Розділ чотирнадцятий
Журнал “Житє і слово”
Заснування журналу, І. Франко як його організатор. Два періоди в історії журналу. Характеристика обличчя журналу в перший період. Белетристика журналу. Поема “Новик” О. Маковея, лірика П. Грабовського, У. Кравченко. Формування в “Житі і слові” книжки І. Франка “Мій Ізмарагд”. Перекладна поезія: І. Франко, А. Кримський і В. Щурат як перекладачі журналу. Проза в журналі: роман І. Франка “Основи суспільності”. Драматургія в журналі: перекладна “Едіп цар” Софокла; оригінальна – “Сон князя Святослава” і “Кам’яна душа” І. Франка, фольклорні джерела і неоромантичний характер творів. Науковий відділ журналу та його головні автори. Праці М. Драгоманова “Старі хартії вольності. Історичні начерки”; А, Кримського “Про Румянцевський музей у Москві”; О. Терлецького “Літературні стремління галицьких русинів від 1772 до 1872”. Портрети діячів слов’янської науки і літератури. І. Франко як автор рубрики “Із старих рукописів”. Рубрика “Із переписки наших літературних і політичних діячів”. Розділ “Із уст народа”: жанрове розмаїття. Етнографічні праці; дослідження В. Охримовича “Знадоби до пізнання народних звичаїв і поглядів правничих”. Перекладні наукові праці: Леона Фера “Будда і буддизм”, Моріса Верна “Євангеліє” і “Історія і релігія жидів”. Відділ критики і бібліографії та хроніки. Підсумки першого періоду і причини закриття журналу. Переговори з І. Франком лідерів радикальної партії. Його згода перетворити журнал на партійне видання і умови такого кроку. Суспільно-політичний характер журналу в другий період його історії. Белетристика І. Франка: оповідання “Панщизняний хліб”, “Чиста раса” і “Опозиція”, нарисова стихія в них. “Посол від чорного царя” М. Коцюбинського. Дидактичний дискурс драми І. Франка “Учитель”. Поезія І. Франка: “Сучасні образки”, вірші з книжки “Зів’яле листя”. Драматична поема Л. Старицької-Черняхівської “Сапфо”. Публіцистична лірика П. Грабовського. Поезія Лесі Українки: “Давня казка” й добірки віршів. Літературна критика в журналі: “Слово про критику” І. Франка. Публікація листування М. Драгоманова. Політичні статті: “І ми в Європі: протест проти мадярського тисячоліття”, “Робітницький і революційний рух в Росії” Г. В. Плеханова. Рубрика “Вісті з Росії”. Розділ “Політичний огляд” та його матеріали. Статті І. Франка “Зміна системи”, “Соціалізм і соціал-демократизм”. Припинення видання журналу. Значення журналу. Підсумки розвитку радикальної журналістики.
1 липня 1893 року газета “Діло” опублікувала повідомлення про надання І. Франкові ступеня доктора філософії. Він повернувся з Відня до Львова з мрією видавати свій науковий журнал. Були зважені фінансові можливості: на видання журналу віддала значну частину свого посагу дружина письменника Ольга Франко, запропонували певні суми український співак Олександр Пилипович Мишуга (1853 – 1922) та російський філолог-орієнталіст Костянтин Андрійович Фрейтаг, учень А. Кримського. Журнал мав виходити раз на два місяці обсягом по 10 друкованих аркушів. Половина його відводилася під літературу: оригінальну й перекладну белетристику, літературну критику і історико-літературні статті; другу половину мали б займати матеріали фольклористичні. Це був перший журнал, у якому повноправним редактором виступив І. Франко. Він проектував йому назву “Русалка”. Але й сам був невдоволений з неї, бо невдовзі в листах до ймовірних співробітників називав уже свій часопис “Живе слово”, але остаточний варіант підказав М. Драгоманов – “Житє і слово”.
І. Франко планував журнал, “з котрого виключена буде всяка політика”[413]. Були для цього дві причини: зовнішня і внутрішня. Зовнішня полягала в тому, що І. Франко сподівався для неполітичного журналу широкої передплати в Росії; політичний журнал просто був позбавлений усяких перспектив. Внутрішня полягала в тому, що І. Франко відчував дедалі більшу нехіть до політичної роботи; це не була його “сродна”, за Г. Сковородою, праця; він займався нею тому, що професіоналів серед українців для неї бракувало; але з появою партійного життя вироблялася дедалі чисельніша група, схильна професійно до політики; у листі від 13 травня 1894 року до М. Драгоманова І. Франко роз’яснював щодо політики: “Я нею не хочу займатися, і власне рад (…) усунутися від політичної діяльності, до котрої у мене поперед усього нема нервів”[414].
Життя довело ілюзорність сподівань І. Франка на широку передплату неполітичного журналу в Росії: по-перше, цензура не допустила передплати журналу в цій імперії; по-друге, науковий журнал не зібрав у Галичині такої кількості передплатників, яка б зробила його видання хоча б бездефіцитним; по-третє, йому й самому не вдалося створити позаполітичний журнал.
Як і в деяких інших видавничих проектах, на плечі І. Франка ліг увесь тягар ведення часопису. У листі до А. Кримського він писав 22 березня 1894 року: “А ще ж треба Вам знати, що я сам-самісінький, хіба при помочі хворої жінки, веду весь технічний бік видання, коректуру, перегляд рукописів, кореспонденцію і заграничну розсилку, (…) мушу півдня сидіти в редакції “Kuriera Lwowskiego” і писати січку для щоденної газети, а другого півдня бавити дітей, котрі не дають ні писати, ні читати, так що до своєї роботи сідаю тільки о 9 або 10 годині ночі і сиджу до 12, 1 або й до 2, а в додатку ще й очі в мене болять, то будете мати образ тих обставин, серед яких виходить “Житє і слово”[415].
Історія журналу “Житє і слово” нараховує два періоди. Перший номер часопису вийшов у світ 1 лютого 1894 року з підзаголовком “вісник літератури, історії і фольклору”. Він мав рубрики: І. Белетристика; ІІ. Статті наукові; ІІІ. Матеріали історичні, літературні, етнографічні; ІV. Критика, бібліографія; V. Хроніка. У такому форматі журнал виходив у 1894 – 1895 роках, вийшло чотири томи по три книжки журналу в кожному, усього 12 книжок. У березні 1894 року він мав 160 передплатників, до кінця року – 220. Це було дуже мало для самооплатності часопису. Разом з тим є багато свідчень про успіх журналу, високі оцінки його змістового наповнення. “Житє і слово” охоче читала молодь, передплачували бібліотеки в Галичини, схвальні відгуки надходили з Росії, куди І. Франко мусив надсилати журнал не за передплатою, а у закритих конвертах як бандеролі. Для успіху журналу було достатньо підстав.
Відділ белетристики редактор формував на засадах естетичних, намагаючись, наскільки це було можливо в тих умовах, відгортати твори художньо немічні.
У першому ж томі він опублікував один з найвидатніших творів з поетичного доробку О. Маковея – поему “Новик” (1894. – №№ 1 – 3). Твір, створений у 1892 році, нагадував поему І. Франка “Іван Вишенський”, але її сюжет був перенесений у сучасну дійсність. Новик – чернець-учень. Ним став молодий хлопець Іван, знесилений боротьбою з життям. Його мати, вдова, спродала все господарство, щоб вивчити сина, сам Івась тяжко працював, щоб заробити на прожиток, але грошей не вистачало. У хвилину відчаю він прийняв рішення піти в ченці. Для нього розпочався випробувальний термін – він став новиком монастиря в Красному Лузі.
Поема була присвячена зображенню його випробувань. Його розшукала матір і найнялася до місцевого пароха за служницю, аби бути біля сина. Івасеві докоряє попівна, дівчина-красуня Ольга, пояснюючи йому, що він зробив егоїстичний вибір, він втік від життя і його турбот, шукає спокою для самого себе; але жити для матері, для людей важче, проте й почесніше, такий вчинок більше узгоджується з Божим призначенням людини. Сумніви загніздилися в душі Івася:
Все ж ціль до життя я найшов би якусь,
не дав би бідити хоч мамі,
а я молодий і здоров – і сховавсь
в тих мурах навіки, як в ямі.
Поема була позбавлена сюжетного примітивізму: новик не кидав монастир, Ольга не виходила за нього заміж, їх не ждало щасливе життя зі старою матір’ю. Все було навпаки: серце Івана точила туга, Ольга виходила заміж за іншого, матір повернулася додому, не в силах жити на чужині. Поема обривалася на кульмінаційному моменті: ігумен приносив новикові депешу про смерть матері.
Моральний досвід, який повинен був винести читач, полягав у тому, що людина не повинна ховатися від життя, його клопотів і турбот, а сміливо вступати в боротьбу з ними. Поема містила певний елемент критики релігії, яка штовхає людину до втечі від життя, благословляє егоїстичне розв’язання внутрішньо-психологічних конфліктів.
Близький мотив розвивав М. Старицький у добірці з двох віршів “Пам’яті М. Ф. Л.” і “До І. Білика” (1895, № 5).Особливо змістовним був другий вірш, у якому поет звертався до свого товариша минулих літ, який, діставшись високих щаблів службової кар’єри, занедбав юнацькі мрії про відродження українського народу. Друга частина вірша будувалася як ланцюжок розгорнутих риторичних запитань, які містили докори поколінню І. Білика:
Невже усі сердечні наші муки
Погинуть так, не зрушать добрих слів;
І над сльозами страдників-батьків
Ще насміються знівечені внуки?..
Оскарження пасивності сучасників було важливим мотивом циклу П. Грабовського “Із дневника невольника” (1895, № 6), що подавався під псевдонімом П. Журба.
Але важливим було й те, що з першого числа в публікаціях журналу була започаткована й інша тенденція в ліриці: тут був опублікований триптих сонетів У. Кравченко “Є щось в життю, чого не знала я…” (1894, № 1). Вони виразно тяжіли до філософської лірики, являли собою діалог авторки з самим життям. Вона квапилася до нього в обійми, не як до закоханого коханця, а як до друга давнього, зустрічаючи в ньому завжди щось нове, шукаючи ідеалу, чаруючись простотою слова, почутого під стріхою, і красою пісні, що “б’є з лона люду”. Цей невеличкий цикл У. Кравченко ніби віщував появу в журналі цілої низки філософських творів І. Франка, які в 1898 році він видав, об’єднавши у книжку “Мій Ізмарагд”.
Надрукувавши поезії “З подорожніх заміток” (1894, № 1) і “На пастівнику” (1895, № 5), що за жанром наближалися до віршованого нарису, І. Франко не переобтяжував часопис своїми віршами, віддавши перевагу перекладам. Так, під рубрикою “З чужих квітників” з’явилася його публікація “Із Ізмарагда. З староруського переклав І. Франко” (1895, № 2 і 3). Ізмарагд (у буквальному перекладі з грецької мови – смарагд, ізумруд) – літературний збірник релігійно-повчального змісту, що склався в Україні в ХІІІ – ХІV і поширювався як книга для читання до ХVІІІ століття. І. Франко використав мотиви і сюжети цієї збірки, але створив “свій” Ізмарагд.
Поет глибоко пройнявся християнською філософією, в основі якої лежить любов до конкретної людини, навіть до своїх ворогів, але не до Божих ворогів. У вірші “Не слід усякого любити без розбору” автор роз’яснює Святе письмо. Бог
Не мовив: “Моїх ворогів любіте!”
Отсе, брати, ви добре розумійте,
Що ворог Божий, ворог правди й воли
Не варт любови вашої ніколи (1895, № 3, с. 323).
Ізмарагд І. Франка навчав людей ощадливості, щирості у любові до ближнього, поваги до мудрості, вчив розрізняти зовнішній блиск і внутрішню потворність:
Як сережки золотії
В ніздрях бурої свині,
Так краса не йде в пожиток
Зле вихованій жоні (1895, № 3, с. 321).
Містив Ізмарагд І. Франка збірник коротких афористичних висловлювань, об’єднаних під назвою “Строфи”, у яких його талант виблискував глибиною думки і філігранною її обробкою, як-от:
Книги – морська глибини:
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перли виносить (1895, № 2, с. 162).
Окремий жанр Ізмарагда складали притчі. Коротка історія або картина дійсності, розказана для фінального повчання, під пером І. Франка набувала стислості й виразності. Зміст життя, у якому позитивне й неґативне дивовижно переплелися, став предметом осмислення у “Притчі про радість і смуток”. Живе поруч два сусіди. Один справляє похорон, а другий – весілля; в одній хаті музика і спів, а в другій – ридання і плач. Для поета – це образ нашого життя, де у парі йдуть смуток і радість.
Публікація віршів майбутньої книжки “Мій Ізмарагд” була великим успіхом журналу “Житє і слово”. Українська поезія до цього часу не знала ні такого насичення філософськими мотивами, ні такої блискучої обробки філософських жанрів притчі, повчання, афоризму. І. Франко відкривав у ній новий напрям. Його Ізмарагд був найкоштовнішим здобутком в поезії журналу.
Розуміючи ще доволі нестабільний рівень українського віршарства, І. Франко будував програму журналу на представленні в ньому світової класики. Крім нього самого, що подав тут “Тірольські елегії” (1894, № 1) і поему “Цар Лаврін” (1895, № 1) К. Гавлічека-Боровського, для журналу як перекладачі працювали В. Щурат і А. Кримський. Перший переклав з старофранцузької мови “Пісню про Роланда” (1894, №№ 1 – 6), класичний зразок середньовічного європейського епосу. Другий вперше в українській літературі виступив перекладачем класики східного середньовіччя, переклавши з перської мови великі поеми: “Голістан” Сааді (1894, № №№ 3 – 4) і “Шаг-Наме” Фірдоусі (1895, №№ 2 – 3, 5 – 6), а також лірику Гафіза (1895, № 1).
Перекладна поетична рубрика збагатила українську культуру перекладами класичних творів західної і (вперше!) східної поезії. За них бралися знавці мов, перекладаючи з оригіналів без посередництва підрядника. Якість поетичних перекладів була високою, такою, що й сьогодні задовольняє вимогливого читача.
Проза в часопису “Житє і слово” у перший період була представлена лише романом І. Франка “Основи суспільності” (1894, №№ 1 – 6; 1895, №№ 1 – 5). Твір писався за методом “Борислава сміється” для журналу “Світ”, тобто нова подача до кожного чергового номера, і йому судилася доля “Борислава”, він лишився не закінченим, хоча й зовсім з інших причин.
В основу роману були покладені матеріали кукізовського судового процесу 1889 року, у якому І. Франко брав участь як журналіст газети “Kurjer Lwowski”, хоча й не писав про нього судових репортажів. Стенограма процесу “Zbrodnia w Kukizowie” (“Злочин у Кукізові”) була видана у Львові 1889 року окремою книжкою. Сутність справи полягала в тому, що для порятунку заборгованого маєтку дворянська родина вбила з метою пограбування заможного пароха свого села. Суд виправдав шляхетську родину, хоча йому були подані незаперечні докази її провини. Процес розколов галицьку спільноту на прихильників шляхти і противників її. Польський письменник Юзеф Рогош (1844 – 1896) по свіжих слідах процесу написав роман “Grabarze” (“Могильники”), у якому виправдовував шляхту і перекладав провину за вбивство на представників соціальних низів. І. Франко в романі виступив від імені народу, з викриттям аморальності шляхти. Використавши назву драми Г. Ібсена “Основи суспільності” (1877), з якої почався період “нової драми” у світовому мистецтві, він так само викрив шляхту (дворянство), яка претендувала на керування країною й нацією, але не мала для того ні моральних, ні розумових можливостей, переживала занепад, звична до розкошів і лінощів, не була здібна до ведення власного господарства, не кажучи вже про справи краю чи корони.
Роман сам мав компенсувати відсутність у журналі інших прозових творів, захопити читача кримінальним, пригодницьким сюжетом, примусити очікувати його продовження. Глибоко виписані характери з докладним викладом їх ретроспективних життєвих ліній, відкритих поглядів і висловлювань і прихованих підсвідомих потягів, – усе це виносило твір І. Франка на вершину української прози кінця ХІХ віку.
Роман залишився недописаним тоді, як до фіналу залишалося кілька розділів, можливо, навіть один. Принаймні автори екранізації твору на українському телебаченні легко впоралися з його завершенням. Причини припинення роботи над романом полягали в тих нестерпних майнових, побутових і моральних умовах, які супроводжували І. Франка в час редагування журналу і про які йшлося на початку цього розділу. Розпочавши видання журналу “Житє і слово” після шестимісячної перерви, І. Франко по суті під старою назвою започаткував нове видання, з відмінною від старого часопису програмою, завданнями, колом авторів. Журналістська праця відволікала від тривалих проектів, до завершення роману взятися не було ніякої можливості, його пером водила потреба вічного заробітку, а журнал тільки висмоктував родинні заощадження, що складалися з посагу дружини. Так видатний твір української прози роман “Основи суспільності” не був дописаний І. Франком до кінця.
Деякі автори вказують, що в журналі “Житє і слово” друкувався й роман І. Франка “Для домашнього вогнища”. Це не так. Цей роман, що був створений польською мовою, в автоперекладі І. Франка друкувався в додатку до “Житя і слова” і вийшов окремою книжкою у Львові 1897 року накладом журналу, але вже після його припинення.
Проза І. Франка, опублікована в журналі, мала велике значення для становлення української літератури. Від часу Панаса Мирного в ній ніхто не брався за кримінальні сюжети, не намагався писати цікаво для читача, захоплювати його увагу, давати в художньому слові панораму суспільного життя, розгорнуті з епічною широтою характери. І. Франко ніби для експерименту показав, що йому й такий тип творчості цілком доступний, його талант і тут дав блискучі художні досягнення, а показавши це, вважав свою місію виконаною, і покинув писати, лишивши заінтригованого читача навічно з непогамованим читацьким інтересом.
Особливістю белетристики журналу є представлення в ньому несподівано великої кількості драматичних творів. Усе розпочалося з публікації Франкового перекладу знаменитої траґедії Софокла “Едіп цар” (1894, №№ 3 – 5). Цей твір вважається найкращим із сімох, що вціліли від Софокла, а сама його творчість розглядається як найбільш гармонійне втілення концепції людини епохи Перікла, тобто розквіту давньогрецької демократії. Кращого вибору для журналу й не можна було зробити.
У 1895 році І. Франко опублікував тут уже два свої драматичні твори: історичну драму “Сон князя Святослава” (№№ 1 – 2) і драматичний етюд “Кам’яна душа” (№ 3). Їх поява в журналі, до предмета якого входив фольклор, була більш ніж виправданою. Обидва твори будувалися на народнопоетичних сюжетах.
Драма “Сон князя Святослава” виростала з казки “Як король Карло Великий ходив красти”. До київського князя з’явилася жінка ізгоя Овлура, щоб попередити про небезпеку, але він не захотів її вислухати. Але вночі йому наснився ангел, який наказав негайно полишити палати й відправитися світ за очі. Князь скорився ангелові і потрапив уночі до розбійницького товариства, у якому ватажком той самий Овлур. Випадково Святослав і його колишній боярин стали свідками змови проти князя. Князь з розбійниками, які виявляються вірними йому, прийшов у Київ і врятував свій престол від державного перевороту.
Це був твір про оманливість зовнішніх чеснот, якщо вони не підкріплені внутрішнім моральним стрижнем. Драма розвивала один з мотивів Ізмарагда, який проголошував: цінуй правду, хоч би її говорила й бідна людина, відвернись від кривди, хоч би її промовляли вуста святого. М. Драгоманов різко розкритикував драму І. Франка за відсутність у ній реалізму. І. Франко захищався, пояснюючи, що й справді почувається більше романтиком, ніж реалістом. “Сон князя Святослава” справді оповістив з’яву в українській літературі неоромантизму, зокрема фольклорного напряму в ньому, представленого на світових теренах у цей час рясно драматичними етюдами М. Метерлінка, “Затопленим дзвоном” Г. Гауптмана та іншими творами.
В основу сюжету драматичного етюду “Кам’яна душа” була покладена народна пісня “Павло Марусяк і попадя”. І. Франко виявив себе майстром одноактівки, стислого драматичного письма. Етюд нагадував п’ятий акт розлогої драми, стільки розмаїтих мотивів містив він. Розбишацька ватага Марусяка вистежена чоловіком його коханки паном Крайником; ось-ось у таборі з’явиться військо. До ватаги Крайник підсилає парубка Івана Баюрака, ніби для вступу в опришки, а насправді попередити дружину і умовити її повернутися. Маруся ж не може цього зробити: з величезної любові вона покинула дім, чоловіка, двох коханих діток, становище пані. Усе віддала вона за кохання до ватажка опришків, тому її вибір – прийняти смерть разом з коханим, а виявляється – від коханого, запаленого ревнощами через розмову Марусі з Баюраком. “Кам’яна душа” – це Маруся, яка справді виявила кам’яну наполегливість у доведенні до логічного кінця свого життєвого шляху. Це була теж романтична драма з максимально загостреними пристрастями, могутніми героями, що прагнули змінити обставини звичного людського життя. а ні – то померти за свої ідеали.
Драматичний доробок журналу “Житє і слово” ознаменував прихід в українську літературу неоромантизму. Пройде час, і на самому початку ХХ століття цей напрямок розквітне в творчості Лесі Українки і В. Винниченка, С. Черкасенка й О. Олеся. Але його джерела – у геніальній творчості І. Франка.
У науковій частині журналу лідерство захопили матеріали трьох авторів: М. Драгоманова. А. Кримського і О. Терлецького.
М. Драгоманов запропонував І. Франкові велику працю “Старі хартії вольності. Історичні начерки” (1894, №№ 1 – 2, 4 – 6). Він підготував дослідження для болгарського видавництва, але погодився на паралельне опублікування його українською мовою. Це була велика праця з історії європейського лібералізму. Драгоманов простежив виникнення ідеї свободи та її правового закріплення у Великій хартії вольності, підписаній англійським королем Іоаном Безземельним 15 червня 1215 року. Її автор вважав першою європейською конституцією. Ця наукова праця мала значний вплив на формування наукових поглядів молодих українських партій на правові межі їх діяльності, вироблення в Україні покоління професійних політиків.
М. Драгоманов і далі співробітничав з журналом “Житє і слово”, подавши до етнографічного відділу “Матеріали до історії віршів українських. Зібрав і впорядкував М. Драгоманов” (1894, №№ 1, 4), а наступного року працю “Освіта на Україні в ХVІІІ ст.” (1895, № 3), а також ряд дрібних заміток “До історії української хлопоманії в 1860-ті роки”, “Дві студентські пісеньки з Києва 1863 р.”, “Народний театр на Україні”, “Неповний варіант думи [про Івана Богуславця]” (1895, № 3).
А. Кримський написав для “Життя і слова” оглядову статтю “Про Румянцевський музей у Москві” (1894, №№ 3, 5). Цей музей мав найбільшу в Росії бібліотеку, яка в майбутньому дістала назву “Бібліотека СРСР імені В. І. Леніна”. Вона була заснована 1862 року в складі Румянцевського музею. А. Кримський головну увагу приділив саме формуванню бібліотеки, оглядові рукописів і стародруків церковних і слов’янських.
Нарешті, О. Терлецький під псевдонімом І. Заневич подав працю “Літературні стремління галицьких русинів від 1772 до 1872” (1894, №№ 2 – 6; 1895, №№ 1 – 6). Це була найголовніша праця О. Терлецького, до якої він збирав матеріали все життя. Він усе не наважувався її писати, завалений безмежністю матеріалу, якому не міг дати ради, згрупувати й систематизувати його. Праця так і залишилася емпіричною, у ній було наведено багато фактів, безліч цитат, але не було авторського аналітичного стрижня. Усе ж з емпіричного матеріалу вимальовувалася безкінечна боротьба галицьких русинів за рівноправність і свободу, наполегливі зусилля у відстоюванні свого українського світу, нарощування духовної праці, що приводило до піднесення національної свідомості маси трударів. Праця О. Терлецького є важливою пам’яткою української публіцистики.
Розвиваючи традиції журналу “Світ”, І. Франко вів у “Житті і слові” рубрику “Сучасні діячі слов’янської науки і літератури”, сподіваючись подавати на початку кожного числа фотографічний портрет, а в кінці книжки біографічні статті. Але вдалося вмістити портрети лише в перших двох числах журналу. Це були портрети М. Драгоманова і М. С. Тихонравова. Біографічні статті І. Франкові довелося писати самому. Спочатку він попросив М. Драгоманова написати статтю про Тихонравова, але той відмовився це зробити, а відтак знову довелося братися за перо І. Франкові. Часу до виходу номера лишалося мало, тому він змушений був скористатися готовими матеріалами, що з’явилися в пресі до смерті видатного дослідника давньої літератури, зокрема некрологом в “Русских ведомостях”. Надалі рубрика продовжувалася, але не регулярно. Так, зокрема, у ній з’явилися біографічні нариси польського письменника Леона Василевського “Еліза Ожешкова” (1895, № 4), П. Грабовського “Микола Гаврилович Чернишевський” (1895, № 6) і “Михайло Ларіонович Михайлов” (1895, № 6).
Важливу складову наукової діяльності І. Франка в журналі становили публікації творів давньої літератури й записів фольклору. Так з першого числа він розпочав вести рубрику “Із старих рукописів”, де були опубліковані з його невеличкими коментарями такі тексти: “Соломон і чорти в бочці” (1894, № 1), “Апокриф про дітство Ісусове” (1894, № 2), “Вандрівка богородиці по пеклі” (1894, № 4, 5), “Слово о сотвореню ангел і архангел и о прочіих безплотных силах” (1895, № 1), “Слово о Сивидле пророчици и о Давиде цару” (1895, № 1), “Св. Василий і Евладій” (1895, № 2), “Зразок релігійної сатири: песій піст” (1895, № 3).
Розпочинаючи рубрику, І. Франко зазначив, що “в історії 1000-літнього розвою руського народу бачимо дивний факт: твори старої літератури, писані мовою більш або менш далекою від народної, здобули собі в протягу століть таку популярність серед мас народних, мали такий вплив на духовий розвій тих мас, якого не мали твори новіших “народних” писателів, не виключаючи й такого генія, як Т. Шевченко” (1894, № 1, с. 136). Думка про величезний вплив старої літератури на громадську думку, політичну й естетичну свідомість народу була головною засадою І. Франка в публікаторській діяльності й дослідженні старої літератури.
Важливі матеріали до історії духовного життя України були представлені в загальній рубриці “Із переписки наших літературних і політичних діячів”, де були опубліковані вперше листи О. Федьковича, М. Шашкевича, С. Качали, Ф. Заревича (1894, № 1; 1895, № 3)
Важливу роль в журналі відігравала фольклорна рубрика “Із уст народа”. Назву редактор “позичив” в “Основи” і вів її з наполегливою постійністю, зробивши постійною в журналі. У ній була опублікована велика праця Леся Українки “Купала на Волині” (1894, № 1 – 3), що містила дослідження свята, процедури його відзначення, записи народних пісень, що співалися на ньому.
Фольклорні записи відзначалися жанровим і тематичним розмаїттям. Так у 1894 – 1895 роках тут були опубліковані легенди “Початок і кінець світа” (1894, № 1), “Рабин і ангел” (1895, № 1), “Звідки взявся вогонь у кремені?” (1895, № 2) та ін.; казки “Царівна-чарівниця і вдячні звірі” (1895, № 1), “Про царівну, з котрою батько хотів женитися” (1895, № 3) тощо; новели і фабльо “Добра баба і чорт” (1894, № 4), “Брехач і побрехач” (1895, № 4); міфи і вірування “Про вовкулаків” (1895, № 5), “Про упирів” (1895, № 5); оповідання про історичні особи “Цісарева Марія Тереса” (1895, № 2), “Про Довбуша” (1895, № 5); оповідання про місцевості “Відки пішла назва Київ?”, “Диво в Логинці”, “Собака з Явори” (1895, № 5); друкувалися також анекдоти і фацеції. Серед постачальників записів зустрічаються імена самого Івана Франка, а також Ольги Франко, Генріка Бігеляйзена, Осипа Роздольського, Анатоля Краліцького, Михайла Павлика, Михайла Зубрицького, Володимира Гнатюка та деяких інших. Їх публікації супроводжуються ґрунтовними коментарями та вступними роз’ясненнями.
З помітних етнографічних праць у перший період історії журналу “Житє і слово” була опублікована стаття В. Охримовича “Знадоби до пізнання народних звичаїв і поглядів правничих” (1895, №№ 2, 3), яка була одним з перших цікавих нарисів з питань українського звичаєвого права, зображала український народ таким, що без державних законів за допомогою звичаєвого права вмів регулювати всі боки свого життя.
Цілком у дусі наукового напрямку часопису містилися в ньому перекладні наукові праці: Леона Фера “Будда і буддизм” у перекладі І. Франка (1894, №№ 1 – 2, 4 – 6) та Моріса Верна “Євангеліє” (1895, №№ 1 – 2) і “Історія і релігія жидів” (1895, №№ 1, 5) обидві в перекладі Лесі Українки. Дані праці розглядали походження релігії з народних вірувань, витлумачували релігію як неминучу світоглядну концепцію світобудови й правил людської поведінки. По суті ці праці також торували шлях до атеїзму, улюбленої ідеї радикалів, складової соціалістичного погляду на світ, адже вони розглядали релігію, хоч і в об’єктивності її виникнення, але як тимчасову, переднаукову концепцію світу; наука мусить витіснити її з часом. До ідеї можливості й необхідності співіснування науки і релігії суспільно-політична думка тоді ще не дійшла. Тож не дивно і в позиції журналу “Житє і слово” зустрічати як базову, покладену в основу редакційної політики думку про релятивність релігії, витіснення її в майбутньому науковою концепцією світобудови.
З самого початку часопис мав відділ критики і бібліографії та хроніки. І. Франко намагався надати їм інформаційного, аналітико-дослідницького характеру, розуміючи рецензію як жанр наукової творчості, у якому автор, оцінюючи працю колеги, висловлює і свої важливі наукові ідеї. Про це свідчать такі рецензії І. Франка, як “Фольклорні праці д-ра Ченька Зібрта” (1894, № 5), “Дві школи в фольклористиці (По поводу сьомого тому “Wisły”)” (1895, № 1), де запропоновано спокійний і врівноважений тон розгляду наукових здобутків і недоліків поважних наукових досліджень. Але такий настрій руйнував старий полеміст М. Драгоманов, який вносив у відділ інтонації роздратованого критикантства. У рецензії “Наукові методи пр. Сумцова” (1894, № 1), де розглядалася праця ученого “Народні пісні про отруєння зміїною отрутою”, що перед тим з’явилася в “Киевской старине”, він розкритикував наукові засади харківського професора. А в рецензії “Непорозуміння між проф. Ом. Огоновським і єго наукою” (1894, № 3) він теж саме застосував до львівського науковця. На щастя, тональність І. Франка була підтримана іншими авторами рубрики, де виступали А. Кримський, М. Могилянський, С. Томашівський та ін.
У відділі “Хроніка” подавалися повідомлення з сучасного наукового й літературного життя. Тут були опубліковані некрологи по В. Александрову і Л. Глібову (1894, № 2), М. Драгоманову (1895, № 4), “Квестіціонар” (тобто питальник) для збирачів фольклору Ф. Вовка (1895, № 3), запросини до передплати та інші матеріали.
Підсумовуючи розвиток журналу “Житє і слово” в перший період його історії, необхідно відзначити, що Україна вперше отримала ґрунтовний науковий часопис, який редагувався не дилетантом, а науковцем, глибоко знаючим свою справу. Літературна частина не домінувала в журналі, а служила окрасою його, а головний простір відводився під публікації наукових матеріалів і розвідок. Найближчим аналогом до “Житя і слова” цього часу є “Киевская старина”, яка в свою чергу орієнтувалася на якісну російську журналістику: “Исторический вестник”, “Русская старина”, “Русская мысль” і т. ін. Це були журнали, що, уникаючи вузької заполітизованості, робили свою велику справу розвитку й поширення науки і освіти, сприяли зростанню рівня освіченості суспільства. Але російський ринок читачів для такого типу журналів був незмірно більший, ніж український, та ще й звужений до галицького через заборону передплати журналу в Росії. Через це І. Франкові за умов ідеального ведення журналу не вдалося зібрати достатньої кількості передплатників, аби вийти з неґативного кошторису. По двох роках ведення журналу І. Франко вирішив припинити його видання.
Але виявилося не назавжди.
Після відмови М. Павлика видавати часописи “Народ” і “Хлібороб” та припинення цих видань радикальна партія залишилася без періодики. Спроби налагодити видання газети “Радикал” зазнали поразки, а відтак наприкінці 1895 року партійні лідери звернулися до І. Франка з пропозицією перетворити “Житє і слово” з наукового журналу на політичний і зробити з нього хоч і не цілком орган радикальної партії, але ж хоча б наблизити до партійної проблематики.
У п’ятому числі (за жовтень-листопад) 1895 року журнал умістив у відділі “Хроніка” оповістку, де повідомив, що бере на себе роль спадкоємця газети “Радикал”. Редакція умістила тут програму часопису й писала: “Вповні згоджуючись на сю програму, ми й зважили по упадку “Радикала” обняти, що так скажемо, єго спадщину, т. е. зреформувати “Житє і слово” в такий спосіб, щоб воно, не тратячи свого дотеперішнього наукового характеру, розширило свої рамки також на справи політичні і провадило їх в дусі виложеної програми”. Проте далі редакція зауважила дещо й несподіване: “Своїм виданням ми хочемо служити цілому народові, а не одній партії” (1895, № 5, с. 487 – 488).
Як бачимо, І. Франко вимушено погодився на трансформацію журналу, відразу ж заперечивши те, до чого нібито пристав, бо тому опиралася його душа. Він не погоджувався на дві речі, необхідні його партії: 1) відмовитися від високого наукового рівня матеріалів журналу задля переваги популяризаторського дискурсу і 2) відмовитися від загальнонародної всеукраїнської позиції в ньому й перейти на вузько класову позицію радикальної партії. Між цими двома вогнями й розгорнулася історія журналу “Житє і слово” у його другий період, який розпочався після піврічної перерви в липні 1896 року, коли вийшло його перше число, і тривав рік.
У другий період історії “Житє і слово” набуло характеру суспільно-політичного часопису, що зосереджувався на проблемах сучасного життя, занурювався в політичну проблематику. Зросла його періодичність: він виходив щомісяця. З нього зникли фольклорно-етнографічні та історичні матеріали, провідне місце зайняла публіцистика. Зокрема, були започатковані рубрики “Статті про справи політичні і суспільні”, “Вісті з Росії”.
Трансформувалася белетристика журналу, яка, за деякими винятками, будувалася тепер на домінанті публіцистичного дискурсу. Найвиразніше це помітно на творах самого І. Франка, опублікованих у цей час у “Житі і слові”. Як яскравий і красномовний факт слід сприймати відмову І. Франка продовжувати працю над романом “Основи суспільності”. Хоча цей твір і не був позбавлений політичних аспектів у проблематиці, але вони розгорталися у філософській і моральній площині, не володіли пекучою актуальністю, не були змістово оголені, а випливали з епічних картин дійсності. І. Франко припинив роботу над романом, але надрукував в журналі оповідання “Панщизняний хліб” (1896, № 1), “Чиста раса” (1896, № 2) і “Опозиція” (1897, № 1).
Усі вони одночасно належали до літератури і до журналістики. Перші два оповідання будувалися на стрижні нарисового первня. Оповідання “Панщизняний хліб” розпочиналося як нарис: “Було се зимою в початку 1896 року. По вічу в Перемишлі запросили мене торецькі читальники, а головно посол Новаківський, поїхати з ними до Торок”. У дорозі автор розмовляє з селянином Андрієм Крицьким, від якого й почув історію старого діда Онопрія. Він був настільки бідний, що навіть панський отаман, що збиткувався над людьми, побачивши, чим харчується селянин, розчулився до сліз. Скасування панщини застало його в старому віці. У відповідності до народного світогляду Онопрій ототожнив два поняття: хліба і свободи, – відчувши необхідність матеріального забезпечення волі. “От би мені хлібця житнього з власного поля покушати! – говорив не раз. – Може би, я аж тоді засмакував свободу”. Цього, на жаль, не сталося. Старий помер у перший рік волі, якраз заносячи снопи в хату. Історія старого Онопрія розгорталася як ілюстрація до думки про жахливість панської сваволі, вчила цінувати свободу.
Оповідання “Чиста раса” ще ближче стояло до нарису. Автор розповів у ньому так само про своє спілкування з подорожнім. На цей раз зустріч відбувалася в купе потяга, а сусідом автора виявився пан З. із сином, угорський дворянин. Він усю дорогу втішався піднесенням угорської нації, протиставляв її русинам, яких вважав расою дикою, нездібною до цивілізації. Прикладом “чистої раси” він назвав свого слугу Яноша, який нібито настільки любив свого пана, що без попередження виїхав зустрічати його на залізничну станцію. Через деякий час автор прочитав у газеті, що пана З. і його сина вбито й пограбовано, підозріння падає на слугу Яноша і його прибічників. Письменник закінчив текст саркастичною фразою: “Нема то, як чиста мадярська раса!” Оповідання викривало вихваляння національної вищості, приниження інших націй панівними, засвідчувало безперспективність цього шляху.
Жанр “Опозиції” І. Франко визначив як казку. Вона дуже близько стояла до тих творів, що друкувалися в журналі “Народ”. Була собі раз Опозиція, годі було до неї доступитися, боролася вона за етимологію, сумувала над народною кривдою. Але скінчилося все тим, що за невеличку подачку Опозиція цілком присмирніла, стала вірнопідданською Опозицією. У тексті згадувалися імена Романчука, Озаркевича, що надавало казці фейлетонного звучання. Твір висміював українських політичних діячів, які торгували своєю опозиційністю.
На нарисовому дискурсі було побудовано й оповідання М. Коцюбинського “Посол від чорного царя” (1897, № 2). Автор, мандруючи Бессарабією, зустрів свого давнього знайомого Солонину й залишився в нього у гостях на ніч. Права оповідача далі передавалися господареві, який розповів про історію свого життя. Захоплюючись фотографією, він якось приїхав у село, що вразило його народними типажами. Але селяни сприйняли його за посла від чорного царя, адже він накривався чорним покривалом, аби зробити знімок. Герой ледве врятувався втечею. Після тривалих роздумів він повернувся в село і став у ньому крамарювати. У такий спосіб він здійснив своє “ходіння в народ”. М. Коцюбинський розгортав тут улюблену свою тему: відірваність інтеліґенції від народу, сприйняття народом інтеліґенції як панства, від якого не можна чекати нічого гарного. З величезною силою ця тема прозвучить пізніше в класичній новелі пізнього М. Коцюбинського “Сміх” (1906).
Проза в другому періоді журналу “Житє і слово” була побудована з широким використанням дидактичних елементів, відзначалася публіцистичністю в змісті й нарисовістю у формі і, зрештою, виконувала вчительські функції. Вони ж домінували у п’єсі І. Франка “Учитель” (1896, №№ 4 – 6). Історія Омеляна Ткача, який був переведений на вчительство у глухе гірське село, яке не знало освіти, не хотіло вчитися й не розуміло потреби в цьому, була представлена в полегшеному варіанті розв’язання конфлікту. Перешкода на шляху до перемоги над селянським невіглаством несподівано усувалася. Нею був місцевий єврей, який передбачав, що освіта припинить його здирство неосвічених селян. Але його самого заарештували за кримінальний злочин. Селяни потяглися до школи й симпатичного вчителя. Заключна сцена зображала перший іспит у школі й демонструвала торжество Омеляна. У цю урочисту мить він отримував нове призначення у ще більш віддалене село, де селяни так само поки що чинять опір діяльності школи. Твір був пройнятий все тією ж дидактичною метою: навчити читача боротися за себе, за правду, відстоювати справедливість. Свої ідеї письменник нав’язував, робив їх прозорими, доступними для читачів.
Певною мірою це стосувалося й поезії. Цикл “Сучасні образки” (1896, № 1) об’єднував два вірші: “Коли почуєш, як в тиші нічній” і “Два панки йдуть попри них”, – і був присвячений темі еміграції. Перший вірш містив узагальнену картину емігрантів, побачену на залізничному двірці.
Коли побачиш – не пероні десь
Людей, мов оселедців тих, набито,
Жінок, худих, блідих, аж серце рвесь,
Зів’ялих, мов побите градом жито,
Мужчин понурих і дітей дрібних
І купою брудні, старії фанти,
Навалені під ними і при них,
На лицях слід терпінь, надій марних,
Се – емігранти (с. 12).
Другий твір був віршованою замальовкою. Автор випадково підслухав розмову двох панків, що йшли по зайнятому емігрантами перону. Один панок зітхнув: “От бідацтво!” Другий відмовив йому: “Ні, то лайдацтво!” Другий лаяв селян, що міняють рідний край на пшик. Перший вважав процес еміграції неминучим, оскільки батьківщина не піклується про них, а лише дере з них шкуру. Юрба розлучила автора з цими панками. З усього контексту творів у цій суперечці авторська позиція була близькою до першого співрозмовника. І. Франко розумів об’єктивність тих обставин, що штовхають русинів до еміграції, але й глибоко сумував над їхньою долею.
Як відхилення від загальної тенденції сприймалися опубліковані в журналі вірші інтимної лірики, що увійшли згодом до “другого жмутка” книжки віршів І. Франка “Зів’яле листя”, що з’явилася в грудні 1896 року. У “Житі і слові” І. Франко опублікував вірші “Сипле, сипле, сипле сніг…”, “Як віл в ярмі…”, “Хоч ти не будеш цвіткою цвісти…” (1896, № 2); “Отсе тая стежечка…”, “Якби знав я чари”. “Що щастя? Се ж ілюзія…” (1896, № 3).
Як виняток підтверджує правило, так і наявність цього циклу лише підтвердила загальну політичну настанову при доборі художніх творі до часопису. І. Франко міг опублікувати тут значно більше своїх віршів, а при бажанні – і всю книжку, адже в ній усього шістдесят віршів. Він же обрав для публікації найбільш нейтральні з них. Ліричний герой вже спізнав горе нерозділеного кохання, але він тільки приходить до опанування думки: “З тобою жить не довелось, Без тебе жить несила”. Він ще не здогадується про ті душевні тортури від байдужості коханої, які доведуть його до страти свого життя. Саме політична домінанта журналу унеможливила появу в ньому віршів “Зів’ялого листя” і І. Франко припинив їх друкувати.
Паралельно до поезій із “Зів’ялого листя” І. Франко друкує у “Житі і слові” суголосну з ними драматичну поему Л. Старицької “Сапфо” (1896, №№ 2 – 3). Це була перша спроба в драматургії в майбутньому відомої письменниці Л. Старицької-Черняхівської, доньки Михайла Старицького. Драматичний етюд розкривав траґедію дівчини, що скорила весь світ своїми піснями про кохання, але не змогла підкорити серце коханого нею Феона. У нього інша обраниця – Ерінна. Сапфо виявляється безсилою перед природою. Відчувши це, вона кидається у хвилі моря. Як і Франкові любовні вірші, ця поема була відступом від правила.
Посилення політичного дискурсу обумовило розширення присутності в “Житі і слові” П. Грабовського, поета вузького тематичного діапазону, безбарвного ліричного героя, заклопотаного абстрактними гаслами співчуття до знедоленого народу. У “Житі і слові” І. Франко друкує в цей час три його цикли: “Із Сибіру” (1896, № 3, “Вчора і сьогодні” (1897, № 2) “Невольницькі пісні” (1897, № 4). Ліричний герой жалівся у віршах на “хворобу”, яка виявлялася недугою духу, зневірою у майбутній перемозі. Але він зайнявся самонавіюванням, переконав себе в тому, що не можна коритися слабкості; і знову продовжив закликати:
Наперед до завзятого бою
За громадські і людські права,
Коли бути бажаєм собою,
Коли серце позор відчува!
Наперед до звершення замірів,
Що поклав дев’ятнадцятий вік;
Скиньмо владу катів-бузувірів,
Щоб людиною став чоловік! (1897, № 2, с. 107)
І так далі в дусі абстрактних категорій: людина, свобода, народ, громадські та власні права. П. Грабовський міг би в своєму житті більше нічого не писати, оскільки за межі цієї проблематики й подібного рівня версифікації так ніколи й не вийшов. Такі вірші сучасного читача схильні швидше спровокувати на пародію, ніж на співчуття ліричному героєві.
У другому періоді історії журналу різко посилилася присутність Лесі Українки, а те, що вона опублікувала тут продовження циклу “Невольницькі пісні”, розпочатого в часопису “Народ”, свідчило про спадковість цих органів радикальної партії.
Леся Українка тричі виступала в журналі “Житє і слово”. У цей час тут були опубліковані поема “Давня казка” (1896, № 6) і дві добірки віршів (1897, № 1 і № 5-6).
“Давня казка” – хрестоматійний твір Лесі Українки про могутність поетичного (й просто публічного) слова, яка виявляється у взаємодії графа Бертольда і безіменного поета. Бертольд представляв владу, йому служили тисячі підданих і виконували його волю; він красивий і мужній, хоробрий воїн і безстрашний ватажок. Поет не лише позбавлений влади й будь-якого впливу на неї, але й кволий фізично, хвороба відібрала йому ноги, він самостійно не здужає покинути власну хату. Але дивовижним чином доля Бертольда виявляється в руках поета. Без нього він не може завоювати серце коханої дівчини. Без нього він не спроможний здолати ворога в далекому поході. Скрізь його влада виявляється безсилою, а перемагає поетове слово. Воно має силу привабити жіноче серце, запалити воїнів до переможного бою. Слово, виявляється, має справжню владу, а влада без слова демонструє своє безсилля. Влада перемагала, поки на її боці було слово. Аж ось вони зайшли в суперечність. Бертольд на вершині слави став пригнічувати народ. І цього не міг не помітити поет, бо його слово завжди перебувало на боці справедливості. Слово розпочало свою роботу над знищенням влади Бертольда. Спроби графа купити слово виявилися марними. Не змігши скорити слово, він вирішив знищити його творця – поета. Але народ помстився, скинувши владу ненависного графа. Леся Українка лишила розімкнутий фінал, вона не знала, якою подією завершити поему, адже вона відкрила вічний конфлікт влади й публічного слова. Тому вона закінчила “давню казку”, але не розпочала “казку нову”. Її мета досягнута і полягала вона у філософському опануванні ідеї свободи слова, його могутності, опозиційності до влади.
Близька проблематика оприявнилася у першій добірці віршів, що складалася з творів “На вічну пам’ять листочкові”, “Слово, чому ти не твердая криця” і “Fiat nox!”
Пісня, яка була настільки палкою, що спалила листочок паперу, де була записана, є головною “героїнею” першого вірша. Слово є головним героєм другого вірша. Твір тримається на поетичній паралелі слова і зброї. Поетка виступає як зброяр, вона вигострює і виточує “зброю іскристу”, але сама через хворобу не може скористатися нею. Вона вішає її “при стіні Іншим на втіху, на смуток мені”. Вона чекає, коли прийдуть справжні вояки і візьмуть на озброєння її зброю. Вірш “Слово, чому ти не твердая криця” дозволяє припустити, що середньовічний поет з “Давньої казки” – це алюзія на саму авторку, тяжко хвору й фізично знесилену, але могутню духом і словом.
Вірш “Fiat nox!” (Хай буде тьма!) теж побудований на поетичній паралелі: тьми і смерті. Тьма, проголошена богом, несе хаос, голод, злидні, жах. Під пером Лесі Українки це образ цілої політичної системи, що тримається на придушенні слова й людини. Тьмі вічно загрожує Прометей. Він готовий щомиті повстати, пробудитися в тисячах людей. Уже несила царю тьми утримувати свою владу. Йому доведеться придумати інше гасло: “Хай буде смерть!”
Вірші циклу подавали філософське осмислення теми свободи, слова, боротьби з темрявою. Розвиток цих філософських мотивів містила друга добірка, що складалася з віршів “Грішниця”, “О знаю я, багато ще промчить…” і “Хвилина розпачу”.
“Грішниця” була першою спробою Лесі Українки в галузі поетичної драматургії. Текст містив авторську частину, а потім у дусі байронічної поеми передавав слово героям. Їх було два: хвора і черниця. Хвора сповідалася перед монашкою і пояснювала їй мотиви свого вчинку. Вона заклала бомбу в мури ворожого міста, вибух пошкодив її осколком, а ворогові шкоди не завдав. Її віддали на лікування в монастир, щоб потім, коли вона одужає, вчинити над нею суд і повісити. Мотив ненависті й любові стає далі тим стрижнем, навколо якого обертається діалог героїнь. Черниця вчить хвору христовій любові, радить їй каяття. Але хвора пояснює їй: “Мене любов ненависті навчила”, “Тоді в мені спалахнула ненависть До тих, що нищили мою любов”. Мотив вічної війни, бойових дій лише в темряві дозволяє зробити висновок, що мова йде про терористичні дії революціонерів, розпочаті в 1860-х роках. Це була справді прихована війна з владою. Учасницею такої боротьби виступала й хвора з цієї невеличкої поеми. Мотив переливання любові у ненависть і навпаки традиційний для Лесі Українки. Любов до батьківщини народжує ненависть до її ворогів. Прагнення авторки розбудити сплячий український народ сягало аж до виправдання грішниці.
Почуття відчаю стає домінуючим у двох наступних віршах. У першому з них на чільне місце висунуто образ ліричної героїні. Ще промчить наді мною багато злих хуртовин, говорила вона, свідомість обгорне туман розпачу, але я жду, що серед ночей загориться той вогонь, у якому “гартується ясна і тверда криця”. Це я зроблюся крицею на тому вогні, у мені народиться нова людина, а як зломлюся, то не плачте по мені.
Вірш “Хвилина розпачу” у заголовку давав настанову на те, що в ньому відображено миттєвий настрій. Насправді ж весь цикл переконував у протилежному: розпач був сталим для Лесі Українки, вона не могла впоратися з ним. Горе тим, що народилися в темниці, – говорила поетка. Вони бачать світ через тюремне вікно, оточені сірим камінням, цвілим муром. Вони навіть не знають, яким є насправді світ і що таке свобода. Поетка перетворює свій вірш на замовляння: нехай впаде тюремна стіна, нехай вона навіть нас покриє камінням, але у світі запанує воля.
Поетичний доробок Леся Українки у “Житі і слові” був представлений класикою. Головні мотиви її творів: могутність слова як зброї в боротьбі з темрявою, політичною задухою, певний відчай і розпач від того, що ця боротьба не дає негайних наслідків, – це були ті аспекти, що відповідали політичній програмі радикальної партії і світогляду Лесі Українки. У цей час поетка пережила період соціалістичних захоплень, цілком щирих у своїй суті, аж поки революція 1905 року не протверезила її і вона услід за І. Франком не покинула соціалістичну ідеологію й не перейшла на позиції національної демократії.
У другому періоді відчутно скорочуються публікації художніх перекладів. З помітних явищ тут було подано два уривки з роману Е. Золя “Рим”. Друкувалися вони під загальною назвою “Pantific maximus” (1897, №№ 3, 5-6) і містили розділи “Щоденне життя” і “Прийняття паломників”, у яких розповідалося про епізоди з життя Папи Римського. Журнал продовжував політику виховання в читачів матеріалістичного світогляду, викриття церкви й критики релігії.
Загалом белетристика журналу “Житє і слово” другого періоду демонструє зміни в характері видання, наближення його до політичних, партійних завдань. Тут посилилися декларативні твори, з виразним публіцистичним дискурсом і нарисовою стихією. У цілому це відповідало завданням часопису. Публіцистичність зовсім не означала другосортності чи художньої невибагливості. Навпаки, у журналі в цей час з’явилися твори, яким судилося увійти до української класики. Зрештою, це можна сказати більшою чи меншою мірою про доробок І. Франка, Лесі Українки, Л. Старицької-Черняхівської, М. Коцюбинського і навіть П. Грабовського. Інша справа, що їх твори відзначаються певної вузькістю, тяжінням до розробки однакових тем і їх одноманітного художнього втілення.
Обвуженим, зредукованим виглядав і відділ літературної критики. Із творів, що увійшли до класики, тут з’явилася в цей час лише стаття І. Франка “Слово про критику” (1896, № 1), де були викладені Франкові погляди на її сутність і завдання. Можна ще й зараз почути голоси, що в слабкості нашого письменства винна літературна критика, яка повинна, мовляв, кермувати літературним процесом. Це неправильний погляд, наголосив актор. Критика не може виконувати функції командира літературного процесу. Командуюча критика – це нісенітниця. Функції критики полягають у тому, щоб “мову чуття перекласти на мову розуму” (с. 32). Завдання критики, за І. Франком, давати інтерпретації літературних творів, роз’яснювати їх для читача, а не виробляти керівні ідеї для письменників. Він писав про критику: “Вона мусить бути не догматичною, а аналітичною, не дедуктивною, а індуктивною” (с. 31). Художня творчість завжди ширша за критику. Сучасна літературна теорія і практика безмірно розширили межі літературної творчості, розширили права індивідуальності, особи автора. Це тріумф індивідуалізму в сучасній літературній творчості. “Все вільно поетові; він чоловік, і йому вільно інтересуватися, пройматися всім тим, чим інтересуються люди” (с. 34). У радянській теорії літератури завжди підкреслювався захист І. Франком поетового права на пропаґанду певних політичних ідей і цілком забувалися інші цілі статті. А швидше за все поет-трибун, який якраз усе життя займався пропаґандою, обґрунтовував можливість надалі нею не займатися і напередодні виходу в світ книжки “Зів’яле листя” готував громадську думку до визнання свого права писати не про народне горе, а про світ своєї душі.
У другий період існування “Житя і слова” акценти в журналі перемістилися на власне політичну публіцистику. Навіть у розділі “Матеріали історичні та літературні” тепер друкувалися не листи М. Шашкевича чи Ю. Федьковича, а М. Драгоманова. У веденій М. Павликом рубриці “Із переписки М. П. Драгоманова” (1896, №№ 2, 5, :; 1897, №№ 1, 2, 4, 5-6), що була започаткована невдовзі після смерті публіциста, були опубліковані його листи до О. Борковського, Ол. Огоновського, Ю. Бачинського та деяких інших українських діячів.
З перекладних наукових праць у цей час був поданий виконаний І. Франком реферат дослідження П. Еванса “Боротьба теології з наукою” (1897, № 3). Твір був спрямований на вивчення історії протистояння церкви й науки, викривав постійний опір, що його чинила церква науковим відкриттям, як неохоче визнавала факти науки, які змінювали теологічну картину світу.
На чільне місце висунулася рубрика “Статті про справи політичні”. Її започаткувала стаття “І ми в Європі: Протест галицьких русинів проти мадярського тисячоліття” (1896, № 1). Під нею стояв підпис “Русько-українська молодіж академічна, комітет для справ угро-руських”. За свідченням істориків, текст написали І. Франко і В. Гнатюк. Стаття була спрямована на захист “угро-руських” селян, які своєю працею приумножують силу й могутність Угорщини, а від неї мають тільки зневагу й презирство. Святкування тисячоліття Угорщини, що провадилося з великим розмахом, стало підставою нагадати “цивілізованій Європі” про ті неґативні явища, якими наповнена її сучасність. Вона величається свободою, але її не мають залежні народи, а серед них і русини. Ми “підносимо торжественно протест, – писали автори, – проти брутального винародовлення, економічного районування, духовому стемнюванню і моральному увідлюдуванню угро-руського народу, не меншому, коли не більшому, як те, якого дізнають інші немадярські народності Угорщшини” (с. 9).
У наступному числі журналу бала опублікована стаття Г. В. Плеханова “Робітницький і революційний рух в Росії” (1896, № 2). Вона була підписана криптонімом Г. В. Дослідники довели, що її авторство справді належить керівникові групи “Визволення праці”. Він і Віра Засулич у цей час уважно читали радикальні галицькі видання. Відомо, зокрема, що Г. В. Плеханов високо оцінював газету “Хлібороб” і вважав її найкращою на той час газетою для селян.
У статті “Робітницький і революційний рух у Росії” було зроблено огляд робітничих страйків у Петербурзі, діяльності політичних пролетарських організацій, зокрема й Союзу боротьби з визволення робітничого класу, повідомлялося про арешти революціонерів, а між ними вперше згадувалося й про майбутнього В. І. Лєніна – адвоката Ульянова, брата повішеного в 1887 р. Цей факт неодмінно підносився до найважливіших радянськими істориками журналістики.
Вагомого значення в журналі набула рубрика “Вісті з Росії”, яку регулярно вів М. Вороний під псевдонімом Homo. Це був загальнополітичний огляд, побудований на фактах, що висвітлювалися в російській пресі.
У відділі “Хроніка” тривала традиція друкування некрологів, наприклад, “Панько Куліш” (1897, № 1), повідомлень про вихід нових книжок, зокрема ліричної драми І. Франка “Зів’яле листя” (1897, № 1), але збільшилася питома вага матеріалів з російського життя; так була опублікована стаття М. Вороного “Маруся Вітрова” (1897, № 2), присвячена траґічній загибелі революціонерки, що наклала на себе руки після того, як була зґвалтована тюремником. Ця подія облетіла всі газети Росії. Б. Грінченко написав вірш “Марусі Вітровій, мучениці, що спалила сама себе у Петропавлівській тюрмі в Петербурзі”, що був уміщений у цьому ж числі журналу.
Сам І. Франко від числа до числа вів рубрику “Хроніка політична”, уміщуючи в ній то окремі статті на визначені теми, то політичні огляди поточних подій. Наприклад у другому числі 1896 року публікувалася стаття І. Франка “Реалісти чи кар’єристи?”, а в четвертому числі 1896 року політичний огляд мав такий підзаголовок: “П’ятий з’їзд русько-української радикальної партії. Передвиборні заходи. Галицька конституція в австрійському парламенті. Нова руська партія. Заява”.
У статті “Зміна системи” (1896, № 3) І. Франко вдався до рефлексій з приводу вірнопідданської “нової ери”, оскільки її ідеї ще й тоді носилися в повітрі. Їх живлять вже скоро п’ятдесятилітні очікування, що австрійський уряд, нарешті, почне інакше ставитися до українців. Але ще при ухваленні “нової ери” граф К. Бадені заявив, що Австрія буде підтримувати тільки тих русинів, що бажають розвивати свою народність в напрямі, згіднім з ідеєю державною, і рішучо звільняться від того, що спиняє розвиток руської народності на основі чисто австрійській. У І. Франка ця заява викликала опір. Якщо розвиватися на австрійській основі, то що буде з нами далі? Адже кожен народ розвивається лише на своїй національній основі. І що це за уряд, котрий диктує нам, якими нам русинами бути? “Будемо такими, – наголошував І. Франко, – якими нам хочеться, якими нас зроблять природні закони розвою, котрих ніякий уряд не в силі змінити” (с. 163). Через це українцям не слід шукати компромісу з урядом, це згубний шлях. За півстоліття вже слід збагнути, що лише розвиток на своїй національній основі – це єдино правильна засада розвитку українського народу. Уже ця стаття намітила еволюцію І. Франка до національної демократії.
Наближалися чергові вибори до австрійського парламенту. Селяни ряду сіл Перемиської округи звернулися з пропозицією до І. Франка балотуватися їхнім послом. Проти І. Франка розпочалася публічна кампанія в москвофільській газеті “Галичанин” і в народовській “Діло”. Деякі виборці підпали під вплив агітації. І. Франко відповів статтею “Як я став казенним радикалом” (1896, № 6), де розповів про свій шлях до радикальної партії, а ще важливіше – про еволюцію свого світогляду. Він все більше знеохочувався до політики й розчаровувався в радикалах.
У листі до селянського агітатора Тимофія Микити від 14 січня 1897 року І. Франко писав: “Ваша відповідь ще раз переконує мене, що я не політик, а особливо не політик для наших руських обставин у Галичині, – і трохи далі пояснював: – Я не хочу своєю особою вносити роздор в ряди русинів, котрі ґвалтом пруться в такий бік, де, по моїй думці, нічого хосенного здобути не можна”[416].
Сутність позиції І. Франка зводилася до думки, що ніяка соціальна праця не врятує українців від занепаду, якщо вони не зосередяться на боротьбі за національне визволення. Про це статті “З кінцем року” (1896, № 6), “Український і галицький радикалізм” (1897, № 3), “Соціалізм і соціал-демократизм” (1897, № 4), яким уже радянські упорядники не знайшли місця в академічному 50-титомнику І. Франка.
Найбільш прикметною серед них є остання стаття. Спираючись на праці Маркса, Енгельса, Каутського, Черкезова, він довів, що соціал-демократи давно зрадили сутність соціалізму. Для І. Франка соціалізм був і лишився способом життя суспільства, який дозволить найбільш повно виявитися свободі національній та індивідуальній, а відтак призведе до розкріпачення людини, невичерпного зростання її ініціативи, творчості. “Для якого ж добра, – запитував І. Франко, – ті люди, котрих ідеалом є казарма, армія праці, дисципліна і субординація, хочуть позбавити людськість свободи, ініціативи і солідарності?” (1897, № 4, с. 291). За І. Франком, “соціалізм, по думці перших його апостолів, кладе своєю основою право кожної людини до свободи без ограничень, до повного її гармонійного розвою; він противиться всякому визискові чоловіка чоловіком, суспільністю, державою[…]” (1897, № 4, с. 292). Ідеологи ж соціал-демократів “дурять себе і других, твердячи, що їх держава демократична, по-воєнному зорганізована, з захованою системою плати має ще якийсь зв’язок з соціалізмом” (1897, № 4, с. 292). І. Франко пророчо вдивлявся в майбутнє і бачив уже тоді жахливі наслідки запровадження соціал-демократичних ідеалів у життя. Соціалізм він розумів зовсім інакше, ніж його соціал-демократичні сучасники, вкладав у нього гуманний зміст, бачив у ньому справжню вершину суспільного розвитку. Система державної централізації, яка нищить національну свободу; насильницьке захоплення державної влади з метою силоміць заганяти суспільство в соціалізм, яка нищить свободу індивідуальну, – усе це було неприйнятним для нього. Він все більш рішуче рухався в своєму світогляді в напрямку національної демократії, опинившись згодом у числі засновників Української націонал-демократичної партії.
І. Франка не зрозуміла частина товаришів по партії і навіть Леся Українка. У статті “Не так тії вороги, як добрії люди” (1897, № 3) вона кинулася розвінчувати помилкову на її погляд позицію редактора “Житя і слова”, який вважав, що українцям слід зосередитися на розв’язанні своїх національних завдань, годі марно гинути за чужі цілі. Як на приклад І. Франко посилався на долі Желябова і Кибальчича, вказавши, що “їх праця вийшла поза рамки нашої національності і смерть їх не вийшла нам на користь” (1896, № 3, с. 252). Леся Українка захищала позицію М. Драгоманова і прагнула довести, що жертви українців на олтар російської демократії були корисними. І. Франко відповів їй у статті “Коли не по конях, то хоч по голоблях” (1897, № 3).
У журналі наростали внутрішні суперечності, які руйнували його. Часопис, створений для публічної репрезентації радикальної партії, не дотримувався її програми, а формував у ній національно-демократичне крило. Це не могло задовольняти партійних лідерів. Вони все більше відходили від журналу, чому сприяла наявність партійної газети “Громадський голос”. “Житє і слово” і в новому форматі соціально-політичного видання не зібрало достатньої кількості передплатників для розв’язання фінансових проблем. На шостому числі 1897 року журнал довелося припинити. Гіркота втрати присмачувалася для І. Франка сподіваннями на заснування журналу “Літературно-науковий вісник”, який і справді розпочався з 1 січня 1898 року.
Значення журналу “Житє і слово” полягало в тому, що
1) це був перший часопис, який належав родині І. Франка і в якому він сам виступав як редактор, тобто був його цілковитим господарем;
2) завдяки високій культурі редагування журнал відійшов від політичної вузькості радикальних партійних видань і формувався на загальнолюдських засадах;
3) з цієї ж причини в часопису вдалося опублікувати видатні твори художньої літератури І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, Л. Старицької-Черняхівської, П. Грабовського, У. Кравченко;
4) та переклади світової класики “Пісню про Роланда”, твори Е. Золя, а також вперше – шедеври східної поезії – твори Гафіза, Фірдоусі, Сааді;
5) у перший період журнал дав дуже багато публікацій з етнографії, фольклористики, історії старого письменства;
6) у другий період існування журнал перетворився з наукового на суспільно-політичний часопис;
7) це перетворення засвідчило політичну кризу в радикальній партії, формування навколо І. Франка та його журналу тих діячів, що в майбутньому склали ядро національно-демократичної партії;
8) “Житє і слово” став першим товстим літературно-науковим журналом, що вівся на засадах кращих зарубіжних наукових вісників, а відтак його можна розглядати як безпосереднього попередника “Літературно-наукового вісника”.
Значення радикальної журналістики в цілому полягало в тому, що:
1) вона стала можливою завдяки демократичним політичним порядкам, конституційному устроєві Австро-Угорщини, у якій існували можливості для легітимної боротьби з реакцією, в тому числі й за допомогою преси;
2) вона стала ознакою внутрішнього зростання українства як такого і української журналістики як дзеркала політичного життя, вона засвідчила урізноманітнення українського руху, де поруч з правим, консервативним крилом з’явилося ліве, поява якого відіграла позитивну роль;
3) прогресивний характер радикальної журналістики визначався увагою до тем народної недолі, викриттям незадовільних політичних порядків, критикою українських діячів з інших партій, орієнтацією на єднання з європейськими центрами культури й соціалістичного руху;
4) вона послужила каталізатором суспільного життя, призвела за допомогою діалогу до зняття обмеженості народовського й москвофільського рухів, поверненню їх до реальних потреб українського народу Галичини;
5) вона перебувала під величезним духовним впливом М. Драгоманова, людини неоднозначної, у світогляді якої переважала орієнтація не на українські національні цінності, а на космополітичні демократичні ідеали; скомпрометованість цього шляху інтуїтивно відчувався в колах радикалів уже давно, а зі смертю лідера стала цілком очевидною;
6) вона засвідчила кризу соціалістичної ідеології, яка не прищеплювалася на українському ґрунті і від якої відійшла значна кількість найбільш талановитих представників радикального руху, подолавши шлях від соціалізму до національної демократії;
7) цей рух засвідчив у своїй духовній еволюції І. Франко – справжній велетень радикальної журналістики, який авторитетом свого генія утримував переважну кількість радикальних видань цього часу, призвів до поширення радикальної ідеології і зближення з нею певних кіл народовців.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ЕМІГРАЦІЙНА ЖУРНАЛІСТИКА
Розділ п’ятнадцятий