Філософські основи англійського сентименталізму
Сентименталізм могутньою хвилею прокотився у XVIII столітті країнами Європи. Його батьківщина— Англія. Назву запропонував Лоуренс Стерн, назвавши свою мандрівку Францією "сентиментальною", відтворивши перед читачем у повісті "Сентиментальна подорож" своєрідне "блукання серця". Проте, культ почуття, афектацію духовного страждання, поезію сліз узаконив ще до нього у літературі та мистецтві С. Річардсон.
На відміну від класицистів, що оспівували переважно героїв та героїчне, сентименталісти звернулись до людей простих, гнаних, пригнічених, слабких.
На зміну піднесеному та величному, що було домінантою класицизму, сентименталісти внесли в літературу зворушливе.
Класицисти не помічали природи; у творах сентименталістів, навпаки, природа посіла гідне місце. Споглядання її краси, мирне спілкування з нею простих людей — ось ідеал сентименталістів.
Даніель Дефо. «Робінзон Крузо»
Даніель Дефо (1660 —1731) — англійський письменник і публіцист; один із основоположників європейського реалістичного роману. Відомий, в першу чергу, як автор «Робінзона Крузо».
Літературну діяльність Даніель Дефо почав 1697 року як журналіст і публіцист памфлетом «Нариси проектів», у якому пропонував ряд політичних і економічних реформ.
У багатьох творах Д. Дефо захищав інтереси пуристанської буржуазії, проте часто піднімався до загальнодемократичних ідей (стаття «Клопотання вбогої людини», 1698, та ін.). Виступав проти зарозумілості дворян (віршована сатира «Чистокровний англієць», 1701).
У 1702 році Даніель Дефо опублікував анонімно памфлет «Як найшвидше розправитися з дисентерами». За це був ув'язнений і тричі поставлений до ганебного стовпа.
Всесвітню славу Дефо здобув романом «Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо» (1719). Також відомими романами письменника є «Капітан Сінглтон» (1720), «Історія полковника Джека», «Моль Фландерс» (обидва — 1722), «Роксана» (1724) та ін.Найбільший вплив на світову культуру мав роман Д. Дефо «Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо», який викликав численні наслідування й переробки. Зокрема, й українською мовою авторства Б. Д. Грінченка (1891).
У 1856 році на засланні Тарас Григорович Шевченко створив малюнок на тему цього твору «Робінзон Крузо»Олександром Селькірком — штурманом судна "П'ять портів", який за непокірність капітану був висаджений на незаселений острів Хуан-Фернандес поблизу берегів Чилі. Там він прожив 4 роки.Д. Дефо переніс місце перебування свого героя до басейну Атлантичного океану, а час дії відніс приблизно на 50 років у минуле, тим самим збільшивши термін перебування свого героя на безлюдному острові у 7 разів.
Віддаючи данину тогочасній літературі, письменник дає таку назву твору, що співзвучна його фабулі: "Життя й надзвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, що прожив 28 років у цілковитій самотності на безлюдному острові поблизу американського узбережжя, неподалік від гирла великої річки Оріноко, опинившись на березі після аварії корабля, під час якої загинув весь екіпаж, крім нього, з додатком розповіді про не менш дивовижний спосіб, яким його врешті-решт визволили пірати. Писано ним самим".Сюжет роману "Робінзон Крузо" був зумовлений насамперед інтересом англійського суспільства до географічних відкриттів та мандрівок.Новою у тогочасній літературі ця тема не була. Ще до Д. Дефо з'являлися твори, у яких розповідалося про долю нещасних мандрівників, закинутих до нецивілізова-ного світу.
Роман-робінзонада— прикметна риса літератури не лише XVIII століття, а й наступних етапів у розвитку світової літератури. Зразками романів-робінзонад є твори: "Острів Фельзенбург" Й. Шнабеля (1751), "Новий Робінзон" Й. Кампе (1779), "Швейцарський Робінзон" Вісса (1812—1827), "Відлюдник Тихого океану" Псішарі (1824), "Мауглі" Р. Кіплінга (1894—1895), "Російський Робінзон" С. Турбіна (1879).Сучасні письменники теж створюють робінзонади. Так, російська письменниця Л. Петрушевська у творі "Нові робінзони" зображує відчуття сучасної людини, котра змушена тікати від абсурдного й жахливого світу на лоно природи, аби врятуватися морально й фізично.
Джонатан Свіфт
З творчістю Джонатана Свіфта пов'язана сатирична традиція англійської літератури, яка набула подальшого розвитку у творах багатьох поколінь письменників. Як майстер сміху у різних формах його вияву — від нищівного сарказму до ущипливої іронії — сатирик посів чільне місце у світовій літературі.Творчість Свіфта — важливий етап у розвитку англійського просвітницького реалізму XVIII століття. Його сповнена обурення сатира таврувала вади сучасного йому світу, руйнуючи оптимістичні сподівання просвітників на майбутній прогрес. Свіфт критикував внутрішню політику Англії, висміював парламентську систему, засуджував колоніальні та загарбницькі війни, виступав проти релігійного марновірства та невігластва. Звертаючись до конкретних проблем сучасної йому дійсності, Свіфт трактував їх у філософському плані, соціальна гострота і злободенність його творів переростають у всеосяжні узагальнення його. Сатира мала філософсько-політичний характер, його творчості був притаманний яскраво виражений громадянський пафос.Джонатан Свіфт, народився 1667 року в ірландському місті Дубліні у родині пастора. Свіфт-старший помер за декілька місяців до народження сина, залишивши йому у спадок лише добре ім'я. Свіфт-молодший змушений був власними силами пробиватися у житті.закінчив богословський факультет Дублінського університету..Читав майбутній письменник по 10—12 годин щодня.перші літературні праці — це памфлети, написані як відгук на важливі, актуальні питання суспільно-політичного й літературного життя в Англії. Памфлет — невеликий за обсягом літературний твір публіцистичного характеру на злободенну тему, призначений для прямого впливу на громадську думку.Перший сатиричний памфлет - "Битва книжок" (1697)."Мандри Гуллівера"Спочатку "Мандри Гуллівера" сприймаємо як смішну, веселу казку про велетня і пігмеїв, але швидко розуміємо, що йдеться про найголовніше— про людину і суспільство. Свіфт заперечував політичний лад, у якому вся влада належить одній людині. Мужній, гуманний Гуллівер, оточений невдячними ліліпутами, — це сам письменник при дворі англійських королів. У період написання своєї знаменитої книги Свіфт уже не вірив ні партії торі, ні вігам. Саме тому він сатирично зобразив їх у вигляді двох ворожих таборів — тремексенів і слемексенів; перші з них — прихильники високих підборів, другі низьких. На всі урядові посади імператор Ліліпутії, в якому всі впізнали короля Георга І, який правив Англією протягом 1714—1726 років, призначав тільки прихильників низьких підборів. У наступникові ліліпутського трону, що симпатизував тремексенам і мав один високий підбор, а другий низький і тому навіть трохи шкандибав, сучасники Свіфта пізнали принца Уельського, який загравав з представниками і торі, і вігів, не знаючи, кому надати перевагу.Запекла боротьба між прихильниками тупого кінця і гостроконечниками — це сатиричне змалювання кровопролитних релігійних зіткнень між католиками і протестантами в Англії часів Свіфта. Синя, зелена, червона нитки, за володіння якими так принизливо боролися можновладці ліліпутів ("Імператор, взявши в руку палицю, тримає її то горизонтально, а кандидати, ідучи один по одному, то стрибають через неї, то пролазять під нею, залежно від того, опускає чи підіймає імператор"), — це кольори англійських орденів Підв'язки, Пані та святого Андрія, за нагородження якими придворні теж були здатні на ганебні вчинки. Стосунки Ліліпутії та Блефуску разюче нагадують відносини між Англією і Францією часів війни за "іспанську спадщину".Його улюбленим прийомом була іронія, яка служила для викриття негативних моментів дійсності. Наприклад, жорстокість і лицемірство монархів виступали особливо яскраво, коли сатирик подавав їх як великодушність та справедливість. З цією метою Свіфт примусив Гуллівера славити "ласку" та "поблажливість" імператора Ліліпутії, який замінив йому, невинній людині, смертну кару на позбавлення зору.Свіфт боровся засобами сміху, він зривав маску з тогочасного суспільства, показуючи його брехню і вади. На сторінках роману і нові, й освячені віками суспільні установи та явища стають смішними, вульгарними — царський двір порівнюється з помийницею, сенат з табуном гусей, релігійні чвари відтворені суперечкою, з якого кінця розбивати яйце.Іронічним був підхід до зображуваного: маленькі розміри відкритого Гуллі-вером світу покликані продемонструвати ницість і безглуздість державних установ Ліліпутії. Оскільки Ліліпутія — це алегорія, то стає зрозумілим, що не лише Гуллівер для Свіфта — не герой, а й Англія — не просвітницький ідеал держави."Головною метою кожного мандрівника має бути виховання розуму та доброчесності своїх співвітчизників за допомогою добрих і поганих прикладів з життя чужих країн" (Дж. Свіфт).Свіфт викривав істинну сутність явищ політичного життя Англії того століття. Те, що неможливо було сказати відкрито, письменник говорив за допомогою алегоричних образів. Сатирик стверджував: "Сатира — своєрідне дзеркало, в якому кожен, хто дивиться в нього, бачить, як правило, обличчя всіх, крім свого власного".
ЛоренсСтерн(Sterne, Laurence — 24.11.1713, Клонмель, Ірландія — 18.03. 1768, Лондон) — англійський письменник.ворча спадщина Стерна невелика: два романи — «Життя й опініїТрістрамаШенді, джентльмена» ("TheLifeandOpinionsofTristramShandy, Gentleman», 1760-1767), «Сентиментальна подорож через Францію та Італію» («SentimentalJourneythroughFranceandItaly», 1768), ранній сатиричний памфлет «Політичний роман» («A PoliticalRomance») та «Щоденник для Елізи» («TheJournaltoEliza», опубл. посмертно).Літературна кар'єра Стерна розпочалася пізно. У 1759 р. його ім'я лондонським читачам ще нічого не говорило; видавець, отримавши рукопис від провінційного йоркширського пастора, побоювався зазнати фіаско, та й сам Стерн попервах вважав за краще зберігати анонімність — два томи «ТрістрамаШенді» побачили світ без підпису автора. «Життя й думки ТрістрамаШенді, джентльмена»
Дев'ять томів «ТрістрамаШенді» публікувалися з грудня 1759 р. до січня 1767 р. попарно; 1—6-й з приблизно річними інтервалами; 7—8-й після трирічної перерви; 9-й — ще через два роки. популярність першого роману Стерна значною мірою пояснюється саме тим, що це був вельми «неправильний» твір. «ТрістрамШенді» демонстративно порушував закони побудови сучасного йому роману — роману сюжетного, де композиційні зміни, як правило, є виправданими та мотивованими. На цьому тлі «ТрістрамШенді» здавався безладним, хаотичним, неможливим: замість послідовного розгортання подій — нерівна, стрибкоподібна розповідь; дія у будь-яку мить може зупинитися або урватися — лише тому, що оповідач раптом згадав, що він повинен був сказати набагато раніше, або перестрибнув через десять, сотню сторінок, «запозичивши» матеріал з наступного розділу чи тому. Оповідь не вміщається у задані рамки, вона є вибагливою і некерованою: Трістрам ніяк не може закінчити розпочату думку, як не може і народитися упродовж двох томів; герой з'являється на світ, коли третина книги вже написана, і досягає п'ятирічного віку, коли дев'ятий том уже на викінченні, — традиційний для англійського просвітницького роману й обіцяний самою назвою життєпис так і не відбувся. замість звичної романної сентенційності та повчальності — розлогі розмірковування про найнезначніші та несерйозні речі: про ґудзики і петельки, дамські нічні сорочки чи розміри носа. Замість панорамного описання, розмаїття картин, дійових осіб і ситуацій — малий простір: Шенді-Хол та його нечисленні мешканці. Стерн обирає інший масштаб зображення, який дозволяє розгледіти позу, жест, міміку; навіть не розгледіти — роздивлятися: герої змушені на якийсь час завмирати в одному положенні — вибиваючи попіл із люльки або нахилившись до замкової щілини, — доки автор не забагне згадати про них після чергового відступу, а водночас — і про тривалість події та незручність пози, у якій він залишив своїх героїв, руйнуючи таким чином ілюзію умовності, замкнутості романного світу. Стерн майже не залишає шансів повірити у цей «створений» світ: інтер'єр, у якому розгортається дія, може перетворитися на сценічні декорації; розповідь про події, що відбуваються в родині Шенді, може порушити зверненням до читача, який бере участь в обговоренні деталей і побудови роману, висловлює власну думку або звертається до оповідача із запитанням. Закінчення роману також незвичайне: розповідь уривається, наче на півслові, з натяком на можливість продовження чи багаторазового повторення. «Незакінченим» не означає «незавершеним». Трістрам сподівався розповісти набагато більше, ніж розповів насправді; але суть оповіді зовсім не у її подієвому аспекті: «Змістом роману стало сприйняття його форми» (В.Шкловський). Стерн написав роман про роман, і в цьому сенсі «ТрістрамШенді» — завершена цілість. Його непропорційність, надмірність увиразнювали романну форму, роблячи її відчутною, помітною. Стерн відмовився дотримуватися законів роману — і саме тому «ТрістрамШенді «може бути лише романом. Романом, а не «напівесе», наприклад. Стерн знайшов відповідне прізвище — Шенді (Shandy), що у йоркширському діалекті означає «людина з дивацтвами», «без царя в голові». У кожного з них своя дивна пристрасть — у Вальтера Шенді, дядька Тобі, Трістрама... Згодом з'явилися навіть відповідні новотвори: «шендирувати», «шендизм», «шендіанський»... Коли один із шанувальників Стерна надішле йому в дарунок «шендіанський» ціпок, Стерн зауважить: «Ваш ціпок є «шендіанським» головно у тому сенсі, що у нього не одне руків'я. Користуючись ціпком, кожен спирається на те руків'я, яке для нього найзручніше. У «ТрістраміШенді» читачі спираються на те руків'я, яке пасує до їхніх пристрастей, їхнього невігластва або їхньої чутливості».У тексті ці інтерпретації то «виправдовуються», то «знімаються»: витонченість і піднесеність зливаються з чуттєвістю, міркування перетворюється на насмішку, щирість змінюється фальшем — несталість для Стерна важливіша, ніж визначеність та однозначність.
Йоганн Вольфґанґ фон Ґете
(28 серпня 1749 - 22 березня 1832) — німецький поет, письменник, драматург, мислитель і натураліст. Вважається засновником сучасної німецької літератури, був лідером романтичного руху «Буря і натиск». У галузі ботаніки вважається засновником порівняльної морфології рослин. Одна з найпопулярнiших легенд Середньовiччя - легенда про доктора Фауста, яка виникла навколо історичної особистостi, що вразила уяву народу.
Фауст - особа iсторичнаВiн жив на межi 15 i 16 столiть, мав iм`яЙоган-Георгiюзгiдно з католицьким i лютеранським звичаєм, прізвище Фауст. Вчені по рiзному пояснюють походження його прізвища. Одні стверджують, що воно походить вiднiмецькогоFaust, що в перекладi означає кулак. iншi вбачають в ньому псевдонiм, утворений вiд латинського Faustus - щасливий. Цей псевдонiмпiдкреслювавуспiшний характер дiяльностi вченого, мага, астролога, віщуна. Сам Фауст називав себе i лiкарем i хiромантом. Отже, точки зору лютеранської церкви вiн прагнув недозволених знань, а значить заслуговував засудження, був грiшником, бо з точки зору людини того часу цi знання можна здобути тiльки в союзi з дияволом. Письмові джерела повiдомляють також, що Фауст був професором, читав лекції в рiзнихунiверситетах, мав учнів - послідовників. Ще за життя вченого про нього ходили рiзнiрозповiдi про його вчинки, в яких вбачали щось незвичайне, фантастичне.
Загинув Фауст внаслідок несподіваної катастрофи, яка вразила сучасникiв. Передбачають, що це був вибух у лабораторії вченого. Iсторичний Фауст помер близько 1540 року. Ця остання подiя в життi вченого надала подальшого iмпульсу розвитку легенди. Фауст стає популярним улюбленим героєм народної легенди. Його образ в легендi несе на собiвiдбиток часу. Вiн людина, яка заради знання готова знатися i з нечистою силою, i тому вкiнцi легенди диявол забирає Фауста до пекла. Водночас вiн типовий представник епохи Вiдродження, смiливий i безстрашний шукач таємних знань i заборонених шляхiв отримання цих знань.Головна суть фаустiвського сюжету - жага безмежного знання, допитливiсть, свобода духу - приваблювала багатьох письменникiв наступних епохи зумовила світову популярнiсть образу Фауста Легенда про Фауста трансформувалася й в творчостi Й.В.Гете, видатного нiмецькогопросвiтника. «Фауст» — трагедія, написана Йоганном Вольфгангом фон Ґете, складається із двох частин: нім. Faust: derTragödieersterTeil (Фауст, трагедія: Частина перша) і нім. Faust: derTragödiezweiterTeil (Фауст, трагедія: Частина друга). Драма писалась не для театру. Є найвідомішим твором Ґете і вважається однією із найвидатніших праць в німецькій літературі. Гете написав трагедiю "Фауст", над якою працював понад 60 рокiв. Образ великого шукача iстини хвилював його все життя. У трагедiївiн показав двобiй добра i зла як рушiйну силу розвитку, змiн, динамiки буття.Твiр складається з Посвяти, Театрального вступу, Прологу та двох частин. В "Пролозi на небi" показується зустрiч Господа та його архангелiвiзМефiстофелем, яка набуває символiчного значення. Основний предмет розмови - це людина. Хто вона така? Яке iiмiсце в свiтi? У пролозi Господь утверджує силу людської особистостi, iiздатнiсть до розвитку, пошуку смислу життя, хоча погоджується, що вона не досконала. Саме такою людиною Бог уявляє Фауста. Але Господь також не визнає Мефiстофеля як уособлення зла,Образ Фауста у поемi уособлює все людство, але попри цьому вiн не є iдеальноюособистiстю. Фауст не задоволений знаннями. якими вiнволодiє i прагне бiльшого. Саме в такi хвилини вiн звертається до Бiблii i починає ii перекладати, але не погоджується з першими ж словами. Вiдчай героя настiльки великий, що вiнвирiшуєпокiнчити життя самогубством. Мефiстофель знаходить Фауста в його кабiнетi, де той уже багато разiв б`ється над розкриттям таємниць свiту, i укладає з ним угоду. Вiн задовольнить будь - якi бажання i забаганки вченого, нi в чому не буде перешкоджати. Але в ту мить, коли Фауст вiдчуєцiлком задоволеним життям i щасливим, вiн мусить померти, а душа його належатиме Мефiстофелю. I це буде плата за земне блаженство. Цей епiзод поеми має також розбiжностi з легендою, оскiльки в легендiМефiстофель i Фауст укладають угоду тiльки на 24 роки (згiдно з нею Мефiстофель, залишаючись незримим, повинен з`являтися до Фауста на його бажання i виконувати всi його розпорядження, Фауст же зрiкається Бога i вiддає душу сатанi). Згодом Мефiстофель повертає нашому герою молодiсть i в результатiвiн закохується в молоду вродливу дiвчинуГретхен (ця сюжетна лiнiя - любов Фауста i Маргарити є нововведенням Й.В.Гете). Мефiстофель вважає, що саме в цьому Фауст знайде ту прекрасну мить, але помиляється. Спочатку за волею Мефiстофеля помирає мати Гретхен, а потiм i брат Валентин. Молода дiвчина карає себе за цiсмертi i потрапляє до в`язницi. Попри всi благання Фауста втекти з ним Маргарита не погоджується, бо вважає себе винною i помирає у в`язницi. Але навiтьпiслявсiхiiгрiхiв душа Маргарити потрапляє до раю. Фауст тяжко пережив смерть Гретхен,але не припинив пошукiвiстини.У другiйчастинi твору Фауст служить при дворiiмператора i надає йому рiзнi послуги за допомогою всесильного Мефiстофеля.Вiд шлюбу з давньогрецькою красунею Єленою Прекрасною нього народжується син Евфорiон, який згодом гине.Фауст намагається виростити людину в колбi - Гомункулуса, але той теж гине. Життя Фауста пiдходить до кiнця, йому 100 рокiв. Вiнмрiє про свiтлi та щасливiмiста, якi, за його бажанням мусять з`явитися для людей. Свою мрiювiн хоче здiйснити на островi, який подарував йому iмператор, i який був майже не придатний для життя. Фауст поспiшає з роботами. Нарештi герой вiдчуває мить найвищого життєвого задоволення.БiльшеФаустовiнiчого бажати. Вiн помирає, але його душа потрапляє в рай, i зустрічається з душею Маргарити. Вона вже постила йому i любить його, як i ранiше.Фауст багато страждав, постiйносумнiвався i шукав, знаходив i втрачав, часто вiдчував невдоволення. Тiльки серед природи, вiдчуваючиii частиною себе, вiн сприймає свiт, як гармонiю. Життя принесло йому короткi моменти щастя i довгi роки страждання i вiдчаю, але все це було не даремно. Вже наприкiнцi свого життя Фауст це зрозумiв.Отже, в другiйчастинi Гете вiдiйшоввiд легенди, логiчно розвиваючи храктер людини, яка бачила своє покликання в активному пошуку iстини i смислу буття.У пролозi автор ставить питання: що є Людина в цьому величному, гармонiйному i досконалому всесвiтi? Людина нещасна, вiчно страждає. Їй жилося б краще, якби не її розум, - iскра Божа. Герой його трагедiї, скептик i насмiшникМефiстофель каже, що свiт людини побудований погано: "Там безпросвiтна темрява i Людинiбiднiй так погано". Людина мислить, але вiд цього страждає ще бiльше, бо розумiєбезглуздiсть багатьох соцiальнихiнститутiв, законiв, звичаїв, забобонiв, розумiє, що в соцiальнихбiдах винна не природа, не всесвiт, а вона сама Людина.У фiлософiї Гете ідея діалектичної єдностi протилежностей є однiєю з головних iдей. У боротьбі суперечностей створюється гармонiясвiту, в зiткненнiiдей - iстина. Поет нам постiйно нагадує про це. Два герої трагедiї - Фауст i Мефiстофель - наочно нам демонструють цю дiалектичнуспорiдненiсть позитивного i негативного.
Творчість Бомарше
П'єр-ОґюстенКарон де Бомарше (1732 - 1799) — французький драматург.
діяльність була протестом проти соціальних підвалин «старого ладу». Син ремісника-годинникаря і сам годинникар, він розпочав із того, що винайшов анкерний спуск у годинниковому механізмі (що свідчило про його талант механіка) і зміг захистити свій винахід, привласнений одним королівським годинникарем. Таким чином він, підмайстер, виграв свій перший процес, замірившись на існуючу систему та порушивши встановлений порядок. Його замовниками стали королівська сім'я, знать, багаті фінансисти. Поступово Бомарше посів високе суспільне становище, отримав важливі посади. Він прилучився до фінансових, банківських, комерційних операцій. Бомарше був підприємливим і йому часто таланило.У 1764 р. він уперше відправився за кордон — спочатку в Іспанію, де виконував доручення французького уряду, пов'язане з делікатними політичними та економічними обставинами: у 70-х pp. він декілька разів відвідав Англію, Голландію, Австрію. Метою його поїздок було виконання різноманітних дипломатичних доручень. Бомарше переконав французький уряд надати допомогу Північній Америці у її боротьбі з метрополією. Маючи рідкісне дипломатичне обдарування, Бомарше вів таємні переговори з американськими агентами, уклав угоду між Францією та Америкою і постачав повстанців зброєю.
Активна громадська діяльність Бомарше постійно супроводжувалася літературною творчістю — і публіцистичною, і художньою. Його відомий у всій Франції судовий процес відобразився у «Чотирьох мемуарах для ознайомлення зі справою П'єраКарона де Бомарше» (1773—1774), які мали великий успіх. У «Мемуарах»(«Memoires») Бомарше піддав осуду всі форми гноблення, несправедливості та тиранії. Використовуючи свій полемічний талант і художнє обдарування, Бомарше написав «Мемуари» наче комедію: його супротивники змальовані як комічні персонажі, і сцени, в яких зони діють, також сповнені комізму (особливо є наводяться словесні перепалки Бомарше зі суддею Гезманом і його дружиною). Він засудив суспільні закони, притаманні «старому ладу». Бунт Бомарше мав соціальний характер, оскільки він протестував проти режиму абсолютної монархії. Бомарше боровся проти парламенту як інституту, перетвореного з реакційний бюрократичний заклад. «Мемуари» були спалені катом, але їхнього автора одностайно визнали «великим громадянином».
Пізніше, після цілковитої перемоги, Бомарше написав філософський твір «Найпростіші думки про відновлення парламентів «у формі доповіді королю, де він сформулював свої політичні погляди: королівська влада не дається Богом, закони призначені для блага народу і є недоторканими; будь-який уряд повинен пам'ятати, що влада належить народові тощо.
Художня творчість Бомарше значна і різноманітна. Надихнувшись народними фарсами, він писав т. зв. веселі «паради», в яких головні персонажі — простолюдини («Жан-дурень на ярмарку», «Колен і Колетта», «Чоботи-скороходи» та ін.). У цих творах Бомарше критикує суспільні вади: у «парадах» прослідковуються начерки деяких персонажів, які з'являться згодом у більш зрілих творах драматурга.
«Севільський цирульник» ( 1775) спочатку мав форму «параду», згодом — опери, і лише потім комедія набула форми, відомої багатьом поколінням глядачів. Найголовнішим для Бомарше було висловити свою відданість інтересам третього стану. Недарма граф Альмавіва з допомогою свого слуги Фігаро одружується з дівчиною із буржуазної сім'ї Розіною, яка, люблячи його, не бажає бути його утриманкою. Глядача вражають динамічність дії, чудова словесна гра, бездоганний механізм інтриги. Персонажі традиційної комедії зажили в Бомарше новим життям. Опікун Розіни — лікар Бартоло, ретроград і мракобіс, не намагається приховати свого неприйняття нової епохи: «Що вона нам дала такого, що ми мусимо її вихваляти? Всілякі дурниці: вільнодумство, всесвітнє тяжіння, електрику, віротерпимість, віспощеплення, хіну, енциклопедію та міщанські драми». Але Бартоло аж ніяк не дурень; як людина хитра та підозрілива, він — небезпечний супротивник, до того ж, проникливий психолог: він розкриває всі хитрощі і Фігаро, і Альмавіви, і Розіни. Це гранично достовірний персонаж: будучи кмітливим, Бартоло не втрачає гідності, навіть зазнавши невдачі.
«Шалений день, або Одруження Фігаро» («hafollejournee, ouLemariagedeFigaro», 1784), яку без вагань можна вважати шедевром сценічного мистецтва та суспільно-політичним актом, була справжньою сповіддю Бомарше. Недарма Людовік XVI, прочитавши у 1782 р. рукопис комедії, заборонив ставити її на сцені, заявивши: «Якщо бути послідовним, то, щоб дозволити постановку цієї п'єси, потрібно зруйнувати Бастилію. Ця людина знущається з усього, що слід поважати в державі». Бомарше чудово розумів, що причини заборони його п'єси були суто політичними. Але сам Бомарше, який неофіційно займав пост міністра і вирішував важливі державні справи, був потрібний уряду, через те, попри заяву короля, перемогу все ж здобув драматург. Комедія була передвісницею 1789 року. Недарма Дантон заявив, що «Фігаро» поклав край аристократії, а Наполеон назвав п'єсу «революцією в дії».
У «Весіллі Фіґаро» герой стає довіреною особою графа Альмавіви. Він збирається одружитися з покоївкою графині Розіни — Сюзанною. Але граф, захопившись Сюзанною, хоче зробити її своєю коханкою, скориставшись старовинним феодальним правом першої ночі. Фігаро веде з графом наполегливу боротьбу за своє право закоханого та людську гідність. У конфлікті «хазяїн-слуга» програє граф. Розум, хитрість, мужність простолюдина Фіґаро виявляються сильнішими від станових привілегій графа.
«Весілля Фігаро» — неперевершена комедія інтриги. Це музична п'єса (напр., вокальні партії у сцені суду, акт 3), у якій відтворена точна і достовірна картина звичаїв Франції (те, що дія відбувається в Іспанії, не обмануло глядача). Найголовнішим у п'єсі залишається характер Фігаро, який наділений багатьма автобіографічними рисами.
Бомарше жваво цікавився проблемою реформи опери, намагаючись знайти прийоми, за допомогою яких можна було б передати філософський зміст п'єси мовою музики. На доказ правильності своєї теорії він написав лібрето опери «Тарар» («Тагаге», 1787), музику до якої створив знаменитий А. Сальєрі. За сюжетною канвою ця опера схожа на сюжет «Весілля Фіґаро»: цар Атар хоче звабити наречену солдата Тарара. Бомарше розвінчує несправедливість, що панує у суспільстві, славить особисту, а не станову велич людини. Драматург доводить, що зловживання верховною владою призводить до краху цієї влади. У другу редакцію опери, створеної до річниці взяття Бастилії (1790), Бомарше увів нові теми — права на шлюбування, на розлучення без участі священиків, відміни работоргівлі і тему свободи для пригноблених народів.
«Севільський цирульник» і «Одруження Фіґаро» стали кульмінацією в еволюції французького театру XVIII століття. Ці комедії завжди актуальні, вони й сьогодні не сходять з підмостків театрів, зокрема, й українських (перша постановка «Одруження Фіґаро» —в театрі ім. І. Франка; Вінниця, 1920). На сюжети п'єс Бомарше, крім А. Сальєрі, написали опери В. А. Моцарт («Одруження Фіґаро», 1786), Дж. Россіні («Севільський цирульник», 1816). Українською мовою «Безумний день, або Весілля Фігаро» переклали Г. Юра (1920), В. Самійленко («Шалений день, або Одруження Фігаро», 1930), С. Тобілевич (1915).
РОМАНТИЗМ
Романтизм (фр. romantisme) — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці 18 ст. у Німеччині, Англії й Франції, поширився з початку 19 ст. в Росії, Польщі й Австрії, а з середини 19 ст. охопив інші країни Європи та Північної і Південної Америки.
Характерними ознаками романтизму є заперечення раціоналізму, відмова від суворої нормативності в художній творчості, культ почуттів людини. Його ідеологія спирається на культ індивідуалізму, на підкреслену, загострену увагу людської особистості, до психологічних проблем її внутрішнього "Я". У центрі зображення романтиків винятковий характер у виняткових обставинах.
Виникнення:
Романтизм, що виник після французької революції, в умовах утверджуваного на зламі 18 — 19 ст. абсолютизму, був реакцією проти раціоналізму доби Просвітництва і застиглих форм, схем і канонів класицизму та подекуди проти сентименталізму. Філософську базу романтизму було закладено німецьким філософом Фрідріхом Шеллінгом. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчення історичного минулого, інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм Назва виникла від французького слова "romantisme", яким позначалося щось таємне, дивне, нереальне.Сутність романтизму: незвичайні герої у незвичних обставинахПисьменники-романтики відійшли від традицій класицистів, що наслідували все античне. На противагу їм романтики захопилися оспівуванням Середньовіччя. Вони створювали в дусі Середньовіччя нові картини життя, відкидали суворі канони й правила і понад усе цінували натхнення.Також представники романтизму відмовилися від реалістичного зображення дійсності, тому що були незадоволені її анти естетичним характером.Етапи розвитку романтизму Передромантизм - явища і тенденції в європейській літературі й духовній культурі II половини XVIII ст., які підготували ґрунт для розвитку романтизму. Риси:
o зростання інтересу до середньовічної літератури та народної творчості;
o відведення головної ролі уяві, фантазії, творчості;
o виникнення поняття "романтичного", що передувало появі терміна "романтизм".
Ранній романтизм (кінець XVIII - початок XIX ст.)Доба наполеонівських війн та період Реставрації утворили першу хвилю романтизму. В Англії це творчість поетів Дж.Г.Байрона, Персі Буші Шеллі, Дж. Кітса, романіста В.Скотта, у Німеччині - майстра сатиричної прози Ернста Теодора Амадея Гофмана і блискучого лірика й сатирика Генріха Гейне.Риси:
-універсалізм, прагнення охопити буття в його повноті (що існує і має існувати), дати йому синтезуюче художнє вираження;-тісний зв'язок із філософією;
-тяжіння до символу й міфу як найбільш адекватних форм художнього вираження; -розлад з дійсністю;-різке протиставлення дійсності й ідеалу, розчарування й негативізм.
Розвинені форми (20-40-ві рр. XIX ст).Друга хвиля романтизму розпочинається після липневої революції у Франції та після повстання у Польщі, тобто після 1830 р. Найкращі твори у цей час пишуть у Франції - Віктор Гюго, Ж. Санд, О.Дюма; у Польщі - А. Міцкевич, Юліум Словацький, в Угорщині - Шандор Петефі. Романтизм у цей час широко охоплює живопис, музику, театр.Пізній романтизм (після революції 1848 р.).
Романтизм не був монолітним. У ньому існували різні течії.
Течії романтизмуНародно-фольклорна (початок XIX ст.) - течія, орієнтована на фольклор і народнопоетичне художнє мислення. Спершу вона проявилася в Англії, у "Ліричних баладах" У.ВордсвортаОсобливості:o не тільки збирали народну поезію й черпали з неї мотиви, образи, барви, а й знаходили в ній архетипи своєї творчості, дотримувалися принципів і структур народнопоетичного мислення;o простота поетичного вислову, емоційна наснаженість і мелодійність народної поезії;o не сприймали буржуазну цивілізацію, прагнули знайти опору в протистоянні їй у народному житті, свідомості, мистецтв"Байронічна" (Дж Байрон, Г.Гейне, А.Міцкевич, О.Пушкін, М.Лермонтов та ін.), бо завершене втілення вона отримала у творчості Байрона. Особливості:-серцевину течії складала ментально-емоційна установка, котру можна визначити як "ідеалізацію заперечення";-розчарування і меланхолія, депресія, "світова скорбота" - ці "негативні емоції" набули абсолютної художньої цінності, стали провідними ліричними мотивами, що визначали емоційну тональність творів;-культ духовного й душевного страждання, без якого не мислили повноцінну людську особистість;-гостре протиставлення мрії і життя, ідеалу й дійсності;-контраст, антитеза - головні елементи художнього твору.Гротескно-фантастична, яку ще називали "гофманівською", за іменем її найвідомішого представника. Основна риса: перенесення романтичної фантасмагорії до сфери повсякденного життя, побуту, їх своєрідне переплетіння, внаслідок чого убога сучасна дійсність поставала у примхливому гротескно-фантастичному висвітленні, розкриваючи при цьому непривабливу сутність. До цієї течії можна віднести пізній готичний роман, у певних аспектах творчість Е.По, Гоголя "петербурзьких повістей".Утопічна течія. Набула значного розвитку в літературі 30-40-х років XIX ст., проявляючись у творах В.Гюго, Жорж Санд, Г.Гейне, Е.Сю, Е.Джонса та ін.Особливості:o перенесення акценту з критики і заперечення на пошуки "ідеальної правди", на ствердження позитивних тенденцій і цінностей життя;o проповідування оптимістичного погляду на життя і його перспективиo виступ проти "індивідуалізму сучасної людини" і протиставлення йому героїв, сповнених любові до людей і готовності до самопожертвиo вираженння оптимістичної надії і пророцтва, стверджування ідеальної правди;o широке використання риторичних засобів.
"Вольтерівська" течія, яка зосередилася цілковито на історичній тематиці, на розробці жанру історичного роману, історичної поеми і драми. Модель жанру історичного роману була створена В.Скоттом. Ця течія в певних аспектах стала переходом до реалізму.
Заслуги романтизму:
o послужив переходом до реалізму;o звільнив особистість поета від кайданів естетики класицизму з її жанровою ієрархією, обов'язковими правилами трьох єдностей;o показав, як творчість мусить переважати над правилами, а не навпаки;o надав поштовх розвитку історичній і філологічній наукам;o залишився неперевершеним у відображенні кохання з усіма суперечностями й спалахами цього почуття;o вплинув на інші види мистецтва, а також на літературу реалізму.
ДЖОРДЖ ГОРДОН БАЙРОН(1788 - 1824)
Лорд Байрон — представник знатного роду, у десять років успадкував титул лордаВ історії літератури особистість Дж. Байрона зіграла значну роль. Явище "байронізму" у доб романтизму пережила вся європейська духовна культура.З'явився великий і могутній геній, жагучий поет розчарування, туги і скорботи, прокльонів і розпачі. Байронічний герой спричинив створення нового жанру – ліро-епічної поеми. Дуже рано до нього прийшло усвідомлення соціальної несправедливості. Задумуючись над проблемами сьогодення, він шукав відповіді у творах просвітителів.Закінчивши в 1809 році університет, Байрон вирушає в подорож по Європі. показовий для настроїв та інтересів молодого поета. Він їде до Португалії, потім перетинає Іспанію, відвідує острів Мальту й Албанію, звідти направляється в Грецію і Малу Азію. Повернувшись знову до Греції, взимку 1811 року він відправляється назад. У країнах, які відвідав поет, зароджувався національно-визвольний рух, починалася боротьба за буржуазно-демократичну революцію. Байрон зіткнувся віч-на-віч із французькою інтервенцією в Іспанії, з поневоленням у Греції, з деспотизмом у Туреччині, побачив, як народ Іспанії боровся проти іноземних загарбників. Він дуже критично оцінив політику уряду Великобританії на Піренеях, де англійська армія брала участь у війні проти Наполеона.Так, дійсно, Байронові не потрібний був вимисел для своїх творів. Побачене і пережите він показав у романтичній поемі "Паломництво Чайльд-Гарольда". Саме паломництво, а не подорож. Герой і автор поеми вирушають у далекі краї з метою знайти душевний спокій, вивчити історичний досвід життя інших народів.Ліро-епічна поема «Паломництво Чайльд Гарольда»"Чайльд-Гарольд" — поема своєрідного жанру. В основі її лежить ліричний щоденник автора. Твір складається з чотирьох частин-пісень.що в ній висвітлюються найактуальніші суспільні проблеми початку XIX ст .- боротьба народів з тиранією, їх прагнення до національної незалежності. Новаторському змістом відповідає оригінальна форма твору: це ліро-епічна поема, в якій опис душевних емоцій сягає досконалості, і разом з тим це різка політична сатира; Це повість , Про життя лондонського денді і одночасно подорожній щоденник автора. Створена між 1809-1817 роками поема складається з чотирьох пісень і відображає різні періоди життя Байрона. Цілісність її досягається не стільки присутністю головного героя, який в останній пісні зовсім йде в тінь, а й тим, що всі пісні - плід ‘яскравих вражень, бунтівних дум, мінливих настроїв, душевних переживань, передчуттів, спогадів самого поета, його сміливих оцінок, подій,
Чайльд-Гарольд — типовий романтичний образ великої узагальнюючої сили. Він відчуває найбільше розчарування у навколишній дійсності, безпросвітну зневіру, втому і пересичення. Конфлікт його з реальністю непримиренний. Він стоїть осторонь від життя, усвідомлює себе жертвою долі. У своїй самотності й у своєму сумі він не шукає і не хоче нічиєї Відношення автора до Гарольду складне. З одного боку, він засуджує індивідуалізм свого героя, з іншого - йому подобається незалежність Гарольда, розрив зі світлом, порожнім і нікчемним; подобається, що своїм відходом привілейованої середовища він кидає виклик аристократії; подобається, що в Гарольд немає плазування, жадібності, кар’єризму. Байрон засуджує англійців за лицемірну «допомогу» Іспанії, засновану на корисливих розрахунках.У першій пісні автор захоплюється героїзмом іспанського народу. Екзотичний південь вражає наших героїв. Байрон захоплений не тільки залитими сонцем пейзажами, але й героїчною історією, древньою й сучасною. Джерела вільнодумства і героїки поет знаходить у національному колориті: в іспанських піснях, у кориді, у кипінні пристрастейУ другій пісні головне місце відведено Греції — колисці людства. Автор не може зрозуміти, де ділася колишня велич цієї незвичайної країни. Чимало строф поеми присвячено зображенню природи. Велична краса гір і моря протиставляється потворності і злиденності сучасного громадського життя.У другій пісні змінюється аспект зображення і тональність розповіді. Тут розказано про перебування Гарольда в Греції та АлбаніїТретя і четверта пісні поеми написані після того, як поет назавжди покинув батьківщину. Це був час посилення загальноєвропейської реакції, що послідувала за розгромом Наполеона під Ватерлоо. Сумом пройняті і ліричні відступи, в яких Байрон, поет-вигнанець, згадує відняту у нього крихту дочка. Поема, таким чином, відображає долю країн Європи початку XIX століття. Байрон стверджує, що головним її героєм є народ, йому віддані думки, почуття, симпатії поета. Прославлення народної боротьби, хвала сильним і відважним, заклик до свободи і битв-за неї - це волелюбний пафос поеми, її революційне значення.