Еміграційна журналістика. “Громади” М. Драгоманова
Загальні уявлення про еміграцію та діаспору. Її типи. Три хвилі української еміграції. Зародження української журналістики на еміграції. Видавнича діяльність Агапія Гончаренка: газета “Вестник Аляски” (1868 – 1872) та її українські матеріали. М. Драгоманов як видавець “Громади”. Громади як явища суспільно-культурного життя України. Громадівство в інтерпретації М. Драгоманова. Початок видавничої діяльності: “Лихі люди” Панаса Мирного як третя книжка “Громади”: новаторство змісту і форми. Перший том “Громади” і програма М. Драгоманова; теоретична: громадівство, безначальство, еволюція, федералізм; і ужиткова: добиватись скасування царської і чиновницької сваволі, працювати для українського мужика, виступити проти попівства, закласти українську пресу. Другий том “Громади”: відділ “Вісті з України” з рубриками “Здирство”, “Начальство”, “Темнота”; праця М. Драгоманова “Народні школи” в рубриці “Темнота”; огляд Ф. Вовка “Що нового по газетах?”; праця М. Драгоманова “Україна і центри”; логіка розвитку змістового дискурсу книжки. Четвертий том “Громади”: шевченківські матеріали: стаття Ф. Вовка “Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя” і праця М. Драгоманова “Шевченко, українофіли і соціалізм”. Система арґументів М. Драгоманова: відсутність належного оточення, релігійна концепція особи в творчості, віра в Бога, відсутність творів про нерівність у родині, жіночу емансипацію, дитячу неволю, прихильність до своєї породи, а не до інтернаціональних ідей, неправильна картина майбутнього, де панує індивідуальна, а не спільна праця, відсутність уявлень про суспільний поступ. Висновок: Шевченко не соціаліст. Форма його поезій необроблена. Завдання громадівців у Росії: затримати українську породу. Інші матеріали четвертого тому. Перетворення збірників на журнал “Громада”. Його загальна характеристика та найголовніші матеріали: “Програма “Громади”, статті С. Подолинського “Громадівство й теорія Дарвіна”, “Громадівський рух в Англії й Ірландії”, “Перегляд громадівського руху в Західній Європі”. Участь М. Павлика в журналі: початок повісті “Вихора”, огляди “Україна Австрійська”, “Новини з Австрійської України”. Статті сестер М. Павлика: Анни “Мої й людські гріхи, а панська та попівська правда” та Параски, “Он хто робить порядок межи людьми”. Праця М. Драгоманова в журналі, зокрема стаття “Україна Російська: мужицькі бунти й письменні бунтарі в 1880 р.” та інші твори. Припинення видання журналу. П’ята книжка “Громади” та її матеріали: нарис Л. Л. “Дорога по Полтавщині в 1876 р.”, стаття В. Навроцького “П’янство й пропінація в Галичині”, розділ М. Драгоманова “Звістки з України” та інші статті. Занепад “Громади” та її значення. Газета о. І. Волянського “Америка” (1886 – 1890). Заснування о. Г. Грушкою газети “Свобода” (1893).
Розгляд української еміграційної журналістики необхідно попередити викладом загальних теоретичних понять.
“Еміграція – (від лат. еmigratio – виселення, виїзд) вимушене або добровільне переміщення населення з країн постійного проживання в інші країни”[417] – таке визначення даному поняттю дає “Українська радянська енциклопедія”. При цьому слід врахувати умовний характер поняття “добровільна еміграція”; як правило під нею розуміються ситуації, коли людина приймає рішення про виїзд сама, але під тиском обставин, які не залишають для неї іншого виходу; нормативною є така думка: жодна людина добровільно не відмовиться від своєї батьківщини, як жодна дитина не відмовиться від своєї матері. Слід уточнити й поняття “країна постійного проживання”, яка має бути потрактована як етнічна батьківщина. Унаслідок цих уточнень отримаємо більш досконале визначення: еміграція – вимушене внаслідок дії несприятливих обставин (економічного, політичного, екологічного і т. д. характеру) переселення з етнічної батьківщини.
Для ХІХ століття головними типами еміграції були економічний і політичний її різновиди. Екологічна еміграція – явище виключно ХХ століття.
Економічна (трудова) еміграція – вимушений виїзд з етнічної батьківщини в пошуках праці, кращих умов життя.
Політична еміграція – вимушений виїзд, втеча або насильницьке виселення з батьківщини, причиною котрого є переслідування державою, політичним режимом.
Еміграція буває тимчасова і постійна. Тимчасовий характер має еміграція на початковому етапі своєї історії, коли люди твердо переконані, що емігрують з метою заробітку, щоб повернутися додому і газдувати на зароблені на чужині гроші. Але потім, коли стає зрозуміло, що умови життя на батьківщині не поліпшуються, еміграція набуває постійного характеру. Згодом вона перетворюється на діаспору.
“Діаспора – (з грец. διασπορά – розсіяння) перебування значної частини народу (етнічної спільності) поза межами країни його походження. Діаспори утворилися в результаті насильницького виселення, загрози геноциду, діяння економічних і географічних факторів”[418]. Діаспора – це та частина населення даної національності, яка вже сама нікуди не емігрувала, але стало живе в інших країнах, не тратячи своєї національної тотожності. Діаспора має тенденцію до асиміляції. За твердженням спеціалістів їй важко утримувати свою національну тотожність понад три покоління. Далі вже виростають нащадки, які хоч і пам’ятають своє коріння, але психічно й культурно вже перебувають в іншому національному просторі і за батьківщину сприймають нову країну, де вони народилися і яка насправді є їхньою батьківщиною.
Причини української еміграції в ХІХ столітті полягали в колоніальному становищі нашої батьківщини. Тут зокрема важливу роль відіграли такі фактори. По-перше, і в Росії, і в Австро-Угорщині українські території належали до національних окраїн з могутніми залишками феодального, сільськогосподарського виробництва й нерозвиненістю капіталізму, який забирає на фабрики й заводи надлишок робочих рук. По-друге, велика густота населення (понад 120 чол. на кв. км.) в Галичині зробила її стабільним джерелом еміграції; це була країна дрібних селянських господарств, які мали тенденцію до дальшого подрібнення; брак землі робив неефективним сільськогосподарське виробництво; емігрували пауперизовані селяни, що втратили надію вибитися з крайньої нужди на батьківщині.
Еміграція розпочалася в 1860-х роках з тимчасових виїздів українських селян на заробітки до Німеччини й Франції. У 1870-х роках розгорнулася міжконтинентальна еміграція. 1877 рік вважається роком початку масового еміграційного руху українців до США. У 1880-ті роки українці почали освоювати Латинську Америку, переважно Бразилію. У 1891 році започаткована еміграція до Канади.
Історія української еміграції нараховує три хвилі. Перша охоплює кінець ХІХ століття і початок ХХ, має переважно економічний характер. Друга хвиля припадає на час після російської соціалістичної революції й громадянської війни. Мала вона політичний характер. Але із Західної України продовжувалася трудова еміграція, яка тривала до окупації цих земель Радянським Союзом у 1939 році. Третя хвиля припала на 1943 – 1945 роки, коли по закінчення другої світової війни значна частина українців опинилася за кордоном. Це була виключно політична хвиля. 1990-ті роки розпочали четверту хвилю еміграції.
У наше завдання входить – розглянути розвиток української журналістики на еміграції в межах ХІХ століття. Її шляхи багато в чому нагадують початковий етап становлення української журналістики, зокрема таку її особливість: вона виникає не українською мовою, хоча твориться етнічними українцями. Вона була заснована тут політичними емігрантами.
Першим українським журналістом на еміграції слід вважати Агапія Гончаренка. Це був літературний псевдонім Гумницького Андрія Онуфрійовича (1832 – 1916). Він народився на Київщині в родині священика, навчався в бурсі й духовній семінарії, яку закінчив 1853 року, і тоді ж став ченцем Києво-Печерської лаври. Працював у канцелярії митрополита Філарета, багато подорожував по Україні в митрополичих справах. У 1857 році він був призначений ієродияконом православної церкви при російському посольстві в Афінах. За кордоном А. Гумницький зав’язав листування з О. Герценом і М. Огарьовим, розпочав журналістську діяльність під псевдонімом Агапій Гончаренко з публікацій у “Колоколе” викривальних статей про російське духівництво (“Монастирське кріпосне право”). У 1860 році був за це заарештований і відпроваджений до Росії для суду. Але друзі організували йому втечу з корабля. Півтора року він працював у Лондоні складачем у вільній російській друкарні, вмістивши в “Колоколе”, зокрема, розгорнутий некролог по Шевченкові (1 квітня 1861). Повернувшись до Греції, мав на меті знайти притулок у російських монастирях, але пересвідчився, що російська влада не покинула наміру захопити непокірного монаха. Заручившись численними рекомендаціями, він 1 січня 1864 року прибув до Бостона (США)[419].
Спочатку він оселився у Нью-Йорку. Згодом заробивши грошей, купив кириличний шрифт і переїхав до Сан-Франциско, де заснував друкарню. Невдовзі він отримав пропозицію від уряду США вести пропаґандистську роботу серед російського населення Аляски, адже цей величезний півострів ще зовсім недавно був російським, але в 1867 році був проданий Росією за 7,2 млн. дол. США на 100 років. За цю працю А. Гончаренкові була встановлена висока як на ті часи платня – 50 дол. місячно.
1 березня 1868 року він розпочав у Сан-Франциско видання двотижневої газети англійською і російською мовами “The Alaska Herald – Вестник Аляски”. Газета мала знайомити читачів з американськими законами й політикою американського уряду. У відриві від батьківщини в А. Гончаренка пробудилася й розвинулася національна свідомість. Російський монах став українським журналістом. У першому числі (1868) своєї газети він вмістив статтю “Цікаві ідеї поета Тараса Шевченка”, яка складалася з прозового перекладу поеми “Кавказ” і стислого коментаря до нього з роз’ясненням колоніальної політики царського уряду щодо України. Проте редактор не спинився на цьому і надалі публікував твори Т. Шевченка в своїй англо-російській газеті українською мовою: “І мертвим, і живим…” (1868, № 16), “Кавказ” (1868, №№ 16 – 17), “Думи мої, думи мої” (1869, 1 і 15 лютого). А. Гончаренко став піонером англомовної шевченкіани.
У своїй газеті він приділяв велику увагу українському питанню, зокрема, вмістивши статтю про військо українських козаків, які за наказом царського уряду перейшли Берингову протоку для освоєння нової області Російської імперії – Аляски. Після продажу Аляски вони отримала наказ повернутися в Росію, але не виконали його й залишилися на еміграції, розселившись по Алясці та Алеутських островах. На думку, А. Гончаренка, їх було близько 20 тис.
А. Гончаренко відстоював права своїх читачів перед владою. 1 липня 1868 року він вмістив у газеті статтю із закликами до росіян і алеутів вимагати від американських підприємців зарплату 5 дол. денно, виступав проти зловживань військової влади в Алясці та проти експлуатації місцевого населення та емігрантів американськими підприємцями. Через таку позицію стосунки А. Гончаренка з урядом зіпсувалися. У травні 1872 року він продав англійську частину свого видання американцеві А. Стікнею, і газета припинила своє існування.
Замість неї А. Гончаренко почав видавати російський журнал “Свобода, простая речь, издаваемая Агапіем Гончаренко” (1873). Вийшло 5 чисел “Свободи”, де були вміщені статті А. Гончаренка про М. Гоголя, К. Рилєєва, О. Герцена. Але журнал особливого успіху не мав. А. Гончаренко припинив видавничу діяльність і оселився на хуторі біля містечка Гейвард у Каліфорнії. У 1890-ті роки він зав’язав листування з М. Павликом, наслідком чого стали публікації в журналі “Народ” його статей “Волі, вічної, святої волі” (1893, № 23-24) та “Країна козаків у Північній Америці, або Аляска” (1894, № 2). Окремою книжкою в 1894 році в Коломиї М. Павлик видав “Споминки” А. Гончаренка, де він розповів про своє життя в Америці. Від першої світової війни він чекав визволення України, але помер (5.05 1916) на своєму хуторі незадовго до проголошення Української народної республіки.
Другим видатним діячем української еміграційної журналістики є також політичний емігрант М. Драгоманов, який у 1877 – 1882 роках у своїй вільній українській друкарні в Женеві (Швейцарія) видавав збірники й журнал “Громада”.
Розмову про “Громаду” необхідно розпочати з самої громади. Так називалися осередки української інтеліґенції, що провадили національно-культурну і громадсько-політичну працю в другій половин ХІХ – на початку ХХ століття в межах Російської імперії. Громади виникла в кінці 1850-х років у великих містах: Петербурзі, Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові. Серед них чільне місце належало Київській громаді на чолі з В. Антоновичем і Т. Рильським; у 1862 році вона нараховувала 200 чоловік. Це були студенти, викладачі університету, вчителі гімназій, діячі недільних шкіл.
У Росії йшла епоха великих реформ, відбувалася революція згори, готувалася реформа зі скасування кріпацтва, демократизувалося суспільне життя, пожвавилася журналістика. Загальна демократизація позначилася й на національному житті, наслідком чого стало виникнення громад. Діяльність громад була зорієнтована на 1) поширення освіти серед народу українською мовою шляхом запровадження недільних шкіл; 2) створення та видання для цих недільних шкіл підручників українською мовою; 3) видання інших українських книжок для початкового читання; 4) збирання та видання пам’яток фольклору; 5) публікацію документів з минулого українського народу; 6) пробудження загального інтересу до української культури. Польське національно-визвольне повстання, що вибухнуло в січні 1863 року, поставило під удар українські громади. Царський уряд вирішив, що за допомогою української книжки й освіти повсталі поляки привертають на свій бік українське селянство. Недільні школи були заборонені, розпочалося переслідування ліберальних громадівців. О. Кониський, П. Єфименко були вислані з України. Після Валуєвського циркуляру кількість членів українських громад значно поменшала.
Але в кінці 1860 – на початку 1870-х років перша розгубленість минула, київський гурток, який дістав назву “Стара Громада”, пожвавив свою діяльність. До нього належали: В. Антонович, Т. Рильський, П. Житецький, М. Ковалевський, М. Лисенко, М. Старицький, М. Драгоманов, П. Чубинський, М. Зібер, П. Косач, І. Білик та деякі ін. Навколо них гуртувалися менш значні діячі. Старій громаді вдалося на якийсь час обманути царський уряд і під виглядом Південно-Західного відділу Російського імператорського географічного товариства розгорнути активну діяльність. За доносом М. В. Юзефовича 1875 року уряд звинуватив громадівців у “сепаратизмі”, заборонив діяльність відділу географічного товариства; невдовзі був підписаний Емський указ. Деяких громадівців було заарештовано й відправлено на заслання. Деяким запропонували самим подати у відставку. Чимало громадівців емігрувало: М. Драгоманов, Ф. Вовк, С. Подолинський, М. Зібер, Ф. Мальований. За кордоном вони продовжили свою діяльність.
Поставлений адміністрацією перед загрозою звільнення з Київського університету, М. Драгоманов подав у відставку й 1875 року виїхав за кордон. Він мав повноваження від Старої громади заснувати вільну українську друкарню й налагодити в ній видання часописів і книжок. Для створення журналу творчих сил і коштів бракувало, тому М. Драгоманов розпочав видання безцензурного збірника без визначеної періодичності. Назва для нього була давно готова. Він міг називатися тільки “Громада”.
Це слово було дороге для М. Драгоманова ще й з ідеологічних причин. У своїх українських текстах він любив підшукувати національні відповідники для усталених інтернаціоналізмів, користуючись нерозвиненістю наукового стилю української мови: він вживав слово “порода” в значенні “нація”, “гурт” – “партія”, “врода” – “талант”, “розумовці” – “раціоналісти”. Словом “громадівство” він переклав українською мовою термін “соціалізм”. Про те, що М. Драгоманов був і декларував себе соціалістом, уже йшлося. Отже, назва “Громада” була подвійно дорога для М. Драгоманова: вона означала й той гурт на батьківщині, з яким він був генетично пов’язаний, і домінанту його світогляду, а відтак і видаваних ним збірників.
Коло співробітників М. Драгоманова не було сталим. У різний час у його виданнях брали участь С. Подолинський, Ф. Вовк, М. Павлик, А. Ляхоцький. Головною підоймою “Громади” був сам М. Драгоманов.
Поки йшла робота над першими двома збірниками, організатор видання надрукував у січні 1877 року третю книжку “Громади”, помістивши в ній наявний у нього вже готовий текст, можливо, вивезений з України. Це була повість Панаса Мирного “Лихі люди”, опублікована анонімно. Твір вражав своїм новаторством: у ньому вперше зображався образ професійного українофіла, революційного діяча. Цей образ опрацьовувався на двох рівнях: теоретичному і практичному. Перший варіант представляв Петро Телепень, який виростав у повісті на відомого письменника, який своїми творами служить народові, пробуджує його свідомість. Другий варіант представляв мужній і сміливий Жук. Зустрілися друзі на Дніпровому березі, куди Телепень з товаришами приходить вивчати народ, записувати народні пісні. Жук не вивчає народ, бо сам є тим народом, він живе серед рибальської артілі. Письменник ніде виразно не вказує на те, що Жук виступає представником “ходіння в народ”. Проходить час, і вони обидва опиняються в’язнями однієї тюрми. Та якщо Жук сприймає це як чергове випробування, то Телепень – як катастрофу. У розпачі від принижень на допитах він кінчає життя самогубством. Допитував його колишній шкільний товариш – прокурор Шестірний, а ховав – також шкільний товариш Попенко. Різними шляхами розійшлися колишні товариші.
Окрім виразного революційного змісту цього хрестоматійного твору, звертало на себе увагу його художнє новаторство. У порівнянні з оповідною домінантою прози Марка Вовчка і О. Стороженка, взірцевою настановою на об’єктивність І. Нечуя-Левицького Панас Мирний вперше в українській літературі запропонував новий рівень психологізму. Створення глибоко індивідуальних типів чотирьох товаришів, використання прийому щоденникових записів, передача внутрішнього мовлення героя, використання невласне авторської мови, – усе це було новим в українській прозі. Як новаторським був і сам прийом відтворення життя у вигляді тюремних марень Петра Телепня, котрий знемагає в гарячці від нервового перенапруження. Твір відзначався революційністю змісту і форми, і М. Драгоманов цілком виправдано обрав його для репрезентації свого видання. Щоб закінчити тему, слід додати, що успіх повісті, яка нелегально поширювалася в Україні, спричинився до того, що невдовзі видавцеві “Громади” був переданий і роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Івана Білика та Панаса Мирного. Він був опублікований у женевській друкарні лише в 1880 році. Певною мірою це пояснюється тим, що М. Драгоманов постійно відчував брак коштів і на нього працював у друкарні лише один набірник.
Перший випуск “Громади” вийшов на початку 1878 року і містив “Переднє слово”, що являло собою політичний маніфест М. Драгоманова. Це найважливіший твір для з’ясування світогляду діяча, а якщо врахувати, що під його могутнім впливом перебувала передова Галичина (М. Павлик, І. Франко, О. Терлецький та ін.), то слід зрозуміти його ідеологічну концепцію як надзвичайно важливу і впливову. Її головні положення можна представити у вигляді таких концептів:
1. Громадівство. Людина живе в суспільстві, тобто є членом певного колективу (громади), а відтак цей колектив мусить бути таким, аби гарантував індивіду цілковиту особисту волю і незалежність. За М. Драгомановим, метою суспільного розвитку є опанування людиною своєї власної сутності, що можливе через повне її розкріпачення, самовираження, розкриття внутрішнього потенціалу. Духовно багата людина є гарантом заможного процвітаючого демократичного суспільства. “Громада, – відзначав М. Драгоманов, – потрібна людям тільки для того, щоб кожному було найліпше. Значить, і громада тільки тоді буде мила кожному, коли вона не неволить нікого: бути в ній чи не бути. І громада мусить бути спілкою вільних осіб”[420] (тут і далі курсив М. Драгоманова. – І. М.).
Особисту волю й незалежність гарантує власність. Різна міра власності породжує нерівність осіб. Для того, щоб забезпечити ідеал волі особи, необхідно встановити рівність людей перед власністю. “В рівності й в спільному господарстві, – твердив М. Драгоманов, – над всім, що потрібно людям, і єсть корінь волі й для людей маючих свої держави й не маючих їх”[421]. От таке товариство, яке є спілкою вільних осіб, створене на засадах рівності й спільності господарства, М. Драгоманов називав “громадою”.
Легко зрозуміти, що “громада” М. Драгоманова – клітинка життя соціалістичного суспільства, у якому ведеться спільне господарство, здійснюється справедливий розподіл, відсутня власність, а відтак панує рівність. Таким чином, драгоманівське “громадівство” – це не що інше як соціалізм.
2. Безначальство. У громади люди посходились добровільно для вільної праці й допомоги одне одному. Така спільнота не подібна до теперішніх держав, своїх чи чужих, виборних чи не виборних. Її мета – “безначальство: своя воля кожному й вільне громадство й товариство людей і товариств”[422]. Рівність передбачає відсутність примусового підпорядкування людини іншій людині. Вона несумісна з насильницькою владою, не може спиратися на багнети армії чи поліції, а передбачає тільки добровільну угоду про об’єднання в спілки. Прихильників таких порядків уже багато в світі, – відзначає М. Драгоманов, – “то партія соціальна, громадська, соціалісти-громадівці”[423]. Термін “анархізм” (від грецького “безвладдя”) М. Драгоманов переклав словом “безначальство”, так само його термін “громадський”, “громадівський” у значенні “соціалістичний” виник як переклад терміну “комуністичний”, що походить від латинського слова “communis” – “спільний”, “загальний”. Логіка в цьому, зрозуміло ж, була, хоча для сучасного читача, який звик до іншого слововжитку, така термінологія утруднює сприйняття текстів М. Драгоманова. Драгоманівська концепція громадівства й виражала його розуміння соціалізму.
Публіцист вважав, що Україна має міцні традиції безначальства. При цьому він посилався на досвід Запорізької Січі, як української держави, що в минулому будувалася на таких демократичних засадах, до яких лише зараз доходять передові уми соціалістів.
Своє “Переднє слово” М. Драгоманов розпочав з окреслення територій, замешканих українським етносом, посилаючись при цьому на недостатню ознайомленість світу з українським народом та його країною. Після викладу географії він перейшов до історії, стисло оглянувши основні віхи життя українців на тлі європейських подій. Вказавши на розшматування нашого краю між двома імперіями, Росією й Австрією, він відзначив особливо тяжке становище України в Росії, де заборонене саме українське слово. “Причому, – писав він, – знову показалась або байдужість до цього нечуваного в Європі діла, або й явне ворогування проти українства з боку московського й помосковленого панства, навіть з самих вольнодумців. Та байдужість і те ворогування тільки осмілили царське начальство робити, що здума, над Україною”[424].
Таким чином, за М. Драгомановим, Україна, яка мала питомий нахил до безначальства й громадівства і найближче стояла до їх запровадження, зараз найдалі відкинута в боротьбі за ці світові ідеї.
3. Еволюція (а не революція). Запровадження громадівства М. Драгоманов бачив на шляху формування вільної особи і наступного об’єднання таких осіб у вільні товариства. Він категорично відкидав повстання як спосіб насильницької заміни старих порядків. “Зробити нові порядки, та ще й громадські й господарські, саме повстання не може. Навіть повалені старі порядки, – переконував він, – особливо громадські й господарські, вертаються безперемінно “на другий день повстання”, коли їх нічим замінити таким, щоб господарські потреби людські так чи сяк та вдовольнялись, а з тими потребами люди не ждуть довго”[425]. А тому не заколоти, спрямовані на захоплення влади, повинні складати мету громадівців (соціалістів), а щоденна діяльність задля “зросту малих і великих товариств між людьми, зміни звичаїв і думок людських по всіх громадах якої країни, коли не всіх країн, хоч би на перший раз самих європейських, в цілім ряді праць зовсім не політичних, а громадських і господарських, родинних, наукових”[426].
4. Федералізм. Воля і рівність повинні бути засадами стосунків і між найбільшими спільнотами, якими є породи людей або нації. Вважаючи волю особи метою суспільної еволюції, М. Драгоманов розглядав національність як щось неістотне, випадкове, тимчасове на шляху всесвітнього поступу. Він вважав фантомом національний характер. В кожній країні й нації мусять бути “осібні підходи й приводи до однакової цілі”[427] (тут і далі підкреслення мої. – І. М.).
Помилка М. Драгоманова полягала в нерозумінні того простого факту, що свою волю й рівність, самовираження й талант особа може реалізувати лише на національному ґрунті.
Якщо мета у всіх націй одна, то набуває безглуздості національно-визвольна боротьба, адже особі повинна бути байдужа її національна приналежність, аби була воля та рівність – це і є “однакова ціль” М. Драгоманова. “Українцям замість того, щоб рватись заложити свою державу, – запевняв він, – […] ліпше старатись розбавляти усяку державну силу й прямувати до волі краєвої й громадської вкупі з усіма іншими країнами й громадами. От через те українцям найліпше виступати з думками не стільки національними, скільки автономними й федеральними, до котрих пристане завше багато людей з других країв і пород”[428]. М. Драгоманов боїться утворення “централізованої України”[429] через нібито наявну загрозу позбавити волі й рівності національні меншини і ній самій.
Публіцист ніяк не може розв’язати суперечності між своїм космополітизмом і патріотизмом. Він критикує російських соціал-демократів, точно підмітивши появу серед них централістів. Останнім часом з’ясувалося, – пише він, – “що в декого з “інтернаціоналістів” слово народ (nation) значить держава, так що ті інтернаціоналісти зовсім і не вбачають недержавних пород, а іноді й людей малих держав”[430]; що слова про братерство і рівність у деяких людей з державних націй, навіть і соціалістів, “любісінько живуть поряд з звичками верховодити над другими по приміру держав тих, в котрих повиростали ті люди, і з зневагою до “темних” і недержавних людей”[431]. Розуміючи, що в світі всяка сила поступається тільки перед силою ж, М. Драгоманов однаково не радить українцям будувати свою державу.
Перейшовши до прагматичної частини своєї програми, він передбачає, що “усяка громадська праця на Україні мусить мати українську одежу, українство”[432]. Одежа – це те, що можна зняти з себе й одягти інше вбрання. “Звісно, те “українство”, – додає він, боячись, що його не зрозуміють, – не може бути в цілях праці”[433].
Його ужиткова програма виглядає такою:
1. Добиватись скасування царської й чиновницької сваволі, запровадити республіку. Зменшення чиновницької сваволі підірве державну централізацію й полегшить націям умовитись і впорядкуватись між собою на засадах рівності.
Як він збирається домовлятися з російськими централістами соціалістичного зразка, М. Драгоманов не пояснює. Він наївно вірить, що це можна буде зробити. Історія спростувала його ілюзії.
2. Працювати для українського мужика. Писемні українці “мусять заректись не йти з України, мусять упертись на тому, що кожний чоловік, вийшовши з України, кожна копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському, – єсть видаток з української мужицької скарбниці, видаток, котрий при теперішніх порядках не звернеться в неї нізвідки”[434].
Як бачимо, у “Листах з України Наддніпрянської” Б. Грінченко мало не дослівно повторив наведену тезу. Як М. Драгоманов мав намір реалізувати цю максималістську програму з своїми поклонами в бік російської культури, не зрозуміло, так само і як це поєднувалося з роз’ясненнями про непотрібність української держави.
3. Громадівці мусять виступити проти попівства. Воно в Росії пристало до чужого начальства й панства, а в Австрії виробилося на свої панство. От де теоретичні джерела Павликової ненависті до духівництва. М. Драгоманов пише далі так: “Наші громадівці мусять виступити проти попівства дужче, ніж це досі роблено було громадівцями, напр. в Московщині. В Австрії наші громадівці мусять виступити проти попівства, може, ще дужче, ніж в Україні малоросійській, власне, через те, що там попівство не так явно одцуралось од української породи й іноді манить себе й других і самі мужицькі громади, буцімто воно стоїть за ті громади й може полегшити їхню долю”[435].
Помилка М. Драгоманова полягала в тому, що в Галичині й в Україні існувала достатньо попівства, яке не “буцімто”, а насправді захищало народні інтереси. Національні інтереси вимагали не вбивати клин класової боротьби між мужиком і уявним його експлуататором – попом, а навпаки, роз’яснити єдність їхніх інтересів у визвольних змаганнях.
4. Громадівці мусять для здійснення своїх завдань закласти українську пресу. Преса зробить велику справу, якщо покаже докладно теперішній стан України, поможе тим з українців, які хочуть зробити щось добре для своїх громад, сконсолідує їх, вияснить, як працювати й до чого прямувати. Оскільки ні в Австрії, ні тим більше в Росії закласти вільну українську пресу неможливо, то, проголошує М. Драгоманов, ми й закладаємо її в Швейцарії і запрошуємо до співробітництва усіх, охочих прислужитися своєму народові.
Другий том “Громади”, що вийшов того ж 1878 року і став свідченням співпраці в українській підцензурній пресі значної кількості кореспондентів. Це був найбільший за обсягом том, що вважається найбільш змістовним. Після невеличкого вступного слова “Од впорядчика” йшов великий розділ “Вісті з України”. Упорядником його був М. Драгоманов, але спирався він на численні листи кореспондентів з України, які використав текстуально. Матеріал він розділив за рубриками “Здирство”, “Начальство”, “Темнота”. У кожній рубриці йшов коментар упорядника й петитом наводилися листи з місць. М. Драгоманов з конспіративною метою не назвав жодного з своїх кореспондентів, лише вказав повіт і губернію як найзагальнішу адресу повідомлень. Усе це надало збірці документального характеру.
Перша глава “Здирство” мала підзаголовок “Багатирі й бідні” і поділялася на розділи “Поділ землі”, “У наймах” та “Мошенства панів і підпанків”. Глава “Начальство” поділялася на розділи “Крестьянське начальство”, “Царське начальство” і “Земство”.
Загальна картина, яка вимальовувалася з-під пера М. Драгоманова і його кореспондентів, була позначена чорною барвою. Економічний стан народу був тяжким, відзначався бідністю, джерелами якої були брак землі, тобто несправедливий її розподіл. Селяни йшли в найми, але заробити достатню для життя суму й вибитися з нужди не давали шахрайства панів і підпанків. Начальство ж ставало на захист заможних верств.
Окремо виділялася глава “Темнота”, де була вміщена велика за обсягом (майже на 10 др. ар.) розвідка М. Драгоманова “Народні школи”. Тут публіцист зібрав усі свої думки з даного питання, подав широкі витяги зі своєї статті “Антракт з історії українофільства (1863 – 1872 р.)”, що друкувалася в журналі “Правда” в 1876 році. Праця “Народні школи” стала вичерпною історичною розвідкою про народну освіту в Росії від часу появи недільних шкіл у кінці 1850-х років до 1872 року. М. Драгоманов доводив потребу національної освіти, запровадження української мови у початкову освіту, наводив численні факти боротьби царського уряду з українським словом і книжкою, що й призводило до безпросвітної темряви народу й неспроможності його протистояти економічному приниженню, здирству, сваволі панів. Таким міцним вузлом були зв’язані усі три розділи. У них існував свій сюжет, вони розвивали і обґрунтовували одну думку: життя в Росії таке нестерпне, що глухе, стихійне народне обурення скоро переросте у відкритий бунт, розіллється великим повстанням.
Далі йшов великий розділ “Що нового по газетах?” Під ним стояв підпис – “С–ого”, який належав Федорові Вовкові. Тут було вміщено огляд провідних російських газет, що переважно виходили в українських містах. Праця поділялася на п’ять розділів. У першому оглядача привабили теми селянського життя, причини бідноти переважної частини українського народу, капіталістичне господарство на селі, що призводило до розорення старого панства і появи нових господарів. З сільського господарства увага автора у другому розділі переносилася на робітниче життя в панів, на заводах і фабриках, розкривалися факти каліцтва і загибелі робітників на підприємствах. Предметом висвітлення в третьому розділі був державний устрій. Для прикладу наведемо його підзаголовок: “Казене здирство: подушне і інші податки. – Казені порядки в чужих землях і в нас. – З чиїх грошей закладаються в руському царстві казна і на що йдуть наші податки. – Вибивання податків і недоїмки. – Земські і общественні податки” (с. 328). Такими підзаголовками, що орієнтували читача, відкривався кожний розділ. Четвертий розділ був присвячений подіям російсько-турецької війни 1877 – 1878 років. П’ятий – вартості цієї війни для народу. Окрім людських жертв, оглядач звертав увагу на величезні витрати на ведення війни з державної скарбівні (бюджету), яка наповнюється податками з народної праці. За його підрахунками виходило, що війна стосувалася кожної родини, бо на ведення війни держава мусила витрачати чималі сили й кошти.
Якщо перший розділ “Вісті з України” був упорядкований за дописами анонімних кореспондентів, то цей, як бачимо, обертався навколо майже тих самих тем (збагачений хіба що війною), але висвітлені вони були на матеріалі документальних газетних повідомлень.
На завершення тому друкувалася велика праця все того ж М. Драгоманова “Україна і центри”, яка розвивала федералістичні ідеї М. Драгоманова. Спираючись на численні факти, він доводив, що жалюгідне становище українського народу в галузі економіки, освіти, культури, власне усе, про що йшлося в попередніх главах другого тому, спричинене його перебуванням у Російській імперії, яка по-хижацькому ставиться до національних окраїн, грабує надра, винародовлює громадянство, тримає народ у темряві. Як історик він порівняв становище України в той час, коли вона мала хоча б обмежену автономію (у часи Гетьманщини), і сучасність, коли вона цілком адаптована в адміністративно-територіальну систему Росії. Порівняння вийшло не на користь сучасності. За М. Драгомановим, лише федерація може бути системою державної організації такої держави, як Росія.
У цілому ж другий том “Громади”, попри всю його інформаційну строкатість, відзначався змістовою цілісністю. Він був присвячений підросійській Україні і являв собою практичне втілення того плану створення безцензурної української преси, про який ішла мова в “Передньому слові [до “Громади” 1878 р.]” Це була відкрита розмова про наболіле, про бідність і незадовільні державні порядки, про здирство законне і шахрайське, про темноту народну, вигідну правлячим класам, про причину цього, яка, на думку упорядника, полягала в класовій нерівності, капіталістичному способі господарювання, в централізованій системі державної організації Росії.
Була тут і підводна течія, яка розмивала авторський задум: газетний огляд засвідчив, що російська інформаційна система вже виробила доволі стійкий імунітет проти цензури, їй вдавалося говорити про такі, речі, котрі раніше були оточені мовчанкою, розкривати становище народу. Межа між цензурною й безцензурною пресою стиралася. Про це свідчив занепад Герценового “Колокола” в другій половині 1860-х років. Він занепав, занедбаний читачами, які вже не відчували в ньому пекучої потреби, бо всю потрібну інформацію отримували з підцензурних видань. М. Драгоманов не відчув цього, хоча вже другий том дав достатньо підстав це зрозуміти.
Четвертий том “Громади” вийшов у 1879 році. Центральне місце в ньому посіли шевченківські матеріали: стаття Ф. Вовка під псевдонімом С–а “Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя” (с. 39 – 99) і полемічна з нею велика праця М. Драгоманова “Шевченко, українофіли і соціалізм” (с. 101 – 230).
Справа в тому, що лише в 1876 році, після двотомного празького видання “Кобзаря”, спадщина Т. Шевченка в більш-менш повному обсязі надійшла до читачів. Це надихнуло Ф. Вовка (1847 – 1918), антрополога й археолога за фахом, на “літературно-критичний подвиг” – написання згаданої статті про Шевченка. Ні раніше, ні пізніше він літературної критики не писав. У даній же статті він діяв цілком у дусі соціологічної критики, робив спробу реконструкції політичного світогляду Шевченка на підставі його віршованої творчості; причому діяв цілком у відповідності із засадами соціалістичної журналістики, накидав Шевченкові політичну програму або критикував його за її відсутність.
Політичні питання, відзначав критик, “одійшли в Шевченка далеко назад, а на першому місці стало те, що й мусить бути найпершим у думці писателя-мужика, – питання соціальне, мужицька доля й громадське лихо. І оці громадські думки, котрими наскрізь пройшли кожна стрічка з творів Шевченка, зовсім заступили політику й не дали, як нам здається, Шевченкові виробити собі, або пристати до вироблених вже яких-небудь політичних теорій. Отак думаючи, не можна назвати Шевченка ані конституціоналістом, ні навіть республіканцем” (с. 67).
Так само розглянуто релігійні, національні й громадсько-економічні погляди Шевченка. Ф. Вовк вульгаризує творчість Шевченка, прагне бачити політичну програму за кожним поетичним рядком, часто нав’язуючи йому підтексти й надтексти і обурюючись, коли це не вдається зробити. Попри всю критичність у підході до предмета дослідження, Ф. Вовк все ж приписав Шевченкові чимало соціалістичних ідей і в підсумку кваліфікував його як предтечу соціалізму на Україні.
Вульгарно-соціологічний метод свого автора використав редактор М. Драгоманов. Дивує нетерпимість, з якою він поставився до думок колеги. Адже йому й так доводилося майже на самоті вести свою справу. І от з’явився цінний співробітник, відомий науковець, який висловив свої думки, виклав своє розуміння творчості Кобзаря. Причому зробив це досить професійно в межах визнаного для себе вульгарно-соціологічного методу. М. Драгоманов, замість привітати його спроби, кинувся спростовувати концепцію Ф. Вовка. Його зачепило ставлення Ф. Вовка до Шевченка. Критик все ж бачив у ньому пророка, речника сучасних ідей, хоч і не досить виразно висловлених. Цей й обурило М. Драгоманова. Тим паче, що в 1870-х роках складався культ Шевченка в Галичині; відзначалися річниці його смерті, публікувалися статті з шевченкознавства в пресі, виходили його твори. М. Драгоманов вирішив розпочати війну за Шевченка, причому нічого методологічно іншого, аніж у Ф. Вовка, запропонувати не зміг; а відтак у нього вийшла війна з Шевченком.
Праця М. Драгоманова “Шевченко, українофіли і соціалізм” складалася з трьох частин. У першій він зробив огляд шевченкознавства від перших статей про поета М. Костомарова й П. Куліша до праць кінця 1870-х років. У його огляді не бракувало цитат з народовської преси, з яких випливало, що одні автори засуджували окремі твори Шевченка, другі його творчість розглядали як джерело бунтарських революційних ідей, треті зображали його ворогом росіян, четверті – ворогом поляків, п’яті “святим мучеником, пророком і апостолом Русі-України” і т. д. Іншими словами, робив висновок М. Драгоманов, Шевченко перетворився на величезну духовну силу, яку хоче залучити на свій бік кожний суб’єкт сучасної ідеологічної боротьби. Саме це робив дещо незручно і Ф. Вовк. “Шевченко вийшов у д. Сірка, – підбивав підсумки М. Драгоманов, – “правдивим народним кобзарем, писателем мужичим”, та до того таким, який мав і “ту широту й освіту, яку могли дати його думці наука й життя між освіченими людьми, а почастно раціоналістом, соціалістом і революціонером”[436]. Це розлютило М. Драгоманова і він вчинив ще один парадоксальний вчинок: замість прикликати авторитет Шевченка на свій бік, він цілком відкинув його.
Другий розділ присвячений ідеологічній трепанації Шевченкової творчості. Проводилася вона під гаслами концепції: Шевченко не соціаліст і не революціонер. На доказ цієї думки М. Драгоманов висунув такі арґументи:
1. Виходячи з марксистського положення про те, що людина є продукт суспільних відносин, він докладно вивчив Шевченкове оточення і прийшов до висновку, що нікого в тому середовищі не було, хто б міг наштовхнути поета на соціалістичні ідеї. “Кругом нього було дві компанії: спеціалісти-слов’янщики й так звані світські люди, – писав М. Драгоманов, розуміючи під першими Кирило-Мефодіївське братство, а під другими товариство “мочемордів”, і вів далі: – Кожні й учились, і знали те, що їм було треба. А Шевченкові треба було образовання чоловіка взагалі й письменника зокрема. Ні того, ні другого не вміли йому дати його приятелі в часи середні. А потім тюрма, Арал”[437]. Оскільки “ніхто не дав”, а самому своїм розумом у феодальній Росії, де не було пролетаріату, до соціалізму дійти було не можливо, то немає підстав, за М. Драгомановим, вважати Шевченка соціалістом.
М. Драгоманов заклав підвалини принизливої для Шевченка концепції його особи: нібито прийшов він у літературу з панської стайні, а не з Академії Мистецтв, був людиною безграмотною, писав недбалі за формою й примітивні за змістом твори, у яких шукати соціалізму – марна річ.
2. Концепція героя в Шевченка, за М. Драгомановим, так само з тих же причин не відповідає соціалістичній ідеології: він не показує людину продуктом суспільних відносин. “Кому звісне повістярство російське 40-х років (Нестроєв-Кудрявцев, Сто Один, Іскандер, Достоєвський і т. ін.), ті знають, – писав він, – що з європейських соціалістичних думок найбільше запала їм думка Роберта Оуена, що людина цілком не винна в тому, чим вона стала й що робить, бо вона стає такою чи іншою дякуючи тому ґрунту, на якому зросла, й тим порядкам, при яких живе. […] Шевченкові ж ця нова думка була цілком невідома. Він усе по-старому судив та карав людей і навіть усе хотів “перелякати пекло та здивувати Данта старого нашими магнатами й полупанками”[438].
Так, неможливо уявити Шевченка, який би не засудив “незвичайні злочинства панські” на тій підставі, що цей пан – продукт свого, панського виховання; він писав про них з ненавистю і викликав такі ж почуття в читачів. Його серце завжди сповнене любов’ю до знедолених, які гідні кращої долі, а не є простою сумою доданків обставин, у яких виростали. Шевченко справді підносив людську особистість і на неї, а не на суспільні обставини покладав провину за людські й панські вчинки.
3. У творчості Шевченка М. Драгоманов побачив міцні коріння релігійної свідомості. За його думкою, соціалізм – це наука, яка нищить віру в Бога. Більше того, він вважав, що “попівство було першою білою, панською працею, яка виділилася із спільного мужицтва”[439]. Тобто поділ праці розпочався з відділення від фізичної, чорної, праці діяльності інтелектуальної, праці священиків. Потім вони приставали до тих, хто мав владу. Тому вільнодумство в Європі піднялося проти попівства й церкви.
Але в Шевченка концепція людини наскрізь релігійна. Його образ світу – це ніякий не раціоналізм, а ідеалізм. Він до кінця життя залишився “біблійцем”. “Ті всі противухристиянські й навіть безбожні слова й картини, на які показує наш товариш (Ф. Вовк. – І. М.), – то тільки або виклики досади гарячого чоловіка, який не бачить обіцяної Богом правди на землі, або вільнодумне кощунство, або смілі замахи поета”[440].
4. Шевченко не був соціалістом ще й тому, що не відобразив у своїй творчості тему нерівності в сім’ї, жіночої емансипації, дитячої неволі. “Він не спинив своєї думки на неволі дітей у батьків”, – відзначив публіцист і сумує з приводу того, що “і досі дітська неволя майже зовсім не зачеплена українським письменством”[441].
М. Драгоманов не задумується, чого такої теми, якої б йому, соціалістові, хотілося, немає в українській літературі. А її немає тому, що таких відносин немає в житті. Він з упертістю, вартою кращого застосування, твердить: такого, як у сім’ї московській, немає, “а своє самодурство все-таки є”[442]. Його мусив би зобразити Шевченко, якби був соціалістом, але обминув цю тему, а відтак він не соціаліст.
5. Найпрогресивніший Шевченко в думках про волю в державі й громаді, вважав М. Драгоманов. Але помилиться той, хто подумав, що публіцист, нарешті, похвалив Кобзаря. Ні, адже “кобзар виступає тільки прихильником своєї країни, породи, мови”[443], отже він не інтернаціоналіст. Йому дорога “воля своєї породи й країни, воля національна й державна”[444]. Він ставить свою породу вище всіх і пише “нема на світі України, немає другого Дніпра”. У його творах не знайдемо, як же нам бути з ляхами. “Живучи серед москалів-солдатиків, таких же мужиків, таких же невільників, як і сам, Шевченко не дав нам ні одної картинки доброго серця цього “москаля”[445]. Тому “ми ніяк не згодимось, – заявив М. Драгоманов, – щоб Шевченко був соціалістом”[446].
6. Шевченко бачить неправильну картину майбутнього, запевняє соціаліст М. Драгоманов. Замість спільної праці, asociation, він показує окрему сім’ю, а не спілку або громаду. У вірші “Сон” (“На панщині пшеницю жала”) він втілює свій ідеал майбутнього – окрему родину, що працює ж на своєму (не усуспільненому) лану. Це не сумісне з соціалістичним світоглядом.
7. Шевченко не тільки не соціаліст, але й не революціонер. Революційний світогляд заснований на ясній думці про поступ в історії, революціонер працює на цей поступ, наближає його своїми діями. Шевченко ж не мав уявлення про поступ в історії. Тому й не міг бути революціонером.
На цьому вичерпалася арґументація М. Драгоманова. Завершуючи опис світогляду Шевченка, він втішає прихильників Кобзаря: що ж поробиш, таким його зробили обставини, нарікати ні на кого.
Перейшовши до розгляду поетики, М. Драгоманов тут так само залишив чимало “перлин”. “Більша половина поем Шевченка (“Гайдамаки”, “Відьма”, “Сотник”, “Неофіти”) дуже не оброблені, – нарікає публіцист. – Багато в нього таких же необроблених і ліричних дум, і пісень, а також посланій”[447]. Далі більше: “іноді виходять у Шевченка речі, які просто противно читати всякому чоловікові й з літературним образуванням, і з простим смаком”[448].
Гідний цих спостережень і висновок: “От через це все “Кобзар” увесь, як він є, не може стати книгою ні цілком народною, ні такою, яка б цілком служила проповіді “нової правди” між народом”[449].
На щастя, час підтвердив, що оцінка М. Драгомановим творчості Шевченка виявилася наскрізь фальшивою. Вірним і ній було лише одне – початкова теза: Шевченко і справді не соціаліст. Решта, уся арґументація і всі зауваження, відзначалися безглуздям і нерозумінням природи художньої творчості, яке раз у раз виявляв М. Драгоманов. Він, а не футуристи на чолі з М. Семенком, був піонером у спробі зіпхнути Шевченка з пароплава сучасності. Не вийшло, український корабель поплив далі… з Шевченком. Зусилля М. Драгоманова виявилися марними.
Третій розділ праці “Шевченко, українофіли і соціалізм” проливає світло на джерела драгоманівського ставлення до Великого Кобзаря і пророка України. Таким джерелом є перебування публіциста в просторі російської культури, критеріями і художніми смаками якої він вимірював вартість Шевченка.
Російська література почалася тоді, коли В. Бєлінський, незважаючи на наявність Пушкіна, сказав, що її немає. “Пора вже, – запевняв М. Драгоманов, – щоб хто-небудь справив подібну службу й українському письменству з Шевченком”[450]. Але якщо в Бєлінського заява про відсутність літератури суміщалася з розумінням величі Пушкіна, а засадничо виходила з думки, що один письменник не творить літератури, то в М. Драгоманова вона ґрунтувалася на цілковитому нерозуміння Шевченка й приниженні його значення. Інакше й не могло бути за умов перебування критика в російському культурному полі. Він цілком поважно твердив, що гуртові раціоналістів і громадівців у Галичині “помогла піднятись більше невеличка повість Г. И. Із “Отечественных записок” про диякона […] та кілька розділів із “Что делать?” Чернишевського, ніж увесь “Кобзар”[451]. І далі: “Кобзар” багато в чому є зерно, яке перележало в коморі й не послужило як слід і в свій час, коли було свіже, а тепер уже мало на віщо й годиться”[452].
Це сталося тому, повертається до своєї улюбленої думки М. Драгоманов, що Росія – відстала країна і Шевченкові нізвідки було набратися передових ідей. Незважаючи на своє попереднє твердження, що “наука ще не вміє показати, що таке справді дух якої-небудь породи людської”[453], він намагається встановити саме властивості російського національного характеру, причому йде саме тим шляхом, яким йшов М. Костомаров у праці “Дві руські народності”, тобто від географії як вирішального чинника формування психічного обличчя нації до історії як рухомої географії.
Найважливіша географічна ознака Росії – її величина, а статистична відмінність – мала густота населення. Це спричинилося до її господарської відсталості, а дикі татари додали сили московському царству в здійсненні місії збирача земель руських. “Так не тільки Московщина далеко одстала од Європи, – писав далі публіцист, – а ще сталось так, що ні один із ступнів зросту громадського, який вона проходила, не дав громаді майже нічого того, що ті ступні давали в Європі: аристократія не дала рицарської честі й духа непідлеглості, церква – ні зерна звички до науки й твердої совісті, царство – рівності й волі кріпацької”[454]. От у таких умовах із 1830-х років (?) у Росії з’явився соціалізм. Був він покручем, як усе європейське, що прищеплюється в Росії. “Дійшло до того, – запевняв М. Драгоманов, – що тепер, після всього писаного про соціалізм на московській мові од часів Герцена й Огарьова, ледве чи не треба в Московщині наново починати розмову про те, що таке справді соціалізм такий, який є він у Європі”[455].
Якщо Росія відстала від Європи, то Україна відстала від Росії, через це справа соціалізму в Україні ще гірша. Тим паче, що для соціалізму тут немає соціального ґрунту. М. Драгоманов послався на одноденний перепис населення, проведений у Києві 2 березня 1874 року Південно-західним відділом Російського імператорського географічного товариства. Міське населення поросійщене, з цифрами в руках доводить публіцист. Існує загроза відриву міст від органічного українського простору, небезпека “розділитись городам і селам на Україні на дві, чи три, чи чотири породи”[456]. Тому завданням українських соціалістів є зберегти цілість України, для цього потрібно “задержати українську мову й думку”[457]. Це можна зробити за допомогою письменства й школи. “Треба, щоб українець, коли він схоче розширити свої думки, міг зробити це за поміччю української книги, інакше він або зостанеться таким, як і був, або візьметься до чужого, хоч із стратою часу і з переривом ниток, які в’яжуть його зі своїми. Вже для цієї страти часу й цього перериву хтось та мусить постаратись, щоб український селянин, виходячи з теперішньої сільської темноти, а надто переходячи в город, міг здобути собі всяку науку на українській мові”[458].
У Росії здійснення цього плану неможливе, зате в Галичині за нього можна взятися вже зараз. Це й повинно стати найпершим ступенем праці громадівсько-українських товариств. “Навіть два-три десятки поважно та правдиво й вільно написаних книг про Україну, – проповідував далі М. Драгоманов, – яка вона була, є й мусить бути, про Росію й інші слов’янські країни, про громадські рухи в Європі з ХVІ ст.: ремісницький, державний, розумовий, артистичний, а почастно про рух соціалістичний, а також книг, які б давали хоч не широкий, та докладний образ новішого європейського погляду на природу, й книг ремісничих – ці кілька десятків книг, коли б появилися незабаром, зробили б велике діло”[459].
Програма була накреслена прекрасна. Можна було б сподіватися, що, розуміючи потребу в українській книзі й маючи усі підстави для цього: і вільний час, і широку гуманітарну освіту, і ерудицію, і українську друкарню, і невеличке число співробітників, – М. Драгоманов сам займеться створенням таких книг. Де там! Він не залишив ні своєї історії України, ні історії української літератури, ні історії революційних рухів у Європі, ні якоїсь іншої корисної наукової чи популярної праці. Він усе життя тільки лаявся (полемізував) з іншими, пояснював їм, що вони роблять не так і як це треба зробити ліпше.
Найкраще про вплив М. Драгоманова на галицьку спільноту висловився І. Франко в застосуванні до себе. У листі до А. Кримського від 26 серпня 1898 року (тобто через три роки після смерті діяча) він писав, що великий вплив М. Драгоманова був своєрідний, “більш неґативний, як позитивний”. Спеціально як белетрист І. Франко нічого не взяв від нього; “він, бачилось, не звертав уваги на мою белетристику, – писав він, – а коли де на що й звертав увагу, то тільки лаючись. Посередньо і безпосередньо він пер мене до публіцистики, але й тут не любив думок інших, крім своїх власних”. І висновок: він був для І. Франка “батогом, що без милосердя, не раз несправедливо, а завжди болюче цьвігав мене”[460].
На щастя, сучасники, хоч і прислухалися до лайки женевського вигнанця, робили свої справи: І. Франко створив величний белетристичний і науковий доробок, Ом. Огоновський написав “Історію літератури руської”, Ол. Барвінський упорядкував українську читанку для гімназій, Б. Грінченко склав словник української мови, М. Грушевський написав грандіозну “Історію України-Руси” і т. д. Нічим подібним не міг похвалитися М. Драгоманов. В історії він залишився виконувачем місії батога. Але чи ж тільки для того був налаштований його непересічний талант?
Що ж стосується праці М. Драгоманова “Шевченко, українофіли і соціалізм”, то вона стала першою в історії шевченкознавства спробою знищити авторитет Шевченка як національного поета й пророка з позицій інтернаціонального соціалістичного вчення. Цей захід був тим прикрішим, що йшов з українського середовища, від людини авторитетної для значної кількості українців. М. Драгоманову не вдалося спинити зростання Шевченкового авторитету, що свідчить не про інтелектуальну слабкість М. Драгоманова, а про силу й непереборну могутність Шевченкового генія.
Решту четвертого тому “Громади” заповнили інші праці М. Драгоманова: за зразком другого тому з листів і газетних повідомлень тут були сформовані розділи “Ґрунт, книжка та “препятствія”, а також “Люде книжні й поліція”. У першому містилася хроніка про відзначення столітнього ювілею Г. Квітки-Основ’яненка в Харкові, Петербурзі й Києві. У другому висвітлювалися студентські заворушення в Харкові, підтримані студентами університетів інших міст Росії. Далі друкувалися дрібні замітки М. Драгоманова. З усіх матеріалів тому складалося враження про Росію як поліцейську державу, де придушується свобода й відсутнє вільне слово. Це була саме та критика сучасних порядків, яка й складала вістря соціалістичної пропаґанди: так жити далі не можна, потрібні зміни.
У 1880 році сили женевського гуртка М. Драгоманова поповнилися М. Павликом і С. Подолинським. З ініціативи С. Подолинського було вирішено, що “Громада” може стати журналом, котрий виходитиме щодвамісяці обсягом по шість аркушів. С. Подолинський (1850 – 1891) був сином поміщика з Чернігівщини. За фахом лікар, він вчився в Київському університеті, де особливо зійшовся з професором економіки М. Зібером. За кордоном він вдосконалював свою медичну освіту і в 1876 році захистив дисертацію у Бреславському університеті. М. Драгоманову він запропонував кошти на видання українського соціалістичного журналу. Ним і стала реформована “Громада”.
Видання часопису розпочалося в кінці 1880 року; № 1 датовано “листопад – грудень”, хоча вийшов він уже на початку 1881 року, № 2 – “січень – лютий”. Але сили вистачило тільки на ці два числа.
Журнал засадничо відрізнявся від збірників “Громада”, він був спрямований не інформаційну діяльність, а на розробку теоретичних аспектів соціалізму, наукові дослідження робітничого питання.
№ 1 відкривала “Програма”, що друкувалася за підписами М. Драгоманова, С. Подолинського й М. Павлика. Вона мала три розділи: справи політичні, господарські (економічні) і освітні (культурні). У політиці декларувалося прагнення до всебічної рівності: особи, чоловіка й жінки, націй; вимога політичних свобод: слова, друку, науки, зборів і товариств; автономії для кожної громади в усіх справах; повної самостійності для вільної спілки громад на всій Україні.
У галузі економіки передбачалося
· передати всі засоби виробництва в робітничі і селянські руки;
· оскільки гуртова власність корисніша для людей, ніж осібна, перемінити осібну власність на гуртову – “це мусить залежати від доброї волі кожного товариства – кожної громади” (с. 3).
У галузі освіти вимагався
· розвиток позитивної науки про речі природничі й громадські;
· розвиток знання, який витіснить віру;
· а до того залишити свободу совісті.
Після викладу цих вимог з’явилося нове положення про революційний шлях їх досягнення. “Простому народу на Україні, – писалося тут, – не обійтись без оружного бою й повстання (революції)” (с. 3).
Завершалася “Програма” викладом структури журналу. Тут міститимуться
1) власні статті про природні (натуральні) й громадські (соціальні) науки та звістки й пересуди (критики) про найважніші чужі праці в цих науках;
2) повісті й дії (драми) й інші праці, котрі правдиво (реально) показують людське життя й думки, – і звістки й пересуди про подібні чужі праці, а найбільше про ті, котрі стосуються України;
3) перегляд громадського, а найбільш робітницького життя на світі по місцевих часописах і дописах;
4) дописи й статті про стан громад на Україні в Росії і Австро-Угорщині, а також і в сусідніх країнах;
5) дрібні звістки й новинки, найбільше про все, що торкається України, відповіді упорядників (с. 4).
Це була гарна, широка програма й вона почала здійснюватися. За програмову статтю першого номера правила праця С. Подолинського “Громадівство й теорія Дарвіна”. Автор розглянув праці Оскара Шмідта, Ернеста Генкеля, Карла Маркса, зокрема “Капітал”. С. Подолинський виклав поширену тоді теорію природності соціалізму, а відтак і його неминучості, адже всі його витоки містяться в світі природи. Проаналізувавши Марксову теорію “неоплаченої праці” як основи експлуатації, С. Подолинський зробив висновок: “Відціля вже нам не тяжко переконатись, що й думка о неоплаченій праці овсім не є нарочита видумка, а не більш як одна з форм Дарвінової боротьби за існування” (с. 16). Так само в живій природі відшукуються джерела кооперації, тобто усуспільнення праці. Боротьба за існування й природний відбір як два головні Дарвінові закони в майбутньому будуть скориговані зростанням “почуття прихильності між людьми” (с. 26). Вдосконалення знарядь праці забезпечить суспільне багатство. “Праця вкупі і більша або менша рівноспосібність усіх людей до громадсько-необхідної праці, неминуче поведуть за собою необхідну для задоволення всіх потріб рівномірність в користуванні здобутком” (с. 26). Отже, соціалізм настане неминуче, в силу саморозвитку суспільства за природними законами Дарвіна.
У двох числах журналу “Громада” була також опублікована велика розвідка С. Подолинського “Громадівський рух в Англії й Ірландії”. У ній розкрито причини виникнення робітничого руху, викладено його історію, висвітлено основні прояви в сучасному житті.
Щоб вичерпати питання про участь С. Подолинського у виданні журналу, слід згадати його невелику статтю “Перегляд громадівського руху в Західній Європі”, у якій він висвітлив найважливіші події останніх часів соціалістичного руху провідних європейських країн: з’їзди партій, заснування різного роду соціалістичних організацій і періодичних видань тощо.
Участь С. Подолинського в журналі була корисною й плідною. Він представляв глибший теоретичний рівень в розробці теорії соціалізму, ніж наскрізь полемічний М. Драгоманов.
Другим співробітником журналу був М. Павлик, який утік до Женеви від переслідувань австрійського уряду. У першому числі публікувався початок його повісті “Вихора” (перші чотири розділи) й обіцялося продовження, але в другому числі чомусь воно не з’явилося. М. Павлик дотримувався свого методу – етнографічного реалізму. Він мав на меті зобразити героя з народу – дівчину Юстину, – велетенську на зріст, палку в коханні, яка не пробачає зради, а як вихора (стихія) помщається зрадникові. Шкода, що цей художній задум залишився далеким від завершення.
Крім цього белетристичного проекту, М. Павлик здійснював у “Громаді” функції оглядача. Його перу належав розділ “Україна Австрійська”, що досить вправно й послідовно висвітлював боротьбу поколінь москвофілів і народовців у галицькому суспільному русі, а також зародження в межах останнього соціалістичного напрямку. Аналогічну статтю “Новини з Австрійської України” М. Павлик надрукував і в другому числі журналу. Очевидно він спеціалізувався на цій темі.
У цьому ж номері журналу були використані ще два матеріали сестер М. Павлика: Анни “Мої й людські гріхи, а панська та попівська правда”, передрук відомої статті з “Громадського друга”, – а також другої сестри, Параски, “Он хто робить порядок межи людьми”. Ці дві статті складали своєрідну хроніку переслідувань українських соціалістів, та ще й дівчат, у 1878 – 1880-х роках, викривали австрійські порядки і своє українське рутенство. Висновки підбивав М. Драгоманов статтею “Наука з попередніх оповідань”.
Взагалі М. Драгоманов міг трохи спочити від журналістської праці. У першому числі “Громади” йому належить огляд “Україна Російська: мужицькі бунти й письменні бунтарі в 1880 р.”, заснований на традиційному методі М. Драгоманова: опрацюванні газетних повідомлень і почасти першоджерел з листування. У другому числі подано дві невеликі праці “Робітницький рух за границею: нові соціалістичні часописи й з’їзди; робітницькі з’їзди в Гаврі й їх уваги; справа виборів у французьких робітників” та полемічний виступ “Полякам громадівцям в Росії”. М. Драгоманов виконував вже більше функцію редактора-координатора в цьому виданні.
Цікавою була стаття “Солдатська служба (допись з російської України)”, підписана криптонімом С. К., вона зазначала місце написання – Харків, і містила розповідь про солдатський побут (№ 1).
У цілому ж видання журналу було вдалою спробою українського соціалістичного часопису. Від нього можна було сподіватися перетворення на стабільне інформаційне джерело по формуванню теоретичних ідей, вивчення життя трудового народу, зокрема й становища робітників, появи цікавих літературних творів.
Занепад журналу спричинили такі обставини. “Громада” викликала гостру критику з усіх боків: і від російських соціалістів, які скипіли ненавистю до спорідненого українського часопису, який нібито руйнує одностайність їхніх рядів, і від реакційної монархічної преси. Зокрема, газета “Киевлянинъ”, орган тодішнього київського генерал-губернатора Черткова, розпочала війну з “Громадою”, скерувавши її особисто проти С. Подолинського та його родини. Газета звернулася із закликом до його батьків вплинути на сина. Ті припинили надсилати синові гроші, стосунки між сином і батьками погіршали. Це так вплинуло на вразливого С. Подолинського, що у 1881 році він психічно захворів. Лікувався в Парижі, але до поправки справа не йшла. 1891 року він був перевезений до Києва, де невдовзі й помер. Так сумно скінчилася доля видатного українського журналіста й ученого, який, без сумніву, міг би вирости на фігуру світового масштабу.
Лише 1882 року вийшла п’ята книжка “Громади”, яка завершила цикл періодичних і неперіодичних видань під цією назвою. У вступному слові “Од впорядчика” М. Драгоманов вказав, що цей збірник був готовий ще в 1879 році, але друкування його зупинилося через спробу реалізувати інші плани – створити однойменний журнал, видати роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, – але за три роки матеріал не застарів, що дозволяє, трохи доповнивши, випустити цю книжку.
Відкривав книжку нарис, за підписом Л. Л. “Дорога по Полтавщині в 1876 р.” – художньо-документальна розповідь про подорож через Полтавську губернію. Автор спинявся на картинах народної бідності, убожества, живописав жахливий побут. Чого варта така картина: у Гадячі автор у базарний день спостерігає, як чоловік продає своїх дітей. “Проходжу в саме коло, – читаємо в нарисі. – Серед кола стояв чоловік ще не старий, літ йому під 40, високий на зріст, плечистий; борода зарощена, видно, давно не бачила скіска; лице довгобразе, хмурне, очі грізні. Коло чоловіка двоє діток: хлопчик літ 10 й дівчинка літ 8. І чоловік, і діти обірвані, в чорних лихих сорочках. Питаю: що це за диво? – “Батько дітей продає!” (с. 17). Причини його вчинку: мати їх померла, батько бідує, самому нічого їсти. Дітей у нього розбирають у найми. З таких картин складається цей нарис, покликаний викликати співчуття до знедолених і лють до російських порядків.
Науковою ґрунтовністю відзначалася стаття Володимира Навроцького “П’янство й пропінація в Галичині: розвідка статистична”. В. Навроцький (1847 – 1882) – відомий економіст, публіцист. На жаль, поки вийшла ця книжка “Громади”, він помер, і на останній сторінці видавець умістив некролог про свого автора.
Узявши за основу висновок сеймової комісії, що в занепаді селянських господарств винні п’янство, темнота й ледарство, він очима економіста поглянув на це питання. Виклавши прибутки середньої селянської родини та її витрати, він прийшов до висновку, що навіть найменшій мірі вживання спиртових напоїв “нема місця в селянськім бюджеті” (с. 35), а відтак нормальна людина з внутрішніх чинників ніколи не вдасться до того.
Яка ж причина існуючого п’янства? – замислився публіцист і відповів: – Пропінація. “Це така привілегія, на підставі котрої в кождім галицькім селі й містечку тільки властитель більшої (“табулярної” або шляхецької) посілості земської, має виключне право продукування й шинкування головних спиртуозних напитків: горівки, пива й меду” (с. 36).
Вивчивши статистику, В. Навроцький пропонував висновок: причина п’янства не лежить всередині народу, ні в його національнім, ні соціальнім характері, вона нав’язана йому певною “правною” інституцією. “Держава віддала той народ, із зв’язаними руками, найнікчемнішій з цілого світу аристократії в аренду, для його визискання аж до послідньої каплі поту, аж до його послідніх, навіть моральних – нащадків” (с. 56).
Решту п’ятої книжки “Громади” заповнювали праці самого М. Драгоманова. Розділ “Звістки з України” декларувався як продовження аналогічного розділу з другого тому. До двох уже опублікованих там рубрик “Здирство” й “Темнота” додалися розділи “Усяке лихо вкупі”, “Марні надії” і “Проби повстання й товариських порядків”.
Значну частину розділу складали доповнення до глав “Здирство” й “Темнота”. Глава “Усяке лихо вкупі” зібрала листи та нариси універсального змісту, які упорядник не міг віднести до якогось іншого розділу.
Глава “Марні надії” мала рубрики “Виселки”, тобто виїзд на вільні землі з місць постійного проживання (еміграція) і “Мрії” – де зібрані висловлювання про бажане покращення селянської долі. Разом з тим підкреслювалася марність надій: пани добровільно не відмовляться від здирства.
Глава “Проба повстання й товариських порядків” і суголосна з нею, опублікована в цьому ж томі стаття “Українські селяне в неспокійні роки (1880 – 1882)” змальовували спроби стихійного протесту проти утисків.
Поруч з цим М. Драгоманов умістив ще дві статті: “Козацькі спомини й громадські потреби в Кубанщині”, нагадавши про український характер населення цього краю, та “Українські громадівці перед польським соціалізмом і польським патріотизмом” – полеміку з соціалістом Болеславом Лімановським, який, на думку М. Драгоманова, намагався сумістити дві несумісні речі: соціалізм і національний патріотизм.
Завершальна книжка “Громади” виглядала вже наслідувальною. М. Драгоманов вичерпав свої творчі можливості, свою фантазію, нічого нового запропонувати не зміг. У джерелах з історії журналістики прийнято говорити про фінансові причини краху видань “Громади”. Але виразно бачаться причини психічного й морального характеру. М. Драгоманов як людина гостра, нетерпима виявився неспроможним до збирання літературних і наукових сил і тому лишився на самоті, без фінансової і творчої підтримки, духовно вичерпався і змушений був припинити видання “Громад”.
Значення збірників і однойменного журналу полягало в тому, що
1) це були перші спроби вільної української безцензурної преси на соціалістичному ідеологічному ґрунті;
2) вони довели високий науковий рівень українського соціалізму;
3) давали широкий (хоч і однобічний) огляд українського життя в Австрії й Росії; широкий, бо побудований на багатьох, а однобічний тому, що лише на неґативних прикладах;
4) створили публіцистичний, науково-соціологічний стилі української мови, були засадничо одномовними; про найскладніші речі говорили лише українською мовою, старанно формуючи лексичну базу для цього;
5) були адресовані освіченим читачам, формували світську українську інтеліґенцію.
Тимчасом продовжувався розвиток української журналістики на Американському континенті. Кількість українських емігрантів тут весь час зростала. У 1884 році дійшла справа до того, що українська громада міста Шенандоа (Пенсільванія) звернулася до митрополита Сильвестра Сембратовича з проханням надіслати для їхнього приходу священика. Митрополит спинив свій вибір на о. Іванові Волянському (1857 – 1926), який і прибув до Америки на початку грудня 1884 року. Великою була його душпастирська діяльність: він будував церкви, утворював “запомогові” братства, закладав кооперативні організації, “Просвіти”, школи, читальні.
Заснування української газети він розглядав як важливий засіб допомогти своїм землякам зберегти релігійну й національну тотожність. З цією метою він розпочав видання в Шенандоа газети “Америка”, перше число якої з’явилося 15 серпня 1886 року. Планувалося, що газета має виходити раз на два тижні, але зайнятість іншими справами змінила ці плани; за 1886 рік вийшло 6 чисел часопису. Виходив він коштами самого редактора. О. І. Волянський став просити в митрополита помічників. У березні 1887 року до нього прибули волонтер – студент права Львівського університету, член “Акадімічного братства” Володимир Сіменович і о. Зенон Ляхович. Перший з них з червня 1887 року (від № 10) став редактором газети “Америка”.
Восени 1888 року о. І. Волянський вислав В. Сіменовича в Україну з широкою місією залучити до еміграційних справ священиків, енергійних молодих людей з інтеліґенції, які б змогли тут завідувати кооперативними крамницями, організовувати український люд, бути складачами у друкарнях тощо. У місію В. Сіменовича входило розширити коло авторів для співробітництва в газеті. Відомо, що він зустрічався з І. Франком, М. Павликом, Н. Кобринською. Сам о. І. Волянський через М. Павлика запрошував дописувати до газети М. Драгоманова. Але здійснені ці плани не були через короткий вік часопису.
Видання газети тривало три з половиною роки. Католицькі священики обурювалися перебуванням поруч з ними одруженого уніатського попа. Вони зажадали від Риму видати спеціальну заборону перебувати в Америці жонатому духовенству. Такий рескрипт згодом з’явився. У відповідності до нього митрополит С. Сембратович відкликав о. І. Волянського в Україну. 2 червня 1889 року засновник “Америки” виїхав додому. По його від’їзді газета занепала, 22 лютого 1890 року вийшло її останнє число. І. Франко назвав цю газету “скромним, але дуже інтересним початком русько-американської преси”[461].
Але крига скресла, українське пресове слово почало все сміливіше звучати на Американському континенті. Після занепаду “Америки” з’явилося кілька спроб створення українських газет, аж поки 15 вересня 1893 року о. Григорій Грушка (1859 – 1913) не заснував у Джерсі-Сіті газету “Свобода”, яка існує й досі. За напрямком газета була радикально-національною. Редакторами її були о. Г. Грушка (1893 – 1895), о. Н. Дмитрів і о. І. Констанкевич (1895 – 1897), о. С. Макар (1897 – 1900). Заснована як двотижневик, вона з 1894 року стала тижневиком, а з 1921 року – щоденником.
У першому числі в передовій статті була сформульована її програма: “Нашою задачею єсть просвіщати український руський народ, боронити його честь од вражих нападів, вказати дорогу до поступу, до цивілізації, до добробуту. Дальше – святим буде обов’язком сохранити межи народом його сокровища, скарби: віру, обряд і мову”.
Газета призвела до консолідації українців, які 30 травня 1894 року заснували в Америці свою громадсько-політичну організацію: Український народний союз. О. Г. Грушку обрали до правління, а його газету проголосили органом нової організації.
Газета “Свобода” була найширшим інформаційним джерелом американських українців, виступала проти москвофільства, широко висвітлювала життя української еміграції та події на батьківщині, вона відіграла видатну роль у пробудженні національної свідомості серед українських емігрантів у США.
Створення української журналістики на еміграції засвідчило велику духовну силу українців, їх потяг до духовного життя, до об’єднання за допомогою преси навколо спільних завдань збереження своєї національної тотожності. Особливе значення мала журналістська діяльність М. Драгоманова, яка попри всю її суперечливість, залишила помітний слід в українській культурі.
ЧАСТИНА П’ЯТА