Газети “Батьківщина” і “Діло”
Суспільно-політичні обставини виникнення газет “Батьківщина” і “Діло”. Засновник “Батьківщини” Ю. Романчук. Програма часопису. І. Франко в оцінках газети. Її найважливіші матеріали. Історія заснування газети “Діло”, загальна характеристика часопису. Періодизація історії газети. Найважливіші матеріали першого періоду. Співробітництво І. Франка в “Ділі”: художня проза, економічна та історіософська публіцистика. Другий період. Інформаційна діяльність газети: рубрики, звіти про політичні події, судові репортажі, виборчі кампанії. Історична публіцистика. Полеміка “Діла” з О. Пипіним у працях Ом. Огоновського та І. Нечуя-Левицького (І. Баштового). Відображення в “Ділі” політики, економіки, еміграційного руху, теми шкільництва. Художня література в “Ділі”. Національна толерантність “Діла”. Значення часопису.
Поштовх до дальшого розвитку народовської журналістики дали політичні події. У 1860 році в Австрії було проголошено нову констутуцію. Цілком відійшла в минуле епоха абсолютизму. Політична система країни була трансформована в напрямку до парламентаризму. Галичина, разом з іншими коронними краями, дістала автономію з власним сеймом – органом місцевого самоврядування, що мав широкі повноваження розв’язувати економічні, освітні, культурні справи краю.
Спочатку українці дістали змогу поважної опозиції в Галицькому крайовому сеймі. У 1861 році до нього було обрано 49 українських депутатів (послів) з 150. Але надалі ситуація різко погіршала. 1867 року після поразки Австрії в Австро-Прусській війні полякам не вдалося домогтися від центрального уряду проголошення Галичини Польським канцлерством, але все ж вони витиснули з Відня визнання своєї переваги в цій провінції. Вони прагнули перетворити Галичину на плацдарм для відродження майбутньої польської держави. Невдовзі вся адміністрація, судочинство, органи самоуправління були опановані поляками. 1867 року урядовою мовою, замість німецької, проголошена польська. Львівський університет став польським центром освіти. Швидко полонізувалися міста.
Виборча ординація 1873 року остаточно розбила ілюзії українців на можливість відстояти свою рівноправність на своїй же землі. Згідно з цим законом вибори відбувалися в чотирьох станових куріях: великих землевласників; торгових і промислових палат; міських громад; сільських громад. У перших трьох куріях українців було так мало, що їхні голоси істотно не впливали на вибори; від цих курій до сейму обиралися лише поляки. Українці могли вибирати депутатів тільки від сільських громад. Через це кількість українськоих послів відразу поменшала. На виборах 1877 року їх пройшло лише 14. Це була відчутна поразка.
Перша половина 1879 року проходила під знаком кампанії по виборах до рейстагу, всеавстрійського парламенту. Вибори відбулися в червні 1879 року. Народовці програли їх, спромігшися здобути лише три депутатські мандати. Це призвело до переоцінки методів їх власної роботи, вияскравило її слабкі місця. Найважливіше полягало в тому, що об’єднання не мало своєї преси, а очікуване припинення видання журналу “Правда” загрожувало українцям тим, що єдиним їх друкованим органом залишиться москвофільська газета “Слово”.
У колах народовців, на зборах “Просвіти” від 1978 року велись розмови про потребу заснування громадсько-політичної газети, яка б оперативно відгукувалася на сучасні події, давала відсіч польській пресі в політичних і культурних питаннях, служила чинником формування громадської думки, об’єднувала українських діячів навколо спільних завдань.
Крига скресла 1 жовтня 1879 року, коли у Львові вийшло перше число газети “Батьківщина”. Заснував газету як своє приватне підприємство Юліан Романчук. Тому при цій нагоді слід сказати докладніше про цього діяча, якого можна вважати леґендою українського національного руху.
Юліан Романчук (1842 – 1932) був одним з найбільш шанованих діячів українського табору. Народився він в родині народного вчителя (а не священика, як це траплялося раніше), закінчив класичну філологію у Львівському університеті. У 1863 – 1900 роках працював гімназійним учителем у Львові. Про величезний авторитет свідчить його політична діяльність. У 1883 – 1895 роках він посол до галицького сейму 1(з 1889 року – голова Українського сеймового клубу). У 1891 – 1897 і 1901 – 1918 роках він посол до австрійського парламенту (рейхстагу). У 1907 – 1910 і 1916 – 1917 роках – голова Української парламентської Репрезентації, а з 1910 року – віцепрезидент парламенту.
Ю. Романчук уславився багатьма корисними справами. Він виступив членом-засновником Товариства “Просвіта”, згодом був обраний його почесним членом, а в 1896 – 1906 роках виконував обов’язки голови. Він був членом-засновником і дійсним членом НТШ. 24 жовтня 1885 року у Львові під проводом Ю. Романчука була заснована Народна Рада, політична організація народовців, створена з метою продовжувати традиції ГРР. Органами Народної Ради були частково газети “Батьківщина” і “Діло”. До Народної Ради входила лише інтеліґенція, філій вона не мала, це був інтелектуальний штаб народовців. У 1899 році з Народної Ради постала Українська національно-демократична партія, співзасновником якої так само виступив Ю. Романчук. У 1890 році як голова української фракції в галицькому сеймі він виступив ініціатором “нової ери”, від якої сам же й відмовився 1894 року, визнавши цілковиту неможливість добросусідських стосунків з поляками.
Його авторитет патріарха українського національного руху був таким великим, що йому було запропоновано прийняти присягу від членів Державного Секретаріату (уряду) Західно-Української народної Республіки (ЗУНР), і він таку пригягу прийняв 10 листопада 1918 року. По відданні Галичини Польській державі в 1923 році 81-річний Ю. Романчук заприсягнув на вірність українській державності багатотисячний мітинг на площі Святого Юра у Львові.
У галузі української журналістики Ю. Романчукові належить, окрім заснування “Батьківщини”, ще один подвиг. Його бачимо серед засновників німецькомовного журналу “Ukrainische Rundschau” (“Український огляд”), що виходив у Відні й мав на меті ознайомити австрійський і взагалі німецький світ з Україною, українською культурою та літературою. Журнал існував у 1903 – 1915 роках, у 1903 – 1905 роках під назвою “Ruthenische Revue”. Ю. Романчук представляв ті кола, які дбали про міжнародний престиж України, прагнули ширити про неї відомості в світі, розуміли, що через здобуття міжнародного авторитету українці можуть стати політичною нацією. Такі ж завдання – перетворення за допомогою газети українців на політичну націю – ставилися у внутрішньому аспекті й перед газетою.
“Батьківщина” була тією першою великою справою, яку розпочав Ю. Романчук, що тоді ступив на свій великий шлях до місії національного лідера. Розуміючи, що основна маса українців, незаможні селяни, видавець спрямував головну увагу на українське село. Спочатку газета виходила раз на два тижні, а потім тижнево.
“Батьківщина”, видавана зразу дуже добре, – відзначав Іван Франко, – робила величезне враження на селян, головне завдяки великій масі кореспонденцій, переважно писаних самими селянами, які мали тут нагоду підносити найрізнорідніші свої місцеві кривди та потреби”[271].
“Батьківщина” була загальнополітичною інформаційною газетою, яка не тільки повідомляла читачів про події довкола них: у краю, в державі і в світі, але й говорила з селянами їх мовою про їхні ж потреби. Ю. Романчук зумів знайти правильний тон, і читачі з охотою і задавненою потребою поділитися своїми чуттями і думами потяглися до діалогу з газетою. “Батьківщина” у великому обсязі вміщувала на своїх сторінках селянські дописи. Аудиторія газети шводко зростала.
“Треба пригадати собі ті часи і той ентузіазм, писав в іншій праці Іван Франко, – який будили номери “Батьківщини” по наших селах. Від часів перших річників Наумовичевої “Науки” наші селяни не чули такого простого, ясного і симпатією навіяного слова; а про політичні та громадські справи Наумович ніколи не говорив так ясно й сміло. Тож не диво, що “Батьківщина” робила всюди глибоке враження; її дожидали люди цілими гуртами геть за селом, визираючи післанця, що мав принести номер із пошти; її відчитували письменні на цвинтарях під церквою по неділях перед цілою зібраною громадою, що, слухаючи непривичних для себе слів, звісток і порад, забувала про їду й недільний відпочинок. Її слово було святе; кожда громада, де було хоч кілька людей живішої вдачі, вважала собі пунктом амбіції описати в “Батьківщині” свої громадські порядки чи злидні; з якого повіту, з якого кута не було звісток у “Батьківщині”, і то звісток, майже виключно писаних селянами, там люди ходили мов осоромлені на ціле сусідство, на весь край. Зерна духового життя, політичної і національної свідомості, кинені “Батьківщиною” під наші вбогі сільські стріхи, треба вважати одним із найцінніших здобутків нашого відродження. Вони принесли вже й не перестають і досі приносити свої плоди”[272].
У більшості матеріалів газети пропаґувалася ідея національної єдності, класового миру серед українців, розвивалася думка про те, що політичне визволення може стати лише наслідком економічного та культурного піднесення українців, на що й повинна бути спрямована праця патріотів.
У літературній частині газети друкувалися твори Ю. Федьковича, К. Устияновича, В. Шашкевича, А. Чайковського, С. Ковалева, П. Думки. Вміщувала газета переклади з російської (М. Гоголь, О. Кольцов), норвезької (Б. Б’єрстена) та ін. літератур. Редакцією добиралися твори з народного життя, які вібображали побут простолюду.
1886 року існувало щомісячне видання “Додаток до “Батьківщини” літературно-наукового спрямування. Організувала “Додаток” київська студентка, слухачка вищих жіночіх курсів у Києві Олена Доброграєва (1864 – 1888). Вона зібрала кошти серед київської студентської громади і запропонувала до друку твори. У Львові редаґування “Додатку до “Батьківщини” здійснював Василь Нагорний. Тут були вміщені недруковані раніше твори Михайла Максимовича та І. Нечуя-Левицького, популярні історичні нариси “Запорозька спілка”, “Січове товариство”, літературний огляд “Про наше русько-українське письменство”, публіцистичні праці “Чого треба сільській школі?”, “Сільський схід на Україні і його права”, “Волосний схід”, політичний огляд “Що робиться на Україні?”
Найголовнішими співробітниками Ю. Романчука були Антін Дольницький (1853 – 1954) та Михайло Дорундяк (1857 – 1908). Обидва вони належали до світської інтеліґенції, закінчили юридичний факультет Львівського університету. Особливо авторитетною людиною був А. Дольницький, який дослужився до посади судді найвищого трибуналу у Відні. Ще в університеті він очолював студентське товариство “Академическій Кружок” та був редактором його органу журналу “Друг”. Він підтримав Івана Франка та Михайла Павлика в їхньому курсі на зміну програми журналу з москвофільської на народовську.
У газеті “Батьківщина” він виступав під псевдонімом Харко Таран або Х. Нарат. Кожного року він друкував великі статті, що йшли кількома подачами і становили, як правило, юридичний лікнеп для селян. У 1880 році таку роль відіграла стаття “Податок ґрунтовий і новелі о нім”; у 1881 – “Про вивлащення під желізниці”, “Про рекламації податку ґрунтового” і “Такса військова”; у 1882 – “Податок від кас позичкових і оплати від них” і друга стаття “Про вивлащення під желізниці”.
Михайло Дорундяк – довголітній громадський і культурно-освітній діяч Борщивщини, організатор товариства “Просвіта”. У 1886 році він опублікував у “Батьківщині” статтю “Про ліцитацію селянських ґрунтів і як їй зараджувати”.
Ці статті викликали великий інтерес селянського читача, вчили його юридично грамотно захищати себе від панської сваволі, відстоювати свої інтереси у правовій державі, якою безумовно була Австро-Угорщина.
У 1888 – 1889 роках “Батьківщину” редаґував Михайло Павлик, прагнучи надати їй радикального змісту, але наштовхнувся на опір консервативної читацької аудиторії, яка звикла відстоювати свої права у межах легітимності. Відчутна зміна настроїв публікацій відразу позначилася на зворотному впливові: читачів на газету. М. Павликові було відмовлено в співробітництві.
Газета “Батьківщина” протрималася до 1896 року і померла за зовсім іншої суспільно-політичної ситуації, аніж та, що була при її народженні. Вона відіграла свою роль – національного, політичного й культурного пробудження українського селянства й суспільства в цілому. “Батьківщина” відійшла саме тому, що українська журналістика під кінець ХІХ століття вже набрала силу, претворилася на цілу систему видань різного політичного й тематичного спрямування. Авторитетний дослідник української преси Ю. Г. Шаповал вважає “Батьківщину” “підґрунтям до появи найсерйознішого на той час видання – газети “Діло”[273].
На відміну від “Батьківщини”, спрямованої на селянство, “Діло” замислювалося як загальнополітична інформаційна газета, розрахована на широкі кола українства, включно з міською інтеліґенцією, якої ставало чимдалі більше. “Діло” стало другою, поруч з “Батьківщиною” народовською газетою, що почала виходити невдовзі після неї. Її перше число з’явилося 1 січня 1880 року.
Ініціатива видавати “Діло” була висловлена на нараді 36 визначних народовців, що була скликана Ю. Романчуком і В. Барвінським у грудні 1879 року. Назву газети підказав брат Володимира – Олександр Барвінський. “Коли твоя часопись має об’єднати і оживити всіх Русинів добромислячих до спільної праці для добра руского народу, писав він тоді ж у листі до Володимира, – то нехай зветься “Діло”, бо нам треба ділами двигати наш нарід з упадку і здобути пошанованє його прав. Коли сторонники староруської партії виступаєть із словом, то народовці повинні виступати на арені політичній з ділом”[274] (підкреслення О. Барвінського. – І. М.).
Так у самих назвах газет закріпилася семантика дискусії москвофілів і народовців. Було зрозуміло, що в народовський рух приходить нова хвиля діячів, налаштованих на енерґійні вчинки. Нарада завсідчила відмінності в баченні завдань майбутнього друкованого органу. В. Барвінський відстоював ідею політичного часопису, з теоретичним й літературним ухилом. В. Навроцький вказував на непідготовленість інтеліґенції, яку може відштовхнути енерґійна позиція газети, і висловився за помірковану її програму. Більшість підтримала В. Барвінського, правника, що мав на той час 29 років. Після цього він заявив, що кидає адвокатську канцелярію і заради газети готовий узяти на себе редакційну працю. До найближчого співробітництва він запросив Івана Белея, що мав тоді 23 роки. Старші народовці погодилися віддати газету в молоді руки, розуміючи, що долю України мусить творити нове покоління.
Володимир Бравінський зобов’язався працювати без платні, аж поки газета не набуде 300 передплатників. На такі ж умови погодились Ю. Романчук, І. Белей, А. Вахнянин, М. Подолинський, Ю. Целевич. Проф. Д. Гладилович заявив про свою згоду безплатно вести адміністрацію. Для покриття кошту друкарських витрат тут же на нараді була заснована видавнича спілка “Діло” з внеском 50 злотих. Перший внесок до неї склав посол о. С. Качала, який і надалі значними сумами допомагав газеті. Його підтримали кільканадцять осіб.
Українське громадянство виявилося спраглим за таким виданням. Вже 17 лютого 1880 року Володимир Барвінський повідомляв брата Олександра, що “Діло” має 454 передплатники[275]. Воно, разом з газетою “Батьківщина”, склало поважну конкуренцію “Слову” і невдовзі витіснило його з українського інформаційного ринку.
Газета “Діло” – видатне явище в історії української журналістики. Це одна з найстаріших українських газет, що існувала близько шістдесяти років (1880 – 1939). Друга світова війна, що розпочалась 1 вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу, завдала нищівного удару по газеті. 5 вересня 1939 року вийшов її останній номер. Із захопленням Львова Червоною Армією і встановленням у Західній Україні радянської влади газета була заборонена.
В обсяг нашого викладу входить історія газети у перші два періоди її розвитку, що вписуються в хронологію ХІХ століття. Дослідник газети Ю. Г. Шаповал виділив тут перший період: 1880 – 1887 роки, час становленння газети, подолання нею шляху до щоденного видання; другий період: 1888 – 1902 роки, перебування газети під керівництвом Івана Белея, функціонування її як щоденника, з’єднаного з народовським рухом. Цим двом періодам і буде приділена головна увага.
Перші три роки газета виходила двічі на тиждень, у 1883 – 1887 роках – тричі, з 1888 року – щодня. Перерви у виданні були викликані політичними подіями: від 5 вересня 1914 до 15 вересня 1915 років, тобто під час окупації російськими військами Львова, видання газети було перенесене до Відня, де вона мала тижневу періодичність. Її видання було припинене 29 листопада 1918 року після відступу зі Львова українських військ і зайняття його поляками. Період 1920 – 1923 років – час прихованого існування “Діла” під іншими назвами: “Українська думка”, “Громадська думка”, “Український вісник”, “Громадський вісник”, “Свобода”. 1 вересня 1923 року газета вийшла під своєю первісною назвою.
Газету редаґували: В. Барвінський (1880 – 1882). Його несподівана смерть 22 січня (3 лютого) 1883 року, у віці 33 літ, стала важким ударом для газети. Після його смерті редакцію очолив Антін Горбачевський (1856 – 1944). З 26 числа 1884 року редактором став Іван Белей (1856 – 1921). Він залишався біля керма редакції до 1902 року, провівши газету через важкі випробування, фінансові труднощі й забезпечивши її перетворення на щоденник.
З часу своєї появи “Діло” відстоювало ідеологію народовського напрямку, з 1886 року – Народної ради, з 1899 – Української національно-демократичної партії, з 1925 року – УНДО. Але, перебуваючи на платформі названих партій, “Діло” ніколи не було їхнім офіційним органом, часто виступало з конструктивною критикою політики проводу і висловлювало думку внутрішьної опозиції. “Діло” стало всеукраїнським пресовим органом з своєю власною позицією, надавало свої шпальти для вислову своїх позицій різним політичним угрупованням.
Будучи газетою загального типу, “Діло” широко висвітлювало суспільно-політичне життя України по обидва боки російсько-українського кордону, розповідало про всі визначніші події поточної історії: становище галицьких селян, боротьбу країнців за свої політичні права в Австрії та Росії, масову еміграцію, першу світову війну, ровелюції 1905 і 1917 років у Росії. Це була газета, з якої можна було довідатись про примусову колективізацію, про голодомор 1932 – 1933 років, організований у Радянській Україні червоною Москвою, про масові репресії радянської влади проти української інтеліґенції. Можна сміливо твердити, що “Діло” – найповніше джерело з історії української політичної думки.
У перший рік існування В. Барвінський започаткував у газеті рубрики “Наука, штука і література”, “Вісті єпархіальні”, “Переписка редакції”, “Послідні відомості і телеграми”, “Рецензії”, “Господарство і торгівля”, “Справи краєві”, “Сойм краєвий”, “Що пишуть газети”, “Всячина”. У цих рубриках було охоплене все розмаїття суспільної дійсності того часу.
Поруч з широкою інформаційною діяльністю, газета все ж головною складовою частиною своєї діяльності бачила публіцистичну роботу. Місце головного жанру тут посіла велика публіцистична стаття, що подавалася в кілька подач, містила розгорнуту арґументацію. Такі статті часто друкувалися як редакційні, але в багатьох випадках їх писали провідні діячі народовського руху, депутати галицького сейму. Важливу роль в самоусвідомленні українцями програми своєї діяльності відіграли статті о. Степана Качали (1815 – 1888), посла до галицького сейму з 1861 року, “Правно-політичне становище Русинів” (16, 19. 01.; 6, 9. 02 1880), “Австрія, Німеччина і Росія: Погляд на положення політичне” (5 – 22. 03 1880), “До діла!” (7.06 1880), “По вічу” (21. 02 – 28. 03 1881), “Чи примирення партій у нас можливе” (7 – 14. 11 1881), “Хто має перевести згоду між Русинами” (16. 12 1881), “Кілька слів про намір знесення старого календаря” (5.03 1883), “Наші політичні партії” (6 – 18. 02 1886). У публіцистиці о. С. Качали відбивалися засади народовської політики, відстоювалася ідея рівноправності українців з іншими народами Австрії, арґументувалося право українців на самостійний політичний шлях.
Інформаційна діяльність газети, як правило, супроводжувалася роз’яснювальними коментарями, у яких від імені редакції розкривався зміст події для українства, пропонувалися практичні висновки. За приклад тут може правити висвітлення в “Ділі” поїздки цісаря до Галичини. Спочатку газета надрукувала розгорнутий репортаж про подію “Подорож Е. В. Цісаря до Галичини” (23. 07 1880). Але вже в наступному числі вмістила редакційний коментар до події “Політичне значення подорожі Цісаря до Галичини” (26. 07 1880), де розкрила читачам зміст події: увага цісаря до Галичини – це увага до русинів, демонстрація демократизму центрального уряду, який підкреслює рівноправність українців у своїй державі.
Становище народовців визначалося в цей час двома політичними векторами. Вони одночасно перебували в стані вірнопідданства існуючому політичному режимові і в стані опозиції до нього. Перше вони демонстрували у ставленні до центрального уряду й правлячої династії. Друге – у ставленні до найближчої до себе польської адміністрації краю. Дана обставина полегшувала їх ситуацію в тому сенсі, що це не була абсолютна опозиція. У своїй боротьбі на місцевому рівні народовці дуже часто сподівалися на підтримку центру. І сподівалися небезпідставно, бо часто її отримували.
Однією з чільних засад політичної програми “Діла” була засада національної солідарності, виховання в читачів уявлення про єдиний український народ, поважання його цілості навіть за умови відмінності в політичних поглядах окремих його течій і напрямків. З цього погляду непроминуще значення мала ціла інформаційна кампанія, розгорнута газетою навколо судового процесу Ольги Грабар, що тривав від 12 червня до 28 липня 1882 року. Незважаючи на те, що на лаві підсудних опинилися лідери москвофілів, журналісти “Діла” непомильно відчули, що перед Львівським кримінальним судом звинуваченими у державній зраді виявилися не лише конкретні особи, а українці в цілому та їх реальні народні, віросповідальні, економічні та суспільні відносини.
Починаючи від справи села Гниличок, громада якого склала заяву про перехід на православ’я і закінчуючи докладними репортажами із залу суду, “Діло” підтримало українців, попри те, що вони були москвофілами, вимагало до звинувачених справедливості, наголошувало на неприпустимості адміністративного втручання в справи церковні й судочинство, викривало єзуїтську місію, яка силоміць, канчуками намагалася повернути сільську громаду на уніатство, а ще краще й далі – на латинський обряд.
Редакційні статті “Справа православ’я в Глиничках” (9. 01 1882), “Блудні дороги” (20. 01 1882), “В справі Гниличок” (23. 01 1882), “Сарава Гнилицька” 30. 01 1882), “Чи се правда?” (13. 03 1882), “Непокликані місіонери” (17. 03 1882) розкривали порушення конституції, яка гарантувала громаданам свободу совісті, показували брудні методи, якими діяла адміністрація краю.
У п’ятнадцяти числах газети підряд віз 2 червня до 21 липня 1882 року друкувався величезний репортах із залу суду “Процес Ольги Грабар і товаришів про злочин головної зради”, де подавалися звіти про засідання суду з розглядом справи, наводився текст звинувачення, промови адвокатів. Вірна своїм традиціям газета не залишила читача наодинці з інформаційним матеріалом. Із коментарем виступив сам редактор В. Барвінський, подавши його у великій статті “По процесі о головну зраду” (24 – 31. 07; 21 – 25. 08 1882). Нас судять за те, писав В. Барвінський, що ми на своїй правічній землі хочемо залишитися тим, чим є: народом руським; “хочемо стояти за самостійним і успішним розвоєм нашого народу руського і хоронити його від всякого винародовлення, проти всяких кривд і упосліджень, проти всякого гніту” (21. 08 1882).
У тому, що обвинувачувальний вирок не був винесений, велика заслуга газети “Діло” та її публіцистів. Проте надалі розвиток українського руху призвів і до його урізноманітнення. На жаль, “Діло” не завжди виявляло терпимість до інакомислія, продемонстровану в переший період своєї історії, боляче реагувало на появу інших тточок зору і напрямків в українській політичній свідомості.
У цьому ж 1882 році газета почала користуватися матеріаами щойно заснованого журналу “Киевская старина”, передруковуючи на своїх сторінках найцікавіші матеріали з нього. Так 7 квітня тут була подана праця “Тисячоліття Києва”, а в наступному номері (10. 04 1882) – коментар до неї: наш народ “обновляючи тепер своє життя, усе-таки вважає Київ серцем свого духовного життя”.
У цей час розпочалися й безпосередні контакти газети з підросійскими українцями. Як автор “Діла” виступив Володимир Антонович, опублікувавши тут історичну працю про Івана Гонту (17 – 27. 11 1882). Надалі контакти міцніли, до участі в роботі періодичного органу народовців втягувалися нові діячі: О. Кониський вмістив велику рецензію на працю М. І. Петрова “Очерки истории украинской литературы ХІХ столетия” (14 – 21. 04; 10, 12, 30. 05 1884); Олена Пчілка – поему “Козачка Олена” (10 – 27. 03 1884). Тут як письменник дебютував Михайло Грушевський, опублікувавши під псевдонімом Михайло Заволока оповідання “Бехаль-Джугур” (15 – 20. 06 1885).
У 1885 році в газеті “Діло” (№№ 87 – 96) був опублікований нарис І. Нечуя-Левицького “В Карпатах (з мандрівки в горах)”. Описуючи свою поїздку 1884 року на лікування в Щавницю, де тільки-но відкрився курорт, письменник створив взірцевий журналістський твір у жанрі подорожнього нарису, наповнивши його барвистими описами. Українсько-польське порубіжжя Карпат наштовхує його на співставлення одного й другого народів і роздуми про польську політику в реґіоні. Дві ідеї є особливо дорогі для автора.
Перша ідея, яку розвиває І. Нечуй, – безплідність полонізації та латинщення русинів на тлі зубожіння питомого польського населення Карпат. “Польські пани краще зробили б, – писав І. Нечуй-Левицький, – якби завдали собі гуманне завдання обчистить оту грязь, навчити польських карпатських хлопів ставити печі, робить виводи-димарі, держати в чистоті хати, будувать кращі хати, пекти людський хліб, а не якісь глевкі коржі з житнього та вівсяного борошна. Підняття народного добробуття, народна просвіта – були б багато вищими завданнями для польських панів, ніж надаремна й непотрібна іграшка в полонізацію галицьких українців”.
Друга важлива думка письменника – єдність культурного простору України. В українському селі Шляхтова в Карпатах автор оглядає церкву, де олтареві старі люди налічують триста років. “На мене зараз повіяло давньою давниною, – розповідає він про свої враження. – Іконостас, образи, живопис на стінах, штучна різьба на іконостасі були такі древні, такі старі, які я ледве пригадав собі, як бачив такі самі в українських стародавніх церквах, ще бувши малою дитиною, і котрих вже не можна знайти на Україні і з свічкою серед дня. Мені здалося, що несподівано вернулись мої давні дитячі літа, коли мене мати водила у нашу стеблівську (в Канівщині) стару церкву”.
Спираючись на власні враження, пропонуючи читачам свої документальні свідчення, І. Нечуй утверджував важливу народовську ідею єдності українського народу, незважаючи на його величезну територіальну розселеність і політичну розчленованість. Якщо в карпатській і наддніпрянській церкві стоїть однаковий іконостас, то це – найкраще свідчення етнічної єдності того люду, що ті церкви побудував.
Ці ідеї І. Нечуя-Левицького відповідали програмі видання, на живих, конкретних прикладах переконували читача в необхідності відстоювати свій український світ, будили в ньому гордість за його красу і велич, народжували почуття соборності України.
У 1887 році газета вдалася до такого сміливого кроку, як публікація в перекладі українською мовою цілого роману М. Костомарова “Чернігівка” (20. 06 – 4. 08). Твір вийшов у світ 1881 року в Росії і був невідомий галицькому читачеві. Тимчасом він зображав на матеріалі історії ХVІІ століття перші сутички на суспільному й побутовому ґрунті українців і росіян, породжені різними національними характерами цих народів.
У вересні 1882 року, після занепаду журналу “Світ”, розпочалося співробітництво з газетою “Діло” Івана Франка. Він прийшов до редакційного активу на запрошення Івана Белея, з яким спільно здійснював видання “Світу”. Свої статті та оповідання І. Франко друкував або анонімно, або під своїм знаменитом псевдонімом Мирон*** (М***). 1 вересня 1882 року в газеті з’явилася його перша стаття “Галицька індемнізація”, присвячена проблемі відшкодування з державного бюджету шляхті скасованих кріпосних повинностей. Стаття являла собою значну за обсягом і глибиною дослідницьку працю І. Франка. Вона розтяглася на чотири подачі (1 – 15. 09 1882).
Як письменник І. Франко опублікував тут три оповідання: “Цигани” (18, 22. 11 1882), “Грицева шкільна наука” (19. 04 1883), “Пироги з черницями” (6. 05 1884). Лише перше з них ще демонструє перебування письменника в межах натуралізму. Тут відображена доля циганської родини, яка слухняно виконуючи наказ жанрарма, не може залишити тимчасового притулку в горах і замерзла в печері. Натуралістична картина злиднів, нужденного побуту виклакала співчуття до безневинно загиблих, провина за смерть яких покладалася на представника влади. Разом з тим за оголеною тенденцією не стояли виразні людські характери, які були позначені ескізно.
Зате друге оповідання саме завдяки мистецтву характеротворення увійшло до класики, передруковувалося в багатьох книжках І. Франка, ще в 1880 – 1890-х роках двічі перекладалося для російської преси. Образ малого Гриця, духовний горизонт якого обмежений спілкування з гусячим стадом, симпатичного у своїй дитячій наївності, припав до душі читачам. Позбавлене чуйності й уваги до окремої особистості шкільне навчання не здатне розширити його обрії. Гриць вивчився в школі тільки фрази: “А-ба-ба-га-ла-ма-га”, яку в одну мить перейняв від нього гусак у стаді, куди Гриця повернув батько після невдалої спроби зробити з нього пана, вивчити на попа.
Третє оповідання являло собою колоритну сценку з єврейського побуту. В її основі – теж відображення дитячої психіки. Малого Лейбуню наполегливо й старанно навчають, що з нього має вирости зразковий “Gecsheftsmann”. І коли батько запропонував йому гроші за смачні пироги з чорницями, він відразу погодився їх узяти. Але пирогів усе ж хочеться, і Лейбуньо, розплакавшись, пожалівся матері на батька, але та відповіла йому ляпасами: коли продав, то не жалкуй! Теж своєрідна “Грицева шкільна наука” по-єврейськи. Це оповідання теж мало успіх, перекладалося для польської преси.
Оповідання І. Франка, друковані в “Ділі”, засвідчили його відхід від натуралізму, рух у напрямкові пошуку відтворення в літературі виразних людських характерів, яскравих ситуацій, у яких ці характери самодостатньо розкриваються; засвідчили розуміння того, що не оголена тенденція, а пластично зображені картини дійсності повинні складати зміст художньої літератури.
Але найважливішу частину праці І. Франко присвятив “Ділові” не як письменник, а як журналіст. Ю. Г. Шаповал цілком слушно вказав на наявність у “діловій” публіцистиці І. Франка двох циклів: економічного та історико-філософського[276]. З таким розподілом можна цілком погодитись, хіба що уточнивши назву другого циклу. Той напрямок, що представлений статтями цього типу, краще назвати історіософською публіцистикою.
Економічна публіцистика І. Франка присвячена аналізові бюджетної політики Австрійської держави та бюджетної політики Галицького урядування, розглядові найважливішого для українців аспекту – фінансування з державного бюджету освіти, а також тих господарських аспектів, які визначали життя українського селянства в Галичині.
Цю проблематику І. Франко відпрацьовує з сумлінністю журналіста наполегливо й послідовно. Дві особливості відзначають економічну публіцистику Каменяра: широке використання статистики і глибокий історизм. Справу полегшувало те, що статистична робота в Австро-Угорщині тих часів була налагоджена виключно добре. Статті рясніють цифровими викладками, глибоко арґументують Франкові висновки.
Наприклад, статтю “Галицька індемнізація” він почав розділом “Скасування панщини”, у якому розповів про поетапний рух дому Габсбургів до ліквідації рабства, заміну кріпацтва на панщину і скасування цієї останньої в процесі революції 1848 року. Він висвітлив опір панства, яке вважало себе ушкодженим таким урядовим рішенням. У розділі “Закони індемнізації” публіцист докладно розглянув цісарські патенти, які передбачали відшкодування панству його збитків за ліквідацію панщини. Далі з цифрами і руках І. Франко довів, що тягар індемнізаційного боргу не дає можливості розвиватися Галичині. Тим більше, що платять його українські селяни на користь польських панів. Містить його стаття і прагматичний висновок: пани повинні відмовитися від свого права на індемнізацію, подарувати борг селянам. Це стане поштовхом для розвитку краю.
У статтях “Сила податкова Галичини” (22 – 29. 01 1883) і “Що коштують наші школи” (8 – 10. 02 1883), які складають дилогію, І. Франко навів усі цифрові дані, що характеризують державний бюджет 1883 року, а потім роз’яснив, які суми витрачаються на освіту. “З тої суми випадає на Галичину 1 453 141 з. р., або 11,4 %, цифра непропорціонально низька в порівнянні до людності і обшироності нашого краю, котрий, як звісно, творить четверту часть держави” (8. 02 1883).
Відстоювання економічних інтересів Галичини, вимога виділяти для краю належне фінансування – головні ідеї І. Франка в цьому циклі його публіцистики. З економічною публіцистикою тісно пов’язані й історіософські ідеї І. Франка. У статті “Наше теперішнє положення” (17 – 26. 02 1883) він розвинув думку, що український народ без набуття політичної свідомості, без утворення політичної організації не зможе покористуватися навіть мінімальними економічними здобутками: він буде платником податків, з яких користуватимуться інші. “Як довго ми не становимо політичної сили, т. є. як довго у нас нема доброї, вишколеної організації народної, так довго ми eo ipso слабі, так довго будемо нічим, як тільки misera contribuens plebs, – так довго верховодячі партії – будь вони собі поляки, жиди чи хто там буде стояти наверху – будуть за наші гроші купувати собі уступства у центрального правительства і будуть ті уступства, розуміється, повертати нам же на шкоду” (17. 02 1883).
Головна ідея історіософської публіцистики І. Франка полагала в доведенні неможливості відродження історичної Польщі. Блискучим твором з цієї тематики є стаття “Наш погляд на польське питання” (№№ 36 – 39 1883). У ній настільки віртуозно й переконливо доводилася авторська ідея, що кінець статті був сконфіскований польською цензурою: польська адміністрація злякалася могутньої сили публіцистичного слова українського журналіста.
Поляки кілька століть витратили на те, щоб знищити, адаптувати в себе український світ. Вони побачили в цьому свою історичну місію і фатально помилилися. Насправді, розквіт польської держави відбувся тоді, коли вона затулила собою слов’янский світ від німецької навали. У цьому й полягало історичне завдання поляків. Але під тиском німців і з остраху перед їхньою потугою вони перейшли на католицтво, а придбання великих територій на сході розпалило їхні апетити. Решту своєї сили вони витратили на те, щоб ці території утримати в складі своєї держави, тим самим позбавивши себе можливості для саморзвитку. З цієї історичної арґументації витікав сучасний політичний висновок: “Голошення ідеї історичяної Польщі в наших часах, а особливо на непольських землях, є ділом політично безрозумним, з етнографічних взглядів безпідставним, ба навіть для самої польської народності дуже шкідливим, отже ж, і непатріотичним” (1883, № 36. Тут і далі підкреслено автором. – І. М.).
Аналізуючи ідеологію партії змартвихвстанців у статті “Воскресеніє чи погребеніє?” (9 – 21. 02 1884), І. Франко довів безплідність і марність їх намагань. Відродженнню підлягає етнографічна Польща; реставрація історичної Польщі під гаслом “od morza do morza” – акція приречена на поразку. У статті “Глухі вісті” (1. 01 1883) публіцист писав: полякам треба зрозумівти, що “Польща есть – польський люд, і що де того люду нема, там і Польщі нема, а де її нема, там її ніяки заходи воскресити не зможуть”.
Кожний народ, що виборює собі свободу, будить до себе симпатію, твердив І. Франко. Так було завжди і скрізь. Але ми будемо ворогами усяких прагнень піднесення одного народу одночасно з поневеленням другого. “А реставрація Польщі, – провадив далі публіцист, – так як її понимають наші поляки-шовіністи, опирається іменно на такім поневоленні других племен: малоруського, білоруського і литовського. З тої причини ми єсьмо і мусимо бути її ворогами, під загрозою зради головної нашій власній народності”.
Допомоги в піднесенні українського народу, за думкою І. Франка, він не діждеться ні від державної влади, ні від адміністрації краю; він мусить зайнатися цим сам. Але народ мусить бути керований своїю інтеліґенцією. Вона є стрижень, довкола якого групуються маси. А організацією інтеліґенції має зайнятися партія, яка б стояла на загальнонародній платформі. Такий практичний шлях накреслював І. Франко для відрождення українського народу.
Співпробітництво І. Франка з газетою “Діло” припинилося в січні 1885 року. У газеті “Kurjer Lwowski” 15 січня він опублікував статтю “Галицьке українофільство (Відповідь на “Уваги русина”)”, що була реплікою публіциста в задавненій полеміці. Ще в листопаді 1884 року (8, 9, 18, 19, 41, 23, 26) у цій же газеті анонімно була опублікована велика стаття Михайла Павлика “Москвофільство і українофільство між українським народом в Галичині і на Буковині”. Знадобилося трохи більше місяця, щоб народовці відгукнулися в “Кур’єрі львовському” на анонімну статтю “Увагами Русина” (9, 10. 01 1885). На цю статтю і відповідав І. Франко.
Поета зачіпили особисті звинувачення в “Увагах Русина”, а також закиди на адресу численних представників свого покоління. Автор “Уваг” назвав його “радикалістом і раціоналістом найчистішої води”, нагадує І. Франко. Але який зміст цих слів? Радикалізм – “це спосіб мислення, який прямує до суті кожної справи, до природних наслідків кожної думки”. А раціоналізм – “це прагнення, щоб нашими думками і діями керував розум”. То чи ж ганебно бути радикалістом і раціоналістом? – запитував здивовано І. Франко.
Натомість Русин вимагав “щоб усі теорії “купки червоних радикалів і раціоналістів” були виключені з національної праці, і радів, що “правлячі сфери з самого початку відібрали купці радикалів охоту прапагувати свої марення”. Окрім того, що в цьому вислові схвалювався процес над І. Франком і М. Павликом 1877 – 1878 років, він зачіпав й багатьох інших діячів. І. Франко твердив, що “саме я й купка червоних радикалів” спільно з покійним В. Барвінським у 1879 і 1880 роках працювала над виданням “Правди”, а пізніше – “Діла”; до неї належить І. Белей – нинішній редактор цієї газети.
“Інша річ, – писав далі І. Франко, – що ці радикалісти, незважаючи на свій “холодний радикалізм і якнайдалі просунутий раціоналізм”, більше люблячи свій народ і справу його розвитку, ніж будь яких осіб, не бачать в п. Барвінському якогось пророка чи месію (…)”. Джерело галицького українофільства – Шевченко, “якого старші галицькі українофіли вшановували як святого і як національного пророка”. Це з його творчістю в Галичину прийшло українофільство у своєму найнижчому варіанті – хлопоманства. Але Русин не знає цього і твердить, що примари радикалізму й раціоналізму в Галичину заніс М. Драгоманов під час свого перебування у Львові.
Зовсім ні, відповідає І. Франко. По-перше, якщо й заніс, то зі сторінок органу народовців “Правди” 1873 – 1874 років, де друкував свої програмові праці. По-друге, “що то за звір та драгоманівська пропаганда? – запитивав І. Франко і відповідав: – Це ні більше ні менше як пропаганда саме ідеї національної окремішності України і необхідності, щоб українська інтелігенція служила українському народові саме своєю інтелігентністю, тобто своїм розумом, наукою”. До цього І. Франко додав дотепне зауваження, що Русин “сам може хизуватись хібащо тим, що у своєму житті не прочитав стільки, скільки написав Драгоманов, а не продумав і сотої того частини”.
Стаття І. Франка справила враження вибухлої бомби. У ній багато що було неприйнятне для позиції народовців: і поборення авторитету В. Барвінського, і піднесення М. Драгоманова, і оголошення того, що народовці самі спричинилися до поширення ідей М. Драгоманова в Галичині, і оголошення, що саме “купка червоних радикалів і раціоналістів” зараз видає “Діло”, бо до неї належить І. Белей. Переляк і обурення народовців було таким, що вони усунили І. Франка від співробітництва в “Ділі”, “Зорі” і заборонили йому навіть заходити до львівської “Просвіти”.
Проти І. Франка розпочалася ціла кампанія в народовських колах, що закінчилася витісненням його на деякий час з української журналістики. Ображений І. Франко пішов “у найми до сусідів”. Він знайшов притулок і заробіток у польському часописі “Kurjer Lwowski”, співробітництво з яким розпочав 1885 року, а потім пропрацював у ньому кореспондентом десять довгих років (1887 – 1897).
Вихід І. Франка зі складу співробітників “Діла” завдав удару по українському виданню, хоча й не зміг зупинити його розвитку. Навколо газети продовжують згромаджуватися провідні українські сили. 1885 року тут друкується передрукована з “Киевской старины” велика розвідка “Польсько-руські взаємини ХVІІ віку в сучасній польській призмі” В. Антонович (21. 05 – 13. 06). Поштовхом до написання праці послужив роман Г. Сенкевича “Вогнем і мечем”. Український науковець вступив з польським письменником у дискусію. На підставі численних документів він довів, що козаки були оборонцями південних кордонів Польщі, приносили перемогу польському війську тоді, коли виступали його союзниками, але піднімалися на захист національної ідентичності, як тільки поляки намагалися потоптати козацькі вольності і принизити національну гідність українців.
Газета приділяла увагу проблемам етногенезу, націософії, сподіваючись, що сформована на реалістичних засадах історична свідомість стане запорукую сучасного піднесення національного духу українців. 1886 року тут опублікував велику працю “Русини під взглядом етнографічним, язиковим, історичним і літературним” О. Огоновський (15. 02 – 22. 03).
13 грудня 1886 року у газеті була опублікована програмна заява “Від редакції”, у якій проголошувався курс поглибленого впливу на маси “от Сяну і Карпат аж поза Дніпро”. “Діло” вже відчувало себе найбільшим українським часописом. 1887 рік пройшов під знаком нагромадження сил, а вже в наступному 1888 році “Діло” стало першою українською щоденною газетою. Розпочався новий період в його історії.
Перетворення газети на щоденник спричинилося й до змістовних трансформацій в інформаційній діяльності. Більшу питому вагу зайняли від цього часу інформаційні жанри, розширилися рубрики “Телеграми “Діла”, “Перегляд політичний”, “Дописи з провінції”, “Вісті з України”, друкувалися репортажі із сесій парламенту, крайового сейму, судових засідань, зборів громадських організацій, партій та наукових товариств. Завдяки щоденному виходові газети зросла оперативність повідомлень, газета здобула можливість провадити справжні інформаційні кампанії, тобто відстежувати певні події в часі. Поруч із жанром репортажу на чільне місце висунувся жанр звіту. Поважну роль відігравала хроніка.
Так, у 1888 році газета подала звіт “Загальні збори “Народної Ради” (22 – 29. 01), на яких було заманіфестоване це політичне товариство і прийнята “Народна програма Русинів Галицьких”. “Діло” відстежувало матеріали судових засідань, що мали політичний підтекст і зачіпали права й інтереси українців. Хроніка “З судової зали” (11 – 15. 06 1893) розповідала про процес над художниками К. Устияновичем і С. Томасевичем, що були звинувачені в підбурюванні людей проти існуючого політичного режиму. Їх “злочин” полягав у тому, що в розписі церкви села Бутин в зображенні пекла у відповідності з народною традицією у казанах кипіла польська шляхта і ксьондзи, а дрова носили українські селяни.
Зразком хроніки є цикл “Листи з виставки” (13 – 30. 07; 1 – 25. 08 1894), у якому описувалося крайова виставка, що мала продемонструвати історичне минуле й сучасне життя Галичини. Описуючи діяльність виставки, де щодень відбувалися якісь події, “Діло” показувало павільйон руських товариств, українські матеріали в етнографічному відділі, але й шкодувало водночас, що гідного представлення українці на виставці не здобули.
“Діло” завжди брало активну участь у виборчих кампаніях, проводячи широку агітацію за українських кандидатів в посли і висвітлюючи хід виборів. Особливої гостроти ситуація набула в 1897 році, коли українські селяни села Чернів рішуче виступили проти цинічної фальсифікації наслідків голосування. Газета в цей час відкрила рубрику “З руху виборчого”, у якій містила репортажі: “Криваві вибори в Черневі” (17. 02), “Ситуація стає поважна” (17. 02) та відозви: “Відозва до всіх виборців, а особливо селян та міщан” (19. 02), “Пересторога до наших виборців” (25. 02), “Відозва” (1 – 4. 03). Незважаючи на активність українців, жаданих результатів вони не домоглися. Навіть Ю. Романчук цього разу не пройшов до парламенту. У статті “Для нас Русинів кампанія виборча уже скінчилася” (6. 03) газета розповіла, що перемогу поляків знову забезпечили військо та жандармерія, вибори проходали “з проливом крові, з сотнями ув’язнених, з грубим тероризмом, з вопіюючими надужиттями та з крайньою деморалізацією”.
Через кілька місяців розпочалися судові процеси над селянами, що протестували проти політичної дискримінації під час виборів. “Діло” розпочало інформаційну кампанію по висвітленню цих процесів у репортажах із судових засідань: “Про криваві вибори в Чернаві” (7 – 21. 06 1897) і “Процес проти 82” (10 – 21. 06 1897).
Таким чином, перетворення на щоденник дозволило газеті розширити інформаційні функції, більш глибоко відображати сучасність, втручатися в щоденні справи, вимагати від урядових структур реакції на свої виступи.
Посилення інформаційної діяльності не призвело, однак, до послаблення публіцистичності, функції формування громадської думки. Більше того, зростання періодичності дало змогу друкувати більші за обсягом публіцистичні праці, вплив яких на суспільну свідомість був істотним і поважним. Важливу роль газета відводила формуванню історичної свідомості, вбачаючи у ній фундамент політичного світогляду. Важливе місце займала в часописі історична публіцистика Ом. Партицького, зокрема його статті “Гуни – предки Русинів” (11 – 17. 05 1890), “Де була європейська правотчина Слов’ян?” (6 – 22. 06 1891), “Галичина й Поділля в ІІ віці по Христі” (18 – 30. 11; 4 – 9. 12 1891), “Германські впливи на наш народ в ІІІ й ІV віці по Христі” (22 – 30. 06 1892), “До історії перших Рюриковичів” (21 – 27. 01 1893), “Звідки пішла назва “Бойки”? (14, 15. 11 1894) , “До розправи о “Бойках” (23. 11 1894).
Прграмовою для “Діла” в першій частині другого періоду стала дискусія з О. Пипіним, який у журналі “Вестник Европы” (1890, № 9) подав негативну рецензію на другий том праці Ом. Огоновського “Історія літератури руської”. Рецензія стала фактом і галицького культурного життя, оскільки була передрукована москвофільською газетою “Червоная Русь” з купюрами, що посилило її неґативний зміст. Знаменитий автор “Истории славянских литератур” на цей раз був уведений в оману заголовком книжки, не помітив, що слово “руської” написане з одним “с” у значенні “української”. Він напосів на Ом. Огоновського, звинувативши його в науковій несумлінності. Мовляв, він частину хоче видати за ціле, хатню писемність для домашного вжитку прагне увести в коло світових літератур і створити її історію. За О. Пипіним, Ом. Огоновський написав історію неіснуючої літератури.
Реакція “Діла” не забарилася. Спочатку сам Ом. Огоновський вмістив тут працю “Моєму критикові: Відповідь А. Пипіну на йогу статтю “Особая история русской литературы” (24 – 30. 11; 1. 12 1890). Він розбив арґументацію А. Пипіна цитатами з його власних наукових праць. В “Історії слов’янських літератур” він сам визнавав і право кожного народу на літературний розвиток, і існування української літератури. А тепер, коли ця література зросла настільки, що знадобилася її багатотомова історія, то він заперечує її наявність.
Особливо глибоко викрив наукову безґрунтовність О. Пипіна І. Нечуй-Левицький у праці “Українство на літературних позвах з Московщиною”, яка під псевдонімом “І. Баштовий” тридцять один номер поспіль (20. 03 – 29. 04 1891) друкувалася в газеті “Діло”.
О. Пипін проповідує злиття літератур, не визнає право української літератури на вільний розвиток; тим самим він підтримує російський цваризм і солідаризується з ним, відзначив І. Нечуй. Російський учений дивується, чому це Львів став центром творення української літератури. Але ж це сам царизм винен у тому, відповідає критик. Росія виперла центр українського культурного руху за кордон, не давши стати ним ні Києву, ні Харкову, ні Одесі. І. Нечуй вперше вказав на економічну вигоду для росіян знищення українського слова. М. Некрасов нажив з редаґування “Современника” міліон. Але ж цей журнал передплачувався, здебільшого, в українських губерніях, бо природа не визнає вакууму; на місце знищеного свого запровадилося чуже слово.
Найважливіша ідея, яку розвинув І. Нечуй, сперта на ідеологію М. Костомарова й І. Тена. Народ і його мова не є випадковими явищами. Вони народжені землею, яку займає народ. Українців не можна асимілювати, бо сама земля українська родить українців. Під цим кутом зору марними й приреченими на поразку виглядають усі зусилля знищити українців, оголосити, що їх немає.
І ще одна програмова думка, висловлена І. Нечуєм, пасувала до програми українського часопису. Бездержавність українського народу не є перешкодою для створення ним своєї літератури і культури. У світі багато народів, що перебувають у такому ж політичному становищі: поляки, чехи, серби. Але вони мають свої літератури. Маємо й матимемо її й ми, заявив І. Нечуй. Уже в Галичині створені умови значно кращі, ніж у Росії, для розвитку української духовності.
Праця І. Нечуя вщент зруйнувала концепцію О. Пипіна, неспростовно довела штучність і неприродність ідеї вигаданого провінціалізму й відсталості української літератури. О. Пипін мовчав і не відповідав опонентам. А дискусія, так необачно розпочата ним, не закінчилася в Україні, а призвела до посилення роботи українского духу над виробленням ідеології української державності, яка мусить слідувати за культурним відродженням народу[277].
Поруч з розвитком програмової публіцистики газета пильно стежила за сучасним політичним життям. Жодна істотна подія не пройшла повз увагу її новинкарів. “Діло” висвітлило створення у Львові 5 жовтня 1890 року Русько-Української радикальної партії (РУРП), опублікувавши 6 жовтня її програму, підписану С. Даниловичем, Є. Левицьким, М. Павликом, І, Франком, Р. Яросевичем. Програма ставила завдання зміну способу виробництва на засадах наукового соціалізму, колективної організації праці й колективної власності на засоби виробництва. У статті “Про програму радикалів” (8. 10 1890) газета висловила свою позицію щодо неї, зокрема наголосила на приорітетності для українців національної ідеї, на неможливості застосувати до галицької дійсності теорій, що виросли на європейському ґрунті. А в підсумковій статті “Наша ситуація” (3, 5, 6, 24. 12 1890) , що завершала рік, “Діло” відкрито закликало читачів “не йти за ложними пророками”.
Так само старанно часопис висвітлив і проголошення “Нової ери”, опублікувавши 15 лиспотада на першій сторінці виступ Ю. Романчука в крайовиму сеймі з викладом її засад. “Діло” стежило за розвитком подій у статтях “Послідні події в галицькім соймі і в руськім клубі” (19. 11), “Руські посли соймові у клубі і в соймі” (20. 11), які полягали в тому, що позиція лідера дістала схвалення у виступах інших послів. У передовій статті “Програма Романчука” (23. 11) “Діло” заявило про свою підтримку акції і закликало до цього своїх читачів. Після цього газета надрукувала добірку листів, які стали надходити до газети “Письма признання послові Романчукові і його товаришам-одномишленникам” (23. 11; 4, 5, 13. 12 1890). Симпатична теорія наштовхнулася, однак, на опір поляків при запровадженні в практику. Відстежуючи події в крайовому сеймі, газета вчасно сповістила й про провал політики “Нової ери” і відмову від неї провідних українських діячів.
“Діло” широко висвітлило й зародження нового політичного об’єднання Української національно-демократичної партії на з’їзді і грудні 1899 року, де була вироблена нова спільна платформа для Народної Ради і правого крила РУРП. До обраного на з’їзді Народного комітету увійшли Ю. Романчук, О. Борковський, В. Нагорний, Е. Озаркевич, І. Белей, О. Стефанович, О. Темницький, М. Грушевський, Е. Левицький, К. Левицький, В. Охримович, Д. Савчак, І. Франко, про що газета повідомила в редакційній статті “Народний з’їзд” (15. 12 1899).
Систематично повідомляло “Діло” про міжнародні події та вміщувало аналітичні матеріали, які орієнтували в процесах світової політики. Про ґрунтовність цього напрямку роботи свідчить стаття “З соціал-демокраитчної партії Німеччини” (7, 21, 27, 28. 08; 11, 15, 22, 24, 29, 30. 09; 2, 5, 9, 13, 24, 26. 10 1899).
До числа найважливішого тематичного напрямку “Діла” увійшла у цей час економічна тема. Тут газета вдавалася не тільки до констатації тяжкого становища селянства “Письма із села в справах економічних” (6, 12, 31. 03 1890), “Гадки про економічний бит народу” (26, 27. 05 1892). Редакція віддавала перевагу висвітленню тих процесів, що допомагали селянству підвестися з нужди, зміцнітися: “Меліорація, парцеляція і кредит селянський” (13, 17, 20. 04 1892), “Загальні збори членів товариства “Дністер” (21. 04 1894), “Австрійська реформа податкова” (18 – 22. 11 1896).
Наслідком скорочення площі селянських господарств стала трудова еміграція, що почалася наприкінці 1880-х років. Родини виїздили як на Захід, в Америку, так і на Схід, у Росію. Відтоді “Діло” постійно приділяло увагу переселенцям. Польська й німецька преса намагалися пов’язати ці процеси з російською агітацією серед русинів. Але автори “Діла” розкрили справжні причини еміграційного руху, які полягали в убожестві господарств, економічній безправності селян. Про це йшлося в статтях “В справі еміграції селян до Росії “ (5 – 31. 10: 2 – 18. 11; 1, 7. 12 1892), “Може, отсе причини еміграції?” (25. 11 1892) та ін.
Традиційною увагою часопису була огорнута тема шкільництва. Тут було багато проблем. Із 30 державних гімназій Східної Галичини лише 2 були українськими. В інших українці могли розраховувати лише на українські паралелі. Законопроект, що до кожного скликання крайового сейму вносили українські посли про обов’язкове вивчення в середніх школах двох мов: української й польської, – наштовхувався на шалений опір польської більшості. Зміна до закону про мови вже була одного разу ухвалена крайовим сеймом, але вона не виконувалася на практиці, що через десять років з сумом сконстатувала газета в статті “По десяти роках” (3. 01 1896). Освітні проблеми жваво обговорювалися в статтях “Відозва Руського Товариства Педагогічного” (29. 03 1889); “Шкільництво галицьке в бюджеті державнім на 1894 рік” (16. 03 1894), “Петиції галицьких вчителів народних в раді державній” (21. 03 1895), “Коли буде руська гімназія в Тернополі” (30. 06 1898).
Стаття “Страшне переслідування учнів-Русинів Поляками в гімназії бродській” (26. 01 1898) розповідала про такий епізод: директор гімназії в Бродах, поляк за походженням, не прийняв до навчального закладу дітей-українців, порадивши батькам, “щоби дітям своїм дали в руку ціп, плуг або батіг, аби ужили їх до возіння гною”. Висвітлення таких випадків у пресі виставляло на загальний сором носіїв таких думок і авторів висловлювань. Чим далі, то вони ставали все більш неможливими, бо піддавалися загальному осудові як цілком неприйнятні в демократичній державі.
“Діло” боролося за український університет у Львові, відкриття в ньому українських кафедр; широко коментувався приїзд до Львова для викладання української історії учня проф. Вол. Антоновича – проф. Михайла Грушевського, охоче надавалися сторінки для його наукових праць. Так, зокрема, тут був опублікований “Вступний виклад проф. М. Грушевського з давної історії Руси, виголошений у Львівському університеті 30 вересня с. р.” (11 – 13. 10 1894).
Слід зауважити, що вже за межами описуваного періоду робота українства в галузі освіти почала давати безпосередні наслідки. На початку ХХ століття боротьба за Львівський університет загострилася настільки, що пролилася кров. 1912 року було вбито студента Адама Коцка, який протестував проти ігнорувань справедливих вимог українців. Так не могло тривати без кінця. Уряд прийняв рішенні з 1 вереся 1914 року передати Львівський університет українцям. Але тоді, коли це мало здійснитися, Львів уже перебував у межі бойових дій, на початку вересня він був захоплений російським військом, яке вчинило погром усіх українських культурно-освітніх установ і організацій. Так тоді цей намір і не був здійснений. Хай цей приклад засвідчить той факт, що наслідки в історії журналістики бувають віддалені від причин багатьма роками, необхідна наполеглива щоденна праця, щоб суспільна свідомість дозріла до певних ідей і вони, оволодівши спільнотою, запрацювали на практиці.
Будучи інформаційною політичною газетою, “Діло” багато уваги приділяло розвиткові літератури, друкуючи як художні твори, так і літературну критику. З творів світової літератури найбільше “пощастило” І. Тургенєву, М. Салтикову-Щедріну, А. Чехову, В. Короленкові, Г. Мопассану. Так, зокрема, з творчості І. Тургенєва в “Ділі” були опубліковані оповідання “Годлинник” (8 – 20. 02 1890), “Муму” (21 – 26. 02 1892), “Сільський король Лір” (24 – 31. 05; 2 – 23. 06 1893), з М. Салтикова-Щедріна – “Баран-нетямущий” (1. 10 1891), “Княгиня Анна Львівна” (4 – 13. 11 1893), “Осел-меценат” (15, 16. 01 1897), з А. Чехова – “Подія” (1. 09 1897), з В. Короленка – “Дивна” (25 – 29. 09 1893), “Приймак” (28. 01; 1. 02 1895), з Г. Мопассана – “Чорт” (9. 04 1892), “Хворі” (30. 04 1892), “Боягуз” (13. 05 1892), “Каліка” (1. 12 1893).
Проте чимдалі все більше з’являлося творів української літератури, як-от: “З нових поезій П. Куліша” (27. 10 1894), О. Маковей. Дитина: Поезія” (9. 11 1894), Г. Барвінок “Русалка” (18 – 27. 10; 2 – 18. 11 1895), Б. Лепкий “Настя: Образки з сільського життя” (26 – 29.02 1896), “Нездала п’ятка: Нарис” (15. 05 1896), Т. Бордуляк “Іван Бразилієць: Оповідання” (7 – 29. 01; 1, 3. 02 1899), В. Стефаник “З “Синьої книжечки” (26. 06 1899). Представляючи на своїх сторінках класику реалізму, газета сміливо надавала місце й модерністам, що шукали нових шляхів до відтворення життя. Такими, зобрема, були твори Б. Лепкого, Т. Бордуляка, В. Стефаника. Газета засвідчила прихід в українську літературу нового покоління письменників, що заперчечували стару оповідну манеру в дусі народницького реалізму, прагнули до опанування нового рівня художнього мислення.
Газета прагнула проаналізувати літературний процес в літературній критиці, вміщували рецензії на помітні явища літератури, а також оглядові статті. Ними починався кожен рік існування газети. Найбільш помітними є огляди В. Щурата “Наш літературний рух в 1894 р.” (5, 14, 23. 01 1895) та І. Франка “Українсько-руська література й наука в 1899 р.” (3. 01 1900).
З цим, останнім, у “Діла” складалися непрості стосунки. Розлучиішись з І. Франком у 1885 році, газета не переставала стежити за його творчістю. Її автори щиро раділи з появи драми І. Франка “Украдене щастя” (1893) і присудження цій п’єсі премії на крайовому конкурсі (6. 11 1893). Але газета різко негативно зустріла книжку польських перекладів І. Фрака “Галицькі образки” (1897), де була вміщена передмова “Дещо про себе самого”. Довго затримувану книжку випустили поляки, аби помститися І. Франкові за його статтю про А. Міцкевича “Поет зради”.
У передмові втомлений боротьбою з галицьким ретенством поет писав у відчаї: “Не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що би мав їх любити, незважаючи навіть на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони, не раз з найкращим наміром, вбивали мені під шкіру”[278]. “Чи, може, маю любити Русь як расу – цю расу обважнілу, незграбну, сентиментальну, позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту?”[279].
“Діло” не пробачило І. Франкові цих слів, а відгукнулося на них редакційною статтею “Смутна проява” (1. 05 1897). Стаття друкувалася як редлакційна, але було відомо, що її написав для “Діла” Ю. Романчук. Посол докоряв поетові за егоїзм, за брак патріотизму, радив йому усунутися від громадської й політичної діяльності, навчаючи його любити батьківщину, якою б вона не була. Але, васне, І. Франко говорив саме про це: про свою любов до України. Він відповів Ю. Романчукові віршем “Сідоглавому”, включивши його до наступної своєї збірки “Мій Ізмарагд” (1898).
Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, –
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала, –
писав поет у цьому вірші. Підтекст твору розставляв усе на свої місця: нелюбов поета оберталася великою любов’ю до України, а його критика на адресу галицької громади виглядала справедливою і обґрунтованою.
Так само нетерпимість до інакомислення виявило “Діло” в ставленні до свого колишнього автора О. Барвінського (Скінчений рахунок. – 23. 10 1897) і навіть в некролозі по померлому П. Кулішеві, де В. Щурат виставив його зрадником, що “зломив українське перо”.
З іншого боку, “Діло” не стояло на місці в своїй позиції, визнавало великий талант і глибокі знання І. Франка, про що свідчить запрошення його зробити огляд української літератури і науки в 1899 році.
Відстоюючи інтереси українського народу, ведучи енергійну боротьбу проти москвофілів, полонофілів, радикалів, народовці “Діла” все ж не виявляли національної вузькості. Любов до свого народу не означала для них ненависть до інших народів. Газета приділяла увагу єврейському рухові, солідаризуючись з ним на загальнолюдських засадах. Економічна криза, що охопила Галичину в 1890-х роках, призвела до створення євреями своєї власної партії, метою якої було здобуття для єврейської меншини рівних з поляками політичних прав. Описуючи ці процеси активізації євреїв у статті “Справа жидівська в Галичині” (11, 12. 08 1893), газета підкреслювала спільність завдань українців і євреїв у нинішній політичній ситуації. Газета вимагала обережності в ставленні до національної проблеми під час єврейських погромів, хвиля яких прокотилася селами західної (польської) Галичини у статтях “Протижидівські розрухи” (4 – 15. 06 1898), “В страві галицьких розрух” (25. 06 1898).
“Діло” віддало шану великому російському поетові О. Пушкіну, вмістивши ряд матеріалів до його столітнього ювілею: “Ювілей О. С. Пушкіна” (26. 05 1899), “Пушкінова Наташа” (9. 06 1899), опублікувавши вірші поета в українських перекладах “З поезій О. С. Пушкіна” (31. 05; 12. 02 1899). Друкувала газета переклади творів польської дітератури. На її сторінках неодноразово з’являлися оповідання й поезії Елізи Ожешко, Марії Конопніцької та інших авторів. Не пропаґанда національної виключності, а відстоювання політичних, економічних і культурних прав свого народу на своїй землі – це була засада діяльності “Діла”.
Значення газети “Діло”:
1.За два десятиліття ХІХ віку часопис “Діло” висунувся на роль загальнонаціональної щоденної газети, найбільш авторитетної як у внутрішньополітичному так і в зовнішньополітичному аспектах; уявити без цієї газети інформаційний простір України кінця ХІХ століття неможливо.
2. Газета відіграла видатну інформаційну функцію, стала справжньою історією сучасності; жодна значна політична чи культурна подія по обидва боки австро-російського кордону не пройшла повз увагу її авторів, не будучи належним чином висвітлена на її сторінках.
3. Газета мала розвинену публіцистику, що була зорієнтована на формування громадської думки, виховання українського патріота, пробудження до політичного свідомого життя українського народу, відстоювання його інтересів у змаганні з представниками інших національних спільнот. “Діло” виховало групу майстрів історичної та історіософської публіцистики (Ом. Партицький, М. Грушевський) і оглядачів сучасного життя, що здебільшого подавали свої матеріали без підписів.
4. Газета виконувала істотну культуротвірну функцію, друкуючи на своїх сторінках переклади провідних письменників світу (І. Тургенєва, Г. Мопассана, В. Короленка, Е. Ожешко, А Чехова, М. Конопніцької), а також твори української літератури (І. Франка, Б. Лепкого, В. Стефаника).
5. “Діло” провадило зважену політику, поєднуючи захист українських інтересів з повагою до інших народів краю, критикуючи москвофілів, демонструвало свою повагу до російської культури, борючись з польською адміністрацією за рівноправність українського і польського народів, знайомило своїх читачів з літературною Польщею.
6. У газеті співпрацювали з галицькими журналістами діячі з підросійської України: В. Антонович, Ол. Кониський, І. Нечуй-Левицький, М. Грушевський, що перетворило “Діло” на загальнонаціональний орган.
7. У газеті вироблялася українська літературна мова, головним чином її художній, публіцистичний та інформаційний стилі. У журналістику переносилося горнило творення загальнонаціональної української літературної мови, що стало можливим завдяки щоденному часописові.
Перегортаючи зараз сторінки цієї видатної української газети, не можна не пошкодувати, що українське журналістикознавство не спромоглося досі видати збірники вибраного провідних її публіцистів (наприклад, того ж О. Партицького), вибрані репортажі “Діла”, полемічні статті “Діла”, судові нариси, опубліковані в ньому. Існування таких книжок полегщило б вивчення газети, уприступнило для багатьох читачів, головним чином для молоді, її уроки, відкрило б шлях до оволодіння секретами майстерності її авторів.
Розділ восьмий
Журнал “Зоря”
Заснування “Зорі”. Низький рівень журналу за часів редаґування його Ом. Партицьким. Заходи для порятунку журналу. Прихід 1883 року у число співробітників І. Франка. “Захар Беркут” та інші праці І. Франка в “Зорі”. Організаторська робота І. Франка по залученню до “Зорі” талановитих авторів з України й Галичини. Відмова О. Партицького редаґувати “Зорю”, спроба передати її І. Франкові і перехід журналу у власність НТШ. Пониження рівня видання: творчість В. Масляка, М. Подолинського, Ю. Целевича, О. Калитовського та ін. Повернення І. Франка до “Зорі” в кінці 1885 року, публікація його перекладів з світової літератури, роману А. Свидницького “Люборацькі”, власних творів. “Історія літератури руської” Ом. Огоновського в “Зорі”. Літературно-критичні праці В. Коцовського, Б. Грінченка, М. Комарова. Остаточний розрив І. Франка із “Зорею”, перехід на працю в польську пресу. Зміна редакторів у “Зорі”. І. Франко як автор журналу: “Пролог”, “До світла”. Комедія Г. Цеглинського “Шляхта ходачкова”. І. Нечуй-Левицький в “Зорі”: “Старосвітські батюшки та матушки”, “Над Чорним морем”. Дискусія про шляхи розвитку українства 1888 – 1889 років: Б. Грінченко, М. Комаров, М. Драгоманов. Василь Лукич – новий редактор “Зорі” (1891 – 1896). Реформи в журналі: переведення на фонетичний правопис, поява ілюстрацій. Повісті І. Нечуя-Левицького “Навіжена”, “Поміж ворогами”, “Не той став”. Ідеологічні романи Б. Грінченка “Сонячний промінь”, “На розпутті”. Драматургія в журналі. Публікація “шухлядних” творів Т. Шевченка, С. Руданського. Автори “Зорі”: П. Грабовський, М. Коцюбинський, О. Кобилянська. Переклади світової літератури. Публіцистична дискусія 1891 – 1892 року: Б. Грінченко, Василь Лукич, І. Франко, М. Школиченко, І. Кокурудз, А. Кримський, І. Верхратський, – від “галицьких віршів” до єдиної української літературної мови. Шевченківські матеріали в “Зорі”: О. Кониський. Літературна критика Василя Лукича. Відхід Василя Ликича від редаґування “Зорі”. Дискусія між В. Щуратом та І. Франком про декадентство. Закриття “Зорі”, її трансформація в “ЛНВ”.
Третім видатним явищем (після газет “Батьківщина” і “Діло), що ознаменувало входження в 1880 році народовської журналістики в новий період, був початок видання журналу “Зоря” (1880 – 1897). Журнал закріпив успіхи народовської журналістики, засвідчив можливість створення цілої системи народовських органів масової інформації, зорієнтованих на різні потреби суспільства. Видання часопису не стало справою тимчасовою чи короткочасною; як і попередні газети, журнал виявився не маргінальним явищем, а, навпаки, виявив нахил до стабільності, засвідчив життєвість і продуктивність подібних інформаційних проектів.
Народження журналу “Зоря” стало наслідком прояву приватної ініціативи Омеляна Партицького (1840 – 1895), який заснував його й був видавцем у 1880 – 1885 роках. Але тоді, коли видавець збирався припинити видання журналу й склав з себе обов’язки редактора, часопис не зник, а був перебраний під провід Товариства імені Шевченка. У 1897 році видання журналу було припинене, але насправді він і тоді не загинув, а був трансформований НТШ в товстий журнал нового типу “Літературно-науковий вісник”, що розпочав свій вихід у 1898 році й історія якого вже належить ХХ століттю.
Ом. Партицький – відомий український мовознавець, історик та педагог – у 1864 році закінчив філософський факультет Львівського університету. У 1871 – 1895 роках працював професором (викладачем) української мови в учительській семінарії у Львові. На час видання “Зорі” він уже відзначився кількома важливими справами: він виступив автором “Німецько-руського словаря” (1867) на 50 тисяч українських слів, склав ряд підручників з української мови і літератури для шкіл, у 1875 – 1879 роках видавав засновану ним же “Газету школьну”. Робота над цією газетою й наштовхнула його на думку про видання загального часопису, розрахованого на більшу кількість передплатників.
“Письмо літературно-наукове для руських родин” – такий підзаголовок дав Ом. Партицький своєму дітищу. Виходила “Зоря” 1 і 15 числа кожного місяця; річник складав 24 номера. Журнал мав формат А 3, обсяг становив 16 сторінок. У часи матеріальної скрути (1884) його довелося зменшити до восьми сторінок. Видавався журнал етимологічним правописом.
Ом. Партицький був відомий передусім мовознавчими, етнографічними та історичними працями, літературного ж таланту не мав; рівень його світогляду, духовного розвитку був обмежений. Він надав журналові консервативного рутенського духу; вів його без вогника, без пошуку нового.
Про рівень редакторських здібностей Ом. Партицького свідчить той факт, що він навіть не спромігся подати до першого числа свого журналу програмової редакційної статті. Натомість число від 1 січня 1880 року відкривалося віршем Ілярія Грабовича “До “Зорі”, де були такі рядки:
Скрізь буря стогне, вихор гуляє,
Хмара за хмаров ся мчить;
А з-поза хмари місяць витає
І ясна зірка горить.
Легко здогадатися, що далі поет розгорне поетичний паралелізм між природними явищами і духовним пробудженням українського народу.
Так нині “Зорю” нову вітаєм,
Що в рідній сходить землі;
І тужну гадку до ней звертаєм,
В надії на красши дні.
Нехай же “Зоря” руській родині
Пожиток, правду несе,
Тут розжене в лихій годині,
Рідним ся словом озве.
Поет закінчував вірш оптимістичним поглядом у майбутнє, яке повинен просвітити новий часопис.
Но серце руське ще в груди бьє ся,
Та й дух ще вихры поборе –
Прожене хмари… мати всміхне ся:
“Вітай, вітай, нова “Зоре”!
Цей декларативний вірш, виконаний поза межами мистецтва версифікації, про що свідчать недотримання розміру, примітивні рими типу “несе” – “озве”, може правити за взірець поетичного відділу “Зорі” в перші роки її існування. Тим часом саме Ом. Партицький “відкрив” І. Грабовича ще на сторінках своєї “Газети школьної” (1879, № 18), де представляв дебютанта такими словами: “З цілого серця витаєм (…) ново восходящу звізду на нашім небосклоні і сердечно бажаєм, щоби в повнім блиску народові рускому просвічала”[280]. Приблизно на такому ж художньому рівні були виконані поетичні твори І. Гушалевича, В. Масляка, М. Маркова, Д. Млаки та деяких інших авторів, що друкувалися в перші роки існування часопису. Головним змістом їхніх поезій були абстрактні заклики до зорі просвіти, а темами – туга і смуток, любов і розлука. Бачимо серед авторів не лише народовців, але й москвофілів, що так само свідчить про невиразність політичної й культурної орієнтації видавця.
Так само блідими за формою й невиразними за змістом творами була представлена проза в “Зорі”. Автори зосереджувалися переважно на історичних сюжетах, опрацьовуючи їх у рутенсько-сентиментальному дусі. Такими є повісті Є. Грушкевича “Марія, княжна руска” (1880, №№ 12 – 16), історичне оповідання І. Шараневича “Гальшка, княгиня Острозька” (1880, №№ 1 – 9; 14 – 23). Твори про сучасне життя обиралися з життя галицького міщанства з ухилом у пригодницькі чи гумористичні сюжети, як-от: оповідання “Заклята темниця” І. Грабовича (1880, №№ 18 – 19), О. Торонського “Пригода старого жениха” (1881, № 8), К. Бобикевича “Клопоти “скінченого” академіка” (1881, №№ 16 – 21).
Публіцистика “Зорі” пройнята в цей час відвертим моралізаторством, убогістю зображального дискурсу, що особливо виразно засвідчив твір “З записок подорожніх” Михайла Подолинського (1881, №№ 4 – 7; 9 – 24).
Майже не було матеріалів з підросійської України. Журнал створював вузький гурток авторів з кола Ом. Партицького, що відповідав йому за рівнем знань і таланту. За перші два роки стало ясно, що журнал хилиться до занепаду і при такому напрямкові редаґування не протримається довго.
До честі Ом. Партицького слід віднести те, що як редактор він знайшов вихід із ситуації, що склалася, і виявився внутрішньо здібним до плюралізму думок. Він уже в 1882 році розпочав широкий передрук у “Зорі” в перекладі творів зарубіжних літератур. Так. Упродовж 1882 року були опубліковані повість М. Гоголя “О тім, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем” (№№ 1 – 3), І. Тургенєва “Нещасна” (№№ 4 – 11), Л. фон Захер-Мазоха “Княгиня Любомирська” (№ 20), Є. Гребінки “Пригода з солдатом” (№ 22).
Ом. Партицький зробив спробу залучити до участі в журналі ширше коло галицьких авторів. Уже з першого числа 1882 року тут починає друкуватися великий критичний огляд “Закордонська Україна в 1881 році” Василя Лукича. Здійснивши сумлінний облік усіх українських книжок, що вийшли в Росії, він упродовж року (№№ 1 – 24, з перервами) друкував вірші Михайла Старицького з його книжки “Пісні і думи. З давнього зшитку”, що саме вийшла друком у Києві (1881).
Саме в 1882 році в Києві розпочав свій вихід журнал “Киевская старина”. Це відразу було помічено Корнилом Заклинським, що здійснював кураторський нагляд над історичною тематикою, друкуючи в “Зорі” свої власні й постачаючи переклади історичних праць з України. Так, у 1882 році він опублікував у часописі твори М. Костомарова “Гетьман Павло Полуботок” (№№ 3 – 4), В. Антоновича “Судьба і значенє Києва од року 1362 до 1569” (№№ 7 – 8) і “Київські війти пани Ходики” (№№ 11 – 12). Остання праця В. Антонивоча була передруком з “Киевской старины”.
Наприкінці року 27 вересня 1882 року “Зоря” оголосила конкурс на кращий український літературний твір. А вже 1 жовтня Іван Франко, що після закриття часопису “Світ” залишився без журналістської праці, засів за написання на конкурс повісті “Захар Беркут”. Незважаючи на те, що за автором закріпилася слава людини небезпечної своїми радикальними соціалістичними поглядами, йому була присуджена перша премія, а його твір надрукований у “Зорі” (1883, №№ 7 – 15). Невідомо, кого Ом. Партицький залучив до конкурсної комісії, але ці люди зуміли піднестися над позалітературними чинниками і гідно оцінити талант молодого І. Франка. Більше того, надалі Ом. Партицький запросив свого нового автора до тісного співробітництва, поступово передаючи йому чимраз ширші повноваження в редагуванні журналу.
У 1883 – 1884 роках І. Франко опублікував у “Зорі” під своїм ім’ям і псевдонімом “Мирон”, крім повісті “Захар Беркут”, численні оповідання “Мавка” (1883, № 21), “Поєдинок” (1883, № 22), “Вільгельм Тель” (1884, № 1), “Schönschreiben” (1884, № 2), “Хлопська комісія” (1884, № 4 – 5), вірші “Нічні думи” (1883, №№ 1; 6; 16-17), ), “Пісня і праця” (1883, № 15), “Vivere memento” (1884, № 8) літературно-критичні та публіцистичні праці “Жіноча неволя в руських піснях народних” (1883, №№ 6 – 7; 9 – 10; 13 – 14; 15 – 16-17), “Конечність реформи учення руської літератури по наших середніх школах” (1884, №№ 12 – 13), “Польське повстання в Галичині року 1846” (1884, №№ 1 – 19).
Епічні твори І. Франка вивели прозу “Зорі” на новий щабель, від представлення маргінальних явищ журнал перейшов до публікацій головних творів української літератури, які міцно увійшли в її історію. Хрестоматійним твором у цьому плані є повість “Захар Беркут” і як така вона не потребує аналізу. Варто лише зазначити, що в контексті часопису вона мала революційне значення, була прикладом неоромантичного сприйняття історичної теми. І. Франко показав у ній дію питомих чинників українського національного життя: вічового начала, патріотизму, єднання народу під проводом старійшини перед лицем загрози поневолення. Не шляхетська верхівка, а народ виявлявся за І. Франком творцем історії. Він демонстрував великий ступінь здатності до самоорганізації, вищі моральні якості, ніж боярська верхівка, готова продати свою землю і своїх земляків загарбникам. Енергійний сюжет, романтична любовна колізія, гострий конфлікт були рисами, що забезпечили читабельність твору.
З оповідань варто відзначити класичний твір української дитячої літератури – оповідання “Schönschreiben”. В його основі автобіографічні враження. Автор блискуче відтворив антигуманну сутність австрійської школи, знущання учителів над учнями, жертвою якого стає й маленький Мирон (це був улюблений псевдонім І. Франка). Випадок зневажання людської й національної гордості навічно закарбувався в душі хлопчика.
Заслуговує на увагу й ще один епічний твір, героєм якого виявився Мирон. Це оповідання “Поєдинок”. І. Франко зовсім відійшов у ньому від широко вживаного раніше натуралізму і перейшов до того, що принаймні в пізніших часах естетична теорія скваліфікувала як експресіонізм: відверто публіцистичне, символічне вираження авторської концепції. Герой цього оповідання бере участь у війні на боці тої сили, яку він вважає пануванням несправедливості. Відірвавшись від товаришів у запалі атаки, він опинився насамоті на полі бою і зустрів привида. Це він сам. Привид заявив йому, що Мирон насправді той порядок, що його захищає сам у війську, вважає пануванням підлоти над чеснотою, а свої діла – служінням тиранії, а боротьбу – кривавим злочином. Щоб покласти край двійництву, герой стріляє в привида, але вони обидва падають мертві. Для І. Франка тема двійництва була такою істотною, що до її більш глибокого філософського опрацювання він повернувся в поемі “Похорон” (1899).
Серед поетичних творів відзначається вірш “Vivere memento”, сповнений життєвого оптимізму, енергії. У збірці “З вершин і низин” (1887, 1893) І. Франко завершив ним цикл “Веснянки”. Латинське гасло, що перекладалося по-українськи “Пам’ятай, що живеш!”, втілювалося в коротких хореїчних рядках, що передавали життєствердний настрій вірша:
Люди, люди! Я ваш брат,
Я для вас рад жити,
Серця свого кров’ю рад
Ваше горе змити.
А що кров не зможе змить,
Спалимо огнем то!
Лиш боротись значить жить…
Vivere memento!
Збагачували журнал літературно-критичні, публіцистичні та історичні праці І. Франка. Стаття “Жіноча неволя в руських піснях народних” писалася 10 – 20 травня 1882 року, тобто ще у “світівський” період життя автора і призначалася для публікації в журналі “Світ”. На ній відчутний тиск соціалістичних ідей. І. Франко шукав у фольклорі відображення того, чого немає в українському народному житті: родинних утисків жінки, придушення її вільного вибору тощо. У багатющій українській пісенній творчості він, зрештою, зміг знайти й описи ситуацій жіночої неволі, але змушений був зробити висновок у дусі соціалістичної ідеології: народна мораль не містить у собі підстав для жіночої неволі, її викликає тиск поганих обставин економічних. Наступний аналіз “Пісні про шандаря” історики літератури вважають першопоштовхом до створення драматургічного шедевру І. Франка – драми “Украдене щастя” (1893).
У статті “Конечність реформи учення руської літератури по наших середніх школах” І. Франко протестував проти схоластики у викладанні української літератури, переобтяженості, а то й засміченості програм і читанок творами стародавніми, які важко зрозуміти сучасній дитині, а ще важче – відшукати відгук у дитячому серці. Натомість він пропонував зосередити вивчення літератури на опануванні цікавими і живими фольклорними творами, та широко представити нову літературу в особі Т. Шевченка, Марка Вовчка, Г. Квітки, І. Нечуя-Левицького, який уже на той час дав свої класичні повісті “Микола Джеря” і “Кайдашева сім’я”.
Історична праця “Польське повстання в Галичині року 1846” на широкій документальній основі викладало траґедію польської “рухавки”, яка засвідчила остаточний провал ідеї відродження історичної Польщі. Ворогами повстанців виявилися самі польські та українські селяни, які заарештували повстанців і або самі їх побили, або віддали в руки австрійської влади. І. Франко витлумачив історичні події як свідчення остаточного зруйнування зв’язку шляхти з своїм народом, відсутності народного джерела підтримки позбавлених ґрунту ідеологічних побудов.
Від художніх творів і публіцистики І. Франка віяло свіжістю і відчуттям непересічного таланту. До “Зорі” потяглися інші автори і з Галичини й України, яких залучав І. Франко до участі в часописі. У 1884 році тут друкувалися оповідання “Пігмаліон” (№ 22 – 24) Олени Пчілки та її вірш “Прощання” (№ 15). Поезіями “Конвалія” (№ 22) і “Сафо” (№ 23) дебютувала Леся Українка. У “Зорю” прийшов Борис Грінченко, надрукувавши тут під псевдонімом Василь Чайченко оповідання “Чудова дівчина” (№ 16), та добірки віршів (№№ 4; 20) і під іншим псевдонімом – Ів. Перекотиполе у ч. 21 ще одну добірку віршів. Розгорнув співробітництво з журналом О. Кониський, надрукувавши під криптонімом О. Я. К. оповідання “Порвані струни” (№№ 6 – 11), “Музика Павло Дортус” (№№ 18 – 19), цикл віршів під псевдонімом Перебендя (№№ 3; 13; 14) та під власним ім’ям – публіцистичні нариси “Жіноча освіта на Україні” (№ 3 – 4) і “Женщини-професори на університеті в Болоньї” ( №№ 20 – 23).
Під впливом І. Франка розширилося коло авторів “Зорі” з Галичини, які мали вищий ступінь таланту, ніж масляки й шараневичі. Оповідання “Задля кусника хліба” (№№ 20 – 22) подала в журналі Наталя Кобринська, добірки віршів надрукували Юлія Шнайдер (№№ 1 – 18, з перервами) і Климентина Попович (№№ 6; 12; 13; 17).
За короткий час обличчя журналу цілком змінилося. Ом. Партицький чи то просто втомившись від редакторської діяльності, чи побачивши, що І. Франко робить це набагато краще за нього, вирішив від Нового 1885 року передати часопис йому. Цей намір призвів до того, що І. Франко опинився під ударами двох політичних сил.
З одного боку, Михайло Драгоманов вимагав реформування “Зорі”, розширення представництва в ній громадівських (соціалістичних) ідей, переведення часопису на фонетичний правопис, відмови від псевдонімів і підписування текстів своїми іменами та ін. Тимчасом суспільні обставини в Галичині складалися так, що ці прості вимоги виконати було неможливо.
У листі до М. Драгоманова від 21 жовтня 1884 року І. Франко писав про те, що галицька публіка звикла до етимологічного правопису і часописів, які видаються фонетикою, не читає. “Головно задля правописі, – запевняв І. Франко, – упав “Світ”, як упала в Галичині “Правда”. (…) Альтернатива тут представляється така: або зачати видаватися фонетикою і згори засудитися на 100 пренумерантів, т. є. засудити ціле діло на невдачу, або зробити формальну уступку щодо правописі, і старатись освічувати людей у ділах, далеко важніших від правописі”[281]. Не міг пристати І. Франко й на вимогу М. Драгоманова подавати всі матеріали під справжніми прізвищами авторів. Найважливіше зараз не втратити журнал, “не друкувати нічого такого, ради чого цензура заборонила б “Зорю”, – писав він. – Ви розумієте, яка б то була велика моральна шкода для України, коли б “Зорю” заборонила цензура. При теперішнім тяжкому стані доволі, щоб стояло під “Отче наш” ім’я Драгоманова, а певне, що “Зорі” не пустять”[282]. І. Франко не погоджувався з вимогами М. Драгоманова, той не хотів нічого слухати і соромив його за компромісну позицію.
З другого боку, керівництво народовського Товариства імені Шевченка перелякалося від можливості втрати свого важливого органу і перетворення його на рупор радикалізму. Маючи Ом. Партицького за свого члена, воно і його приватний журнал числило своїм, тим паче, що друкувався він у друкарні Товариства. Саме в грудні 1884 року в “Kurjeri Lwowskim” була опублікована відома М. Павлика “Москвофільство і українофільство між українським народом у Галичині”, де зневажливо йшлося про народовських діячів, а натомість підносився І. Франко. “Так зараз піднявся між старшими українофілами страшенний крик, писав І. Франко 13 грудня 1884 року в листі до О. Кониського, – звісно, не на Павлика самого, але на “них”, на соціалістів чи що. “От глядіть, як “вони” пишуть тепер уже! – говорилось у кружках, – А що ж вони будуть писати, коли дістануть “Зорю” в свої руки!”[283]
Почалися наради виділу (правління) Товариства імені Шевченка, де засідали Д. Гладилович, Мих. Подолинський, Ю. Романчук, С. Громницький, Ю. Медведський і Т. Барановський. Користуючись тим, що Ом. Партицький мав перед друкарнею Товариства 200 зл. р. боргу ще за видання попереднього журналу “Дзеркало”, його схилили прийняти пропозицію про передачу “Зорі” Товариству зі скасуванням боргу. Ом. Партицький погодився, виторгувавши собі право ще рік залишатися редактором і мати серед співробітників І. Франка. Так “Зоря” з січня 1885 року стала власністю Товариства імені Шевченка. До редакційного комітету увійшли: Ом. Партицький (як відповідальний редактор), Мих. Подолинський, Г. Цеглинський, Ю. Целевич, О. Калитовський, С. Громницький і І. Франко. Проте, довідавшись про таке рішення, що було прийняте без нього і образило його, І. Франко заявив, що ні до редакційного комітету не увійде, ні жодного рядка до “Зорі” більше не напише. Щоправда, обіцянки своєї не дотримав і з часом все ж друкувася в журналі.
1885 рік засвідчив повернення “Зорі” до первісного рутенства перших двох років її існування. Часопис знову наповнився поезіями В. Масляка, оповіданнями Г. Цеглинського. Згодом (1886, № 1) у рубриці “Дрібні вісті з літератури й науки” журнал повідомив, що В. Масляк “довголітній співробітник “Зорі” приготовує до друку і видасть небавом збірне виданє своїх творів поетичних, котрі появляли ся в нашой часописи, в “Ділі”, або досі ще не були друковані. Перший томик поезій п. Масляка, в об’ємі 10 – 12 аркушів, коштує в дорозі предплаты 1 зр.”
Рівень же “творів поетичних” “довголітнього співробітника “Зорі” В. Масляка можна продемонструвати, навівши першу строфу його вірша “Благослови Боже!” з № 7 1886 року, де знаходимо:
Благослови Боже весь люд мій єдиный
Вкраїну широку мою,
Вкраїну далеку, вдовицю бездольну,
Сирітську Русь – Неньку святу!
Порожність змісту втілена в такій же бездарній формі, цілковите не вміння піднятися над школярським рівнем, – такі риси відзначали всі вірші цього “поета”, частого гостя на сторінках “Зорі”.
У 1885 році від 1 до 24 числа друкувалася документальна повість Мих. Подолинського “З подорожей по Італії”, що складалася з нудних описів і була позбавлена свіжих спостережень і глибоких думок. Ом. Калитовський друкував велику історичну розвідку “Києво-Могилянська колегія в другій половині ХVІІ-го віку” (№№ 1 – 7), де представив портрети професорів цього навчального закладу. Працю “Прохід козаків через Покутє до Молдавії в р. 1739” вмістив Ю. Целевич (№№ 3 – 6), а Ю. Медвецький працю “О скаменелостях” (№ 7 – 10). Це були матеріали, розраховані на спеціалістів, але аж ніяк не на широку публіку. Авторитет журналу падав, кількість передплатників скорочувалася.
Деградував відділ критики, де під заголовком “Літературна хроніка” друкувалася велика рецензія В. Коцовського на “Литературный Сборник, издаваемый галицко-русской Матицей” (№№ 11 – 16). Ні предмет висвітлення, ні його оцінка не були наближені до сучасних потреб українського народу. З етнографічних творів найвизначнішою була праця Левка Маячинця “Про шлюб на Русі-Україні в ХVІ – ХVІІ столетю” (№№ 13 – 18). Але й ці матеріали не могли привернути увагу публіки до часопису.
Ом. Партицький знову звернувся до І. Франка. У ч. 18 1885 року з’явилися в “Зорі” перекладений І. Франком вірш Я. Врхліцького “Дрімаючий монах” та в рубриці “Літературна хроніка” рецензія на альманах “Нива” (Одеса, 1885). З цих творів розпочався новий етап співробітництва І. Франка із “Зорею”, доволі плідний як для часопису, так і для поета.
Його стосунки з М. Драгомановим раз у раз напружувалися саме через “Зорю”. У 1885 році І. Франко надрукував тут надісланий йому ще раніше лист І. Тургенєва від 21 березня 1876 року з нагоди отримання від М. Драгоманова книжки повістей Ю. Федьковича (№ 21). І. Тургенєв не лише дякував за увагу, але й висловився з симпатією про українську літературу. “Заранее чувствую, – писав він, – что тут только и бьет ключ живой воды”. Під криптонімом М. Д. був надрукований і коментар публікатора з роз’ясненням ситуації наведеного висловлювання.
Здавалося б, що в тому лихого? Але М. Драгоманов запротестував проти використання свого імені в “Зорі”, яку вважав не гідною для появи своїх многоцінних творів. Він написав у редакцію листа з протестом. І. Франко перехопив цей лист і якийсь час приховував його від Ом. Партицького. І тільки наступного (1886) року, коли редаґування перебрав на себе Ом. Калитовський, у № 2 була вміщена замітка від “Редакції “Зорі”: “В ч. 21 “Зорі” з минувшого року поміщений був лист Тургенєва до п. М. Драгоманова враз из поміткою до сего листу Вп. Адресата. Лист сей і примітка передані були до напечатаня в іншой нашой часописи, и для того п. М. Д. в письмі до редакції “Зорі” протестує против оголошення того листу враз з его заметкою в “Зорі” з минувшого року, що ми на виразне его жаданє констатуємо”.
Годі й говорити, що така поведінка М. Драгоманова погано вписувалася в галицькі реалії, тільки соромила І. Франка і виставляла в неґативному світлі. Почасти сам М. Драгоманов зрозумів недоцільність таких учинків і згодом змінив позицію, перейшовши від нетерпимості й заперечення до співробітництва із “Зорею”, зрозумівши, що іншої трибуни для розмови з публікою тут просто немає.
У кінці 1885 і впродовж 1886 року І. Франко друкує в “Зорі” оповідання “Довбанюк” (1886, № 7), прозові переклади оповідання Марка Твена “Як то я видавав рільничу газету?” (1885, № 24), казок “Ліс” (1886, № 8) М. Бйорнстьєрне Бйорнсона та “Премудрий в’юн” (1886, № 15-16) Н. Салтикова-Щеріна, поетичні переклади віршів В. Гюго, Г. Гайне, Св. Чеха.
Але найбільша частина праці І. Франка для “Зорі” була робота журналіста, а не письменника. Як історик літератури він опублікував тут біографічні довідки про А. Свидницького, С. Шеховича, Б. Залеського, О. Бодянського, Ю. Федьковича, Т. Шевченка. Як літературний критик він виступив з розглядом “Альманаха жіночого”, “Буковинського альманаху”, “Календаря “Просвіти” на рік 1887”, з повідомленнями про українські матеріали в польських, російських та німецьких журналах. Як історик І. Франко написав для “Зорі” праці “Ювілей 300-літньої річниці Ставропігії”, “До історії руської церкви з ХVІІІ віку”, “Пісня про знесення панщини”, “Причинок до історії 1848 року”. Були представлені матеріали І. Франка в розділах філософських і політичних матеріалів, у розділі етнографічному.
Через І. Франка до часопису надходило багато матеріалів. Так, упродовж 1886 року в “Зорі” друкувався видатний твір української літератури – роман А. Свидницького “Люборацькі” (№№ 1 – 22). Родинна хроніка, написана ще для “Основи”, не встигла з’явитися в ній своєчасно. Публікація роману стала видатним учинком І. Франка. Глибоко психологічний твір А. Свидницького був присвячений проблемам денаціоналізації української родини у польському середовищі, зображав руїну й спустошення в людських душах, до яких доводила людину втрата зв’язку з питомим національним ґрунтом.
У журналі “Зоря” продовжували співробітничати Олена Пчілка, давши твори “Чад: святочне оповідання” (№ 3 – 5) та повість “Світло добра і любові” (№№ 13-14 – 17), вірш “Пророк” (№ 2). Подавав твори під різноманітними псевдонімами О. Кониський: оповідання “Отак були вскочили” (№№ 18 – 19), вірш “Проповідь на горі” (№ 22). Величезним здобутком журналу стала публікація перекладу Петра Ніщинського п’ятої пісні з Гомерової “Одіссеї” під назвою “Одіссеєві плавники” (№ 21), а так само публікація невідомих співомовок зі спадщини Ст. Руданьского, що подавалися цілий рік. Дебютував у журналі Володимир Самійленко, опублікувавши тут під псевдонімом В. Сивенький свої переспіви й оригінальні вірші.
Розпочав друкування в “Зорі” своєї епохальної праці “Коротка історія литературы рускои” Ом. Огоновський, подачі якої з’являлися в журналі щономера. Його твір, що у книжковому варіанті побачив світ у 1889 – 1894 роках у чотирьої томах і шести книгах був першою історією української літератури, що була написана українською мовою. В українській літературній історіографії висловлювалося багато претензій до цієї праці. Написана на ґрунті філософії позитивізму, вона являла собою взірець галицького причинкарства: автор зібрав великий фактичний матеріал, але не пропонував його аналізу, виявився цілковито нездібним до творення речей концептуальних.
Проте на всі явища духовної праці слід дивитися історично. Для свого часу, зокрема й у роки першодруку розділів “Історії” в “Зорі”, це було потрібне й величне наукове надбання. У ньому вперше був представлений розвиток української літератури від зародження до новітніх явищ, зібрані біографічні відомості про усіх визначніших українських письменників, подано бібліографію української літератури, описано зміст творів. До цього опису критиками висувалися найбільш істотні претензії. Часто Ом. Огоновський вдавався до буквального переказу сюжетів, усуваючись від їх літературознавчого аналізу. І все ж у некролозі “Професор Омелян Огоновський” (1894) І. Франко, висловивши багато справедливих претензій, прагнучи сумарної оцінки, назвав “Історію” “фундаментальним ділом покійника”, “котре помимо всіх його недостач довго ще лишиться найвиднішим пам’ятником його невтомної і совісної праці, а для вчених-спеціалістів буде багатим магазином відомостей про нашу літературу, особливо новішу”[284].
З інших видатніших праць слід відзначити велику розвідку В. Коцовського “Маркіян Шашкевич і замітки до історії народного відродження русинів в Галичині” (№№ 1 – 15-16) та його “Причинки до галицько-руської бібліографії перед 1848 роком” (№№ 13-14 – 17). Відділ літературної критики підсилювали огляди Бориса Грінченка, що під псевдонімом Б. Вільхівський публікував тут цикл статей “Нові книжки українські” (№№ 17, 22, 24), і Михайла Комарова (Комара) з Одеси, що подавав цикл “Короткий огляд українських книжок за 1885 рік”, представивши протягом року одинадцять рецензій.
За кінець 1885 і 1886 рік (час співробітництва в журналі І. Франка) журнал якісно змінився, здобувши нове обличчя. Виробилася структура номера. Кожне число відкривала публікація прозової літературної новинки. Це могла бути подача оповідання чи нарису (оригінального чи перекладеного) сучасного письменника. Далі подавалися архівні матеріали: співомовки Ст. Руданського, розділи з роману “Люборацькі” А. Свидницького. Потім вміщувалися вірші сучасних поетів. Якщо тексти були невеликі, то вони розкидалися між розділами. Далі друкувалися подачі з “Короткої історії літератури руської” Ом. Огоновського, потім якийсь із творів В. Коцовського з історії літератури. Наступний розділ складала літературна критика, де йшли рецензії й огляди Б. Вільхівського або М. Комара. У кінці подавалися “Дрібні вісті з літератури й науки”, листування редакції з читачами, оголошення.
Провід Товариства імені Шевченка призначив у 1886 році редаґувати “Зорю” Омеляна Калитовського (1855 – 1924). Упродовж року він надрукував тут кілька невеликих статей з історії. За своє життя він написав шкільний підручник з географії, був директором української гімназії в Тернополі (1900 – 1907). На обширах його життя редаґування ним “Зорі” у 1886 році виглядає справою випадковою. Це не дозволяє приписати йому реформу журналу.
Насправді її здійснення пов’язане з діяльністю І. Франка, який з вересня 1885 року і до кінця 1886 року був його робочим редактором. Листування І. Франка в цьому році наповнене клопотами про “Зорю”, випрохуванням матеріалів для неї від О. Кониського, Олени Пчілки, Бориса Познанського, М. Комарова (Комара), Б. Грінченка та ін. Так як Ом. Партицький переклав на свого молодого співробітника редакторську працю в 1884 році, так Ом. Калитовський вдався до цього в 1886 році. Але цілковита несамостійніфсть, постійна залежність від рішення відповідального редактора і проводу Товариства імені Шевченка, загроженість, що вони знімуть з чергового числа підготовлений до друку матеріал, не давала спокою І. Франкові. Раз у раз він сповіщав авторам, що їх твори відхилені головним редактором. Ом. Калитовський, наприклад, не прийняв до друку вірш Олени Пчілки “Орел” та її поему “Юдіта”.
Наприкінці 1886 року І. Франко замислив видання свого журналу “Поступ”, виготовив і розіслав потенційним співробітникам його проспект. Але під кінець року з’ясувалося, що здійснення плану неможливе, поліція конфіскувала навіть проспект, до видання самого часопису навіть справа не дійшла.
Інтенсивне співробітництво І. Франка із “Зорею” в 1886 році, на жаль, не мало продовження. З одного боку, одружившись у 1886 році з Ольгою Хоружинською, що походила з с. Бірки з-під Харкова, він постав перед проблемою забезпечення родини й сталих заробітків, чого не могла дати робота в ще слабкій українській пресі. З другого боку, керівництво Товариства імені Шевченка виявляло невдоволення співробітництвом радикала І. Франка в його органі. Свого видання І. Франкові створити не вдалося. Через ці обставини І. Франко в 1887 році пішов “у найми до сусідів”, розпочав десятилітню роботу в польській газеті “Kurjer Lwowski”.
“Я вступив до редакції “Kurjera Lwowskiego”, – повідомляв він у листі до М. Драгоманова близько 20 серпня 1887 року, – газетина чесного напряму, противна шляхетчині і попівщині, робота не втомлююча і плата, як на мої обставини, добра, так що, друкуючи, крім щоденної роботи час від часу фейлетони (за котрі платять осібно) і кореспонденцію за границею, я буду мати змогу хоч за рік отрястись з довгів (…)”[285].
Трохи згодом, восени, Н. Кобринська розпочала роботу по замиренню І. Франка з народовськими лідерами, що дало б йому можливість працювати в їхній журналістиці. Але 10 жовтня 1887 року в листі до письменниці І. Франко попросив її припинити всяку роботу в цьому напрямі. “З людьми, заправляючими “Зорею” і “Ділом”, хоч деяких з них особисто поважаю, не хочу мати ніякого публічного діла. Волю служити за хліб у поляків і робити на руській ниві своє хоч невеличке діло самостійно, ніж іти в каторгу до народовців, котрі обходяться з чоловіком як та собака з хлібом: заким з’їдять, то ще попереду поваляють” (Підкреслення І. Франка. – І. М.)[286].
Від 1887 року І. Франко не співробітничав із “Зорею” як редактор. Але й у цей час тут друкувалися українські варіанти його творів, що з’являлися вперше польською мовою, як-от: оповідання “Яць Зелепуга” (1887, №№ 18 – 24), що було перекладене з польського першоджерела для “Зорі” самим автором, “Чума” (1889, №№ 13-14 – 17), що після першодруку в польській пресі з’явилося спочатку в анонімному російському перекладі в журналі “Киевская старина” (1889, № 5-6) і вже з нього було перекладене українською мовою П. Скобельським для “Зорі”.
Проте поштовх, завданий І. Франком журналові, не пропав марно. Розвиток журналу продовжувався і в наступні роки за редагування його у 1887 році Григорієм Цеглинським (1855 – 1912), у 1888 році спільного редагування Григорієм Цеглинським і Олександром Борковським (1841 – 1921), у 1889 році – Олександром Борковським і Петром Скобельським (1849 – 1912), у 1890 році – Петром Скобельським і Василем Тисовським (1851 – 1919). Складається враження, що провід НТШ встановив колективну відповідальність за ведення часопису і відсутність надійного головного редактора намагався замінити встановленням інституту спадковості: один редактор вчить наступника, а той так само готує зміну собі. Так тривало кілька років, що призвело до коливання професійного рівня журналу.
Рівень художньої літератури, представленої в “Зорі”, тимчасово знизився. У поезії 1887 року знову найширше був представлений В. Масляк, поруч з ним панівне місце посідали поети слабкого обдарування: С. Воробкевич (Дан. Млака), Олександр Бобикевич, С. Павленко, та ін. Хоча поруч з ними друкувалися й талановиті поети: П. Куліш, Ю. Федькович, Я. Щоголів, Леся Українка, В. Чайченко (Б. Грінченко). Причому в наступні роки частка талановитих авторів зросла. До вже представлених імен додалися В. Сивенький (В. Самійленко), В. Лиманський (В. Мова), Олена Пчілка і М. Старицький. У № 21 1888 року був надрукований вірш “Пролог, написаний Ів. Франком, а виголошений С. Яновичем на ювілейнім представленню руско-народного театру в пам’ять 50-тих роковин смерті Івана Котляревського”.
Цей твір був наснажений такими гарячими національними почуттями, що упорядники зібрання творів І. Франка у 50 томах, не наважилися вмістити його в цьому радянському виданні. Поет використав твори І. Котляревського для викладу новітньої історії України. Самого зачинателя нової української літератури він порівняв з Енеєм: “І як Еней із пожарища Трої Зібрав послідні святощі народні І рушив в світ шукать землі нової, Нової вітчини, – отак і він З великого пожару України Найбільшу спас народну святість – слово” (№ 21, с. 359). Але надії його на родинне щастя України з письменним старшим братом не справдилися. Той прийшов як “чарівник-москаль” неначе гостем у хату вдови України, але “швидко став у ній рядить по-свому”: “Малчать, стара!” – отсе єго всі чари По-звірськи прості і як звір могучі!” (с. 360). Наше слово топчеться в грязь, переслідується, мов дикий звір у лісі. Там, де дзвеніли пісні Бояна, слова Хмельницького, звідкіль освіта і наука йшли на північ, “там нині тихо, темно і похило, Там навіть пам’яті Твоєї, батьку, Не вільно в твоїй мові вшанувати. “Молчать!” – отсе й увесь резон могучих”. Але це ще не остання строфа пісні, не впала ще завіса наприкінці дії; гніт і самодурство неспроможні дорости до неба й затулити сонце від усього українського народу. “А поки що ми тут в однім куточку Великої Вкраїни, де не сягне Мертва рука грізної самоволі, Де вільно нам собов самими бути, Чужому вчитись, – своє шанувати, Ми згадуєм тебе, старий наш батьку” (с. 360).
“Пролог” І. Франка був величним твором української політичної лірики. Він був наснажений антиімперським змістом, спрямованим проти утисків українського слова в Росії, зображав Галичину як частину Великої України, де вільно розвивається українське слово і де шанують і живуть традиції І. Котляревського. Публікація “Прологу” була великим здобутком журналу.
Помітно еволюціонував і відділ прози і драматургії. Річник 1887 був зайнятий друкуванням величезного роману сьогодні нікому не відомого Шміта-Вайсенфельса “За рідну землю!” у перекладі Г. Цеглинського, а найпомітнішим оригінальним твором була його ж комедія “Шляхта ходачкова” (№№ 15 – 20, 23 – 24), подана в журналі під псевдонімом Григорій Григорієвич. Написана не без дотепності вона мала за предмет висміювання безпідставну пиху й гонористість маломаєтної шляхти, яка протиставлялася морально здоровому, працьовитому українському селянству. Проте ця проблематика розв’язувалася на рівні легковажної побутової історії виборів префекта (sic!) у селі Ходачки й одруження його доньки з сином заможного українського господаря. Шляхта ображена в своїх почуттях вищості, прагнула скинути з посади префекта Антона Розумовського, але це їй не вдалося, бо за нього проголосували селянські депутати, тоді й шляхті довелося переглянути свої позиції. Мертва сьогодні для театрального репертуару свого часу ця п’єса жила активним театральним життям. Так буває з творами публіцистично гострими, які тратять свою актуальність з відсуванням на периферію суспільного життя відображених у них явищ.
Річник 1888 року захопив оригінальний роман І. Нечуя-Левицького “Старосвітські батюшки і матушки” (№№ 1 – 24). Цей твір уже був надрукований у журналі “Киевская старина” (1884 – 1885), але в перекладі російською мовою. Таким чином, “Зоря” вперше познайомила читача з авторським українським текстом. Широка панорама добре знаного з досвіду батькової родини життя українського попівства розгорнута прозаїком у властивому для нього дусі побуто- і звичаєписання. Він не заглиблювався в психологічні глибини героїв, не звертався до складних форм характеротворення, але перемагав увагою до точного опису деталей, зовнішніх жестів, мистецьким нюансуванням мовних партій. Для “Зорі” публікація такого полотна з українського життя була безперечним здобутком.
Перекладний відділ збагатився трагедією Фрідріха Шіллера “Орлеанська діва”, виконаним Євгенієм Горницьким (1888, №№ 6 – 8, 10 – 17, 19 – 24). Цей твір належить до корпусу провідних класичних здобутків німецького поета доби просвітительського реалізму. Його переклад збагачував українську культуру, розширював можливості української мови і так само був корисним для журналу.
У 1889 році “Зоря” знову опустила планку художньої літератури, у ній не з’явилися великі визначні твори, наділені епохальним значенням, але 1890 року в “Зорі” (№№ 5 – 21) був опублікований великий роман І. Нечуя-Левицького “Над Чорним морем”, у якому він продовжив дослідження життя української інтеліґенції. В основу твору лягли враження письменника, здобуті ним під час роботи вчителем гімназії в Кишеневі. Тут, а ще в Одесі розгортається дія роману. А втім, “над Чорним морем” розміщена в автора вся Україна, інтереси якої представляв молодий вчитель гімназії Віктор Комашко. На жаль, у нашому літературознавстві, здається, не піднімалося питання про автобіографічність цього образу, тому висловимо про це лише несміливий здогад.
Комашко – ідейний спадкоємець Радюка, але не його бліде наслідування. Це цілком нове явище, що фіксує українство на новому щаблі розвитку, коли воно перейшло від інтуїтивного українофільства до усвідомленого служіння своєму народові. Він сміливо говорить: я за націоналізм; “наш націоналізм – то свобода, прогрес, гуманність: це націоналізм новий, а не націоналізм давнього староття; він виступає з великою толерантністю до інших народів та до усякої віри, стає за маси, за народ. А щоб служити чимсь народові, треба доконечне промовляти до його його ж мовою, бо як же він нас зрозуміє?”
Комашко вічно полемізує з Селабросом, Фесенком, і перемагає їх не тільки силою арґументації, але й власною моральною позицією: ті виявляються пристосуванцями, він завойовує серце красуні Сані Навроцької, за кохання якої змагається пів-Кишенева. За доносом Фесенка його звільняють з посади в гімназії через українські симпатії й висилають на заслання в Архангельську губернію, але навіть це не зашкодило молодій родині бути щасливою й служити своєму народові. У дружині Комашко знайшов палку прихильницю своїх ідей; вона скінчила вищі педагогічні курси і теж стала вчителькою. Комашко перемагав “чорні хмари”; це був симпатичний образ нової України, яка сміливо й енергійно боролася за самоствердження.
І. Нечуй-Левицький на сторінках “Зорі” утверджував в українській літературі новий для неї жанровий різновид – ідеологічний роман, у якому не події, а дискусії складали головний зміст і обумовлювали рух сюжету.
Збагатилася проза “Зорі” 1890 року і п’ятьма оповіданнями І. Франка: “На лоні природи” (№ 1), “До світла!” (№ 2 – 3), “Гава і Вовкун” (№ 4), “Борис Граб” (№ 9), “Геній” ( 12). Найбільш значущим у творчій спадщині І. Франка є твір “До світла! (оповідання арештанта)”, побудоване в дусі кращих наративних традицій української літератури. У його поетиці були поєднані дві наративні хвилі: автора-оповідач і його героя еврейського хлопця Йоська Штерна, який розповідав сам про свою долю. Завдяки такій побудові твору досягався ефект особливої достовірності зображення. Йосько, далекий родич корчмаря Мошка, нещадно визискується ним, господар не вчив його ні ремесла, ні грамоти. Нарешті, хлопець вирішив вирватися на волю, викравши в Мошка свої папери. Але Мошко заявив про те, що Йосько його пограбував. Хлопця заарештували й кинули до тюрми. Тут і зустрівся з ним автор. Пан Журовський, що співчутливо поставився до страждань знедоленого й приниженого хлопця, навчив його читати, пообіцяв віддати Йоська до ремісничої школи. Хлопець так захопився наукою, що ловив кожну хвильку світлового дня, аби не розлучатися з книгою. Одного разу жовнір, що охороняв тюрму іззовні, помітив його й наказав забратися від вікна, а коли той не виконав наказу, вистрілив по ньому. Йосько помер у ту мить, коли прийшла звістка про його звільнення. Він був убитий тільки тому, що тягнувся до світла.
Включене до збірки прози І. Франка “В поті чола” (Львів, 1890), оповідання набуло величезної популярності особливо в Росії, де друкувалося понад десять разів лише в періодичних виданнях (в журналах “Мир Божий”, 1895, № 2; “Вестник Европы”, 1897, т. 5, кн. 9; “Журнал для всех”, 1898, № 11, 12), а також виходило окремими виданнями. Для видавництва “Донская Речь” його переклала Леся Українка.
В основі популярності оповідання лежала його ідея співчуття особі пригнобленій, принижуваній, але у якій жевріє й розгорається почуття людської гідності, яка прагне світла й тягнеться до нього. Протиставлення держави, з її поліцейською системою придушення, і людини, що прагне відстояти свою свободу, було втілено тут у високохудожніх образах і описано в прозорих, зрозумілих подіях. Тому цей твір і увійшов до числа класичних у доробку І. Франка й усій українській прозі.
Решта оповідань становила уривки з недокінченої повісті “Не спитавши броду”, яку мріяв написати І. Франко, але потреба заробітку штовхала його на журналістську поденщину. Кожне з оповідань було по-своєму симпатичним. Твори “Борис Граб” і “Геній” сприймалися як експозиційні, містили статичний опис ситуацій, не доводячи їх до конфліктів. Твори “На лоні природи” і “Гава і Вовкун” сприймалися як зав’язкові: у них намічалися зав’язки майбутніх конфліктів. З цих оповідних конструкцій можна було зробити висновок про задум великого епічного твору: він мав нахил енциклопедично охопити галицьке життя, висвітлити конфлікт між селом і панським двором, еврейським, польським і українським населенням, панством старої феодальної й молодої капіталістичної ґенерації. Але І. Франкові так і не судилося викінчити цей твір. Публікуючи ці оповідання в майбутніх прозових книжках, письменник завжди вказував на те, що вони є уламками з більшого художнього цілого. Ці пояснення здавалися йому істотними для розуміння творів читачами.
Наприкінці 1880-х років журнал уже перетворився на всеукраїнську трибуну, здатну прислужитися для обговорення всеукраїнських проблем. У часописі співробітничав великий загін письменників з підросійської України: Михайло Старицький, Борис Грінченко, Олена Пчілка, Леся Українка, Михайло Обачний, В. Самійленко, О. Кониський, Володимир Александров, Михайло Комаров. Друкувалися українські письменники Галичини: І. Франко, Данило Млака, Григорій Цеглинський, Омелян Огоновський, Юрій Федькович, Климентина Попович, Михайло Бачинський, Корнило Устиянович. Перетворення “Зорі” на всеукраїнський орган стало доконаним фактом. А відтак, у цьому часописі розгорнулася велика дискусія про шляхи розвитку української літератури й культури, яка мала далекойдучі наслідки і в кінцевому рахунку привела до вироблення ідеї національного самостійництва, української державності.
Розпочав дискусію Б. Грінченко (1863 – 1910). На той час йому було 25 років, він жив на протилежному від Львова кінці України, у селі Олексіївці Слов’яно-Сербського повіту Катеринославської губернії, де вчителював у школі Х. Д. Алчевської. Він належав до нового покоління української інтеліґенції, більш радикально й рішуче налаштованої на виборювання своєї національної ідентичності.
У № 10 журналу “Зоря” (1888) Б. Грінченко під псевдонімом Б. Вільхівський надрукував невелику статтю “Хто ж винен?”, яка поклала початок дискусії. Стаття була виключно спонукальною і звернена не до галичан, а до підросійських українців. Щоб його краще зрозуміли, почав він з прикладів. Вийшов “Опыт южно-русского словаря” К. В. Шейковського, том на 40 др. арк., що містить 20 тис. слів на літери Т, У, Ф, Х. Цю безцінну працю передплатили 20 чоловік, з них 4 українці.
Є в нас й інші скарби: твори Гребінки, Гулака-Артемовського, Марка Вовчка, Метлинського, Стороженка, Руданського. “Але ми не маємо досі, – нарікав Б. Грінченко, – жодного хоч можливого повного видання їх творів. Деяких з них не можна не тільки купити, але навіть роздобути для читання. Виростають покоління українців, не бачучи української книжки” (№ 10, с. 178).
Хто ж винен у цьому? – запитував Б. Грінченко. У відповіді й ховалася головна ідея його статті. “Ся причина – наша недбалість, – вказував він, – наша неприхильність, наша нелюбов, наша лінь, лінь, лінь до громадського діла, до рідної літератури, до діла просвіти і відродження рідного краю” (с. 178). Ми плачемо над долею нашої літератури й просвіти, – зазначав автор, – і забуваємо заповідь: “Толцитє і отверзеться вам”. Пригноблююча сила ніколи добровільно не поступиться своєю владою. Є історичний закон, згідно з яким кожний народ здобуває собі стільки прав, скільки він має сили.
Тут Б. Грінченко знову повертався до прикладу. У третьому числі журналу “Русская мысль” рецензовано перший том “Історії літератури руської” проф. Ом. Огоновського. Журнал цей цілком чесний у слов’янській справі, прихильний до самостійного розвитку кожного народу, особливо поляків. “А ото, рецензуючи тую книгу О. Огоновського, – не приховував подиву Б. Грінченко, – журнал, тюкаючи на автора за його історичні погляди, так таки й зве його “агентом польсько-німецької партії” (с. 179). Чому ж полякам можна лишатися собою, а нам ні? Тому що, – відповідав на своє запитання сам автор, – в поляків росіяни бачать силу, а в нас не бачать. А де ж в поляків сила? Ніде, як у літературі й просвіті, “в тому народному словесному й духовному добрі, котре має польський народ” (с. 179). Отже, і нам треба створювати ту силу, побільшувати її, треба працювати, працювати, працювати!
Як же працює українство в Росії? На це питання Б. Грінченко відповів у наступній статті, що так і називалася “Де ж наша робота?” (1888, № 13-14). Вона розкривала думки попереднього виступу і продовжувала їх. Б. Грінченко констатував повний занепад української роботи в Росії. П’ять чисел “Киевской старины”, подаючи список книжок з української історії російською, польською і навіть німецькою мовами, не фіксують жодної українською. Є лише одна “З згадок про дитячі літа” Василя Чайченка. Одна книжка на п’ять місяців – небагато; тим паче, що Василь Чайченко – то ще один псевдонім Б. Грінченка.
Мотивуючи бездіяльність, автори посилаються на цензуру. Але вона завжди була суворою. Попри це в 1884 році вийшов другий том “Ради”, перший випуск словозбору Шейковського, нове видання “Кобзаря”. Далі автор за роками перелічив, що виходило до цього часу в Росії. Тож не тільки цензура винна, але й ми самі, – резюмував автор.
Він знову покликувався на історичний закон сили. Наша сила в просвіті, в культурі. Для того, щоб здобути освіту, культуру, нам зоставлено один спосіб – літературу. Та й цей спосіб стиснено до краю. Але він зостався, це і є той рятівний мотузок, “котрий нам, потопаючим у жерущому багновиську, кидає історічна наша доля” (с. 239). Це той терен, на якому слід працювати усім свідомим українцям. Це той клаптик, на якому ми можемо зростити нашу силу. Отут з’являються малодухи, що починають нарікати на лиху долю, ворогів, цензуру, яка пропускає одну з трьох українських книжок, і мотивують свою пасивність гаслом: “Не можна робити”.
Ні, – відповідав Б. Грінченко, – робити можна, не можна буде робити тоді, коли жодна наша книжка не проходитиме, а поки проходить одна з трьох, одна з десяти, з двадцяти, – працювати можна й потрібно. Хочете видати сто книжок на рік, посилайте до цензури триста. І ми наближатимемось до того часу, “коли наша сила буде настільки дужа, що ми зможемо сказати: верніть нам наше право – по-своєму думати, балакати, писати, розвиватися” (с. 239).
Два публіцистичні виступи Б. Грінченка виявилися глибоко актуальними і своєчасними. Вони були спрямовані проти тих потенційних українських авторів і видавців, що опустили руки й, посилаючись на цензурні лютування, не хотіли братися до праці на українському терені. Б. Грінченко переконливо довів, що українці можуть змінити свою історичну долю лише завдяки посиленій і наполегливій праці на літературному полі, яке лишилося єдиним для формування національної свідомості і можливості на її ґрунті висувати вимоги української автономії, а згодом і державності. Б. Грінченко був першим, хто апелював до внутрішньої слабкості та інертності українців, а не до зовнішніх обставин як умов, що перешкоджають побільшувати їм свою національну силу.
Історик Валентин Мороз у праці “Україна в ХХ столітті”, оглядаючи його переддень, століття ХІХ, відвів Б. Грінченкові видатну роль. На зміну інстинктовому “шароварному українофільству” прийшло “свідоме українство”. “Його головний репрезентант – Борис Грінченко – вже усвідомлює Україну як окрему, першорядну сутність у вартісній системі”[287]. Ці його думки й були вперше заявлені в двох розглянутих статтях.
Вони сколихнули Україну. До “Зорі” стали надходити відгуки на них. Уже в № 3 “Зорі” 1889 року у рубриці “Замітки критичні” була надрукована стаття “Хто ж винен і де ж наша робота?”, яка й розпочала дискусію. Стаття розтяглася на два номери і була закінчена в наступному четвертому числі. Під нею стояв підпис “М. К.”; це був криптонім Михайла Комарова (1844 – 1913) – видатного українського бібліографа й літературного критика, що закінчивши 1867 року юридичний факультет Харківського університету, змінивши кілька міст проживання з 1887 року осів в Одесі, відкривши власну нотаріальну контору.
М. Комарова обурила позиція Б. Грінченка, зокрема звинувачення самих українців у лінивстві й докори, кинуті видатним українським науковцям, що вони не пишуть українською мовою. Так, погоджувався він з Б. Грінченком, нашої праці повинно бути більше. Але історичні факти свідчать, що не лише внутрішня інертність, але й жахливий зовнішній опір спричинився до занепаду української справи в Росії. Першою науковою працею, написаною українською мовою, була “Історія України від найдавніших часів” (“Основа”, 1861, № 9) П. Куліша. Але, довівши можливості української мови для наукового вжитку, П. Куліш залишив працю незавершеною; очевидно, не так просто було орати цілину. У нього нібито й з’явилися послідовники, але “ся праця після перших заходів, після випуску аритметики і священної історії в 1863 році була зупинена звісним насильством російського уряду. Хто ж тут винен? – запитував М. Комаров. – Невже лінь, недбальство і неприхильність тих людей, що, як відомо, з такою щирістю бралися до діла?” (№ 3, с. 51).
У Галичині відразу стали писати наукові праці “нібито народною мовою”, але це було москвофільське язичіє, а не українська мова. “Наукові праці на нашій мові стали можливі тільки в недавню годину, коли в Галичині з чималою таки запомогою наших же Українців заходилися над популярним науковим видавництвом і коли там з’явилася народна україно-руська преса” (с. 51). Відтак, першою причиною недостатності української наукової книги є відсутність наукового стилю в українській мові.
Друга причина, що підриває українську мову в науці полягає в тому, що “публіка українська не мала й досі не має доволі підготовки до наукових викладів на рідній мові, котрої не чула ні в церкві, ні на суді, ні в школі і знає через десяте-п’яте тільки з уст народу та з творів українських белетристів” (с. 51).
Третя причина – “се той дикий режим, який безмилосердно лютував над нашою лихою долею” (с. 51). Уся друга частина статті, подана в другій подачі (№ 4), присвячена описові цього “дикого режиму”. Він не тільки заборонив до публічного вживання українське слово, але вже переслідує й російські праці, де йдеться про Україну, пропускає до друку не третю українську книжку, а заледве що десяту, таку, що здається йому цілком нікчемною; посилення нашої роботи призводить до посилення цензурних заборон, а не до зростання нашої потуги. Отже, на питання “Де ж наша робота?” відповідь така: ховається від світу Божого в цензурних закапелках і час від часу передається на автодафе. Порівняння України з Польщею некоректне: поляки мають сильне письменство, школи, журналістику; українці в Росії не мають нічого. Зате це є в Галичині, але наше письменство і справа наша й тут такі молоді, що чекати від них зрілості поки що просто неможливо, це не на часі.
М. Комаров пропонував прагматичні висновки. Перший: необхідно кожному українському письменникові скаржитися на цензурну заборону до міністра, в сенат, а то й самому цареві. Другий: необхідно кожному нашому діячеві якомога частіше й голосніше “будити наше національне питання” (№ 4, с. 65) по часописах російських, галицьких, польських і т. д., показувати світові ту кривду, що вчиняє нам темне бузувірство.
Стаття М. Комарова була взірцевою з погляду завдань полеміки: у ній саме обговорювалася проблема без істеричних вигуків і таврувань. Критик поділяв стурбованість Б. Грінченка станом української справи, але, спираючись на свій досвід боротьби з російським урядом, пропонував свої варіанти шляхів боротьби.
Не залишився байдужим до позиції Б. Грінченка й М. Драгоманов, що саме на запрошення болгарського уряду переїздив до Софії, аби зайняти кафедру загальної історії в Болгарському університеті. Всупереч своїм настановам: не друкуватися в народовській пресі, він надіслав до редакції статтю з своїм баченням проблеми розвитку української справи. М. Драгоманов відчув несподівану підтримку збоку молодої сили. Адже це він все життя боровся проти пасивності, інертності, провінційності українства, прагнув вивести його на шлях світової поступу. Так з’явилася його стаття “Ще на тему: “Хто винен?” Лист у редакцію “Зорі”, що була опублікована в № 4 (1889) відразу після статті М. Комарова. Текст він підписав новим псевдонімом: Чудак, – а кому вгодно, то й…
Почав він з вмотивування псевдоніма. Б. Вільхівський висловив чудацькі думки, які перед ним ніхто не висловлював. Їх дві: перша та, що в бідності нашого письменства винні ми самі, а не вороги; а друга та, що він нагадав нам історичний закон сили. М. Драгоманов розвинув ці думки, тому й підписався – Чудак.
Історичний закон сили існує і активно діє щодо української літератури, погодився з Б. Грінченком М. Драгоманов. Чому в нас все заборонили, а белетристику залишили? – запитував він. Тому, що вона в нас вже була, її добре знали в Росії й поза нею, як-от: Т. Шевченка, Г. Квітку, Марка Вовчка. Не можна заборонити те, що є. Заборонили те, чого не було.
Слід сказати, що М. Драгоманов правий лише почасти. Він правий, коли твердив, що заборонити наявні явища вже існуючої української духовної культури було неможливо. Але він криводушив, коли говорив, що заборонили те, чого й так не було. Валуєвський циркуляр 1863 року заборонив три групи творів: 1) духовного змісту, 2) навчальні книжки, 3) книжки, призначені для початкового читання народу. Усі ці три групи книжок існували, навіть інтенсивно створювалися на початку 1860-х років у значній мірі завдяки енергійній діяльності М. Костомарова й П. Куліша.
Можливо М. Драгоманов приховав істину з тактичних міркувань: йому йшлося про заохочення українських авторів до праці. У цьому ж напрямку розвивав він і далі свої думки. Коли вже маєте триста українських книжок, – підхоплює він приклад Б. Грінченка, то не слід їх нести в Росії до цензури. Надрукуйте сто без цензури хоч би й у Галичині, покажіть світові свою духовну велич, зміцність свій авторитет, а тоді вже несіть решту двісті до цензури; і вона не посміє вам їх заборонити; вона або всі або майже всі пропустить.
Подавати твори в російську цензуру – це все одно, що робити донос на самого себе, бо в Росії існує постанова ще з часів Миколи І, згідно з якою цензори мусять сповіщати жандармерію про появу друком, хоч би й за кордоном, заборонених ними творів. Отож не запобігання ласки в російської цензури, а боротьба за міжнародний авторитет української літератури у вільних країнах Європи мусить стати першочерговим завданням наших свідомих громадян.
От на цьому шляху існує багато перешкод внутрішьноукраїнського характеру. Їх набір неодноразово аналізувався М. Драгомановим: провінційна вузькість погляду на літературу й життя, незнання провідних європейських мистецьких течій, погане володіння іноземними мовами, слабка орієнтація в галузі суспільних та філософських сучасних ідей. “Здоровий вихід з цього стану може бути один, – резюмує М. Драгоманов, – перевчитись або довчитись, догнати європейську думку, наукову й поетичну, та з нею й приступити до праці над українським матеріалом та, опрацювавши його по-новому, печатати його, – звісно, без цензури, найліпше в Галичині” (№ 4, с. 67).
Наскільки важливим стратегічно є поєднання австрійсько-галицької демократії і свободи друку та російсько-української інтелектуальної могутності стає зрозумілим з другої статті М. Драгоманова в “Зорі”, підписаної псевдонімом Чудак і спрямованої на обговорення порушених Б. Грінченком проблем. Називалася вона “В справі відносин українців до російської літератури (Листи до редакції “Зорі”)” і друкувалася в чотири подачі (1889, №№ 8 – 11).
Вона теж містила традиційний для зазначеної в заголовку теми набір ідей М. Драгоманова: російська література – велика й багата, кількісно і якісно; російською мовою існує велика перекладна література, яка може правити за головний канал інформації про світові ідеї для українців; поскільки своїх аналогічних надбань вони не мають, а іноземні мови для безпосереднього зв’язку зі світом вчити лінуються, то мусять черпати духовні скарби через посередництво російської мови й літератури; смертельну загрозу для українства становить занедбання цього зв’язку.
Здавалося б, М. Драгоманов мусив шукати порятунку й в іншому місці, в Галичині, де немає такої великої залежності від російського культурного елемента. Він розмірковував все над тим же: як через зміцнення світового авторитету української літератури прийти до полегшення становища українства в себе вдома. Цьому могли б сприяти переклади української літератури іноземними мовами, за що повинні взятися самі українці. У Росії є переклади української класики російською мовою. А про німецькі в Австрії не чути, хоча значна частина українців здобуває вищу освіту у Віденському університеті, добре знає німецьку мову.
“Чому ж галичани не перекладають українських авторів на німецьке?” – запитує М. Драгоманов. І дає таку відповідь: “Хай відповідає на те, хто може, докладно. Я ж вкажу ті причини, котрі я запримітив, по крайній мірі моїм чудацьким оком, – так розпочав відповідати автор: – Перша та, що Галичане одне з найнерухливійших, найлінивійших рас, які я бачив, – а друга та, що Галичане в масі ще навіть не дозріли до української літератури; бо не тільки галицька публіка, а навіть більша частина галицьких писателів по своєму літературному смаку належать до ХVІІІ, а зовсім не до ХІХ ст., а всього менше до натурально-соціальної школи, до котрої все ж таки належить ліпша часть того, що писано по-українському в останні 20 – 30 років під тими ж культурними впливами, під якими зростала й російська література або й просто під впливом сеї літератури” (№ 11, с. 191).
З одного боку, цілком несподівано чути подібні національні оцінки від соціаліста й космополіта, яким декларував себе М. Драгоманов. З другого боку, лише в такий спосіб можна пояснити багаторічну сплячку Галичини навіть після весни народів 1848 року. Їй бракує внутрішньої енергії, відсутні джерела саморуху. Аж поки вона не починає поволі пробуджуватися під активним тиском з російської України, що почався в 1860-х роках після Валуєвського циркуляра. Зовсім не безглузду думку висловив О. Пипін у рецензії на другий том “Історії літератури руської” Ом. Огоновського, коли засудив утиски української літератури в Росії, зауваживши, що саме вони перемістили центр українського літературного руху в Галичину[288]. І сталося дивне: галицько-руська література, що заледве животіла в Австрії, стала живитися могутнім потоком з України; без Т. Шевченка й П. Куліша, І. Нечуя й Панаса Мирного, Олени Пчілки й Б. Грінченка Галичині загрожувала доля навічно лишитися краєм бездарних писань Г. Цеглинських і В. Масляків, І. Наумовичів і Ом. Партицьких. Порятунок був в одному – у з’єднанні з підросійською Україною. Цей шлях і пропонував М. Драгоманов як рятівний для України в цілому.
Статті Б. Грінченка, М. Комарова й М. Драгоманова породили в українській журналістиці тривалий обмін думками. Вони народили Чудака, який через рік створив “Чудацькі думки про українську національну справу”. Публікація цього твору в журналі “Народ” викликала відповідь Б. Грінченка “Листи з України Наддніпрянської”, на які відповів М. Драгоманов, написавши “Листи на Наддніпрянську Україну”. У 1893 році в журналі “Народ” був опублікований уривок з праці Ю. Бачинського “Україна irredenta”, у якій дискусія остаточно пустилася літературного поля й перейшла на терен політичної проблематики й обговорення проблеми (вперше!) створення самостійної Української держави.
Це була знаменита дискусія, що стала змістом суспільного життя тих років. Вона відіграла велику роль у справі становлення “свідомого українства”, вироблення й засвоєння суспільством тих ідей, що вели до усвідомлення нашим громадянством потреби української державності. Початок обміну думками навколо щонайважливіших проблем українського суспільного буття й поклали розглянуті виступи в часописі “Зоря”, надавши й самому журналові нового значення й нової ваги: далеке від політичних проблем видання втягувалося в розмову про найважливіші питання буття української нації, з чисто літературного й наукового робилося ще й політичним.
Новий період в історії журналу “Зоря” розпочався в 1891 році, коли його головним редактором одноосібно став Василь Лукич. Це бу псевдонім Володимира Левицького (1856 – 1938), що був однолітком І. Франка і вчився разом з ним у Львівському університеті, з 1876 року увіходив до редакції журналу “Друг”. На відміну від І. Франка, він 1879 році закінчив правничий факультет і розпочав адвокатську практику в провінційних містечках Галичини. Справжньою пристрастю його була література й журналістика. Календарі “Просвіти” (1880 – 1885), альманахи “Руський правотар домовий” (1885), “Ватра” (1887), – ось найголовніші видавничі проекти, у здійсненні яких Василь Лукич відігравав провідну роль. Своє співробітництво з часописом “Зоря” він почав посилювати від вересня 1890 року, містячи тут під своїм основним псевдонімом, а також під іменами Наум Срібнаренко і Данило Домонтар рецензії, огляди літературних і наукових новин, аналітичні статті. За короткий час він зарекомендував себе як діяльний, енергійний редактор, прекрасний організатор журналу. У зв’язку з цим провід НТШ передав йому редагування часопису в наступному році. І як виявилося не на короткий час.
Василь Лукич змінив обличчя “Зорі”. З 1891 року вона переходить на фонетичне письмо. У спогадах Сергія Шелухина (1864 – 1938), провідного діяча молодого покоління київської Старої громади, зустрічаємо таке пояснення даного кроку. Наддніпрянські автори, що співробітничали в “Зорі”, не знали історичного правопису і вперто дотримувались кулішівки. У “Зорі” їхні твори переробляли на галицький смак і щодо правопису, і щодо лексики. Якось у гурті вони заходилися глузувати з галицьких дашків, єр та ятя. Через день після того Володимир Самійленко прочитав друзям свою знамениту сатиру:
“Без дашків, без єр, без ять
Не можна Руси існувать –
В них ховаєсь наша сила,
В них добробит наш тріва,
Не дамо їх на поталу,
Покіль є в нас голова!
І не вмовлять нас вовіки
Всі учені чоловіки
Ся лишити скарбів сих –
В обороні станем їх!
Станем грудьми всі од разу,
Та одіб’ємо одразу!
Гей, не лячно нам тепер –
За дашки, за ять, за єр! і т. д.
Сього вірша ми послали при листі до “Зорі” з вимогою завести фонетику, бо ми кинемо співробітництво. Нам відповіли згодою поступово замінити правопис і дійсно зробили се”[289].
Реформи В. Лукича торкнулися й зовнішнього вигляду журналу – “Зоря” стала ілюстрованим часописом. З цього часу заголовок друкувався на тлі картинки хатнього інтер’єру, знаковими предметами у якому були книжка, глобус, згорнуті сувої, завіса з літерами “Зоря” відслонювала вікно на схід, де вставало сонце, відкривався пейзаж степової України, стояв бюст Шевченка з головою у лавровому вінку, на кілках висіли театральні маски. Картинка символізувала єднання Галичини й України.
Від третього числа 1891 року “Зоря” вміщувала щономера портрети видатних українських діячів і пояснення до них. Наприклад, третє число відкривалося (с. 41) портретом Володимира Барвінського, а на с. 57 давалося роз’яснення “Наші ілюстрації”. “5 нов. ст. лютого, – зазначалося тут, – минуло вісім літ, коли Галицькі Русини зложили в могилу славного свого керманича. Знаменитий публіцист (редактор “Правди” і “Діла”), енергічний діяч, спритний політик і розумний організатор народних сил – умер 3 нов. ст. лютого 1883 р. у Львові о ½ 8 год. вечором по короткій хворобі”. Народ віддячив йому пам’яттю, зазначалося далі: на його могилі цього року стане величавий пам’ятник, а також буде запроваджена стипендія його імені, на котру вже зібрано чималу суму.
Але не тільки портрети видатних українців містила “Зоря”. У журналі друкувалися карпатські краєвиди, малюнки пам’ятних місць, як-от: “Хата Юрія Федьковича в Сторонці на Буковині” (с. 4), репродукції світової класики, наприклад: “Сікстинська мадонна” Рафаеля, львівські пейзажі та ін. “Зоря” тепер приваблювала читача на лише глибоким внутрішнім змістом, але й гарним зовнішнім виглядом, яскравим (вживемо сучасне слово) дизайном.
Урізноманітнився зміст журналу. У № 23 вперше була подана “Сучасна літопись житя суспільного”, під якою стояв підпис Смолянський, навіть без ініціалу. Тут містився огляд головних подій громадського життя українців у Росії, де мешкає, як зазначалося тут, “7/8 українсько-руського народу” (с. 456) і подій сучасної поточної світової історії. Стаття являла собою огляд газетних повідомлень про голод у Росії, що став наслідком неврожаю, і діяльність уряду в справі допомоги постраждалим, еврейські погроми, котрі розпочалися внаслідок негараздів з хлібопостачанням; землетрус у Японії; всесвітній конгрес географів, що розпочався в Римі; і конгрес орієнталістів у Лондоні і т. д. Строкатість викладу і випадковий добір подій до нього все ж був виправданим, оскільки представляв читачам, локалізованим навколо “Зорі”, картину світового сучасного життя. Для “літературно-наукового письма для родин” поява нової рубрики, яка претендувала стати постійною, була розширенням поля інформаційної діяльності, підвищувала популярність видання.
У відділі художньої літератури Василь Лукич спрямував свої зусилля на залучення до журналу усіх помітних письменників України й Галичини, добираючи їх твори за критерієм художності.
До числа провідних авторів даного періоду слід віднести І. Нечуя-Левицького, який став постійним співробітником журналу, друкуючи тут твір за твором, переважно великі повісті: “Навіжена” (1891, №№ 1 – 4, 6 – 10), “Поміж ворогами” (1893, №№ 7 – 21), “Не той став” (1896, №№ 11 – 20).
У них продовжувалося розширення тематичних обріїв української прози й рух до відтворення всесословної картини життя українського суспільства другої половини ХІХ століття. Повість “Навіжена” відзначалася свіжим матеріалом – відображенням життя міського чиновництва в умовах не ідеологічних суперечок, а звичайних побутових подій. Розробляючи любовний сюжет, І. Нечуй-Левицький наснажив оповідь комічними подробицями, та приводячи героїв до щасливого кінця: одруження, – раптом несподівано звертав увагу на порожнечу життя, у якому вже все відбулося, кохана дівчина завойована, стала дружиною героя, але саме тут він в розумів, що “в цьому засохлому й пожовклому садочку панує моральна й соціальна моя смерть... Я заперся тут наче в домовині”.
Повість “Поміж ворогами” мала за предмет ворогування містечкового писаря й благочинного, що сталося через стосунки доньки священика Ваті й писаревого племінника Леоніда Панасенка. У карикатурності дріб’язкових мотивів учинків персонажів цього дійства, які не дозволяють зійтися двом молодим людям, що почувають симпатію і тяжіють один до одного, вбачаються, з одного боку, гоголівські традиції відображення провінційного українського панства, а, з другого боку, нова тенденція, що тільки почала прорізатися в творчості А. Чехова із засудженням міщанства, провінційної замкнутості й дріб’язковості. І. Нечуй-Левицький чутливо сприймав напрями сучасного художнього мислення.
Повість “Не той став” зображала селянську родину, але вносила в родинно-побутову тему нові аспекти: відсутність вищих духовних ідеалів калічила душі допитливих і спраглих за інтелектуальною поживою людей. Родина Соломії і Романа, виборена ними не без труднощів, виявляється загроженою потягом чоловіка до книжки, хоча й сама та книжка не є представленням сучасних наукових чи літературних ідей, це богослужбова книжка, оскільки лише вона уприступнена через священика для селянина в культурному просторі українського села. Смерть Соломії при гасінні пожежі в сусідів, безперечно, життєва випадковість, сприймалася як художнє розв’язання прозаїком наміченого конфлікту – немає місця Соломії в Романовому житті. Найневинніша спроба за рахунок самоосвіти вийти за межі свого середовища спричинює родинну катастрофу.
Ці твори збагачували українську прозу, засвідчували дальший її розвиток, підносили авторитет журналу “Зоря”.
Істотною була присутність на стоінках “Зорі” Бориса Грінченка. Під псевдонімом Василь Чайченко він надрукував тут свої програмові повісті “Сонячний промінь” (1891, №№ 11 – 21) і “На розпутті” (1892, №№ 10 – 23). Це виразно тенденційні твори, пройняті актуальною суспільно-політичною проблематикою свого часу. Марко Кравченко – головний герой першої повісті сам витлумачувався автором як промінь світла в темному царстві; поруч з цим назва повісті могла розумітися і як символ його просвітницької діяльності, яку він провадить в темному, занедбаному українському селі.
У степове “зшахтаризоване” село, до маєтку поміщика Городинського для репетиторської праці приїздить студент останнього курсу історико-філологічного факультету одного з університетів Марко Кравченко. Його свідомість заґрунтована на народолюбних ідеях його часу, він представник свідомої українофільської інтеліґенції. У нових умовах він потрапляє в цілу мережу ідеологічних конфліктів: з космополітом поміщиком, з його зарозумілою донькою Катериною, до якої у героя спалахує пристрасне кохання, з селянами, які насторожено поставилися до його культурницьких намірів, з куркулями, що виявили відверту ворожість до молодого сподвижника, з товаришами по ідеї, які влаштовують схоластичні суперечки й підміняють ними систематичну працю. Усе трапляється на життєвому шляху Кравченка: перемоги (він таки зміг закохати в себе Катерину й домогтися одруження з нею; він долає упередженість селян, і вони з охотою відвідують його читання) і невдачі (Городинський відмовляється від його послуг; від важкої вчительської праці помирає дружина Катерина). Б. Грінченко був свідомим того, якими слабенькими є ще ті перші “сонячні промені”, які прорізали темряву “ночі бездержавності”, як назве згодом цей час Євген Маланюк.
Героєві шкодили заданість його поведінки, передбачуваність вчинків. Він був пристосований до ілюстрування авторської тенденції, а відтак відзначався ненатуральністю, ходульністю. Ці риси Б. Грінченко намагався подолати в повісті “На розпутті”, що йому певною мірою вдалося. Наступний твір відзначався більшим психологізмом, ширшим використанням прийомів внутрішнього монологу, вчинки героїв були більш виправданими. Головним носієм авторської концепції народолюбства і українофільства виступав тут Демид Гайденко, який обирав дещо інший шлях, ніж його попередник. Він не обмежувався лише культурницькою діяльністю, а прагнув стати культурним господарем, розгорнути в селі своє господарство так, щоб і воно саме і всі його працівники, і він сам з родиною були за приклад селянам.
Образ Демида поданий у співставленні головним чином з Гордієм Раденком, українофільсьвуючим поміщиком, якому не дозволяють стати на народний ґрунт його панські інтереси. Але не лише цей персонаж втілює множинність поглядів української інтеліґенції на шляхи свого розвитку. Тут широко представлено все розмаїття суспільно-політичних течій того часу: толстовство, народницький тероризм, холуйське вірнопідданство, великоросійська демократія. Торкнувся письменник і питання про участь національної інтеліґенції в соціальному визволенні села.
Повість вийшла настільки гострою ідеологічно, що ій так ніколи й не пощастило бути дозволеною до друку в Росії. Але саме її рекомендував І. Франко Франтішеку Главачеку (1876 – 1972), чеському перекладачеві, у 1896 році для перекладу з української мови як найкращий твір української літератури[290]. Серед сучасників вона викликала гострі суперечки, але не як художній твір, а як белетризований ідеологічний трактат. Дискусія йшла навколо ідей, але не навколо естетичних засад письменника. На жаль, і в нових умовах Української держави жанр тенденційного роману (повісті), безперечним майстром і найбільшим представником якого був Б. Грінченко, ще не знайшов свого глибокого дослідника.
Новаторським і знаменним була публікація в “Зорі” Василя Лукича драматургічних творів, що відповідало визначному на той час місцю українського театру в становленні національної самосвідомості українського народу. Тут були опубліковані комедії І. Карпенка-Карого “Мартин Боруля” (1891, №№ 7 – 10), “Сто тисяч” ( 1891, №№ 21 – 23), драми “Безталанна” (1893, №№ 13 – 16), “Чабан” (1895, №№ 18 – 22), відома під пізнішою назвою “Бурлака”, “Сербин” (1896, №№ 20 – 24), відома під пізнішою назвою “Лиха іскра поле спалить і сама щезне”; драми М. Кропивницького “Титарівна” (1892, №№ 13 – 16), Панаса Мирного “Лимерівна” (1892, №№ 18 – 20), Михайла Старицького “В темряві” (1893, №№ 19 – 23), Івана Франка “Украдене щастя” (1894, №№ 9 – 12), водевіль В. Самійленка “Драма без горілки” (1895, № 15), драма Бориса Грінченка “Ясні зорі” (1897, №№ 1 – 6) і його комедія “Нахмарило” (1897, №№ 9 – 12).
Це були твори, що перебували в центрі репертуару театру корифеїв. Вони глибоко відображали народне життя, нові процеси, що відбувалися в ньому. Висока моральність, краса людських почуттів, глибокі пристрасті героїв з народу приваблювали в драмах; виставлялися на посміх представники верхівки, що намагалися занедбати зв’язок зі своїм корінням, відривалися від народного ґрунту. Публікація драматичних творів належить до значних здобутків журналу.
Василь Лукич доклав чимало зусиль, щоб до українського читача надійшли “шухлядні” твори, не опубліковані свого часу з різних причин. Головним автором тут слід вважати Т. Шевченка. Редактор “Зорі” відразу зрозумів, яке велике значення має переклад українською мовою його повістей, написаних, як відомо, на засланні російською мовою. У перекладах провідних українських діячів у “Зорі” були опубліковані повісті “Варнак” (1893, № 5), “Художник” (1894, №№ 5 – 8), “Музика” (1895, №№ 5 – 8), “Безщасний” (1897, №№ 5 – 7), “Капитанша” (1897, №№ 18 – 21). Першу, другу і четверту повість переклав О. Кониський. П’ята була перекладена Левком Товкачем за редакцією Перебенді, тобто теж О. Кониського. Третя вийшла в перекладі “Миколи Міх–ського” – так було позначене автортво перекладу. Велика ймовірність, що це був Микола Міхновський – майбутній творець ідеології українського самостійництва.
Другий автором, твори якого були зібрані “Зорею”, був С. Руданський. Публікаторами його ліричних віршів і співомовок виступили спочатку М. Комаров, а потім А. Кримський. Упродовж 1893 – 1896 років вони опублікували з рукописів велику кількість новознайдених творів поета. У статті “Нові поетичні твори Степана Руданського” А. Кримський писав про те, що отримав від П. Г. Житецького “велику купу всяких рукописів з творами Руданського” (1895, № 17, с. 332), що дозволило йому продовжити публікацію творчої спадщини знаменитого поета.
Друкувалися в “Зорі” також розшукані або призабуті вірші М. Костомарова, О. Корсуна, В. Забіли, навіть українські вірші російського поета з Воронежа Олексія Кольцова (1895, № 9).
Набула нової якості історична проза “Зорі” завдяки публікації роману М. Старицького “Облога Буші” (1894, №№ 1 – 4; 1895, №№ 17 – 19). Це був романтичний твір, що розповідав про героїчну сторінку з історії визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького проти поляків. Відсутність глибокої психології й окреслення характерів компенсувалася гострим сюжетом, блискучими батальними сценами, виведенням образів українців, зокрема жінок, що демонстрували високу національну свідомість.
“Зоря” пробудила до національного життя Павла Грабовського. Опинившись на засланні в Сибіру 1888 року, коли йому було 24 роки, він лише тоді, у відриві від України, відчув ностальгію, почав у листах до друзів просити надсилати йому українські часописи. Невдовзі до його рук потрапила “Зоря”. У цьому журналі під псевдонімом Павло Граб у 1893 – 1897 роках побачили світ його численні вірші. Його поетична слава була значно перебільшена радянською історіографією, для якої політичний портрет важив більше, ніж художня вартість творів. Політичний засланець П. Грабовський, який воював усе життя проти “буржуазного” мистецтва, добре пасував до народницької моделі української літератури, що її створювали на замовлення російських більшовиків історики. При цьому приховувалися пройняті тугою за Україною вірші П. Грабовського, як от цей, під назвою “До сестри”, опублікований 1893, № 17, с. 311.
“На Україну, Рідні лани – Серцем я лину Із чужини, – починав поет виливати свою тугу; а далі перелічував атрибути України, що снятьсяч йому щоночі; з осудом звертається він до однодумців: – Всюди блукаєм По кружені, Волі шукаєм На чужині, – його серце болить, коли він прокидається, бо зникають любі образи України: – Де Україна? Боже… нема… Інша країна, Степ та тюрма…”
Загалом же рівень поетичного таланту П. Грабовського був невисокий, він не міг створити глибокий образ ліричного героя, яскравий оригінальний поетичний світ, лишався в межах римування народницьких гасел, абстрактних закликів до волі, праці на користь народу, співчуття до знедолених і т. ін. Відчувши це, Василь Лукич став відбирати з його доробку переклади, які П. Грабовський часто робив з творчості другорядних, нікому сьогодні не відомих, російських поетів, якогось Козлова, Апухтіна, Щербини, Жадовської.
До числа здобутків слід віднести перехід до автрів “Зорі” Михайла Коцюбинського, який виступив тут з оповіданнями “П’ятизлотник” (1892, № 23), “Ціпов’яз” (1893, № 17), “Помстився” (1894, № 2), “Хо” (1894, № 24), “На крилах пісні” (1895, № 22), “Для загального добра” (1896, №№ 1 – 4, 6), “Пе коптьор” (1896, № 22 – 23). Це не був дебют молодого прозаїка – переше своє оповідання “Харитя” він надрукував у дитячому журналі “Дзвіночок” (1891, № 16), а повість “На віру” – у журналі “Правда” (1892, №№ 8 – 10). Але надалі він свою творчу долю пов’язав з журналом “Зоря”.
Творчість М. Коцюбинського розділяється на виразні два періоди: у першому домінують засади народницького реалізму; другий пов’язаний з розвитком імпресіонізму. Славу великого письменника-новеліста приніс М. Коцюбинському другий період, розпочатий новелою “Цвіт яблуні” (1902). Але нагромаджувалися нові якості в творах, опублікованих у “Зорі”. Майже всі вони виходили після першодруку окремими книжками, зробивши письменнкові літературне ім’я.
Віддавши данину традиційному для українського художнього слова зображенню убожества українського села, утвердження моральності особи з простолюду, М. Коцюбинський навіть у ранній творчості розширив тематичні межі української прози. З огляду на специфіку своєї трудової діяльності – роботу у філоксерній комісії, – письменник добре знав життя суміжних з українцями народів, наших південних сусудів: кримських татар і молдаван. Їм були присвячені його твори, у яких він залишався українцем за поглядом на світ, захищав вільну людську особистість, право людини на щастя.
Важливим був дебют на сторінках “Зорі” Ольги Кобилянської з повістю “Людина” (1894, №№ 19 – 23). Цей твір був спершу написаний німецькою мовою і лише потім перекладений авторкою по-українськи. Через це лексика повісті вийшла засміченою, синтаксис містив незвичні для українського мовлення конструкції. Імена героїв аж ніяк українськими не можна було назвати: батька головної героїі звали Епамінандос, брата – Герман-Євген-Сидор. Василь Лукич довго виправляв мову повісті, перш ніж опублікувати її. Нарешті вона з’явилася в “Зорі”, ставши першим твором О. Кобилянської, опублікованим по-українськи.
Тенденція твору так само була сформована під впливом німецької суспільно-політичної думки. Доля Олени Ляуфлер мала довести думку, яку в українському світі ніхто й не ставив під сумнів: жінка – це теж людина. А втім, поняття “людина” тут наповнювалося важливим змістом. Спочатку воно просто означало рівність з чоловіками, претензію на однакові з ними права. Олена мусить доводити своє право бути людиною, оскільки родина усе найкраще віддає її братові. Але брат розбещений уседозволеністю виявлявся незагартованим перед життєвими випробуваннями, через нещасливе кохання кінчав життя самогубством. Помирав і батько. У Олени на руках залишалася родина. Здається, що людина не може витримати стільки випробувань. Але там, де ломлеться й залізо, витримує Олена, склавши іспит на право зватися людиною. До неї у глухому провінційному закутку приходило велике кохання. Вона ридала перед весіллям у передчутті щастя, бо вона – людина. Думається, що така спокусливо рухлива концепція повісті, попри всі вади, спричинилася до її публікації в “Зорі”.
У підсумку слід сказати, що відділ художньої літератури вівся в “Зорі” професійно. Василь Лукич залучив до участі в журналі практично всі письменницькі сили України, особливо з її підросійської частини. Участь першорядних майстрів пера забезпечила високий рівень художньої творчості в журналі, з його сторінок до читачів пішло чимало творів, які в майбутньому були визнані класикою. Головна особливість опублікованих тут романів і оповідань, віршів і поем полягала у виразній патріотичній тенденційності; переважна частина їх містила образи українських інтеліґентів, що стояли на засадах свого народу, працювали для нього, дбали про пробудження в ньому національної свідомості, поширення просвіти й культури. Це була прикметна особливість творів літератури, які добирав для публікації Василь Лукич. До лютого 1894 року журнал був дозволений до передплати в Росії, але надалі, злякавшись зростання його популярності, царська цензура заборонила його поширенння в імперії.
Зарубіжна література була представлена в “Зорі” бідно. Видно, що Василь Лукич не працював спеціально в напрямку організації перекладів, але від пропонованих своїми авторами не відмовлявся. Так, у перекладі Бориса Грінченка (В. Чайченка) були опубліковані драми Фр. Шіллера “Вільгельм Тель” (1895, №№ 1 – 13) і “Марія Стюарт” (1896, №№ 2 – 16) твори, що безсумнівно належать до класики світової драматургії. Техніка перекладу віршованої драми була досить високою, мова була зорієнтована на літературний варіант з мінімальною присутністю діалектної лексики.
Характер експерименту мали переклади віршів у прозі І. Турґенєва (1895, № 24), здійснені колективом з чотирьох авторів, який склали Олена Пчілка, Маруся Козачка, Леся Українка й Олеся Зірка. Кожна перекладачка переклала відповідно один твір: “Завитаннє”, “Які були хороші, свіжі рожі…” “Німфи”, “Бенкет у Найвищої істоти”. У вступному слові до добірки, виконаної в родині Косачів, мати Олена Пчілка відзначала, що обрані для перекладів були найскладніші твори з книжки І. Турґенєва; праця українського прекладача невдячна, його вічно критикують за штучність мови, але обрані поезії в прозі чи ж могли бути написані “простою” мовою? (с. 468).
Віртуозну майстерність у передаванні складного пушкінського вірша продемонстрував Микола Вороний у перекладі маленької траґедії “Моцарт і Сальєрі” (1895, № 24). “А геній і злочинство Дві речі зовсім несумісні. Правда?” – так виклав перекладач українською мовою знамениту сентенцію цього твору.
Займаючи порівняно невелику частину журнальної площі, переклади, здійснені українськими (а не галицькими) письменниками демонстрували високий рівень версифікації, поетичної майстерності, збагачували українську літературу й журналістику світовими шедеврами.
У публіцистиці журналу головним промотором так само виступив Б. Грінченко. Як і два роки раніше, його думки й міркування викликали жваву реакцію, започаткувавши нову дискусію, предметом якої стали процеси формування української літературної мови. Стаття Б. Грінченка, підписана псевдонімом Василь Чайченко, називалася “Галицькі вірші” й була надрукована в журналі “Правда” 1891 року в №№ 8 – 10. Але “Зоря” не могла залишитися осторонь цієї публікації, оскільки в ній аналізувалися вірші галицьких поетів, що вперше побачили світ саме на її сторінках. Тому вже у № 18 1891 року в журналі “Зоря” була вміщена стаття І. Франка “Говоримо на вовка – скажімо і за вовка”, у якій він відгукнувся на публікацію вже першої частини праці Б. Грінченка.
Відповіді І. Франка передувало редакційне роз’яснення Василя Лукича “Авторові статті “Галицькі вірші”. Його честь як редактора “Зорі” була зачеплена, хоча Б. Грінченко розглядав вірші, друковані в 1883 – 1889 роках, тобто до передачі Василеві Лукичу редагування журналу. Василь Лукич сповіщав читачів “Зорі” про статтю Б. Грінченка, але полемізував не з автором, а з “Слівцем редакції “Правди”, поданим перед статтею. У ній, зокрема, висловлювалася думка про те, що мова поезії в народовському журналі, видаваному товариством “Просвіта” “менш україно-руська, ніж “язичіє” “Галицкой Руси”. Щоб дати читачам самим судити, чи справедливе дане звинувачення, Василь Лукич подав виписки з двох статей найближчого числа згаданої газети (за 1 вересня). Витяги свідчили самі за себе і підтверджували позицію Василя Лукича: “Редакція “Правди” в тім случаю грубо розминулася з правдою” (с. 356). Далі для розгляду позиції Б. Грінченка редактор надавав слово І. Франкові.
Захищаючи галицькі вірші, І. Франко захищав і себе. Він був щиро скривджений заявою Б. Грінченка про те, що в Україні ніхто (!) галицьких віршів не читає через їхню жахливу, засмічену то полонізмами, то москалізмами, то власними провінціалізмами мову. Він наводив відгуки критики про свою творчість, що були опубліковані в Росії, зокрема в газеті “Одесский вестник”, діалог Л. Глібова з галицькими дітьми на сторінках журналу “Дзвінок”. На його думку, В. Чайченко так само “розминувся з правдою”, коли твердив, що галицькі вірші не читаються в Україні.
Проте більш важливі сентенції викликали потребу його участі в дискусії. Це засадниче питання мовного пуризму, який культивує в Україні гурток молодих людей. На кожній сторінці українського тексту вони знайдуть “по кільканадцять блудів язикових”. Якими ж критеріями вони керуються? Власними уявленнями про українську мову, почерпнутими з самоуцтва, а не з наукових книжок чи університетів. Проаналізувавши Грінченкові зауваження, І. Франко довів, що вони мають своїм джерелом елементарне незнання словника української мови Є. Желехівського та інших джерел. Та й чи є вадою відтінки, що об’єктивно існують у мові, чи слід прагнути до їх знищення? “Адже ж се не жадне крадене добро, а здобутки дійової праці, котрі чомусь же народились і повинні вийти на пожиток цілості”.
І. Франко твердив, що розуміє невисоку цінність галицьких віршів, які мусять відповідати вимогам невисокої естетичної освіти галицької публіки й самих поетів. І не вірші береться він захищати від В. Чайченка. “Головною хибою його критики, – провадить далі він, – є не ті подробиці, а загальний погляд на розвій нашої мови”. Українська літературна мова й справді перебуває в стані становлення. Ми не маємо спільної, одностайної літературної мови не тому, що не хочемо її мати, а з причин об’єктивних, історичних. Політична роз’єднаність українського народу, перебування його частин в складі різних держав, що триває не одне століття, – усе це унеможливлювало раніше узятися до творення єдиної літературної мови. Лише зараз такі умови склалися. Але оганьблені Б. Грінченком галичани роблять на цьому полі значно більше, ніж підросійські українці: “вони серйозніше дивляться на своє поетичне ремесло, ставлять собі вищі, серйозніші задачі”.
Діалог Б. Грінченка й І. Франка схвилював громадськість. У № 20 “Зорі” до неї приєднався поет з України М. Школиченко, подавши статтю “Чайченко і Франко”. М. Школиченко – один з псевдонімів українського письменника Мусія Степановича Кононенка (1864 – 1922). Тема дискусії йому здалася важливою: чистота української мови, але розв’язання не задовольняло: автори з проблеми перейшли на особи й почали сваритися. Він витупив проти думки І. Франка про те, що самоуки не мають право голосу в дискусіях про мову. Мова належить не філологам і не ними створюються, твердив М. Школиченко; її творять саме письменники, а відтак саме їх слід вислухати в першу чергу.
Не сприймав новий учасник дискусії і Франкового твердження про те, що з мови нічого викидати не треба. Народ сам відмовляється від застарілих слів. М. Школиченко пропонував нову засаду обрання слів для літературної мови. Між Б. Грінченком і І. Франком зайшла суперечка навколо слова “невіста”. Б. Грінченко заперечив можливість його використання в значенні “жінка”; І. Франко, посилаючись на народну творчість, доводив, що таке можливо. М. Школиченко пояснив свою позицію: слово “невіста” в такому значенні зрозуміле обмеженій кількості читачів, тимчасом як літературна мова повинна бути зрозумілою всьому народові. Міра розповсюдження слова й повинна бути критерієм його зарахування до літературної мови, яка повинна об’єднувати людей у народ, а не навпаки.
Заперечив М. Школиченко й ще одну думку І. Франка. У запалі полеміки він писав, що мова не є “найвищим скарбом”, над неї цінував поет “економічні, громадські і духові скарби”, а мову розглядав як один із способів розвою. “Мова і тільки єдина мова, – писав М. Школиченко, – будить національне самопізнання і ставить його на непохибний ґрунт. Де нема язика, там нема духового розвою, нема науки, нема національної сили, нема самої національності. Язик класифікує чоловіка і робить з його сім’янина вістимої національності”. Будувати національність без мови – це все одно, що зводити в будівлі стелю й стіни без підвалин.
У № 24 до дискусії приєдналося ще два учасники. Статтю “До спору язикового” вмістив тут відомий критик Іл. Кокорудз. Він знову підняв питання про критерії віднесення слів до літературної мови. Хоч би якими знаннями володів сам В. Чайченко, але він особисто не може виступати суддею всієї мови, навіть у Шекспіра вжито всього 15 тис. слів, а мова ж складається з сотні їх тисяч. Іл. Кокорудз першим сформулював категоричну вимогу створення словника української мови, про що на маргінесах йшлося вже у виступах учасників дискусії.
Друга висловлена ним думка стосувалася поцінування ролі Галичини в розвитку української літературної мови. Внаслідок указу 1876 року Україна не може розвивати мову в багатьох галузях. У Галичині ж нею вітають цісаря, виголошують політичні промови в сеймі, викладають усі предмети в гімназіях; вона розлягається з університетських кафедр, нею пишуться дослідження філософські, філологічні, історичні, правничі, математичні та ін. Тому саме за Галичиною слід визнати пріоритет у становленні української літературної мови. Галичина стала центром її формування.
У підсумку статті Іл. Кокурудз зайняв зважену позицію. Він не вимагав від українських авторів вживання лише галицького варіанту мови. Галичани й українці мусять піти один одному назустріч: “як ми учимося зі словарем в руці деяких слів українських, так най зволять і українці вийти трохи поза свою тісну межу і навчитись трохи і від нас. В той лише спосіб може вироблятися єдність і розумінння”.
У цьому ж № 24 “Зорі” 1891 року з великою статтею “Наша язикова скрута та спосіб зарадити лихові” під псевдонімом А. Хванько виступив Агатангел Кримський (1871 – 1942) – у майбутньому видатний українських сходознавець, що тоді лише закінчував у Москві Лазаревський інститут східних мов.
Будучи професійним філологом, А. Кримський занурився в аналіз зачеплених попередніми авторами мовних прикладів. Але він висловив і важливі методологічні ідеї. Порівнявши питомі й запозичені слова (наприклад, пурист з “Правди” вимагав від нього вживати слово “тяма” замість “поняття”, вбачаючи в ньому полонізм), А. Кримський проголосив важливу думку: не пуристами і навіть не кваліфікованими науковцями розв’язується питання формування літературної мови, а народом у своїй творчості, письменниками, які творять українську літературу. Це питання не теорії, а практики. На практиці запозичене слово може виявиться зрозумілішим і прийнятнішим, ніж слово питоме.
Слобожанський і наддінпрянський варіанти української мови мали сильний вплив на галичан. Це був моральний вплив, породжений високохудожніми творами, величним змістом, втіленим у досконалу форму. Тому майже по-українськи, а не по-галицьки під силою цього впливу прагнув завжди писати І. Франко. Але тепер він сам перетворився на велику моральну силу і вже під його впливом трансформується мова Наддіпрянської України. Отже, не походження слова, а широта його вживання, узалежнена від зрозумілості його, є чинником формування літературної мови.
А. Кримський приєднався до авторів, що наголошувати на потребі словника. Для нього ідеалом бачився російсько-український тлумачний словник. Автор пропонував і шлях розв’язання проблеми його створення: якщо цю роботу не може подужати одна людина, слід зорганізувати для цього загал. Необхідний лише центр координації зусиль, а виписувати приклади може кожен освічений чоловік.
Завершалася публікація матеріалів “спору язикового” у № 24 “Зорі” 1891 року невеличкою реплікою Б. Грінченка (В. Чайченка) “Додаток до замітки “Галицькі вірші”. Він писав тут про те, що мовна дискусія викликала бурхливі радощі москвофільської преси. “Галицкая Русь”, передрукувавши його статтю з “Правди”, дала свій коментар такого змісту: українці й галичани не можуть порозумітися між собою; отже, не існує ніякої єдиної україно-руської мови; порятунок українців у тому, щоб, не маючи власної мови, перейти на польщизну або російщизну.
Ні, відповідав “Галицкой Руси” Б. Грінченко, цього не станеться ніколи. Наша суперечка ведеться між своїми, це наша хатня справа, різниця в поглядах не зашкодить нам іти вкупі по шляху розвою свого народу. Ми можемо сперечатися про речі й поважніші, не втрачаючи поваги один до одного. І коли б нас, українців Росії, змушено не писати так, як ми пишемо, то ми б, не вагаючись почали писати мовою галицьких віршів, аніж перейшли б на російську, бо та мова нам – своя, рідна, хоч і не зовсім відповідає нашим смакам і звичкам.
Після цього, здавалося, дискусія вщухла, але у № 7 – 9 (1892) редакція повернулася до неї, вмістивши статтю “В справі язиковій і декотрі замітки про книжки для українського люду”. Під нею стояв підпис: Лосун, що був одним з псевдонімів письменника й мовознавця Івана Верхратського, і дата написання “Ві Львові, 27 грудня 1891”. Стаття була довгою, розтяглася на три подачі, але відзначалася малозмістовністю, відчувалося, що дискусія вичерпується, нові ідеї не висловлюються, а пережовуються старі.
І. Верхратський удався до аналізу усього словникового реєстру, що зачіпався у виступах його попередників, висловлюючи свій погляд на походження слів і галузь їх вживання. Він доводив, що наукове опрацювання мовних скарбів – то справа філологів; письменники часто неспроможні написати маленької “статті язикової”. Становище української мови, на його думку, цілком звичайне й природне; інші мови, як-от німецька, пройшли свого часу так само етап вироблення єдиної літературної мови з кількох діалектів; це прекрасно, що ми його проходимо зараз. Україна справді дала більше талановитих письменників, ніж Галичина; але Галичина має свої переваги: тут широко вживається українська мова, твориться журналістика. Разом ці обставини складають гарний ґрунт для розвитку української мови й вироблення її єдиного літературного варіанту.
Завершив дискусію той, хто її й розпочав Б. Грінченко (В. Чайченко) у №№ 15 – 16 “Зорі” (1892), опублікувавши статтю “Кілька слів про нашу літературну мову”. Вона стала справжнім підсумком дискусії, оглядом її найважливіших здобутків.
Питання про чистоту мови, твердив Б. Грінченко, піднімають не лише українці, але й галичани і доводив це на численних прикладах з народовської преси. Він торкнувся питання про критерії добору слів до літературної мови, зазначивши, що одноразове вживання слова в певному авторитетному джерелі (як-от у “Слові о полку Ігоревім” або у Т. Шевченка) ще не є достатньою підставою для його залучення до реєстру єдиної української літературної мови. Важливою запорукою успішного формування мови є розвиток філології, зокрема створення тлумачного словника. Слід гадати, що саме в процесі мовної дискусії 1891 – 1892 років у Б. Грінченка зародилася ідея створення словника української мови, який навічно уславив його ім’я і увійшов під ним (як “Словник Грінченка”) в історію української культури. Істотним підсумком дискусії була висловлена Б. Грінченком думка: Галичина у творенні української мови мусить пристати до більшості; це така ж провінція, як Київщина, Херсонщина, Слобожанщина; як немає окремої українсько-київської, українсько-херсонської, українсько-слобідської мови, так немає й українсько-галицької; є єдина українська літературна мова. Теоретичне положення Б. Грінченко проілюстрував на прикладі. Візьмімо двох поетів, запропонував він, Шевченка й Масляка і порівняймо лише за мовою. Перший зрозумілий в усіх куточках України, включно з Галичиною, другий – лише у своїй місцевості. Закінчував Б. Грінченко гаслом: усім нам треба вчитися, вчитися бути українцями, писати українською мовою, створювати зрозумілу для всього нашого народу літературу. Підсумковий дискурс статті Б. Грінченка був настільки відчутним, що редакція не знайшла потреби дати коментар від себе. Призвідник дискусії зробив це краще за будь-якого представника редакції.
Надалі Василь Лукич вів літературно-критичний відділ журналу в більш спокійному тоні. Щороку в березневих числах друкувалося багато Шевченківських матеріалів. На роль першорядного Шевченкового біографа й знавця його творчості висунувся О. Кониський, що в 1894 році опублікував у “Зорі” працю “Т. Шевченко під час перебування його в академії художеств (1838 – 1844)” (№№ 16 – 22), у 1895 – “Т. Шевченко під час вищого розцвіту його кебети, до арешту його (1845 – 1847)” (№№ 5 – 14), у 1896 – “Т. Шевченко в дорозі з заслання” (№№ 5 – 13).
Сказавши достатньо про пересічний художній талант О. Кониського, слід визнати, що він поставив собі справжній пам’ятник працею про Т. Шевченка, розділи з якої друкувалися в “Зорі”. Вона вийшла під назвою “Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя” (Львів, т. 1 – 2, 1898, 1901) і стала видатною пам’яткою шевченкознавства. На жаль, другий том опублікований уже посмертно. Про високу вартість праці О. Кониського свідчить її перевидання в 1991 році.
“Зоря” друкувала фольклор, де героєм виступав Т. Шевченко, зокрема анекдоти. Вони свідчили про популярність поета серед народу, підкреслювали його дотепність і кмітливість. 1894 року М. Вороний подав такий історичний “Анекдот з життя Т. Шевченка” (№ 5, с. 117): “Якось був Тарас в театрі. Поруч з ним сидів якийсь пан з своєю панею. Пан був надто товстий і череватий, пані ж надто тонка і суха. Як панові, так і пані дуже не вподобалось близьке сусідство з “репаним” мужиком, яким здався їм Тарас по своїй одежі. Крутився, крутився пан на дзиґлику, врешті не витримав таки, щоб не зробити якоїсь образи своєму неприємному сусідові і обернувся до нього з словами: – “А што, любезний, у вас, в Малоросії свині дорогі?” – “Та як вам сказать, добродію… – спокійненько відповів Тарас, – як яка свиня. Коли б отака, як ви, пане, то може рублів 20 – 25, а коли така, як ваша пані, то не варта вона і шага!..”
Шевченківські матеріали підносили авторитет Кобзаря, не лише підтримували його культ серед свідомого українства, але й робили істотний внесок у наукове вичення життєвого та творчого шляху видатного національного поета.
У відділі “Статті з історії, літератури, етнографії і т. ін.” та “Споминки, життєписи і матеріали життєписні” друкував багато статей сам редактор – Василь Лукич. У 1893 році він опублікував статті “Дмитро Яворницький” (№ 3), “Іван Белей” (№ 17), “Леонід Глібов” (№ 22), “До життєписи Ів. Манжури” (№ 23); у 1894 – “Причинок до життєписи Ів. Манжури” (№ 4), “Михайло Щепкін” (№ 22); у 1895 – “П’ятдесятлітня літературна діяльність Як. Щоголева” (№№ 1 – 2), “Огляд життя і діяльності Івана Верхратського” (№ 2), “Тридцятьлітні роковини смерти Петра Гуляка-Артемовського” (№№ 21 – 22); у 1896 – “Микола Сумців” (№ 2), “Огляд життя й діяльності Петра Ніщинського” (№ 9), “Олександер Кониський” (№ 12). Попри велику кількість ці статті були невеликі за розміром; їх публікація була прив’язана до портретів письменників, що друкувалися на першій сторінці журналу, у статтях викладалися загальні відомості про діячів, давалися стислі сумарні оцінки їх діяльності. У них був сильний інформаційний первень, але ослаблений аналітичний, інтерпретаційний.
Але працю Василя Лукича для журналу не можна не визнати продуктивною. Він виконував у журналі величезну чорнову роботу: вів відділ хроніки, де описував помітніші події в діяльності культурно-освітніх товариств, відзначення ювілеїв українських письменників; вів відділ бібліографії, у якому фіксувалася вся книжкова продукція українською мовою або дотична до України; подавав опис українських періодичних видань: “Правда”, “Киевская старина”, “Часопись правнича”, “Житє і слово”, “Діло”. По сторінках “Зорі” розкидано безліч його дрібних заміток і повідомлень про українські книжки.
Взагалі, критика “Зорі” була інформаційною, анотаційною. Її мета полягала в тому, щоб представити видання читачеві, а не здійснити його витлумачення чи побачити рух мистецьких течій. Приємним винятком з правила була стаття І. Франка “Наше літературне життя в 1892 році” (1893, №№ 1 – 2), написана як лист до редактора “Зорі” на його прохання.
Стаття справді є взірцевим оглядом літературної й науквої праці українців в усіх культурних центрах. Спочатку з сумом критик відзначив, що “в найбільшій часті нашої країни, серед маси нашої нації властиво нема ніякого руху літературного” (№ 1, с. 16. Підкреслено І. Франком. – І. М.). Проте причину такого стану він убачав у несприятливих обставинах розвитку української літератури. Якщо за таких умов “появлення на нашій ниві літературній, серед таких некорисних обставин такої многоти свіжих, талановитих і з гарячим запалом та щирою любов’ю до рідного слова натхнутих писателів дає нам запоруку, що стежка, протоптана старшим поколінням, не заросте бур’яном, що розвій нашого письменства не зупиниться” (с. 18). Але розвитку ініціатива І. Франка не мала, з 1894 року він вже видавав свій журнал “Житє і слово” і зовсім припинив стосунки з “Зорею”.
Вищий рівень аналітичності демонстрував Микола Вороний у критичних оглядах драматургії. У 1895 році для нього була навіть створена рубрика “Нові твори драматичні”. Обираючи для аналізу не класичні п’єси, а драматургічний мотлох, він працював у жанрі літературного фейлетона. Наприклад, про п’єсу “Не судилося” д. Касиненка він написав: “хай вибачать мені шановні читачі – але я зовсім не можу нічого сказати, а не можу тим, що після неї в мене у голові лишилось вражіння якоїсь чорної плями, та й годі” (№ 6, с. 117).
З 1894 року Василя Тисовського на посту “відповідального за редакцію” змінив Осип Маковей. Його участь позначилася на роботі журналу появою в ньому нової рубрики “Фейлетон”, що в 1895 році дістала назву “Світло й тіні”. О. Маковей подавав їх щомісяця, висвітлюючи під гумористичним кутом зору події поточної історії. Поява фейлетону призвела до пожвавлення “Зорі”. Проте співробітнитво тут сатирика не тривало довго, у 1895 році він посів місце редактора газети “Буковина”, а його місце в “Зорі” зайняв Кость Панківський. Рубрику фейлетонів намагався вести Василь Щурат, але не маючи сатиричного таланту Осипа Маковея, полишив цю справу.
У 1897 році в “Зорі” з’явився новий редактор. Ним став знову Олександр Борковський, який уже редаґував журнал до приходу на посаду редактора Василя Лукича. Журнал не подав ніяких попередніх пояснень, але в № 1 (1897) вмістив на с. 5 портрет колишнього редактора і в кінці числа статтю В. Щурата “Володимир Левицький (Василь Лукич)”. Автор яскраво описав журналістську працю Василя Лукича, який вів обширне листування з авторами, надсилав критикам велику кількість книжок, щоб отримати від них до чергового числа кілька рецензій, видавав окремими відбитками з “Зорі” їхні твори, щоб заохотити до дальшої праці, сам писав ті матеріали, до яких ніхто не брався: хроніку, бібліографію, пресові огляди. “Та се ще не все, в чім проявився редакторський талант Василя Лукича, – відзначав В. Щурат. – Кращою мірою того таланту є ще й те, що я зазначив вже коротко: – вмілість згуртовання около “Зорі” спорого числа письменників” (с. 16).
З жалем автор повідомляв: “Тепер, коли Василь Лукич, перейшовши з становища нотаріального субститута (заступника, помічника. – І. М.) в Станіславові на гарне, але й повне обов’язків становище нотаря в Винниках піді Львовом, конечностю приневолений зложив по семи роках невсипущої праці редакцію “Зорі” в інші руки, я чувся майже зобов’язаним написати тих кілька стрічок признання для чоловіка, що при своїх фахових заняттях вмів знайти тілько часу і охоти до безкорисної праці для загалу, що видержав при тій праці довгі роки помимо всяких клопотів, а часом і неслушних докорів” (с. 17).
Як бачимо, причина зміни редактора була прозаїчна: Василь Лукич знайшов, нарешті, місце, яке давало йому утримання, але й вимагало повної віддачі за основним місцем праці.
Поштовх, завданий ним “Зорі”, продовжував живити її подальший розвиток і існування; згуртований навколо неї Василем Лукичем колектив авторів і далі успішно працював для журналу. Олександр Борковський нічого не став міняти в рубриках журналу, а підтримував уже наявний порядок. Він лише привів з собою природно нових авторів. Так у 1897 році знову серед авторів “Зорі” з’явився Григорій Цеглинський з комедією “Торговля жемчугом” (№№ 17 – 20), письменник, що не відзначався особливим талантом. Але повернення цього автора супроводжувалося посиленням присутності в “Зорі” Бориса Грінченка, Павла Грабовського, Василя Щурата, які дали сюди вірші, драми, публіцистику, літературну критику.
Так, у 1897 році у журналі була опублікована програмова стаття П. Грабовського “Дещо про творчість поетичну” (№ 3), у якій він висловився проти примітивного рівня творчості деяких українських авторів, яким бракує “певної освіти загальнолюдської, тверезого цілокупного світогляду громадського і потрібного розуміння ваги та цілей діяльності поетичної” (с. 58). Поет може відбутися лише за умови сполучення в його творчості “щиролюдського змісту” з “виробленою, художньо-закінченою формою”. П. Грабовський під “щоролюдським змістом” розумів орієнтацію поета на життя, а не на свої фантазії, підкреслював потребу втілювати загальнолюдські мотиви у своїй творчості. Його стаття була корисним надбанням української літературної критики.
Для двох останніх років історії “Зорі” була прикметною дискусія між В. Щуратом (1871 – 1948) та І. Франком з приводу дискурсу модернізму в його творчості. У 1896 році Василь Лукич не пропустив 40-літнього ювілею Івана Франка, тим паче, що він співпав з ювілеем двадцятилітньої його літературної діяльності. У першому ж числі він умістив дві різні статті під однаковою назвою “Др. Іван Франко” – В. Щурата і О. Маковея (підписану криптонімом “О. М–ей”). Стаття В. Щурата розтяглася на дві подачі. У першій він стверджував: “Знайти признанє в кружку приятелів і сторонників може всякий, хоч би і наймірнійший талант, але майже вибороти собі признанє у всіх своїх сторонників і противників зможе тілько ґеніяльний. Між галицькими русинами доказав того Іван Франко і се є найкраще свідоцтво високої вартості єго літературних творів” (с. 16).
Розвиваючи ідею ґеніальності І. Франка, В. Щурат вказував на його художню невичерпність. “Крім аґітаційної й епічної поезії знаходимо у Франка й чисту лірику […], – писав він уже в другій подачі статті і продовжував: – Зачислити до неї належить передовсім […] цикль любовних поезій п. з. “Зів’яле листя”, котрий можна вважати об’явом декадентизму в україно-руській літературі, розумієся тоді, коли під декадентизмом будемо розуміти не ті ориґінальні поетичні замахи, в котрих Макс Нордау бачить признаки умислових хворіб, але розумне і артистичним змислом ведене змаганє до витвору свіжих ориґінальних помислів, образів, зворотів мови і форм” (с. 36). Слід зауважити, що в розпорядженні В. Щурата був цикл “Зів’яле листя”, а не збірка віршів під такою ж назвою.
І. Франко сприйняв це місце статті як звинувачення в декадентстві і відповів критикові віршем “Декадент” (№ 17, с. 326), який був присвячений В. Щуратові і містив примітку “По прочитання єго замітки в “Зорі” 1896, ч. 2, с. 36”.
Я декадент? Се новина для мене!
Ти взяв один з мого життя момент
І слово темне підшукав та вчене
І Руси возвістив: “Ось декадент!”
Наскільки І. Франко був ображеним, свідчить фінал вірша:
Не паразит я, що дуріє з жиру,
Що в будні тільки й дума про процент,
А для пісень на “шрррум” настроїть ліру…
Який же я у біса декадент?
Одночасно І. Франко не міг відмовитися бути тим, чим він є, і в грудні 1896 року збірка віршів “Зів’яле листя: лірична драма” вийшла в світ. Вона справді являла собою нове слово в українській поезії, ніхто до І. Франка (а можливо, і після нього) не зумів з такою поетичною силою передати страждання людини від нерозділеного кохання, описати етапи духовного занепаду, безсилого відчаю, розпуки, які доводять людину до самогубства.
В. Щурат залишився на висоті становища, не збився на лайку, на яку провокував його І. Франко, а відповів тактовно й переконливо, продемонструвавши повагу до І. Франка й знання предмета дискусії. Спочатку в “Зорі” з’явився вірш В. Щурата “Се не декадент!” (1897, № 5, с. 95), де за епіграф були узяті слова І. Франка “Який же я у біса декадент?”, а в самому тексті так само були розкидані цитати з його вірша. В. Щурат не поступився жодним своїм положенням. Він захищав свою позицію: службова поезія – це не декадентство, вільна поезія – це декадентство.
Хто замість цвіту гній приносить з піль,
А скривши радість, творить лиш лемент,
Хто сам надієсь, а про жаль, про біль
Співає другим: – се не декадент.
Після кількох заперечень автор повертався до прямої дефініції:
Бо декадент-поет – не фарисей,
Єго пісні – душі єго фермент!
Він епілог пролога! Він, ідей
Збагнувши світ, нових жде – декадент!
У цьому ж числі розпочалася публікація розвідки В. Щурата “Поезія зів’ялого листя з виду суспільних завдач штуки (Прочитавши ліричну драму І. Франка “Зів’яле листя)” (№№ 5 – 7). Тут автор пояснював, що ще в попередній статті про І. Франка “вирізнив ті поезії з-поміж усіх інших задля краси форми, поетичності вислову, оригінальності й добірної плястики поетичних образів” (№ 5, с. 97). У захваті перед талантом І. Франка він порівняв їх з французькою декадентською поезією. У самій Франції це явище розуміють подвійно: більшість поетів – карлики, але вони намагаються наслідувати геніїв, як-от, Бодлера. До числа других поетів відносив В. Щурат І. Франка, який переплутав похвалу з доганою. Далі В. Щурат подавав докладний аналіз ліричного сюжету книжки, простежував повороти авторського настрою, динаміку почуття, наростання розпачу.
У фіналі статті він повернувся до головної теоретичної проблеми: завдань мистецтва. “В часах спеціалізації на всіх полях людської діяльності, – писав він, – що робить з чоловіка дуже часто машину для одної функції, завдачею штуки є – ту машину, того в’язня спеціального заняття хоч на часок зробити чоловіком, що жив би трохи повнішим життям” (№ 7, с. 137). Мистецтво раніше служило монархії, шляхті, теократії, утверджуючи їх значення, силу і владу. Тепер воно має служити демократії, показувати народові образи його власного життя, але побільшені, ублагороджені. Мистецтво повинне підносити народ у його власних очах. Цього не захотів зрозуміти реалізм, і тому народ не прийняв його. “Прості фотографії гидкої і скучної дійсності подобались лиш дуже перерафінованим читачам по психологічному закону контрасту; враження, цілком відмінне від звичайно одержуваних вражінь, подобаються. Багачам подобаються образи нужди; бідні не люблять їх” (с. 137). Майбутне за мистецтвом нереалістичним, що поставить собі завданням підносити, зміцнювати, ублагороднювати людину.
Поезія зів’ялого листя – поезія песимізму. Чи здібна вона виконати нове мистецьке завдання? – запитував критик. Можливо, але хіба що тим, що прищеплення песимізму оздоровлює людину, як рятує від заразної хвороби прищеплення віспи.
Підхід В. Щурата до видатної книжки І. Франка був вимогливим і суворим, він розумів, що має справу з поетичним ґенієм, але не погоджувався з напрямком, головною тенденцією його творчості, і відверто висловив це в розгорнутій аналітичній рецензії.
Таким чином, можна твердити, що в останній рік свого існування “Зоря” не здала своїх позицій. О. Борковський не міняв курсу Василя Лукича, завдяки чому він зберіг авторський колектив, професіоналізм у веденні журналу. Однак часопис доживав останні дні. Ініціатором трансформації виступив Михайло Грушевський (1866 – 1934), який відігравав усе більшу роль в НТШ. На його пропозицію виділ (правління) товариства вирішив “перетворити старий “часопис для руських родин” – “Зорю” на літературно-науковий журнал, названий “Літературно-науковим вісником”[291].
У ч. 21 (1897) на останній сторінці журналу з’явилося “Оповіщення”. “Скорий культурний поступ нашого народу в останніх часах і зв’язаний з ним зріст його духових потреб між іншим давно давав себе відчувати і в сфері літератури і белетристики, – говорилося тут від імені видавця. – Заснована тому вісімнадцять років літературно-наукова часопись “Зоря”, віддавши важні прислуги нашому культурному життю, перестає вже своєю програмою задовольняти сі потреби. З огляду на се Наукове Товариство ім. Т. Шевченка, котре попри свої наукові задачі зістається одинокою інституцією, що має [за браком іншої] опікуватись українсько-руською літературою, постановило з початком 1898 р. зреформувати “Зорю”, себто розширити її програму і обсяг, бажаючи в столітню річницю нової української літератури, що є заразом і двадцятип’ятилітньою річницею Товариства, а до того зв’язана з стількома історичними спогадами, віддати сю прислугу національному культурному життю” (№ 21, с. 420).
Далі оголошувалося, що зреформована “Зоря” називатиметься “Літературно-науковий вісник”, випускатиме її редакційний комітет, до складу якого входять: О. Борковський, М. Грушевський, О. Маковей та І. Франко. Обсяг кожної книжки, що виходитиме першого числа кожного місяця буде дорівнювати 12 друкованих аркушам. Так завершилася історія журналу “Зоря”. “Літературно-науковий вісник” (ЛНВ) належить уже до наступного періоду історії української журналістики.
Значення журналу “Зоря”:
1) започаткований як приватне підприємство, журнал був куплений НТШ і став його головним органом; надалі НТШ не залишало видавничої діяльності, весь час видаючи періодичний орган;
2) видатними журналістами, що забезпечили піднесення журналу до рівня виданих досягнень української преси, були Іван Франко та Василь Лукич, які змогли закласти в його діяльність високі ідеали українського визволення, всеукраїнської єдності, високого професіоналізму;
3) успіх журналу пов’язаний із залученням до числа його авторів провідних письменників підросійської України (Олени Пчілки, О. Кониського, М. Старицького, І. Нечуя-Левичцького, М. Коцюбинського, Б. Грінченка та ін.), які силою свого таланту підтримали високий рівень художньої літератури, публіцистики й літературної критики і ньому;
4) у журналі співпрацювали галичани й українці, об’єднавшись для спільного творення якісного українського літературно-наукового журналу, ця співпраця була корисною й повчальною, плідною для розвитку й піднесення української культури;
5) це був перший ілюстрований народовський часопис, що мав високу поліграфічну культуру, видавався фонетикою, сприяв виробленню української літературної мови в усіх стилях: художньому, публіцистичному, літературно-критичному, науковому;
6) журнал еволюціонував в бік покращання його професійного рівня, поліпшення в ньому головних відділів, урізноманітнення інформаційної діяльності;
7) довгий час журнал передплачувався в Росії, завойовуючи чимдалі більшу публіку, злякавшись його зростаючого впливу, російський уряд заборонив поширення журналу в своїй країні;
8) “Зоря” гармонійно доповнювала газету “Діло”, яка виконувала передусім інформаційні завдання, спільно вони складали інформаційну систему народовської журналістики в Галичині;
9) журнал пережив достойний фінал, він сам спричинив піднесення української культури, науки, літературної критики, духовних потреб українського читача, внаслідок чого перестав задовольняти зрослі потреби української спільноти; із “Зорі” виріс “ЛНВ” як цілком нове за типом і характером явище української журналістики;
Розділ дев’ятий
Газета “Буковина”
Буковина та специфіка становища українців у цьому краю. Москвофіли як перше покоління української інтеліґенції в Буковині та їхня преса. Прихід народовців до керівництва українськими організаціями і заснування газети “Буковина”. Загальна характеристика газети. Участь у її редаґуванні видатних діячів краю: Ю. Федьковича, С. Дашкевича, О. Поповича, О. Маковея, С. Смаль-Стоцького. Програма “Буковини”, сформульована Ю. Федьковичем. Структура газети та її найважливіші теми. Участь підросійських українців у виданні часопису. “Буковинська” дискусія між Б. Грінченком і М. Драгомановим. “Листи з України Наддіпрянської” П. Вартового (Б. Грінченка): типологія української інтеліґенції та адресат “Листів”; тип українського патріота та умови його роботи; критика покоління українофілів за інертність, несолідарність, зараженість духовними хворобами російської інтеліґенції, черед яких перша – ніґілізм, безвірність, низька національна свідомість; помилкова ідеологія українофілів, яка схиляє до ренегатства; Т. Шевченко як пророк та його значення для пробудження нашої національної свідомості; критика концепції літератури “для хатнього вжитку” М. Костомарова; ідеологічні збочення П. Куліша; критика теорії чотирьох літератур М. Драгоманова; його панрусизм, компрометація українського патріотизму як сепаратизму; українофіли, радикали та націонали-народолюбці; програма народолюбців: національна освіта, піднесення добробуту, конституція; критика ситуації в Галичині: москвофіли та радикали; критика теорії М. Драгоманова літератури “знизу вгору”; підсумок праці Б. Грінченка: програма-максимум і програма-мінімум. Відповідь М. Драгоманова в “Листах на Україну Наддніпрянську”: ідеї європейського демократизму й лібералізму з’явилися на Україні в російській одежі; московський царизм як українська національна святощ; приниження Т. Шевченка: він не мав на меті утворення самостійної української літератури, захист покоління українофілів в особі М. Костомарова й П. Куліша; критика сучасного літературного становища під гаслом “у нас немає літератури” і захисту свого положення літератури “знизу вгору”; захист ідеї української політичної й національної автономії на ґрунті земської автономії. І. Франко про світогляд М. Драгоманова. Підсумки “буковинської” дискусії. Художня література в “Буковині”. Ю. Федькович: “Дністрові кручі”, “Панич”. Є. Ярошинська: “Понад Дністром”, “Перекинчики”, “Проклятий млин”. О. Кобилянська: дрібні новели, “Битва”, “Царівна”, “Некультурна”. О. Маковей: поетичний цикл “У Києві”; фейлетони “Казка про Невдоволеного Русина”, “Виклад про крамниці”, “Як я продавав свої новели”; різдвяна новела “Мій прапрадід”, повісті: “Клопоти Савчихи”, “Залісся”. Марко Черемшина: “Керманич”, “Нечаяна смерть”, вірші в прозі. Характер художньої літератури в часописі. Літературна критика в газеті. Значення газети “Буковина”. Значення народовської журналістики.
Четвертим виданням, яке поруч з “Батьківщиною”, “Ділом” і “Зорею” складало систему головних видань народовців, була газета “Буковина”. Заснована в Чернівцях у 1885 році вона об’єднала найкращі творчі сили українства краю, сприяла національному самовизначенню не лише численної спільноти буковинських українців, але й стала чинником загального відродження й національного пробудження нашого народу, набула всеукраїнського значення.
Якщо Галичина в цілому була відсталою провінцією Австрії, а пізніше Австро-Угорщини, то ще в більшій мірі це стосувалося ще більш відділеної від Відня Буковини. “Весна народів” 1848 року відзначилася тут широко відомим повстанням селян під проводом Лук’яна Кобилиці. Повстання було придушене 1849 року, а в краю запанував розпач і духовна спустошеність. Прикметний факт: три найвидатніші українські письменники Буковини: О.-Ю. Федькович, О. Кобилянська і Є. Ярошинська, – увійшли в літературу через німецькі двері і лише потім усталилися як митці українського слова. Їх долі красномовно засвідчили, що політика посиленого онімечення й румунізації давала свої плоди: від українства відторгалася його найкраща частина – світська інтеліґенція.
Становище українців у Буковині було схожим з їхнім становищем у Галичині, але мало свою специфіку. Ця провінція північної Молдавії, що належала Туреччині, була окупована в 1774 році Австрією. На той час Буковина була заселена рідко й нараховувала 75 тис. мешканців. Але населення швидко зростало за рахунок природного приросту й іміґрації. На 1900 рік воно становило 730 тис. чол. Так же, як і в Галичині, населення не було однорідним, а складалося в основному з великих етнічних груп: 40 % становили українці, 34 % – румуни, 11 % – євреї, 9 % – німці, решту складали невеликі групи інших народів: угорці, вірмени, словаки, росіяни-старовіри.
Якщо Галичина поділялася на Східну (українську) і Західну (польську), то Буковина – на Північну (українську) і Південну (румунську) частини. Стуруктура українського населення була схожою на Галичину, у переважній більшості це були незаможні селяни; шляхта й світська інтеліґенція були відсутні, вищий клас становили священики, але не греко-католицької, а православної церкви. Румунське, німецьке та єврейське населення було зосереджене в містах. Більш організованим національним елементом на час приєднання краю до Австрії були румуни, але німці відзначалися більшою енергійністю, і їхня присутність була відчутнішою (проти 1 % в Галичині). Цим пояснюється більше онімечення краю, ніж у Галичині, що й відбилося в долях українських письменників.
Первісно Буковина була приєднана як окрема округа до Галичини, але від часу “Весни народів” тут розпочалася боротьба за адміністративну автономію, яка завершилася 1861 року наданням Буковині статусу “коронного краю”. Провінцією керував президент краю, спираючись на крайовий сейм і крайовий виділ. Керівні органи спочатку захопили німці й румуни. Українці здобули місця в крайовому сеймі вперше лише в 1890 році.
Проте, як і в Галичині центральний уряд вбачав в українцях головну противагу полякам і почасти підтримував їх, так і в Буковині так само ставився до цієї етнічної групи, сприяючи її національному пробудженню. У 1850 році управу школами було віддано православній буковинській консисторії, а в 1868 році – крайовому уряду. Число шкіл почало зростати, але це були німецькомовні навчальні заклади. 1875 року відкрито в Чернівцях університет з німецькою мовою навчання, але в ньому зразу ж засновано кафедру української мови і літератури, яку з 1878 року зайняв галицький народовець Гнат Онишкевич (1847 – 1883) – мовознавець-славіст і класичний філолог школи Ф. Міклошича.
Після нього професором на цій кафедрі став видатний український науковець і громадсько-політичний діяч Степан Смаль-Стоцький (1859 – 1939), який вже навчався в Чернівецькому університеті, склав докторат і габілітувався на доцента слов’янської філології у Віденьському університеті 1885 року в того ж самого Ф. Міклошича. З 1885 по 1918 рік він, займаючи посаду професора української мови і літератури Чернівецького університету, перетворився на головну політичну фігуру української спільноти Буковини, обирався до буковинського сейму і віденського парламенту. У 1904 – 1910 роках він був обраний віце-маршалком сейму і фактично керував усією адміністрацією Буковини. Час його наукового й політичного зростання співпав з інтенсивними процесами національного самовизначення місцевої інтеліґенції, переходом її на народовські позиції.
З 1868 року в Чернівцях існувала перша українська культурно-просвітницька організація – товариство “Руська бесіда”, а з 1870 року – політична організація “Руська рада”, але, як і в Галичині, першим поколінням українських діячів і тут були москвофіли. Вони намагалися організувати видання своїх періодичних органів, які за кількістю назв створювали враження потужного інформаційного потоку: “Буковинська зоря”, “Зазуля”, “Наука”, “Лопата”, “Пріятель народа”, “Сельский господар”, “Родимый листокъ”. Але насправді це були локальні, слабкі, місцеві видання, які існували короткий час і не мали широкої аудиторії.
Так, наприклад, перше число газети “Буковинська зоря” вийшло в світ 2 лютого 1870 року. Її редактором став учитель гімназії І. Глібовицький. Газета не була офіційним органом “Руської бесіди”, але перебувала під пильною її опікою. Тут друкувалися проза та поезія С. Воробкевича, статті з етнографії та історії Буковини, публіцистика місцевих авторів. Але, зорієнтована на москвофільські зразки, газета видавалася жахливим “язичієм”, незрозумілим для публіки. Вона не змогла розбудити місцеву інтелігенцію, яка мала на той час ще досить низький рівень національної свідомості. Проіснувавши чотири місяці, на 16-ому числі “Буковинська зоря” припинила своє існування.
Не зберіглося жодного числа, але залилишися повідомлення в історичних джерелах про існування рукописної газети “Зазуля”, яку видавало молодіжне товариство “Братній союз”. Кілька номерів у 1876 році витримала сатирична газета “Лопата”. Короткочасним виявилося життя й економічного часопису “Сельский господар” (1878 – 1879). Найбільш тривалим інформаційним проектом буковинських москвофілів був літературно-науковий двотижневик “Родимый листокъ” (1879 – 1882), видавцем і редактором якого був о. М. Огоновський. Він вів свою газету так, що поруч з творами москвофілів друкував твори народовців, дотримуючись і в правописі елементів кулішівки. Він залучив до співробітництва Я. Головацького, М. Устияновича, І. Онишкевича, І. Воробкевича, В. Залозецького, Г. Купчанко, О. Поповича та ін. Строкатий склад авторів різної орієнтації відбив кризу москвофільської преси в Чернівцях. Процес Ольги Грабар у Львові 1882 року, що призвів до остаточної компрометації москвофілів, позначився й на Буковині. “Родимый листокъ” довелося закрити через різкий відплив передплатників, а до керівних органів українських організацій прийшли народовці.
Вони розуміли потребу в часописі, який би видавався народною мовою, орієнтувався на потреби народу, пробуджував його національну свідомість. 12 вересня 1884 року на засіданні товариства “Руська бесіда”, куди були запрошені представники інших українських товариств і особисто Ю. Федькович, якому запропонували посаду редактора, було прийнято рішення про створення “часописі політичної і наукової для народа” – “Буковина”. 1 січня 1885 року у Чернівцях вийшло перше число газети.
Від початку видання до 1892 року газета виходила двічі на місяць, з 1892 – як тижневик, з квітня 1995 – чотири рази на тиждень (у вівторок, четвер, суботу й неділю), а з початком 1896 року стала щоденною газетою. Щоправда такою вона пробула три роки (1896 – 1898), далі виходила тричі на тиждень. Видання було розпочате етимологічним правописом, але в 1888 році за прикладом “Діла” перейшло на кулішівку.
Видання часопису тривало до 1918 року, але мало перерви, газета змінювала назви. 1910 року президія Української поступової партії, яка тоді мала вплив на видання газети, вирішила тимчасово припинити вихід “Буковини”. 1911 року газета не виходила. З січня 1912 до січня 1915 року вона видавалася під назвою “Нова Буковина”; далі газета відновила попередню назву. З 28 червня 1916 року після окупації Чернівців російськими військами, видання газети перенесене до Відня, але після відступу російських військ 15 травня 1918 року газета повернулася в рідне місто. Та не надовго. 11 листопада 1918 року внаслідок розвалу Австро-Угорщини після першої світової війни Буковина була окупована Румунією. 10 грудня 1918 року вийшло останнє число газети, у якому повідомлялося, що “друкарня замкнена румунськими військами, часопис не могла виходити”.
Заснована як видання товариства “Руська бесіда” Буковина через деякий час стала часописом буковинських народовців, а потім – і Української національно-демократичної партії і виходила під опікою “Руської ради” в Чернівцях. У віденський період газету видавав “Союз українських послів на Буковині”.
Високий професійний рівень газети визначило коло її редакторів та авторів. До їх числа входили найвидатніші представники краю. Перші два роки (1885 – 1886) “Буковину” редаґував Ю. Федькович; далі Павло Кирчів (1887 – 1888, № 21); Сильвестр Дашкевич (1888, № 22-24 – 1892, № 41); Михайло Токарик (1892, № 42 – 1893, № 17); Василь Дутчак (1893, № 18 – 1895, № 12); Осип Маковей (1895, № 13 – 1897); Іван Хромовський (1898, №№ 1 – 4); Іван Созанський (1898, № 5 – 1901).
Проте не завжди ті особи, що підписували газету до друку, насправді виступали фактичними редакторами її. Так, у багатьох джерелах зустрічається повідомлення про те, що в газеті “фактичну редакцію перші шість років здійснював О. Попович”[292]. Омелян Попович (1856 – 1930) – видатний буковинський громадсько-політичний діяч, педагог і публіцист. Він був довголітнім головою товариства “Руська бесіда” (з 1878); у пізніші часи займав впливові посади повітового інспектора народних шкіл у Сереті й Кіцмані, обирався послом (депутатом) до буковинського сейму, був членом буковинського Крайового Виділу і Крайовиї шкільної ради.
З листопада 1897 до травня 1899 редакцію “Буковини” очолював Л. Турбацький[293]. Лев Турбацький (1876 – 1900), незважаючи на ранню смерть внаслідок хвороби, висунувся в число помітних літературних критиків, журналістів і перекладачів кінця ХІХ століття. Потрапивши в шостому класі гімназії під вплив соціал-демократичної прапаґанди, став помітним учасником радикального руху.
Як “співредактор газети “Буковина”, яку значною мірою заповнював своїми статтями”[294] згадується й Степан Смаль-Стоцький, діяльність якого вже була охарактеризована.
З відповідальних редакторів найбільший вплив на видання газети мали Ю. Федькович, С. Дашкевич і О. Маковей. Перший і третій – це видатні українські письменники, що не потребують додаткового представлення. Сильвестр Дашкевич (р. н. невід. – 1894) – відомий публіцист і журналіст свого часу; навчався на юридичному факультеті Чернівецького університету; у 1891 році видав німецькою мовою працю “Становище греко-православних українців у Буковині”, де протестував проти румунізації українського населення краю, вимагав поділу Буковини на українську і румунську частини. Його вплив на редаґування “Буковини” тривав до 1894 року.
Участь у виданні газети видатних діячів краю свідчить про те, що “Буковина” й справді була улюбленим дитям буковинських українців; над створенням газети працював редакційний комітет, у якому зібралося значне коло провідних письменників, публіцистів, політичних діячів, вкладаючи в неї свій талант і прагнучи зробити її інформаційним органом всеукраїнського значення.
Реальних авторів інформаційних та суспільно-політичних матеріалів, що друкувалися в газеті, встановити важко, бо задля уникнення цензурних переслідувань вони друкувалися анонімно або під криптонімами. У першому числі (1885) “Буковини” у редакційній статті “Із села” відзначалося: “Газета “Буковина” має поставити нарід Буковини на рівний ступінь духового й морального розвою з іншими народами австрійської монархії. “Буковина” буде, проте, на першім місці обговорювати справи, стоячі в тісній зв’язі з відношеннями нашого народу і його рідного краю, “Буковина” буде подавати вістку про духове життя галицьких, угорських і на Україні жиючих братів наших, належачих до одної і тої самої великої родини – вірних синів одної рідної неньки нашої матері-Руси”.
У вигляді узагальнення програму “Буковини” можна представити в таких пунктах: 1) боротися за політичні й національні права українського народу, за утвердження його рівноправності між іншими народами Австро-Угорщини; 2) всіляко сприяти виробленню національної самосвідомості буковинських українців; 3) виховувати в них почуття єдності з усім українським народом; 4) підтримувати в громадан почуття вірності Австрійській державі й формі її правління; 5) домагатися від уряду розширення української освіти, видавничої справи; 6) активно сприяти розвиткові української літератури й науки в Буковині і в цілому в Україні.
Газета відмежовувалася від радикалізму в політичних питаннях, більше того декларувала вірнопідданство. “Велику політику ми не втягуєм тепер в нашу програму, – зазначалося в першому числі 1885 року, – але будемо стояти все при прапорі Австро-Слов’ян, будемо йти з ними спільно рука в руку”.
Показово розглянути у контексті цієї заяви позицію газети в 1890-х роках, коли політичне життя Західної України ускладнилося появою портій. У цей час “Буковина” стало залишається на позиціях народовців як організації, що виражала інтереси українського народу в цілому. Газета рішуче виступала проти москвофільства та його діячів у статтях “Наумович, Яків Головацький”, “Баламути народу”, “Кацапське баламутство”. Але поруч з цим часопис не підтримував радикалів як партію, яка, хоч і декларувала визнання національного питання, але на ділі будувала свою політику в межах космополітичного дискурсу. “Тільки партія народовців, – писалося в статті “Програма народовців, а дотеперішні хиби в її переведенні” (1892, № 5), – стоїть дотепер сама одна на чисто народнім ґрунті, тільки партія народовців цінить високу вагу національного принципу для розвою і зміцнення сили руського народа”.
Видавці багато працювали над виробленням найбільш прийнятної для читачів структури часопису й форми подачі матеріалів. Кожне число відкривалося на першій сторінці редакційно або проблемною статтею суспільно-політичної, культурно-освітньої або господарської тематики, авторами яких, крім відповідальних редакторів виступали місцеві діячі: С. Винницький, В. Михальський, проф. Е. Пігуляк, І. Тимінський, О. Попович, С. Смаль-Стоцький. Далі друкувалися інформаційні матеріали під рубрикою “Політичні замітки”. У “підвалі” вміщувалися фейлетони, твори художньої літератури, наукові статті з історії, суспільно-культурного життя. Вони чергувалися з рубрикою “Для науки і забави”, де друкувалися статті з питань освіти, виховання, як-от: “Дорога до щастя проходить через школу” (1887, № 1), Є. Ярошинська “Як має школа призвичаювати дітей до правди” (1897), К. Антонович “Як вибирати посла до ради державної” (1891, № 3).
Друга і третя сторінки відводилися під окремі статті і рубрики: “Рада державна”, “Буковинські товариства руські”, “Новинки”. Тут друкувалися інформаційні замітки про суспільно-політичне і національно-культурне життя українських земель та світові події. Тут же розпочиналася рубрика “Телеграми “Буковини”, що надходили переважно з Відня і Львова. Продовження телеграм виносилося на четверту сторінку, де також розміщалися матеріали під рубрикою “Що нового в світі” та оголошення.
З самого початку свого існування “Буковина” працювала над піднесенням національної свідомості українського народу, присвячуючи великі матеріали громадсько-політичній тематиці, виясненню історичних прав українського народу, навчаючи своїх читачів політичній активності. Про це статті “Якого роду українці?” (1885, № 2), “Де наші заступники?” (1887, № 3), К. Трильовського “Добрі ради для читатель і читальників” (1888, № 2), “Руський нарід – руска мова” (1888, № 22-24), “Правдивий патріотизм а русини” (1890, № 7), “По соймі” (1890, № 24).
У центрі уваги газети перебувала освіта як головна ланка в справі піднесення національної свідомості. Боротьба за українську школу в Буковині відображена в таких статтях: “Які учителі, такі школи, які школи, така молодь, яка молодь, таке майбутнє” (1885, № 4), “Бюджет і українські русини” (1885, № 5), “Єдиний вихід” (1891, № 24), “20 років крутиться ця справа” (1891, № 25).
Газета щиро прагнула допомагти селянам вести господарство, вміщуючи корисні поради під загальною назвою “Народна господарка”, а також огляди становища українського селянства під заголовком “Наші дрібні господарства і їх доля”. Під цим кутом зору особливою ґрунтовністю відзначалася праця знаменитого публіциста й письменника, майбутнього лідера Української національно-демократичної партії В’ячеслава Будзиновського (1868 – 1835) “Результат жнив у Східній Галичині і на Буковині в році 1895” (1896, №№ 215, 217, 220, 221, 223). Корисними для читачів були поради газети створювати каси позичкові, споживчі та інші спілки, як у статті “Гуцульська спілка промислова” (1888, № 14).
Авторитет газети зростав, з’явилася змога збільшити її періодичність. З 1892 року в “Буковини” з’явилися українські кореспонденти. До газети дописували Олександр Кониський, Борис Грінченко, Михайло Коцюбинський, Агатенгел Кримський та інші.
За приклад інформаційної участі українців у виданні “Буковини” може правити стаття М. Коцюбинського “Вироби селянок з Поділля на виставці в Чікаго” (1892, № 48, 27 листопада). Починається стаття з інформаційного повідомлення “З певних джерел дізнався я, що пані Декар’єр має експонувати на всесвітній виставці в Чікаго гаптування сріблом та золотом селянок Ямпільського повіту Подільської губернії”. Автор далі викладав технологію вишивання, матеріали, які використовуються при цьому, називав ціни на товари, оздоблені такою вишивкою. У кінці статті він робив висновки про те, що чудове народне мистецтво українців занедбане, про нього не знає світ і ніхто з українців не доклав рук до його пропаґанди перед громадськістю. “Бідний, неосвічений український селянин, – писав М. Коцюбинський, – не може дати собі ради, а байдужна інтеліґенція не поспішається подати руки “меншому братові”, бо їй не стає почину, вона чекає, поки “німець” покаже стежку, а то й просто не доміркується до того, що давно вже пора звернути увагу на народний промисел та всякими заходами підняти його”. На доказ активності “німців” автор повідомляв, що у Франції створена акціонерна спілка для скуповування українських плахт. Стаття М. Коцюбинського підносила авторитет українського народного мистецтва і одночасно будила українську інтеліґенцію до активності, до праці на користь свого народу.
Історичне значення “Буковини” полягало в тому, що на сторінках цієї газети відбулася знаменита дискусія Б. Грінченка і М. Драгоманова 1892 – 1893 року, яка відіграла видатну роль у становленні ідеології українського самостійництва, формуванні української політичної культури, стала важливим щаблем духовного розвитку українського народу. Б. Грінченко обрав для оприлюднення своїх “Листів з України Нанддніпрянської” “Буковину” не випадково. Йому необхідна була нейтральна територія для обговорення становища українства як в підросійській, так і в підавстрійській частинах України, перважно в Галичині. Буковинський часопис якомога вигідніше пасував для цієї мети.
“Листи” Б. Грінченка під псевдонімом “П. Вартовий” були опубліковані в “Буковині” 1892 (№№ 26, 28, 29, 31, 41-43, 51) і 1893 (№№ 5, 6, 11-13, 29-32, 36-38) років. Усього ця праця складалася з 18 листів. Ідеї Б. Грінченка зачепили М. Драгоманова, який на той час працював професором історії в Софійському університеті в Болгарії. Не дочекавшись закінчення їх публікації, він почав відповідати Б. Грінченкові, написавши велику публіцистичну працю “Листи на Наддніпрянську Україну”. Він почав піблікувати свою відповідь в тій же “Буковині” з двадцятого числа 1893 року пралельно з “Листами” Б. Грінченка, дописуючи їх у міру того, як з’являлися нові листи опонента. У свою чергу Б. Грінченко у наступних листах міг врахувати позицію М. Драгоманова і відповісти на його зауваження. Між двома провідними діячами українського руху розгорілася палка дискусія, за перебігом якої стежила вся свідома Україна. Деякі листи М. Драгоманова були опубліковані вперше в журналі “Народ”, але все одно “Буковина” передруковувала їх на своїх сторінках. А відтак з повним правом цей діалог Б. Грінченка та М. Драгоманова можна назвати “Буковинською” дискусією.
“Листи з України Наддніпрянської” була узагальнююча, синтетична праця Б. Грінченка, її ідеї поодинці вже висловлювалися ним у попередніх публікаціях. Тут же він звів їх докупи, вишикував у відповідності з логікою найглибшого розкриття теми, унаслідок чого вийшла велична споруда, складена ніби зі старих цеглинок, але цілком оригінальна й нова за змістовою глибиною й архітектонікою.
Б. Грінченко (1863 – 1910) народився в поміщицькій родині на хуторі Вільховий Яр (звідки один з його псевдонімів – “Вільхівський”), що містився біля села Руські Тишки поблизу Харкова; вчився в реальній школі у Харкові, звідки був виключений за поширення нелегальної літератури і перебував під арештом. 1881 року він все ж склав іспит на звання народного вчителя. У момент написання “Листів” він працював у приватній школі Х. Д. Алчевської в с. Олексіївці Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії. Там він затримався з осені 1887 до вересня 1893 року. Йому було відмовлено від місця у зв’язку з публікацією “Листів”. Х. Д. Алечевська належала до того покоління українських діячів, проти якого підняв повстання Б. Грінченко. Більше того, уже в першому листі він зачепив Х. Д. Алчевську особисто, навівши її діяльність як приклад українського ренегатства. На наступний навчальний рік Б. Грінченкові довелося шукати нове місце праці.
Український письменник з далекого від Львова й Чернівців Донбасу справді вперше підняв повстання проти інстинктового українофільства, безполітичного культурництва, представленого поколінням М. Костомарова, П. Куліша, М. Драгоманова, Х. Д. Алчевської. Тому в цілому слушне твердження: “буковинська” дискусія “певним чином знаменувала перехід українського національного руху з одного стану в інший – від так званого старограмадівського українофільства до більш організованої і політично цілеспрямованої боротьби нового покоління борців за національно-культурну і державну незалежність України”[295].
Для зручності аналізу дискусії необхідно викласти погляди опонентів почергово.
Предметом “Листів” Б. Грінченка було сучасне становище української інтеліґенції. Воно сприймалося як кризове, незадовільне. А відтак публіцист спробував знайти причини цього і дати їх кваліфікований розгляд, адже з’ясувати причини занепаду чи поразки – це значить побачити шляхи усунення недоліків і виходу з кризи. У цьому сенсі Грінченкові “Листи” були своєрідним “що робити?” нового покоління української інтеліґенції, містили могутній імперативний первень.
Методом Б. Грінченка була критика в тому розумінні, у якому це поняття увів до філософії І. Кант. У своїй “критичній” трилогії – “Критика чистого розуму” (1781), “Критика практичного розуму” (1788), “Критика здатності судження” (1790) – він розглядав критику як дослідження можливостей і меж пізнання, перетворив критику на інструмент аналізу людського мислення і діяльності в будь-якій сфері життя.
Б. Грінченко почав з традиційних для себе тверджень: українство перебуває в жалюгідному стані, народ зденаціоналізований, інтеліґенція мусить повернути йому розуміння його національної тотожності, але вона не здібна до такої діяльності. Публіцист пропонує таку типологію української інтеліґенції: 1) та, що нічого не робить, а тільки “заживає життя”; 2) та, що змосковлює народ; 3) та, що співчуває народові, але, посилаючись на зовнішні обставини, виправдовує свою бездіяльність.
Про перших нема чого говорити. Другі потребують хоча б короткого розгляду. “Москалізаторами в нас бувають, – твердив Б. Грінченко, – і найгидкіші обскуранти, і найрадикальніші радикали… Перші обмосковлюють нас во ім’я “єдінава нєдєлімава русскава народа” (і в ім’я власної кишені, бо мають за се добру плату), а другі в ім’я сього найрадикальнішого радикалізму, що не може погодитися з такою застарілою річчю, як національність”[296]. Третя група – купка нікчемних людей, не здібних до діла.
Але є й четвертий тип українського інтеліґента. “Се – українські націонали, українські патріоти – не ті, що вміють тільки зітхати, а ті, що вміють і рук до діла прикласти” (с. 39). Їх мало, вони складають одиниці, але кількість тих одиниць росте, вони своїми лицарськими змаганнями підняли вгору наш досі затоптаний національний стяг. Від них Україні слід сподіватися добра. Цей четвертий тип української інтеліґенції і є адресатом “Листів” Б. Грінченка.
У жахливих умовах доводиться діяти цій купці патріотів. В Україні відбуваються події, не можливі в жодного іншого народу. У Харкові святкується тридцятилітній ювілей просвітньої діяльності Х. Д. Алчевської. Але що то за діяльність? Тридцять років ця жінка заводить російські школи в Україні, розповсюджує російські книжки між українським народом і у своїх працях доводить, що цей народ чудово розуміє всю російську літературу. Тридцять років Х. Д. Алчевська “деморалізувала народ і, думаючи, що служить просвіті, послужила темній темряві, послужила ідеї пожирання меншого більшим” (с. 40). А відтак святкується тридцять років ренегатства!
Провину за такий стан українства Б. Грінченко поклав на попереднє покоління українських діячів, у руках яких перебував до цього часу провід нації. Аналізуючи сучасне становище, він зупинився на критиці українофільства. Публіцист вказав на такі риси цього покоління, як “недбале лінивство та недбалість до гуртової роботи” (с. 41). У діяльності цього покоління він побачив такі вади.
Перша вада полягала в тому, що ці люди не зробили навіть того, що могли. Наприклад, кілька років комітет, що був створений для видання Квітчиних творів, затягав це діло. Праці С. Руданського були опубліковані тільки тоді, коли потрапили в Галичину, але перед тим вони багато років пролежали в скрині відомого українофіла, який і пальцем не кивнув, щоб їх опублікувати. Підросійські українці давно вже повинні були б заснувати своє самостійне видавництво в Галичині, де видавати власні праці українською мовою, але ніхто не квапиться здійснити цей простий проект. Це покоління й мови української не знає як слід і всі свої праці пише по-російськи. Тим самим українофіл працює на російську культуру, зміцнює російську державу.
“Пишучи по-московському, – роз’яснював Б. Грінченко, – ми побільшуємо московську літературу – отже, побільшуємо силу тим людям, які намагаються відняти в нас нашу національність; бо, пишучи по-московському, ми спиняємо нашу літературу, не виробляючи нашої мови; бо, пишучи по-московському наукові речі, ми саме тим даємо змогу казати, що української науки нема і не може бути, а через те всякі спроби в сьому напрямку є річ непотрібна і заборони варта. Нам можуть сказати: гляньте, он усі ваші вчені люди, ваші Костомарови, Потебні, писали і пишуть по-московському – значить, інакше й бути не може. Еге, ми певні, що не віднято б у нас тепер цензурними заборонами українську науку, якби наші вчені люди аж із самого початку почали писати не по-московському, а по-українському. Коли вони сього не зробили, то тим дали нашим антагоністам до рук зайвий шанс у борні, і одвічальність за се мусить лежати на них” (с. 46).
Друга вада – “наша несолідарність, наше невміння задля інтересів громадських зректися інтересів вузьких, особистих” (с. 46). Причина цього, за Б. Грінченком, полягає в розосередженості українських діячів. Кожен з них формувався насамоті, окремо від гурту, доходив до всього своїм розумом. А відтак, кожному його ідеї здаються найкращими, він не хоче поступитися ними й визнати правоту опонента. Тому в нас традиційні суперечки про речі другорядні, формальні, як-от: правопис дієслівних закінчень ться чи цця. Розрізненість у поглядах породжує розрізненість у громадській діяльності. Ця розрізненість має й глибші причини: перша та, що наша інтеліґенція є частиною всеросійської, а друга та, що наше національне самопізнання стоїть надзвичайно низько.
Третя вада. Як частина загальноросійської інтеліґенції наша національна еліта так само заражена її хворобами: вона не має нахилу до систематичної щоденної праці, видержаної, дисциплінарної громадської праці; вона малокультурна, легко піддається тискові чужих ідей: “той, хто вчора лизав чоботи Лассалеві, – сьогодні те саме робить Каткову” (с.53); вона безвірна, у неї під сумнівом не лише поняття “Бог”, але й “добро”, “правда” та ін. У цих умовах українські націонали хитаються і не знають, на яку ступити.
Четверта вада – низька національна свідомість – аналізується Б. Грінченком особливо широко й глибоко. Це наша внутрішня вада. Полягає вона в тому, що українофіли запропонували українству помилкову, фальшиву ідеологію, яка неправильно орієнтує особу, спроваджує її на манівці, схиляє до денаціоналізації, а то й ренегатства. Історія українського письменства й суспільно-політичної думки наповнена ідеями сервілізму, приниження української культури й історії, думками про несамостійність української літератури.
Тут Б. Грінченко розпочав історичний екскурс, у якому піддав критичному розглядові провідних ідеологів українського руху.
Почавши з І. Котляревського, він не погодився з його оцінкою П. Кулішем, нібито автор “Еніїди” глузував з українського мужика й зневажав українську народність. Публіцист високо оцінив творчість І. Котляревського, який любив свій народ і свідомо почав писати по-українському. Але ніхто не штовхав його писати “підлеслевий панегірик російському бюрократові” – “Оду до князя Куракіна”. Так само ніхто не вимагав від Г. Квітки оспівувати Катерину ІІ та й сучасного йому царя Миколу Палкіна. Є мотиві раболіпства й вірнопідданства в П. Гулака-Артемовського і О. Стороженка. П. Куліш у післямові до “Чорної ради” доводив моральну необхідність злиття в одній державі південного російського племені з північним.
Справді, відзначає Б. Грінченко, через цензуру не можна було всього казати, але можна було мовчати, ніхто силоміць не витягував з наших письменників ганебних зізнань у вірнопідданстві. Якщо автори писали такі речі, то значить вони відповідали їхнім думкам. “А тим це все погоджувалося, що в тодішньому вкраїнському діячеві сиділо дві душі: одна українська, а друга – російська. Українську душу йому дав рід, почування любові до рідного краю, любові до своєї мови, до свого народу; російську душу давало йому російське життя, російська урядова служба, бюрократична прихильність до ласки, яку виявляло російське начальство” (с. 60).
Т. Шевченко дав українству новий рівень національної свідомості, він у своїх творах виразно підніс “самостійність нашу як нації” (с. 65. Тут і далі курсив Б. Грінченка. – І. М.). Таку самостійність він визнавав за кожним слов’янським народом, але передусім – за українським. У нього немає національного ворогування до росіян і поляків, він повстає проти московського й польського гніту на українців. “Шевченко своєю національною самосвідомістю є геній, – твердив публіцист, – а своєю незмірною вагою, значенням у справі національного відродження свого рідного краю є з’явищем феноменальним, єдиним, може, на світі” (с. 65). У Т. Шевченка завжди український народ – то самостійна нація, і він вимагав для неї всіх тих прав, які належать кожній нації, включаючи й “право політичної самостійності” (с. 73). Немає рівного до Т. Шевченка в справі нашого національного відродження; у нас ще будуть великі письменники, але не буде вже пророків.
Національна ідеологія М. Костомарова й журналу “Основа” була відходом назад у порівнянні з Шевченковими поглядами. Випадкову історичну подію – з’єднання України з Московщиною – він розглядав як історичну необхідність, доводив нездібність “українського племені” до державного життя. Ідеалом для М. Костомарова бачилося цивілізоване (ненасильницьке) обрусіння; існування української літератури він допускав в обмеженому просторі хатнього вжитку. В ім’я ліберального демократизму, за логікою М. Костомарова, українське слово слід дозволити, бо воно все одно приречене на відмирання за відсутності української освіти й державної автономії. Висловлювалася думка (наприклад, Д. Мордовцем), що такими міркуваннями М. Костомаров намагався заспокоїти російський уряд і домогтися скасування заборон на українське слово. Але вийшло навпаки, позиція М. Костомарова тільки шкоди наробила. Українська інтеліґенція не могла знати, що там автор когось дурить. Його авторитетне слово сприймали насправжки. “І ось цей авторитет каже: мета наша змоскалитися; а поки змоскалимося, то писатимемо для мужика книжки “на малороссийском наречии”, і се на те, щоб змоскалитися “міцно та справді, а не на вигляд тільки” (с. 79). Численними прикладами з історії Б. Грінченко спростував думку М. Костомарова про нездібність українського народу до державного життя. Нещасливу боротьбу за свою державнусть бачимо ми в українській історії, а не нездатність до державності, твердив автор “Листів”.
П. Куліша Б. Грінченко назвав “уславленим борцем за нашу народність, першим після Шевченка” (с. 82), але й він надрукував кількатомовий памфлет “История воссоединения Руси” і ще кілька творів такого ж характеру. Він опаганив козацтво, не знайшовши прикмет державності в козацьких рухах, проспівав гімни Катерині ІІ та Петрові І за те, що скасували українську автономію, він Шевченка назвав “п’яницею”, а музу його “полупьяною”, а творчість “умоиступлением”. У “Крашанці” він уже хвалить не москалів, а ляхів, прагнучи примирити українців з поляками в Галичині, він забув, що то два народи в своїх інтересах поставлені один проти одного. Праці П. Куліша “збили з пантелику нашу інтеліґенцію, поплутавши знову її національні розуміння, закаламутивши і ту невеличку чисту течію національної самосвідомості, яка потекла була в нашу інтеліґенцію після Шевченкової поезії” (с. 88).
Аналогічну до М. Костомарова й П. Куліша роль відіграв для української інтеліґенції й М. Драгоманов, висунувши плутану теорію чотирьох літератур у праці “Література російська, великоруська, українська і галицька”. Зміст цієї концепції полягає в проголошенні гасла: “існує тільки одна “общеруська” література, а літератури великоруська, українська та галицька – се тільки частини з того цілого, тільки паростки” (с. 89). Б. Грінченко вперше піддав обґрунтованій критиці теорію М. Драгоманова, довівши, що вона нічим не відрізняється від поглядів М. Костомарова, хіба що систематичніше виложена. Автор “Листів” показав, що М. Драгоманов з одної літератури – російської – зробив дві: російську і великоруську, а з двох літератур – російської й української – зробив одну, оголосивши українську додатком до російської. В іншому аспекті з однієї літератури – української – він так само зробив дві: українську і галицьку. Російська література під цим кутом зору розглядалася як вищий тип словесної творчості, а великоруська й українська як приватні типи творчості для простого народу.
Тимчасом “історія не знає ніяких “підлітератур”, – спростував Б. Грінченко теорію М. Драгоманова, – ніяких літератур “для домашнего обихода”, ніяких літератур спеціально про пана або спеціально про мужика, а знає просто літератури, що суть виявами розумового життя того чи іншого народу цілком, і з панами, й з мужиками” (с. 93).
Де джерела драгоманівської теорії? – замислився Б. Грінченко і відповів: – У його російській освіті, вихованні. Якщо з його освіти вийняти все російське і залишити лише українське, то там майже нічого не залишиться. От йому і здається, що так повинні почувати себе всі українці. І він гукає на всіх українців і російських, і австрійських: “Прийдіте, поклонімося московській векикій культурі!”
Б. Грінченко не погодився з таким ідолопоклонством М. Драгоманова. Спираючись на факти, він довів, що історично не українська література походить від російської, а все якраз навпаки: російська література виникла під впливом київської ученості й перенесення її в другій половині ХVІІ століття до Москви. Українська література існувала у нас з князівських часів. “Українська література не була, не є і не буде часткою чи паростком од московщини, а була, є і буде самостійною літературою, що в ній силкується виявити своє розумове життя вкраїнський народ” (с. 99).
Праці М. Драгоманова шкідливі ще й тому, що він весь час нападав на справжній правдивий український націоналізм, звучи його “сепаратизмом”, а протиставляв йому свій “панрусизм”, містячи лише в ньому народолюбні ідеї. Під “націоналізмом” Б. Грінченко розумів український патріотизм. Так у громадській думці створювалося уявлення, що український націоналізм від народолюбства далекий або принаймні до нього байдужий. “Люди народолюбні відкидалися від українського націоналізму і прихилялися до панрусизму” (с. 101). Українська ідея за допомогою М. Драгоманова була скомпрометована в громадській думці.
У підсумку історичного огляду Б. Грінченко твердив: через фальшиві ідеї у нас такий нелад і в справах, мало зроблено й досі. Відсутність консолідуючої ідеології призводить до того, що більшість українскої інтеліґенції в Росії байдужа до української ідеї, а ті, що прихильні, не солідарні між собою. Після цього історичного огляду автор “Листів” знову повернувся до сучасності.
Незважаючи на те, що української інтеліґенції мало, вона поділяється на три групи. Перша – формальні націоналісти, українофіли, які не дають позитивної української праці. Друга – це радикали, групка, що проповідує любов до народу, говорить про працю для нього і має соціалістичний колір; вони відкидають націоналізм і через це не можуть дати позитивної роботи. Галицькі радикали працюють на українськім народнім ґрунті, тому в них є робота, російські ж радикали – космополіти, тому від них нічого чекати українському народові. Національне питання може поступитися місцем соціальному тільки в тієї нації, якій не загрожує небезпека існування. “Доки вкраїнська нація не здобуде всіх свої прав як нація, – писав Б. Грінченко, – доти питання національні будуть стояти в нас – і в Росії, і в Австрії – на першому плані, доти самому народолюбству буде шкідливою річчю повставати проти вкраїнського націоналізму” (с. 104).
Народні маси можуть розвиватися тільки на національному ґрунті, – Б. Грінченко підкреслював, що це твердження – аксіома. А відтак усяке відхилення від національного ґрунту шкідливе, применшує силу народу. “Кожен, хто приносить хоч крихту обмоскалення в наш народ (чи словом з уст, чи книжкою), робить йому шкоду, бо відбива його від національного ґрунту, – себто: збиває його з того становища, що єдино на ньому можливий є народний розвиток” (с. 104).
Третю групу складають свідомі українські націонали-народолюбці. Вони не мають до дрібниць воробленої програми, але в цілому “вважають русько-вкраїнську націю за націю самостійну, що має всі права, які звичайно повинна мати нація, – себто: права порядкувати по-своєму в своїй землі в справах просвітній, культурній, економічній, соціальній та політичній” (с. 105). До цієї групи Б. Грінченко зачисляв і себе і виступав від її імені. Так, ніби між іншим, були кинуті слова про політичні права українського народу на самостійний розвиток. Але вони не залишились не почуті, хоч сам автор далі заявив, що питання політичної незалежності зараз не може бути поставлене через відсутність для цього сприятливих умов. Націонали-народолюбці, стверджував Б. Грінченко, “вважають, що тепер можна працювати для України тільки в двох напрямках: у просвітньо-культурному та в економічному” (с. 107).
Національну справу необхідно пов’язати зі справою народного добробуту, лише людина, що забезпечила свої мінімальні матеріальні права, здібна замислитися над вищими ідеями. Такій людині треба дати добру освіту, щоб вона дійшла до національної свідомості. Для здійснення цієї мінімальної програми в Росії необхідна констутуція, оскільки без політичних свобод неможливо захищати свої національні права. Таку програму від імені націоналів-народолюбців висловив Б. Грінченко.
Закінчивши зі справами російських українців, він зробив критичний огляд української справи в Австрії. Тут його увагу передусім зупинили москвофіли. У Росії москвоприхильні тенденції спостерігаються в широких колах інтеліґенції, їх послідовно демонструють М. Костомаров і М. Драгоманов. Для таких нахилів тут є питомий ґрунт. Але в Австрії московської культури немає, москвофіли в Австрії – це вороги українського народу, які домагаються його знищення. Між нами і ними не може бути ніякого компромісу, ми повинні дбати про те, щоб москвофіли зникли з нашого ґрунут.
На українському народному ґрунті стоять народовці і радикали. І ті, і ті визнають потребу підносити народний добробут і освіту, але між ними немає згоди, критика радикалами народовської політики й висунення економічного питання на перше місце витлумачені народовцями мало не як національна зрада. Заклики головного радикала М. Драгоманова вивчати російську літературу вже викликають роздратування й обурення. “Виховуємося, зростаємо і розвиваємося ми на московській літературі і щиро любимо багатьох російських письменників, – змальовував таку картину Б. Грінченко, – і ось приходить до нас чоловік і починає на нас гримати (та ще тоді, як ми під московським національним гнітом): такі-сякі, – злочинство робите, що мало звертаєте уваги на московське письменство!” (с. 130).
Останні три листи писалися Б. Грінченком після появи перших листів М. Драгоманова у відповідь. У них міститься утвердження тих думок, які намагався спростувати М. Драгоманов. Знову зайшла мова про російську літературу. “Мене дивує, – писав тут Б. Грінченко, – чого се д. Драгоманов бере на себе повинність доводити українцям російським, що їм треба читати московських класиків? Та ми ж і без того по вуха влізли в московське письменство, а тих класиків і читаємо, і перечитуємо, і поважаємо, і вчимося в них і – хай простить нам д. Драгоманов – цілком не розуміємо, чого се йому схотілося так палко грати роль православного ла-маншського лицаря для сієї Дульцінеї московської і боротися з страшними чарівниками, що існують тільки у власній Драгоманова уяві” (с. 133).
Як не скрутно нам тепер, а мусимо все ж освічувати своїх дітей по-українськи, щоб вони не повиростали москальчатами, “бо якою мовою говоримо й думаємо, – та нам і рідна; яка мова, такі наші й думки будуть: московська мова – московські й думки у людини будуть” (с. 134).
Наступна драгоманівська теорія, яку спростував Б. Грінченко, стосувалася шляхів розвитку української літератури “знизу вгору”. Дана теорія – це в нову одежу прибрана костомарівська концепція літератури для хатнього вжитку. Вона говорить українським письменникам: не важтеся писати українською мовою про всесвітні ідеї, чекайте, аж поки не буде заповнено нижчий поверх – літератури для народу. Але, на щастя, українські письменники не стали слухати М. Драгоманова, бо ні “Над Чорним морем” І. Нечуя-Левицького, ні “На розпутті” Василя Чайченка – то ніяка не література для хатнього вжитку, а твори про інтеліґенцію і світові ідеї, якими вона живе.
М. Драгоманов твердить, що не дають нашому письменству розвиватися три речі: політична неволя в Росії, реакційні думки у галицького громадянства і неосвіченість серед українських письменників у Росії. Але Б. Грінченко як на головну перешкоду вказує на четверту причину: низьку національну свідомість серед інтеліґенції в Україні російській.
Закінчив свої “Листи” Б. Грінченко кепкуванням над М. Драгомановим: в одній із статей, написаних у відповідь, він запропонував П. Вартовому писати так, як Вільхівський. Б. Грінченко промовчав, що і одне і друге ім’я належать йому, він тільки зауважив, що кожен читач, співставивши його, П. Вартового, думки з думками Вільхівського, зараз побачить, що в них однакові погляди.
Б. Грінченко скінчив листи без висновкового розділу. Висновком з “Листів” власне була накреслена ним програма націоналів-народолюбців. Тут слід розрізнити програму-максимум і програму-мінімум. Програма-максимум включала в себе вимогу усіх прав для українського народу, включно з правом політичної самостійності. Програма-мінімум: домагатися констутуції в Росії і проголошення демократичних свобод, працювати над піднесенням народного добробуту й зміцненням економічного становища народу, домагатися української освіти, розширювати український культурний простір, шукати злагоди й підстав для об’єднання розрізнених одинаків у міцні організації, які б дозволили виконувати велику гуртову роботу.
Це була поміркована, цілком розважлива програма, але в ній містився новий національний дискурс: Україна мислилася як самодостатня цінність, український культурний простір має бути зайнятий українським словом, робота українського діяча російською мовою розглядалася як зрада національній справі.
М. Драгоманов, який багато років почував себе господарем в українській суспільно-політичній думці, не проминав жодної нагоди висловитися з приводу усіх проблем, не пропустив повз увагу появу такого видатного в українській публіцистиці твору, як “Листи з України Наддніпрянської” П. Вартового, тим паче, що в них піддавалися критичному розглядові його власні, хоч і задавнені, теорії. У властивій для себе манері менторства і нетерпимості він кинувся відповідати П. Вартовому, не здогадуючись, що полемізує з Б. Грінченком.
Залишаючись в межах наукового дискурсу, М. Драгоманов, зорієнтований на зразки публіцистики російського народництва, зривався іноді до звичайної лайки. “Я, видимо, маю недолю чимсь особисто не подобатись д. Вартовому, – писав він, коли бракувало арґументів. – Може, ніс мій йому не сподобався, або, може, яка-нубудь “дама, приятная во всех отношениях”, донесла йому, що я вбачаю “несовершенства” в його прекрасних очах. Я мушу довести до відомості д. Вартового, що я його очей ніколи не бачив і готовий вірити в їх “совершенства”, аби тільки вспокоїти його й примусити говорити про різні спірні між нами громадські й літературні справи, як слід поважним людям, а не як гоголівські герої” (с. 178). В іншому місці М. Драгоманов, захищаючи українофілів, відзначав: те, щоб вони не визнавали українську літературу для простого народу, навіть нема що говорити, – і додавав: “Може, й справді д. Вартовий бачив де такого дурака, так дуракам закон не писаний!” (с. 189).
Незважаючи на такі позанаукові арґументи, Б. Грінченко не дав утягнути себе в стилістику базарної лайки, він зважував на арґументи опонента, включав їх у систему своїх ідеологічних побудов. Так, під впливом М. Драгоманова в теорії Б. Грінченка з’явилася економічна тема, вимога піднесення добробуту народу. Унаслідок спокійного тону Б. Грінченка і М. Драгоманов відмовився від лайки, дискусія набула конструктивного наслідку. “З нами сталося таке, – з подивом писав сам М. Драгоманов, – що рідко буває зі спорщиками, тобто що ми, власне, прийшли до одного по крайній мірі в головних точках спору, хоч говоримо не одними словами” (с. 256).
Щоб зрозуміти, у яких “головних точках спору” опоненти прийшли до згоди, необхідно розглянути всю систему поглядів М. Драгоманова. Сюжет його “Листів” визначався діалогом з Б. Грінченком; він вихоплював з його тексту ті місця, які збуджували його власну думку, і пропонував своє роз’яснення даної теми. Так були написані перші п’ять листів. Під ними стоїть дата: “30 марця 1893. Софія”. Оскільки публікація “Листів” Б. Грінченка тривала, М. Драгоманов, улітку 1893 року перебуваючи в Парижі, створив три “Додаткові листи”. Під ними стояла дата “Париж, 30 августа 1893”. Нарешті, останні листи Б. Грінченка викликали появу додатку “З поводу XVI, XVII i XVIII листів д. Вартового (з “Буковини”)”, який був завершений у Парижі 29 вересня 1893 року. Підсумкова приписка зроблена в Софії 26 грудня 1893 року. Цю дату й слід вважати завершенням дискусії М. Драгоманова з Б. Грінченком.
М. Драгоманова зачепив національний максималізм Б. Грінченка, його вимога перенести цілком наукову й літературну українську діяльність на український ґрунт і він знову (вже вкотре!) піднявся на захист російської культури, а разом з нею і російської держави.
Український лібералізм, нагадав М. Драгоманов, народився в російських творах українських діячів. “Свідомий лібералізм, як і свідомий демократизм зародився на Україні вже після смерті наших історичних автономних інституцій і далеко більше на абстрактно-європейському, ніж на історично-національному ґрунті і, що інтересно, хоч і гірко те признати, появився перше зовсім не на нашій етнографічний мові” (с. 153). Це були такі твори, як “Ода на рабство” Василя Капніста, “История русов” псевдо-Кониського. Могутньою темою українська свобода прозвучала в “Думах” К. Рилєєва, які М. Драгоманов розумів як “проповідь новоєвропейського лібералізму в формі українських традицій” (с. 160).
Захопившись, М. Драгоманов зачислив до оспівувачів української свободи й О. Пушкіна з його “Полтавою”. Справді там в уста Мазепи вкладена програма української самостійності:
Но независимой державой
Украйне быть давно пора –
И знамя вольности кровавой
Я подымаю на Петра!
М.Драгоманов “не помітив”, що Мазепа в О. Пушкіна виведений як неґативний герой, романтичний “злодей”, а відтак його справа виглядала скомпрометованою і аж ніяк не могла викликати симпатії в російського громадянства.
Але в цілому переконливо виглядав висновок М.Драгоманова про те, що “європейські ідеї демократизму і лібералізму, котрі згодом мусили довести освічену громаду українську й до національного автономізму, появились на Україні в перший раз не в українській одежі, не на українській мові, а на російській” (с. 162).
М. Драгоманов встав на захист тих українських письменників, яких Б. Грінченко звинуватив у вірнопідданстві й раболіпстві. Так, погодився він, вони цілком щиро любили Російську державу, але тому, що “московський царизм є й українська історична святощ” (с. 166). Вони мали рацію для свого часу. Усі явища необхідно розуміти історично, проголошував М. Драгоманов і так пояснював свою думку. Московське царство, до якого пристала Україна, було певною організацією громадських сил, котра виконувала й наші національні завдання того часу. “Такими національними завдачами були між іншим увільнення нашого краю від насильства татарсько-турецького і від підданства польського” (с. 167). Україна самостійно не могла розв’язати цих завдань; вони були по силі лише такій могутній державі, як Росія, і то не у вигляді Московського царства, а імперії, яка склалася завдяки приєднанню до Московщини України. Знищення Кримського ханства і Польської Речі Посполитої в кінці ХVІІІ століття, держав, з якими кілька століть перед тим ворогувала Україна, було здійсненням українського національно-історичного завдання. Тому мотиви підтримки російської держави у творах українських класиків цілком природні, легко пояснюються історично.
Розглядаючи історико-літературну концепцію Б. Грінченка, М. Драгоманов висловився про творчість Т. Шевченка, М. Костомарова і П. Куліша як найважливіших письменників української словесності в минулому. Т. Шевченка публіцист вважав “епохальною проявою в історії громадської думки на Україні” (с. 175), але відмовляв йому в намірі виробляти окрему літературу українську. Арґументуючи цю думку, він посилався на твори Т. Шевченка, написані російською мовою. З цього випливало, що ідея окремої української літератури належить пізнішому часові.
М. Драгоманов узяв під захист М. Костомарова як творця теорії української літератури “для домашнего обихода” і як українофіла, що писав російською мовою. Думка створити літературу для народу, яка б змалювала всі боки життя мільйонів і давала їм поступову всесвітню просвіту була правильною, здатною збудити ентузіазм у народолюбців. “До того ж така література зробила б величезний ґрунт і для широкої національно-самостоячої літератури і дала б їй живість, вберегла б її від схоластики, котрою часто хибує новіша, як іноді кажуть і в українських кружках, “українофільська, а не українська література” (с. 176). Біда полягала не в концепції М. Костомарова, а в тому, що вона не була реалізована.
Написавши томи історичних праць “по-московському”, М. Костомаров створив історію України, перевернув історію Північної Русі, виробив підставу для думок федеральних. Писати твори по-українськи він не міг, для них важче було знайти видавців і публіку. “Се фатальні обставини, і не знаємо, хто б що виграв з того, якби 15 – 20 томів Костомарова зостались “мишам на снідання” або не були написані” (с. 177). І зараз твори М. Костомарова залишаються найкращим нашим національним надбанням.
Досвід П. Куліша довів неможливість спілки українців з прихильниками історичної Польщі, але підтвердив можливість союзу з польським народом, що живе в етнічній Польщі. У відповідності зі своїми соціалістичними поглядами М. Драгоманов проголосив гасло солідарності на класовому ґрунті: українці й поляки повинні спільно побороти уряд московський, але зробити це вони мають при допомозі самого народу московського.
Перейшовши до сучасного (1870 – 1880-ті роки) становища в українській літературі, М. Драгоманов піднявся на захист свого гасла літератури “знизу вгору” (від літератури простої до високої). Проста, на його думку, ще не створена, межі літератури для домашнього вжитку ще не заповнені, а відтак неможливо братися за створення чогось вартіснішого. У нас немає літератури, – проголошує він гасло, кинуте в 1833 році В. Бєлінським про російське письменство. Тут панує “упадок ідейний і навіть чисто літературний” (с. 185). Поезія не оновлюється новими мотивами, а переспівує Т. Шевченка, Мирний упав до “Перемудрив”, а Нечуй – до “Опеньків”. Перекладна література – “майже даремна затрата сил через незручність та літературну необразованість перекладчиків” (с. 186). Драматургія “з чисто літературного боку (…) не дуже-то сильна” (с. 186). В Україні “наукова праця пішла в 80-ті роки (…) назад проти 70-х років” (185). “Киевская старина” має заслугу переважно в зборах і зводах матеріалів, а не в критиці й провідних ідеях” (с. 185).
Чого б не торкався М. Драгоманов, однаково виходило, що української літератури немає, а відтак його теорія будувати її знизу вгору правильна. Під цим поглядом він встає на захист українофілів, що пишуть російською мовою (Антонович, Житецький, Лазаревський), “які не пишуть нічого по-українському, а все по-московському, але ж усе-таки наукові праці їх поясняють і українську мову, українську історію, народне життя, і всякий українець мусить бути їм вдячний” (с. 188).
Розглянувши питання історичні й літературні, М. Драгоманов перейшов до проблем сучасної політики. Від імені радикалів він заявив: ми признаємо національності як очевидний факт. “Тільки ми не можемо шукати собі провідних думок для громадської праці, – культурної, політичної і соціальної – в почуттях і інтересах національних, бо інакше ми б заплутались в усяких суб’єктивностях, в лісі історичних традицій і т. д.” (с. 190. Курсив М. Драгоманова. – І. М.). Ми шукаємо таких думок “в наукових виводах і інтересах інтернаціональних, вселюдських” (с. 190). М. Драгоманов висловив гасло: “Космополітизм і ідеях і цілях, національність в ґрунті і формах культурної праці!” (с. 190).
Ця формула М. Драгоманова потребує коментарів. Так, він визнавав національності, тобто на відміну від російських соціалістів, які взагалі не визнавали факту існування українського народу, він визнавав, що такий народ існує. Але, за М. Драгомановим, цей народ не є метою сам для себе, тобто його розвиток не становить змісту діяльності його провідних діячів. Метою є інтернаціональні, всесвітні ідеї, а національність лише форма і спосіб опанування цими ідеями. Оскільки існує український народ “як очевидний факт”, то нікуди від цього не дінешся і всесвітні ідеї йому треба подавати його національною мовою. М. Драгоманов на століття випередив формулу, породжену ідеологами КПРС, згідно з якою радянське мистецтво є соціалістичним за змістом, національним з формою і інтернаціональним за духом.
М. Драгоманов “почув” гасло Б. Грінченка про “політичну самостійність українську”. Б. Грінченко зрікався “усяких заходів” коло неї. Дарма, твердив М. Драгоманов, це головна ланка. Це те, для чого велася вся розмова. Українці, “коли беруться говорити про українську національність і її автономію, то обходять політичний бік справи, власне, найважнійший для сієї точки (…)” (с. 201).
“Я завше був і є прихильником політичної автономії українців, – писав М. Драгоманов, – в формі автономії земської: громад, повітів і країн, в котрій, як я змагався показувати десяток разів, найліпше може виявитись і автономія національна” (с. 196). “Я не бачачи ґрунту для державного сепаратизму українського, бачу повну можливість політичної і національної автономії української на ґрунті земської автономії (…)” (с. 196). М. Драгоманову здалося, що Б. Грінченко сам кружляв коло цих думок, але не зміг виразно їх висловити.
Таким чином, заперечивши цілий ряд історичних і літературних приватних положень опонента, М. Драгоманов у питанні політичної української незалежності не лише погодився з ним, але й пішов далі: твердо й безкомпромісно оголосив українську автономію найголовнішою справою українців. Вона бачилася йому в межах земської автономії, тобто позбавленою національного відтінку, але вона була шляхом до політичної й національної автономії. М. Драгоманов сидів на двох стільцях: космополітизму й національної автономії, ніяк не можучи поєднати в собі те, що в межах його поросійщеного світогляду здавалося непоєднуваним.
Незважаючи на це, українець переміг у ньому космополіта. Він зажадав припинити “шатание умов” і запорпонував українським автономістам поставити ближчі і дальші завдання в справі вироблення ідеалів і форм політичних і державно-адміністративних для української автономії, притягти до цієї ідеї земляків показом реальних вигод від неї (адміністративних, фінансових, просвітніх і т. д.).
Це вже була реальна програма боротьби за українську автономію, поставлена не в національно-культурній, а в політичній площині. Здобути таку автономію можна, за М. Драгомановим, тільки за умов конституції в Росії. Досягнення її й оголошувалося програмою-мінімум свідомих українців. У цьому так само співпали погляди М. Драгоманова й Б. Грінченка.
Завершуючи подачу п’яти основних листів, М. Драгоманов знову погодився з Б. Грінченком: нашої праці мало, вона несистематична, часом несвідома, неорганізована. Звідси гасла, під якими залюбки підписався б Б. Грінченко і заради чого писав і свої “Листи”: “більше праці, більше думки, більше організації! Але й менше сектярства!” (с. 206). М. Драгоманов продемонстрував виключну толерантність і дивовижну терпимість – риси, якими він раніше не відзначався.
“Один працює для науки про Україну тільки по-московському (або по-польському) – будьмо йому вдячні і ті, що пишемо по-українському, – зазначив він. – Один вірує в українську літературу тільки простонародню, “для домашнього обиходу” – нехай виробляє її, а хто вірує в ширшу – нехай собі працює по-своєму, не кидаючи анафеми на невіруючих, але працюючих по-своєму все ж таки для української літератури. Один бере собі за вихідні точки думки і інтереси всесвітні, другий національно-українські – впять не будемо анафемувати одні других, а поглянемо, які власне думки й інтереси хто хоче боронити” (с. 206).
Висновок про потребу енергійної роботи, єднання ідеологічно різновекторних українських сил для українського національного пробудження й відродження – це був гідний підсумок дискусії.
“Додаткові листи” вже нічого не внесли принципово нового в доволі струнку теоретичну систему М. Драгоманова, лише посилили його арґументацію. Вони справді додаткові, бо додавали до вже існуючої концепції окремі елементи.
Так, у першому листі М. Драгоманов посилив критику сучасного становища української літератури, про деякі речі сказав виразніше, чіткіше вербально окреслив свою позицію. Він так само захищав свою теорію розвитку української літератури знизу вгору, доводив велике значення російської літератури для формування українського інтеліґента.
Він уже був переконаний, що з самого початку він планував (“я проектував”) “досить широку” українську літературу, “самостоячу від московської” (с. 211). “Література та, по моїй думці, мусила б підніматись знизу вгору (се любимі слова моїх статей) і розширятись в міру того, як піднімавсь би наш мужик, природна і безспірна публіка для нашої літератури в Росії” (с. 211).
Але робота йде незадовільно: “і досі наукової прози, котра тепер творить скрізь основу літератури, в російській Україні нема” (с. 211). Українське письменство і зараз залишається в межах белетристики та поезії, “і українська публіка, якби зосталась без письменства російського, то була б сліпа і глуха” (с. 213). Найбільша наша гордість – Т. Шевченко, але пора визнати, “що заміри Шевченкові остались далеко вище їх виконання. Тому причиною була літературна і всяка друга необразованість поета” (с. 213). Подиву гідне наполегливе прагнення М. Драгоманова зіштовхнути Т. Шевченка з п’єдесталу національного пророка. Ми “не можемо признати Шевченка за викінченого поета образованої громади. Се був тільки матеріал великого поета!” (с. 214). Дісталося тут О. Кониському, І. Нечую-Левицькому та й Василю Чайченкові також. М. Драгоманов уперто обходив той матеріал, який міг би спростувати його концепцію: поезію М. Старицького, С. Руданського, І. Франка, прозу І. Франка, Олени Пчілки, І. Нечуя, А. Свидницького, Панаса Мирного, драматургію І. Карпенка-Карого й М. Кропивницького. Українська журналістика, за М. Драгомановим, програє перед російською: досить покласти перед собою два російські і два українські журнали, щоб зрозуміти це.
“Думка про зовсім самостоячу літературу українську єсть думка більше австро-руська, ніж російсько-українська” (с. 227), – констатував він, не замислившись, однак, над історичними причинами цього, які полягали в забороні українського слова в Росії, де вже цілком точно не могла йти мова про українську літературу в повному обсязі. А відтак, справа української літератури все ще нова, – твердив він, – ця література переживає все ще етап становлення. Звідси має право на існування й концепція двох літератур: української й галицької, – творяться вони у відмінних умовах, а відтак зберігають автономність і щодо мотивів і щодо мови.
Толерантність виявив М. Драгоманов і в ставленні до москвофілів. Б. Грінченко виніс їх за межі українського культурного простору й оголосив ворогами українського народу. М. Драгоманов вказав на історичні причини, що викликали появу цієї течії; від москвофілів слід вимагати не того, “щоб вони поділяли наші національно-літературні погляди, а щоб вони працювали для розширення політичних прав народу нашого і його добробуту, а тоді народ сам піде по нашій національній дорозі, а не по їхній, і переломить і їх у сій точці” (с. 235).
Ще більш шкідливим явищем, ніж москвофільство, є “нова ера”, цілком реакційний політичний виплід. Б. Грінченко промовчав про нього, але М. Драгоманов, як соціаліст, не міг проминути єднання польської й української панської верхівки.
Головний настрій цих фінальних “Листів” полягав у твердженні: в справах політичних і соціальних у нас немає практичної різниці. “Теоретична ж різниця зводиться хіба на те, що одні йдуть до цілей національних (автономія і розвиток нашої нації), виходячи від принципів всесвітнього поступу, а другі йдуть до сих принципів, виходячи від основ національних” (с. 246).
Діалог двох провідних діячів української політичної думки скінчився тоді, коли Б. Грінченко припинив публікацію “Листів”. Це позбавило М. Драгоманова підстав вести діалог далі і він закінчив “Листи на Україну Наддніпрянську”.
У процесі дискусії М. Драгоманов продемонстрував свій незгасаючий інтелект, глибокі знання української історії й літератури, чутливе розуміння сучасного політичного становища українців. Він був більше політик, ніж літературний критик. Його історико-літературні погляди, зокрема на Т. Шевченка, класичну українську прозу й драматургію сьогодні не витримують критики й можуть бути пояснені лише історично, в системі його політичних поглядів.
У ставленні до національного питання він був послідовним автномістом, але земського зразка і аж потім вважав за можливе вже наявну земську автономію наповнити й національним змістом. Нація була для нього не самодостатньою одиницею, а формальною ознакою певної людської спільноти. Оскільки вона існує, то не можна з нею не рахуватися. Але головна мета особи – опанування всесвітніми, інтернаціональними ідеями. Оскільки український культурний простір містить у собі менші можливості для опанування ними, ніж російський, то порятунок особи – у здобутті цих світових вершин російською мовою. Оскільки національні утиски несумісні з ідеями гуманізму, лібералізму й демократії, то необхідно боротися проти них (що М. Драгоманов і робив), але не для того, щоб українська нація збудувала свою державу, а для того, щоб розчистити українському народові шлях своєю мовою опанувати світові ідеї.
У статті “Поза межами можливого” (1900) Іван Франко так оцінював суспільно-політичне значення М. Драгоманова: “Для нас тепер не підлягає сумнівові, що брак віри в національний ідеал, продуманий до крайніх консеквенцій також на політичнім полі, був головною трагедією в житті Драгоманова, був причиною безплодності його політичних змагань, бо ж теоріями про басейни рік і про сфери економічних інтересів не загрієш людей до політичної діяльності”[297].
“Як політик, – писав І. Франко в статті “Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова” (1906), – він до кінця життя лишився тим, чим був при виїзді з Росії – gente Ukrainus, natione Russus[298]; Росія як політична цілість була дорога йому головно задля тих задатків духової культури, які бачив у ній. України без близького зв’язку з Росією він не міг уявити собі, хоч годі заперечити, що його погляди на границі обласної і національної автономії підлягали з часом змінам на користь національного принципу”[299].
Під кутом зору драгоманівського космополітизму й русофільства увиразнилася позиція Б. Грінченка. Він озброєний новим досвідом розвитку українства в демократичних умовах Австрійської держави. Він бачив наочно, яких успіхів можна досягти, якщо нація має простір для культурного й політичного діяння. Б. Грінченко спирався на драгоманівську думку про те, що в нас заборонили те, чого в нас не було, і припустив: а якби воно в нас було, якби М. Костомаров, П. Куліш та інші українофіли написали усі свої наукові праці українською мовою, то й Валуєвський циркуляр став би неможливий. Російська культура розширює свій плацдарм за рахунок праці українців, тимчасом як українська культура животіє. Вихід він бачив у позиції національного максималізму: не працювати російською мовою, усю діяльність українців перенести на український національний ґрунт.
Позиція М. Драгоманова мала б навічно законсервувати дійсний стан: вчитися в росіян, брати всесвітні духовні цінності через посередництво російської культури. Позиція Б. Грінченка вимагала рішучих змін. Так далі не можна, твердив він, або свідомі українці перенесуть свою діяльність на український національний ґрунт, або український народ чекає цілковита асиміляція з сильнішим сусідом.
У питанні культурної автономії Б. Грінченко пішов далі М. Драгоманова, але спинився в питанні політичної автономії, і тут уже М. Драгоманов пішов далі Б. Грінченка.
Як непорозуміння сприймається сьогодні приписування Б. Грінченкові у співавтори О. Кониського і повторена двічі кваліфікація його позиції як “патріотично-національної”, а позиції М. Драгоманова як “прогресивно-інтернаціональної”[300]. Позиція Б. Грінченка була не менш прогресивною, ніж М. Драгоманова. Обмін думками двох діячів був плідним і максимально корисним для молодої української спільноти.
“Національне питання, що перебуває в центрі полеміки між двома українськими протагоністами, – слушно відзначив Аркадій Жуковський, – покликало до життя вперше сформульовану більш-менш точно ідею української національної незалежності. Для Грінченка тут ідеться, перш за все, про культурну незалежність і цілковите визволення від будь-якого російського впливу. На відміну від цього, концепція М. Драгоманова, сконцентрована на політиці, висуває ідею територіальної автономії, підкреслюючи інтернаціональний, космополітичний аспект політичної та культурної діяльності, та віддає перевагу російсько-українському співробітництву”[301].
“Буковинська” дискусія мала грандіозні наслідки для української суспільно-політичної думки.
Вона:
· ознаменувала народження нової якості в українському національному русі, засвідчила появу нового покоління свідомого українства, яке сприймало Україну як самодостатню цінність;
· засвідчила, що для цього покоління Україна не засіб, а мета, не форма, а зміст; українська нація має право на задоволення усіх тих потреб, які мають й інші нації, включаючи й політичні потреби;
· мала величезне значення для становлення і пришвидшила формування української національної свідомості;
· орієнтувала українство в культурній діяльності на енергійну, посилену працю для свого народу в українському культурному й вербальному просторі, сподіваючись швидкого національного відродження;
· значно розширила уявлення про найближчі політичні завдання, поставивши поруч з культурницькою діяльністю питання економічного піднесення народу, поліпшення його добробуту, здобуття політичних свобод шляхом проголошення конституції в Росії;
· головною метою українського відродження проголосила політичну мету – здобуття політичної автономії в межах Російської конституційної держави.
Публікація діалогу Б. Грінченка і М. Драгоманова була величезним успіхом газети “Буковина”. Навіть якби в ній більше нічого не було надруковано, першодруком уже цих творів їй було забезпечене почесне місце в історії української журналістики.
Видатний внесок зробила “Буковина” в розвиток української літератури, друкуючи на своїх сторінках нові твори багатьох письменників. У хронологічному періоді ХІХ століття головними письменниками “Буковини” були Ю. Федькович, Є. Ярошинська, О. Кобилянська та О. Маковей.
Традицію тісної співпраці газети з літературними силами краю й України започаткував перший редактор “Буковини” Ю. Федькович. Він знав, що інформаційне видання, яким, безумовно, в першу чергу була “Буковина”, ставлячи перед собою завдання пробудження національної свідомості народу, мусить велику увагу приділяти й літературі, оскільки саме за допомогою художнього слова розкривається краса рідної мови, формується естетичний і моральний світогляд читачів, виховуються патріотичні почуття.
Ю. Федькович сам надрукував у газеті свої нові вірші та прозові твори: “Дністрові кручі” (1885, №№ 3 – 7), “Панич” (1885, №№ 10, 12). В оповіданнях він залишався вірним відкритому на початку своєї творчості напрямкові етнографічного романтизму; опубліковані в “Буковині” твори нагадують леґенди, близькі до фольклору за узагальнюючим пафосом і відсутністю прив’язаності до конкретних соціальних детермінант.
“Повість з руського народного життя на Буковині” – такий підзаголовок мало оповідання “Дністрові кручі”. Була тут традиційна для етнографічного романтизму оповідачка Настя, яка брала участь у подіях; наративний план був стилізований під її усне мовлення. Вона розповідала про кохання своєї подруги Марусі з парубком Тимофієм. Тимофія покликано до війська; за час його відсутності батько Оман заручив Марусю з багатим удівцем Петром Кліщуком. Але його син Никифор – побратим Тимофія – знає, як завадити батьковому весіллю і облаштувати щастя товариша. Під час відпустки Тимофія він організував його побачення з милою, але зробив це так, щоб воно відбулося на очах у Омана й Петра. Задум полягав у тому, що, побачивши таке велике кохання, старі люди не зможуть завадити щастю молодих. Але все відбулося інакше: Оман і Петро зрозуміли побачення як зраду й почали стріляти в молодих, засліплені люттю. Тоді сама природа втрутилася в людське життя: маківка Хрестаревої скелі, де стояли старі, обірвалася в дністрові хвилі, вони загинули. Через рік – час необхідний для жалоби – одружилися Тимофій з Марусею, а Никифор з Настею. Так, за думкою письменника, сама природа виправила людську несправедливість.
Подібною до першого оповідання була й “повість з козацького життя” – “Панич”. Після смерті старого Панька, який невідомо як з’явився в цих краях з маленьким хлопцем на руках, Михась залишився сам-один. Стара Хима обіцяє йому відвести в козаки; у країні саме розгоралося велике козацьке повстання. Парубок, закоханий у Мітрану, не дуже охоче прийняв її пропозицію. Втікачів у козаки схоплено військом воєводи К. Коли їх привели перед його очі, то Хима розповіла свою історію: вона замолоду кохалася з воєводою, але він, одружившись з княгинею Вандою, прогнав її з двору; тоді вона пішла між цигани, а як княгиня породила сина, за допомогою слуги Панька викрала дитину і запровадила його в далекі краї. Воєвода, від збудження, що віднайшов викраденого сина, дістає серцевий напад і помирає. Михась отримав у спадок його володіння. Але перше, що він зробив, – одружився з Мітраною.
Ю. Федькович був і в пізній творчості залишився нев’янучим романтиком, що представляв в українському романтизмі фольклорну течію. Могутні почуття, надзвичайні пригоди й ситуації, що не вкладалися в поняття буденності, наділені особливою силою герої, що підносилися над обставинами свого життя, – таким вияскравився художній світ Ю. Федьковича у творах, опублікованих у “Буковині” в перший період існування часопису.
Він же вів велику організаційну роботу по залученню до газети інших письменників. Значну роль відіграла “Буковина” у становленні Євгенії Ярошинської (1868 – 1904) як української письменниці. Діставши традиційну для буковинки того часу німецьку освіту, вона почала свій творчий шлях німецькими творами, опублікувавши в 1886 році у віденській газеті “Das Interessante Blatt” (“Цікава газета”) свою першу повість “Ein Frauenherz” (“Жіноче серце”). Але прагнучи працювати для свого народу, вона звернулася з листом до редакції “Буковини” і невдовзі отримала відповідь із заохоченням до української творчості й проханням присилати українські повісті й новели для друкування. Невдовзі в “Буковині”, ще того ж 1886 року, з’явилося перше українське оповідання Є. Ярошинської “Уроєна слабість”. Таким чином, можна сміливо твердити, що саме “Буковина” спричинилася до народження української письменниці Є. Ярошинської.
Найвидатніші твори, опубліковані нею тут, – це оповідання “Проклятий млин” (1891, №№ 6 – 9), “Липа на межі” (1897, №№ 124, 125), “Єї повість” (1897, №№ 181 – 183), повісті “Понад Дністром” (1895, №№ 60 – 78), “В домі протопопи” (пізніша назва – “Перекинчики”; 1898, №№ 1 – 5).
Усі твори Є. Ярошинської пройняті буковинським колоритом, розміщують дію в просторі розкішної української природи. У творчості вона виглядає старанною ученицею І. Нечуя-Левицького, подовгу зупиняється на пейзажах, портретах, інтер’єрах. Описує почуття героїв, подає розтягнуті діалоги. Особливо це помітно в повісті “Понад Дністром”, розв’язка якої починається по добрій половині тексту. На перешкоді коханню двох закоханих Ореста Мартинова й Марії Лісковської встав Денис Горецький, закоханий у Марію. Його сестра перехоплює листа Ореста до Марії. Разом вони вирішують надіслати Орестові лист Марії до Дениса, у якому вона відмовляє йому в коханні. Стосунки закоханих виявилися зірваними. Але з часом все ж вони зустрілися і непорозуміння з’ясувалося. Кохання між ними спалахнуло знову, вони одружуються, але немає меж їхньому обурення людською підлістю. Уже тут Є. Ярошинська розвивала свою улюблену тему: денаціоналізація є головною причиною моральної деградації людини. Денис Горецький зневажає свій народ, вважає, що українська інтеліґенція повинна перейти у простір румунської культури, звідси і його схильність до низьких вчинків, обману, помсти.
З особливою силою ця ідея відлунила в повісті “Перекинчики” – найкращому творі Є. Ярошинської. У центрі оповіді – дім протопопи о. Артемія, який хоч і мав найменше здібностей, але все-таки дістав місце протопопи, “бо був записаний у консисторії як щирий волоський патріот”. “Так жадоба почестей і користолюбність, – подає коментар авторка, – винародовила не одну руську родину на Буковині, дала волохам багато інтеліґенції і щирих патріотів, бо вже нема більше запеклого волоха, як русин-перекинчик” (1898, № 1).
Особливо розпусне життя веде протопопиха Стефанія. Її старший син Василіка народжений від позашлюбного зв’язку. І зараз вона має коханця о. Моцана з сусідньої парафії. Вона дозволяє собі обманювати прихожан, видурюючи в них гроші. Діти, що виросли, спостерігаючи за материною розпустою, так само не відзначаються моральною чистотою. Новий приклад винародовлення подано в образі Костя Антонюка – сина місцевого орендатора. Навчаючись у Відні він зійшовся з паном Бекулом, який найняв його вчити сина, закохався в його доньку Аврору, вступив у товариство волоських студентів і вже зовсім перестав бути русином. Перекинчиків карає саме життя: Антонюк після відмови Аврори вийти за нього заміж переживає психічну травму і вмирає; Стефанія переживає також моральні тортури, спостерігаючи за нещастям своїх дітей. Людина, що зрадила свій народ, не може бути щасливою – така головна ідея випливала з повісті.
Публікація її перших розділів спричинилася до скандалу в Чернівцях. Між православним духовенством виникло обурення сценою зустрічі коханців: протопопихи і о. Моцана. Церква зажадала весь текст повісті, аби пересвідчитися, як далі буде зображено в ній духівництво. А прочитавши, зажадала від редакції категорично припинити друкування повісті. Л. Турбацький не зміг відстояти твір Є. Ярошинської, бо вплив духівництва в краю був традиційно сильний. У числі п’ятому “Буковини” 1898 року була вміщена замітка: “З причин, від редакції зовсім не зависимих, приневолені ми перервати повість “В домі протопопи”.
Відмова друкувати повість прикро вразила письменницю, але вона була підтримана багатьма західноукраїнськими діячами. 1902 року повість вийшла окремою книгою у Львові, у виданні “Україно-руської видавничої спілки” за редакцією Володимира Гнатюка.
В новелах Є. Ярошинської простежується виразний неоромантичний струмінь: тут зображуються могутні людські пристрасті, відтворена боротьба особи з обставинами. В оповіданні “Проклятий млин” Меланка виходила заміж за старого вдівця Петра, власника млина. Вона перед тим не кохала нікого, бо була ще занадто молода. Але ось на подвір’ї з’явився новий наймит Василь. Між ним і молодою господаркою спалахує кохання. Стара Марця підслухала їх освідчення і донесла Петрові про стосунки його дружини з наймитом. Петро підстеріг закоханих і вбив Василя, а Меланка втопилася в ставку. Але помста не принесла щастя Петрові – совість замучила його, він спився, померла від горілки й стара Марця, а проклятий млин стояв довго порожній аж поки його не рознесла велика вода.
Новела була схожа більше на леґенду, брала людські стосунки в позачасовому й позасоціальному вимірі, зосереджувалася на екзистенційних проблемах людського буття.
У цілому ж творчість Є. Ярошинської була помітним явищем української літератури свого часу, збагачувала її відображенням нового простору – життя народу й інтеліґенції Буковини, гостро піднімала питання винародовлення, необхідності для вищих верств триматися народного ґрунту й працювати задля відродження українського народу. Практично вся творчість письменниці прийшла до читачів зі сторінок “Буковини” або супровідних їй видань: альманаху “Зерна”, додатку “Неділя”, “Буковинського православного календаря”.
Великим здобутком редакції вже на чолі з О. Маковеєм було залучення до участі в газеті видатної письменниці буковинського краю – Ольги Кобилянської (1863 – 1942). Після дебюту з першим українським твором – повістю “Людина” – в журналі “Зоря” 1894 року О. Кобилянська опублікувала тут ще кілька своїх дрібних творів. Але повість “Царівна”, головний твір ранньої О. Кобилянської, тут була відхилена; не змогла надрукувати її письменниця і в журналі “Народ”. Традиційно історики літератури вказують як на причину великі розміри повісті. Але вони не виглядають переконливими у контексті того, що “Зоря”, наприклад, у цей час друкує романи І. Нечуя-Левицького, як-от: “Старосвітські батюшки та матушки”, розміром не менший, ніж повість “Царівна”. Швидше за все, тут мова йшла про відмінні естетичні засади. О. Кобилянська несла в українську літературу новий тип художнього мислення – позначала прихід модернізму в неоромантичному вбранні.
О. Маковея як редактора “Буковини” не злякали розміри повісті, тим паче, що газета перейшла на щоденний вихід. Він прийняв повість до друку і опублікував “Царівну” (1896, №№ 100, 109, 112 – 121, 125 – 127, 129 – 132, 135 – 138, 147 – 169, травень – серпень), а після того домігся її видання з власною передмовою накладом редакції “Буковини” окремою книжкою.
О. Кобилянська не була на той час дебютантом “Буковини”. Ще раніше тут друкувалися її дрібні твори: оповідання “Жебрачка” (1895, 29 травня), “Час” (1895, 18 травня), “Мужик” (1895, 15 серпня), “Битва” (1896, 7 – 11 квітня). Це були безсюжетні твори, які змальовували певні життєві ситуації без внутрішнього розвитку; містили в собі певний алегоричний дискурс. Жебрачка з однойменного оповідання, яка викликає роздратування автора своїми наполегливими випрохуваннями, розташувавшись неподалік від його дому, заважає йому милуватися розкошами природи, виявляється сліпою і не здібною милуватися світом. Роздратування змінюється справедливим співчуттям.
Найбільше з цих оповідань – “Битва” – в алегоричній формі зображувало винищення буковинської природи, хижацьке вирубування лісів, які приносять прибутки комусь за межами цього краю, але призводять до зникнення того прекрасного світу, який природа створювала кілька попередніх століть. Авторка вставала на оборону Буковини, доводила, що первісна, не торкана людиною природа є найбільшим скарбом цього краю. Таким чином, О. Кобилянська на час публікації “Царівни” вже стала традиційним автором газети.
Повість “Царівна” і справді була малоподієвою, її зовнішній сюжет неможливо переказати: от живе собі якась дівчина Наталка Веркович, “натура страшно жадібна до життя”; живе в міщанському середовищі своїх родичів, які мріють про те, щоб вигідно видати її заміж; а дівчина читає Ніцше та іншу новітню літературу, що будить особу до світлих поривань, до емансипації людини в цілому й жінки зокрема; нарешті, з’являється її лицар – лікар Марко, який зумів оцінити золоте серце Наталки, її вишукану душу і висмикнути з обивательського світу; Наталка стає письменницею.
Художній світ повісті був заповнений не так зовнішніми подіями, як внутрішніми. Їх складали описи почувань і роздумів Наталки над життям, своїм становищем, прочитаними книжками, ідеями жіночого визволення. Стабільність зовнішнього світу, його усталеність і непорушність контрастували з внутрішнім зростанням героїні, змаганням її за чистоту власної душі, боротьбою за відстоювання свого права лишитися собою. Наталка перемагала буденний обивательський світ рослинного існування, виходила переможницею у найбільш тяжкій, бо невидимій, війні з узвичаєним людським життям свого середовища, зуміла піднятися над ним, вирватися з нього.
“Царівна” – це був знаменитий твір, який разом з драмою Лесі Українки “Блакитна троянда” і поетичною книжкою Івана Франка “Зів’яле листя”, що з’явилися того ж 1896 року, ознаменував появу нової якості в усій українській літературі – модернізму.
О. Кобилянська ще надрукувала в “Буковині” оповідання “Некультурна” (1897, 18 – 28 серпня), “Покора” (1898, 3 липня). Особливо прикметне перше з них. Образ буковинської українки Параски створений письменницею у звичній для себе манері – безподієвого портрета, у якому за допомогою прямої мови героїні відтворено її характер. Параска постає як дитя природи, яке живе з нею одним життям, вона не має освіти, “некультурна”, як свідчить заголовок, але вона має дещо більше: гармонію із навколишнім світом, яка є джерелом її внутрішнього спокою і почуття щастя, з яким вона живе. Їй багато чого бракує: вона вдова, у неї немає дітей, вона цілком самотня, – але сприйняття подій свого життя як Божої волі, відчуття богоприсутності в світі дає їй можливість не нарікати на долю, а відчувати “веселощі серця”, про необхідність яких для щастя говорив ще Г. Сковорода.
Деякі інші твори О. Кобилянської так само, як і Є. Ярошинської, були опубліковані в додатках до “Буковини”.
У цілому ж буковинська преса стала для О. Кобилянської плацдармом піднесення її таланту. Тут вона відбулася як всеукраїнське явище, була помічена критикою. Зі створенням “Літературно-наукового вісника” вона стала провідною авторкою цього журналу. Нова якість, принесена О. Кобилянською в українську літературу, згодом здобула визначення як модернізм. Його провідні риси в творчості письменниці – це вихід за межі тематики селянської, з народного життя; невдоволеність соціальними відповідями у питанні походження суспільного зла і пошук його в людській природі; перехід у поетиці від подієвих до демонстраційних конфліктів, завдання яких полягало в тому, щоб подати виразний портрет героя, перенести дію із зовнішнього сюжету у внутрішній.
Цілий етап в історії газети “Буковина” склало співробітництво в ній Осипа Маковея (1867 – 1925) – відомого поета й письменника, а ще більше – видатного журналіста. Закінчивши в 1893 році філософський факультет Львівського університету, він присвятив себе журналістській і письменницькій діяльності. Після смерті С. Дашкевича його особисто запросив редаґувати “Буковину” тодішній її власник С. Смаль-Стоцький. На жаль, у нашій науці поки що відсутні дослідження, присвячені журналістській праці українських діячів. А тим часом І. Франко, М. Драгоманов, М. Павлик, О. Маковей були передусім журналістами, а вже потім письменниками; і їхня художня творчість стає зрозумілою в контексті їхніх журналістських зацікавлень і праці. О. Маковей був першим в українській журналістиці професійним фейлетоністом; причому фейлетоністом не від розсудкового усвідомлення потреби в цьому жанрі, а від природних нахилів до сатиричної творчості.
Це особливо виразно помітно в поезії О. Маковея, оскільки вона становить таку галузь творчості, яка має найменший зв’язок з ужитковими завданнями. Але поезія О. Маковея в “Буковині” має виразно окреслений нарисовий і навіть фейлетонний дискурс. Серед численних віршованих творів О. Маковея, опублікованих в “Буковині”, – “Поетові” (1895, 23 грудня), “Божі дурні” (1896, 29 листопада), “Думка” (“Ти, грімка музика, заграй мені дико…”) (1896, 9 жовтня), циклів “Сум і глум” (1896, 24 грудня), “Подорож до Києва” (1897, 11 – 16 листопада) – найбільш характерним під цим кутом зору є останній твір.
У ньому описана реальна історична подія – О. Маковей і справді здійснив поїздку до Києва у вересні 1897 року, а повернувшись у Чернівці написав подорожній нарис. Але, будучи поетом, створив його у віршах. Київ зображений тут не звичайним губернським містом Росії, а як серце України, її історична столиця, до якої тягнуться думками українці Буковини й Галичини. Цикл складався з віршів, присвячених пам’ятним місцям Києва: “У Лаврі”, “Самсон”, “На Лисій Горі”, “У Миколи Лисенка”. Тут важлива не точність опису, а коментар поета, думки, які будять у ньому спостереження.
Описуючи Києво-Печерську Лавру, поет пов’язує з нею політично актуальну проблематику, звертаючись до свої улюбленої ідеї викриття українського індивідуалізму, інертності до громадських справ. Образ печери, у яку від світу ховається пустельник, набув під пером О. Маковея значення символу українського життя. Про неї час від часу мріє і сам редактор, що пише роками і ніяк не нагодує своїми творами газету – “страшну ненажеру”.
Печери вже здавна на Руси були,
і нині у нас їх багато;
в них криється Русин від світа-людей
і молиться Богу завзято.
В часи допотопні жив Русин не сам,
В печері мав жінку і діти;
в часи християнські уже зрозумів,
що лучче самому сидіти.
І ліз у печеру, там їв корінці,
і пив із криниці лиш воду,
та думав: “Нема, як в печері життя,
найпаче для руського роду!”
Тепер люди живуть не в печерах, але за печеру править кожному його хата. Замкнувшись у ній, господар забуває про весь світ і якусь бідну Україну. Доскакує найвищих чинів той, хто найменше дбає про неї. Так віршований подорожній нарис перетворився на злободенний. дошкульний фейлетон, наснажений проблематикою сьогоднішнього дня.
У цілому “на сторінках “Буковини” Маковей опублікував понад 130 власних творів (нарисів, статей, фейлетонів)”[302]. Серед них не тільки одноденки, яким судилося загинути разом з черговим числом газети, але й твори, що увійшли до скарбниці духовних надбань нашого народу. О. Маковей вів у газеті відділ “З життя”. У ньому як підрозділи цієї рубрики й були вперше надруковані фейлетони “Казка про Невдоволеного Русина” (первісна назва “Преферанс і казка про Невдоволеного Русина”, 1895, № 30), “Виклад про крамниці (Після стенографічних записок)” (Первісна назва “Виклад для селян про крамниці (після стенографічних записок)”, 1895, № 145).
У першому творі втілено знаковий образ українця, що досяг високого становища в житті, вивчився в університеті, оженився, став адвокатом і патріотом, але тільки себе вважав мудрим, а відтак зневажав усіх інших українських діячів, їхні заходи й критикував учинки. Він став депутатом, але й тоді залишився Невдоволеним Русином і не приніс ніякої користі своєму народові.
У другому фейлетоні висміяні беззмістовні промови послів у сеймі, яким байдуже про що говорити, от хоч би й про крамниці, аби лише забрати голос. Промовець висвітлює теми: крамниці і всесвітня історія, крамниці і Київська Русь, вплив крамниць на побожність і моральність народу, – але жодної корисної думки в цій промові не міститься.
До цих творів примикає фейлетон “Як я продавав свої новели” (первісна назва “Як я видавав і продавав свої новели”, 1895, № 95), де так само розробляється улюблена О. Маковеєм тема: відсутності в галицьких українців снаги до громадського життя. Автор видав власним коштом свої новели, сподіваючись, що на 800 тис. письменних русинів знайдеться 500, охочих прочитати його новели, але такі не віднаходяться. Навіть за подаровані примірники далеко не всі подякували йому.
О. Маковей був першим професійним фейлетоністом. Його сатирична творчість збагачувала українську літературу новим поглядом на світ. Він підніс значення газетного фейлетону до повноцінного літературного жанру, досяг у ньому мистецтва узагальнення, проникнення вглиб неґативних явищ. Висміювання їх допомагало українській спільноті долати свою обмеженість, виводило на вищий рівень політичного й культурного життя.
Виконував О. Маковей у газеті й чорнову роботу, за яку можна вважати принагідні твори. За приклад тут може правити різдвяна новела, “Мій прапрадід (Із записок професора). Фантазія” (1895, 23 грудня). Заснувши перед Різдвом, письменник зустрівся уві сні з своїм прапрадідом, чий родовід вивчав за архівними книгами. Стародавній родич відвіз нащадка в свою родину, перезнайомив з усіма її членами. Автор отримав настанову прожити своє життя так, щоб між датами народження і смерті в біографії стояла не лише риска, але й значні вчинки, корисні для свого народу.
Освоївшись з творами малого жанру, О. Маковей приступив до створення ширших художніх полотен. З них найбільш прикметні повісті “Клопоти Савчихи. Оповідання з маломіського життя” (1896, 22 – 27, 31 січня; 1897, 1, 3 лютого) і “Залісся” (1897, №№ 33 – 37, 41 – 53, 55 – 62, 69 – 78, 88 – 103, 105 – 106, 108 – 110).
Перша повість ще затримує в собі стихію комічного. Катерина Савчиха будь-що заповзялася вивчити свого сина Михася на пана, щоб він був або ксьондзом, або професором, або адвокатом. Її родич Микола Стронський, що вже сам вивчився на професора, пояснює їй, що Михась не має здібностей до навчання, лінивий до науки, що в чотирнадцять років пізно починати вчитися. Але Савчиха переконана, що справа освіти вирішується не талантом, а грошима, вона вважає, що треба просто краще заплатити професорам і ті зроблять для Михася гарне свідоцтво. У відповідності з материним бажанням навчання починається, але безуспішно: Михась раз у раз тікає зі школи додому. Комізм ситуації посилюється і тим, що Михась має в руках батькове ремесло: різника; він майстер відгодувати кабанця, який дасть прибутку на сто ринських. Бути б і йому різником, так мати захотіла зробити з нього конче пана. Має Катерина сестру Дутчиху. Та теж за прикладом Савчихи віддала свого сина Андруся до школи, і він став учитися добре, з охотою. Діти стали причиною сварки між родичами. Через ланцюжок комічних пригод автор приводив сестер до примирення: Савчиха переконалася, що людську природу не переробиш згідно зі своїм бажанням; якщо дитина не має нахилу до навчання, то годі її примусити до того.
“Залісся” – найбільший і найвидатніший епічний твор О. Маковея. Його художня вартість значно перевищує те місце, яке він займає в історії українського письменства. Широка епічна картина життя галицького села в 1890-ті роки розгорнута в кількох сюжетних лініях. Художній простір має все ж дві визначені точки затримання оповіді: попівський дім і панський двір. Вони з’єднані за допомогою поповича Ярослава Левицького, який повернувся в батьківський дім після невдалого сватання; дівчина мовби й кохала його, але віддалася за іншого; він знову лишився без пари і не може висвячуватися в священики, старому парохові о. Василю доводиться самому утримувати велику родину. Ярослава запрошує до себе шляхтич Заборовський підготувати до гімназії свого малого сина і заразом розважити вже дорослу Маню, що втратила кілька місяців тому матір і тужить за нею.
Головна ідея повісті – всеперемагаюча сила життя, яке саме розставляє на свої місця героїв, розв’язує здавалося б раніше нерозв’язні проблеми. На початку повісті описано велику бурю, під час якої блискавка спалила церкву. О. Василь у розпачі, він навіть не знає, як узятися до справи. Але якось у село повернулася донька Козака Анна, емігрувавши свого часу, вона стала за океаном Смітовою, лишилася вдовою, успадкувала велике багатство і приїхала на батьківщину вмирати. Вона й пожертвувала на відбудову храму 10 тис. зр. Повість завершується освяченням нової церкви, яке здійснює нових парох Залісся о. Ярослав, що успадкував парафію після померлого батька, висвятившись безженним. Нове кохання до Мані, хоч і було взаємним, не могло закінчитися шлюбом: надто міцні перегородки стоять між польською шляхтою й українським попівством.
Село за цей час пережило зміну війта, який був спійманий на злочині й кинутий до криміналу разом з поплічниками. На якийсь час повітова влада призначила комісаром Заборовського, але проведені вибори війта показати, що люди передали владу розумному й енергійному селянинові Головатому. Вдівець Заборовський втішився в коханні до нової сусідки баронесси Маєранської й одружився з нею. Повиходили заміж сестри Ярослава, незважаючи на те, що батько не міг дати за ними значного посагу.
Але головна подія полягала в тому, що село відбудувало свій храм. Так же, як зруйнування церкви витлумачувалося як велика втрата, що тягне за собою занепад села, господарський і духовний, так і зведення храму з руїни, навпаки, стало знаком піднесення села, його духовного пробудження, поліпшення матеріального становища.
Особливу тему складало для О. Маковея питання про меркантильні інтереси українського селянина. Убожество перевертало його світ з ніг на голову, і для нього головні цінності полягали в землі й худобі. На початку повісті село готувалося до епідемії холери. Один селянин радіє, що та слабість не пішла на худобу. Ярослав дивується: для вас люди менше варті, як худоба.
– Та що люди? – говорив радний, дивуючись знов Славкові, що той його не розуміє. – Вмре мені жінка, можу другу дістати ще й з віном; помре мені дитина, дасть Бог другу; помре старий тато – ну, годі ж людям вічно жити – але згине мені кінь або корова, тоді я бідний, того мені не зверне ніхто”[303].
Закінчується повість тим же мотивом. Владика після банкету з нагоди освячення церкви велить привести до нього дикі супружества. “Чому ви не живете між собою? – питає він. – Чи ви не любите одне одного?” – “Любимо, – відповів селянин. – Та я би, прошу владики, не від того. Жив би разом, але її тато обіцяли мені дати загін поля і не дали. То я її не хочу”. Владика не знав, що на то сказати. Він не міг зрозуміти, що наш селянин задля загона поля покине жінку, хоч її любить”[304].
З цього випливала важлива думка: ненагодована людина не здібна жити вищими інтересами, хоч як би її нахиляли до цього церква, школа, політичні угруповання. Незважаючи на це, Ярослав вступав у боротьбу за душу українця; у його особі О. Маковей змалював образ свідомого свого покликання патріота рідної землі. Письменник пробуджував переконання, що, відбудувавши храм, о. Ярослав не зупиниться на цьому, але й далі працюватиме над піднесенням свого села, а разом з ним і України.
У цілому ж творчість О. Маковея на сторінках “Буковини” була вкрай корисною для газети, сприяла зростанню її авторитету. Письменник приніс в українську літературу нові теми з сільського й маломіського життя, нове естетичне відношення митця до дійсності. Творчість О. Маковея відзначалася жанровим розмаїттям: тут були віршовані подорожні нариси, фейлетони, різдвяні оповідання, повісті; поза всяким сумнівом, він займав в українській літературі своє осібне почесне місце.
О. Маковей спричинився до появи на небосхилі української літератури імені нового письменника, якому судилося ввійти до когорти класиків, а саме: Марка Черемшини (1874 – 1927). Це був літературний псевдонім Івана Семанюка, селянського сина, що на час дебюту ще залишався учнем коломийської гімназії. 3 – 4 квітня 1896 року О. Маковей опублікував у своїй газеті його перше оповідання “Керманич”. Воно було з буковинського побуту. Керманич-калфа Саїн збирався в першу весняну дорогу спускати плоти по Черемошу. Серце дружини віщує недолю, вона прагне утримати чоловіка вдома, але де там, коли в нього орлине серце. У дорозі, рятуючи з води іншого плотогона Майорка, Саїн дістав удар стовбура в груди і пішов на дно. Тяжко бідує його родина, якій допомагають сусіди й панотець. Нарешті, тяжка втрата подолана. Аж тут віднайшлося тіло відважного калфи і його поховали. А син його Семенко, “як став лиш парубочити, то і до керми взявся”.
Новела змальовувала нелегку працю плотарів, мужні характери, ескізно прокреслювала сталі ситуації. Від неї віяло романтикою, піднесенням. Вже в ній виявилася така риса Марка Черемшини, як мовний натуралізм у зображенні гуцульського життя.
1898 року в “Буковині” (№ 11) побачила світ друга новела письменника “Нечаяна смерть (Ескіз із великопанського життя)”. Автор на той час був студентом права Віденського університету; столичні враження лягли в основу твору. Граф К. якось на прогулянці підібрав покинуту батьками дівчинку, забрав у свій дім, виховав її, а коли вона стала панною, одружився з нею. Але протиприродний вчинок поєднання старого чоловіка з молодою дівчиною не міг лишитися непокараний самою природою: Льоля закохалася в Едгара, сина графового знайомого. Граф розлучився з нею, вигнав її з дому, позбавивши права на майно й спадщину. Льоля стала повією. Якось під час чергової прогулянки графа вона запропонувала йому свої послуги. Ця зустріч так вразила старого, що його тут же спіткала “нечаяна смерть”. А Льоля байдуже побігла шукати собі іншого клієнта.
У цій новелі Марка Черемшини виявився його нахил до романтичних ситуацій, уміння стиснути людське життя до сюжету для невеличкого оповідання. Разом з тим і в “Керманичі”, і в “Нечаяній смерті” головним носієм змісту виступав сюжет, намарне було б говорити про психологізм і характери, образи позначені, швидше, як знаки певних життєвих явищ і почувань. Відчуваючи художню слабкість цих творів, Марко Черемшина ніколи не включав їх до своїх книжок.
1898 року в “Буковині” ще був опублікований його цикл поезій у прозі “Листки” (№№ 28, 44, 74, 147). Хвилеві спостереження над життям, узяті в їхньому філософському сенсі, складають зміст цих мініатюр. Наприклад, у вірші “Сумно одинокому” створено образ сонця, воно гасить зорі і самотньо сяє на небі. Сумно йому одинокому, але ж на те воно й сонце. Для української літератури це було своєрідне відкриття жанру, у якому пробували свої сили в цей час О. Кобилянська й В. Стефаник.
Праця Марка Черемшини, розпочата в “Буковині” в ХІХ столітті, була плідно продовжена далі. У 1901 році він опублікував тут майже всі свої новели, що склали його книжку “Карби”, яка побачила світ того ж року в Чернівцях як відбитка з “Буковини”.
Розглядаючи літературну політику “Буковини”, необхідно відзначити щонайменше дві її особливості. По-перше, газета широко надавала сторінки дебютантам, молодим письменникам, які за допомогою популярної газети робили собі літературне ім’я. По-друге, газета спричинилася до бурхливого розвитку на українському ґрунті модернізму, пропагувала новий дискурс незаангажованої літератури, не обтяженої потребою конче виконувати службову функцію зображення тяжкого становища народу і викриття панства. На цій підставі один з провідних дослідників історії української журналістики М. Д. Бернштейн вважав, що “у другій половині 90-х років “Буковина” піднеслася до рівня кращих українських літературних періодичних видань і була, після “Зорі”, важливим чинником літературного руху”[305].
“Літературні підвали” “Буковини” щедро заповнювалися й перекладними творами. Серед іншомовних авторів слід відзначити А. Чехова, В. Короленка, Марка Твена, Гі де Мопасана, Е. Золя, Я. Вхрліцького, М. Конопніцьку.
Від часу О. Маковея широко представлена на сторінках “Буковини” була й літературна критика. Сам редактор був глибоким знавцем художнього слова. Публікацію “Царівни” він попередив великою статтею “Ольга Кобилянська” (1896, № 99), яка допомогла читачам у сприйнятті твору, а для авторки була першою глибокою розвідкою про її творчість.
Він запропонував В. Щурату вести рубрику “З літературних базарів”. Львівський критик передрукував тут апробовану в “Зорі” свою статтю “Кілька слів про літературні напрями у Франції” (1896, № 53) та статтю “Еміль Золя в боротьбі з молодими” (1896, № 54 – 55), де вказав на протистояння поколінь у провідній літературі світу, показав народження в ній декадентства, яке розумів як високе мистецтво модернізму.
У “Буковині” пройшла апробацію перед виходом у світ читанка для гімназій, укладена О. Барвінським (1896, № 133 – 134), де автор подавав аналіз літературного процесу ХІХ століття, пропонував його періодизацію, вказував провідні риси, які відрізняли один період від другого.
Театральну критику представляли статті Л. Лопатинського “Кілька слів про руський народний театр” (1896, № 110 – 111) та “Будучність нашого театру” (1896, № 215) , а також В. Коцовського “Галицькі конкурси драматичні 1894 – 1895” (1896, № 64). Тут давався глибокий аналіз становища українського театру в Галичині, розглядався репертуар, акторська гра, режисерське мистецтво.
Величезне значення мало друкування в газеті видатної праці С. Смаль-Стоцького “Буковинська Русь” (розпочате з № 126 1897). Це велике за розміром історико-культурне дослідження й на сьогодні залишається в активі нашої науки, править за надійне джерело фактів і думок з приводу етнографічних, історичних та культурних аспектів життя Буковини.
Загальні висновки про значення газети “Буковина”:
1) газета “Буковина” засвідчила розквіт народовської журналістики; заснована як регіональне, локальне за значенням видання з періодичністю два рази на місяць, газета зуміла завоювати всеукраїнський авторитет, вирости до щоденної газети, зібрати на своїх сторінках найкращі літературні й журналістські сили зі всієї України;
2) редагована видатними письменниками й діячами свого часу: Ю. Федьковичем, С. Дашкевичем, О. Маковеєм, Л. Турбацьким, – газета зуміла в оптимальних пропорціях поєднати інформаційний дискурс з публікаціями творів художньої літератури і популярних наукових досліджень;
3) газета відіграла неперехідну роль у справі пробудження українських сил Буковинського краю, народження тут національно свідомої інтеліґенції, яка очолила піднесення народу;
4) видатним публіцистичним явищем в історії журналістики й політичної думки стала “буковинська” дискусія Б. Грінченка (П. Вартового) і М. Драгоманова, у процесі якої не тільки було висловлено багато цінних думок, але й сформульовано ідею політичної незалежності українського народу, стверджене його право користатися усіма правами нації, включно з проголошенням власної держави;
5) літературний відділ газети знайомив читача з новинками української літератури, переважно модерністського характеру, виводив на поле літературної діяльності нових письменників, молоде покоління літераторів мало в особі “Буковини” надійного друга;
6) газета з’єднала Буковину з Галичиною й Україною, будила відчуття єдності, соборності українського народу, причетності кожного українця, де б він не жив, до історичної долі своєї Батьківщини.
Загальні висновки про народовську журналістику:
1) народовська журналістика була головною складовою в системі української журналістики другої половини ХІХ століття; являла собою стовбур, від якого відгалужувалися більші чи менші гілки;
2) вона виражала інтереси українського народу в цілому, а не якоїсь його групи, класу чи верстви;
3) це була загальна журналістика, зорієнтована передусім на національні цінності, на оборону політичних, економічних і культурних прав українського народу, досягнення його рівноправності з сусідами;
4) разом з тим, сприймаючи як першорядні національні цінності, народовська журналістика крізь цю призму опановувала цінності загальнолюдські, загальнодемократичні;
5) політична програма народовської журналістики полягала в піднесенні української національної свідомості, розширенні освіти, української журналістики і книгодрукування, створенні міцного прошарку світської інтеліґенції;
6) виникнувши в межах переважно літературних завдань, вона в зрілий період свого розвитку опанувала інформаційний дискурс, наблизилася до найкращих зразків тогочасної світової журналістики;
7) народовська журналістика боролася за розвиток і сама стала чинником розвитку української культури, літератури, на її сторінках були опубліковані класичні твори української публіцистики, літератури, науки;
8) народовська журналістика об’єднала українців Австрії й Росії в праці над спільними завданнями;
9) вона спричинилася до вироблення всеукраїнської літературної мови в різних стилях: художньому, публіцистичному, науковому, інформаційному;
10) почавшись з вузенького струмочка, народовська журналістика в третьому періоді історії забезпечила зростання політичного авторитету своєї партії, про що добре сказав свого часу І. Франко: “Той зріст свого політичного значення, – писав він, – народовецька партія завдячує головно зростові своєї преси протягом 80-х років”[306];
11) народовська журналістика не тільки не вичерпала себе під кінець ХІХ століття, але, навпаки, набрала сили, продовжила свій розвиток у наступному столітті в руслі всеукраїнських громадських організацій і партій, що стояли на засадах української незалежності.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
РАДИКАЛЬНА ЖУРНАЛІСТИКА
Розділ десятий
Журнал “Друг”
Народження радикального (соціалістичного) напрямку в українській суспільно-політичній думці. Особливості українського соціалізму останньої чверті ХІХ століття. Організаційне об’єднання соціалістів в Україно-руську радикальну партію (1890) та внутрішня диференціація в ній. Становлення української національної демократії. І. Франко як критик марксизму. Студентське середовище у Львові в 1870-х роках. Заснування журналу “Друг” та періодизація його історії. Позиція журналу в початковий період. Низький ідейно-художній рівень белетристики. Дебют у журналі І. Франка 3 (15) травня 1874 року віршем “Народна пісня”. Літературна критика в журналі. Статті М. Павлика про М. Гоголя і Г. Онишкевича “Новое направление украинской литературы”. Перший лист Українця (Драгоманова) до редакції “Друга”, його головні ідеї: галичани мусять прийти до російської літератури через українське посередництво. Відповідь Г. Онишкевича: маємо свою галицьку мову. Стаття А. Дольницького “Язык в галицкой литературе”: вчитися в народу, але не брати готову українську літературну мову. Стаття М. Павлика “Академическое общество”: ми для народу, а не народ для нас. Трансформація в редакції: перемога народовців на надзвичайних зборах. Повість І. Франка “Петрії і Довбущуки” як перехідний твір. Другий лист М. Драгоманова “Рутенщина чи українщина?” Визначення основних понять: українщина не тільки українська мова, але й служіння народу, освіта його цією мовою. Українщина – ліки від хвороби рутенщини. Відповідь А. Дольницького. Вечір пам’яті М. Шашкевича і публікація його матеріалів у журналі “Друг”: вступного слова А. Дольницького і доповіді “Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині” М. Павлика: етнографія – шлях до вивчення народу. Третій лист М. Драгоманова: концепція культури й народу. Вірші І. Франка “Наймит” і “Поступовець”. Перший та другий соціалістичні процеси. Арешт М. Павлика. Становище в редакції на початку 1877 року. Роль І. Франка в збереженні журналу. Цикл оповідань І. Франка “Борислав” та його новаторські риси. Перекладна белетристика 1877 року: М. Чернишевський, М. Салтиков-Щедрін, Еркман-Шатріан. Літературна критика журналу: “Опізнаймося” М. Драгоманова: представлення радикальної партії як прогресивної, звинувачення народовців в реакційності. Відповідь В. Барвінського в “Правді”: “Слівце до опізнання”: перша конструктивна критика соціалізму на засадах українського світогляду, український національний характер не сумісний з колективною власністю. Стаття М. Павлика “Сказав, що знав”: Думка М. Огоновського, що Т. Шевченко – поширювач соціалістичної крамоли та її спростування критиком “Друга”. Третій соціалістичний процес. Виарештування редакції. Завершення історії журналу “Друг”. Значення журналу.
Приблизно через півтора десятиліття після появи народовців, у середині 1870-х років, із їхнього середовища народилася нова культурна й політична течія, що дістала дивовижну як на наші часи назву – її представників стали називати радикалами, а напрямок, який вони представляли, – радикальним.
Словник іншомовних слів сьогодні поняття “радикалізм” витлумачує як “обстоювання і вжиття радикальних методів у розв’язанні будь-яких питань, насамперед політичних”, слово “радикальний” пояснює в такий спосіб: це “той, що дотримується крайніх поглядів”, а під поняттям “радикал” розуміє “прихильника крайніх, рішучих дій, поглядів”. Таким чином, маємо справу із загальним визначенням: радикалізм можливий в усіх сферах людської діяльності: політичній, національній, економічній, моральній, екологічній, інформаційній і т. д. Сучасна людина немало здивується, довідавшись, що під терміном “радикальний” у Галичині останньої чверті ХІХ століття виступали прихильники цілком конкретного суспільно-політичного напрямку, а саме: соціалістичного. Це добре розуміли сучасники. Інформуючи в четвертому випуску “Громади” (1879) про життя в Галичині, М. Драгоманов сповіщав, що тут з’явилася “нова фракція галицьких народовців, тобто соціалістів”[307].
Для того, щоб правильно зрозуміти характер і сутність цієї течії, необхідно дати відповідні пояснення.
По-перше, у свідомості старшого покоління українців, що вчилися ще в радянських школах, поширення соціалізму в Росії і в Україні, включно з Галичиною, пов’язане хронологічно з так званим пролетарським періодом (за ленінською концепцією від 1895 року) визвольного руху. А відтак складається враження, що раніше ніякого соціалізму у вигляді політичної течії не існувало. Це не так, і сьогодні цей погляд має бути цілком спростований. Знаком зародження соціалізму став “Маніфест комуністичної партії” К. Маркса і Ф. Енгельса, написаний у 1848 році. Відтоді соціалістичні ідеї стали поширюватися світом, проникати в Росію й в Україну.
В “епоху великих реформ” в Росії (середина 1850-х – середина 1860-х років) речниками соціалістичних ідей стали видатні літературні критики: М. Чернишевський, М. Добролюбов, Д. Писарєв. Російські народники 1870-х років, між якими було багато українців, вже були соціалістами, які намагалися пристосувати марксизм до економічних умов своєї аграрної держави. Настання соціалізму вони відносили не в далеке невизначене майбутнє, а в найближчий часовий проміжок.
Сама ідея соціальної справедливості володіла величезною моральною силою. Це породжувало наївні романтичні переконання, що цієї моральної сили достатньо для перемоги ідеї; необхідно тільки її оповістити народним масам, як вони самі повстануть на боротьбу за її втілення, їх треба буде тільки очолити й повести в правильному напрямку. Ця наївна віра споріднювала марксизм з релігією. Вона штовхала російських народників до ходіння в народ у сподіванні, що російський мужик, почувши проповідь марксизму, негайно підніметься на повстання і змете царський уряд. Вона штовхала до публічної легітимної діяльності українських радикалів без огляду на те, який мало чисельний їх гурт, аби спричинитися до саме радикальних змін у суспільному житті, забезпечити вирішення соціального питання, піднесення економічного добробуту народу, дати йому розвинуту багату літературу.
Від імені свого покоління І. Франко писав у некролозі “Д-р Остап Терлецький: Спомини і матеріали”: не винуватьмо за цей соціальний романтизм нашого покійного приятеля, “усі ми свого часу поділяли його; поділяли його у деяких моментах такі велетні, як Маркс і Енгельс, пророкуючи, що через 10 – 15 літ настане велика соціальна революція і робітники захоплять кермо правління в свої руки”[308].
По-друге, старше покоління українців звикло сприймати соціалізм в одежі ленінізму, який розглядався як єдино вірна модель суспільного розвитку. Авторитарність марксизму була доведена в ньому до абсолюту. Ця авторитарність народжувалася з глибокого переконання, що К. Марксові вдалося перетворити соціалізм з утопії на науку, тобто з науковою точністю обрахувати неминучість настання соціалізму, довести, що історія людства рухається в напрямку до цієї суспільно-економічної формації. Звідси виникла ідея суспільного прогресу, який пов’язувався з боротьбою за соціалізм. Усе, що прискорює його настання, – явища поступові, усе, що гальмує, відноситься до суспільного регресу, реакції, гідне знищення. Звідси нерозривна пов’язаність двох ідей: соціалізму й революції. З цього погляду легко зрозуміти, чому в Галичині кінця ХІХ століття, прихильники соціалізму дістали назву радикалів. Саме вимога швидких і рішучих суспільних змін, готовність забезпечити їх революційним шляхом, тобто збройним повстанням проти законного, легітимного уряду, – ці елементи в світогляді сприймалися як радикалізм, що й утвердило даний термін у застосуванні до українських соціалістів у Галичині.
По-третє, старше покоління українців звикло сприймати соціалізм як однорідну суспільно-політичну течію, яка не визнає внутрішньої поліфонії, відчужує від себе інакомислячих. Такий погляд міг народитися тільки в Росії, яка впродовж усієї своєї історії засвідчила тоталітарний характер цієї держави. Насправді ж соціалізм, як і всі суспільно-політичні течії, внутрішньо розмаїтий, і розвивається на підставі діалогу між представниками відмінних (протилежних) точок зору.
Український соціалізм так само позначений національною своєрідністю і не схожий на аналогічні течії в російській, польській, німецькій, французькій суспільно-політичній думці. Більше того, він не є внутрішньо моністичним. Навіть репрезентований творчістю чільних своїх представників український соціалізм виявляє оригінальність і багатство думок та ідей.
Батьком українського соціалізму є Михайло Драгоманов (1841 – 1895). У написаній 1883 року “Автобіографічній замітці” він визнавав себе соціалістом. Разом з тим, він вважав за необхідне вже тут зробити два застереження. Перше: він є “соціалістом західноєвропейської школи, але не російським ніґілістом”[309]. Друге: “будучи соціалістом за своїми ідеалами, я переконаний, що здійснення цього ідеалу можливе лише за відомої поступовості і за високого розвитку мас, а тому й досяжне більш за допомогою розумової пропаґанди, ніж кривавих повстань”[310].
У проведенні своєї еволюційної концепції М. Драгоманов, однак, не був послідовним. Так, у “Програмі Громади” (1880), яку він підписав разом з М. Павликом і С. Подолинським, йшлося про те, що пануючі верстви не поступляться добровільно своїм становищем, “через те простому народу на Україні не обійтись без збройного бою й повстання (революції)”[311]. Громадівство, поруч з радикалізмом, – то була ще одна назва соціалізму на українському ґрунті.
Спираючись на Марксову ідею рівномірного розвитку капіталізму й одночасності перемоги пролетарських революцій у розвинутих країнах світу, М. Драгоманов вважав, що український народ лише в спільній боротьбі з соціалістами сусідніх націй може здобути перемогу над поневолювачами.
Другим визначним українським соціалістом був Сергій Подолинський (1850 – 1891). Будучи студентом Київського університету, він часто їздив за кордон, 1972 року познайомився з К. Марксом, захопився його теорією і вже 1875 року під впливом казки І. Нечуя-Левицького “Запорожці” (“Правда”, 1873, №№ 11 – 13), яку слід вважати першим українським інстинктивним зразком соціалістичної пропаґанди, написав свої брошури “Парова машина” та “Про бідність”. Вони були видані тоді ж коштом і заходом іншого українського соціаліста Остапа Терлецького (1850 – 1902), що сховався під псевдонімом “В. Кістка”, який знайшов для цього друкарню свого болгарського товариша Янка С. Ковачева.
Але, осмислюючи марксизм, С. Подолинський з часом прийшов до висновку про помилковість деяких його положень і зробив спробу усунути його вади. Він спостеріг фальшивість головного економічного постулату К. Маркса, а саме: теорії додаткової вартості. У відповідності з нею неоплачувана людська праця створювала прибутки капіталістів, вони наживали, таким чином, своє добро лише нечесним шляхом, нещадно експлуатуючи працю робітників. Але С. Подолинський з’ясував, що “людська праця не творить ні матерії, ані енерґії”[312]. Зате усіма цими продуктивними властивостями володіє природа, яка завдяки сонячній енергії сама продукує матеріальні цінності. З одного кілограма заліза не можна виготовити два кілограма цвяхів, але з однієї зернини, кинутої в землю, виростає сорок зернин. Значить, не неоплачувана праця створює земні багатства, а сама природа, сонячна енергія. Обставляючи своє відкриття численними еківоками в бік марксизму, С. Подолинський все ж твердить, що воно узгоджується з соціалістичним ученням: за соціалізму, мовляв, відбувається справедливий розподіл продуктів, “соціалізм – це спосіб продукції, який може акумулювати найбільше сонячної енергії на землі”[313].
Праця С. Подолинського справила враження сенсації, про що свідчать шість її публікацій у соціалістичних часописах того часу: по дві французькою і німецькою і по одній російською й італійською мовами. У листуванні К. Маркса з Ф. Енгельсом 1882 року відбилася стурбованість: чи не перекреслить марксизму своїми працями С. Подолинський. Але Ф. Енгельс заспокоїв К. Маркса: людська праця нагромаджує енергію, теорія С. Подолинського посутньо не спростовує марксизму.
Минуло століття, і інший український поет і мислитель Микола Руденко (нар. 1920) розвинув і довів до логічного завершення думки С. Подолинського. У праці “Трагічна помилка Карла Маркса” (1978) він спростував економічну теорію марксизму як цілком фальшиву й антинаукову; ще й звернув увагу, що сам К. Маркс зрозумів свою фатальну помилку і відзначив це на останній сторінці своєї головної економічної праці “Капітал”. Але оскільки ця праця нараховує чотири томи, то мало хто дочитував її до цього місця. А ще менше читачів замислювалося над прочитаним. К. Маркс же визнавав тут природне, а не соціальне походження капіталу. Це руйнувало вщент марксизм, адже в його підмурівку лежить саме економічна теорія.
Навіть поверховий огляд соціалістичних концепції двох провідних українських соціалістів свідчить про те, що на українському ґрунті виростала своя національна концепція цієї суспільно-політичної течії.
Після цих вступних уваг перейдімо до розгляду світоглядних засад тих діячів, які безпосередньо створювали радикальну журналістику в Галичині. Це були Остап Терлецький (1850 – 1902), Михайло Павлик (1853 – 1915) та Іван Франко (1856 – 1916). Вони володіли визначними літературними й науковими здібностями й талантами, на голову перевищували все інтеліґентське середовище, яке тоді панувало в Галичині. Особливим талантом, що дорівнював геніальності, відзначався І. Франко, але не відразу він висунувся в число лідерів. Він був молодшим за двох своїх друзів, а в молодості відстань у кілька років особливо відчутна. Навколо центрального ядра гуртувалися інші, менш талановиті, але по-своєму визначні діячі свого часу Іван Белей (1856 – 1921), Антін Дольницький (1853 – 1953), Василь Лукич (1856 – 1938), Іван Мандичевський (1854 – 1925), Фелікс Сельський-Щасний (1852 – 1920) та інші. Усі вони в той чи інший спосіб відзначилися в історії. Про деяких з них (І. Белея та Василя Лукича) вже йшлося з приводу народовської журналістики, куди вони відійшли внаслідок внутрішньої еволюції і де залишили визначний слід.
Якою ж виглядає соціалістичне вчення в світогляді українських діячів?
Не дарма М. Драгоманов вважав їх “новою фракцією галицьких народовців”: вони й справді поділяли програму цієї течії в частині вимоги праці для народу, орієнтації на внутрішні українські сили, єднання з підросійськими українцями, поширення освіти, журналістики, літератури народною мовою. Але вони йшли далі. Добре знаючи становище народу, його бідність і безправність, вони високо піднесли знамено соціальної справедливості, праці задля народного добробуту, економічного підйому українського селянства, зростання людської гідності й національної самосвідомості. Для них актуалізувалися в соціалізмі загальнолюдські й демократичні гасла. Соціалізм не став для них науковим обґрунтуванням революційного перевороту, але залишився утопічною мрією про справедливий суспільний лад, де людина не гнобить людину, а нація – націю.
Польський соціаліст Болеслав Лімановський так передав свої враження від промови О. Терлецького на суді в січні 1878 року: “Промова Терлецького була чудовою і хвилюючою. Соціалістична справа, говорив він, – то справа суспільної справедливості, справа народу, що прагне вирватися з неволі та злиднів. Терлецький так розхвилювався під кінець своєї промови, що захитався і мало не впав. Він зробив на суддів велике враження, і вони винесли вирок: звільнити його”[314].
Загальнолюдські підстави поступу й демократії підкреслював у своєму світогляді І. Франко. У листі до М. Драгоманова від 26 квітня 1890 року, виклавши на його прохання свою біографію для написання ним передмови до своєї книжки “В поті чола”, І. Франко відзначив: безтолковий процес у справі соціалістичної пропаґанди скінчився його засудженням, хоча насправді в нього “не було за душею й тіні того гріха”: “ані таємних товариств, ані соціалізму; я був соціалістом по симпатії, як мужик, але далекий був від розуміння, що таке соціалізм науковий”[315].
Спогади сучасників підтверджують правильність самохарактеристики І. Франка. Василь Лукич твердив, що І. Франка “зовсім неоправдано і безпідставно наклеймлено соціалістом, хоч він в тим часі ним не був”[316]. Генрик Бігеляйзен, польський журналіст, колега І. Франка за співробітництвом у “Kurieri Lwowskomu”, писав так про загальний настрій тодішніх галицьких соціалістів: “Роль тодішнього соціалізму обмежувалася виключно до континуовання кличів французької революції – liberte, fraternite, egalite[317] – враз із постулатом доконечного скасування армії й заведення 8-годинного дня праці”[318]. І далі цей автор писав таке: “Одначе говорити про І. Франка як про революціонера в модерному сьогочасному розумінні ніяк не доводиться. Це був радше той “вічний революціонер”, якого духа ніхто “в гріб не зведе”, який фізично щойно “в праці сконає”, на те, “щоб щастя всіх пройшло по його аж кістках”[319]. Болеслав Лімановський згадує, що у серпні 1878 року перед висланням з Галичини він зібрав у себе на прощання гурток молоді, де було вирішено скласти короткий соціалістичний “катехізм”. Цю справу доручили І. Франкові. Він погодився, сказавши: “Щоправда сам я добре соціалізму не розумію, але вивчу його, пишучи”[320].
Світогляд І. Франка весь час перебував у динаміці. Вивчення соціалізму як найбільш популярної суспільної ідеології, звичайно ж, тривало. Северин Данилович, познайомившись з І. Франком у 1879 році, вже характеризував його як “переконаного соціаліста”[321]. Головною проблемою, що обговорювалася тоді в гуртках, була проблема “Zukunfstaat”, тобто держави майбутнього. Це свідчить про те, що теорія соціалізму поставала в свідомості І. Франка і його друзів не як керівництво до дії, а як ідеальний образ майбутньої держави, де панує соціальна справедливість.
У галузі науки методологічним орієнтиром був позитивізм, у галузі художньої творчості – реалізм. Це останнє поняття, попри всю свою безневинність, так само потребує сьогодні коментарю. “В той час реалізм в літературі був в очах галицької публіки великим гріхом, – писав С. Данилович, – якимсь страховищем, що має знищити всі ідеали життя тодішніх галицьких інтеліґентів; того реалізму боялись чомусь не менше самого соціалізму”[322]. Позитивізм як наукова методологія передбачав абсолютизацію емпіричних даних, що ґрунтуються на безпосередньому досвіді людини; мета науки в системі позитивізму – опис і впорядкування фактів без спроб дати їм інтерпретацію, створити теоретичну модель явища.
Після цих роз’яснень можна зробити такі висновки:
1. Соціалізм на галицькому ґрунті був представлений радикальною течією, що виникла тут з народовства під впливом М. Драгоманова в 1877 році, а в 1890 році оформилася організаційно як Україно-руська радикальна партія.
2. Радикальна течія, а згодом і партія виникла в надрах народовства, внаслідок незадоволення нового покоління обмеженістю ідеології цього протопартійного об’єднання, яке недостатньо уваги приділяло економічному становищу народу, відривало національне питання від економічного, а справу національного визволення намагалося розв’язати шляхом поширення української освіти й культури.
3. Соціалізм сприймався його українськими представниками по-різному, але певні спільні елементи в їхньому світогляді виділити можна.
4. Передусім, їх приваблював загальнолюдський пафос соціалізму, обіцянка розв’язати всі соціальні (включно з національним) питання на засадах соціальної справедливості: подолання нужди та злиднів, перетворення найманого робітника на власника засобів виробництва, забезпечення рівномірного розподілу наслідків людської праці; створення нового типу стосунків між націями, які б виключали можливість національного гноблення.
5. У справі запровадження майбутньої ідеальної держави українські соціалісти допускали революцію, але домінувала думка про переважання еволюційного шляху; моральний авторитет справедливої майбутньої держави повинен бути такий високий, що суспільство добровільно, як тільки ознайомиться з доктриною соціалізму, посуне до свого власного щасливого майбутнього, гарантованого новою ідеологією; тому на головне завдання перетворювалася пропаґанда соціалізму всіма можливими способами; особливе місце в цій пропаґанді відводилося журналістиці, яка забезпечує особливо глибокий і масовий вплив на громадську думку.
6. Соціалізм сприймався українськими соціалістами як модерна поступова (прогресивна) інтернаціональна (міжнародна) течія, що виводить українство зі стану рутенства, національної герметичності й провінційності, єднає з провідними діячами й рухами, теоріями й ідеями свого часу; соціалізм розглядався як спосіб подолання обмеженості народовства, а ще більше москвофільства.
7. Українських соціалістів очолили особи, що відзначалися високим рівнем літературного, наукового й публіцистичного таланту (М. Драгоманов, І. Франко, М. Павлик), які на голову перевищували середній інтелектуальний рівень галицького народовського середовища; це спонукало їх, з одного боку, бачити й критикувати рутенство українців Галичини; з другого боку, шукати контактів з рівними за інтелектуальним рівнем діячами поза межами своєї національності; до цього інтелектуального центру тягнулося студентство й школярство, відчуваючи очевидну вищість й сміливість радикалів у порівнянні зі своїми гімназичними й університетськими викладачами, що плуталися в тенетах схоластики й рутенства.
8. Естетична програма українських радикалів передбачала розвиток реалістичного типу творчості, зокрема такого її різновиду, як натуралізм; натуралізм як художній стиль виріс на філософському ґрунті позитивізму, підносив до рівня культу точність наслідування життя, відображення деталі; недарма І. Франко називав його “науковим реалізмом”[323]; натуралізм сприймався радикалами як спосіб поєднання науки й мистецтва, досягнення в художній творчості наукової точності в справі пізнання життя.
Програма радикалів у первісний період їх діяльності володіла значною кількістю позитивних положень. Поява радикальної течії в українській суспільно-політичній думці позитивно вплинула на народовський і москвофільський напрями. Вони мусили активізувати свою діяльність і включити до своїх програм ті положення, що користувалися особливою популярністю серед української спільноти. Молодь, яка тепер уже генетично походила переважно не з попівського, а з селянського середовища, приваблювала настанова на всесвітній масштаб діяльності радикалів, очікування швидкого визволення від економічної й національної неволі, критицизм їхнього мислення стосовно галицького рутенства, аналітичність у підході до суспільних процесів, новий естетичний метод, що оголошував предметом літератури дійсність у її буденних виявах, а головною засадою її відтворення вважав життєподібність. Попри всі перешкоди й заборони старшого покоління молодь тяглася до радикалів і ніщо не могло зупинити її в прагненні приєднатися до свіжого поступового напрямку.
Інші течії українства не могли не рахуватися з цим. Радикали тягли їх за собою. Москвофіли змушені були зайнятися економічними питаннями, народовці так само звернули увагу на селянство, створення кооперативних спілок, скликання народних віч (мітингів), розвиток журналістики, адресованої народові. Безсумнівно, третій період народовської журналістики, час найбільш інтенсивного її розвитку, розпочався під тиском радикалів, спричинений між іншими причинами ще й загрозою відтоку молоді від народовських установ. Відтак, поява радикальної течії була корисною для українства в цілому, стала актом його оздоровлення, виходу зі стану стагнації, наступним кроком у внутрішньому саморозвитку нашого національного організму.
Радикали здобули для українства перший неґативний гіркий урок запровадження так званого пролетарського інтернаціоналізму. Вони першими спростували його можливість для поневоленої нації й довели, що це гасло не є способом демократичного розв’язання національного питання, а є новим, одягнутим у соціалістичні шати засобом продовження узурпаторської політики панівної нації стосовно поневоленої.
Утворена 1890 року Українська радикальна партія первісно складалася з людей двох поколінь: до старшого належали М. Павлик, І. Франко, Ф. Щасний-Сельський, С. Данилович, І. Герасимович, Р. Яросевич; до молодшого – К. Трильовський, Є. Левицький, М. Ганкевич, В. Охримович, В. Будзиновський, В. Стефаник, Ю. Бачинський, Д. Лукіянович. Між представниками як старшого, так і молодшого поколінь існували істотні відмінності в поглядах. З часом у партії зі старших і молодших членів утворилися групи, що пішли розбіжними шляхами і призвели до виокремлення нових партій.
“По сімох літах, – писав у спогадах Володимир Охримович, – відокремилися Яросевич, Ганкевич, Бачинський і витворили українську соціал-демократичну партію. Пізніше відокремилися Євг. Левицький, Будзиновський і я, щоб витворити українську національно-демократичну партію, до якої пристав був також і Франко, але тільки на короткий час, бо пізніше цілком відсунувся від політичного життя. Павлик, Данилович, Трильовський, Стефаник полишилися при радикальній партії”[324]. Таким чином, радикали поклали початок партійній диференціації українського суспільства.
На особливу увагу заслуговує утворення 1899 року з членів радикальної партії Української національно-демократичної партії, до якої приєдналася значна група народовців. Відтак відбулося повернення окремої течії радикального руху до народовської материнської основи. Найґрунтовніше висвітлення процесу духовної еволюції цієї частини українських радикалів містить публіцистика найталановитішого діяча того часу, що його можна вважати символом епохи, – І. Франка.
У праці “Що таке поступ?” (1903) І. Франко дав нищівну критику марксизму. Соціал-демократична партія, створена на підставі Марксових соціалістичних поглядів, – пояснював він, – “бажала захопити в свої руки державну власть не на те, аби знищити її і дати всім горожанам якнайповнішу і найширшу свободу. Навпаки, по думці соціал-демократів, держава – розуміється, будуща народна держава – мала статися всевладною панею над життям усіх горожан. Держава опікується чоловіком від колиски до гробової дошки. Вона виховує його на такого горожанина, якого їй потрібно, запевнює йому заробіток і удержання, відповідне до його праці й заслуги”[325]. Ця майбутня держава, омріяна замолоду Zukunfstaat, і лякала тепер І. Франка найбільше.
“Поперед усього та всеможна сила держави, – продовжував І. Франко, – налягла би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка. Власна воля і власна думка кождого чоловіка мусила би щезнути, занидіти, бо ану ж держава признає її шкідливою, непотрібною. Виховання, маючи на меті виховувати не свобідних людей, але лише пожиточних членів держави, зробилось би мертвою духовною муштрою, казенною. Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою.
А хто були б її сторожі? Хто держав би в руках кермо тої держави? Сього соціал-демократи не говорять виразно, та в усякім разі ті люди мали би в своїх руках таку величезну власть над життям і долею міліонів своїх товаришів, якої ніколи не мали найбільші деспоти. І стара біда – нерівність, вигнана дверима, вернула би вікном: не було би визиску робітників через капіталістів, але була би всевладність керманичів – усе одно, чи родовитих, чи вибраних – над міліонами членів народної держави. А маючи в руках таку необмежену власть хоч би лише на короткий час, як легко могли би ті керманичі захопити її назавсігди! […] Ні, соціал-демократична “народна держава”, коли б навіть було можливим збудувати її, не витворила раю на землі, а була би в найліпшім разі великою завадою для дійсного поступу”[326].
Подиву гідні пророчі візії І. Франка й точне передбачення ним моделі тієї держави, яка була запроваджена російськими більшовиками в радянській країні. Ці міркування й були підставою для переходу письменника з соціал-демократичного табору на позиції національної демократії. Про другий аспект такого рішення він розповів у праці “Русько-польська згода і українсько-руське братання” (1906). У ній І. Франко спростував гасло пролетарського інтернаціоналізму, який учить, що ворогами трудящих є вищі верстви своєї нації, що трудящі класи різних націй у спільній боротьбі повинні здобути свободу.
Дуже довго, “як одинокий, може, українець”, працюючи серед поляків, прихильників як соціалістичного вчення, так і загальнодемократичної ліберальної орієнтації, він прийшов до висновку про засадничу неможливість єднання з ними. “Тепер ми, галицькі русини, – писав він, – не можемо потішатися тим, що терпимо від “шляхетської господарки” – ні! Ми чуємо чимраз виразніше, що против нас стоїть уся польська нація, всі її верстви, від шляхти і магнатерії аж до репрезентації зорганізованого пролетаріату. Ся солідарність доходить до того, що не тільки в чисто національних справах поляки всіх верств ідуть разом проти русинів, але і в соціальних справах репрезентанти польського демосу або явно підпирають, або приймають без протесту та противділання такі шляхетські заходи, що хоч можуть вийти на шкоду й польському мужикові та робітникові, але в більшій мірі можуть докучити та пошкодити русинам”[327] (курсив мій. – І. М.).
Зрозуміло, що висновки І. Франка стосуються не лише поляків, а мають загальнометодологічне значення, роз’яснюють стосунки будь-якої панівної й поневоленої націй. Письменник прийшов до категоричного висновку про неможливість ані спільної боротьби соціалістів і пролетаріату панівної й поневоленої націй, ані спільного будівництва ними народної держави. До розв’язання національно-визвольних завдань, до здобуття нацією повної національної незалежності шляхом утворення своєї держави неможливі ніякі рівноправні стосунки з панівною нацією; вона завжди буде господарем, а поневолена нація – наймичкою.
Таким чином, від часу виникнення до початку ХХ століття український радикальний рух пройшов шлях інтенсивного розвитку: романтичне захоплення марксизмом не витримало перевірки життям, чільні діячі соціал-демократії, до числа яких передусім слід віднести І. Франка, повернулися на позиції оновленого народовства, яке у цей час ототожнювало себе з національною демократією.
Першим періодичним виданням, яке засвідчило появу українських радикалів (соціалістів) був журнал “Друг”. Часопис був заснований студентським москвофільським товариством “Академическій кружок”, яке існувало у Львівському університеті з 1870 року. На противагу йому в 1871 році тут було засноване народовське товариство “Дружній лихвар”. Проте в становищі двох товариств існувала істотна різниця. “Академическій кружок” діставав матеріальну підтримку з боку москвофільського проводу, мав безкоштовно приміщення в Народному домі, кількість його членів щороку збільшувалася за рахунок випускників українських гімназій, де панували на той час русофільські настрої.
Спочатку діяльність гуртка обмежувалася влаштуванням засідань з науковими доповідями, дружніх вечірок та спільних мандрівок під час канікул. Але талановита молодь прагнула більшого – вона мріяла про видавничу діяльність, бо в середовищі кружка було чимало літературно обдарованих студентів. Про письменницькі лаври мріяв і голова правління гуртка Степан Лабаш. Спочатку було вирішено видавати окремими випусками “Бібліотеку повістей”, але цей проект виявився заскладним для реалізації: ні писати самостійно, ні перекладати з іноземних мов великі епічні твори студентство не було налаштоване. У березні 1874 року комітет “Бібліотеки повістей” ухвалив видавати двічі на місяць літературну газету розміром один друкований аркуш. Цей проект виявився прийнятним. 1 квітня 1874 року часопис “Друг” розпочав своє існування. Редакція кваліфікувала його як “письмо для белетристики і науки”. Об’єм його збільшився до 1,5 аркуша, що наблизило його до журнального типу видань. Спочатку тираж склав 600 примірників, а з початку 1875 року – 2 тис. Це свідчило про успіх молодих журналістів, які зуміли знайти тематичну нішу в системі галицької преси (не лише української) того часу.
“Можна накреслити три головні етапи в розвитку журналу “Друг” протягом 1874 – 1877 рр., – відзначив глибокий дослідник української журналістики О. І. Дей: –
1) від заснування до осені 1875 р. (до початку дискусій після першого листа М. Драгоманова),
2) з осені 1875 і до кінця 1876 р., коли в “Друзі” саме відбувся процес ідейного зламу і зміцнювалися демократичні тенденції,
3) період 1877 р., коли “Друг” уже виходив як революційно-демократичний журнал”[328].
Ця періодизація і сьогодні виглядає цілком науково виправданою. До неї хіба що слід додати невеличкий коментар.
По-перше, в історії української журналістики “Друг” є найбільш динамічним еволюційним виданням. Він двічі змінював своє обличчя. Розпочавшись у межах москвофільської журналістики, він під впливом нових членів редакційного комітету перейшов на позиції демократичного народовства. Але еволюція вліво тривала, і “Друг” став першим часописом радикального напрямку, що лише зароджувався і появу якого він власне й ознаменував.
По-друге, межа між першим і другим періодом в історії журналу не виглядає такою чіткою, як здавалося О. І. Дею. Перехідний період розтягнувся від вересня 1875 до лютого 1876 року. Про перебіг подій, пов’язаних з історією журналу, мова піде далі. Тут же необхідно сказати, що найкраще другий період хронологічно вписувати в межі 1876 року, маючи на увазі, що перехід на нові позиції відбувався плавно, поступово.
Видання журналу здійснював редакційний комітет. До його першого складу входили Степан Лабаш, Ієронім Кордасевич, Омелян Калитовський, А. Климкович, Михайло Вагилевич і Антон Дольницький. Підписував журнал до друку і значився його відповідальним редактором І. Кордасевич, оскільки австрійські закони вимагали для редакторської посади вікового цензу (не менше, ніж 24 роки) і він один відповідав цим вимогам. До редагування він не втручався, займаючись лише адміністративними питаннями. Так само поводилися й наступні відповідальні редактори: Олексій Зафіовський, Микола Дольницький і Андрій Павлиш, які без особливих наслідків для журналу змінювали один одного.
Передбачалося, що кожного навчального року при надходженні до університету нових студентів склад комітету буде переобиратися. Вже восени 1874 року до редакційного комітету був обраний студент першого курсу Михайло Павлик, який поставив питання про мову журналу. Перший бій він програв, правління “Академического кружка”, на засідання якого редакційний комітет виніс це питання, ухвалило дотримуватися в мові і правописі попередньої москвофільської традиції. Обличчя журналу 1874 – 1875 років визначали фактично три студенти: С. Лабаш, А. Дольницький і М. Павлик. Було це дивовижне поєднання: С. Лабаш був і до кінця життя залишився запеклим москвофілом, А. Дольницький дотримувався народовської платформи, а М. Павлик вже тоді виявляв соціалістичні симпатії.
“Друг” у цей час розвивався в руслі москвофільської журналістики. Мав він переважно реферативний характер. Серед оригінальних творів варті відзначення з огляду на розміри, а не на місце в літературі повість М. Вагилевича “Домна Розанда” (1874, №№ 1 – 12), оповідання А. Дольницького “Случай на случай” (1874, №№ 3 – 4), “Месть” (1874, №№ 5 – 6), О. Калитовського “Веснянка” (1874, №№ 13 – 14), В. Стебельського “Стефанія” (1875, №№ 1 – 7), “Сераф і Серафина” (1875, №№ 1 – 12). Це наслідувальні твори, скомпоновані з німецьких оригіналів і адаптовані в український простір.
Поезія була представлена віршами В. Стебельського, О. Авдиковського, М. Павлика, І. Озаркевича. Тут друкувалися в майбутньому послідовний москвофіл О. Марков і майбутній радикал І. Франко, який надсилав до редакції “Друга” свої твори, ще навчаючись у Дрогобицькій гімназії. І. Франко, пристосовуючись до політики журналу, так само писав тоді свої твори язичієм. Перша його книжка віршів “Балади і розказы” (1876) проте лише за мовою відповідала москвофільським настановам; І. Франко ставився до неї критично, ніколи не перевидавав і не передруковував свої ранні вірші. Наприкінці життя він повернувся до юнацької творчості і створив нову мовну редакцію старих віршів, склавши з них книжку “Із літ моєї молодості” (1914). У передмові до книжки автор відзначав, що випускає свої твори у світ “у поправленій та язиково підчищеній формі, не зміняючи, одначе, їх змісту”, твердо вірячи, що вони не принесуть сорому його Музі.
І. Франко дебютував 3 (15) травня 1874 року в третьому числі журналу “Друг” сонетом “Народна пісня”. Цей вірш вражав своєю глибиною і будувався як розгорнута метафора. Народна пісня уявлялася поетові як степова криниця, що розташувалася біля стопи могили. Це був складний образ, розташований між верхнім і нижнім світом: у верхньому світі у криниці відбивалося довкілля, вона зі свого джерела “тисячі живить весни дітей”; у нижньому світі вона бере силу “з грудей землі”, витягає з темних глибин “водянії жили”. Так і походження народної пісні губиться в темряві віків, але вона “чистим жаром” запалює серце кожного, хто припадає до неї.
Уже перші вірші засвідчили великий талант І. Франка, вирізнили його з-поміж інших авторів часопису. Загалом же поетичний рівень журналу “Друг” був невисокий. Тут перемелювалися загальні теми, виражені в абстрактних образах, панував настрій вірнопідданства. Мова цих творів, як і їх зміст, провокує сучасного читача сприймати їх як пародії. Але насправді це були поважні вірші, написані з метою втілити пафос піднесеного. Наприклад, О. Марков у вірші “В борьбе” так висловлював ідеали свого покоління:
Оружьем нам нехай послужат
Лишь право и закон:
А право нам дала природа,
Закон монарх дал для народа,
Ними борьбу ведем.
Художній відділ мали б збагатити твори російської класики: повісті “Пес” І. Тургенєва (1874, №№ 8 – 10), “Вій” М. Гоголя, “Вадим” М. Лермонтова (1875, №№ 7 – 18). Але подавалися вони в жахливому перекладі на “язичіє”, що зредуковувало їхню красу й художнє значення. Відсутність ґрунтовних уявлень про російську літературу в членів редакції засвідчив той факт, що повість І. Тургенєва “Собака” була перекладена з німецького перекладу.
Науковий відділ журналу складався з двох частин: природничої й літературно-критичної. У першому містилися компілятивні матеріали, створені студентами на підставі німецьких першоджерел. Цей відділ як найменш важливий з часом зазнав скорочення.
У літературній критиці відзначалися три статті: “Общественная сторона развития новейшей литературы великорусской” А. Дольницького (1874, № 7), “Николай Васильевич Гоголь” М. Павлика (1874, №№ 15 – 16) і “Новое направление украинской литературы” о. Гната Онишкевича (1874, №№ 17 – 18).
Перша з них була рефератом праць О. Пипіна з “Вестника Европы” з питань сучасного становища російської літератури без претензій на самостійне мислення. Автор вказав на наявність у російському літературному русі західників і слов’янофілів, підніс значення Пушкіна й Гоголя. Але назвав їх представниками офіційної народності. Особливо високу оцінку він дав критиці В. Бєлінського і виявив обізнаність з його естетикою, стрижнем якої було обґрунтування реалістичного типу творчості.
Стаття М. Павлика так само будувалася на працях О. Пипіна. Критик коротко переказав життєпис М. Гоголя, підкресливши його українське коріння, навів бібліографію його творів. Але далі він висловив і деякі самостійні думки. У тому, що сутність гоголівського таланту він побачив у висміюванні російського життя, власне не було нічого оригінального. Але далі М. Павлик вказав на “ошибку” М. Гоголя: письменник, сміючись над тодішнім життям, не знав, як поліпшити його, “бо не подумав ніколи, що житє стоїть в тісній связі з злою організацією государственною, не знав, на що ударити, – і в тім єго ошибка”[329]. Це вже була марксистська думка: життєві вади є наслідком поганої державної організації. Тут у підтексті містилася ідея: зміна держави – головна умова поліпшення життя.
М. Павлик побачив у М. Гоголі не просто засновника реалізму в російській літературі, але й особу, що єднає малоруський і великоруський напрями в художній творчості. У малоруській стороні талант М. Гоголя викликав Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша; у великоруській – Островського, Тургенєва та ін. Для критика москвофільського журналу це було важливе положення: М. Гоголь правив за зразок гармонійного поєднання москвофільського й народовського мистецьких напрямків. Стаття М. Павлика відіграла важливу роль в ознайомленні галицького громадянства з творчістю великого письменника, містила першоелементи марксистської методології в літературній критиці.
Г. Онишкевич, автор третьої статті, працював на той час викладачем української мови в німецькій гімназії у Львові. Він зажадав від редакції приховати своє авторство, і його праця вийшла під псевдонімом Галичанин. Це був реферат з двох творів М. Драгоманова: “Література російська, великоруська, українська і галицька” і “Выдумки “Киевлянина” и польских газет о малорусском патриотизме”. Головна думка Г. Онишкевича, яку він почерпнув з праць М. Драгоманова, полягала в тому, що за українською літературою визнавалося місце простонародної; вона, таким чином, прирівнювалася до великоруської літератури. Галичини, це не стосується, заявляв автор, тут існують інші умови для її розвитку. Але зближення галицької до “общеруської” літератури мусить полягати в засвоєнні художніх здобутків українського письменства.
Позиція М. Драгоманова й викликала заперечення москвофіла-Галичанина. Головний пафос він спрямував на доведення думки, що галицька література не потребує українського посередництва для свого розвитку, вона може черпати світові ідеї з першоджерела, під яким розумілася “общерусская литература”. Українська література розглядалася як перешкода для вільного безпосереднього контакту галичан з росіянами, вона виглядала зайвою й непотрібною.
Стаття І. Онишкевича відіграла позитивну роль уже тому, що викликала полеміку. М. Драгоманов не міг залишити без наслідків таку інтерпретацію своїх поглядів і написав першого листа до редакції “Друга” (1875, № 11), який потяг за собою ґрунтовне обговорення позиції журналу і зокрема написання ще двох листів М. Драгоманова. Під ними стояв традиційний його псевдонім – Українець. За ними слідувала еволюція часопису.
Сучасному читачеві ці твори публіциста можуть здатися звичайними пересічними працями, а ідеї, висловлені в них, – банальними. Але це явище потребує історичного підходу до себе. Листи справили величезне враження на сучасників. Як свідчив А. Дольницький, “сенсацію викликало “Письмо в редакцію “Друга” Українця”[330]; М. Павлик вивчив лист напам’ять і цитатно використовував його в дискусіях з членами редакційного комітету[331].
Лист М. Драгоманова був спрямований проти москвофілів, їх ідеологічних засад, а відтак і проти самого журналу “Друг”. Редакція вагалася, чи друкувати його; нарешті було вирішено текст перекласти з російської мови язичієм, надрукувати його етимологічним правописом, а в наступному числі журналу висловити свою, позицію.
М. Драгоманов керувався позитивним досвідом спілкування українців і галичан: діалог між ними сприяв виробленню найбільш прийнятної позиції і усуненню непорозумінь. В особі Г. Онишкевича він побачив такий тип галичанина, який уважно ставиться до праць українців, рахується з їхньою позицією, а відтак – на нього можна вплинути, правильно інформуючи про певні явища і роз’яснюючи свою точку зору.
Головні ідеї першого листа М. Драгоманова були такі:
1. “Українська література не лише не ворожа великоруській, але і не шкідлива в Росії, не противна змаганню Галичан війти в духовний зв’язок з нашою російською суспільністю”[332].
2. “Крики” та “обвинувачення” против української літератури тепер утратили майже весь кредит у Росії, а у кращих людей вони і не мали кредиту, як се можна бачити з тої уваги, яку Тургенєви, Полонські, Плещеєви, Добролюбови, Пипіни і т. ін. Звертали на Шевченка, М. Вовчка і ін.”[333]. Таких дурниць, що, мовляв, досить Онєгіна і Рудіна, а не треба Оксани або Панаса Крутя, ніхто в Росії не говорив, принаймні з людей хоч трохи освічених.
3. Краще ніж сперечатися про межі української літератури, “зайнятися спільною роботою в безспорному напрямі: просвітою народу, його мовою, зближенням вищих верств з народом, між іншим і при помочі літератури про народ і народною мовою”[334].
4. Розв’язання питання про розмір української літератури слід полишити самому життю, це питання не теоретичне, а практичне, ніхто не зможе заперечити того, що є.
5. Ігноруючи народну мову, якою вже створена українська література, і прагнучи писати по-російськи, не маючи для того ніякого питомого ґрунту, галицькі журналісти “Слова” і “Друга” утворюють нову, окрему і від російської і від української мову. Це не літературна мова, а волапюк.
6. Українська література не може розглядатися як перешкода до безпосередніх зв’язків галицького громадянства з російським духовним світом; навпаки, вона є тим містком, без якого цей контакт неможливий. Цей шлях уже діє. Адже “чи ж не “Енеїда” Котляревського і не “Украинские песни” Максимовича оживили ваших Шашкевичів, Головацьких, Устияновича і ін.”[335]. Чи не під впливом Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша виникли “Вечерниці” й “Мета”: Чи не йшов дорогою українських письменників О. Федькович? Значить, шлях через українську літературу вже налагоджений для галичан.
7. Російську літературу так само треба вивчати, особливо її великоруський відтинок. Це зробили “ми всі, російські українофіли”. Те саме буде з найщирішими з вас. “Перейшовши, як належиться, нашу великоруську літературу, вони непремінно дійдуть до хлопоманії, а хлопоманія на малоруськім ґрунті се й єсть українофільство”[336].
8. Ніяка сила не спинить впливу на духовне життя свідомих русинів у Галичині народного ґрунту і традиції, а цей ґрунт і традиції найближчих родичів мають в Україні, тому лише в єднанні з Україною порятунок Галичини; у цьому єднанні запорука українського національного відродження в Галичині.
Відповісти М. Драгоманову редакційний комітет доручив тому ж Г. Онишкевичу, чий твір і спричинив дискусію. Так з’явилася нова стаття Галичанина “Отповедь на письмо г. Украинца” (1875, № 12). Вона не була багата на думки. Автор твердив, що метою “Друга” є розбудити народне почуття між нашою молоддю, подати їй питому газету, замість польських “Rozmaitość” і “Nowin”, заохотити публіку до читання своєї літератури, а здібніших – до її творення. Автор заявив, що справді редакція прихильна до “старої” партії, але не бажає брати участь у міжпартійних спорах. Що ж стосується мови, то Г. Онишкевич зробив сенсаційну заяву: “Дайте нам спокій з українщиною і великорущиною, ми маєм свій язик!” (1875, № 12, С. 293).
Відповідь Г. Онишкевича була поверховою, не охопила всіх проблем, піднятих М. Драгомановим у його першому листі, а питання мови розв’язала парадоксально. Це призвело до продовження дискусії. А. Дольницький, який тоді був реальним редактором журналу, під псевдонімом А. Переплис вмістив велику статтю “Язык в галицкой литературе” (1875, №№ 14 – 18). Вона свідчила про те, якими непростими шляхами йшла галицька студентська громада і в цілому інтеліґенція до розв’язання питання про мову.
А. Дольницький погодився з думкою М. Драгоманова, що жива народна мова повинна бути ґрунтом для вироблення літературної мови, але мову тодішньої інтеліґенції (з домішками польських, німецьких, церковнослов’янських слів) ототожнив з мовою народу. Головну частину статті склала посутня критика мовної політики газет “Слово”, “Карпат” і навіть самого “Друга”. Але у кінці статті, спираючись на свої методологічні засади, А. Дольницький заперечив можливість запровадження в Галичині української літературної мови, виробленої на народному ґрунті Східної України.
Оскільки провідна ідея М. Драгоманова про необхідність зближення вищих верств з народом залишилася поза обговоренням, слово в дискусії узяв М. Павлик. У статті “Академическое общество” (1875, № 19) під псевдонімом Хмара він розкрив дійсний стан сучасної інтеліґенції, зокрема і її молодої ґенерації. Він вказав на її байдужість до народних інтересів. Кожен вчиться для себе, а діставши посаду, “уживає щастя з набутих наук” (1875, № 19, с. 455), забуваючи про матеріальні й моральні потреби свого народу. А тим часом інтеліґенція повинна бути серцем народу, живити народний організм просвітою, працювати над піднесенням його свідомості. З цією метою М. Павлик пропонував створити студентське товариство, мета якого полягала б у забезпеченні тісного зв’язку інтеліґенції з народом. Кожна інтеліґентна одиниця повинна вважати себе за засіб піднесення народу, а не народ за засіб піднесення себе.
Дискусія навколо першого листа М. Драгоманова свідчила про те, що його автор підняв важливі, актуальні, а в чомусь і болючі проблеми, які хвилювали русинську громаду. Шляхи їх розв’язання, якими б простими не здавалися нам тепер, не виглядали єдино можливими на той час у середовищі львівського студентства. Але поступово ситуація змінювалася в бік прийняття справедливих постулатів київського науковця й публіциста.
Нові умови в редакційному комітеті журналу “Друг” склалися на початку навчального року. Відбулися загальні збори “Академического кружка”, які обрали до правління більше членів, прихильних до злуки з народовцями і їх ідеології. “А до редакційного комітету, – згадував А. Дольницький, – по уступленні Кордасевича з формального редакторства і перейнятті редакції Олексієм Зафіовським, увійшли крім мене (як голови), Іван Франко (як секретар), Михайло Вагилевич, Володимир Лукич-Левицький, Михайло Павлик, Іван Белей, З. Подляшецький – самі народовці”[337].
Проте домогтися негайної трансформації тоді ще не вдалося. Позиції москвофільства ще були сильні між студентами. Крім того, діяло рішення загальних зборів ще 1874 року про видання “Друга” язичієм і етимологічним правописом. Проте до зміни позиції журналу підштовхували ще дві події.
Перша: поява в Празі в 1876 році нового двотомного видання “Кобзаря” Т. Шевченка. Перший том його складали поезії, уже видавані раніше, допущені до друку російською цензурою. Другий том складали вірші й поеми, заборонені в Росії і опубліковані вперше. Таким чином празьке видання “Кобзаря” істотно розширило уявлення про творчість Т. Шевченка, подало галичанам спокусливий приклад для наслідування, який завжди складає доробок генія.
Друга: восени 1875 року звільнений царським урядом з посади доцента Київського університету відправився на еміграцію М. Драгоманов. Кілька тижнів він провів у Львові, але з огляду на рутенське середовище вирішив не лишатися тут: занадто несприятливою була обстановка для здійснення його планів. Але за цей час він перезнайомився з студентською молоддю, побував в “Академическом кружке”, де зокрема справив величезне враження на М. Павлика, який на все життя лишився його агентом у Галичині. Коли М. Драгоманов поїхав далі, між ним і М. Павликом, а згодом і І. Франком, зав’язалося листування. Між ними встановилися стосунки учителя й учнів. Великі знання М. Драгоманова, його мистецтво арґументації своїх позицій, переконливість публіцистичного стилю спричинили те, що він сприймався молодими галичанами як безсумнівний авторитет. Його поради і вимоги мали виконуватися беззастережно. Драгоманівські настанови на єднання Галичини з Україною, переведення часопису на українську мову й запровадження фонетичного правопису все більше заволодівали умами членів редакційного комітету журналу “Друг”. Вони шукали шляхів до її здійснення.
Як згадує Василь Лукич, у лютому 1876 року прихильники змін почали думати над тим, як перебрати в руки все товариство. “За нашою намовою, свідчить він, – вписалося до “Академического кружка” на весну 1876 року понад 30 народовців, між ними Іван Белей (що також прибув із Станіслава), Леонід Заклинський, Андрій Павлиш, Василь Дідошак, Антін Горбачевський та інші, і на надзвичайних зборах ми переголосували “твердих”, відтак вибрали свою управу з Антоном Дольницьким на чолі. […] Редакцію “Друга” перебрали Франко, Павлик, Дольницький і я та, само собою, змінили в ньому напрям, мову і т. п.”[338].
Але це сталося не відразу, як це виклав Василь Лукич. Лише в середині 1876 року в “Завізванні до передплати” (1876, № 12) редакція оголосила, що приймає для свого часопису “річ живу мало- і великоруську”. Останню для того, щоб дати її чистий взірець і “запобігти ненатуральній сумішці, яка епідемічно начинає розширятися в Галичині”.
Як твір перехідного періоду журналу слід розглядати повість І. Франка “Петрії і Довбущуки”, що під псевдонімом “Джеджалик” друкувалася в журналі упродовж року (1875, №№ 19 – 24, 1876, №№ 1 – 7, 9 – 11, 13 – 15, 17 – 20). Закроєний за типом авантюрного роману О. Дюма, твір був новаторським для української прози. На українському ґрунті розгорталася карколомна боротьба, яку вели за Довбушеві скарби його нащадки Довбущуки з нащадками його найближчого товариша Петрія. Олекса Довбуш не довірив скарбу своєму родові, помітивши в ньому нахили до марнотратства, а заповів використати його для піднесення свого рідного народу. У повісті навіть на сюжетному рівні було багато суперечностей. Лишалося незрозумілим, чому Олекса Довбуш сам не опікувався своїми скарбами, адже І. Франко робив його живим столітнім дідом. Лишалося незрозумілим, чому сам О. Довбуш не використав свої скарби для розвитку просвіти народу, піднесення його економічного становища, а переклав цей обов’язок на Петріїв. Зовсім не вмотивованим у творі виглядала трансформація Довбушевого роду, у якому нащадки були перетворені на злих геніїв, здібних тільки на злочини, а Петрії, навпаки, – тільки на добрі справи. У дію були включені й польська шляхта і єврейське купецтво. Усі тим чи іншим способом домагалися Довбушевих грошей. Нарешті, одному з Довбущуків удалося втертися в довір’я до Андрія Петрія і заволодіти скарбами, але він у свою чергу був вистежений Іванком, годованцем старої Горпини Довбущучки, який навів на братів військо. Брати загинули, а з ними пропав і слід скарбів.
Завершувалася повість зовсім за іншими жанровими законами: тенденційного ідеологічного твору. Андрій Петрій зустрічався зі своїми шкільними товаришами у Львові перед Народним домом. Він приводив із собою… Олексу Довбуша. Ним виявився колишній Ісаак Бляйберг. Ще малою дитиною його у померлої матері забрав у свою корчму єврей і дав своє прізвище, приховавши його справжнє походження, але таємниця розкрилася, правда з’ясувалася. Заповіджене об’єднання Довбущуків і Петріїв відбулося. Вони стояли на порозі великої праці для свого народу. Не политі кров’ю Довбушеві скарби, а щира праця патріотів мусить стати підоймою руського люду, забезпечити українське відродження в Галичині.
І. Франко сам критично ставився до цього твору, але не занедбав його. У 1913 році він, уже будучи тяжко хворим, видав другу редакцію повісті, де не лише виправив мову, але й змінив фабулу, дав інше трактування подіям і героям.
Поруч із “Петріями” в “Друзі” 1876 року друкувалася розтягнута слабка повість М. Вагилевича “Денис”, а також “очерки и образки из современной жизни” А. Дольницького “На-потемки”. Предметом цих творів було життя сучасного галицького інтеліґента, але художній рівень відзначався примітивністю. Ні один, ні другий автор не відзначався достатнім рівнем літературного таланту. У липні 1876 року М. Павлик сприймав цю прозу, як перешкоду на шляху розвитку журналу. “Друг”, видиться, зможе піти далі, – писав він М. Даргоманову, – лиш коби, господи, скінчилися вже раз оттоті “Потемки” та “Петрії”[339].
Лідери журналу виразно відчували потребу перенести акценти в діяльності журналу на іншу галузь творчості: публіцистику й літературну критику. Довгі епічні твори займали велику площу в часописі й унеможливлювали оперативний відгук на події сучасності. Тому їм приділялася щораз то менша увага, вони витіснялися з журналу, натомість розширявся відділ літературної критики з виразною домінантою публіцистичного дискурсу. “Письма для белетристики й науки” кваліфікувалося тепер як “літературний журнал”.
Першим кроком нового редакційного комітету стала публікація другого листа М. Драгоманова, що вже три місяці лежав у редакційному портфелі, жваво обговорювався в товаристві, але друкувати його редакція не наважувалася. Лист мав назву “Українщина чи рутенщина?”. Він був опублікований 1 (13) березня 1876 року (№ 5). На вимогу М. Павлика текст на цей раз не перекладали язичієм, а опублікували в оригіналі російською мовою.
Обминувши особисті звинувачення, М. Драгоманов перевів дискусію в конструктивне русло. Зі сторінок студентського журналу він звернувся до молоді, поставивши перед нею головне питання, стосовно якого вона мала зробити свій вибір: українщина чи рутенщина. Основні ідеї другого листа можуть бути представлені так:
1. У Галичині не ведеться робота інтеліґенції для народу. Ті позитивні приклади, на які вказав у своїй відповіді Українцеві Г. Онишкевич, насправді лише доводять протилежне: відсутність такої роботи. О. Наумович, діяльність якого опонент М. Драгоманова розглядав як загальновизнаний факт праці для народу, насправді дає лише формальну користь, привчаючи народ до книги, бібліотеки. Насправді ж головні його засади фальшиві. Звинувачувати народ у ледарстві й пияцтві і оголошувати їх причиною народного бідування – це значить шкодити народові. Робити з нікчемного Качковського якогось нового святого, годувати народ казочками та чудотворними леґендами – це значить шкодити народові. А галицька інтеліґенція не спромоглася поки що на більше.
2. М. Драгоманов рішуче виступив проти галицького герметизму, прагнення убезпечити себе від зовнішніх впливів. Українці втручаються в наші справи і хочуть утворити нові розмежування між нами, звинувачував його опонент. На це М. Драгоманов відповідав: у ХІХ столітті всі втручаються в чужі справи, на те й існує преса; люди віддавна справляють вплив на інших навіть помимо своєї волі. Французи вплинули на Росію у ХVІІІ столітті, німці призвели до народження в слов’ян романтизму. Українці віддавна впливають на галичан: Котляревський і Максимович вплинули на Шашкевича, Шевченко й Марко Вовчок переважили своїм талантами домашніх віршописців. Слід шкодувати про те, що вплив українців на галицьке життя недостатньо глибокий. Не існує літератури поза сторонніми впливами й поза партіями. Їх у вас ще мало, у галицьких українофілів ще попереду подрібнення на групи, аж поки з них не виділиться справжня народна партія.
3. М. Драгоманов роз’яснив свою тезу про потребу для галичан за допомогою української літератури увійти в більш тісне спілкування з Росією. “Говорячи про спілкування з Росією, – писав він, – я мав на увазі спілкування моральне, а не політичне приєднання, не тому, звісно, щоб я мав забобонну повагу до кордонів політичних, проведених у той час, коли народи про них не питали, а тому, що чисто політичні питання вважаю зараз третьорядними”[340].
4. Після вступних, підготовчих міркувань М. Драгоманов перейшов до головних ідей і передусім довів до абсурду думку Галичанина про “свой язык”. Ніхто не може заперечити, що українська мова в Галичині зазнала впливів польських і німецьких. Але галичани неодноразово заявляли про прагнення злити свою літературу з російсько-великоруською. “А тепер виявляється, – іронізував публіцист, – що ви тому відчуваєте неможливість писати по-українськи, що українська мова зазнала впливу великоросійського, а ваша – польського, німецького й церковного, тобто неросійського”[341]. Виходило, що Галичанин, прагнучи до з’єднання з російським світом, протестував проти використання тієї мови, яка, за М. Драгомановим, несла на собі найбільше російських впливів.
5. А ці протести мають одну мету: законсервувати рутенщину, навічно приректи галицьке письменство на провінційність, замкнутість, відокремленість від світу. “Я так само вказував на рутенщину вашої літератури, – відзначив М. Драгоманов, – але вважав її хворобою, історичною, застарілою, але хворобою”. Ви ж вважаєте цю хворобу нормальним фактом і маєте намір не лікувати її, а зміцнювати. Я ж пропоную вам ліки, говорив М. Драгоманов, проти хирлявості рутенської: це українщина.
6. Термін “українщина” М. Драгоманов утворив за польським зразком, де “polszczyzna” означає польська мова і навіть існує приказка “ polszczyzna – ojzcyzna”: “польска мова – то батьківщина”. Первісно і для М. Драгоманова українщина – то передусім українська мова. Вона й повинна стати порятунком для галичан, їхньої літератури й журналістики. Не існує окремої від української народної галицької мови, твердив М. Драгоманов, посилаючись на думку науковців з цього приводу. Є кілька особливих форм, певна кількість слів, які “не складають перешкоди до того, щоб полтавець і гуцул розуміли один одного, як люди, що говорять однією мовою”[342]. Звідси витікала дуже важлива засада: українщина в літературі полягає в тому, щоб галичани не копіювали дрібні особливості української мови, а писали по-своєму, по-народному, а це саме по собі вийде по-українському.
7. Але залишатися лише в межах мовного питання М. Драгоманов не збирався. Наступним кроком його було розширення поняття українщини. За допомогою української мови буде здійснене з’єднання освічених верств з народом. А відтак, тут йдеться про цілий напрямок культури й діяльності освічених верств. “Українщина”, – провадив далі М. Даргоманов, – це не тільки література народною мовою, тобто мовою більшості, це передача йому наслідків світової цивілізації, переважно, якщо не цілком, посвячення інтеліґенції, яка могла виховатися тільки тому, що народ працює, обливаючись потом, на службу цьому народові – моральну, політичну, соціально-економічну – з метою віддалити від народу невігластво, неморальність, експлуатацію”[343]. Таким чином, значення поняття “українщина” розширювалося до охоплення всіх напрямків діяльності інтеліґенції.
8. Що ж таке “рутенщина”? – ставить питання М. Драгоманов. З погляду мовного рутенщина – це не народна мова, а мова ієрейсько-чиновницької публіки, яка уявляється москвофільським журналістам справжнім галицьким народом. Орієнтація на цю “готову публіку”, – переважна риса галицьких часописів. Догодити їй – єдина їхня мета. “А відбувається це тому, що в Галичині не хочуть знати про народ і його потреби і не знають або навмисне заплющують очі на ту передову меншість, яка ось уже з сотню років працює в усій Європі для визволення ума і волі народу від середньовічного рабства, – меншість, яка розвинула свіжі народні літератури для себе і для мас народу”[344]. Метою літературної праці в Галичині є рутенська публіка, ієреї, що тремтять перед консисторією, урядовці, що тримаються за свої посади, давно забули свої семінарські й університетські зошити і не думають стежити за рухом європейської думки. Саме тому таким мотлохом напхані галицькі журнали. Їх рутенщина виражається в тому, що для перекладів обираються “пошлості”, замість творів Діккенса, Ауербаха, Золя, Флобера, Еркмана-Шатріана, наукова частина наповнена схоластикою; адже за два роки в часописі не було поміщено жодної статті про народ, його побут, потреби і горе, ні навіть повісті з народного життя, не була популяризована жодна передова європейська ідея – наукова, політична, соціальна. Рутенщина – це головна перешкода для національного відродження, яке можливе лише за умови служіння інтеліґенції своєму народові в дусі сучасної цивілізації.
Другий лист М. Драгоманова містив енергійну імперативну настанову: українщина, сприйнята в найширшому значенні цього слова, – єдино можливий шлях розвитку галицької молоді і журналу “Друг”.
Відповідь від імені редакції написав А. Дольницький (1876, №№ 6 – 8). Незважаючи на те, що вона була втричі довшою за самий лист, її автор плутався в дрібницях, чіплявся до окремих фраз і висловів, але по суті захитати позицію М. Драгоманова він не зміг. А та обставина, що невдовзі в журналі була опублікована вступна промова А. Дольницького на вечері пам’яті М. Шашкевича з підтримкою ідей М. Драгоманова, примушує сумніватися в щирості автора. Складається враження, що діями його керує обов’язок члена редакційного комітету, а не власні переконання.
На той час у редакції розгорнулися такі події. За порадою М. Драгоманова М. Павлик і А. Дольницький наполягали на друкуванні в оригіналі російською мовою оповідання Г. Успенського (Г. Іванова) “Отравленный дьякон”. Категорично проти був редактор О. Зафіовський. Тоді М. Павлик і А. Дольницький пригрозили йому виходом з редакції. Розуміючи, що без них видавати часопис не зможе, О. Зафіовський не тільки погодився на їхню вимогу, але й з приводу призову на військову службу склав редакторські обов’язки. Відповідальним редактором був обраний повнолітній брат А. Дольницького Микола. На цей час за адміністративні зловживання був виключений зі складу редакції й правління гуртка запеклий москвофіл С. Лабаш. “Отравленный дьякон” розпочали друкувати з восьмого числа 1876 року. Правління “Академического кружка” звернулося до “Дружнього лихваря” з пропозицією провести спільний захід: відзначення 33 роковин від дня смерті М. Шашкевича. Такий вечір відбувся 24 червня 1876 року. Його матеріали були опубліковані в журналі “Друг”. Вступне слово на ньому виголосив А. Дольницький (1876, № 12), а головну промову “Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині” – М. Павлик (№№ 13 – 16).
Вступне слово А. Дольницького заґрунтоване на драгоманівських ідеях. М. Шашкевич підносився як символ демократизму, зразок вимріяного М. Драгомановим інтеліґента, що працює для народу. Провідною в його творчості є ідея свободи та рівності всіх людей, піднесення пригнобленого народу. М. Шашкевич як явище духовного життя розглядався історично: у ретроспективі й перспективі.
Він поставав як наслідок розвитку поступових тенденцій російської літератури, з її двома, за М. Драгомановим, відгалуженнями: велико- і малоросійським. Високо оцінювався Пушкін як світовий геній і його послідовники: Гоголь, Тургенєв, Некрасов, які викликали великоруську літературу Успенських, Якушкіна, Левітова, Решетнікова, Слєпцова. Прихильність до народу породила й українську літературу. Народність мови несла народність змісту, увагу до “соціального елементу”. У цьому контексті розвивався М. Шашкевич.
Але після смерті поета його ідеї були занедбані, галицька інтеліґенція не цікавилася життям народу, відцуралася від духовних заповітів свого будителя. Настав час повернутися до його спадщини, піти в народ, працювати для його піднесення. А. Дольницький навіть закликав “вести зорганізовану працю етнографічну”, готуючи слухачів до сприйняття думок М. Павлика.
Його доповідь так само була побудована на засадах М. Драгоманова. Розпочав він її з історичного екскурсу, у якому за точку відліку обрав пробудження суспільного інтересу до приватної людини, а потім і до народного життя. Започаткувався цей інтерес на Британських островах, а потім пішов по цілій Європі. Україна у збиранні народної творчості займає почесне місце. М. Павлик подав величну картину здобутків української фольклористики, а потім перейшов до огляду праць галицьких діячів. Найвидатнішим явищем тут йому бачиться М. Шашкевич, але “против нього став цілий легіон мертвоти”[345]. Далі вже цілковито повторювалися ідеї М. Драгоманова: галицька інтеліґенція “схибила з народної дороги”, стала вважати себе народом, мови вчитися з церковних книжок; народу вона не знала, а тому ніколи й не співчувала йому, адже чи ж можна співчувати тому, кого зовсім не знаєш. Усе це сталося “через недостаток відомостей етнографічних”[346]. Пригадаймо, що слово “етнографія” в перекладі означає “опис народу”, а найближчий український відповідник до нього – “народознавство”. У той час етнографія і фольклористика ще не розмежувалися як дві різні науки.
Етнографія бачилася М. Павликові тим кільцем, за яке можна витягти весь ланцюг, універсальним способом полагодження всіх питань. Стара партія з її Народним домом і Ставропігійським інститутом сіє мертвеччину, молодь – не далеко відбігла від неї. Тут один О. Федькович виніс поняття про народність у літературі, молодь 60-х років прийняла тільки форму українізму, прийняла народовство локально, звернувши думку на Малу Русь, що в Росії, але не на свій український люд в Галичині.
А тимчасом етнографія в усіх країнах виконує велику роль. У Росії вона довела інтеліґенцію до аналізу мужицької душі, там інтеліґенція зреклася панування, працює для люду. Ми, молоді галичани, повинні наслідувати гарний приклад. “Інтеліґенція має просто обернутися до мови тої маси, із котрої вона, інтеліґенція, виходить… І тим язиком більшості, язиком люду, “хлопським” язиком писати за усе, бо до того тепер йде у світі, аби науку передати всім людям на землі”[347].
З етнографічного дискурсу виводив М. Павлик поняття патріотизму “Тепер патріотизм, – твердив він, – то любов до голодного, обдертого жебрака – робітника: єму помочи, до него заговорити понятною єму мовою про всяку світову мудрість, єго двигнути матеріально й морально, значить єго любити, значить бути патріотом”[348].
Етнографічна роботи, за М. Павликом, не тільки повинна виховати патріотів з галицького студентства, але й забезпечити розвиток галицької літератури на народній основі. Крім того, “етнографічна праця покаже нам, що Галичина а Україна – одно”[349].
Такий позитивний вплив мала справити етнографія на розвиток галицького українства. Значення цієї науки було занадто перебільшене М. Павликом. Та про неї власне й не йшлося в тексті. Це була імперативна публіцистична стаття, яка вдало використала інформаційний привід для розвитку важливих для автора ідей. Дуже точно прокоментував її згодом І. Франко: “Невважаючи на те, що ані про етнографію, ані про статистику Павлик не мав докладного поняття і тим самим не міг сказати нічого ясного, відчит зробив значне враження своєю основною тенденцією, що треба інтеліґенції зближатися до хлопа і поводитися з ним людяно”[350].
Паралельно з доповіддю М. Павлика часопис подавав на своїх сторінках “Третій лист Українця до редакції “Друга” (1876, №№ 13 – 15). Публікація листа знову викликала суперечки в редакції. А. Дольницький був на цей раз проти його надрукування. Але більшість проголосувала за це. Вирішили на цей лист не відповідати, а обмежитися примітками редакції до тексту, які доручили зробити А. Дольницькому. Дискусія згасала, оскільки позиція М. Драгоманова здобувала в редакції все більше розуміння й підтримку.
Третій лист найбільш діалогічний, тобто такий, що відповідав на зауваження А. Дольницького. М. Драгоманов торкався тут вже висловлених раніше думок, зокрема ще раз стверджував, що ні окремого галицького народу, ні окремої галицької мови немає в природі, що українська література, ще невелика, але вже існує, що критичне ставлення до дійсності – норма наукового мислення.
Головні ж ідеї автора зосереджувалися навколо двох центрів: проблеми народу і проблеми його культури.
Культура в Галичині перебуває на низькому рівні, що й засвідчує журнал “Друг”. Те, що редакція пропустила в Тургенєва “Записки охотника”, “Муму”, “Постоялый двор”, а вибрала “Собаку” свідчить про те, що ніхто в ній не знає російської літератури. Публіцист радив прочитати російську класику з статтями Бєлінського про неї. Друга порада стосувалася вивчення іноземних мов: французької і англійської. Адже без знання європейських мов неможливо бути європейцем.
М. Драгоманову довелося захищати від опонента своє зневажливе ставлення до ієрейсько-чиновницької публіки. Опонент наполягав на важливості релігії для морального забезпечення людини. М. Драгоманов заявляв: неправильно змішувати релігію і мораль. У дусі соціалістичної пропаґанди він твердив, що без релігії людина почуває себе добре, як російські соціалісти Герцен, Чернишевський. Релігію він звів до космогонічних уявлень, заперечивши її моральний зміст на підставі деяких висловів у Біблії. Наука, на його думку, спростовує релігію. Можна вірити або в астрономію, або в Ісуса.
М. Драгоманов тут не просто помилявся, а насаджував у свідомість своїх читачів неприйнятну думку. Насправді всяка релігія, а передусім християнство, наділене величезним моральним змістом, встановлює абсолютні форми людського співжиття.
Другий центр – проблема народу – розглядалася в різних аспектах. М. Драгоманов використав для позначення різних поглядів на предмет три латинські слова: natio, populus i plebs. Народ як нація – це сукупність усіх класів даного племені. Populus – головна маса народу, його трудящі верстви. Plebs – чернь, люди мускульної праці.
Публіцист докладно проаналізував усі значення поняття “народ”. Народ як селянство характеризується в Галичині рисами “лінивства і пияцтва”. М. Драгоманов заперечив таке розуміння народу. Народ у масі своїй не може бути лінивим. І якщо селянин в Галичині бідніє, то не від власних лінощів, а від економічних відносин, у яких він перетворюється на безземельного пролетаря. Народна бідність існуватиме до тих пір, поки вся земля і всі фабрики не будуть власністю робітників. Таку соціалістичну думку висловив М. Драгоманов.
Наслідком бідності бачиться публіцистові й пияцтво. Селянин п’є від безвихідності, від відсутності вищих розумових зацікавлень. Ніяка агітація за тверезість тут не допоможе, якщо не буде змінена сама основа народного життя.
У відповідності до соціалістичної європейської доктрини М. Драгоманов піднімає питання й про становище жінки, закликаючи вдуматися в саме слово “емансипація”. Емансипована прогресистка не тільки його ідеал. Нормальному чоловікові не потрібна рабиня чи наложниця. Жінки в усьому світі займають крок за кроком ті позиції, що складали монополію чоловіків.
Аристократія і демократія у Галичині прямо проти маси народу. За народ лише духівництво і невелика частина чиновництва. Але духівництво – клас віджилий, застарілий. “І в Галичині інтереси духівництва протилежні освіті мас народу”[351]. Тому необхідна рішуча агітація проти вступу молоді в духовні заклади освіти, аби вона йшла до університетів і складала в майбутньому верству найближчої до народу середньої і дрібної буржуазії. З неї вийдуть найкращі незалежні народолюбці, ніж з сучасних попів і чиновників.
М. Драгоманов робив помилку російського демократа, який ніяк не міг повірити в позитивну роль галицького духовенства у відродженні української нації в Галичині. Але саме вона за всіх суперечливих моментів її існування винесла основний тягар цього відродження. Досить послатися як на арґумент на діяльність митрополита греко-католицької церкви Андрія Шептицького, що охопила вже й першу половину ХХ століття.
Чиновництво так само зазнає критики М. Драгоманова. Воно не є насправді інтеліґенцією. Література тут перебуває на низькому рівні, науки в Галичині немає. Мало передплатників у журналів, ледве жевріє громадське життя, занепадають товариства. З цього випливав висновок: та інтелектуальна меншина, яка становить основу кожної нації і кермує її зростанням, відсутня в Галичині, її ще слід виробити і організувати. Цим і необхідно зайнятися галицькій молоді.
Відсутність відповіді редакції припинила дискусію. М. Драгоманову вже ніхто відповідати не збирався. У цілому ж його листи, попри певні сумнівні з погляду сучасного історичного досвіду твердження, не просто мали позитивне значення для редакції журналу, а спричинилися до різкої світоглядної еволюції більшості її членів, що позначилося особливо на творчості й долях М. Павлика та І. Франка.
Проте вплив М. Драгоманова на І. Франка в силу глибокої талановитості й самостійності останнього не виявився аж занадто глибоким, що засвідчив вірш “Наймит” (1876, № 20). Його можна розглядати як підсумковий твір для позиції “Друга” в кінці 1876 року. На перший погляд, вірш піднімав соціальну проблематику, на місце головного героя виводив спролетаризованого селянина – наймита. Його образ створювався у красномовній розгорнутій картині: наймитська робота тяжка, від колиски він пережив у недолі свій вік, але там, де пройде його плуг, виростає великий урожай хліба, та користаються ним чужі пани. Але в другій частині вірша розкривалася паралельна тема: той наймит – то наш народ, що ллє піт на чужій ниві, він проніс свою наймитську долю крізь століття; він – “велетень закутий”, про його духовну велич свідчать його пісні, невдовзі він розірве кайдани і оратиме свій лан “щаслив зі свого труду”. Цей вірш доводив, що, як не намагався М. Драгоманов прищепити І. Франкові космополітичний соціалізм, а той все повертав на своє: на думи про український народ.
У наступному 21 числі “Друга” був опублікований вірш І. Франка “Поступовець”, замислений як сатира на народовців, які виступають за народ, за поступ, але без “екстремів”. Проте сатиричний образ був позбавлений потрібної конкретики, вийшов занадто загальним, абстрактним. Як у першому, так і в другому вірші шкутильгала версифікація, але в порівнянні з поезіями першої половини року, наприклад, з твором “Схід сонця” (1876, № 2), зложеним на пам’ять першого з’їзду “Общества імені М. Качковського” і виголошеному на декламаційному вечері 8 (20) січня, був відчутний прогрес.
18 листопада 1876 року правління “Академического кружка” затвердило такий склад редакційного комітету журналу “Друг”: А. Павлиш (відповідальний редактор), І. Белей, І. Франко, М. Павлик, І. Кич, І. Мандичевський, С. Ярема, І. Горбачевський, Т. Турула, В. Левицький (Лукич). Тимчасом між редакцією журналу “Друг” і галицьким громадянством дедалі загострювалися суперечності. Розвиток соціалістичної пропаґанди українською мовою не пройшов непомічений австрійським урядом. Продовження праці С. Подолинського, зокрема видання брошури “Правда” наприкінці 1875 року, де містилися заклики до збройного повалення царату, призвели до конфіскації брошури і арешту її видавців (О. Терлецького і Я. Ковачева) 14 квітня 1876 року. Слідство тривало довго, лише в жовтні 1876 року суд у Відні розглянув їхню справу. Вона увійшла в історію як перший соціалістичний процес. На цей раз підсудним вдалося виправдатися на тій підставі, що заарештована брошура викривала політичні порядки Росії, а відтак, усе, що містилося в ній, не мало ніякого відношення до Австрії. На процесі як документи обвинувачення виступали листи М. Драгоманова, а його самого відтоді почали вважати за головного представника українського соціалізму. Поліція в Галичині зайнялася активним пошуком крамоли в своєму краю.
Нагода трапилася невдовзі. На початку січня 1877 року до Львова з Женеви приїхав якийсь Сергій Ястшембський нібито з метою вступити до політехнічного інституту. Він замешкав на квартирі М. Павлика. З випадкової причини він був заарештований поліцейським у ресторані. Відбувся трус на його помешканні, тобто в квартирі М. Павлика, де знайшли велике листування з М. Драгомановим. Воно стало підставою для арешту М. Павлика 9 січня 1877 року. Згодом були заарештовані О. Черепахін, студент медицини з Києва, і О. Куртієв, білетер львівського українського театру, родом з Одеси. У Черепахіна знайдено політичну літературу, призначену для контрабандного перевезення в Росію; у Ястшембського – листи редактора соціалістичної газети “Вперед” Лаврова. 16 березня 1877 року у Львові розпочався другий соціалістичний процес. Суд намагався довести існування в Галичині таємного соціалістичного товариства і звинуватити підсудних у діях, шкідливих для суспільного ладу. Проте і на цей раз звинуваченню перемогти не вдалося 21 березня М. Павлик вийшов на свободу.
Помірковані члени редакційного комітету були налякані цими подіями і сприймали їх як загрозу для своєї майбутньої кар’єри. Вони були абсолютно праві, про що свідчить подальша доля І. Франка. Журнал, автором якого був М. Драгоманов, опинився під загрозою. Під кутом зору останніх подій з’ясувалося, що перемога народовського крила в “Академическом кружке” не є остаточною. Москвофіли захопили касу товариства і не виділяли кошти на оплату видання журналу. Арешт М. Павлика 9 січня призвів до того, що І. Франко залишився на той час єдиним діючим членом редакційного комітету. Проте саме він і не дав загинути журналові. У 1877 році він продовжував виходити, але нерегулярно. Вдалося видати лише 6 номерів, причому перейти на місячний інтервал і випустити одне число (№ 3-4) здвоєне. Кількість передплатників скорочувалася. Видавці зменшили тираж на початку року з 550 до 400 примірників. Розбігся не лише редакційний комітет, але й автори: у 1877 році в журналі публікувалися матеріали лише п’ятьох діячів: І. Франка, М. Павлика, М. Драгоманова, І. Мандичевського і І. Белея. Останні були єдиними членами редакційного комітету, хто не злякався і працював далі з І. Франком, хоча й намагалися внести в діяльність журналу дух поміркованості. Коштами допоміг М. Драгоманов[352].
І. Франко вперше залишися з журналом на руках, але він не розгубився і прийняв правильне рішення: заповнити його сторінки своїми творами, тим паче, що його всебічного таланту вистачало на забезпечення усіх боків його діяльності. Як підрахував О. І. Дей, І. Франкові належить 80 з 110 сторінок шести чисел журналу[353] . Щоправда, йому довелося перенести акцент з літературної критики й публіцистики знову на белетристику, найбільш зручну для нього галузь діяльності.
В усіх числах “Друга” 1877 року друкувався цикл І. Франка “Борислав: Картини з життя підгірського народу”. Він складався з трьох оповідань: “Ріпник” (1877, №№ 1 – 2), “На роботі” (1877, №№ 2 – 3-4) і “Навернений грішник” (1877, №№ 3-4 – 6). І. Франкові пощастило після завершення журнальної публікації видати “Борислав” окремою книжко, як другий том своїх “Писем”. Під заголовком зазначалося: “Передрук з “Друга”.
Бориславський цикл відзначався цілим рядом новаторських рис.
По-перше, він ознаменував появу в українській літератури нової теми і відповідно нового героя. Життя робітничого Борислава, куди спливаються з навколишніх сіл і усього Підгір’я безземельні селяни у сподіванні заробітку, було подане І. Франком виразно і яскраво. Головним предметом відображення прозаїка став той моральний занепад, який приніс в українське містечко чужий капітал. І. Франко обирає за героїв заможних селян, які мають поважне газдівство. Але вони не в силі опертися спокусі розбагатіти на кип’ячці і самі руйнують свої долі.
По-друге, Бориславський цикл ознаменував народження в українській літературі натуралізму. І. Франко орієнтувався в зображенні робітничої теми на Е. Золя, творчість якого старанно вивчав у цей час. Злиденність пролетарського існування диктувала необхідність документально засвідчити її в точних картинах. І. Франко докладно спиняється на описі одягу своїх героїв, виписує їхні портрети, умови життя, методом наслідування передає мову героїв. “Французький натуралізм мав певний вплив на художнє моделювання життя Франком у бориславському циклі творів, – слушно відзначив сучасний дослідник М. П. Ткачук, – але у нього немає крайнощів натуралістів у трактуванні фатальної сили спадковості, яка переслідує людину”[354].
По-третє, І. Франко використав і традицію утопічного, тенденційного роману, сполучивши в своєму циклі натуралізм з умовним способом відображення життя і промовистими висновками, які він пропонував читачеві. Оповідання “На роботі” будувалося як сон головного героя Гриця, якому примарна Задуха, володарка нафтових закопів, показувала своє царство. Його наповнювали жертви промислового виробництва. Від моторошних видінь герой вирішив тікати з її мертвого царства, на яке вона прагне перетворити Борислав. Автор тут використав художній досвід М. Чернишевського, який у снах Віри Павлівни з “Що робити?” зосередив утопічні картини майбутнього соціалістичного ладу. Але не лише в цьому виявилася тенденційність оповідань циклу. Його герої залишали простір Борислава. Іван з оповідання “Ріпник”, прозрівши після смерті закоханої в нього Фрузі, тікав з Борислава знову до селянського світу, сподіваючись не допустити свого сина до повторення своєї долі. Залишав, щоправда внаслідок смерті, світ Борислава й Василь Півторак, герой оповідання “Навернений грішник”. Кожним твором І. Франко показував несумісність промислового виробництва з українським життям, український робітник гине тут, бо потрапляє в цілком протиприродні для себе умови.
По-четверте, прагнення стати цілком на засади соціалізму в художній творчості дало суперечливі наслідки. З одного боку, автор зобразив неґативну роль попівства в Бориславі, яке не боронить паству від розтлінного впливу буржуазії, а коли й береться до того, то тільки пильнуючи власний інтерес: зубожіння селян обертається зменшенням доходів духівництва. З другого боку, показати розшарування української нації на багатих і бідних, утворення української буржуазії, яка експлуатує свій народ, не вдалося. Це було неможливо внаслідок сповідування принципу реалізму й натуралізму. Української буржуазії в Галичині не існувало. Як тільки І. Франко звернувся до теми українського робітничого класу, то відразу з’ясувалося, що його визискувачами є євреї. Вони й опинилися під пером реаліста І. Франка експлуататорами українського пролетаріату. І. Франко й тут залишився на позиціях свого народу, не поступившись життєвою правдою соціалістичним догмам.
Крім, Бориславського циклу, І. Франко не опублікував у “Друзі” ніяких інших оригінальних художніх творів. Це стосувалося й віршів. Натомість досить широко був представлений перекладний відділ. У перекладі самого І. Франка друкувався роман М. Чернишевського “Що робити?” під заголовком “Що діяти? Із оповідань про нових людей” (1877, №№ 1 – 5). Високо цінуючи на той час цей твір, І. Франко мав намір подати його в журналі цілком, але змушений був друкувати його невеликими подачами, а відтак представив лише його початкову частину. Ні образу Рахметова, ні четвертого сну Віри Павлівни подача “Що робити?” в “Другові” не містила – це був холостий постріл.
І. Франко, попри поверховий рівень “Поступовця”, мав нахил до сатири, а відтак високо цінував творчість М. Салтикова-Щедріна. У його перекладі в 1877 році в “Друзі” з’явилися два твори російського сатирика: у числі п’ятому – “Супокійне життя” (в оригіналі – “Деревенская тишь”) і у числі шостому – “З якого кореня походять Дуреньки (“О корени происхождения глуповцев” – розділ з роману “Історія одного міста”).
Представлення М. Салтикова-Щедріна на сторінках “Друга” також мало суперечливе значення. З одного боку, І. Франко в перекладах прагнув пристосувати сатиру до галицьких реалій, аж надто своєрідно перекладаючи власні назви, наприклад ім’я Добромисл він переклав як Дмитро Політа. З другого боку, твори залишалися картинами російського життя, висміювали лінощі російського панства, неосвіченість і забобонність міщан; з творів поставав жахливий світ російської поліцейської держави, несумісний з волелюбним українським національним характером. Об’єктивно ці переклади працювали на два фронти: проти москвофілів, розвінчуючи ідеалізацію ними російського життя, і проти драгоманівського космополітизму на російському ґрунті, показуючи до спілки з яким життям тягне цей діяч українство.
Крім цих творів, І. Франко під псевдонімом Мирон*** постав перекладачем двох віршів Г. Гайне “Бабуся Грижа” і “Вандруючі щурі”. Це були теж сатиричні вірші з пізньої творчості німецького поета. Особливо в останньому з них змальовувалося в образах щурів людське суспільство. Це були єдині вірші, опубліковані в часописі 1877 року.
І. Белей запропонував журналові оповідання Еркмана-Шатріана “Виховання феодала” і Педро де Алякорна “Труба”. Це були добротні реалістичні твори, але позбавлені особливої соціальної гостроти.
Таким чином, у белетристиці журналу “Друг” 1877 року домінував І. Франко з новаторським циклом Бориславських оповідань.
У відділі літературної критики, крім поточних рецензій, переважали публіцистичні матеріали. Провідне місце тут належало М. Драгоманову, який подав статті “Опізнаймося” за підписом Українець, “Помилка хорватського професора, не поправлена руским” за підписом М. П., “Матеріали для малоруської історії в італьянських архівах” за підписом М. Дві останні статті мали виключно науковий характер. Перша належала до політичної публіцистики й викликала дискусію. Історія її така. У 1876 році М. Драгоманов у журналі “Правда” опублікував велику статтю “Антракт в історії українофільства (1863 – 1872)”, де зробив огляд становища української справи в Росії після Валуєвського циркуляру. Редакція подала примітки до тексту, вказуючи на те, що в Галичині розвиток української журналістики й письменства не припинявся, а відтак ніякого антракту не було, значення Галичини при цьому було, з погляду М. Драгоманова, перебільшене. Адже він тільки-но завершив публікацію листів до редакції “Друга”, де висловив неґативну оцінку всім здобуткам галицьких українців. М. Драгоманов образився з таких приміток до свого тексту і прислав до “Правди” розсерженого листа під назвою “Опізнаймося”. В. Барвінський, тодішній редактор “Правди”, надрукувати листа відмовився, проте вчинив благородно – передав його М. Павликові. Очевидно, він вже тоді уявляв потребу своєї відповіді на публікацію женевського соціаліста. Так стаття з’явилася на сторінках “Друга” (1877, №№ 1 – 2).
У статті М. Драгоманова можна виділити два змістові центри. Перший пов’язаний з розробкою його улюблених ідей: українська література бідна, без російського посередництва українській молоді нізвідки взяти матеріалу для розвитку, усіляка українська самостійність у цих умовах – порожня балачка. Ці думки були висловлені на цей раз в образливій формі. Автор, наприклад, твердив, що “в одній книжці петербурзького журналу більш живого матеріалу, ніж в усій галицькій літературі за 30 років” або що “одна статейка Щедрина у майській книжці “Отечественных записок” про “государственность” більше зробила для українського автономізму, ніж уся галицька публіцистика” (1877, № 2, с. 30, 31).
Другий змістовий центр був пов’язаний з представленням галицькій публіці нової радикальної партії. Група молоді виділилася з обох старих партій (москвофілів і народовців), завдяки знайомству з російською літературою і через неї з європейськими ідеями, вона є конечною для забезпечення культурної самостійності українського народу. М. Драгоманов оголосив народовців реакційною, клерикальною, консервативною силою, а радикалів – поступовою, прогресивною. Народовці виходили в нього капіталістами (???), а радикали – демократами, соціалістами.
В. Барвінський відповів статтею “Слівце до опізнання. Відповідь п. Українцеві (М. Драгоманову) на лист “Опізнаймося”, ч. 1 і 2 “Друга” (“Правда”, 1877, №№ 3 – 5), що належить до числа його найкращих творів і класики української публіцистики. Він практично вперше в українській публіцистиці поставив питання про те, що таке соціалізм. Якщо це справедливий суспільний лад, описаний у “Паровій машині” С. Подолинського, то він ніколи не може бути запроваджений у життя і залишиться назавжди утопією. Колективна власність знищить виробництво. Людині стане невигідно працювати, бо рівномірний розподіл наслідків праці унеможливить зацікавленість у ній. Запровадження цієї ідеї призведе до матеріального й морального занепаду суспільства, з’являться люди злі й ліниві; злі будуть примушувати працювати тих, що втратили до праці інтерес, а ліниві шукати, як уникнути неоплачуваної праці, адже все одно вони отримають за потребами.
Особливу увагу В. Барвінський приділив розвиткові думки про несумісність з соціалізмом українського національного характеру. Українець від природи – особа працьовита, він звик працювати і володіти наслідками своєї праці. Він індивідуаліст у кращому розумінні цього слова, бо не бажає бути залежним не від кого, почувати себе коліщатком державного механізму. Запровадження соціалізму в нас неможливе. Соціалізм виник внаслідок одвічної війни російської держави зі своїм народом. В умовах поліцейської, тоталітарної Росії цілком природною є боротьба за свободу й демократію. Ми співчуваємо українським братам, що втягнуті в соціалістичний рух у Росії, але Галичина з конституцією, демократичними засадами державного життя соціалізму не потребує. Соціалізм – це російська ідея, українці мусять відмежуватися від неї.
Відповідаючи М. Драгоманову на питання, як розуміти гасло журналу “В своїй хаті – своя правда, і сила, і воля”, В. Барвінський заявив, що своя правда – це домагання “самостійного розвою нашої народності в кождім згляді на полі словеснім і політичнім”. В. Барвінський вперше включив до поняття “своя правда” політичний дискурс, раніше “Правда” вимагала лише літературної самостійності українців у Галичині.
Таким чином, значення статті М. Драгоманова в “Друзі” не можна розглядати як самостійне. Воно полягає в тому, що він викликав до слова В. Барвінського, який мало не вперше дав кваліфіковану критику соціалізму з позицій українського народовства. І. Франко вважав, що в цій статті автор “подав дуже влучну критику тодішнього наївного, так сказати, народовольського соціалізму”[355].
М. Павлик, крім дрібних рецензій, під псевдонімом Максимъ виступив у відділі літературної критики зі статтею “Сказав, що знав” (1877, № 5). Це була відсіч станіславському попові Миколі Огоновському (братові Омеляна й Олександра Огоновських), який у шостому числі газети “Рускій Сіон” виступив з паплюженням Т. Шевченка. Побачивши в празькому виданні “Кобзаря” вірші “Світе ясний” і поему “Марія”, він оголосив поета атеїстом і з його іменем пов’язав поширення соціалістичного дурману в Галичині. Т. Шевченко, за М. Огоновським ширив “богохульську єресь і нігелістичну гниль”, він є “ложний пророк, єритик і богохульник”.
Захищаючи Т. Шевченка М. Павлик вказав на його органічну народність. Він підхопив думки самого люду, незважаючи на те, що говорить про нього інтеліґенція. Те, що в творчості Т. Шевченка є такі вірші, засвідчує, що наш народ не такий вже й релігійний, як того хочеться його поводирям. Від творів Т. Шевченка віє духом свободи, любові до знедоленої людини. Цим він дорогий українцям.
Розгорнуту статтю під псевдонімом Ів. Сте…овъ подав І. Мандичевський. Вона називалася “Пипін про малоруське питання” (1877, №№ 3-4 – 6) і являла собою реферат з праці російського вченого “Древний период русской литературы и образованности”. Власне автор обмежився тим, що зібрав докупи все, що тут говорилося про Україну й сумлінно переклав ці місця. З позиції О. Піпіна виходило, що українці – то давнє населення Київської Русі, вони завжди жили на своїх питомих землях, а не прийшли на них з-за Карпат після татаро-монгольської навали, як намагалися тоді запевнити громадськість деякі російські псевдовчені.
20 травня 1877 року з’явилося останнє, шосте, число журналу “Друг”, датоване 23 травня. Саме тоді прибув до Львова з Женеви Еразм Кобилянський. Родом галицький поляк, він на той час був студентом Віденського університету і мав завдання транспортувати соціалістичну літературу через австрійсько-російський кордон із закордонних центрів до Петербурга. На цей раз він знову мав при собі вантаж нелегальної соціалістичної літератури. Зупинившись у готелі під ім’ям Станіслава Барабаша, він два тижні жив у Львові, зустрічався з керівниками львівських робітничих соціалістичних організацій. Він мав при собі рекомендаційні листи до різних осіб, але не віддавав їх.
Галицька поліція була на сторожі. Розпочалася Російсько-турецька війна 1877 – 1878 років, повз кордони Австрії рухалися російські війська. Влада боялася, щоб ці війська не прихопили Галичини або бодай не викликали тут заворушень з боку москвофісьствуючих русинів. Полякам необхідно було зміцнити своє становище в Галичині, захитане від часу національно-визвольного повстання 1863 року, і довести центральному урядові, що лише польська шляхта є надійним гарантом підтримки державних основ, а українці – то вороги Австрії. З першого ж дня за Станіславом Барабашем був встановлений нагляд, кожен його крок у Львові простежений. Коли він зібрався від’їздити, у нього був зроблений трус, відібрані всі книжки й листи, а сам він заарештований.
На допитах він зізнався, що є соціалістом, веде соціалістичну пропаґанду, але не в Австрії, а в Росії. Назвався він Михайлом Котурницьким і заявив, що вже кілька разів перетинав кордон під цим іменем. У нього знайшли листи М. Драгоманова до українських студентів. Спочатку він заперечував своє знайомство з ним. Але в одному листі сам М. Драгоманов рекомендував його адресатові як людину надійну, виховану на російській літературі, приналежну до російського соціалістичного руху. Поліція сприйняла його як емісара М. Драгоманова.
У М. Котурницького знайшли чомусь і досі на той час не віддані листи М. Драгоманова до І. Мандичевського, М. Павлика, І. Франка. У них йшлося про плани женевського соціаліста, “що були в смішній диспропорції до сил і здібностей адресатів та до тої роботи, яку вони повинні були робити наразі й поперед усього”[356]. І. Франкові М. Драгоманов віддавав наказ негайно їхати до Сигота, далі до Мункача (Мукачева), потім до Унгвару (Ужгорода), у дорозі дотримуватися конспірації, нічого зайвого при собі не мати, але зав’язувати знайомства з молодими людьми, гімназистами, єднати їх навколо себе. І. Мандичевський мав їхати до Києва, полагоджувати з намови М. Драгоманова якусь справу з тамтешніми українофілами. У листах до поляків М. Драгоманов писав про те, що вже зараз між соціалістами слід домовитися про сфери впливу: польський соціалізм у Польщі, руський на Русі, аби в українців не склалося враження, що метою польських соціалістів є поновлення Польщі зразка 1772 року, хоч би й соціалістичної.
З усіх документів, які опинилися в руках поліції, випливало, що в Галичині існує могутня таємна соціалістична польсько-українська організація з центром за кордоном. Нею керує М. Драгоманов з Женеви, вона має представництва в Києві, а мережу по всіх територіях, замешканих українцями. Поліції тільки того й треба було. Вона розпочала масові арешти й обшуки. 9 червня був проведений трус на помешканні І. Мандичевського, а потім і в редакції журналу “Друг”, куди вели всі нитки змови. 11 червня поліція заарештувала І. Франка й І. Мандичевського, 18 червня – М. Павлика, 8 липня – І. Белея. Полинули телеграми до Відня. Тут проведено трус в товаристві “Січ”, заарештовано Ф. Сельського-Щасного, О. Терлецького і привезено (в кайданах!) до Львова. З поляків схоплено ще й Б. Лімановського, Але поліція робила наголос на русинському характері соціалістичної організації, тому польські соціалісти практично не постраждали. Так розпочався третій соціалістичний процес, у якому влада вже ніяк не хотіла програти.
“Друг” припинив виходити внаслідок виарештування редакції. Ті ж студенти, які залишилися на свободі, жахалися журналістської діяльності як страшної небезпеки. Ні за програмою “Друга”, ні за якою іншою програмою часопис ніхто видавати не хотів. На цьому закінчилася історія журналу “Друг”.
Значення журналу “Друг” полягає в тому, що:
1) це був перший студентський часопис, який пройшов упродовж своєї короткої історії стрімкий розвиток; виникнувши в межах москвофільської ідеології, він згодом став на народовські позиції, а в кінцевому епізоді еволюції перетворився на перше українське радикальне (соціалістичне) періодичне видання;
2) часопис став стартовим майданчиком для значної кількості видатних українських журналістів, одні з яких відзначилися в майбутньому в межах москвофільського дискурсу (С. Лабаш, О. Марков), другі – народовського (В. Лукич, І. Белей), треті – радикального (М. Павлик, І. Франко); для їх усіх “Друг” став надійною школою журналістської майстерності;
3) часопис мав виразну орієнтацію на передові європейські ідеї, серед яких ідея соціалізму, сприйнята у своїй загальнолюдській визвольній сутності, зайняла провідне місце;
4) у часописі дебютували з першими художніми творами перелічені журналісти, але найголовніший здобуток журналу полягав у тому, що він став місцем дебюту й першодруку ранніх творів І. Франка, з яким пов’язана ціла епоха в історії української духовності;
5) журнал у публіцистиці й літературній критиці розвивав думку про галицько-українську єдність, про те, що галицькі русини й українці складають єдиний етнічний масив, а відтак українська мова повинна стати літературною мовою галицької української журналістики; хоча до реальної співпраці на сторінках журналу галичан і українців не дійшло; виняток тут складав М. Драгоманов, який розпочав співпрацю з “Другом”, дописуючи до нього з Києва, але дуже скоро опинився на еміграції в Женеві;
6) співпраця з М. Драгомановим була корисною для всього редакційного комітету журналу; незалежно від ступеня прийняття чи неприйняття світоглядних засад М. Драгоманова, його думки, висловлені в листах до редакції та в інших матеріалах, будили розум, давали взірець науковості, залізної логіки, широти охоплення проблем; навіть той, хто не пішов далі дорогою соціалізму, міг винести з них важливий творчий урок;
7) журнал став першим виданням, яке опублікувало твори на робітничу тематику, запровадило в українську літературу тему Борислава, показало світові образ українського робітника, нещадно визискуваного єврейським капіталом;
8) журнал став першим періодичним виданням, яке надало свої сторінки для творів українського натуралізму, у межах якого був виконаний цикл бориславських оповідань І. Франка; український натуралізм мав на меті документально точне відображення героїв і обставин, але уникав провідної ідеї європейського натуралізму про залежність людини від спадковості;
9) у процесі ведення журналу було доведено, що далеко не всі ідеї соціалізму можуть бути прищеплені на українському ґрунті; ідея революції як збройного захоплення влади була неприйнятною для українців; так само виявилася неприйнятною ідея внутрішньонаціональної класової боротьби, оскільки українського класу капіталістів (як і феодалів) не існувало; найбільшу привабливість для українців складали картини утопічного майбутнього з торжеством соціальної справедливості.
Розділ одинадцятий