своєму усамітненні, їхня воля наче паралізована.
Тим самим автор підкреслює, що людина - це комаха в безкрайому океані життя, яке їй вороже і намагається її знищити. Беззахисне створіння - людина - не може протистояти безодні, що поглинає її, бо не має засобів впливу на неї. Біда, на думку Кафки, чекає кожного саме в звичайному, щоденному житті.
Саме безпомічність, поразка людини становлять основну думку як новели «Перевтілення», так і життєвого кредо автора. Конфлікт людини і суспільства, людини і життя, стверджує Кафка, не може бути розв’язаним, ніхто не в змозі зробити людину повноправним хазяїном свого власного життя.
Жахлива ситуація відречення від близької людини примушує письменника наголосити, що якщо Грегор - людська істота в комашиній подобі, то його родина - комахи в людській подобі, і кожен з них може зайняти місце Грегора. Що чекає людину в цьому жахливому суспільстві, що чекає людину в цьому ворожому житті? Автор вважає, що людина приречена на самотність. Саме безпомічність, поразка людини складають основну думку як новели «Перевтілення», так і життєвого кредо автора.
Кафка вболіває за нещасну «маленьку» й нікчемну людину, яка, одначе, не заслуговує на зневагу, жорстоке, бездушне й байдуже ставлення. Адже почуття Грегора до своєї родини були благородні, він хотів їй добра.
Взагалі, щодо зображення трагічного безсилля «маленької людини», її приреченості проходить через творчість письменника. Яскравості, художній силі виразу цієї думки, експресії її втілення Кафка не має собі рівних у всесвітньому літературному процесі.
83. Інтеректуальний роман
Роман інтелектуальний — роман, зосереджений на аналізі певної інтелектуальної проблеми та на внутрішньому світі персонажа.
Термін «інтелектуальний роман» був уперше запропонований Томасом Манном. В 1924 р., у рік виходу у світло роману «Чарівна гора», письменник помітив у статті «Про навчання Шпенглера», що «історичний і світовий перелом» 1914-1923 р. з надзвичайною силою загострив у свідомості сучасників потреба збагнення епохи, і це певним чином переломилося в художній творчості. Писав Т. Манн: «стирає границі між наукою й мистецтвом, вливає живу кров у відвернену думку, створює той тип книги, що… може бути названий «інтелектуальним романом».
До «інтелектуальних романів» Т. Манн відносив і роботи Фр. Ницше. Саме «інтелектуальний роман» став жанром, що вперше реалізував одну з характерних нових рис реалізму XX в.- загострену потребу в інтерпретації життя, її осмисленні, тлумаченні, що перевищувало потребу в «розповіданні», втіленні життя в художніх образах. У світовій літературі він представлений не тільки німцями – Т. Манном, Г. Гессе, А. Деблином, але й австрійцями Р. Музилем і Г. Брохом, росіянином М. Булгаковим, чехом К. Чапеком, американцями У. Фолкнером і Т. Вулфом, і багатьма іншими.
Німецький «інтелектуальний роман» можна було б назвати філософським, маючи на увазі його очевидний зв’язок з філософствуванням у художній творчості. Німецька література завжди прагнула зрозуміти світобудову. «інтелектуальний роман» став унікальним явищем світової культури саме завдяки своїй своєрідності. Томас Манн, Герман Гессе автори дали найбільш глибоку інтерпретацію сучасності. І все-таки німецький «інтелектуальний роман» прагнув до всеохоплюючої системності. Якщо в американському «інтелектуальному романі», у Вулфа й Фолкнера, герої відчували себе органічною частиною величезного простору країни й всесвіту, якщо в російській літературі загальне життя людей традиційно несло можливість вищої в собі самої духовності, то німецький «інтелектуальний роман» – багатоскладне й складне художнє ціле
Романи Т. Манна або Г. Гессе інтелектуальні не тільки тому, що тут багато міркують і філософствують. Вони «философични» по самій своїй побудові – по обов’язковій наявності в них різних «поверхів» буття, співвідноси постійно один з одним, один одним оцінюваних і вимірюваних. Праця сполучення цих шарів у єдине ціле становить художню напругу цих романів. У німецькому «інтелектуальному романі» час розірваний ще на якісно різні «шматки». У жодній іншій літературі не існує настільки напружених відносин між часом історії, вічністю й часом особистісним, часом існування людини. Особливий характер має зображення внутрішнього миру людини. Психологізм у Т. Манна або Гессе істотно відрізняється від психологізму, наприклад, у Деблина.
Однак німецькому «інтелектуальному роману» у цілому властиво укрупнене, генерализованное зображення людини. Герой виступала не тільки як особистість, не тільки як соціальний тип, але як представник роду людського. образ людини став більше об’ємним. Відбувається, як говорив Ґете про свого Фауста, «безустанна до кінця життя діяльність, що стає усе вище й чистіше». Головний конфлікт у романі, присвяченому вихованню людини, не внутрішній – головні труднощі в пізнанні. часто діють причини, що лежать за межами компетенції людини. У силу вступають закони, перед особою яких неспроможні вчинки по совісті. Тим більше враження робить, коли людина все-таки повідомляє себе відповідальним, приймає на себе «всю вагу миру», коли Леверкюн, герой «Доктора Фаустуса» Т. Манна, визнає перед тими, що зібралися свою провину. Німецькому роману виявляється зрештою недостатньо пізнання законів світобудови, часу й історії. Завданням стає їхнє подолання. Проходження законам усвідомлюється тоді як «зручність» і як зрадництво стосовно духу й самої людини. Однак у реальній художній практиці далекі сфери були підпорядковані в цих романах єдиному центру – проблемам існування сучасного миру й сучасної людини.