Орися увійшла в піввідчинені двері і стала біля лівого криласа.
В церкві було тьмяно і сумно; одна лише лампадка миготіла перед образом пречистої матері, освічуючи стиха її лагідний образ і граючи блищиками на срібній ризі. Отець Василь стояв навколішках, упавши ниць перед владичицею неба, розважницею наших сліз і туги; він молився мовчки, але Орися знала, за кого з душі його лилася молитва і летіла поза межі всесвіту.
Орися затримала свої очі на божественному дитятку, що принесло на землю мир і дало людям ласку.
Отець Василь підвівся, приложився до образа і хотів був піти перед вівтар, але його спинила Орися.
— Я до вас, панотченьку, — сказала вона рівним, спокійним голосом, — мій батько прислав з пригороду двох козаків для останньої оборони з нами замку — очевидячки, кінець наш прийшов!
— Усе зважено на відвічних терезах, — відповів стиха отець Василь, — без волі творця ні єдиний волос не впаде з голови нашої.
— Панотче! Я без супереки скорюся його святій волі і донесу до кінця хрест, мені вложений.
— Не треба, проте ж, тратити надії, — казав далі батюшка, — закони божі — недосліджені. Що для нашого грішного ока вбачається неможливим і необорним, те одним подихом уст божих знищується в порох: хто-бо єсть більший від господа і де джерело любові!
— Батюшко, отче святий! — сказала тремтячим голосом Орися. — Я вірю, глибоко вірю...
— І віра твоя спасе тебе! —сказав пророчо батюшка. Орися поцілувала побожно батюшкову руку і спитала після невеличкого мовчання:
— Чи не дасте, панотченьку, яких наказів? Може, треба що сховати від вовчих зубів або переказати кому з наших яку тайну, — бо часу ж лишилося одна тільки ніч.
— Ні, дочко моя, від цих гієн не сховаєшся, — відповів з журливою усмішкою батюшка, — вони все спалять і зриють дощенту, з могил повитягають покійників... А от що хіба тобі повідаю: під цією церквою викопано глибокий льох, і від нього ведуть чотири хідники до кожної башти. Вхід у цей льох — за лівим притвором; там є камінь, а під ним драбина, далі залізні двері, а за ними — головна комора, з неї є й потайний вихід до одної печери, зовсім закритий терном, що понад ставом росте; от і ключі візьми, — скінчив батюшка, віддаючи два ключі Орисі.
— Що ж там, у тім льоху? — спитала вона з цікавістю.
— Великі порохові складниці, припаси Богунові...
— О? Так я туди піду! — скрикнула, здригнувшись, Орися.
— Піди, піди! Заховайся, голубице моя, від яструбів, — сказав ласкаво батюшка, — може, і врятуєш собі життя. Ти маєш право берегти себе, бо ще ж і не жила на світі...
— Ні, панотче! — спалахнула Орися. — Хай впадуть прокльони і вічний сором на тую голову, хто подумає рятувати собі життя, коли всі призначені на смерть і муки! Треба всім стояти за нашу святиню до останнього і опісля разом чесно усім полягти в братерській могилі! Ні, отче святий, — додала вона, — не про своє життя турбуюсь я — воно для мене бур'ян і терній... Накрийте мене єпітрахілем, хай він укриє від бур мою душу і підкріпить мої сили!
І отець Василь накрив єпітрахілем схилену голову і, знявши до неба очі, жалісно сказав: