Життєвий шлях Е.Т.А. Гофмана.Характеристика творчості.
ЕРНСТ ТЕОДОР АМАДЕЙ ГОФМАН (1776-1822). Прожив недовге, повне трагічності життя: складне дитинство без батьків (вони розійшлися, і він виховувався у бабусі), скрута, до самого натурального голоду, невлаштованість з роботою, хвороби.а головною його пристрастю стає музика. Грав на багатьох інструментах, був не лише талановитим виконавцем і диригентом, а й автором цілого ряду музичних творів.Народився 24 січня 1776 р. в сім'ї прусського Батьком майбутнього письменника був адвокат Крістоф Людвіг Гофман (17361797), матір'ю - його кузина ЛовізаАльбертінаДерфер (1748-1796). Через два роки після народження, батьки розлучилися. Дворічний хлопчик оселився у бабусі Ловізи Софії Дерфер, до якої повернулась його мати після розлученн Наслідуючи сімейну традицію, Гофман вивчав право в Кенігсберзькому університеті, який закінчив 1798 року. По закінченні університету служив чиновником судового відомства в різних містах Прусії. В 1806 році, після розгрому Прусії, Гофман залишився без службового місця, а тому і без засобів до існування. Поїхав до міста Бамберг, де служив капельмейстером місцевого оперного театру. Щоб покращити своє матеріальне становище, став репетитором музики дітей багатих міщан і писав статті про музичне життя. Постійним супутником його життя були злидні. Все пережите спричинило нервову гарячку у Гофмана. Це було в 1807 році, а цього ж року взимку померла його дворічна донька.Вже будучи одруженим (повінчався з донькою міського писаря МіхаліноюРо-рер-Тіщинською 26 липня 1802 року) закохався в свою ученицю Юлію Марк. Трагічне кохання музиканта і письменника знайшло своє відображення у багатьох його творах.На початку 1813 року справи його пішли на краще: він одержав маленьку спадщину й пропозицію посісти місце капельмейстера в Дрездені.
Гофман знову залишився без роботи і цього разу влаштуватися в житті йому допоміг друг Гіппель. Він пробив йому місце в міністерстві юстиції в Берліні, що, за словами Гофмана, було подібно "поверненню до тюрми". Свої службові обов'язки виконував бездоганно. Весь вільний час марнував у винному погребі, де біля нього завжди збиралася весела компанія. Додому повертався серед ночі і сідав писати. Жахи, створювані його уявою, іноді наводили страх на нього самого. Тоді він будив дружину, яка сідала біля його письмового столу з панчохою, котру плела. Він писав швидко і багато. До нього прийшов читацький успіх, однак матеріального благополуччя здобути так і не вдалося, бо він і не прагнув до цього.Між тим, дуже швидко розвилася тяжка хвороба - прогресуючий параліч,. Прикутий до ліжка, він продовжував диктувати свої оповідання. У 47 років сили Гофмана були остаточно вичерпані. У нього розвинулося щось подібне до туберкульозу спинного мозку. 26 червня 1822 року він помер. 28 червня його поховали на Третьому цвинтарі берлінського храму Іоганна Ієрусалимського.
"Життєва філософія кота Мурра"
Художня манера і основні мотиви творчості Гофмана представлені в романі "Життєва філософія Кота Мурра". Це один із самих найвизначніших творів письменника.
Основна тема роману - конфлікт художника з дійсністю. Світ фантастики зовсім зник зі сторінок роману, за винятком деяких другорядних деталей, пов'язаних з образом майстра Абрагама, і вся увага автора зосереджена на реальному світі, на конфліктах, які відбувалися в сучасній йому Німеччині. Головний герой кіт Мурр - антипод Крейслера, його пародійний двійник, пародія на романтичного героя. Драматичній долі справжнього художника, музиканта Крейслера протиставлено буття "освіченого" філістера Мурра.
Увесь кошачо-собачий світ у романі - сатирична пародія на німецьке суспільство: аристократію, чиновників, студентські угрупування, на поліцію тощо Мурр думав, що він визначна особистість, вчений, поет, філософ, а тому літопис свого життя вів "з повчанням кошачої молоді". Але в дійсності Мурр був уособленням "гармонійного нахаби", який такий ненависний романтикам.Гофман намагався уявити в романі ідеал гармонійного суспільного устрою, в основі якого лежало загальне поклоніння перед мистецтвом. Це Канцгеймське абатство, де шукав притулку Крейслер. Воно мало чим схоже на монастир і скоріше нагадувало Телемське абатство Рабле. Однак і сам Гофман усвідомлював нереальну утопічність цієї ідилії.Хоча роман не завершений (через хворобу і смерть письменника), читачу стала зрозуміла безвихідь і трагізм долі капельмейстера, в образі якого письменник відтворив непримиримий конфлікт справжнього художника з існуючим суспільним ладом.
Творчий метод Е.Т.А.Гофмана:
o Романтичний план.o Тяжіння до реалістичної манери.o Мрія завжди розвіюється перед тягарем реальності. Безсилля мрії викликає іронію, гумор.o Гумор Гофмана змальований у сумних тонах.o Двоплановість творчої манери.o Невирішеність конфлікту між героєм і зовнішнім світом.o Головний герой - людина творча (музикант, художник, письменник), якій досяжний світ мистецтва, казкової фантастики, де він може реалізувати себе і знайти притулок від реальної буденності.o Конфлікт художника із суспільством.o Протиріччя між героєм і його ідеалами, з одного боку, і дійсністю - з іншого.o Іронія - суттєвий компонент поетики Гофмана - набуває трагічного звучання і заключає в собі поєднання трагічного і комічного.o Переплетіння і взаємопроникнення казково-фантастичного плану з реальним.o Протиставлення світу поетичного і світу буденної прози.o В кінці 10-х рр. XX ст. - посилення суспільної сатири в його творах, звертання до явищ сучасного суспільно-політичного життя.
Класичний реалізм
і його художня специфіка
Якщо романтизм починався з теорії, то шляхи становлення класичного реалізму були іншими. Сам термін (від лат. «тілесний», «конкретний», «матеріальний», «речовий») виникне лише наприкінці XIX ст., тоді коли реалізм вже досягне вершин свого розвитку.
Реаліст Стендаль вважав себе романтиком і взагалі не усвідомлював власне мистецтво як дещо відокремлене від романтизму. Бальзак усвідомлював своєрідність стендалівської і своєї творчості і в «Етюді про Бейля» охарактеризував її як «еклектичну». Він розділяв розвиток французької літератури на «літературу ідей» (класицизм, просвітницький реалізм), «літературу образів» (романтизм) і «літературу еклектики» («той, хто обирає»). Бальзак стверджував, що він запозичу*; в попередників те, що йому подобається: від Мольєра в його творчість прийшов «маніакальний характер», від Вальтера Скотта — принцип зображення життя пересічних людей на фоні могутнього розвитку історії. Діккенс, особливо на ранньому етапі своєї творчості, настільки міцно був пов'язаний із романтичними прийомами зображення, що, наприклад, Теккерей не визнавав творчість Діккенса реалістичною. Світ романів Бальзака, Діккенса, Толстого сповнений речей, які представляють своїх володарів, відображають їхню суть. Першорядне значення реалісти надавали також архітектурі й інтер'єру житла. Гоголівські Собакевич і Манілов, бальзаківський Гобсек, Домбі Діккенса стають єдиним цілим зі своїми речами. Щоправда, у класичному реалізмі так було не завжди: у Стендаля деталі побуту позначені досить скупо. Він зосереджується на внутрішньому світі героя, на його особистості, через яку відбивається епоха. Лермонтов намагався «через історію душі відобразити історію цілого народу». Те саме можна сказати про Стендаля.Існує поширене визначення реалізму як зображення «типових особистостей в типових обставинах» (Енгельс), і ця думка видається правильною, хоча у деякій мірі спрощеною. Але важливим є ще такий момент:письменник змальовує типові риси свого часу через типових представників суспільства і демонструє нам цих типових представників. Проте його власне ставлення до них далеко не завжди можна визначити напевно. Яскравий приклад — «Пані Боварі» Флобера, який вважав, що письменник повинен «у кожному атомі, у кожному образі відчувати нескінчену і приховану безпристрасність».Авторське невтручання має прямий зв'язок із «саморухом», «саморозвитком», з «автономним існуванням» образів, воно створює граничну «життєвість» створених картин.Спрямованість письменників-реалістів на зображення правди життя не означає відмови від фантастики, гіперболізації, мономанії характерів. творчість реаліста завжди зберігає рису, яка відрізняє її від творчості романтика, — реаліст завжди об'єктивує творчий процес, на відміну від романтика, який показує власне, суб'єктивне бачення світу. Тому провідною формою творчості романтиків стала поезія, а провідною формою реалістів — роман як «епос нового часу».Тривалий час реалізм XIX ст. визначали як «критичний». З одного боку, через тяжіння корифеїв реалізму до аналізу суспільства (слово «критичний» в перекладі з грецької означає «розібраний на частини», за значенням воно є близьким до слова «аналіз»), а з іншого — через осудне забарвлення творчості великих реалістів. Дійсно, Бальзак, Діккенс, Теккерей малювали світ, в якому герої нехтували честю, совістю, людською гідністю, в якому дружба, любов, вірність, навіть родинні зв'язки, мало що означали, де всім заправляли гроші, пристрасть до наживи, до володіння майном, до влади над собі подібними, де «продаж тіла» і «продаж інтелекту» набули значення своєрідного культу, де ілюзії втрачались і життя жорстоко ламало наївних мрійників, поки вони не гинули або не перетворювались на егоїстів, на подобу Растіньяка.Підбиваючи підсумки, можна сказати: кожний художник класичного реалізму творив свій власний художній світ, але всіх їх об'єднує низка загальних рис, а саме:• історизм (усвідомлення неповторності певної історичної епохи, зображення особистості на фоні руху історії);• соціальний аналіз, який часто проводився через показ взаємодії типових особистостей з типовими обставинами; «саморозвиток» характерів, самостійний рух дії, автономне існування образів;• показ світу як непростої, але єдності, як суперечливої цілісності.
Фредерік Стендаль (Анрі-Марі Бейль)
Анрі Бейль творив під псевдонімом Фредеріка Стендаля (Стендаль — назва німецького міста, у якому народився відомий німецький мистецтвознавець XVIII століття Вінкельман).Творчість СТЕНДАЛЯ (1783-1842) відкрила новий період не лише у французькій літературі, а й в усій західноєвропейській літературі - період класичного реалізму. Саме він став засновником реалістичного роману, який виник у часи панування романтизму. Його творчість увійшла до скарбниці художніх надбань людства.Головне завдання Стендаля - йти у ритмі з часом, створюючи цінності, які відповідали б духовним запитам наступних поколінь.Стендаль народився 23 січня 1783 року в Греноблі, у родині багатого адвоката. Його дід, лікар і громадський діяч, захоплювався ідеями Просвітництва й був шанувальником Вольтера.Через сім років померла його мати. Батько не переймався вихованням сина, довіривши його католицькому абатові Ральяну. Це призвело до того, що Стендаль зненавидів і церкву, і релігію. Читання, а також найбільш сильні враження і переживання дитячих років, пов'язані з Першою французькою революцією, стали визначальними моментами у формуванні світогляду майбутнього письменника.У 1797 році Стендаль вступив у Греноблі до Центральної школи, метою якої було введення в республіці державного і світського навчання замість релігійного, і озброєння молодого покоління знаннями й ідеологією буржуазної держави, що народжувалася. Тут хлопець захоплювався математикою. Після закінчення курсу його відправили до Парижа для вступу в Політехнічну школу, куди він так і не вступив. Тоді ж почалися приготування до походу в Італію. У 1800 році сімнадця-тилітній Стендаль вступив в армію Наполеона. Він прослужив у ній понад два роки, а потім подав у відставку й 1802 року повернувся до Парижа з прихованим наміром стати письменником.Стендаль був прихильником ідеалізації Наполеона, що відбилося і в його творчості. Але його ставлення до Наполеона, особливо після захоплення останнім престолу Франції і перетворення на імператора, було, проте, досить критичним. На думку деяких дослідників, Стендаль був масоном Ще в молодості Стендаль заразився сифілісом. Останні роки письменник перебував у дуже важкому стані. 22 березня 1842 року він, втративши свідомість, впав прямо на вулиці і через кілька годин помер. Смерть, найвірогідніше, настала від розриву аневризми аорти. Похований на кладовищі Монмартр..Творчість Стендаля належить до першого етапу в розвитку французького критичного реалізму. Стендаль вносить у літературу бойовий дух і героїчні традиції нещодавньої революції. Зв'язок його з просвітителями можна спостерігати як у творчості, так і в його філософії й естетиці.
Світогляд письменника
У розумінні мистецтва й ролі художника Стендаль йде далі від просвітителів і стверджує, що мистецтво за своєю природою соціальне, воно служить суспільним цілям.
Стендаль підкреслює, що художник тільки тоді виконує своє призначення, коли він веде за собою суспільство. Якщо художники діють поодинці, не пов'язані з масою, вони тоді — ніщо.Через усі твори проходить думка про важливість історичних зрушень, які неминуче відбиваються в мистецтві. Усі його статті з мистецтва перейняті почуттям новогоЗмінюється також і історична роль письменника. Цінність письменника, переконаний Стендаль, визначається не тим, як добре він вивчив класиків, мистецтво минулого, а тим, якою мірою він брав участь у революційних подіях, в суспільному житті свого часу. Головну помилку класицистів Стендаль вбачає в тому, що вони хочуть зберегти те мистецтво, що склалося ще задовго до революції. Новим напрямком він вважає романтизм — як нове мистецтво, що веде боротьбу з усім відсталим, приреченим на відживання.Ще одне важливе положення: мистецтво повинне бути правдивим. У романі «Червоне та чорне» він характеризує роман як «дзеркало, яке проносять по великій дорозі Нарешті, остання теза — це необхідність учитися у ШекспіраЦій великій людині необхідно наслідувати в манері вивчати світ, серед якого ми живемо, бо він дає своїм сучасникам саме той жанр трагедії, що їм потрібен.Таким чином, у своїх естетичних поглядах Стендаль є учнем і продовжувачем просвітителів. їхнє вчення він розвиває за нових історичних умов, що накладає різкий відбиток на його погляди й образи, надаючи їм нової якості. Усі вимоги до мистецтва він ставить у залежність від завдань, що їх висуває революція. Отже, в літературу XIX століття Стендаль вносить бойовий дух століття і революції, віру в розум, у гармонійну особистість, культ сильних пристрастей. Але відстоюючи ідеали революції, він змушений вдавати, що ці священні для нього ідеали далекі від сучасності, у якій тріумфує проза буржуазного життя. У цьому й полягає трагедія головних героїв Стендаля.
Оноре де Бальзак
Французький письменник. Перший успіх до нього прийшов після написання «Психології шлюбу» (1829), навіяного Вальтером Скоттом. Це було початком великої серії романів під загальною назвою «Людська комедія». Писав також оповідання.
Народився у місті Тур 20 травня 1799. Дід його був селянином, а батько «вийшов у люди» і перетворився з «Бальса» на «Бальзака», додавши до свого прізвища шляхетну частку «де». З самого дитинства мати не цікавилася дитиною і влаштувала його в інтернат. У сім років Оноре почав навчання у Вандомському училищі.. 1814 родина Бальзаків оселяється в Парижі. Оноре продовжив навчання у приватих школах, відвідував лекції у Сорбонні, , відвідував практику в адвокатській конторі.Заглиблення в «прозу» життя посилювалось ускладненням власних матеріальних обставин. Професія адвоката його не приваблювала. Він мріяв про письменницьку діяльність. написавши віршовану драму «Кромвель». І жанр, і естетика твору не відповідали хисту Бальзака. Твір виявився невдалим.
З 1821 Бальзак жив у Мансарді, спілкувався з журналістами і створив низку модних тоді «готичних романів», спочатку в співавторстві, а потім самостійно. В них можна побачити набір прийомів і тем, властивих такому типу літератури: руїни замків, таємниці, кістяки та небесно чисте кохання. в 1829, коли з'явився роман «Останній шуан», увійти до французької літератури одним з її найоригінальніших авторів. Аби позбутися боргів, Бальзак писав безупинно, створюючи роман за романом, працюючи по 16 годин на добу Згодом письменник використовує «фізіологічний нарис» для створення своїх новел. Саме так виник його всесвітньо відомий твір «Гобсек», що був спочатку «фізіологічним нарисом» про лихваря. Від початку 30-х років Бальзак пише великі прозові твори — романи і повісті («Шагренева шкіра», «Полковник Шабер», «Євгенія Гранде», «Історія величі і падіння Цезаря Білото» та ін.). Ще на ранніх етапах творчості Бальзак виявив схильність писати твори циклами, внаслідок чого виник задум об'єднати всі романи в епопею.У 1840 з'явилась і назва -„Людська комедія“, а у 1842 — «Передмова». До епопеї увійшло майже все створене Бальзаком у 30-х роках та написане після 1842: романи «Втрачені ілюзії», «Кузина Бетта», «Кузен Понс», «Розкоші і злидні куртизанок» та ін. Останній роман Бальзака «Селяни» залишився незавершеним.
Бальзак і Україна
У 1832 р. письменник отримав листа, що надійшов з Одеси за підписом «Іноземка» з приводу його роману «Тридцятирічна жінка». Авторка послання була багата польська поміщиця Евеліна Ганська, власниця маєтку поблизу Бердичева. Письменник почав листування з жінкою, а згодом зустрівся з нею у Швейцарії. Ганська була вродливою вельможною жінкою. Між письменником і нею зав'язались дружні стосунки, які невдовзі переросли в справжнє кохання. Вони не могли одружитись, адже Евеліна мала чоловіка. Венцеслав Ганський помер у 1841 р., але закоханим через різні обставини довелось чекати на вінчання ще дев'ять років. Вони зустрічались у різних містах і країнах Європи: у Швейцарії, Відні, Дрездені, Санкт-Петербурзі, а зрештою одружились у Бердичеві. Бальзак двічі відвідував Україну: у вересні 1847-січні 1848 р. і протягом останніх місяців 1849-го до квітня 1850 року. Окрім Верхівні, маєтку Ганської, він кілька разів був у Бердичеві. Україна вразила його своїми полями і родючою землею.
У 1850 році одружився з Евеліною Ганською. Вінчання відбулося 2 березня 1850 року в костьолі Святої Варвари міста Бердичів.Реалістичні повісті "Ґобсек", "Шагренева шкіра", "Ежені Гранде", які включено до збірки "Етюди приватного життя", що вийшла 1830 року, поклали початок одному великому творові. 1834 року Бальзак дійшов думки, щоб об'єднати всі написані ним твори, а назву циклу — "Людська комедія" — було знайдено пізніше — під впливом бесіди з приятелем про "Божественну комедію" Дайте. Але у слово "комедія" Бальзак вкладає не такий зміст, як Дайте. Вже в самій назві письменник підкреслює іронічне ставлення до суспільства, яке він змалював у своїх творах. адум Бальзака був грандіозним. Він хотів написати "історію звичаїв" сучасної йому Франції. "Людська комедія", повинна дати всю соціальну дійсність, не обійти жодного положення людського життя, жодного чоловічого чи жіночого характеру, жодної професії, жодної соціальної групи, жодного французького краю, ні дитинства, ні старості, ні зрілого віку, ні політики, ні права, ні воєнного життя. Головне — історія людського життя, історія соціальних відносин, — не вигадані факти, і те, що скрізь відбуваються".
Історичні межі творчості Оноре де Бальзака — цё кінець Реставрації та, головним чином, період липневої монархії (1830—1848). Монархія Луї Орлеанського — це час панування буржуазії, фінансової аристократії в усіх сферах життя. Для всіх дійових осіб цього твору спільним є жага до збагачення. Проблеми героїв — це фінансові афери, спекуляція, банкрутство, боротьба між нащадками за спадщину... Гроші розпоряджаються долями людей (а дійових осіб у творі понад дві тисячі), їхнім життям, стають свідками їх ганьби.