Домінуюче місце у творчості Е. Ионеско належало п'єсі "Носороги".
У суспільстві XX століття розроблені цілі механізми впливу на людську свідомість з метою керувати людством, маніпулювати ним, перетворювати людей на слухняних ляльок. Саме тому в цей час виникла потреба у захисті людської індивідуальності, у попередженні про ті загрози, які чекали на людину. Дух колективізму незмінно діяв в одному напрямку: він розчинив особистість у стихії безособового, убив індивідуальність, а, значить, і людину. Саме так - у тісному зв'язку із втратою людського вигляду - зображений феномен масового знеособлення суспільства у п'єсі "Носороги". П'єса пройнята критикою деіндивідуалізації, автоматизму, конформізму, міщанства і водночас глибоким болем за людину та її внутрішній світ.
Фантастично-абсурдний сюжет повального перетворення людей у носорогів, однак, мав цілком реальний корінь у політичному житті Європи 30-х років. У передмові до драми Е. Ионеско відзначив, що поштовх до її написання дали враження французького письменника Дені де Ружмона, які той виніс із демонстрації нацистів на чолі з Гітлером у Нюрнберзі 1936 року. "Дені де Ружмон, - розповідав драматург - бачив цю юрбу, яку поступово захоплювала якась істерія. Здалеку люди у юрбі як божевільні викрикували ім'я цієї страшної людини. Гітлер наближався, і з його наближенням наростала хвиля цієї істерії, що захоплювала все нових людей". Ця розповідь очевидця дійсно містила у собі зародок змісту "Носорогів". У ній розпізнавали дві головні тематико-сюжетні лінії п'єси - розвиток колективної істерії (у драмі - епідемії "оносороження") і ірраціональний опір одинака масовому психозу (у драмі він втілився в образі Беранже).
У творі крізь видимий абсурд просвічувалися приховані філософські проблеми:o сенсу буття (зберегти у собі людину, не зрадити людяності та власну індивідуальність);o здатності людини протистояти злу (в даному разі омасовленню);o причини оносороження людей (за власним переконанням, "заразився", втягнули силоміць);o людської схильності ховатися від неприємних очевидностей (носороги - це "міф", "містифікація", "ілюзія").
Процес "оносороження", перетворення людей у п'єсі пройшов декілька етапів:o поява одного носорога як реакція на нього жителів міста;o реакція жителів міста на кількох носорогів як на незаперечну реальність, від якої нікуди дітися;o епідемія "оносороження" більшості представників містечка, спотворення всіх норм моралі, світоглядних позицій.
Аналізуючи персонажів, драматург акцентував увагу на внутрішньому світі особистості. Образи у творі носили певне смислове навантаження.
Е. Йонеско попереджав: ""Носороги" - антифашистська п'єса, але це ще й п'єса, спрямована проти тих епідемій, що "вдягаються в одяг" різних ідей, не стаючи при цьому менш небезпечними епідемічними захворюваннями". Але як кожний визначний твір, п'єса "Носороги" спонукало до більш глибокого і широкого тлумачення її змісту, вона - водночас і узагальнення, дослідження процесу програмування, бомбування будь-якої нації певною ідеологічною теорією.
59. 1.2. Література Великої Британії
В історії англійської літератури першої половини ХХ ст. дослідники виокремлюють кілька періодів, з них два — найголовніші: Едвардианську епоху кризи (перша третина ХХ ст.) і добу оновлення 30—40-х років. Особливістю перших тридцяти років ХХ ст. в житті Великої Британії був стрімкий рух із вікторіанської епохи в сучасністьЗавдяки промисловій революції Британія домінувала в світовій економіці. Для англійської літератури перша третина ХХ ст. стала золотою добою, що акумулювала одночасно кризу і розквіт, ренесанс і декаданс. Важливе місце в художньому письменстві того часу належало темі Першої світової війни, названої англійцями «Великою війною». Кривава сутичка в центрі Європи забрала життя майже однієї десятої частини населення Великої Британії віком від двадцяти до сорока п’яти років. Про війну та її наслідки писали поети, прозаїки та драматурги різних поколінь і різних естетичних уподобань: Т.-С. Еліот, Дж. Голсуорсі, Вірджинія Вулф, Дж.-Б. Шоу. Трагедію «втраченого покоління» реалістично відтворив Р. Олдінгтон у романі «Смерть героя» (1929). На основі спогадів про війну Ф.-М. Форд написав тетралогію «Парад завершено» (1928). Учасниками війни була ціла плеяда молодих поетів: Р. Брук, З. Сассун, В. Оуен та інші. Їх почали називати «окопними поетами», а вірші — «окопною лірикою».Дж.-Б. Шоу, Дж. Голсуорсі та Г. Веллс опинилися в центрі інтелектуальних суперечок: Дж.-Б. Шоу викликав інтерес публіки своїми естетичними позиціями; Дж. Голсуорсі — контрастністю світоглядних переконань; Г. Веллс — «невтішними» прогнозами щодо майбутнього людства. Вони були майже ровесниками і, взаємодоповнюючи творчість один одного, репрезентували весь спектр проблем тогочасного літературного процесу у Великій Британії.Дебати з приводу п’єс засновника англійської соціальної драми Дж.-Б. Шоу виявляють прикметну особливість цього періоду як епохи зміни цінностей і невизначеності. Погляди Шоу, виражені в типовій для нього парадоксальній манері, ідентифікували конфлікт між гуманістичними ідеалами і реальністю буржуазного світу, водночас перебували в конфлікті з мораллю середнього класу британців. Його найкраща п’єса «Пігмаліон» (1914) демонструє те, що вікторіанська епоха — уже минувшина, нездатна витримати розвитку нових суспільних і політичних сил, що визначають життєздатну форму майбутнього.
У міжвоєнні десятиріччя чималий успіх мала драматургічна творчість С. Моема, зокрема його п’єси «Дім і краса», «Коло». У своїй іронічній манері він розкривав нове розуміння інституту шлюбу, новий соціальний тип «дружини».
Вагомий внесок у розвиток драми, театру зробили також Г.-В. Баркер, Д.-Г. Лоуренс, Ш. О’Кейсі та ін. Письменників старшого покоління — Дж.-Б. Шоу, Дж. Голсуорсі, Г. Веллса об’єднувала стурбованість політичними та соціальними питаннями доби, критика вікторіанської епохи. Ця критика мала сатиричний характер, що відповідало духу і спрямуванню англійської літератури й особливо яскраво було втілено в жанрі сатиричного роману.
Аналізу витоків «форсайтизму» як соціальної хвороби нації (на прикладі доль трьох поколінь буржуазної сім’ї Форсайтів, з 1886 до 1926) присвятив свою творчість Дж. Голсуорсі. Його роман-епопея «Сага про Форсайтів» (1906—1928) складається з двох трилогій: перша — «Сага про Форсайтів» охоплює романи «Власник» (1906); «У петлі» (1920); «Здається в найми» (1921), а також дві інтерлюдії —«Останнє літо Форсайта» (1918) та «Пробудження» (1920). Друга трилогія — «Сучасна комедія» — складається з романів «Біла мавпа» (1924); «Срібна ложка» (1926); «Лебедина пісня» (1928), а також двох інтерлюдій — «Ідилія» та «Зустрічі» (обидві — 1927). Цей монументальний твір є підсумком роздумів письменника над суттю вікторіанства та соціальної психології. Він пильно стежив за сучасним йому буржуазним суспільством і діагностував його духовну хворобу як форсайтизм — надто розвинуте почуття приватної власності, яке не просто визначає суть життєдіяльності Англії, а й уособлює наслідки надмірно розвинутих індивідуалізму та егоїзму, протиставлених усьому світові.Духовна атмосфера післявоєнного десятиріччя в Англії була б неповно окресленою без сатиричного роману О. Хакслі «Жовтий Кром» (1921). Написаний він з натури — реальної дійсності: прототипом хазяйки будинку Жовтий Кром була відома леді Оттолайн Моррелл. Роман змальовує сатиричну портретну галерею диваків-інтелектуалів, які збираються в будинку і демонструють свою дивакуватість. Вони більше схожі на тварин, іноді навіть вимерлих (Скоуген нагадує птахоящура). Хакслі пародіює в сатиричних образах відомих співвітчизників, які з високих трибун ведуть філософські диспути, що насправді є пустопорожніми й банальними.«Чудовий новий світ» — це роман-попередження О. Хакслі, картина світу, врятованого від смерті фізичної, однак мертвого духовно, перевтіленого в квазімодель тоталітарної, фашистської держави. «Усі щасливі, усі отримують те, чого хочуть, і ніхто ніколи не хоче того, чого він не може отримати» — ось головний принцип фізичного існування громадян держави, що уособлює «прекрасний новий світ». Його представники створюються штучно, людина запрограмована, як будь-який інший механізм.
Кардинальні зміни в суспільно-політичному становищі Великої Британії напередодні, під час та після Другої світової війни вплинули на проблематику англійської літератури 30—40-х років ХХ ст. У письменстві зокрема відбуваються пошуки нових засобів відтворення дійсності. Письменники старшого й молодшого поколінь прагнуть до збагачення й оновлення літератури. Особливо сміливими в своєму новаторстві були експерименти модерністів Дж. Джойса, Вірджинії Вулф, Т.-С. Еліота, Д.-Г. Лоуренса та ін. У своїй сукупності їх твори відображають атмосферу доби і основні тенденції розвитку літературного процесу у Великій Британії впродовж 1900—1940 рр.
60.Французская литература второй половины XX века во многом сохранила свой традиционный престиж законодательницы мировой литературной моды. Ее международный авторитет оставался заслуженно высоким, даже если взять такой условный критерий, как Нобелевская премия. Ее лауреатами стали Андре Жид (1947),Франсуа Мориак (1952), Альбер Камю (1957), Сен-Жон Перс (1960), Жан-Поль Сартр (1964), Сэмюел Бекетт (1969), Клод Симон (1985).Национальная драма, связанная с капитуляцией и оккупацией Франции, колониальные войны, которые Франция вела в Индокитае и Алжире, левое движение — все это оказалось фоном творчества многих писателей.
Приметой послевоенного времени было значительное влияние марксизма, идеологии коммунистической партии, эстетики социалистического реализма. Политизация этого крыла литературы предопределялась прямой связью эстетики с политикой, а вместе с тем отражением той практики, которая обусловила видное место компартии во французском обществе: борьбы против фашизма Литература предельно социологизировалась, приковывалась к злободневному — не только проза, но и так называемая поэзия обстоятельств В целом, однако, следует признать, что после Второй мировой войны во Франции не было такого расцвета романа, как в межвоенный период. Война развеяла многие иллюзии, связанные с возможностью противостояния индивида обществу, которое, как думается, составляет суть романного конфликта. Ведь «избрать жанр романа (жанр — сам по себе высказывание о мире) для писателя — значит признать, что существенной чертой действительности является разлад, несоответствие между нормами общества, государства и устремлениями отдельной личности, пытающейся проложить свой собственный путь в жизни...» (Г.К. Косиков). Реакцией на эту ситуацию стал выход на авансцену французской литературы «антиромана» («нового романа») и «антидрамы» («театра абсурда»).. Антидрама (вище було) Новый роман (или «антироман»)К середине 50-х годов на передний план выдвигается «новый роман» — или «антироман» - понятие, обозначающее художественную практику французских писателей неоавангардистов 1950—1970-х гг. Лидер нового романа — Натали Саррот (1900-1999), Мишель Бютор, Клод Симон. Писатели нового романа считали, что традиционная техника повествования устарела. Они попытались выработать новые приемы повествования без сюжета и героев в традиционном смысле. Писатели нового роман исходили из представления об устарелости самого понятия личности, как оно истолковывалось в прежней культуре — личности с ее переживаниями и трагизмом. Основой нового романа стали «тропизмы» (термин Натали Саррот), «шозизм» (термин Алена Роб-Грийе) и антитрагедийность. Новый роман продолжал традиции сюрреализма с его техникой автоматизма, соединением несоединимого и важностью психоаналитических установок. Проза нового романа обращает большое внимание на бессознательное и доводит стиль потока сознания до предельного выражения. «Новый роман» – последнее яркое проявление модернизма и начало нового, явления в литературе – постмодернизма. И все же «новый роман» 50-х годов — как и «абсурдный театр» — был своеобразной формой отражения реального бытия, хотя бы в границах, очерченных осознанием «безмерности незнания» и желанием «организовать хаос» по законам искусства. Он был формой абсолютизации и одновременно пародирования, иронического травестирования стереотипов современного сознания. Содержательные функции «нового романа» обрекали его эстетику на очевидную противоречивость и предопределили динамику творческой практики «новых романистов».
Натали Саррот (урожд. Н. Черняк, 1902—1999) назвала «тропизмами» (первая книга писательницы — «Тропизмы», 1939) первоначальную психическую «вибрацию», изначальную духовную субстанцию, которую должен фиксировать писатель. Она сугубо индивидуальна, принадлежит лишь данному «я», «не имеет имени», а значит, не может быть воплощена в персонажах.
С творчеством Алена Роб-Грийе (род. в 1922 г.) связано понятие «шозизма» (фр. chose—вещь). В статьях о «новом романе» («За новый роман», 1963) он писал, ссылаясь на Хайдеггера: «Мир просто-напросто есть... вокруг нас присутствие вещей». Напоминая о Сартре, о его «Тошноте», Роб-Грийе употреблял понятие «излишний» применительно к значениям, которые прикладываются к единственно существенному, реальному—к «объектам». В этом культе «вещей» — крайняя степень «дезангажированности», освобождения искусства от значений и целей. Кроме одной цели — «создавать новую форму».
Значительную роль в формировании принципа «интертекстуальности» сыграл «новый романист» из поколения 50-х годов Мишель Бютор (род. в 1926 г.). Романистом он был недолго («Изменение», 1957, и др.), поскольку, решив создавать романы совершенно новые, начал экспериментировать с повествовательными формами, создавать необычные композиции. Отразить «всю реальность», используя средства прозы и поэзии, живописи и музыки, заставляя страницу звучать и делая ее видимой, аналогичной то собору, то водопаду («Описание собора св. Марка», 1963; «6 810 000 литров воды в секунду», 1965), — чего только не предпринимал Бютор, создавая современный «всеобщий» язык, «полифонический текст».
Постепенно внешняя реальность, переносимая в тексты Бютора, стала тесниться «цитатами», т. е ссылками на явления культуры, на произведения искусства, на уже написанные другими тексты. «Мы находимся внутри гигантской библиотеки»,— констатирует Бютор, а его исключительная образованность позволяет с успехом выполнять роль «художника-библиотекаря», роль «художника-обезьяны», варьирующего и пародирующего уже созданное: «слишком много шедевров, зачем добавлять еще тома».
61. Загальна характеристика німецької літератури XX століття. Поняття "втрачене покоління"
Німецька література почала розвиватися з часів Лессінга, якого вважали і засновником. Роз'єднаність у країні не дала змоги розвиватися культурі і літературі зокрема. У 1871 році давня мрія німецького народу нарешті здійснилася: країну об'єднали не внаслідок демократичного руху, а "залізом і кров'ю", угодою князів і королів, навколо найсильнішого із них - короля Пруссії.На початку XX століття у Німеччині стрімко розвивалася промисловість. У 70-х роках у суспільному житті відбулися глибокі зміни. Замість дрібних, напівфеодальних держав, виросла Німецька імперія. Такий підйом суспільного життя наклав відбиток і на літературу. Розвивалися нові художні напрямки: критичний реалізм, натуралізм, експресіонізм.Очолили боротьбу за демократичну та соціалістичну літературу встають пись-менники-антифашисти, які повернулися з еміграції: И. Бехер, Б. Брехт, А. Зегерс. Були і такі, що залишилися емігрантами на все життя (Е. М. Ремарк). Провідною темою в літературі стала антифашистська.У цей період розпочалася особлива драматургія, біля витоків якої стояв Б. Брехт. Він став засновником "епічного" театру.
З проголошенням НДР розпочався новий етап літературного розвитку. Особливістю розвитку нової літератури став її просвітницький характер. Відбувся стрімкий розвиток публіцистики, жанру есе. Поезія цього періоду була адресована широкому колу читачів і набула пісенної форми. Центральною темою літератури стала тема відповідальності, духовного відродження, "двох Німеччин". Провідним художнім методом виявився соціалістичний реалізм Однією з найбільших трагедій стала війна. Знецінюючи найвищу цінність на землі - людське життя, вона була трагедією як для переможених, так і для переможців.Перша світова війна По-різному сприйняли війну письменники: надто гучними були гасла у кожній із воюючих країн, надто високі, священні інтереси пропонувалося захищати. Та одразу й однозначно заперечували війну Ромен Ролан, Леонгард Франк, Стефан Цвейг, Бертольд Брехт. Багатьом же розуміння антилюдяності війни та брехливості воєнної пропаганди далося пізніше. Трагічний досвід Першої світової війни по-своєму передали у творах ті письменники, які прийшли на війну молодими, сповненими надій, а повернулися із зруйнованими, знищеними старими ідеалами, не набувши нових. Серед тих, хто пройшов крізь вогонь Першої світової війни, були Еріх Марія Ремарк, Ернест Міллер Хемінгуей, Річард Олдінгтон, Уїльям Фолкнер та ін.
Письменники, які започаткували цю літературу, самі належали до "втраченого покоління": вони, як і персонажі їх творів, брали участь у тій війні і постраждали від неї. Вони засудили війну, створили яскраві образи молодих людей, які були духовно і фізично покалічені війною. Кохання, фронтова дружба, забуття - ось що вони протиставляли війні. Однак це був ілюзорний підхід, а звідси песимізм, усвідомлення безглуздя життя. Усі вони не займались дослідженням характеру війни, причин, з'ясуванням фактів - їх цікавила доля молодого покоління, що стало "втраченою генерацією" для людства; історія душевних потрясінь, які викликала в серцях цих людей війна.У витоків літератури "втраченого покоління" стояли два титани світової літератури - Еріх-Марія Ремарк та Ернест Хемінгуей. Проте Ремарк, на відміну від Хе-мінгуея, про це, певно, й не здогадувався. У своїх творах вони відобразили і не-сприйняття навколишньої дійсності, й відчуженість людини від людини, і глибокий песимізм, спричинений жорстокою дійсністю.Особливості:В Показуючи як війна руйнує тіла і душі людей, їхні долі,Т письменники перетворили свої романи на романи-протести.Р Головна тема творів - доля молодого покоління, що сталоА жертвою Першої світової війни.Ч Ненависть до мілітаризму і фашизму, до державного устрою, якеЕ породжує жахливі війни.Всесвітньовідомими письменниками, які представляли німецьку літературуXX століття, стали, Брехт Е. М., Ремарк Г., Белль.
62. Загальна характеристика американської літератури XX століття
У XX столітті американська література пережила стрімкий підйом, пов'язаний, у першу чергу, з розквітом реалістичного мистецтва 20-30-х років. У цей час друкували свої твори такі класики світового мистецтва, як Т. Драйзер, Е. Сінклер, Е. Хемінгуей, Ш. Андерсон та інші. Соціальні умови розвитку країни виступом сприяли письменників з критичною переоцінкою буржуазних цінностей.Письменники-реалісти чітко усвідомили, що криється за блискучим фасадом найбагатшої країни світу. Яскравим поясненням цього стала символічна назва найбільшого твору Т. Драйзера - "Американська трагедія".Внутрішнім трагізмом просякнута і література американських письменників "втраченого покоління". У творах, які розкрили цю тему, відобразилася реалістична точність у описах долі покоління, чия юність та молодість пройшли у роки війни.Незважаючи на це, у літературі також простежувався метод соціалістичного реалізму у творах Д. Ріда, Т. Драйзера, Ф. Боноскі та інших. У XX столітті американська поезія та проза висунули такі важливі теми, як становище робітників класу, расова дискримінація, соціальна боротьба, імперіалістична війна, небезпека фашизму та інші. Значний вплив на розвиток літератури мали прогресивні журнали "Лі-берейтор", "Уоркерс манслі", "Нью Мессіз".Одночасно незрозумілість ліберально налаштованої інтелігенції перед обличчям соціальних катаклізмів століття привела деяких письменників у глухий кут модернізму та авангардизму (група "імажистів" Е. Паунд). Вагомий вплив на розвиток модерністських течій мав фрейдизм. Ідеалістичні концепції були покладені також у основі творчості Томаса Стернза Еліота та Гертруди Стайн.Намагаючись повернути втрачені позиції в галузі ідеології, американська буржуазія використала засоби масової інформації для реклами модерністських творів і всіляко підтримала розвиток власне розважальної літератури. Тому в кінці 20-х років відбувався розквіт "масової літератури", центром якої став Голлівуд.Література США до 1945 року пройшла декілька етапів свого розвитку. У 20-ті роки у творах прогресивних письменників важливе місце займали теми соціального протесту та "втраченого покоління". Світова економічна криза, що розвивалася у 1929 році, призвела до появи нових тенденцій у літературі. Активізувалася літературна і публіцистична діяльність письменників соціалістичної орієнтації. З'явилася твори "жорстокого реалізму". У цей час посилилася антифашистська боротьба прогресивних письменників США.У цілому розвиток американської літератури першої половини характеризувався домінуванням реалістичного методу зображення дійсності.
63. Латиноамериканська література XX століття «Латиноамериканські письменники повинні бачити своє основне, найголовніше завдання в тому, щоб звільнити літературу від провінційності, позбавити її прикмет екзотичного явища... Сучасні письменники повинні зробити латиноамериканський роман надбанням загальносвітової літератури, надати йому універсального характеру». Латиноамериканська література XX століття принесла у світо ве мистецтво нове, своєрідне бачення світу, особливу художню форму, одним з найхарактерніших виявів якої є синтез міфології і реальності, переплетіння елементів фольклору і сучасних зображальних засобів у розкритті актуальних проблем дійсності. Розвиток епічного жанру в латиноамериканських літературах відбувався за двома основними напрямами:1) втілення митцями в художній формі неповторного розмаїтого життя своєї країни, його етнографії, географічного розташування, побуту;2) їх звернення до набутків європейських літератур — англійської, французької, німецької, російської, що було пов'язано з браком власних достатньо розвинутих засобів зображення т;І оригінальних художніх форм. Зрозуміло, що з часом прямі запозичення з чужої культури почали перешкоджати розвиткові власної і митці змушені були шукати вже цілком самостійних художніх рішень, але в перший період впливи європейської літературної традиції значно збагатили національні літератури Латинської Америки.Сучасну латиноамериканську літературу слід розглядати у її зв'язках з традиціями усної народної творчості. Вкоріненість у національний ґрунт та у своєрідну сучасну культуру, що виникла, поєднавши місцеві та європейські традиції, зосередженість на гострих проблемах сьогодення дає літературознавцям підстави вважати епос Латинської Америки синкретичним, вагому частину якого становить «фольклорна проза» «магічного реалізму». «Магічний реалізм», що є особливістю латиноамериканського епосу, походить від казкової, фантастичної традиції народного мистецтва, що в силу специфіки розвитку країн даного регіону існує ще й досі.Отже, основою «фольклорного» твору в латиноамериканській І літературі стало синтезування народної міфологічної свідомості, відтворення в художньому творі народного світобачення. Життєвий і творчий шлях Габріеля Гарсія Маркеса Лауреат Нобелівської премії 1982 р. Габріель Гарсія Маркес народився 6 березня 1928 р. в місцевості Аракатаку (Колумбія). Дитячі роки Габріеля минули в домі бабусі й дідуся. Виховувала хлопчика його бабуся Транкіліна, що берегла в своїй пам'яті багато казок та аракатакських повір'їв. Вона є прообразом Урсули Буендіа зі "Ста років самотності": померла вона, як і Урсула, вже в глибокій старості, осліпнувши й втративши здоровий глузд. Першим учителем майбутнього письменника був його дідусь Ніколас. Після смерті дідуся Габріель живе і вчиться в єзуїтській гімназії міста Сіпакіра. Від холодного і чужого міста хлопчик рятувався захопленим читанням пригодницьких романів. У старших класах почав писати вірші, які публікував під псевдонімом Габіто. Гарсія Маркес 1946 р. вступив на юридичний факультет Боготського університету. Незабаром університет було зачинено, і Маркес переїхав до Картахени, де розпочав заняття журналістикою. На той час він уже був автором декількох оповідань. Перше з них вийшло в світ 1947 р.Працюючи в Картахені репортером (1948-1952), письменник-початківець вів щоденну хроніку місцевих подій. Ця робота навчила його згодом послуговуватись у своєму "магічному реалізмі" газетно-конкретною хронікою, реалістичними деталями. У Картахені Гарсія Маркес створив повість "Опале листя" (1951), дія якої відбувається у вигаданому містечку Макондо, дуже схожому на реальну Аракатаку."Опале листя" отримало негативні відгуки критики й преси. Це дещо підірвало віру Гарсії Маркеса в свої письменницькі можливості, 1954 р. він переїжджає до Боготи, де розпочинає співпрацю з газетою "Ель Еспектадор" як репортер. У Римі, де Гарсія Маркес був декілька місяців, він зумів поєднати кореспондентську роботу із заняттями на режисерських курсах. Газета була заборонена через її ліберальне спрямування - Маркес втратив роботу. в Парижі почав працювати над новим романом "Лиха година". В основі твору лежала цілком реальна подія з життя сучасної Колумбії, але вона знову обростала магічним, міфологічним, казковим, яке письменник свято беріг у своїй пам'яті.. Так народилась повість "Полковникові ніхто не пише", яка була написана 1956 p., але ще одинадцять разів переписувалась автором, щоб бути опублікованою 1961 р. Гарсія Маркес часто бував змушеним заробляти на прожиття, тому й редагував два невисокоякісні журнали, підробляв як кіносценарист. Хоча кіно допомагає письменникові вийти з творчої кризи. Довге мовчання, упродовж якого митець виношував свій потаємний задум, дало плід 1965 p.: це був роман "Сто років самотності", який вийшов 1967 р. в Буенос-Айресі. Перше видання розійшлось за декілька днів, те ж саме відбулось і з наступними. Книга перекладена всіма основними мовами, нагороджена різними міжнародними преміями, стала предметом багатьох досліджень.
Після написання цього роману, який багато дослідників вважають основним у творчості письменника, Гарсія Маркес не зраджує собі: магічне у його нових оповіданнях ("Найкрасивіший у світі, що потонув", "Остання подорож корабля-привида" та ін.) невіддільне від буденного, фантастичні події розвиваються за законами життєвої логіки. Романіст доходить творчого висновку про те, що насилля нівечить не лише тіло, а й душу людини. Ця думка буде найяскравіше втіленою в "Осені патріарха".Роман "Кохання під час чуми" (1985) поетизує вищі вартості людини, втілює думку про те, що справжнє кохання здатне перемогти навіть час. Останній роман письменника "Генерал в лабіринті" (1989) знову повертає читача до теми диктатора, котра об'єднує всю латиноамериканську прозу XXст.
64. 1. Філософсько-естетичні засади постмодернізму та їх вияв у художній літературі
На початку XXI століття найскладнішою видалася література постмодерну.
Постмодернізм - загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, що виникла після модернізму та авангардизму.. Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батея, особливо праці Ж.-Ф.Ліотара. Основним джерелом нових тенденцій в аспекті пізнання виявилася "деструкція", визнання прогресу лише у вигляді неспростовної ілюзії. Реальним вважалося варіювання та співіснування усіх - і найдавніших, і новітніх форм буття.У постмодерністських творах не було характерної для літератури попередніх діб оригінальної, несхожої на інші, естетичної або ідейної програми, не було поділу на "своїх" і "чужих". Якщо для Ренесансу і класицизму "естетичним донором" була передовсім Античність, для романтизму - Середньовіччя, то для постмодернізму - увесь світовий культурний (передовсім літературний) процес.Роком народження поняття "постмодернізм" слід вважати 1917 рік, коли вперше в книзі Р. Паннвіца "Криза європейської культури" з'явилося це поняття як сигнал того, що культура досягла певної чергової вершини. У 1934 р. цей термін використовується іспанським літературознавцем Ф. де Онізом, який розумів постмодернізм як короткий епізод між двома модернізмами, перший з яких триває з 1896 по 1905, а другий - з 1914 р. до 1932 р. і лише з 1947 р. термін "постмодернізм" вживався в сучасному значенні. У книзі А. Тойнбі "Дослідження історії" постмодерн позначав сучасну фазу західноєвропейської культури.Постмодернізм - це багатоманітне теоретичне відображення духовного розвитку в самосвідомості західної цивілізації.Постмодерністські твори чимось нагадували палімсест, з-під нового шару якого проступав старий текст, що вже десь, колись кимось писався.Найголовнішою ознакою літератури постмодернізму була її гіперрецептивність- яскраво виражена схильність до рецепції будь-яких фактів із культурно-історичного дискурсу всього людства; передовсім і найактивніше - із творів світової літератури, різних елементів їхньої форми і/або змісту: сюжетів, мотивів, образів, концепцій, жанрів, сцен, цитат, міфів - тощо (т. зв. "інтертекстуальність").Традиційними творчими засобами, якими послуговувався постмодернізм, була пародія, ілюзія, гра, містифікація, карнавалізація тощо. Стильові риси художньої мови реалізувалися у художніх засобах порівняння, метафори, алюзії, ремінесцен-ції, іронії.
Найпродуктивнішою формою реалізації гіперрецептивності літератури постмодернізму була інтертекстуальність. її класичне визначення належало французькому філологу й семіологові XX ст. Роланові Варту: "Кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш упізнаваних формах: тексти попередньої культури та тексти оточуючої культури. Кожен текст становив собою нову тканину, зіткану зі старих цитат. Шматки культурних кодів, формул, ритмічних структур, фрагменти соціальних ідіом і т. д. - усі вони поглиблені текстом і змішані в ньому, оскільки завжди до або навколо тексту існувала мова. Як необхідна попередня умова для будь-якого тексту, інтертекстуальність не могла зводитися до проблеми джерел і впливів, вона становило собою загальне поле анонімних формул, походження яких рідко можна виявити, несвідомих або автоматичних цитат, що подаються без лапок.Знаковим для постмодернізму стала образ-модель лабіринту, що став компонентом цікавого символічного трикутника ("Лабіринт", - "Всесвіт" - Бібліотека) у творчості видатного аргентинського письменника Хорхе Луїса Борхеса ("Дім Асте-ріона"). Постмодернізм, який ніколи не був головною домінантою культури, виявився сьогодні таким цікавим і провокативним тому, що пов'язаний з теперішніми процесами модернізації, які, без сумніву, зреалізувалися, розпочавши новий етап розвитку літератури.
65. 1. Роль античної міфології в культурі (думаю це піде)
(вище)
66. АНТИЧНАЯ ЛИРИКА
Античная лирика возникла с появлением поэта-индивида, т.е. когда личность осознала свою самостоятельность, отделив себя от природы и коллектива. Термин “лирика” заменил более ранний – “мелика” (от “мелос” – мелодия). По Платону, мелос состоит из трех элементов – слова, гармонии и ритма. Под мелосом древние понимали соединение музыки, поэзии и орхестики (танцевального искусства). Слово “лирика” подразумевает аккомпанемент музыкальным инструментом – лирой, кифарой или флейтой. Лирика классического периода дошла до нас в виде фрагментов или цитат, приводимых античными авторами. Первое произведение античной лирики относится в VII веку: в апреле 648 года было затмение солнца, упоминаемое у Архилоха. Расцвет античной лирики относится к VI веку до н.э. Греческая лирика делится на декламационную и песенную (мелос), которая, в свою очередь, делится на монодическую и хоровую. Декламационная лирика включает в себя элегию и ямб. Элегия – это заплачка, причитание, исполняемое в сопровождении флейты. Впоследствии скорбный характер сменяется наставительны побуждающим. Исполнялась на пирах и народных сходках. Следы траурного характера сохранились в надгробных надписях – эпиграммах. Наиболее распространена была гражданская, военно-патриотическая элегия. Известным ее представителем был Каллин из Эфеса: Представителем любовной элегии был Мимнерм (ок.600 г. до н.э.), который предпочитал смерть старости и отсутствию наслаждений, называл любовь “золотой Афродитой” и воспевал любовь к флейтистке Нанно. На земледельческих праздниках плодородия, характеризующихся разгулом и сквернословием, исполнялись насмешливые песни, направленные против отдельных лиц – ямбы, как средство выражения личных чувств. Ямбы метрически составлялись собственно ямбом ( ~ – ) и трохаями, т.е. хореем ( – ~ ). Симонид Аморгский воспевал бодрость перед лицом бедствий жизни. Он выделяет 10 типов женщин, происшедших от 10 животных, причем хорошими считает только тех, кто произошел от пчелы. Гиппонакт считается отцом пародии, творит на языке улицы и притонов, изображает себя нищим попрошайкой,он высмеивает богов, живописцев, женщин.
Монодическая лирика представлена тремя великим поэтами. Это Алкей, Сапфо и Анакреонт.
Алкей – поэт эпохи борьбы демоса против аристократии, бежавшей с материковой Греции на острова, в частности на остров Лесбос. Он повествует о превратностях своей судьбы. Государство изображается в виде корабля в бушующих волнах (этот образ впоследствии заимствовал Гораций). Настроение его агрессивно, ощущение жизни – трагично, при этом его любимые темы – природа, любовь, женщины и вино. Вино – средство от всех горестей, “зеркало для людей”, в нем – единственное утешение. Известно его четверостишие, посвященное “фиалкокудрой” Сапфо.
На Лесбосе мужчины и женщины составляли замкнутые содружества и проводили время вне семьи. Во главе женского содружества – “дома служителей Муз” – стояла поэтесса Сапфо (или Сафо). Круг интересов содружества составлял и тематику ее поэзии – женские культы, любовь, ревность. По одной легенде, она бросилась со скалы от любви к юноше Фаону. По другой – дожила до старости, была замужем, имела дочь Клеиду. Несмотря на существуюшие домыслы о нравственности Сапфо, Алкей называл ее “чистой". Сапфо писала гимны к Афродите, плачи по Адонису. Известны ее эпиталамы – свадебные песни после пира, перед спальной молодых, девушки жалуются, что жених отнял у них подругу, хвалят ее, затем и его.
Анакреонт примыкает в лесбийской лирике Алкея и Сапфо ( П пол VI века). Его поэзия полна веселого, изящного и игрового эротизма. Он описывает игры Эрота, любовное безумие. Анакреонт фиксирует один момент, без философских рассуждений. Характерные черты его поэзии – живость, ясность, простота, изящество послужили примером для подражаний во все века.
Хоровая лирика возникла из гимнов богам – это ном, пеан, просодий (Во время процессий), парфений (девичья песнь), гиперхема (в честь Аполлона), пиррихия (в честь Ареса).
В конце VI – начале V века, в эпоху расцвета хоровой лирики наиболее распространенным жанрами были дифирамб (порывистые, экзальтированные песни в честь Диониса, исполнялись хором из 50 человек, одетых в козлиные шкуры и маски), эпиникий (песнь в честь победителя на ежегодных спортивных состязаниях) и энкомий (песнь в честь определенного лица).
Наиболее известными представителями хоровой лирики были Стесихор, Ивик, Симонид, Пиндар и Вакхилид.
Стесихор писал гимны, пеаны, буколические и эротические стихи. Существует легенда о том, что он изобразил Елену Прекрасную в дурном свете и ослеп, потом написал, чыо это был призрак Елены – и прозрел.
Ивик, странствующий поэт, был убит разбойниками. Писал энкомии, посвященные разным личностям, гимны любовного содержания.
Симонид Кеосский воспевал героические события греко-персидской войны. Известно, что он победил Эсхила в состязании эпиграмм в честь погибших при Марафоне. Он писал эпиникии, френы (похоронные плачи), дифирамбы, эпиграммы. Его выражения в виде афоризмов цитировали Ксенофонт, Платон, Аристофан: “ Все – игра, и ни к чему не стоит относиться слишком серьезно”, “я не ищу того, чему невозможно быть”.
Пиндар – самый знаменитый из всех классических лириков. До нас дошли 4 книги его эпиникиев, в каждой из которых воспеваются победител разных игр: олимпийских, пифийских, немейских и истмейских. Стиль Пиндара – торжественный, величавый, особенно в патриотической лирике.
Вакхилид – племянник Симонида Кеосского – писал оды, дифирамбы (его “Тезей” – единственный дифирамб, дошедший до нас целиком). Вакхилиду чужд непреклонный аристократизм Пиндара, он восхваляет доблесть человека вообще.
67. Особенности литературы этой поры:
1. Соотношение между церковной и светской литературой решительно изменяется в
пользу светской. Формируются и процветают новые сословные направления:
рыцарская и городская литература.
2. Расширилась сфера литературного употребления народных языков: в городской
литературе предпочитают народный язык, даже церковная литература обращается к
народным языкам.
3. Литература обретает абсолютную самостоятельность по отношению к фольклору.
Литература начинает оказывать влияние на фольклор (напр., рыцарский роман
влияет на героический эпос).
4. Возникает и успешно развивается драматургия.
5. Продолжает развитие жанр героического эпоса. Возникает ряд жемчужин
героического эпоса: "Песнь о Роланде", "Песнь о моём Сиде", "Песнь о
Небелунге".
Героический эпос.
Героический эпос - один из наиболее характерных и популярных жанров европейского
средневековья. Во Франции он существовал в виде поэм, называвшихся жестами,
т. е. песнями о деяниях, подвигах. Тематическую основу жест составляют реальные
исторические события, большинство из которых относится к VIII - X вв. Вероятно,
сразу же после этих событий возникли предания и легенды о них. Возможно также,
что предания эти первоначально существовали в виде кратких эпизодических песен
или прозаических рассказов, сложившихся в дорыцарской дружинной среде. Однако
очень рано эпизодические сказания вышли за рамки этой среды, распространились в
народных массах и превратились в достояние всего общества: им с одинаковым
восторгом внимало не только воинское сословие, но и духовенство, купечество,
ремесленники, крестьяне.
Поскольку изначально эти народные сказания предназначались для устного напевного
исполнения жонглерами, последние подвергали их интенсивной обработке, которая
заключалась в расширении сюжетов, в их циклизации, во введении вставных
эпизодов, иногда очень больших, разговорных сцен и т. п. В результате краткие
эпизодические песни приняли постепенно вид сюжетно и стилистически
организованных поэм - жест. Кроме того, в процессе сложного развития некоторые
из этих поэм подвергались заметному влиянию церковной идеологии и все без
исключения - влиянию идеологии рыцарской. Поскольку рыцарство обладало высоким
авторитетом для всех слоев общества, героический эпос приобрел широчайшую
популярность. В отличие от латинской поэзии, практически предназначенной для
одних только клириков, жесты создавались по-французски и были понятны всем.
Ведя происхождение из раннего средневековья, героический эпос принял
классическую форму и пережил период активного бытования в XII, XIII и отчасти
XIV в. К этому же времени относится и его письменная фиксация. Жесты имеют
объем от 900 до 20 000 восьми- или десятисложных стихов, связанных ассонансами.
Они состоят из особых, неравных по размеру, но обладающих относительной
смысловой законченностью “строф”, называемых лессами. Всего сохранилось
около ста героических поэм. Жесты принято разделять на три цикла: 1) цикл
Гильома д'Оранж (иначе: цикл Гарена де Монглан - по имени прадеда Гильома); 2)
цикл “мятежных баронов” (иначе: цикл Доона де Майанс); 3) цикл Карла Великого,
короля Франции. Тема первого цикла - бескорыстная, движимая лишь любовью к
родине служба верных вассалов из рода Гильома слабому, колеблющемуся, часто
неблагодарному королю, которому постоянно угрожают то внутренние, то внешние
враги. Темой второго цикла является мятеж гордых и независимых баронов против
несправедливого короля, а также жестокие распри баронов между собой. Наконец, в
поэмах третьего цикла (“Паломничество Карла Великого”, “Борта Большеногая” и
др.) воспевается священная борьба франков против “язычников”- мусульман и
героизируется фигура Карла Великого, предстающего как средоточие добродетелей и
оплот всего христианского мира. Самой замечательной поэмой королевского цикла и
всего французского эпоса является "Песнь о Роланде", запись которой относится к
началу XII в.
Особенности героического эпоса:
1. Эпос создавался в условиях развития феодальных отношений.
2. Эпическая картина мира воспроизводит феодальные отношения, идеализирует
сильное феодальное государство и отражает христианские верования, хр. идеалы.
3. В отношении истории, историческая основа просматривается четко, но при
этом она идеализируется, гиперболизируется.
4. Богатыри – защитники государства, короля, независимости страны и
христианской веры. Всё это трактуется в эпопеи как общенародное дело.
5. Эпопея связана с фольклорной сказкой, с историческими хрониками, иногда с
рыцарским романом.
6. Эпопея сохранилась в странах континентальной Европы (Германии, Франции).
Памятники героического эпоса оформились к XI – XIV вв. К важнейшим из них
относятся французская "Песнь о Роланде", испанская "Песнь о моём Сиде",
немецкая "Песнь о Нибелунгах", южнославянские песни Косовского поля и о Марко
Королевиче, восточнославянское "Слово о полку Игореве". Большая часть
памятников зрелого Средневековья дошла до нас в форме пространных поэм,
возникших в результате творческой переработки более древних эпических сюжетов,
по традиции бытовавших в устной форме. Постепенно изменилось как содержание,
так и стиль произведения: усложнился сюжет, сжатость изложения в песне уступила
место эпической широте, увеличилось число действующих лиц и эпизодов,
появилось описание душевного состояния героев и т.д. В эпоху зрелого
Средневековья носителями эпической традиции, ее хранителями, а нередко и
авторами обработок народно-героических преданий выступали профессиональные
певцы и сказители: жонглёры – во Франции, шпильманы – в
Германии, хуглары – в Испании. Сохранившиеся произведения эпического
жанра не имеют автора. Эпический певец, перерабатывающий по-новому традиционные
сюжеты и образы, передававшиеся до него из поколения в поколение, не мог
чувствовать себя единоличными автором памятника и оставался безвестным, как и
его предшественники. Но исполнение эпического произведения не было просто
механическим повторением старого, а часто являлось импровизацией, творчеством.
Рыцарская литература.
Пoэзия трубaдурoв, зaрoдившaяся в кoнце XI векa, пo-видимoму, нaхoдилaсь пoд
сильным влиянием aрaбскoй литерaтуры. Вo всякoм случaе, фoрмa стрoф в песнях
"первoгo трубaдурa", кaкoвым трaдициoннo считaют Гильoмa IX Aквитaнскoгo,
oчень пoхoжa нa зaджaль, нoвую пoэтическую фoрму, изoбретенную пoэтoм
aрaбскoй Испaнии Ибн Кузмaнoм.
Крoме тoгo, пoэзия трубaдурoв знaменитa изoщреннoй рифмoвкoй, a тaкoй
рифмoвкoй oтличaлaсь и aрaбскaя пoэзия. Дa и темы вo мнoгoм были oбщими:
oсoбеннo пoпулярнoй, нaпример, у трубaдурoв былa темa "fin'amor","идеaльнoй
любви", кoтoрaя в aрaбскoй пoэзии пoявилaсь ешё в X веке, a в XI веке былa
рaзрaбoтaнa в aрaбскoй Испaнии Ибн Хaзмoм в знaменитoм филoсoфскoм трaктaте
"Oжерелье гoлубки", в глaве "O преимуществе целoмудрия": "Лучшее, чтo мoжет
сделaть челoвек в любви свoей - этo быть целoмудренным."
Немaлoе влияние oкaзывaлa нa пoэзию трубaдурoв и культурa, унaследoвaннaя oт
Древнегo Римa: oчень чaстo встречaется в песнях южoфрaнцузских пoэтoв
бoжествo Aмoр, в песне Рaимбaутa де Вaкеирaсa упoминaются Пирам и Фисбa.
И, кoнечнo же, пoэзия трубaдурoв изобилует христианскими мoтивaми; Богу
адресует свое позднее стихoтвoрение Гильoм Aквитaнский, a многие песни и
вовсе пaрoдируют диспуты нa религиозные темы: так, знаменитые трубадуры де
Юссели спорят o том, что предпочтительнее, быть мужем или любoвникoм Дамы.
(Пoдoбные "диспуты" на самые разные темы oфoрмились в специфические
стихoтвoрные формы - пaртимен и тенсoну.)
Таким oбрaзoм, пoэзия трубaдурoв вoбрaлa в себя духoвнoе и светское наследие
aнтичнoсти, христиaнскoи и ислaмскoй филoсoфии и пoэзии. И поэзия трубaдурoв
стaлa неверoятнo рaзнooбрaзнoй. Сaмo слoвo - трубадур (trobador) oзнaчaет
"изoбретaющий, нaхoдящий" (oт "trobar" - "изoбретaть, нaхoдить"). И
деиствительнo, пoэты Oкситaнии слaвились свoей любовью к сoздaнию новых
стихoтвoрных форм, искусной рифмовке, игре слов и aллитерaции.
Известно oкoлo 500 различных строфических форм в поэзии трубaдурoв! Причем,
рифмoвкa мoжет быть и внутри стрoф, как в песне Пейре Видaля:
Хaрaктерны для пoэзии трубaдурoв и самые рaзнooбрaзные жанры - aльбa,
кaнсoнa, тенсoнa, плач, пaртимен, сирвентa, пaстурель, не гoвoря уже o более
редких и личных экспериментах, вроде "песен ни o чем" (Гильoм Aквитaнский,
Рaимбaут Oрaнский).
тренняя песня", мoглa включать в себя и диaлoг влюбленных, встречaюших зарю,
и мoнoлoг стoрoжa. Ее oснoвнoй темой была тема рaсстaвaния Дамы и ее
вoзлюбленнoгo. Например, aльбa aнoнимнoгo aвтoрa:
"Дaмa и друг её скрыты листвой
Блaгoухaннoй беседки живой,
"Вижу рассвет!"-прoкричaл чaсoвoй,
Боже, как быстро приходит рассвет..." (перевод A.Нaймaнa)
Тенсoнa, пaртимен, пaстурель - oпять-тaки представляют сoбoй диaлoг.
Тенсoнa - куртуазный "диспут", предпoлaгaющий срaвнительнo свoбoднoе
развитие.
Пaртимен - более строг и пoхoж нa диспут.
Пaстурель oбычнo oписывaет диaлoг рыцаря и пастушки, в кoтoрoм пaстушкa
чаще oдерживaет верх.
Oгрoмнoй пoпулярнoстъю у трубaдурoв пoльзoвaлaсь и сирвентa. Это песня
"на злобу дня". В сирвенте трубадур мог укорять кoгo-либo, сетoвaть нa людские
пoрoки, oбличaть. Так, Бертран де Борн пoдстрекaл в своих сирвентaх Генриха
Плaнтaгенетa срaжaться с Ричaрдoм, пoнoсил сoюзникoв, кoтoрые его брoсили,
вoзмущaлся пoступкaми Ричaрдa Львиное Сердце:
"Я нaчинaю петь в негoдoвaнье,
Узнав o низком Ричaрдoвoм плане:
Чтоб выполнить oтцoвскoе желанье,
Был Мoлoдoй Кoрoль как на aркaне,
Сoглaсье брату на кoрoнoвaнье
Дать приведен!
Безвластен Генрих! Кoрoлевствoм дряни
Гордиться может трон!" (перев.A.Нaймaнa)
В песне-плaче (planh) oплaкивaлaсь смерть друга, пoкрoвителя или прoстo
увaжaемoгo челoвекa. Бертран де Борн нaписaл плач по "Мoлoдoму Кoрoлю" (так oн
нaзывaл стaршегo сына Генриха).
Кaнсoнa сoстoялa из 5-7 стрoф с "пoсылкoй" - посвящением Даме или
пoкрoвителю. Oбычнo в ней пелось o любви к Даме, чьи дoстoинствa всячески
вoспевaлись.
Рыцарский роман.
Рыцарский роман формировался в северо-французских землях во второй половине
XII в. Он сосуществует и тесно взаимодействует с героическим эпосом. Р.Р. не
опирался на традиции античного романа. Но берет начальную основу в
героическом эпосе (античность, раннее средневековье). Существует три
источника материала. Тематические циклы романа:
1. Античный цикл. Это следующие романы: "Роман об Инее", "Роман о Трое"
(Бенуа де Сент Мор), "Роман об Александре" (в основе – "Энеида" Вергилия).
2. Бретонский (артуровский) цикл – памятники кельтского героического
эпоса. Множество романов различных авторов. "Роман о Тристане и Изольде".
3. Византийский цикл – материалы волшебных сказок (впечатления от
крестовых походов, рыцарских экспедиций).
В рыцарском романе есть основные признаки романного жанра:
- романная, а не эпическая картина мира;
- в центре внимания – частная жизнь, семейные отношения, дружба, любовь;
Это любовно-авантюрный роман.
- вассальные отношения в Р.Р. мыслятся как дело личностного выбора ®
- романная концепция человека – концепция человека как личности, живущей в
соответствии со своими интересами. Признается важность и законность этих
интересов.
- Р.Р. стремится показать жизнь не в статике, а в динамике, в движении. В
Р.Р. развиваются события ® важная роль принадлежит сюжету (много
неожиданного, фантастического). Образы романтических героев редко
эволюционируют.
- герои Р.Р. самостоятельно решают важны
Городская литература Средневековья.
Городская литература складывалась одновременно с рыцарской (с конца XI
в.). XIII в. – расцвет городской литературы. В XIII в. начинает клониться к
закату рыцарская литература ® начало кризиса и деградации. А городская
литература в отличие от рыцарской начинает интенсивные поиски новых идей,
ценностей, новых художественных возможностей для выражения этих ценностей.
Городская литература создаётся силами горожан. А в городах в средние века
жили прежде всего ремесленники и торговцы. В городе также живут и работают
люди умственного труда: учителя, врачи, студенты. В городах живут и
представители класса духовенства, служат в соборах, монастырях. Кроме того, в
города переселяются феодалы, которые остались без замков.
Þ В городе встречаются сословия и начинают взаимодействовать. Благодаря
тому, что в городе грань между феодалами и сословиями стирается, происходит
развитие, культурное общение – всё это становится более естественным. Поэтому
литература вбирает в себя богатые традиции фольклора (от крестьян), традиции
церковной книжности, учёности, элементы рыцарской аристократической
литературы, традиции культуры и искусства зарубежных стран, которые приносили
торговые люди, купцы. Городская литература выражает вкусы и интересы
демократического 3-го сословия, к которому принадлежало большее количество
горожан. Интересы их определялись в обществе, -- они не имели привилегий, но
зато горожане имели свою независимость: экономическую и политическую. светские
феодалы хотели прибрать к рукам процветание города. Эта борьба горожан за
независимость определила основное идейное направление городской литературы –
антифеодальная направленность. Горожане хорошо видели многие недостатки
феодалов, неравноправие между сословиями. Это выражается в городской литературе
в виде сатиры. Горожане, в отличие от рыцарей не пытались
идеализировать окружающую действительность. Наоборот, мир в освещении горожан
представлен в гротескно-сатирическом виде. Они намеренно
гиперболизируют негатив: глупость ® сверхглупость, жадность ® супержадность.
Горожане – люди деловитые, привычные заниматься серьёзными вещами, приносившими
пользу. Свой жизненный опыт горожане стремились зафиксировать в произведении,
кроме того, их цель – это спасение души через обличение пороков с помощью
смеха, таким образом помогает людям исправиться. Þ Городская литература
отличается вниманием кповседневной жизни человека, к быту.
Þ Пафос городской литературы дидактический и сатирический
(в отличие от рыцарской литературы).
Þ Стиль тоже противоположен рыцарской литературе. Горожане не
стремятся к отделке, изяществу произведений, для них самое главное – донести
мысль, дать доказательный пример. Поэтому горожане используют не только
стихотворную речь, но и прозу. Стиль: бытовые подробности, грубые
подробности, много слов и выражений ремесленного, народного, жаргонного
происхождения.
Горожане начали делать первые прозаические пересказы рыцарских романов. Здесь
берет начало прозаическая литература.
Þ Тип героя весьма обобщён. Это рядовой человек вообще, не
индивидуализирован. Он представлен как показательный пример человека,
применимый ко многим. Этот герой показывается в борьбе: столкновение со
священниками, феодалами, где привилегии не на его стороне. Хитрость,
изворотливость, жизненный опыт – черты героя. Если его хитрость доходит до
жестокости, горожане не осуждают его, т.к. он находится в неравном контакте,
поэтому этот хитрец живёт по примеру: "Хочешь жить – умей вертеться". Поэтому
герои выходили победителями из разных ситуаций.
Þ Жанрово-родовой состав.
В городской литературе развиваются все 3 рода.
· Развивается лирическая поэзия, неконкурентная рыцарской, переживаний
любовных здесь не найдёшь. Творчество вагантов, у которых запросы были гораздо
выше, в силу своего образования всё-таки оказали синтез на городскую лирику.
· В эпическом роде литературы в противовес объёмным рыцарским романам,
горожане работали в малом жанре бытового, комического рассказа. Причина также в
том, что у горожан нет времени работать над объёмными произведениями, да и
какой смысл говорить о жизненных мелочах долго, их надо изображать в коротких
анекдотических рассказах. Этим-то и привлекали внимание человека (напр.:
"Завещание осла" – анекдотический эпизод в необычном освещении).
· Крупные формы средневековой словесности все-таки присутствовали: "Роман
о Лисе", который возник во Франции в конце XII в. Это эпопея, но к
жанру героического эпоса его нельзя отнести – это сатирический животный
эпос. Все персонажи здесь аллегоричны. Все звери изображают представителей
верхних сословий. В центре – Лис, которому достаётся роль хитреца. Царство
людей уподобляется миру людей. Цель – показать, что в царстве людей царят
волчьи законы, нет справедливости. Лис – обобщённый образ человека, который
находится в феодальном обществе, который должен ловчить и беззаконить, дабы
самому не стать жертвой. Ещё одна характерная особенность эпопеи: "Роман о
Лисе" складывался в устной традиции и постепенно. По своей форме эпопея о Лисе
построена как пародия на рыцарский роман. Здесь есть приключенческий сюжет, но
подвиги – не высокие, а низкие проделки. Есть вместо красивой любви – измены.
Вместо доблестей – низменные побуждения. Эта форма пародии на рыцарский роман
не случайна, в литературе отражалось критическое отношение к феодалам,
пародируя рыцарский роман.
· Большая заслуга городской литературы: в городской среде начинает развиваться и
достигает расцвета драматический род литературы. Драматический род
развивался по двум линиям:
1. Церковная драма. Восходит к сословной литературе. Становление
драматургии как литературного рода. Сходство чем-то с греческой драматургией: в
дионисском культе создавались все элементы драмы. Точно также все элементы
драмы сходились и в церковно-христианской службе: поэтическое, песенное слово,
диалог между священником и прихожанами, хором; переоблачения священников,
синтез различных видов искусства (поэзии, музыки, живописи, скульптуры,
пантомимы). Все эти элементы драматургии были в христианской службе –
литургии. Нужен был толчок, который бы заставил интенсивно развиваться эти
элементы. Таким толком стало то, что церковная служба велась на непонятном
латинском языке. Поэтому возникает мысль сопроводить церковную службу
пантомимой, сценами, связанными с содержанием церковной службы. Такие пантомимы
проводились только священниками, затем эти вставные сценки приобретали
самостоятельность, обширность, их начали разыгрывать до и после службы, затем
выходили за стены храма, проводили представления на рыночной площади. А за
пределами храма могло зазвучать и слово на понятном языке.
Это церковное действие встречалось со второй драматической стороной Þ
2. Светский балаганный театр, бродячий театр.
Вместе со светскими актерами в церковную драму проникают элементы светской
драмы, бытовые и комические сценки. Так происходит встреча первой и второй
драматических традиций.
Драматические жанры:
· Мистерия – инсценировка определённого эпизода Священного Писания, они
анонимны ("Игра об Адаме", "Мистерия страстей господних" – изображали страдания
и смерть Христа). Они стихотворные.
· Миракль – изображение чудес, которые творят святые или Богородица.
Этот жанр можно отнести к стихотворному жанру. "Миракль о Теофиле" – построено
на сюжете взаимоотношения человека с нечистой силой. Теофил заключает союз с
дьяволом. Однако потом он одумывается и раскаивается. Он обращается за помощью
к Богоматери.
· Фарс – маленькая стихотворная комическая сценка на бытовую тему. В
центре – удивительный, нелепый случай. Основная цель фарса – позабавить
анекдотичностью ситуации, сверхглупостью. Анекдотический эффект создаётся
грубым комизмом – фарсовым примитивным комизмом. Есть в любом жанре
нравоучительный смысл. Самые ранние фарсы относятся к XIII в. Развиваются до
XVII в. Фарс ставится в народных театрах, площадях.
· Моралите. Основное назначение – назидание, моральный урок аудитории в
виде аллегорического действия. Основные персонажи – аллегорические фигуры
(порок, добродетель, власть).
Городская литература в средние века оказалась весьма богатым и разносторонним
явлением. Это разнообразие жанров, развитие трёх родов литературы,
многогранность стиля, богатство традиций – всё это обеспечивало данному
сословному направлению большие возможности и перспективы. Кроме нее горожанам
открывалась сама история. Именно в городе в эпоху Средневековья начали
формироваться новые для феодального мира товаро-денежные отношения, которые и
станут основой будущего капитального мира. Именно в недрах третьего сословия
начнёт формироваться будущая буржуазия, интеллигенция. Горожане чувствуют,
что будущее за ними, уверенно смотрят в завтрашний день. Поэтому в XIII в.,
веке интеллектуальной образованности, науки, расширения кругозора, развития
городов и духовная жизнь горожан начнёт существенно меняться.
68. (є у попередньому про лицарський роман, або в моїх питаннях під номером 36)
69. про данте в моїх питаннях з 1-17 ноиер 75
70. Донкихотство
Перевод
донкихо́тство
ср.
1.
Поведение, образ жизни донкихота - благородного и прекраснодушного человека-мечтателя, стремящегося приносить пользу людям во имя неосуществимых идеалов.
2.
Употребляется как символ благородства и прекраснодушия, стремления приносить пользу людям во имя неосуществимых идеалов.
Донкіхотство як соціально-психологічне явище
Шкільний твір - зарубіжна література
Я ніколи не була у Мадриді і навіть не бачила цього незвичайного пам'ятника літературним героям в одному з районів-новобудов Москви. Але я чітко уявляю: серед багатоповерхових сучасних будинків силуети довгов'язого вершника і його товстенького супутника на віслюку. Довгі тіні лежать на землі — від чудернацького шлема, від схудлого обличчя, від списа...
Мені здається, що там, у сутінках, коли розпливаються конкретні риси і вітер шумить у верхівках дерев, вони тихо сходять з п'єдесталу. Бо на нашій землі, на жаль, ще багато сліз і кривди, ще так треба захистити світ від лиха...
Не обов'язково ж, щоб летіли списи і свистіли кулі — іноді достатньо слова, невдало написаного наказу, добре розіграного спектаклю, де все — з ніг на голову. Іноді з самого початку зрозуміло, що стінку не зламати, що тільки собі гірше зробиш.
Навіть хтось доброзичливо спробує пояснити, що краще заспокоїтись, зважити всі "за" й "проти", говорить, що, може, на відстані часу усі перешкоди, вороги вважатимуться смішними... Невже варто боротися і втрачати? Кого у наш час здивуєш "повітряними млинами"?
Але все ж таки піднімаються на зборах, проголошують свою думку, кидаються на амбразури лицарі у сучасних костюмах, з незахищеними забралом обличчями.
Горять навічно на сторінках її Величності Історії стрімкі літери телеграми: "Командую флотом. Шмідг". Стискує серце при спогадах про товаришів по екіпажу славетного Гастелло, які не шукали порятунку у парашуті, а зробили з командиром останній крок у полум'яне безсмертя.
Схиляєш голову перед подвигом Януша Корчака, що був до останнього із своїми вихованцями, хоч міг уникнути газової камери.
А скільки їх, невідомих широкому колу "рядових командирів, що беруть на себе важку відповідальність, що захищають, заслонивши власним вчинком, собою, майбутнє, що підтримують чиюсь віру!
Хоч можна б, здавалося, краще, комфортніше, хоч розумніше було б, як кажуть, подумати про власне "сьогодні", ніж про чуже й далеке...
Але пам'ятаєте, іде поруч з лицарем, вже ніякого губернаторства не бажаючи, вірний зброєносець! А прості селяни вже не сміються, не глузують, а шукають гідного приводу, щоб дати перепочити диваку, зануреному у марево пригодницьких романів — просто добрій втомленій людині!
А самий пам'ятник, що поставлено у двох країнах через півтисячоліття! Хто знає, може, там до їхнього маленького загону, що очолює Дон Кіхот, виходячи з під'їздів, поспішаючи вулицями, приєднуються ще бійці? Може, і твоє місце поруч, і тебе колись покличе серце?