Особливості комедій Шекспіра
Комедії. Протягом 90-х років Шекспір написав десять комедій. Сюжети для них він брав з різних джерел: італійських новел, античних і сучасних творів, з реальної дійсності. Драматург часто переносив події у різні країни, особливо в південні. Та де б не відбувалась у його творах дія, як відзначав Енгельс, по суті, перед нами завжди постає весела Англія і своєрідні типи англійців.
Написані в найбільш оптимістичний період англійського гуманізму, комедії пройняті ренесансним утвердженням земного життя, непохитною вірою в благородство і довершеність людини. Світ комедій становить усе прекрасне в житті - кохання, дружба, музика, поезія, природа. В цьому світі діють люди молоді, добрі, веселі, діяльні, здатні на сильні й стійкі пристрасті, на самопожертву й подвиг в ім'я дружби й кохання. Особлива принадність цих людей у природності, у свободі й невимушеності їхніх почуттів і поведінки. Вони сміються над усім, що суперечить здоровій людській природі: над ханжеством і скнарістю, педантизмом і догматикою, афектацією і манірністю у поведінці й мові.
Герої комедій нерідко зустрічаються з перешкодами на шляху до щастя, стикаються в житті з жорстокістю і несправедливістю, але ніколи не схиляються перед злом, а рішуче встають на боротьбу з усіма його проявами і завжди перемагають.
Комедії Шекспіра вражають багатством і широтою життєвого матеріалу, дивовижною різноманітністю людських характерів і натур: кожний із 180 персонажів, виведених у комедіях,- неповторна індивідуальність.
Гуманістична мрія Шекспіра про ідеальний світ, що проймає всі комедії, зумовила звертання драматурга до фантастичного елемента, до народних легенд і балад, до поетики казки.
Визначальною особливістю жанру Шекспірової комедії є поєднання в ній у нерозривну цілість фантастичного і реального, серйозного і смішного. Сюжети комедій розгортаються, як правило, у двох органічно злитих планах - романтичному, високому і реальному, побутовому. Витончена думка, облагороджені культурою почуття і пристрасті поєднані з веселим простонародним гумором і побутовими мотивами. Відповідно до цього Шекспір вживає у своїх комедіях вірш і прозу.
Мистецтво Шекспірової комедії формувалося поступово і досягло зрілості у другій половині 90-х років. З ранніх комедій особливо характерною є «Сон літньої ночі».
У цій комедії виділяється кілька сюжетних мотивів, запозичених з різних джерел: з «Порівняльних життєписів» Плутарха взято Тезея та Іпполіту, з «Метаморфоз» Овідія - Пірама та Фісбу, лісові духи підказані фольклором. Все це, перетворене на диво багатою уявою драматурга; і створює поетичний світ комедії, в якому сплелися умовність і правдоподібність, романтика і життєва проза, лірика і блазенство.
Комедія починається сценою в палаці герцога Тезея в Афінах. З розмови Тезея та цариці амазонок Іпполіти дізнаємося, що вони нетерпляче чекають дня свого весілля, яке має бути пишним і урочистим. Ці персонажі не стануть головними героями комедії, вони з'являються знову тільки в останніх сцена п'єси, де показано свято в Афінах на честь їхньогс весілля. Проте історія Тезея та Іпполіти - не тільки рамка головної сюжетної лінії, а й своєрідний коментарій, її важливий момент у створенні пануючої е комедії атмосфери палких любовних пристрастей
У центрі комедії - заплутана любовна історія Гермія і Лізандр кохають одне одного. Єлена кохає Деметрія, але він байдужий до неї, бо серце його полонене Термією. Батько Гермії Егей на боці Де метрія і вимагає, щоб донька дала згоду на шлюб ; ним. Гермія не підкоряється батьківському наказу Тоді Егей іде до Тезея скаржитись на неслухняну та на Лізандра, який співав місячними ночами чарівних пісень під вікнами його доньки і заворожив її. Тезей велить Гермії схилитись перед батьківською волею, інакше, згідно з афінськими законами, її чекає смерть або довічне ув'язнення в монастирі. Гермія і Лізандр не хочуть коритися нерозумним і жорстоким законам. Вони покидають Афіни і йдуть у ліс. --За ними слідують Деметрій та Єлена.
Сюжет поступово збагачується новими мотивами: побутово-гумористичним та фантастичним. До лісу приходять афінські ремісники, дивовижно схожі своєю поведінкою на лондонських простолюдинів, щоб тут розучити ролі п'єси «Пірам і Фісба», яку вони вирішили поставити у день весілля Тезея й Іпполіти. Та репетиція зривається: якісь таємні сили втягують їх у події незвичайні і чудернацькі, особливо дивна метаморфоза сталася з ткачем Основою - у нього раптом з'явилася осляча голова. Це розважаються духи та ельфи, якими наповнено ліс. Над ними панує Оберон, великий чаклун. За допомогою соку чарівної квітки він може змінювати почуття, викликати любовні пристрасті. Розгніваний на прекрасну царицю ельфів Титанію, він карає її любов'ю до Основи і глузує з неї, коли вона ніжно пестить ослячу голову. Легковажному веселому ельфу Пеку він дає наказ допомогти закоханим юним героям, які дісталися до лісу. Пустотливий і безтурботний Пек без кінця помиляється і надзвичайно заплутує всю любовну історію. Зрештою під впливом лісових чар Деметрій полюбив Елену, Егей змушений визнати правоту Лізандра і Гермії. Все закінчується весільним святом і виставою п'єси про трагічне кохання («Пірам і Фісба»). Глядачі супроводжують виставу комічними, дотепними коментаріями.
У комедії «Сон літньої ночі», як помітив Ф. Енгельс, у характерах дійових осіб сильно відчувається «вплив півдня з його кліматом». Разом з тим у ній виразно проступає англійський національний колорит, особливо в сценах побутових, фарсових та фантастичних, написаних у фольклорному дусі.
Характерна особливість героїв комедії - це здатність вільно віддаватися своїм почуттям. На розкритті цих різноманітних почуттів Шекспір і зосереджує увагу. Опиняючись у різних ситуаціях в ході заплутаної дії комедії герої надіються і розчаровуються, зазнають блаженства і страждань. Здатність кохання викликати таке багатство почуттів і надає йому, як показано в комедії, особливої цінності.
«Сон літньої ночі» - одна з найбільш життєрадісних гуманістичних комедій. П ренесансний зміст полягає у ствердженні торжества природного людського почуття і нездоланної сили кохання.
«Венеціанський купець», як і всі інші комедії, завершується перемогою ренесансних сил. В останній V дії, яка відбувається в чудовому маєтку Порції Бельмонті, панує атмосфера доброзичливості, кохання і краси. Одначе ця сповнена ліризму щаслива кінцівка не усуває тривожного відчуття викликаного нелюдяною і разом з тим трагічною постаттю Шейлока.
«Дванадцята ніч» була останньою веселою комедією Шекспіра, але не останньою його п'єсою комедійного жанру. У другому періоді творчості написано ще три комедії: «Троїл і Крессіда», «Кінець діло вінчає», «Міра за міру». В науковій літературі їх називають понурими комедіями. В них вже немає ідеалізованого світу радості й щастя, високого, світлого кохання. Хоч за вимогами жанру понурі комедії закінчуються щасливо, вони позбавлені атмосфери життєрадісності, комедійний компонент у них дуже послаблений, любов не дає приводу для веселого і доброго сміху - вона спричинює страждання, а подекуди й зло.
Понурі комедії зберігають гуманістичний зміст, і разом з тим у них багато гіркоти. Тут зло не просто співіснує з добром - воно нерідко проникає в душу доброї людини і отруює її. Це вносить в комедії трагедійний елемент і визначає його помітну роль у творі.
73. Класицистична трагедія. Її жанрові особливості
Жанри в класицизмі поділялися на «високі» й «низькі». До високих належали трагедія, ода, дифірамб, героїчна поема, до низьких — комедія, сатира, епіграма, авантюрний роман, бурлескна пародійна поема, байка. Встановлювались міжжанрові межі, а будь-які різножанрові поєднання, наприклад трагікомедія, вважались неприпустимими. Високі жанри відтворювали історичні події, життя царів, полководців, знатних вельмож, міфологічних або біблійних героїв. Низькі жанри зображали повсякденне життя простих людей, міщан, селян, слуг. Для кожного жанру визначався мовний стиль, відповідно високий або низький. У високих жанрах використовувалась піднесена патетична мова, в низьких, навпаки, — проста, повсякденна мова. У високих жанрах прославлялись ідеї монархії та громадянського служіння, а в низьких жанрах викривалися вади суспільства і характерів.
Трагедія — це драматичний твір, в основу сюжету якого покладений особливо гострий конфлікт між прагненнями людини та неможливістю їх втілення в реальності. Основна форма конфлікту класицистичної драми — це конфлікт між особистими почуттями людини та її громадянським обов'язком. Саме для жанру трагедії теорією класицизму були розроблені жорсткі вимоги, які чітко диктували правила її художньої побудови. Основу цих вимог становив так званий закон трьох єдностей: єдності місця, єдності часу і єдності дії. Це означало, що всі події п'єси мають відбуватися в одному місці, упродовж однієї доби і зосереджуватися навколо головного героя в одній сюжетній лінії. Головну сюжетну лінію не можна було ускладнювати паралельними діями та епізодами. Інтрига, покладена в основу сюжету, повинна була починатися відразу, стрімко розгортатися і логічно завершуватись.
У трагедіях класицистів (Корнель — "Горацій", "Сід", Расін — "Федра") відбувався конфлікт між почуттями героїв і їх обов'язком перед державою. Герої трагедій жертвували особистими інтересами заради державних. Класицисти будували свої трагедії згідно з правилами нормативної естетики: дія мала відбуватися протягом доби і в одному місці.
Класицисти вважали трагедію високим видом, згідно з правилами класицизму трагічним героєм міг бути представник вищого стану суспільства. На думку Лессінга, трагічне виникає тоді, коли смілива особистість піднімається над оточуючою дійсністю, вступає у боротьбу з небезпечними перешкодами, мужньо переносить нещастя. Героями трагедій можуть бути звичайні люди. І. Кант вважав трагічне видом піднесеного і фактично ототожнював ці категорії. Гегель зауважував, що трагічне у мистецтві є відображенням трагічного в дійсності. Герої трагедій — активні, вільні у своїх діях, вони ставлять перед собою високу мету. Високими є політична боротьба, патріотизм, релігія, любов до родичів. Трагічний герой повинен бути благородним. В естетиці Гегеля особливе місце займає вчення про трагічну вину. Трагічний герой, на думку Гегеля, винен і невинен водночас. Цар Едип з однойменної трагедії Софокла винен у здійсненні кількох злочинів (убив батька, одружився з матір'ю), але він і не винен, бо намагався уникнути злочинів і не знав, хто його батьки.
«Фауст» Гете
(частково це пит. є в док. 18-34)
Фауст — трагедія, написана Йоганном Вольфгангом фон Ґете, складається із двох частин: Фауст, трагедія: Частина перша і Фауст, трагедія: Частина друга. Драма писалась не для театру. Є найвідомішим твором Ґете і вважається однією із найвидатніших праць в німецькій літературі.
Попередній варіант Першої частини був написаний Ґете в 1806 році. Після варіанту 1808 року вийшла відредагована версія 1828-1829 років, яка стала останньою відредагованою особисто Ґете. Перед цим, в 1790 було частково надруковано твір Фауст: Фрагмент. Найперші варіанти праці отримали назву нім. Urfaust, і були написані в проміжку між 1772 та 1775 рр.; однак, подробиці цієї роботи точно не відомі.
Гете завершив роботу над другою частиною Фауста в 1832 році, році власної смерті. На відміну від першої частини в цій частині основну увагу зосереджено не на душі Фауста, яку було продано Дияволу, а на соціальних феноменах, таких як психологія, історія та політика. Друга частина сформувала основні інтереси Ґете в останні роки життя і була надрукована вже після його смерті в 1832 році.
Образ Фауста у поемi уособлює все людство, але попри цьому вiн не є iдеальною особистiстю. Фауст не задоволений знаннями. якими вiн володiє i прагне бiльшого. Саме в такi хвилини вiн звертається до Бiблii i починає ii перекладати, але не погоджується з першими ж словами. Вiдчай героя настiльки великий, що вiн вирiшує покiнчити життя самогубством. Мефiстофель знаходить Фауста в його кабiнетi, де той уже багато разiв б`ється над розкриттям таємниць свiту, i укладає з ним угоду. Вiн задовольнить будь - якi бажання i забаганки вченого, нi в чому не буде перешкоджати. Але в ту мить, коли Фауст вiдчує цiлком задоволеним життям i щасливим, вiн мусить померти, а душа його належатиме Мефiстофелю. I це буде плата за земне блаженство. Цей епiзод поеми має також розбiжностi з легендою, оскiльки в легендi Мефiстофель i Фауст укладають угоду тiльки на 24 роки (згiдно з нею Мефiстофель, залишаючись незримим, повинен з`являтися до Фауста на його бажання i виконувати всi його розпорядження, Фауст же зрiкається Бога i вiддає душу сатанi). Згодом Мефiстофель повертає нашому герою молодiсть i в результатi вiн закохується в молоду вродливу дiвчину Гретхен (ця сюжетна лiнiя - любов Фауста i Маргарити є нововведенням Й.В.Гете). Мефiстофель вважає, що саме в цьому Фауст знайде ту прекрасну мить, але помиляється. Спочатку за волею Мефiстофеля помирає мати Гретхен, а потiм i брат Валентин. Молода дiвчина карає себе за цi смертi i потрапляє до в`язницi. Попри всi благання Фауста втекти з ним Маргарита не погоджується, бо вважає себе винною i помирає у в`язницi. Але навiть пiсля всiх ii грiхiв душа Маргарити потрапляє до раю. Фауст тяжко пережив смерть Гретхен,але не припинив пошукiв iстини.
У другiй частинi твору Фауст служить при дворi iмператора i надає йому рiзнi послуги за допомогою всесильного Мефiстофеля.Вiд шлюбу з давньогрецькою красунею Єленою Прекрасною нього народжується син Евфорiон, який згодом гине.Фауст намагається виростити людину в колбi - Гомункулуса, але той теж гине. Життя Фауста пiдходить до кiнця, йому 100 рокiв. Вiн мрiє про свiтлi та щасливi мiста, якi, за його бажанням мусять з`явитися для людей. Свою мрiю вiн хоче здiйснити на островi, який подарував йому iмператор, i який був майже не придатний для життя. Фауст поспiшає з роботами. Нарештi герой вiдчуває мить найвищого життєвого задоволення.
Бiльше Фаустовi нiчого бажати. Вiн помирає, але його душа потрапляє в рай, i зустрічається з душею Маргарити. Вона вже постила йому i любить його, як i ранiше.
Фауст багато страждав, постiйно сумнiвався i шукав, знаходив i втрачав, часто вiдчував невдоволення. Тiльки серед природи, вiдчуваючи ii частиною себе, вiн сприймає свiт, як гармонiю. Життя принесло йому короткi моменти щастя i довгi роки страждання i вiдчаю, але все це було не даремно. Вже наприкiнцi свого життя Фауст це зрозумiв.
Отже, в другiй частинi Гете вiдiйшов вiд легенди, логiчно розвиваючи храктер людини, яка бачила своє покликання в активному пошуку iстини i смислу буття.
У пролозi автор ставить питання: що є Людина в цьому величному, гармонiйному i досконалому всесвiтi? Людина нещасна, вiчно страждає. Їй жилося б краще, якби не її розум, - iскра Божа. Герой його трагедiї, скептик i насмiшник Мефiстофель каже, що свiт людини побудований погано: "Там безпросвiтна темрява i Людинi бiднiй так погано". Людина мислить, але вiд цього страждає ще бiльше, бо розумiє безглуздiсть багатьох соцiальних iнститутiв, законiв, звичаїв, забобонiв, розумiє, що в соцiальних бiдах винна не природа, не всесвiт, а вона сама Людина.
У фiлософiї Гете iдея дiалектичної єдностi протилежностей є однiєю з головних iдей. У боротьбi суперечностей створюється гармонiя свiту, в зiткненнi iдей - iстина. Поет нам постiйно нагадує про це. Два герої трагедiї - Фауст i Мефiстофель - наочно нам демонструють цю дiалектичну спорiдненiсть позитивного i негативного.
75. Міфологія і фольклор у добі Романтизму
Романтизм (франц. romantisme) — літературний напрям, який виник у кінці XVІII ст. в Німеччині, Англії, Франції, а на початку XIX ст. поширився в Польщі, Австрії, Росії і Україні. З часом охопив країни Європи і Америки. Термін "романтизм" запровадили німецькі романтики. Слово "романтизм" походить від іспанського слова "романс". Цей жанр лірики з'явився ще в епоху середньовіччя. У XVII ст. романтичними називали твори, написані романськими мовами. В Англії ХVII ст. — твори середньовіччя і Ренесансу, а з часом усе дивовижне, незвичайне, фантастичне, тобто таке, яке стрічається в книгах (у романах, а не в дійсності).
Романтики вважали своє мистецтво прямою протилежністю класицистичного. Класицисти ідеалізували античну культуру, а романтики захоплювалися середньовічною, у ній бачили дивовижне, містичне, таємниче. У їх творах важливе місце займають християнські образи і мотиви ("Каїн" Дж. Байрона, "Мойсей" А, Віньї, "Еліксири диявола" Е. Гофмана, "Марія" Т. Шевченка). В. Гюго в передмові до драми "Кромвель" писав, що романтична поезія "породжена християнством". Християнство зосереджувало увагу на внутрішньому світі людини, на підсвідомому, ірраціональному. Романтики приділяли увагу не обставинам, а внутрішньому світу людини.
Романтики часто зверталися до фольклору, вивчали його, збирали, використовували у творчості. У Німеччині брати Якоб та Вільгельм Грімм видали "Дитячі родинні казки", вони стали основоположниками міфологічної школи в фольклористиці та літературознавстві. Англієць В. Скотт видав книгу легенд і балад "Поезія шотландського кордону". Фольклор давав романтикам сюжети для їх творів.
Твори романтиків відзначаються глибоким ліризмом, музичністю. Романтики вважали, що світ звуків допомагає відтворити внутрішній світ людини. У їх творах вираження переважає над зображенням, образи, картини мають подвійне значення - безпосереднє і символічно-трансцендентне. Письменники розглядають і відтворюють світ як систему символів. "Романтична символіка, — відзначає Д. Чижевський, — користується образами, які відповідають її світогляду: психологічні, філософські символи іноді згущуються до складних алегорій, "містерій", які вимагають спеціального витлумачення, інтерпретації... Цікаво, що романтика ухиляється від уживання образів, символів, зокрема постатей античної міфології. Замість них іноді з'являються образи з міфології національної".
76. «Байронізм» і «байронічний герой»
Байрон допоміг кращим своїм сучасникам не впасти духом у глухий час реставрації, але, коли підсилився масовий революційний рух, негативні риси «байронічного героя» стали відчуватися як перешкода й так званий «байронізм» був переборений. Сам Байрон переборов цей «байронізм» набагато раніше своїх наслідувачів. Європейські поети ще описували таємничих ченців, що зізнаються в доконаному ніколи похмурому злочині, коли Байрон уже приймався за « Дон-Жуана». З погляду жанру це знову поворот до епічної поезії, але вже до «епосу» нового часу, тобто кроману.
БАЙРОНІЗМ — особливий понаднаціональний тип художнього світовідчуття, що набув відповідного втілення в системі жанр.-стильових рішень (формул) як один з найяскравіших проявів романтизму. В межах романт. худож. системи Б. був своєрідним типом митецького бунту, який закономірно виник у Європі на поч. XIX ст. отримав назву від прізвища англ. поета Дж. Г.Байрона, що його літ. і життєва позиція, чільні риси творчості були яскравим виразом основних ознак Б, а саме: “світової туги”, індивідуалізму, титанізму, пошуку яскравих, сильних особистостей в історії та л-рі, бунтарства, життєвого епатажу, захисту свободи народів і кожної особистості окремо та ін. Байрон відчув, підхопив та персоніфікував той дух, що вже витав у повітрі.
Байронічний герой — тип літературного героя, створений Дж. Байроном: самотня розчарована людина (часто із загадковим минулим), яка з гордим презирством ставиться й мститься суспільству, що відштовхнуло її, але при цьому й сама страждає — у нього страдницька душа, сильний характер і бунтівлива вдача.
Типовий байронічний герой — титаноборець, бунтар, одержимий «світовою скорботою», мрійник, ідеаліст, що пережив тяжке розчарування, крах своїх ідеалів — це самотній мандрівник, вигнанець. Зазвичай це винятковий характер, що діє за виняткових обставин: для нього характерні глибокі та інтенсивні почуття, туга, меланхолія, душевні поривання, палкі пристрасті, він відкидає закони, яким підкоряються інші. Тому такий герой завжди вивищується над оточенням.