2. Апанович О. Збройні сили України першої половини ХVIII ст. – К., 1968.
Вступ
Розділ І. Життя українського суспільства в умовах існування козацької державності
1.1. Українські «низи» в роки Гетьманщини
Селянство, яке за польської доби перебувало в закріпаченому стані, після перемоги у визвольній війні отримало волю. Селяни жили на землях, які належали державі, сплачуючи за це податки. Причому в правовому становищі були майже прирівняні до козацтва. Козаки служили державі військовою службою, селяни — працею. Козак, який був не в змозі нести військову службу, записувався в селяни, і навпаки: селянин, який хотів служити, придбавши необхідну амуніцію, легко ставав козаком.
Отже, національно-визвольна війна українського народу була й соціальною революцією, внаслідок якої було ліквідовано кріпацтво. Але ще за Хмельницького з'являються ознаки реставрації старих порядків. Універсалами гетьмана 1654-1656 pp. підтверджувалося право монастирів на землі. Також їм було дозволено надалі збирати оброк із селян, які мали виявляти "звикле послушенство". Одночасно такого ж "послушенства" селян вимагалося й до шляхти, й козацької старшини, що отримували маєтності за службу.
Поразка української національно-визвольної революції і невдалі спроби українських гетьманів кінця XVII - початку XVIII ст. відновити права та привілеї українського люду призвели до поступового закріпачення українських селян і втрати ними своїх привілеїв.
Початок XVIII ст. ознаменувався поступовим переходом козаків у селяни. У цьому був зацікавлений в першу чергу російський уряд, який всяко цьому сприяв. Щодо селянства, то за гетьманування Д. Апостола воно стало напівзамкнутою верствою населення, оскільки перехід був можливим лише в одну сторону. Із селянського стану було неможливо перейти у вищий прошарок суспільства. Перехід з селянського стану у козацький чи якийсь інший став практично неможливим. За Д. Апостола селянство ділилося на дві категорії: тих, що були залежними від приватних і рангових, а також монастирських маєтностей, і тих, що були вільними поселенцями Війська Запорозького. Перші були змушені нести подвійні повинності — працювати на землі і відбувати панщину у маєтках поміщика. Інша група відбувала повинності лише на землі. Найважчим було становище так званих тяглих селян, які обробляли землю пана своїм реманентом. Не менш важким було і становище «лєзних» селян, які не мали осілого місця проживання і весь час переходили з місця на місце. Так звані «городники», які заробляли лише за рахунок садиби і городу, заробляючи на хліб на чужій стороні [6, c. 162].
Щодо підданих, які були зв'язані зі своїми панами послушництвом, то їх становище було найгіршим, особливо, коли ця залежність була від приватних осіб. Безперечно, їм надавалося право переходу з місця на місце, право виходу, право покинути свого пана. Вже у «Рішительних пунктах» (п. 13) вказувалося, що селяни мають право вільного переходу – «як в Малоросии в тои есть вольность» [8, c. 32].
Ще за гетьманування І. Мазепи була юридично оформлена дводенна панщина. Окрім відробітку панщини два дні на тиждень, селяни змушені були відпрацьовувати і інші, не менш важкі повинності, так, наприклад, ремонт доріг, будівництво маєтків, випас худоби, тощо [1, c. 107].
Поміщики намагалися обмежити перехід селян з місця на місце. В зв’язку з цим ще за гетьманування Д. Апостола у 1733 р. був розроблений законопроект, який забороняв такий перехід. Його автором виступав поміщик М. Борозна. Однак, даний документ не набув чинності. У 1738 р. аналогічне рішення запропонував поміщик Андрій Войцехович. І лише в період гетьманства К. Розумовського цей закон був узгоджений і набув чинності. Однак, це відразу поклало початок конфлікту між селянами і поміщиками. Останні претендували на селянські землі, які належали їм з діда-прадіда [4, c. 235].
Загострення ситуації приводило до чергових заворушень і бунтів серед селянства. Наприклад, небажання виконувати панщину призвело до бунту у маєтку поміщиці Жуковської у 1728 р. У зв'язку з цим, остання просила допомоги і порятунку у Генеральної військової канцелярії. Такі випадки на той час були непоодинокими явищем. На період гетьманування Д. Апостола припадає також і розгортання гайдамацького руху, який швидко поширився серед населення Лівобережної України [3, c. 328].
Однією з причин соціальних конфліктів між селянами і поміщиками була історична пам'ять. Земля, яку селянин обробляв з діда-прадіда, належала йому. Цю позицію підсилила також Національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького. Стійкість, з якою українське поспільство доводило своє право на землю і волю, пояснюється соціально-економічними реаліями, які склались в другій половині XVII — на початку XVIII ст. У психології старшини з'явилися елементи соціального егоїзму. Старшина намагалася будь-яким методом ввести селян у підданство. Найчастіше це завершувалося бунтом і розгромом поміщицького маєтку [9, c. 188 – 189].
Намагаючись закріпити необмежену владу над своїми селянами, старшина добивалася юридичного оформлення права на фізичне покарання селян за непослух. Такий указ було затверджено 15 грудня 1722 р. Цей указ поставив селян у ще більшу безвихідь. У 1783 р. Царський уряд юридично оформив селян у приватних маєтках як кріпаків, а рангові селяни були переведені у розряд державних [2, c. 164]. Кожного року кількість посполитих селян поступово збільшувалося. За 75 років самостійного існування в Лівобережній Україні кількість залежних селян значно зросла. У семи полках вільні посполиті становили лише третю частину від загальної кількості населення. Тоді як 2/3 посполитих перебували в тій чи іншій формі залежності. При цьому
посполиті магістратських володінь не досягали і 1% від загальної кількості залежних селян, а чисельність посполитих рангових маєтків не перевищувала 1/10 від загальної кількості селян. Проте посполиті приватних і монастирських володінь до кінця 1730 р. в семи полках Лівобережної України становили більше як половину посполитого населення. В зв'язку з цим поступово скорочується кількість вільних військових поселень.
Чисельність закріпачених селян поступово зростала. Особливо зростала кількість приватновласницьких земель, які перебували у приватній власності поміщиків чи старшини. Також значна кількість селян перебувала у приватній власності монастирів. Поступово скорочувалася і чисельність вільних військових поселень. У деяких полках Гетьманщини такі поселення були просто відсутні. Так, наприклад, у Гадяцькому полку такі поселення були відсутні, оскільки усі ці землі були «пожаловані» гетьману на булаву. Збільшення залежних селян призводило в свою чергу до зміни економічного стану держави. Становище підданих селян було досить важким. Повинності юридично державою не врегульовувалися. Поміщик міг їх встановлювати у будь-якому розмірі. Єдиним виходом у цій ситуації була втеча на слободи. Іншим виходом із скрутного становища для селян було підсусідство. Підсусідок покидав свою оселю або продавав її і селився у вільній хаті пана, козака, селянина. За помешкання підсусідок розплачувався грошима чи особистою працею. Ніяких договорів з господарем такий селянин не укладав. Підсусідки були вільні від будь-яких повинностей, а жили іззароблених коштів. Категорія підсусідків почала формуватися у другій половині XVII ст. Як визначив Лазаревський О., що підсусідком було легше жити у козаків, оскільки останні завжди ходили у походи. Таким чином, підсусідок отримував більшу свободу дій і більшу платню за свою роботу. Також дослідник підрахував, що загальна кількість селянських і козацьких підсусідків становила 39 тис. [7, c. 39].
Однак, варто зауважити, що до даної цифри не внесена кількість підсусідків, якіпроживали у поміщиків і духовенства. З кожним роком становище цієї категорії селян продовжувало погіршуватися. Після смерті гетьмана у 1743 р. Князь О. Шаховський видав указ, яким постановив оподатковувати всі категорії підсусідків. Також у 1729 р. у підсусідків збирався консистенський збір, який становив 2 чи 3 коп., в залежності від двору, на якому проживав підсусідок. Після юридичного узаконення цих документів імператрицею Анною число підсусідків різко скоротилося. Єдиним виходом з цієї ситуації була втеча за межі гетьманщини, що активно практикувалося в роки правління Малоросійської колегії.
Іншою соціальною верствою селянства були так звані «онодворці». Ця група селян почала формуватися на початку XVIII ст. Селяни-однодворці були власністю російських служилих людей (боярські, драгунські, солдатські діти), яких після реорганізації царської армії перетворили у державних селян. Більшість з них жили одним двором, сплачували подушний податок і виконували повинності. Водночас на них працювали інші селяни. Загалом у Харківському полку в 20-х рр. XVIII ст. налічувалося близько 3 тис. однодворців. Таким чином, виникла нова група селян, яка мала власних підданих. Доля однодворців складалася по-різному. Деякі з них, за рахунок праці залежних селян, збагачувалися і переходили у стан поміщиків, але більшість з них біднішали і поступово переходили у статус кріпаків. Однак, беззаперечним є те, що ця станова група з часом збільшувалося і стала характерним явищем не лише Слобожанщини, але і всієї Гетьманщини [5, c. 254 – 255].
Початок XVIII ст. відзначився і в долі рангових посполитих. Власники маєтків будь-яким чином намагалися утримати у своїй власності ті землі і селян, які їм було даровано за службу чи вони самовільно захопили.
В адміністративному відношені рангові селяни формально належали Генеральній військовій канцелярії, яка була у безпосередньому відомстві гетьмана і виконувала його вказівки. В соціальному аспекті рангові селяни нагадували вже більше приватних, але їхній власник був дещо обмежений у юридичному плані. Тобто він не міг ні купити, ні продати, дарувати, обмінювати підданих йому селян. Але експлуатація таких селян була вищою, ніж приватних, оскільки власник використовував їх з повною силою, знаючи, що, можливо, завтра вони стануть власністю іншої людини [5, c. 256].
У першій половині XVIII ст. становище магістратських і ратушних селян визначало те, що вони юридично не належали приватним особам. Вони сплачували податок і виконували певні види роботи на користь ратуші чи магістрату. У зв'язку з цим міська влада була зацікавлена у тому, щоб «захищати» своїх селян. Однак, це не перешкоджало значній частині населення, які були записані за ратушею чи магістратом, працювати на старшину чи поміщиків. Згодом ці селяни переходили у повне підданство приватних осіб, а ратуша чи магістрат втрачали своє значення [2, c. 167]. З початком XVIII ст. спостерігається швидке скорочення кількості дворів, які належали вільним військовим селянам — головний фонд різноманітних роздач і пожалування.
Досить поширеним явищем на Лівобережній Україні і Слобожанщині стало перетворення на «власницьких» посполитих переселенців з інших регіонів України, а також з інших держав таких як Росія, Білорусія, Молдова, Грузія. Найбільше мігрували на лівий берег Дніпра, також були переселенці із західноукраїнських земель. Описуючи зміни в соціальній сфері Лівобережної України й Слобожанщини, варто згадати і про так званих «відписних» селян, становище яких у різних регіонах було різним. Нерідко відписними на царський двір селяни ставали тоді, коли попередній власник втрачав на них права.
У 1739 р. генеральна військова канцелярія обмежила переселення селян умовами виконання всіх повинностей і наявності на це дозволу пана й місцевої адміністрації. За універсалом К. Розумовського від 22 квітня 1760 р. селянин отримував можливість переходу лише за письмовим дозволом феодала, залишаючи йому свою нерухомість. 1763 р. цей універсал підтверджується царським указом. Останній крок до закріпачення селян зробила Катерина II. Згідно її указу від 3 травня 1783 р. селяни мали залишатися на тих землях, де вони перебували під час останнього перепису населення.
Таким чином, початок XVIII ст. ознаменувався новим розвитком соціальних відносин. Поступово прошарок поміщиків і козацької старшини звужувався, натомість зростала кількість посполитих селян, які тією чи іншою мірою перебували у приватній власності. З'являються нові соціальні групи, такі як підсусідки, відписні селяни чи вільні військові поселенці. Гетьман Д. Апостол активно сприяв розвитку і заселенню слобід, а також призупинив процес втечі селян і масових заворушень серед посполитих.
Джерела та література
1. Борисенко В. Еволюція соціальної структури населення Гетьманщини / В. Борисенко - К.: НПУ ім. Драгоманова, 1997. – 151 с.
2. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII – XVIII століттях:кордони, населення, право / О. Гуржій – К. : Основи, 1996. – 222 с.
3. Гуржій О. Специфіка соціальних рухів у Гетьманщині в першій половині XVIII ст. (на матеріалах Стародубщини та Чернігівщини) / О. Гуржій, Л. Дешевенко // Гуржій О., Дешевенко Л. Сторінки воєнної історії України : збірник наукових статей. – К., 2005. – Вип. 9., Ч. 3. – С. 325–339.
4. Гуржій О. Гетьманська Україна в 15 т. / О.Гуржій, Т.Чухліб. – Т.8. – К., 1999. – 340 с.
5. Історія українського селянства. Нариси в 2-х тт. / В. Смолій. – К., 2006. – Т.1. – 632 с.
6. Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба / Б. Крупницький. – К. : Україна, 2004. – 286 с.
7. Лазаревский А. Малороссийские посполитые крестьяне (1648 — 1783 гг.). / А. Лазаревский. – К., 1908. - 108 с.
8. Мельник Л. Політична історія Гетьманщини XVIII ст. у документах і матеріалах. Навчальний посібник / Л. Мельник. – К. : ІЗМН, 1997. – 139 с.
9. Мякотин В. Очерки соцыальной истории Украины в 17 — 18 вв. в 4-х тт. / В. Мякотин. – Т.1. – Вип.2. – Прага : Ватага и пламя, 1926. – 266 с.
10. Швидько А. Социально-економическое развитие Украины в 14 – середине 18 вв. / А. Швидько. – Днепропетровск : ДГУ, 1988 — 84 с.
1.2. Особливості міського життя
1.3. Формування національної еліти
Історичний досвід та сучасна практика свідчать, що побудувати національну державу можна тільки в тоді, коли в суспільcтві є соціальні сили, верстви, класи, котрі кревно зацікавлені в її існуванні. Бути політичною нацією може лише соціально розвинений народ, що має власну провідну верству, життєздатну еліту. Про це вустами одного зі своїх героїв у загостреній формі говорив І. Франко: «Поки ви, русини, не маєте своїх дідичів і міліонерів, поти ви не є жаден народ, а тілько купа жебраків та невольників» [1, с. 369].
Відомо: формування політичної еліти є надзвичайно важливим, тривалим і певною мірою суперечливим процесом. Історія продемонструвала яскраві приклади того факту, що з появою держави, політична еліта автоматично не народжується разом з нею, навіть при наявності осіб, які займаються або пробують займатися державницькою діяльністю. Дуже часто на керівні посади потрапляють зовсім випадкові люди, дії, вчинки, здібності яких не дають підстав зараховувати їх до кращих персон суспільства тобто до еліти. Як справедливо зауважує Г. Ашин, суспільство ніколи не відчуває нестачі в бажаючих зайняти елітні позиції. Це стимулюється високим статусом керуючої
діяльності, престижем, можливістю отримати ряд привілеїв в тому числі матеріальних. Інша справа, настільки кваліфікованими являються новобранці на елітних позиціях, які їх моральні і трудові якості [2, с. 85].
В працях сучасних вчених-політологів все більше набирає поширення міркування про неможливість негайної появи еліти, особливо в кризові періоди історії. Так, Ю. Левада запевняє, ... що далеко не вся група носіїв унікального ресурсу (влади, культури) може виконувати функції еліти в суворому значенні словаｻ; ｫне всяка керуюча чи підтримувана ｫверхівкаｻ суспільства, особливо в період швидких змін, може називатися елітоюｻ. При чому її формування і становлення повинні відбуватися в спокійних умовах державного будівництва. А оскільки козацька Україна у середині й другій половині XVII ст. весь час перебувала об’єктом агресивних втручань з боку своїх сусідів (Речі Посполитої,
Кримського ханства, Османської імперії, Московської держави), то вести мову про будь-який розвиток та перетворення керуючої меншості (козацької старшини) на справжню, зцементовану, сильну політичну еліту, на жаль, не доводиться.
Дані застереження політологів слід враховувати при вивченні такої складної проблеми, як з’ясування процесу становлення політичної еліти козацької України. Візьмемо, наприклад, початковий етап Національної революції. П. Сас наводить слова брацлавського воєводи А. Кисіля, який з обуренням розповідав про наступні політичні настрої повстанців: ｫТі хлопи за ніщо мають маєстат Республіки, бо вони кажуть: ｫА що таке Річ Посполита? І ми також Річ Посполита! Але король, то для нас володар!ｻ [9, с. 175]. Як бачимо, для них головним суб’єктом політичної влади залишався польський король, а не український гетьман. Це означало ｫслабкістьｻ козацької старшини, як виконавця ролі політичної еліти держави, що формувалася у 1648 р. Цей приклад засвідчує також кволість національної ідеї. У зв’язку з чим постає питання: чи сама боротьба влітку 1648 р. велася старшиною за створення незалежної держави? Вочевидь, ні! Йшлося швидше всього про одержання автономії й захист станових інтересів [11, с. 245-246]. Як засвідчують праці сучасних українських істориків українська шляхта, котра, покозачуючись, поповнювала лави старшини, хоча усвідомлювала до 1648 р. свою культурно-історичну окремішність і політичну суб’єктність, але вбачала своє місце в межах єдиної політичної системи Речі Посполитої [12, с. 127], а не поза нею. Приблизно на таких позиціях перебувала основна маса козацтва, включаючи старшину.
Тому відразу ж у 1648 р. і покозаченій шляхті, включаючи Б. Хмельницького, й власне козацькій старшині практично неможливо було ніби за помахом чарівної палички перетворитися у політичну еліту Української держави, темпи становлення якої обганяли швидкість трансформації старшини в еліту. Ця особливість політичного розвитку козацької України безперечно утруднювала боротьбу за незалежність. Адже старшина начебто перебувала в стані постійної політичної роздвоєності. Приходилося вибирати: або Україна, або Річ Посполита, але ж і перша й друга була для багатьох з них Батьківщиною. І ці політичні орієнтації й почуття любові до Вітчизни були настільки тісно переплетені, що розірвати цей вузол, обравши з них ту чи іншу, було вкрай важко, незважаючи на те, що в першій половині 1649 р. Б. Хмельницький сформував основні положення української державної ідеї [11, с. 246-249]. Проте доводиться визнати, що вона не стала й, мабуть, за короткий термін і не могла стати серцевиною політичної свідомості більшості старшини, котра сприймала лише окремі її положення (наприклад необхідність збереження утвореної держави, відсуваючи при цьому на задній план обсяг її суверенності). Така позиція негативно позначилася на її кроках після здобутої перемоги під Батогом, на ході військової кампанії травня – червня 1653 р. чи на переговорах у Переяславі у січні 1654 р.
На жаль, після революції Б. Хмельницького, коли було досягнуто певної самостійності, український народ в особі його провідної верстви – української шляхти – не зміг скріпити цю самостійність, а навпаки, розгубив її протягом століття. З часом нова українська аристократія, що виникла з середовища, розворушеного Хмельниччиною, поступово денаціоналізувалася, зрадила національним інтересам, дедалі більше відходила від ідеї державності в бік чистої користі. «Боротьба за соціальні привілеї і за адміністративну автономію як засіб кращої охорони тих привілеїв – ось що було змістом панівної верстви в Україні, а не боротьба за автономію української нації», – зазначав М. Шаповал [2, с. 24-25]. Навіть та частина козацької еліти, котра сповідувала ідеї самостійництва, вже не мала волі до боротьби за її реалізацію і при найменшій загрозі власному життю психологічно була готова поступитися нею задля збереження існуючого соціального статусу та матеріального становища родини [3].
Приклади, які промовляють про надзвичайно важку трансформацію політичних поглядів української старшини, що була вихована на політичній культурі Речі Посполитої, у напрямі до усвідомлення чи не основного завдання, що лягло на їхні плечі – утворення власної незалежної держави. Усвідомлюючи свої стратегічні помилки (яких справжня політична еліта не могла допустити), І. Виговський, П. Тетеря, І. Брюховецький, Д. Многогрішний та багато інших менш відомих постатей покладуть своє життя на олтар все-таки Вітчизни-України, залишивши після своєї політичної діяльності тяжкі наслідки і неоднозначні оцінки в історії. Незрілість ｫполітичної елітиｻ Гетьманщини рельєфно проглядається і в її невмінні у важкій ситуації знайти порозуміння між собою, відшукати спільну платформу, щоб спільними зусиллями досягнути
стабілізації в країні. Дуже яскраво це видно на прикладі взаємовідносин переяславського полковника (наказного гетьмана) Я. Сомка та гетьмана Ю. Хмельницького, які, що цікаво, належали до т. зв. ｫклану Хмельницькогоｻ. Як свідчать праці В. Горобця й В. Газіна, всі спроби порозумітися між собою (між дядьком і племінником) зазнали невдачі [4, с. 51; 5, с. 372]. Не в останню чергу через надмірні амбіції переяславського полковника, який замість того аби посприяти військам Ю. Хмельницького оволодіти Лівобережжям, форпостом якого було місто Переяслав (і таким чином не допустити фактичного розмежування козацької України на дві частини) разом з російськими підрозділами чинив їм затяжний опір, цим самим поглиблюючи територіальний
розкол Гетьманщини. Державницьке мислення Я. Сомка явно поступалося невгамовному бажанню ｫсподобатисяｻ московському царю, аби отримати з рук останнього гетьманську булаву.
За такою ж схемою розвивалася політична діяльність Д. Многогрішного, котрого посада наказного гетьмана не задовольняла. А тому заради підвищення свого політичного статусу він вирішив ｫвислужитисяｻ перед Москвою і стати гетьманом, якщо не цілої козацької України, яку, докладаючи титанічних зусиль в 1668 р. все ж таки зумів об’єднати в єдине ціле П. Дорошенко, то хоча б її лівобережної частини. Можна, звичайно посилатися на слова Д. Многогрішного про те, що в нього не вистачало війська, щоб відбити російський наступ, можна також відшукати аргументи на користь думки, що підписані ним Глухівські статті 1669 р. були кроком вперед у порівнянні з Московськими статтями 1665 р., укладені І. Брюховецьким, але катастрофічні наслідки розколу козацької України через політичну недалекоглядність чи недолугість ｫвчорашньогоｻ наказного гетьмана також очевидні. Навряд чи можна погодитися з обережно висловленим припущенням Т. Чухліба, що ｫ...
Дорошенко дозволив своєму ставленику стати підданим царяｻ, аби в такий спосіб скасувати ｫ... положення аж занадто колабораційного Московського договору 1665 р.ｻ і цим самим надати лівобережній частині України статусу державної автономії [13, с. 24].
Тому зараховувати Д. Многогрішного і тих, хто його підтримував, до ｫполітичної елітиｻ козацької України, на наш погляд, вочевидь, буде не зовсім тактовно. Якщо політична діяльність певного кола осіб не приносить користі для національних інтересів держави, та більше того, вона лише шкодить (при чому найважчим чином), то в такому разі, які є підстави називати їх ｫкращимиｻ тобто ｫелітоюｻ. Якщо вчинки ｫкращихｻ послаблюють державницькі інститути власної країни, посилюючи вплив чужоземних державних структур, то кого
тут відносини до ｫгіршихｻ? Приблизно у такій площині діяв і наступник лівобережного гетьмана І. Самойлович, котрий хоч і плекав надії домогтися возз’єднання всіх українських земель під одним регіментом, але не у статусі незалежної держави, а лише автономної частини Московської держави. Не слід забувати і того, як на допомогу її правителям він реалізував безпрецедентну акцію по виселенню мирного населення з Правобережної частини до Лівобережної. А ｫпередачаｻ Київської митрополії під владу Московського патріарха ставить під сумнів характеристику Г. Сергієнком гетьмана, як ｫдержавного діяча і мислителяｻ [10, с. 356]. Тут доречно порівняти розуміння ролі та місця релігійного чинника у розбудові держави І. Самойловича та П. Дорошенка. Адже, як доводять праці сучасних українських вчених, ｫукраїнська церква XVII–XVIII ст. була свого роду політично чинним факторомｻ, вносячи стабільність у суспільне життя на українській території [7, с. 46].
Список використаних джерел:
2. Ашин Г. К. Формы рекрутирования политических элит / Г. К. Ашин //
Общественные науки и современность. – 1998. – № 3. – С. 85-96.
_
Розділ ІІ. Характерні риси економіки українських земель у складі Гетьманщини
2.1. Основні галузі економіки та їх характеристика
Протягом цілої доби Гетьманщини сільське господарство залишалося головною галуззю господарства України. Вище вже була мова про зміни, яких зазнало сільське господарство протягом 130 років існування Гетьманської держави. Ліквідація магнатського та шляхетського землеволодіння, заснування великого фонду державних земель «Війська Запорозького»; зростання дрібного землеволодіння — козацького та селянського і знову наростання великого старшинського землеволодіння — поволі поглинало і фонд державних земель, і дрібне землеволодіння козаків та посполитих. Та хоч яка велика була ця еволюція, вона стосувалась тільки юридичної форми землеволодіння, і майже не відбивалася на його характері, майже не вносила різниці ні в сільськогосподарську техніку, ні в асортимент культурних рослин.
Від бурхливої доби Хмельниччини залишилося багато універсалів, які дають багатий матеріял, щоб уявити характер сільського господарства звичайного старшини того часу. Наприклад, універсалом 25 червня 1655 року Богдан Хмельницький подарував старшині Яценкові чотири села «с млинами, ставами, полями, сеножатьми, с данью медовою, и с деревом бортным, и со всеми кгрунтами, и пожитками до тых сел чотырох належачыми, и з поддаными на кгрунтах тамошних сидячими». У кількох цих словах яскраво змальовано картину старшинського господарства, де була не тільки орна земля, але й сіножаті, млини, рибні стави, мед. Це свідчить про те, що вже тоді сільське господарство перестало бути тільки рільничим.
За бурхливої доби Руїни чимало таких старшинських господарств зруйновано, і тільки за час, порівняльно спокійного, гетьманування Самойловича сільське господарство налагоджується, але вже переважно як старшинське.
У XVII ст. в Україні сіяли пшеницю, жито, овес, ячмінь, гречку, просо, льон, але поруч з тим були великі плянтації тютюну, а в північних полках — коноплі.
Розвинене було млинарство; млини були вітряні й водяні; вони належали переважно старшині й манастирям. На водяних млинах не тільки мололи збіжжя, а дерли просо, валяли сукно та повсть.
Поважне місце в промисловості Гетьманщини займало ґуральництво. Після Хмельниччини воно було поширене серед козаків, міщан та посполитих. Проте, з 70-их років XVII ст. право ґуральництва стало привілеєм козацтва взагалі, а далі стало переважно правом старшини.
Широко розвинене було здобування поташу, переважно в північно-східній частині України, найбільше в Чернігівщині. Великим власником поташових буд був архиєпископ Лазар Баранович. Здобували багато салітри, яка йшла на виробництво пороху. Вивозили її за кордон.
У маєтках старшини та манастирів було багато гут, які виробляли високого ґатунку скло. Славилися своїми виробами гути під Києвом, на Чернігівщині, під Конотопом, на Стародубщині. В кінці XVII ст. число гут зросло там до 20-ти.
Вже була мова про те, що в Україні здобували залізну руду тільки низької якости, болотяну. На Правобережній Україні, до Хмельниччини, було чимало рудень у шляхетських маєтках, але під час Хмельниччини значну частину їх знищено, а залізо пограбовано, бо воно потрібне і для повстанців, і для поляків. Незабаром старі рудні відновлено і збудовано багато нових, зокрема в манастирських маєтках. Новиною в історії залізно-рудної промисловосте XVII ст. була поява рудень на Лівобережній Україні, переважно в маєтках старшини. Рудні були на Чернігівщині, Ніженщині.
Не зважаючи на тяжкі руйнації і війни, Україна кінця XVII ст. втягується в широкий торговельний рух, і в значній мірі промислово-торговельні інтереси керують сільським господарством старшини. В XVII ст., за Самойловича і ще більше за Мазепи, поновлюються торговельні зв'язки України з Заходом через балтицькі порти, Ґданськ, Кеніґсберґ та Ригу, а також суходолом — через Краків та Вроцлав (Бреслав). Поширюються торговельні зв'язки з Кримом, не зважаючи на досить часті перерви внаслідок воєнних дій. Налагоджуються торговельні зносини з чорноморсько-дунайськими країнами. Почала набувати дедалі більшого розмаху торгівля з Московщиною, а також зі Сходом — Персією, Кавказом. У всі ці країни гнали худобу, везли шкіри, віск, тютюн, салітру з України. Крім того вивозили горілку, скло. Зростала торгівля між Лівобережжям і Правобережжям, Запоріжжям, Слобідською Україною.
За Мазепи економічний стан Гетьманщини, не зважаючи на тяжкі політичні умови, значно покращав. Це тим більше цікаво, що ввесь час Мазепа примушений був боронити інтереси України від настирливих домагань Петра І позбавити її економічної незалежности.
У 1701 році Петро І заборонив вивозити з України прядиво до Риги та Кенігсбергу шляхом, яким українські промисловці завжди вивозили, а наказав везти далекими шляхами до Архангельська. Зазнав також великих перешкод експорт горілки та тютюну до Росії. Особливо тяжке становище утворилося під час війни зі шведами, коли загрожувала конфіскація українських товарів, що йшли до балтицьких портів.
Заборонено вивозити за кордон — крім Росії, звичайно, — саліт-ру, сало, поташ, віск; шкіри можна було продавати за кордон, але тільки через російські порти.
Збільшуються торговельні зв'язки України з Росією: до Росії гнали худобу, а звідти привозили залізні вироби, хутра, папір.
Мазепа надавав господарським справам великого значення: сотні універсалів гетьмана стосувалися землеволодіння, сільського господарства, торгівлі, промисловости. З цього погляду важливі призначення гетьманом «старост», «дозорців» та інших урядників до гетьманських ранґових маєтностей; серед них було багато високоосвічених, добрих господарів, але головне те, що гетьман входив у всі деталі господарства і керував ним сам.
Українська промисловість за Мазепи широко розгортається. З'являються нові промислові заклади, поширюються старі. Гетьман та його уряд заохочували організаторів підприємств різними пільгами.
Перше місце належало різним галузям сільськогосподарської промисловости, головно млинарству та ґуральництву. Млини в ХУП-ХУПІ ст. являли собою цілий комплекс промислових закладів: млини на збіжжя, круподерні, валюші, тартаки, папірні, порохові млини, рудні, гамарні — все це було пов'язане з млинарством.
Ще більше значення мало ґуральництво: експорт горілки, переважно до Росії, викликав збільшення числа ґуралень у маєтках старшин та манастирів.
В кінці XVII ст. сильно розгортаються вироби салітри. Гетьманські та старшинські салітряні майдани були на ріці Самага та на ріці Орелі. На початку XVIII ст. появляються вони на правому березі Дніпра, а 1707 року під Лебедином.
У північних полках важливою галуззю господарства було виробництво поташу та смалчугу — будництво. Воно не мало вже такого значення, як до Хмельниччини, бо змінилися умови міжнароднього ринку та й лісів стало менше, але все ж наприкінці XVII і на початку XVIII ст. будництво займало поважне місце в економіці України-Гетьманщини. Багато було буд у старшинських, манастир-ських та гетьманських маетностях — у Почепівській, Ропській, Шептаківській та Ямпільській волостях. Вони давали великий прибуток: за поташ Сава Владиславич-Рогузинський заплатив за три роки 100.000 золотих. Експлуатація буд часто була в руках купецтва. Була компанія виробу поташу, до якої входили полковник Старо-дубський Михайло Миклашевський, генеральний осаул Андрій Гамалія та війт Стародубський Спиридон Ширай. Року 1691 вони дістали дозвіл на влаштування буд на Гомельському тракті та між Мглином і Почепом.
За Мазепи найбільше розвинулися дві галузі промисловости гутництво та рудництво. Гути та рудні розвивалися переважно в північних полках — Стародубському, Чернігівському та Ніженському. Серед власників гут були гетьмани, вища старшина, манастирі. Гетьманські гути були у волостях: Шептаківській, Ямпільській, Почепівській, Ропській. Манастирські гути були в маетностях Києво-Печерської Лаври, в маетностях манастирів у Стародубському, Ніженському, Чернігівському, Київському та Гадяцькому полках.
Рудна промисловість притягала увагу високої старшини. Полковник Стародубський Михайло Миклашевський дістав був кілька універсалів на влаштування рудень, а крім того скуповував рудні та осаджував біля них слободи. Серед великих власників рудень були генеральний обозний Ломиковський та Орлик; були власники із середньої старшини, манастирів, міщан. Низька якість української руди та недостача її на Гетьманщині змушували довозити залізо та залізні вироби з Росії, що збільшувало економічну залежність від Росії.
Розвивалися й інші галузі промисловости, зокрема людвисарство, потрібне для артилерії, яку Мазепа поставив дуже високо. Збереглися гармати з іменами майстрів — Йосипа та Карпа Балашевичів. Крім гармат виливали дзвони. Серед них був шедевр — «Голуб», року 1699, з портретом гетьмана Мазепи та його родинним гербом.
Ширилися за Мазепи папірні, переважно в маєтках, які належали єпископським катедрам та манастирям. Виробляли папір високої якости.
За Мазепи в економіці Гетьманщини щораз більшого значення набувають різні ремесла. Ремісники об'єднувалися в цехи, але тільки заможніші з них були повноправними членами цеху — «братчиками». Більша частина ремісників залишалася на все життя «молодиками» — підмайстрами або учнями. Цехові організації дбали про високу якість продукції, боролися з конкурентами, вишукували засоби для збуту своїх виробів. Найбільше поширеними були цехи теслярські, ковальські, кушнірські, кравецькі, пекарські, слюсарські, ганчарські, цирульницькі, шевські, бондарські; були навіть цехи музик.
2.2. Розвиток промислів і ремесел у козацькій державі
Наприкінці XVII ст., переважно в північних полках, розвиваються селянські промисли: виробництво полотен, дерев'яного посуду, мотуззя. Для багатьох сіл головним джерелом існування були різні промисли: бондарський, ткацький тощо.
Хуртовина, яку внесла Північна війна, вторгнення шведів, трагічні події, зв'язані з невдачею плянів Мазепи, терор Петра І, руйнація сотень сіл та міст, конфіскація великостаршинських маєтно-стей і поява нових господарів — москалів — все це знову зруйнувало ті економічні осяги, які були за гетьмана Мазепи. Після Полтавської катастрофи йде боротьба між Скоропадським — що хотів поновити економічну незалежність України — і Петром І, що прагнув обернути Україну в російську колонію.
Не зважаючи на всі ці нещастя, терор, руйнацію, вже на початку XVIII ст. починає відбудовуватися економічне життя України, але вже під щораз більшим впливом Росії.
Для потреб російського війська розгортаються в Україні вівчарство, конярство. Не задовольняючись досить добре розвиненим вівчарством (деякі старшини мали отари в 1.000 голів), Петро І пробував творити скарбові вівчарські фарми. 1722 року в Ніженському полку зорганізовано вівчарську фарму, яка лягла тяжким вантажем на селян: вони мусіли дати для неї овець та плекати вівці. Ця справа не вдалася. Року 1727 було на тій фармі 338.902 вівці, а в 1730 році залишилось тільки 146.104.
Невдала спроба організувати скарбові вівчарні стояла в зв'язку з бажанням поширити в Україні суконні мануфактури. Першу велику мануфактуру заснував 1719 року в селах Званому та Глушкові, Путивльського повіту, Іван Дубровський. 1726 року її взято в казну, а в 1732 році передано московському купцеві і суконному фабрикантові І. Полуярославцеву «в вечное содержание». В 1737 році в селі Ряски, Прилуцького повіту, заснував суконну мануфактуру генерал Мініх; обидві ці мануфактури працювали незадовільно.
Не краще було з парусно-полотняною індустрією. В Стародубському полку найбільше сіяли коноплі й виробляли прядиво. На початку XVIII ст. російські підприємці почали масово скуповувати прядиво й вивозити до Росії, а в 20-их роках почали засновувати мануфактури для переробки прядива в Стародубському полку. Так засновано мануфактури в Шептаківській, Топальській та Почепській волостях. Найцікавіша з них — Почепська, яку в 1726 році заснував Меншиков, привізши туди зі своїх підмосковських маєтків усе приладдя і майстрів. У ній працювало до 220 робітників росіян та українців. Після упадку Меншикова Почепська мануфактура перейшла у відомство російських резидентів при гетьмані; управителем її ввесь час був росіянин — Лукін. Найбільшого розвитку досягла мануфактура під час російсько-турецької війни 1735-1739 років.
Року 1726 відомі російські підприємці Строґанови заснували в Шептаківській волості «парусну» мануфактуру. Управителем її був теж росіянин — Павлов. Мануфактура розвивалася слабо. В 1727 році вона опинилася в руках Меншикова, а потім була передана резидентові. Року 1730 Шептаківську мануфактуру приєднано до По-чепської. Третю мануфактуру — Топальську — заснував граф Сава Раґузинський біля 1730 року. На думку дослідника української фабрики, О. Оглоблина, розвилалась вона добре: у той час, як Почепська мануфактура «плянувала» виробити 2.000 звоїв, а Шептаківська дала тільки 462 звої — Топальська доставила в 1738 році на військові потреби 700 звоїв.
Одночасно з суконним та полотняним виробництвом у Києві та Глухові працювали скарбові швальні.
У XVIII ст. важливою галуззю господарства України був тютюн. В 1724 році з України вивезено 37.884 пуд. тютюну. З наказу Петра І в Охтирці засновано тютюнову мануфактуру, до якої приписано 500 дворів селян, але вона не пішла. Вивіз тютюну до Росії був небезпечним для російської культури тютюну і року 1725 заборонено вивозити з України тютюн до Росії. Правда, року 1727 дозволено знову вивозити тютюн, але накладено дуже високе мито — 30% вартости.
З давніх часів в Україні розводили тутові дерева та виробляли шовк. Про це писав ще. Павло Алепський в 1653 році; тоді шовк виробляли монахи Києво-Печерської Лаври. У XVIII ст. за Мазепи та за Данила Апостола в Києві знову пробували поновити шовківництво. Але за Данила Апостола цією справою почав керувати російський уряд. 1724 року дозволено наказом Сенату двом грекам — Степанові Михайлову та Іванові Дереєві — заснувати шовковий завод. Доля його невідома. Року 1729 грек Юрій Леонтьев отримав теж дозвіл заснувати свій завод. Поруч з цими приватними підприємцями російський уряд заснував у Києві скарбовий завод. Для цього року 1725 наказано магістратові приділити двір на Подолі, а з Петербургу прислано майстра-француза Яна Фіґерея. Він мав 17 учнів. В самому Києві, на Подолі та в Кловській долині, в селах — Жуківцях та Черняхівцях заведено кілька садів. Справа нібито налагоджувалася, але року 1735 Фіґерей виїхав до Франції, а завод передано іншому французові. В цілому стан шовкового заводу був незадовільний: землі власної він не мав, продукція була мізерна (за 10 років здано до Мануфактур-колегії менше як три пуди сирцю). Були спроби запровадити шовківництво в Переяславському полку. Нарешті в 1787 році заводи передано під керівництво В. Капністові. Дослідник історії шовківництва в Україні, М. Тищенко, писав: «Три чверті століття (з 1725 р.) витрачено було на те, щоб казьонним способом насадити шовківництво в Києві. Нарешті уряд ніби сам упевнився, що не може бути користи державі від таких заводів..., а що ліпше виробляти шовк у маєтках приватних осіб, ніж під доглядом та керівництвом окремого урядовця».
В українських руках залишалися деякі старі традиційні промисли, але російський уряд вживав заходів, щоб обмежити їх. Найбільше потерпіло виробництво поташу та смольчуги, які здебільшого вивозилось за кордон. Року 1718 та 1719 заборонено ставити нові буди під претекстом охорони лісів.
Старим промислом було добування салітри, поширене головним чином у південних полках. Петро І заборонив вивозити салітру за кордон, а наказав здавати все до російських артилерійських складів. Данило Апостол дуже дбав за збереження салітряних заводів, і йому вдалося добитися, щоб салітряна справа залишилася в українських руках.
Старим українським промислом був залізно-рудний. Але через брак доброї руди загальна продукція не переходила кількох сотень пудів, і гетьманський уряд мусів вживати залізо дуже обережно й докуповувати його в Росії. Крім заліза вживали мідь, головно для лиття дзвонів та казанів для ґуралень. Мідь привозили з Німеччини.
За Данила Апостола значно розвинулася скляна промисловість, головним осередком якої була Чернігівщина. Найбільші гути були Вепринська та Хотилівська. Будували гути переважно там, де було багато поташу, який вживали для скла. Виробляли віконне скло, а також посуд високої якости. Найбільшої слави набув різнокольоровий посуд, червоний, синій, зелений. Були улюблені типи виробів, як, наприклад, карафи у вигляді «ведмедиків». Виробляли і кристал. Цей вид промисловости, не зважаючи на конкуренцію російського скла, існував до кінця XVIII ст. Гути залишалися переважно в руках шляхетства та манастирів, а робітниками були українці.
Фатальною була доба Петра І для паперової промисловости, яка досягла за Мазепи високого рівня. Після запровадження Петром І цензури друкованих в Україні книг, кількість друкарень зменшується, і зменшується попит на папір. У XVIII ст. місцева продукція паперу була така незначна, що великі дідичі виписували папір вищої якости з Петербургу та Москви.
Із старих, традиційних промислів України було ґуральництво, яке не обмежувалося самою горілкою; до ґуральництва належали заводи: горілчані, медяні, бражничі, солодвні, воскобійні, а також шинки. Ґуралень з цими додатковими заводами було дуже багато: в самому лише Полтавському полку було в першій чверті XVIII ст. 52 солодовні, 24 броварні, 4 воскобійні, 395 шинків. У Києві в 1760 році було кількасот ґуралень та шинків, що належали мана-стирям, магістратові, міщанам, козакам. Сотник Гудим мав на рік прибутку від ґуральні 450 карбованців, Кирилівський манастир — 1.200 карбованців, Києво-Печерська Лавра мала — 3.342 карбованці, величезна сума на той час.
Старим промислом було чумацтво: достава соли та риби з Чорного моря валками чумаків, серед яких бувало багато запорожців, але були й козаки та селяни з Гетьманщини. З України везли хліб, різні інші товари. Бували серед чумаків власники одної мажі (мажа — чумацький віз), але бували й підприємці, які висилали з наймитами по кількадесят маж.
Така була картина промисловости України першої половини XVIII ст. В цей час намічено ту основну лінію, якою вона розгорталася далі: перетворення України на колонію Росії. Призначенням України було обслуговувати сировиною російську промисловість, російську армію. Уряд намагався оволодіти українською промисловістю, на українській сировині будувати російські державні підприємства, мануфактури, заводи під керівництвом своїх урядовців, використовуючи працю українських селян. Вперше з'являється нова форма експлуатації селян, яка вживалася на заводах Росії: «приписних» селян, коли цілі села приписували до мануфактури, і селяни відбували на тій мануфактурі «панщину» працею. Поруч з державними підприємствами з'являються приватні, власниками яких були майже виключно росіяни або німці, але не українці.
В Слобідській Україні були такі промисли: скотарство, бджільництво, ґуральництво, млинарство; в лісах — добування дьогтю та смоли. Найбільше значення мав соляний промисел: сіль здобували на Торських і Бахмутських промислах. На "Горських трьох озерах виварювали сіль мешканці Царевоборисова, Чугуєва, Нового Сокола, Рибинська, Острогозька. Туди ж приходили люди і з Лівобережної України. Сіль вивозили на Лівобережжя, Дін і в найближчі райони Росії.
Російський уряд прагнув прибрати до своїх рук Торські соляні промисли. Не задовольняючись високим митом, в 1664 році збудовано соляні варниці, на яких працювали московські стрільці та робітники. На цих державних варницях в 1666 році виварено 7.000 пудів солі.
На Запоріжжі розвинені були рибальство, мисливство, бджільництво. Рибальством займалися на Дніпрі, Возі, Орелі та Самарі. Бжільництво розвивалося по берегах Дніпра, Інгульця, Громоклеї. Мед ішов на виготовлення напоїв та на продаж.
Широко розвинене було скотарство, особливо конярство. Коні відзначалися міцністю, витривалістю та швидкістю.
Запорозькі козаки вели торгівлю з різними районами України й Росії, а також з Кримом, Польщею, Туреччиною. Вивозили хутра, шкіру, вовну, мед, віск, коней. Ввозили — зброю, оливо, сукна, папір, деякі предмети розкоші.
1.3. Вплив економічного розвитку на формування української національної еліти
Розділ ІІІ. Особливості розвитку культури козацької держави
1.1. Українське бароко
1.2. Архітектура українського бароко
1.3. Графіка і живопис
Висновки
Список використаних джерел та літератури
1. Апанович О. Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії, 50-70 роки XVII ст. – К., 1961.
2. Апанович О. Збройні сили України першої половини ХVIII ст. – К., 1968.
3. Апанович О.М. Генеральна канцелярія // Неопалима купина. – 1995. – № 1-2.
4. Бовгиря А.М. Козацьке історіописання // Історія українського козацтва. Нариси: У 2 т. – К., 2007. – Т. 2.
5. Брехуненко В. Московська експансія і Переяславська Рада 1654 року. – К., 2005.
6. Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы. – М., 1953. – Т. 1.
7. Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з політичної та соціальної історії ранньомодерної України. – К., 2009.
8. Горобець В.М. Малоросійська колегія та реформи державного устрою України. 1722-1727 рр. Автореф. дис. … канд. іст. наук. – К.,1993.
9. Горобець В.М. Малоросійська колегія та фінансова реформа на Україні-Гетьманщині // Середньовічна
10. Гуржій О. Гетьман Іван Скоропадський. – К., 1998.
11. Гуржій О. Гетьманська влада в українській козацькій державі першої чверті XVIII ст. (на прикладі діяльності І. Скоропадського): Автореф. дис… д-ра іст. наук: 07.00.01 / НАН України, Інститут історії України. – К., 1999.
12. Гуржій О. Українська козацька держава в другій половині XVII-XVIII ст.: кордони, населення, право. – К., 1996.
13. Гуржій О., Чухліб Т. Гетьманська Україна // Україна крізь віки. – Т. 8. – К., 1999.
14. Гурій О. Український хутір XV-XVIII ст. Історичний напис. – К., 2007.
15. Дашкевич Я. Гетьманська Україна: Полки. Полковники. Сотні. Лівобережжя // Пам’ятки України. – 1990. – № 2-3.
16. Дашкевич Я. Козацтво на Великому кордонi / Українське козацтво: сучасний стан та перспективи дослiдження проблеми. Матерiали круглого столу // Український історичний журнал. – 1990. – № 12.
17. Дашкевич Я. Національна самосвідомість українців на зламі XVI-XVІІ ст. // Сучасність. – 1992. – № 5.
18. Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV-ХVІІІ ст.) // ЗНТШ. – 1991. – Т. 222.
19. Дзира І. Козацьке літописання 30-х-80-х рр. ХVIII ст.: джерелознавчий та історіографічний аспекти. – К., 2006.
20. Заруба В. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648-1782 рр. – Дніпропетровськ, 2007.
21. Кривошея В.В, Кривошея І.І., Кривошея О.В. Українська козацька старшина. – Ч. 3. – Кн. 2. Військове товариство. – К., 2008.
22. Кривошея В.В. Актуальні питання цивілізаційної характеристики Гетьманщини // Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. – К., 2006. – Вип. 32.
23. Кривошея В.В. Козацька старшина Гетьманщини: сучасний стан дослідження // Збірник наукових праць
24. Кривошея В.В. Козацько-гетьманська держава (До характеристики культурної підсистеми) // Регіональні проблеми української історії. Зб. наук. праць. – Вип. 1. – Умань, 2008.
25. Кривошея В.В. Українське козацтво в світлі цивілізаційного підходу // Сучасна цивілізація: гуманітарний аспект // Діалог. Історія, політика, економіка. – К., 2004. – № 5.
26. Кривошея В.В., Кривошея І.І., Кривошея О.В. Українська козацька старшина. – Ч. 3. – Кн. 3. Значкове товариство. – К., 2008.