Класифікація та художні особливості жанру лицарського роману.
Лицарський роман – розповідний жанр європейської середньовічної літератури, переважно віршований (вперше застосованим в англо-нормандських хроніках). Називається також «куртуазний роман». становить вершину середньовічної оповідної літератури. Це велика оповідь фантастичного характеру про надзвичайні пригоди, героїчні подвиги і кохання.Особливості лицарського роману: 1) Наявність любовної тематики 2) велика кількість авантюр (пригод) і прагнення лицаря прославитися (герой іде на подвиг заради власних інтересів) 3) наявність фантастики (фантастичні герої, фантастичні елемент сюжету, гіперболізація) Акцент переміщається у внутрішній світ. Це крок до індивідуалізації героя. Три цикли лицарського роману: 1) античний 2) бретонський 3) візантійський1) Романи античного циклу базуються на сюжетах з античної міфології, літератури, історії (в сюжеті і ідея любові і ідея пригод). Зберігаються імена героїв, деякі повороти сюжетів, але мотивація дій героїв відповідає вже середньовічній лицарській трагедії, історичні реалії зникають.Герої набувають рис середньовічних героїв. 2) Бретонський цикл романів – найчисельніший. Джерело – кельтський фольклор. Тут є фантастика, героїчні подвиги, мотиви кохання. Кельтські народні сказання дають чудову сюжетну першооснову, бо в них присутні і еротика і фантастика. Чотири групи бретонських лицарського роману- Бретонські ле (короткі віршовані оповідання – перші обробки кельтських оповідань) - Романи про Трістана та Ізольду (прототипи з’являються біля 1150р., але не дійшов до нашого часу. 2 версії роману – жонглерська і куртуазна). - Романи круглого столу (романи про лицарів короля Артура) – в сучасному світі круглий стіл – обговорення проблем. - Романи про Святий Грааль . 3) Східно-візантійський цикл романів («Тисяча і одна ніч». про злидні, нещастя, проблема мінливості фортуни. Між коханими є різні перепони (релігійні, соціальні). Романи цього циклу є менші за обсягом)
«Тристан і Ізольда»; композиції, особливості конфлікту
Автор цього роману досить точно відтворив всі подробиці кельтської повісті, зберігши трагічне фарбування, і тільки замінив майже всюди появу кельтських вдач і звичаїв рисами фр. лицарського побуту, із цього матеріалу створив повість, пронизану загальним почуттям і думкою. Успіх роману обумовлений головним чином тієї особливої ситуації, у яку поставлені герої, концепцією їхніх почуттів. У стражданнях, які випробовує Тристан видиме місце займає болісну свідомість безвихідного протиріччя між його пристрастю й моральними підвалинами суспільства, обов’язковими для нього самого Любов Тристана й Ізольди представляється авторові нещастям, у якому винне любовне зілля. Але разом з тим він не приховує співчуття цієї любові, зображуючи в позитивних тонах тих, хто сприяє їй. І виражаючи явне задоволення із приводу невдач або загибелі ворогів закоханих. Цей мотив служить лише цілям маскування його почуттів, про справжню спрямованість його симпатій чітко говорять худ. образи роману. Не доходячи до відкритого викриття феодально-лицарського ладу з його гнітом і забобонами автор внутрішньо відчував його неправоту й насильство Образи роману – прославляння любові, що сильніше смерті й не бажає зважати на встановлену ієрархію, ні із законамицеркви. Об’єктивно містять у собі елементи критики основ цього суспільства. (Готфрид Страсбургский – найбільш значна обробка тексту). Композиція. Тут ланцюг ламається + симетрія епізодів. Кожному епізоду на початку роману відповідає дзеркальне відбиття в більше похмурих тонах: історія народження Т. – оповідання про смерті; вітрило Морольда (перемога, радість) – вітрило Ізольди (навмисний обман, смерть), отрута Дракона, від якого виліковує И. – рана від отруєної зброї, але И. поруч немає й т. д. Концепція любові й характер конфлікту. Любов представлена тут як хвороба, що руйнує сила, над якою сила людини не владне (це древнє міфологічне подання). Це суперечить куртуазному розумінню любові. Смерть над нею теж, до речі, теж не владна: з могил виростають два дерева й сплітаються галузями. Конфлікт між боргом і почуттям (прямо трагедія классицистов! Правда, у підручнику це названо не догом, а суспільною мораллю): Т. не повинен любити Ізольду, тому що вона дружина його дядька, що його виховував і любить як рідного сина, і довіряє у всьому (у тому числі й у добування Ізольди). А Ізольда теж не повинна любити Т., тому що замужем. ПоходженняСказання це виникло в районі Ірландії і кельтизованій Шотландії і вперше було історично приурочено до імені піктського принца Дростана (VIII століття). Звідти воно перейшло в Уельс і Корнуолл, де забарвилося низкою нових рис. У XII столітті воно стало відомо англо-норманським жонглерам, один з яких близько 1140 року переклав його у французький роман («прототип»), що до нас не дійшов, але послужив джерелом для всіх (чи майже всіх) подальших літературних його обробок. (Така думка Ж. Бедьє, але цю точку зору сьогодні взято під сумнів. Багато вчених схиляються до думки, що зовсім не обов'язково повинен був існувати «прототип» Бедьє). Якщо існування роману загадкового Брера або Бледріка вельми сумнівне, то, мабуть, книга якогось Ла Шевро (або Ла Шьєвра) — це не вигадка і не спритна містифікація, і вже навряд чи можна заперечувати твердження Кретьєна де Труа, в пролозі «Кліжеса», що він написав роман «про короля Марка і біляву Ізольду».
Проблематика «Дон Кіхота» Сервантеса полягає в протиріччі між лицарськими ідеалами Дон Кіхота, і реальною дійсністю, яка аж совсім не ідеальна. Начитавшись лицарських романів, головний герой сідлає коня та вирушає на боротьбу зі злом. Уява Дон Кіхота робить з клячi — бойового скакуна Росінанта, з селянської дівчини — прекрасну шляхетну даму Дульсінею, якій він присвячує свої лицарські "подвиги”. Землероб Санчо Панса стає оруженосцем великого лицаря. Та сама уява під час блукань Дон Кіхота підтримує його красиву лицарську ілюзію. Він уявляє, що дама його серця живе у палаці, тому що тільки так личить прекрасним дамам. Торговці уявляються йому лицарями, постоялий двір — замком. Дон Кіхот вірить у правдивість лицарських романів, йому й на думку не спада, що вони — вигадка. Він кидається битися з повітряними млинами — цей вислів навіть став приказкою — тому що вбачає в них великанів. Але ж читач бачить, що реальна дійсність не прикрашена, не благородна, не схожа на красиву казку. І сам старий чоловік — ажніяк не могутнй герой. Він смішний, читачеві шкода його. Дон Кіхот — пародія на лицаря, а роман Сервантеса є гострою та влучною пародією на лицарські романи.І водночас Дон Кіхот має величну душу. Нехай і в кумедний спосіб, але він прагне нести добро та щастя людям. Стати лицарем, на думку Дон Кіхота — це найкращий спосіб звільнити світ від зла. Образ Дон Кіхота У ньому відтворене безкорисливе прагнення людини захищати добро та справедливість, сповідувати благородні, високі ідеали — так зване "донкіхотство”. Задля своїх ідеалів герой виявляє велику хоробрість, він здатен пожертвувати собою. Це викликає справжню повагу. Роман «Дон Кіхот» – пародія на рицарські романи До сьогодні збереглися 8 примірників “Дон Кіхота” 1610 року видання. Саме воно визнано першим. Сучасники Сервантеса були переконані, що він написав “Дон Кіхота” для того, щоб висміяти рицарські романи і назавжди відбити у своїх земляків бажання їх читати. У “Дон Кіхоті” читачами рицарських романів є більшість персонажів роману, майже всі, з ким доля зводить Рицаря Сумного Образу, починаючи з погоничів і закінчуючи родиною герцога. Роман “Дон Кіхот”, розпочатий як пародія на рицарські романи, переростає в трагікомічний епос іспанського життя.Вчинки героя викликають у читача сміх, але сміх з гіркотою: Дон Кіхот щиро хоче допомагати людям, але його допомога тільки шкодить їм за умов ницої дійсності. Сервантес не ставив собі за мету поглумитися над рицарським романом. Він бачив у образах рицарів високі якості. Та розумів, що дійсність несумісна з рицарським благородством і честю. Роман “Дон Кіхот” має тісні зв’язки з культурними надбаннями античності. Роздуми про вищу справедливість, мир, сутність таланту, свободу, вкладені Сервантесом вустаДон Кіхота, створюють образ гуманіста, наділеного рисами гармонійної людини Ренесансу.У “Дон Кіхоті” він вступав в полеміку з тим типом рицарського роману, який тяжіє до французьких середньовічних зразків, а в “Скитаннях Персилеса і Сехісмунди” виступав за відродження античного авантюрного роману. Спираючись на елліністичну прозу, він намагався створити роман нового типу, вбачаючи в цьому єдино можливий шлях оновлення даного жанру.
“Дон Кіхот” не лише не знищив ідеали рицарства, благородства, а і був їм підтримкою в житті тоді, коли рицарські романи цією підтримкою бути вже не могли. Три найавторитетніші тенденції іспанської прози XVI ст. становлять стилістику “Дон Кіхота” і його поетику, що виникає із взаємодії естетичних сфер: це рицарський, шахрайський і пасторальний роман одночасно.
Данте
Література італійського Передвідродження.
Проторенессанс (від від грец. Protos - «перший» і франц. Renaissance - «Відродження») - етап в історії італійської культури, що передує Ренесансу, який припадає на дученто (1200-ті) і треченто (1300-ті). Вважається перехідним від епохи Середньовіччя до епохи Відродження. Термін був вперше введений швейцарським істориком Я. Буркхардтом. В італійській культурі XIII-XIV ст. на тлі ще сильних візантійських і готичних традицій стали з'являтися риси нового мистецтва - майбутнього мистецтва Відродження. Тому цей період його історії і назвали Проторенессансом. У самій Італії проторенессансное мистецтво існувало тільки в Тоскані і Римі. Для мистецтва Проторенессанса характерна поява тенденцій до чуттєвого, наочного відображення реальності, світськість (на відміну від мистецтва Середньовіччя), поява інтересу до античної спадщини (притаманної мистецтву епохи Відродження). Яскравим представником літератури цього періоду є Данте Аліг'єрі (1265—1321), автора «Нового життя» та «Божественної комедії». У світобаченні, політичних та моральних поглядах, естетиці Данте тісно переплелись середньовічні та ренесансні елементи. До цього ж періоду відноситься поезія школи «Дольче стиль Нуово». Для літератури характерно чуттєве посилення, реалістичність образів. Традиції мистецтва Проторенессанса були сприйняті такими художниками Відродження, як Брунеллескі, Донателло, Мазаччо.«Нове життя” Данте та школа “солодкого нового стилю”. Данте з молодих років, навчаючись юриспруденції в Болонському університеті, захоплюється поезією. Особливий вплив на нього здійснює школа "солодкого нового стилю", засновником якої був викладач літератури Болонського університету Гвідо Гвініцеллі. Лірика школи "солодкого нового стилю" поєднувала в собі досвід провансальської рицарської поезії з її витонченим культом служіння Дамі й традиції сіцілійської поезії, насиченої роздумами та філософським розгляданням краси. Ранні твори Данте (30 віршів, із яких 25 сонетів, 4 канцони і одна станца), об'єднані прозовим текстом, склали збірку під назвою "Нове життя". Твори цієї збірки несуть в собі всі елементи "солодкого нового стилю" - філософічність, риторичність, містичну символіку та витонченість форми. Але разом з тим, збірка стає і першим здобутком нової ренесанської літератури - справжнім гімном життю і любові. Вже сама назва її є символічною. "Нове життя" - автобіографічна повість про історію кохання Данте до Беатріче). І, по-третє, духовне переродження в релігійному розумінні (найвищий, філософський план). Цікаво відзначити, що вже в дебютному творі Данте оновлення має ступеневу систему - від земної дійсності (перша зустріч дев'ятирічного Данте з восьмирічною Беатріче в першій главі) через очищення до споглядання раю в останніх главах, де він, після смерті Беатріче, спираючись на символіку цифри дев'ять, доводить, що вона була "чудом, корінь якого знаходиться лише в дивній трійці". «Нове життя» - це непервершений твір Данте про його кохання до Беатріче.
88-89. Франческо Петрарка – перший гуманіст і найвизначніший лірик Відродження. Наукова і літературна діяльність Петрарки.
Франче́ско Петра́рка, також просто Петрарка (20 червня 1304, Ареццо — 18 липня 1374, Арква) італійський поет та літописець, ранній гуманіст. Один із засновників гуманізму(визнання людини найвищою цінністю в світі), його називають «батьком гуманізму». Якщо латинські твори Петрарки мають велике історичне значення, то світова слава його як поета заснована винятково на його італійських віршах. Сам Петрарка ставився до них із зневагою, як до «дрібниць», які він писав не для публіки, а для себе, прагнучи «як-небудь, не заради слави, полегшити скорботне серце». Безпосередність, глибока щирість італійських віршів Петрарки обумовила їхній величезний вплив на сучасників і пізніші покоління. Свою кохану він називає Лаурою й повідомляє про неї тільки те, що вперше побачив неї в церкві Санта-К'яра 6 квітня 1327 р. і що рівно через 21 рік вона померла, після чого він оспівував її ще 10 років, розбивши збірник присвячених їй сонетів і канцон (називаний «Canzoniere») на 2 частини: «на життя» й «на смерть мадонни Лаури». Подібно поетам «dolce stil nuovo», Петрарка ідеалізує Лауру, робить її осередком усяких досконалостей, констатує що очищає й облагороджує дію її краси на його психіку. Але Лаура не губить своїх реальних обрисів, не стає алегоричною фігурою, безтілесним символом істини й чесноти. Вона залишається реальною прекрасною жінкою, якою поет любується, як художник, знаходячи всі нові фарби для опису її краси, фіксуючи те своєрідне й неповторне. На честь Петрарки названий кратер на Меркурію. Лірика Петрарки Новий поетичний стиль.Мова творів Петрарки, Данте та Бокаччо (відомі також як «три корони») заклала основу сучасної італійської мови, зокрема першого словника італійської виданого 1612 року. Крім зображення кохання до Лаури в Канцоньєре втримується кілька віршів різного змісту, - політичного й релігійного, і алегорична картина любові поета — Тріумфи, у яких зображується перемога любові над людиною, цнотливості над любов'ю, смерті над цнотливістю, слави над смертю, часу над славою й вічності над часом. Він створив істинно художню форму для італійської лірики: поезія вперше є в нього внутрішньою історією індивідуального почуття. Цей інтерес до внутрішнього життя людини проходить червоною ниткою і через латинські твори Петрарки, які визначають його значення як гуманіста. До неї відносяться, по-перше, дві його автобіографії: одна, незакінчена, у формі листа до потомства викладає зовнішню історію автора, інша, у вигляді діалогу Петрарка з Блаженним Августином — «Про презирство до миру» 1343, зображує його моральну боротьбу й внутрішнє життя взагалі. Джерелом цієї боротьби служить протиріччя між особистими прагненнями Петрарки і традиційною аскетичною мораллю; звідси
особливий інтерес Петрарка до етичних питань, яким він присвятив 4 трактати. Значення Петрарки в історії гуманізму полягає в тому, що він заснував всі напрямки ранньої гуманістичної літератури з її глибоким інтересом до всіх сторін внутрішнього життя людини, з її критичним відношенням до сучасності й до минулого, з її спробою знайти в древній літературі засади й опору для вироблення нового світогляду й виправдання нових потреб.
35.Історія та вимисел у французькому героїчному епосі. “Пісня про Роланда”.
Найбільш рання з редакцій, що дійшли, — Оксфордська (близько 1170). Вперше «Пісня» надрукована в Парижі в 1837. Історичну основу її складає епізод розгрому басками у Ронсевальській ущелині в Піренеях. В 778 році Карл Великий на прохання одного мусульманського володаря втрутився в розбрати іспанських маврів. Похід був невдалим. Повертаючись додому вузької гірській дорозі, ар'єргард французів піддався ворожому нападу з боку місцевих басків, яких так і не вдалося покарати. в творі, історичні факти та події поступово переплелися з поетичною вигадкою. У поемі баски-християни замінені маврами-мусульманами, події виявилися перенесеними в обстановку феодального суспільства 10—12 ст. Марсілія автор поеми показує чоловіком безчесним, оскільки той брехливо клянеться Карлу у вічній дружбі й обіцяє прийняти християнство і охрестити всіх підданих. Карл, з точки зору автора, - людина принципова і порядна. Причому, з позицій того часу Карл не вважається загарбником, оскільки мета його походів благородна - охрестити мусульманське поселення Іспанії. У змісті поеми відбилися важливі суперечності Середньовічної Франції. По-перше, в країні були внутрішні феодальні чвари, по-друге - країні загрожувала іноземна навала, по-третє, в десятому столітті загострилася боротьба між християнською Європою і мусульманським Сходом. Але справжньою причиною хрестових походів було бажання пограбувати багаті мусульманські країни. Але в очах народу вчинки християн сповнені шляхетності, так як їхня мета. Тому Карл повірив брехливим запевненням Марсіліо і повернув своє військо "Пісня про Роланда" У цьому чудовомі творі яскраво помітне вираження лицарського кодексу. Роланд - ідеальний лицар, патріот, правдолюб. Битися, зберігаючи твердість духу і відданість своїй країні, але в той же час не втрачаючи розуму, вміючи приймати правильні рішення. Лише у цій описаній битві він втрачає голову і не слухає свого друга покликати за допомогою – через це і гине. Риси християнського епосу. «Пісня про Роланда» сильно забарвлена в християнські топи. Роланд постає вірним слугою (васалом) не тільки короля, а й Бога. В держалні меча у нього є схованка зі святинями. В роки хрестових походів усі захопилися святинями і реліквіями: Помираючи від ран у нерівному бою, він лягає обличчям на схід і простягає руку в бойовій рукавиці Божому янголу. В поемі ми не знаходимо ніяких натуралістичних подробиць у зображенні воєнних епізодів. Автор виявляє певну стриманість. У цьому проявляється пом'якшувальний вплив християнської релігії на літературу. Любовна тема у творі повністю відсутня. Лише один раз згадується наречена Роланда Альда.Характер патріотизму. Французи сприймають «Пісню про Роланда» як велику патріотичну поему. Роланд жертвує життям pour la douce France (заради милої Франції). Але не можна забувати те, що Карл привів свою армію за кордони Франції — на територію Іспанії. Отже, патріотизм тут розуміється як вірність християнству. В цьому ми вгадуємо віддзеркалення ідеології хрестових походів, які з політичного погляду були звичайною воєнною інтервенцією, але з погляду християнства — великою патріотичною місією.
Іспанський героїчний епос. «Пісня про Сіда»
В іспанському героїчному епосі знайшла відображення історія країни, коли в 711 році до Іспанії вторгайся маври і володіли з VIII до XV ст. майже всім півостровом. Як наслідок цих подій, почалася Реконкіста — національно-визвольний рух проти арабів (у середні віки їх називали маврами). У результаті цієї боротьби іспанці утворили державу Астурія, перетворену в X ст. в королівство Леон, з якого відокремилося самостійне королівство Кастілія. В ньому було скасоване рабство, а права лицарів поширені на всіх, хто воював за свободу рідної землі проти маврів. Ці політичні події відобразилися в трьох головних темах національного героїчного епосу: 1) боротьбі з маврами за звільнення країни; 2) міжусобиць між феодалами, які ослаблювали Іспанію; 3) боротьбі за свободу Кастилії та її політичну першість. Основу іспанського національного героїчного епосу складали стислі епізодичні пісні ліро-епічного характеру та усні неоформлені розповіді. За формою й способом виконання іспанські епічні поеми були подібні до французьких, складалися зі строф різної довжини, поєднаних асонансами. Проте метрика їхня була іншою: народний неправильний розмір — вірші з невизначеною кількістю складів — від 8 до 16. Стиль епосу також був схожий з французьким, однак відрізнявся більш точним і діловим способом викладу матеріалу. Іспанські героїчні пісні виконувалися співаками-хугларами. Значною пам'яткою іспанського героїчного епосу стала «Пісня про Сіда». Сід Кампеадор (Руй Діас де Бівар) був історичною постаттю, належав до вищої кастильської знаті; його дружина Хімена була двоюрідною сестрою короля Альфонса VI. Прізвисько Сід у перекладі з арабського означало пан. Такий титул надавався іспанським сеньйорам, які мали авторитет серед своїх підлеглих і маврів. Руй — скорочена форма імені Родріго. За військову доблесть героя називали Кампеадор — ратоборець, войовник. Він народився у період між 1025 і 1043 рр. У 1094 році Родріго Діас де Бівар відвоював у маврів велику іспанську область Валенсію і керував нею як самостійний правитель до самої своєї смерті (1099 р.). Діяння героя відображено у двох поемах: «Пісня про Сіда» та «Родріго», а також у великому циклі романсів. Сід — видатний діяч Реконкісти, національний герой Іспанії. За життя був воєначальником короля Кастілії Санчо II і найближчим його помічником у війнах проти маврів та своїх братів і сестер. Після смерті Санчо II престол зайняв його брат Альфонс VI. Сід у числі дванадцяти уславлених лицарів вимагав від короля клятви в тому, що він не причетний до смерті брата, за що останній був незадоволений ним. Отже, між новим королем і Сідом встановилися ворожі стосунки. Крім того, вороги звинуватили героя в тому, що він приховав частину здобичі від короля. Скориставшись брехнею, Альфонс VI у 1081 році вигнав Сіда з Кастілії. Протягом певного часу відважний лицар служив зі своєю дружиною у різних християнських та мусульманських правителів, зумів відвоювати у маврів Валенсію, після чого й примирився з Альфонсом VI, став діяти з ним у союзі проти маврів. Сід мріяв визволити Іспанію від них, але смерть у 1099 році зруйнувала всі його наміри. Пісні й розповіді про героїчні подвиги Сіда почали складати ще за його життя. Вони поширювалися серед народу, ставали надбанням хугларів, один з яких 1140 року склав про нього поему. В основу твору покладено реальні події, тому він наближений до історичної хроніки. «Пісня про Сіда» складалася з 3-х частин. Перша з них — «Пісня про вигнання» - Сід покинув свій родовий замок Бівар, рідну землю, попрощався з дружиною і дочками (які знаходилися за стінами монастиря), і в супроводі 60 воїнів — вірних друзів і васалів, котрі побажали розділити з ним вигнання, покинув Кастілію. Король дав йому дев'ять днів строку, щоб той виїхав за межі рідної землі, а по всіх містах і селищах направив гінців з грамотами, в яких заборонив надавати герою їжу і притулок. Чутка про вигнання Сіда пронеслася по всій кастільській землі; багато людей різного соціального походження зібралося навколо героя. У Сіда зібралося велике військо: триста вершників і стільки піхоти, що неможливо було всіх порахувати. Разом з військом він здобув ряд перемог над маврами. Щоб примиритися з королем Альфонсом VI, надсилав йому частку здобичі після кожної з них. У другій частині поеми «Пісня про весілля» сповіщалося про завоювання Сідом Валенсії і його незвичайний подарунок королю — 100 добірних коней. Бачачи могутність героя, зворушений щедрими його дарами, Альфонс VI помирився з ним і дозволив його родині переїхати до Валенсії. Сам же виступив у ролі свата: запропонував його дочкам одружитися зі знатними інфантами де Карріон. Сід, хоча й не бажаючи того, все-таки погодився на вибір короля. Зятям подарував два свої бойові мечі і багатий посаг за дочок. У третій частині «Пісня про Корпес» описувалося, як зяті Сіда виявилися нікчемними боягузами. Недовго прожили вони у злагоді з тестем. Не витримавши його глузування та глузування його васалів, вирішили помститися його донькам, з якими одружилися через багатство. Під приводом бажання показати своїх дружин родині, вирушили з ними в дорогу. Біля дубового гаю Корпес жорстоко побили їх, прив'язали до дерев і залишили. Якби не небіж Сіда Фелес Муньйос, нещасні загинули б. Сід вимагав помсти. Король скликав кортеси, щоб засудити винних у злочині. Сід з'явився на суд, зав'язавши бороду, щоб хто-небудь не образив його, схопившись за неї. Справа вирішилася судовим поєдинком. Бійці Сіда перемогли. Тільки тоді герой розв'язав бороду — і всі здивувалися його величному вигляду. До доньок Сіда посваталися нові наречені — принци Наварри і Арагона. Поема завершилася славою на честь Сіда: Поеми наближені до історичних подій, що й вплинуло на їхні стильові особливості. У них немає властивої для героїчного епосу гіперболізації, фантастичних епізодів. Відсутній мотив національно-релігійного нетерпіння й фанатизму відносно маврів. Започаткувавши християнство на відвойованих територіях, Сід виявляв великодушність до переможених ворогів, надав їм можливість мирно жити і працювати. Маври любили Сіда. Коли той покинув замок Алькосер, плакали за ним. Для Сіда війна — не самоціль, він відправився воювати для того, щоб мати землю, де міг би жити вільно і незалежно, щоб відстояти власну честь і відновити добрі стосунки з королем.
Німецький епос XII—ХIIІ ст. запозичений з племінних епічних пісень. Він не був до певної міри національним, як французький чи іспанський епос. Його герої не виступали захисниками батьківщини чи народу від загарбників, їхні богатирські подвиги обмежувалися інтересами особистими чи сімейно-родинними. Основною постаттю циклічних об’єднань племінних розповідей став Етцель (Аттіла) — проводир гунів (кочового народу), який здійснював спустошливі походи проти різних народів.Поема «Пісня про Нібелунгів» (близько 1200 р.) дійшла до нас в десяти повних рукописах. Три з них написані на пергаменті і належали до XIII ст.; сім інших — до XIV ct., XV і XVI ст. Автор її — придворний шпільман, лицар чи людина, яка проводила своє життя в колі лицарів, змалював трагічне минуле, відтворив сучасну для нього епоху, позначену кривавими феодальними чварами й безмежними людськими стражданнями. Головним мотивом став мотив зіткнення добра й зла. «Пісня про Нібелунгів» — монументальний твір, який налічував 39 «авентюр» (пісень, частин) і складався із 10 тис. віршів, написаних «нібелунговою строфою» (строфи по чотири вірші з парним римуванням, кожен вірш поділений на два піввірші, з яких перший мав чотири наголошених, другий — три, що було ознакою впливу куртуазної літератури). Великий Гейне назвав цю героїчну пісню «квітка в камені».Головна тема поеми — показ феодальної суперечки та зображення родинно-побутових мотивів, а ідея — засудження жорстокості феодальних суперечок, вчинків, які несли горе народним масам.Сюжет твору простий. При дворі бургундського короля з’явився богатир Зігфріл Нідерландський, який уславився своїми подвигами ще в юнацтві. Він подолав нібелунгів, заволодів їхнім великим золотим скарбом. Відібрав під час битви у карлика Альбериха шапку-невидимку, вбив страшного дракона і викупався в його крові. З того часу він став нездоланним.Королевич відвідав багато земель, перевіривши свою богатирську силу. Його врода й сила викликали загальне захоплення. До Зігфріда доходили чутки про незвичайну вроду сестри бургундського короля Крімхільди, тому він вирішив приїхати до Вормсу просити її руки. Батьки не дуже хотіли відпускати сина, оскільки їм була відома сила і гордіст бургундки.Взявши з собою дванадцять відважних лицарів, Зігфрід вирушив у дорогу. Цілий рік він провів при дворі короля, весело розважаючись. Юна красуня знаходилася під захистом своїх братів: Гунтера, Гернота і Гізельхера. Герой не мав можливості бачити її, а вона таємно милувалася ним з вікна. Коли король саксів Ліутгер разом з королем Ліутгастом оголосив війну бургундам, Зігфрід прийшов на допомогу Гунтеру. З тисячею найкращих бургундських воїнів і своїми супутниками він вирушив у похід. Після перемоги повернувся до Вормса, захопивши з собою полонених. На честь переможців Гунтер влаштував свято, на якому була присутня Крімхільда зі своєю матір’ю. Свято тривало дванадцять днів. Крімхільда щодня виходила до гостей. Полум’я кохання охопило юнака та дівчину. Коли усі гості почали роз’їжджатися, Зігфрід теж вирішив повернутися додому, та Гізельхер умовив його залишитися. Король Гунтер побажав укласти шлюб з ісландською королевою — воїном Бру-нхільдою. Допомогти здійснити свій намір попросив Зіґфріда, пообіцявши йому руку своєї сестри. Однак ця допомога була пов’язана з брехнею: богатирський подвиг, здійснення якого було запорукою успіху сватання, вчинив не Гунтер, а Зігфрід за допомогою плаща-невидимки. Брунхільда не могла не помітити доблесті Зігфріда, але її запевнили, що він лише васал Гунтера. Вона сумувала через мезальянс, в який вступила сестра її чоловіка, тим самим принизивши її станову гордість.Зваживши на прохання Брунхільди, через сім років Гунтер запросив Зігфріда і Кршхільду до ребе. Під час суперечки королев (чий чоловік кращий) розкрилася неправда. З’ясувалося, шо кращий Зігфрід, бо це він зняв з Брунхільди каблучку і пояс цнотливості під час шлюбної ночі. Обурена і ображена королева вирішила помститися Зігфріду. Васал Гунтера Хаген здійснив помсту під час полювання. Він по-зрадницьки вбив Зігфріда, а його золотий скарб, колись відвойований у казкових нібелунгів, дістався королю Бургундії. Хаген заховав його у водах Рейну.Минуло 13 років постійного приниження Крімхільди. Гунський правитель Етнель став вдівцем і шукав собі дружину. До нього дійшли чутки про вдову Крімхільду. Він відправив послів у Вормс. Після довгого опору вдова погодилась на другий шлюб: вона хотіла помститися за смерть коханого.Через 13 років Крімхільда одержала дозвіл у Етцеля запросити братів і Хагена до себе в гості. Бургунди прийняли запрошення гунського правителя, хоча знали, що це небезпечно. Після приїзду на землі гуннів виникла суперечка, яка перетворилася у справжню різанину, де загинуло багато людей. Підмовлені Крімхільдою гунни напали на гостей. За її наказом був підпалений замок разом з людьми. У страшних муках загинули сотні людей. Розлючена Крімхільда, не дізнавшись про таємницю скарбів, наказала вбити Гунтера, а потім своїми руками вбила Хагена. Старий Хільдебранд, єдиний дружинник короля Дитріха Бернського, покарав і Крімхільду за її кровожерність. Живими залишилися Етцель і Дитріх. Так загинули нібелунги. У пісні втілені ідеали феодального суспільства: ідеал васальної вірності сюзерену і лицарського служіння дамі, ідеал володаря, який турбувався про добробут підлеглих.Крімхільда — зразок німецької жінки Середньовіччя. Вона не лише відчувала любов, а й керувалася глибокими моральними принципами. Віддавши назавжди своє серце коханому, вона ніколи не прагнула забрати його назад. Вона хотіла кохання і готова була на самопожертву. Жіночність, м’якість, доброта поєднувалися в ній із суворою мораллю. Звістка про загибель Зігфріда зробила її серце холодним. Заради помсти вона принесла у жертву незаплямовану совість, залишила місто, вдруге вийшла заміж не за молодого героя-лицаря, а за грізного правителя гуннів.Вона не втратила гордості, коли її принижували, в щасті була здатна простягти руку навіть своєму ворогові. Героїня вміла не лише пробачати, але й робила це так, що той, кого пробачала, не відчував ніякого приниження. Разом з тим мужність у неї переважала над жіночністю. Це відбулося через те, що з боку братів вона зазнавала грубості й насилля. Тому теж не відчувала до них ні любові, ні поваги, проявивши щодо них жорстокість. У ній неможливо впізнати колишню ніжну жінку. Таким чином, її вчинок спонукала не родинна помста, а палке кохання. Вона відчувала свою провину в тому, що довірилася Хагену і розповіла про таємницю свого чоловіка — вразливе місце на його тілі; що своїми руками нашила на його одязі умовний знак і попросила Хагена під час битви прикривати це місце щитом.Гунтер — бургундський король. Спочатку він був показаний могутнім, великодушним і мудрим правителем, який піклувався про своїх рідних і підданих. З часом дуже змінився, перетворився на негативного, злого короля. Він усунув свого колишнього товариша і союзника Зігфріда, не перешкодив вбивству, прийняв сторону не сестри, а дружини. Піддавшись на умовляння Хагена, позбавив Крімхільду скарбу нібелунгів. При цьому він не відчув за собою ніякої провини, бо в його свідомості мораль короля і загальнолюдська мораль не співпадали.Зігфрід — королевич, переможець нібелунгів. Йому притаманні всі риси ідеального епічного героя: богатирська сила, шляхетність, мужність, чесність, гідність, скромність, відданість дружбі і коханню. Він не історична особа, а героїзований казковий персонаж. У ньому поєднані риси героя міфів і казок з рисами лицаря. Як і Гомерівський Ахілл, мав вразливе місце: викупавшись у крові дракона, став невразливим до стріл, проте лист липи, який упав з дерева і прикрив частину тіла між лопатками, став для героя небезпечним місцем. Саме туди і спрямував свій спис Хаген. Ім’я Зігфрід складалося з двох частин (нім. Sieg— перемога, Fried— мир).Образ Дитріха Бернського з’являвся епізодично, проте видно, що поет ставився до нього з повагою. Тільки він зміг перемогти в єдиноборстві найсильніших у світі воїнів — Гунтера і Гашена. Дитріх — головна постать національного німецького епосу і втілення народного ідеалу. Він відігравав у німців таку саму роль, як Сід в іспанців, Марко Кралевич у сербів, Ілля Муромець у росіян. Це постать історична — Теодоріх Великий (475—526), найвідоміший з німецьких конунгів, переможець Одоакра, завойовник Італії. Прізвисько «Бернський» пояснювалося перемогою, яку одержав Теодоріх в 489 році біля міста Верона.Хаген — вірний васал Гунтера. Він сильний, хоробрий, кровожерливий, підступний і хитрий. На його рахунку два страшні злочини — вбивство Зігфріда і маленького сина Крімхільди Ортліба. Він убив Зігфріда не лише тому, що був васалом Брунхільди і знав бажання своєї панни (хоча прямо про це вона його й не просила), а тому, що хотів усунути його як ідеал, що постійно нагадував бургундам про їхню власну недосконалість. Хаген не обмежився лише вбивством Зігфріда, а й відібрав у Крімхільди скарб Нібелунгів, зробивши її бідною і матеріально залежною від своїх братів. Крім того, прагнув назавжди викорінити у неї та інших пам’ять про нього.Війна для Хагена — стихія, він призвідник міжусобиць. Це через нього Гунтер озброївся під час візиту до сестри, що й призвело до трагедії.У поемі казкові мотиви переплелися з детальним описом придворного життя, де виник конфлікт. Під зовнішнім блиском приховані внутрішні негаразди. Влада Гунтера, благополуччя його двору трималися завдяки таємничій силі богатиря Зігфріда, підступним діям Брунхільди. Така невідповідність призвела до загибелі королівського двору бургундів. Загинули не лише герої, а й народ та держава. Автор засудив жорстокість феодальної суперечки, тих вчинків, які принесли горе народу.Німецький національний епос не завершився в XII ст.
23. Особенности жанра и композиции «Декамерона» Боккаччо
В этой книге Боккаччо наносит сокрушительный удар религиозно-аскетическому мировоззрению и дает необычайно полное отражение современной итальянской действительности. В жанровом отношении «Декамерон» доводит до высокого совершенства небольшую прозаическую повесть–новеллу. Самую интересную группу в сборнике составляют бытовые рассказы и анекдоты, почерпнутые из живой итальянской действительности. Подобно «Новеллино» «Декамерон» состоит из ста новелл. Они скреплены при помощи обрамляющего рассказа, являющегося вступлением к книге и дающего ей композицоинный стержень. «Декамерон» начинается знаменитым описанием флорентийской чумы 1348 г. Семь дам и трое юношей удаляются из города на виллу и приятно проводят время в прогулках, играх, рассказывании новелл. Каждый день рассказывается по десять новелл, а всего они проводят на вилле десять дней.Источники «Декамерона» - французские фаблио, средневековые романы, античные и восточные сказания, средневековые хроники, сказки, новеллы предшествующих новеллистов, злободневные анекдоты. Новеллы Боккаччо могут быть разбиты на несколько групп: Первая группа. Новеллы антицерковного, антирелигиозного характера. В них высмеивается лицемерие и ханжество священнослужителей, их алчность и разврат. День 9, новелла 1 – случай в женском монастыре, используется принцип саморазоблачения. День 3, новелла 1 – рассказ о монастырском садовнике, который притворялся глухонемым. День 10, новелла 6 – яркий образ монаха-проходимца Чиполло, который морочит голову доверчивым людям мнимыми реликвиями. Когда двое шутников положили в его ларец вместо реликвий угли, монах немедленно заявил, что бог совершил чудо, заменив перо архангела Гавриила угольками с костра, на котором был сожжен святой Лаврентий. Вторая группа. Новеллы антифеодальные, направленные против сословных предрассудков. День 4, новелла 1 – дочь принца полюбила слугу.Третья группа. Новеллы о любви, правдиво изображающие природу человека, разные грани любви; темы супружеской неверности. День 5, новелла 1 – невежественный молодой человек жил при скотном дворе, полюбил образованную девушку и перевоспитал себя. Четвертая группа. Приключенческие новеллы об Андреучччо из Перуджи - торговец лошадьми приехал в Неаполь и стал жертвой воров и куртизанок. День 2, новелла 4 – Ландольфо Руфоло был богатым купцом, потерял свое состояние, сделался корсаром, снова приобрел богатство, его судно терпит кораблекрушение, он спасается на ящике, в котором оказывается состояние и он снова оказывается богатым. Для новелл Боккаччо характерно искусство психологического анализа героев, реалистический стиль прозы. Боккаччо создал в «Декамероне» классический тип итальянской новеллы, получившей дальнейшую разработку у его многочисленных последователей. Расположение новелл. Дни включают только доминирующие или превалирующие 1-2 темы, эти же темы уже бегло были намечены в предыдущих днях и имеют отголоски в предыдущих. I день – тема религии и церкви (2-4, 6) + остроумные ответы и острые слова с неким нравственным уроком (3, 5 – 10). 3 и 6 – в обе группы. II день – превратности и повороты судьбы (продолжается в V дне). 10 новелла – переход к III дню, т.к. превратность истолкована иронически. III – чувственная любовь. IV – любовь в более облагороженном, трагическом виде. V – 1-3 любовная тема в связи с превратностями и приключениями (см. II день, IV, 3 и 4). Все новеллы этого дня заканчиваются счастливо. 4-10 – любовная тема. Моттивы IV и III дней.VI – остроумные ответы, точнее, отроумное поведение. VII – проделки жен, обманывающих мужей. VIII – тема адюльтера (1, 2, 8). 1, 2, 4, 7, 8, 10 – мотив изобретательной мести в различных эротических историях. 3, 6 – озорные продлки Бруно и Буффальмако. (= IX, 3, 5, 8, 10). IX – своей темы нет, продолжение уже начатых тем. X – самый высокий регистр. Тема великодушия как высшего проявления человечности и доблести. Взаимодействие различных жанровых и стилистических традиций. Сюжеты для новелл -- из куртуазной литературы, “примеров”, фаблио, новеллино, антич. романов (специально для Юли Котариди: из Апулея взяты V, 10 и VII, 2) и т.д. В зависимости от того, откуда сюжет взят, он подвергается снижению или, наоборот, облагораживанию. + сближение, обогащение отдельных жанровых вариантов и мотивов. Легенда подвергалась пародийному снижению, “примеры” лишались прямолинейного дидактизма, в рыцарские сюжеты вносилась реабилитированная чувственность, фаблио облагораживались. Конкретнее: II, 7 – пародийная авантюрная повесть типа восточной сказки или греческого романа о красавице, сохраняющей целомудрие в разных превратностях во вр. путешествия); VII, 7 – сюжет фаблио “Орлеанская мещанка”. В отличие от фаблио героиня поднимается над грубой чувственностью. Куртуазный оттенок в образе влюбленного слуги (вместо озорного клирика в фаблио); IV, 9 – в отличие от провансальского источника (истории мужа, заставившем жену съесть сердце любовника, из биографии трубадура Гильема де Кабестань) умеряется куртуазная точка зрения решительного предпочтения хороших куртуазных любовников плохому ревнивому мужу. У Б. муж не является особым ревнивцам и не угрожает жене, на любовниках тоже лежит некая вина; III, 10 – история о наивной Алибек явл. насмешкой над легендами об аскетах пустынниках. Любовь в мире “Д.”. Снижение по сравнению с куртуазной литературой. Возлюбленная не олицетворение нравственного совершенства, а предмет чувственной страсти. Реабилитация плоти – одна из основных идей “Декамерона”, поэтому грехом в обществе рассказчиков считается как раз вынужденное целомудрие. “Супротив велений плоти, дескать, не устоишь”, -- говорит настоятельница монастыря во второй новелле девятого дня.Б. встает на сторону неверных жен, которые раньше неизменно считались служительницами дьявола. Обычно женщин выдавали замуж насильно, а они, изменяя, мстили нелюбимым мужам. Ее измена есть проявление верховной силы любви. Ревность неизменно трактуется Боккаччо отрицательно.