Газета Леоніда Глібова “Черниговский листок”

Дата: 2025-06-14; Просмотры: 1

Оценка:

0.00 из 5.00 — оценок

Скачиваний: 0

Скачать

Заснування газети. Особистість Л. Глібова та характер його видання. Політичні огляди, подорожні нариси, соціальна сатира, освітня пробле­матика, огляди культурного життя на сторінках “Черниговского лис­тка”. Інші автори газети. Припинення видання

Видання щотижневої газети “Черниговский листок” можна розглядати як приклад благотворного впливу журналу “Основа” на українське громадянс­тво й українську журналістику. Якщо можливе видання великого “грубого” часопису українського спрямування в столичному Петербурзі, то чому не можливі видання скромних газет такого ж напрямку в провінційних містах України? Такі думки неодноразово виникали в свідомості активних україно­філів.

На самому початку 1861 року полтавська громада подала до цензурного комітету клопотання про дозвіл видавати в цьому губернському місті газету українського напряму за типом “Основи” під назвою “Нива”. Але всі заходи виявилися марними і розбивалися об неґативні характеристики, які видавала пропонованим громадою редакторам майбутньої газети політична поліція (тобто, ІІІ відділення). Так були відхилені кандидатури В. Лободи (началь­ника телеграфної станції), О. Строніна (викладача гімназії, вчителя М. Дра­гоманова), Є. Милорадович (багатої полтавської поміщиці, дочки колиш­нього губернського предводителя дворянства І. Скоропадського). Особливо наполегливо протидіяв утворенню в Полтаві українофільської газети місце­вий губернатор Волков. Полтавським громадівцям так і не пощастило знайти цілком благонадійну з погляду жандармерії людину для редагування часо­пису, і вона так і не була дозволена. Інакше сталося з Л. Глібовим.

Навесні 1861 року він подав до Київського цензурного комітету клопотання про дозвіл видавати в м. Чернігові щотижневу газету. Одночасно Л. Глі­бов звернувся й до директора гімназії, у якій працював учителем, підтримати його прохання. До цензурного комітету була подана й програма нового часопису. “Мета видання, – писав у ній майбутній видавець і редак­тор, – надати можливість місцевим жителям мати друкований орган громад­ського життя і діяльності”[140]. У газеті передбачалося друкувати літературні твори невеликого розміру; новини й повідомлення з столиці губернії та повітових міст; популярні статті з сільського господарства, домоводства, промис­ловості, торгівлі, медицини, освіти тощо; бібліографічні повідомлення та ко­роткі відгуки про книжки; а також об’яви приватних осіб та офіційних уста­нов. Ціна “Черниговского листка” встановлювалася на 1861 рік – два карбо­ванці сріблом. На цей час Л. Глібов уже був відомим письменником, автором поетичної книжки російською мовою, численних українських байок, опублі­кованих у газеті “Черниговские губернские ведомости”, а також публікації великої добірки віршів в “Основі”.

Леонід Іванович Глібов [21. ІІ. (5. ІІІ) 1827, с. Веселий Поділ, Полтавщина – 29. Х. (10. ХІ) 1893, Чернігів] – знаменитий український байкар, народився в родині управителя поміщицького маєтку. З 1840 року він вчився в Полтав­ській гімназії, багато читав, серед його лектури – й нечисленні на той час українські книжки. Але розпочав творчість юнак російською мовою. У 1846 році він відібрав п’ятдесят найкращих своїх віршів і на початку наступного року видав у Полтаві їх окремою книжечкою, давши їй назву “Стихотворения Леонида Глебова 1845 и 1846”. Замість похвали й позитивних відгуків у кри­тиці, учень був викликаний інспектором гімназії І. І. Боровиковським (бра­том знаменитого поета Левка Боровиковського) для винесення догани за ви­дання книжки без відома дирекції гімназії.

Л. Глібов був хворобливою дитиною, що позначалося на його успіхах у навчанні. Того ж 1847 року йому довелося залишити гімназію, так і не закін­чивши її. Провівши два роки в батьковій оселі, Л. Глібов знову береться до навчання, уже в доволі пізньому віці вступивши в Ніженський ліцей вищих наук князя Безбородька, де він вчиться впродовж 1849 – 1855 років. Під час навчання в 1853 році на сторінках неофіційного відділу “Черниговских губернских ведомостей” він друкує близько тридцяти українських байок, започа­ткувавши новий напрям у своїй творчості. Попрацювавши короткий час у мі­стечку Чорний Острів Подільської губернії, 1858 року Л. Глібов переїздить до Чернігова, де дістає посаду вчителя географії в місцевій чоловічій гімназії, а згодом призначається наглядачем благородного пансіону при ній. Про його популярність свідчить також і те, що його запрошують викладати історію й географію до приватного пансіону в Чернігові. У Чернігівській чоловічій гі­мназії Л. Глібов був учителем майбутнього письменника Г. Успенського та відомого громадівця П. Косача (батька Лесі Українки). Учні завжди з пова­гою відгукувалися про свого вчителя, знали напам’ять його байки.

Ідеалом для Л. Глібова було спокійне життя, без нервових перевантажень і психічних випробувань. “Епітет завзятий мені не личить, – писав він 22 чер­вня 1861 року в листі до О. Я. Кониського, – тому що я мир і спокій вважаю синонімами щастя”[141]. Лише велика любов до України й покликання журналі­ста підштовхують його до такої клопітної справи, якою було редагування щотижневої газети.

12 липня 1861 року Л. Глібов розпочав видання “Черниговского листка”. У серпні 1863 року його видання було припинене у зв’язку з процесом над членом народницької організації “Земля і воля” І. О. Андрущенком, який був товаришем і автором Л. Глібова. Незважаючи на те, що, крім дружніх листів, ніяких компрометуючих матеріалів знайти не вдалося, Л. Глібову не лише було заборонено видавати газету, але його було звільнено з посади вчителя й вислано адміністративним порядком до Ніжина. Лише в 1867 році йому до­зволили повернутися до Чернігова, де за допомогою прихильників його та­ланту йому було запропоноване місце директора земської друкарні, яка на той час ще не існувала і яку ще треба було створити. На цій посаді й працю­вав знаменитий байкар до кінця свого життя. Його байки за життя виходили тричі: у 1863, 1872 і 1882 роках, щоразу повнішим виданням. Наприкінці життя він став відомий як дитячий письменник, друкуючи в народовському дитячому журналі “Дзвінок”, що почав виходити з 1890 року, багато дитячих віршів, загадок, акростихів тощо.

Видання “Черниговского листка” на початку 1860-х років було журналіст­ським подвигом Л. Глібова. Чернігів у ті роки, хоч і був невеликим провін­ційним містом, але в ньому жили відомі діячі свого часу: Павло Чубинський, Опанас Маркович, Степан Ніс. Свідома українська інтеліґенція навіть змогла об’єднатися й утворити громадську організацію – товариство шанувальників рідної мови. На це коло й спирався Л. Глібов у своїх журналістських намірах. До участі в газеті йому вдалося залучити П. Куліша, О. Кониського, П. Кузь­менка, П. Єфименка, М. Вербицького, М. Номиса, О. Лазаревського, вже згаданого І. Андрущенка. Але їм належали лише окремі невеликі матеріали. Через брак коштів і невелику кількість читачів реґіонального видання Л. Глі­бову так і не вдалося налагодити більш-менш тривалий випуск газети, у її виданні раз у раз траплялися великі перерви. Так, у 1861 році вийшло лише 11 чисел часопису, у 1862 – 36, а в 1963 – 14 (усього було видано 61 число га­зети). Це не дозволяло залучити до сталого співробітництва відомих діячів, участь яких у газеті мала принагідний характер. З цих же причин не вдава­лося створити й кореспондентську мережу хоча б у повітових містах Чернігі­вщини, хоча видання було помічене місцевою інтеліґенцією, про що свідчили листи читачів, які надходили на адресу редакції й використовувалися Л. Глі­бовим у його журналістській діяльності. Переважну більшість матеріалів до­водилося писати самому редакторові, який і був не просто основним, але і єдиним співробітником “Черниговского листка”, виконуючи в ньому функції кореспондента, коректора й навіть кур’єра.

Можна було б припустити, що причиною появи “Черниговского листка” є пошук уже відомим поетом своєї трибуни, органу для друкування власних літературних творів. Але з Л. Глібовим вийшло інакше. Його захопила журна­лістика так, що стало неможливим займатися власне художньою творчістю. За 1861 – 1863 роки він опублікував на сторінках “Черниговского листка” всього дві українські байки, два давніх (з 1846 року) перероблених вірша ро­сійською мовою, а також 13 нових російських віршів. Це дозволяє твердити: газета створювалася зовсім не для публікації художніх творів, а для вико­нання чисто журналістських, інформативних функцій. Російські твори, опуб­ліковані в газеті, власне, нічим не прикметні, слабкі й невиразні; йому не вдалося знайти свого шляху в російській поезії, здійснити помітні відкриття. Українські байки з “Черниговского листка” теж не належать до золотого фонду глібовської байкарської творчості. Якраз вони – “Мишача рада” і “Пан на всю губу” – були переспівами сюжетів І. Крилова, максимально близь­кими до оригіналів.

Зате в кожному номері своєї газети друкувалися власні матеріали Л. Глібова, статті і нариси, де він описував місцеві події, подавав хроніку культурного життя міста, створював картину тутешніх звичаїв і порядків. Він ставився до Чернігова з великою мірою критичності, але й з любов’ю. У чи­слі першому 1861 року (12 липня), викладаючи свою програму, редактор пи­сав: “Незважаючи на всі труднощі, якими супроводжуються подібні заходи в такому скромному місті, як наш Чернігів, ми вирішили утворити місцевий орган громадського життя і діяльності, цілком сподіваючись, що освічені люди, які співчувають загальній справі, допоможуть нам у цьому важкому ділі”.

Як уже мовилося, видання “Черниговского листка” велося з великими пе­рервами, що були спричинені постійними матеріальними труднощами, які відчувала редакція. Вичерпувалися ті незначні кошти, що вдавалося зібрати за рахунок передплати, і видання припинялося. В окремій листівці, виданій у 1863 році перед черговим поновленням видання – число перше вийшло в цьому році лише 7 травня, – Л. Глібов з гіркотою, але стримано скаржився на байдужість публіки до своєї газети.

Він виправдовувався перед передплатниками за невиконання своїх зо­бов’язань, але водночас просив у них дозволу вказати на пом’якшуючі його провину обставини. Вони, на його погляд, такі: вітчизна наша – не США чи Англія, де існує загальна потреба в читанні, а ідеї носяться в повітрі; у нас же читають мало, думають неохоче; “своє, рідне нас майже не цікавить”[142], тому й погано розходяться місцеві видання, до числа яких належить і “Черниговский листок”. “Зізнаємося, – писав далі Л. Глібов, – ми не розраховували ніколи на значне число передплатників; але помірність у вимогах на наше видання пе­ревершила наші навіть цілком помірковані сподівання: передплатна сума не покривала до сих пір витрат на друкування й папір”[143].

Коли наказом п. начальника Чернігівської губернії від 23 серпня 1863 року видання газети було припинене і з Л. Глібова взята спеціальна підписка про його обізнаність з цим рішенням, то він залишився винним губернській дру­карні 144 карбованці, які довго не міг відшукати, про що свідчать два пись­мових зобов’язання про сплату належної суми до губернського правління, перше з яких написане 4 вересня 1863 року, а друге – через місяць: 6 жовтня.

Незважаючи на матеріальну скруту, байдужість місцевої публіки, розхолоджуючі перерви у випуску, Л. Глібов продовжував з дивовижною наполегли­вістю видавати газету. Зрозуміло, що заробітку вона йому не приносила, а збитки він змушений був покривати з власних коштів, але пекуча потреба розмови з читачами, висловлення власних думок і оцінок, формування суспі­льної думки спонукали його до продовження справи, аж поки на нього не гримнув “самодержавний кулак” й видання не було заборонене урядово.

Найбільш охоче Л. Глібов писав про освіту, культуру, але не обминав і по­літичні події, створював цікаві описові подорожні нотатки, звичаєві нариси.

У статті “Не всі передбачення здійснюються…” (14 травня 1863) Л. Глібов коментує другу річницю скасування кріпацтва. Як відомо, здійснення ре­форми й було розтягнуте саме на два роки. От вони й закінчилися. Вислов­лювалися різні передбачення щодо цієї події, деякі з острахом чекали, що звільнений народ кинеться до помсти панам, і повтікали в міста. “Але нічого не вийшло, – відзначав Л. Глібов, – народ просто містифікував нас “слушним часом”, 19 лютого пройшло так благополучно, ніби його й зовсім не бувало”. Ця фраза часто наводилася в радянських наукових працях про байкаря як ні­бито свідчення його передового світогляду. Як відомо, за більшовицькою концепцією, реформа нічого не дала народові; як суголосне з цією думкою звучало й висловлювання Л. Глібова. Але в статті редактора “Черниговского листка” мова йде зовсім про інше. Насправді ж скасування кріпацтва він вва­жав “великою реформою нашого часу”, яка “розв’язала руки міліонам людей, надавши їм свободу облаштовувати своє щастя”. “Ми віримо в наш народ, – писав Л. Глібов, – віримо, що він досягне повного щастя, тільки не скоро, як очікують оптимісти, не раптом, не завтра”, бо “прогрес на те і прогрес, що підпорядкований законам поступовості”.

Після цих загальних міркувань у статті викладені конкретні статистичні дані про звільнення селянства від кріпацької залежності. Оцінки Л. Глібова, сперті на значну фактичну базу, добре арґументовані, виглядають перекон­ливими й виношеними. Та й чи могла демократична людина 1860-х років ставитися до скасування кріпацтва інакше, ніж до видатної події сучасності, яка принесла визволення від рабства мільйонам співвітчизників?

З подорожніх нотаток приваблює нарис “Ніжин”, написаний, як свідчить дата під ним, ще 1860 року, а опублікований 26 липня 1861 року. Це зовсім не традиційний географічно-статистичний нарис. У ньому Л. Глібов розпові­дає про місцеві прикмети, цікавих людей міста, включає сюди цілі новели з містечкового провінційного життя.

Наприклад, розповідаючи про мисливця Василя Кутька, який є мало не мі­сцевою визначною пам’яткою, він прагне продемонструвати його вроджений гумор і розповідає такий епізод. Якось, повертаючись з полювання, Василь зайшов у приміську корчму випити чарку горілки і зустрів там знайомого єв­рея Янкеля. Мисливець жартома почав просити в нього грошей – мовляв, свої усі потратив на полюванні, то й випити ні за що. Янкель не хотів давати. Тоді Василь запропонував йому в заставу в’язанку набитої дичини. У Янкеля за­горілися очі: якщо у Василя немає грошей, то, може, й застава буде його. Він позичив. Василь випив і закусив. Пішли друзі разом до міста. Янкель знема­гав від тяжкої ноші, адже Василь віддав йому відразу впольовану дичину. Але дорогою мисливець квапив супутника, мовби й не помічаючи, як тому важко. Підійшовши до своєї вулиці, Василь став прощатися й забирати ди­чину. “Як то так? А борг?” – обурився Янкель. Тоді Василь дістав з кишені гроші і, вручивши Янкелю позичену суму, подякував за те, що “потрудився донести мою дичину”. Янкель стояв приголомшений.

Нарис “Ніжин” мав підзаголовок “З подорожніх нотаток”. І хоч Л. Глібов, зрозуміло, ніяким подорожнім не був, жив у Ніжині довго й добре його знав, але йому вдалося здійснити блискучу стилізацію записок людини, яка вперше проїздить через Ніжин, розмовляє з його мешканцями, спостерігає за типами й поведінкою тутешніх прикметних осіб, спостережливим оком новачка по­мічає відмінності від інших населених пунктів і звертає на них увагу читачів. Так чи інакше, але Л. Глібову вдалося переконливо виступити під маскою мандрівника. Можливо, і підпис під нарисом “Киев, 1860” і псевдонім “Ив. Кенер”, яким він був підписаний, покликані були завершити враження спра­вжності від цієї маленької літературної містифікації.

У відповідності з природним нахилом свого таланту, який так виразно ви­явився і в байкарській творчості, Л. Глібов на сторінках своєї газети вдавався й до соціальної сатири. Оскільки сатира на особи в локальному просторі Черні­гова просто була неможливою, то цілком виправданим виглядало звернення до сатири на явища. У числі червертому (від 2 серпня) 1861 року Л. Глібов започаткував цикл нарисів “Нотатки Простодушного”, змальовуючи в них су­спільні типи, властиві, зрозуміло, не самому лише Чернігову, але в цілому російському імперському життю.

Перший нарис циклу відкривався описом природи рідного краю, який по­кидав оповідач, та розповіддю про його пригоду із закоханою в нього дівчи­ною з сусіднього хутора. А втім, палке кохання, яке мало не спалахнуло між молодими людьми, було швидко зруйноване листом Маші-Ундіни, який ви­світлив її як безграмотну, обмежену особу. Простодушний тікає від неї і зна­ходить собі службу в Чернігові. Він обіцяв своїм друзям вести щоденник і от пропонує з нього деякі фрагменти.

Якось на вулиці до нього підійшов знайомий із Ноздрьовки і розповів істо­рію про станового пристава п. Махайлова, “пристасного любителя усіляких приношень”. Недавно він відібрав у купця сувій парусини під виглядом бо­ротьби з контрабандою, але використав її задля себе, пошивши літній сюр­тук. Знайомий розповів і другий випадок, який ілюстрував самодурство п. Махайлова. Кілька разів він вимагав, щоб розсильний частував його свіжою рибою, а коли той не зміг в черговий раз облаштувати почастунок, побив його. Розсильний подав скаргу, але справа не розглядається. Завершаються нотатки Простодушного побажанням, аби начальство розглянуло цю страву: “яка б розігралася славна і разом повчальна драма”.

Продовження “Нотаток Простодушного” було вміщено в числі сьомому (від 23 серпня) 1861 року. Після ліричного початку автор знову передає опо­відні права своєму знайомому, цитуючи його лист, що описує звичаї якогось символічного куточка “нашої нещасливої Аркадії”. Один богоугодний за­клад, який міститься там, перетворений на “прибутковий маєток”. Лікар Об­разинін отримує доходи від своєї медичної діяльності, що її зміст складає за­свідчення нездібності нижчих чинів нести військову службу. Оповідач до­кладно з’ясовує, скільки і за які конкретні послуги дістає хабарів згаданий лікар, розповідає про жалюгідне утримання справжніх хворих.

Згідно з основними рисами маски Простодушного закінчує він нарис мір­куваннями про те, що “в нашому скромному Чернігові: у нас зовсім не те…” Тут усі виконують свої прямі обов’язки: священники моляться, урядовці – чесно урядують, лікарі - лікують і т. д.

Цикл “Нотатки Простодушного” обіцяв бути цікавим і дошкульним. Вдало знайдений образ оповідача, який ніби не здогадувався про справжній зміст описуваних фактів і явищ, розповідав не власні історії, а лише переказував почуте або цитував написане в листах до нього, який цілком поважно проти­ставляв гріховній провінції незаплямований і чистий Чернігів, міг на довгі роки забезпечити успіх газеті. Але продовження цикл не мав. Очевидно, глибоку іронію, яка лежала о основі головного художнього прийому “Нотаток”, неможливо було приховати, і Л. Глібову було зроблене заува­ження про неможливість таких гострих публікацій. Що було дозволене в сто­лиці (у С.-Петербурзі з 1859 року виходив знаменитий щотижневий сатирич­ний журнал “Искра”), те викликало відчутний опір у замкнутому просторі провінційного губернського міста. Редактор відчув це і припинив на самому початку так вдало розпочатий цикл.

А втім, у ті роки не було нейтральних тем, які б зовсім не мали суспільного резонансу. Помітно політизувалася навіть освітня проблематика. З матеріалів про освіту важливе значення має стаття “Про стан жіночої освіти”, опубліко­вана 19 липня 1861 року. У ній кілька разів згадується ім’я видатного науко­вця М. І. Пирогова, колишнього попечителя Київської навчальної округи, при якому були розроблені нові правила виховання дівчат у пансіонах. Францу­зька мова, музика й танці – ось головні предмети, що досі викладалися в та­ких навчальних закладах. Але, на думку Л. Глібова, програми їх слід напов­нювати науковими відомостями. Навівши загальні міркування, Л.Глібов ви­вів своїх читачів на ширший обрій за допомогою прикладів із столичного життя.

“Приємне явище в цьому відношенні представляє нам петербурзьке суспі­льство, – писав він, – де вже не здається і для дам диким не тільки відвіду­вання публічних лекцій в університеті, але навіть систематичне вивчення на­уки на університетській лаві: серед студентів Петербурзького університету вже кілька дівчат постійно й старанно займаються предметами, видимо, для них сухими й непотрібними”.

Головна думка статті полягала в тому, що жіноча освіта повинна збільшу­вати свій науковий обсяг, і в освіті жінка повинна бути зрівняна з чоловіком. Л. Глібов у цій статті виступив поборником жіночого рівноправ’я, попере­дником майбутніх феміністичних рухів.

Але особливо охоче писав “Черниговский листок” про місцеві події куль­турного життя. З цього погляду великий інтерес становлять два номери від 11 і 18 червня 1863 року. У першому з них під заголовком “Короткий звіт про події минулого тижня” розповідалося про дві вистави, дані під час ярмарку товариством шанувальників рідного слова (7 і 10 червня). Перша вистава складалася з живих картин, друга – з сценічного втілення знаменитої “Наталки Полтавки”. Обидві вистави мали на меті “допомогу убогим студен­там нашої губернії”.

Живі картини були пройняті характером місцевим, який і надав їм життя і привабливості. “Вистави ці були ніби уособленням художньої України, – пи­сав про них автор. – Характерні риси української музики, українського ма­лярства й поезії знайшли тут більш чи менш повне вираження. Розмаїті звуки південноруської пісні, найчарівніші із сцен побутового життя й могутні вірші нашого Кобзаря Шевченка приваблювали по черзі увагу слухачів, діючи на них магічною силою рідного слова, рідної природи й рідної мелодії”.

Друга стаття “Про виставу “Наталки Полтавки”, дану аматорами 11 чер­вня” є блискучою театральною рецензією. Звертає на себе увагу досить кри­тичне ставлення Л. Глібова до тексту І. Котляревського. Для нього лібретто “Наталки” не витримує художньої критики”. Проте сценічні достоїнства п’єси безсумнівні, і за це вона високо цінується критиком. У ті часи “Наталка Полтавка” виконувалася на музику відомого віденського композитора Іоґанна Ляндвера, що працював на Україні диригентом кріпацького хору графа Потоцького.

Критик докладно аналізує саме те, що й має бути предметом театральної рецензії, – гру акторів. Як він глибоко це робить, видно з його розгляду, на­приклад, виконання ролі возного, яку грав М. А. Кольчевський. Актор смі­шив глядачів по-старому, і більшість публіки залишилася ним цілком задово­лена, відзначає критик. Але далі йдуть цікаві міркування. “Ми ж вважаємо, – пише критик, – що М. А. К., за безсумнівного комічного обдару­вання, міг би виконати свою роль краще, якби знав її дещо гірше. Це трохи дивно, але вірно. Ретельно вивчена роль, за недостатнього знайомства зі сце­ною, лилася нестримно, руйнуючи ілюзію незавченої людської мови, що ви­мовляється з паузами і в хвилини спокійного розмірковування, і в хвилини пристрасті”.

Вимогливість Л. Глібова працювала на піднесення майстерності акторів, допомагала їм вдосконалювати свою майстерність. Театральні рецензії в “Черниговском листке” відзначалися професіоналізмом, глибоким розумін­ням природи мистецтва, всебічним відображенням і аналізом театральних творів – сценічних вистав.

На сторінках “Черниговского листка” Л. Глібов постав не просто як пись­менник, що з нудьги заблукав у журналістику, а як цілком професійно сфор­мований журналіст. Його матеріали розмаїті, охоплюють всі сфери життя, ці­каві спостереженнями, оригінальні і яскраві за поетикою. Л. Глібов виявив себе й політичним аналітиком, і вимогливим рецензентом, і, нарешті, просто глибоким оглядачем місцевого життя.

Виявив себе редактор і як гарний організатор. Незважаючи на всі пере­шкоди, що виникали на шляху видання газети, Л. Глібов “зумів залучити до співпраці у “Черниговском листке” багато відомих діячів. У газеті друкува­лися П. Куліш (вірші, уривки з прозових творів, статті, наукові праці), О. Ко­ниський (вірші, статті, кореспонденції, рецензії, подорожні нариси), О. Лаза­ревський (історичні розвідки, наукова публіцистика, полемічні замітки), П. Єфименко, П. Кузьменко, О. Маркович, О. Тищинський, М. Олександрович, І. Андрющенко та ін.”[144].

Орієнтуючись на “Основу”, Л. Глібов запровадив у своїй газеті рубрику “Из уст народа”, де друкував українські народні казки, пісні та оповідання. З історико-етнографічними та фольклористичними розвідками виступали П. Чубинський, М. Номис, О. Маркович, О. Тищинський.

Незважаючи на помітну кількість художніх творів на сторінках “Черниговского листка”, усі вони є фактами бібліографії, а не літературної критики чи історії літератури. П. Куліш надрукував тут два вірша: “Остання пісня” (20 вересня 1861), виконану в дусі фольклорних стилізацій, та “Шуканнє-викликаннє” (15 жовтня 1862), що пізніше в дещо переробленому вигляді включив у збірку “Дзвін” (1893). Можливо, варто вважати цей твір найкращим художнім здобутком “Черниговского листка”. Поет створив об­раз ліричного героя, у якого охололо серце й він тепер живе розумом; він як орел, гордий і самотній; жадає єднання з орлицею, що літає вище за орла. Цей вірш відкривав нові грані Кулішевого поетичного таланту, недарма він не загубився в плині часу і майже через тридцять років був згаданий автором і використаний у його новій збірці.

Ряд творів опублікував у чернігівській газеті О. Кониський: вірші “До вбо­гої” (16 серпня 1861) “Безталанна” (13 травня 1862), оповідання “Беглые” (30 серпня 1861). Але художній талант полтавського автора був невисоким, Л. Глібов як реадактор весь час втручався в його тексти, намагаючись поліп­шити їх. У листах він виправдовувався за виправлення, не забуваючи одноча­сно похвалити письменника, аби зберегти одного з нечисленних своїх спів­робітників. “Оттам, у стихах Ваших (не гнівайтесь, будьте ласкаві) послідні строчки трохи я змінив: хотілось як лучче, бо стихи хороші, – писав Л. Глі­бов до автора 16 жовтня 1861 року. – (…) Коли Вам такі поправки не по ну­тру – напишіть, я буду осторожен”[145].

З власне інформаційних журналістських матеріалів Л. Глібов обирав суго­лосні з своїми власними поглядами статті. “Заметка о г. Остре” (30 червня 1862) М. Александровича нагадувала власний нарис Л.Глібова про Ніжин. Цілком у дусі “Нотаток Простодушного” розповідав у статті “З хроніки од­ного повітового містечка (Нотатки туриста)” І. Андрущенко (6 вересня 1861) про поміщицю-здирницю, яка, відвідуючи хати селян, “як Плюшкін, тягла в комору по одному екземпляру всього, що їй траплялося в скрині дівчини чи жінки: чи сорочка, чи намітка – все одно”.

Проблемам народної освіти, зокрема запровадженню в неї української мови, була присвячена стаття О. Лазаревського (2 липня 1863). З’явившись після Валуєвського циркуляра і заборони діяльності недільних шкіл, вона ар­ґументовано доводила неможливість заборони живої мови, якою розмовляє багатомільйонний народ і успішно створюється література. “Щирий і прави­льний погляд на справу народної освіти, – твердив автор, – не допускає нам вбачати у вживанні малоросійської мови в наших сільських школах та в роз­повсюдженні творів малоросійської словесності між нашим народом ні пога­ного наміру, ні переслідування будь-яких темних обласних інтересів, ні ви­яву своєї солідарності, ні відчуження від рідної сім’ї слов’яноруської”.

Цій же меті захисту освіти українською мовою була присвячена стаття І. Лашнюкова “Чеські народні школи і педагогічний інститут для приготування вчителів народних шкіл у Празі” (28 травня, 4, 11 червня 1863), яка розпові­дала про корисний досвід розв’язання національного питання в Австрії, до складу якої тоді входила Чехія.

Робота авторського колективу допомагала Л. Глібову у його нелегкій справі видання “Черниговского листка”, хоча, як уже мовилося, ця підтримка була нестабільною й ненадійною. Л. Глібов-редактор був таким обережним і поміркованим, вів свою газету так обережно, що вона продовжувала вихо­дити й після Валуєвського циркуляра. Лише арешт народовольця І. Андру­щенка, у якого були виявлені цілком безневинні листи Л. Глібова, відчутно зашкодив репутації редактора й призвів до непередбачуваних наслідків. Міністр внутрішніх справ П. Валуєв у розпорядженні від 10 серпня 1863 року категорично вимагав від губернського начальства відібрати в Л. Глібова право на видання газети. 23 серпня 1863 року редактор змушений дати під­писку про припинення ним тижневика. 30 серпня на квартирі редактора був проведений обшук, що тривав шість годин. І хоча ніякі компрометуючі мате­ріали не були знайдені, міністр освіти з 1 жовтня звільнив Л. Глібова й з по­сади вчителя. Такі покарання були накладені на людину цілком не­винну, якій навіть звинувачення в чому-небудь пред’явлене не було. Залишив­шись без засобів до існування, Л. Глібов виїхав до Ніжина, де жив кілька років на утриманні свого тестя. Після цього в умовах самодержа­вної Росії ні йому, ні комусь іншому здійснити видання українського періо­дичного органу не вдавалося.

“Черниговский листок” завершив перший період історії української журна­лістики. Газета була видатним явищем української провінційної преси свого часу, гідним супутником столичного журналу “Основа”. Тижневик будив за­стояне болото провінції, виносив на суд громадськості важливі проблеми су­спільного життя, був тим дзеркалом, у якому чернігівське громадянство мо­гло бачити свій реалістичний образ. А відтак, творчий досвід Л. Глібова-жу­рналіста потребує свого вивчення як цікава сторінка української духовної культури.

Розділ вісімнадцятий

Репресивні заходи російського уряду проти українського слова й перенесення розвитку української журналістики до Австрії

Історичні умови, що передували Валуєвському циркурярові 1863 року. Зміст цього документа та його наслідки для розвитку української жур­налістики. Історичні передумови Емського указу 1876 року. Зміст указу. Переміщення розвитку української журналістики в Галичину. Стислі висновки

Появі Валуєвського циркуляра, який остаточно законодавчо закріпив забо­рону української журналістики в Росії, передували кілька важливих суспі­льно-політичних чинників.

Першим слід назвати українське відродження, яке розпочалося наприкінці 1850-х років унаслідок загальнополітичного потепління в Росії, пов’язаного з “епохою великих реформ”. Виникнення громад, як протопартійних об’єднань свідомих українців; заснування недільних шкіл для народу з українською мо­вою навчання; активізація творчої діяльності українських письменників і українського книговидавництва; перехід у журналістиці від ненадійних і не­сталих альманахових спроб до справжніх періодичних видань, – усе це стало ознаками того великого процесу, який призвів до бурхливого розвитку наці­ональної самосвідомості, поклав початок перетворенню українського етносу з етног­рафічного матеріалу на свідому своєї гідності й духовної величі історичну націю.

Стаття М. Костомарова “Про викладання малоросійською мовою”, опубліко­вана в п’ятому числі журналу “Основа” в 1862 році в рубриці “Думки півден­норуса”, виявилася максимально актуальною. Вона узагальнювала вже існу­ючий досвід будівництва національної освіти, підсумовувала його перший етап, намічала шляхи дальшого поступального руху. Публіцист пропонував створити для національної освіти міцну методологічну й навчальну базу, по­кінчивши з її стихійним характером. Навчальні книжки українською мовою, яких перед тим не знала Росія, стали цілковитою реальністю. Це викликало жахливий переполох у Росії. Ті російські діячі, які раніше співчували ідеї української освіти (наприклад, у редакції “Московских ведомостей” М. Кат­ков оголосив збирання пожертв для видання українських книжок), раптом усвідомили можливі кінцеві наслідки цього процесу й зайняли протилежні, ворожі щодо українства позиції.

Процес українського відродження загрожував цілісності й неподільності Ро­сії, з погляду імперського мислення він повинен бути негайно зупинений. А відтак, російське громадянство починає схиляти до цього уряд.

У цей час був поданий історичний прецедент могутньої дії відцентрових сил – 11 (23) січня 1863 року в Польщі розпочалося величезне національно-виз­вольне повстання, метою якого була реставрація Польської Речі Посполитої в кордонах 1772 року, тобто до першого розподілу цієї держави, до того часу, коли вона включала в себе й велику кількість українських земель. Повстан­ням були охоплені Царство Польське, Литва, Білорусія, Правобережна Україна. Величезний за територією масив західного й південно-західного краю власне був відірваний від Росії, Польська держава була створена, у Варшаві діяв народний уряд, шляхетську республіку обороняли регулярні й партизанські війська.

Перед Російською імперією постала реальна загроза руйнації чи принаймні прецеденту відторгнення національних окраїн. Вперше за свою імперську іс­торію Росія замість збирання земель постала перед загрозою їх втрати і не прирощення, а скорочення території. Уся військова й дипломатична могут­ність імперії була кинута на придушення повстання. Лише в травні 1864 року Польське повстання було розгромлене Росією за допомогою військ Прусії та Австрії. Одна з найголовніших причин поразки повстання полягала в тому, що воно не було підтримане українським (і білоруським) народом і так і залишилось бунтом шляхетської верхівки. Українське селянство ще дуже до­бре пам’ятало часи польського панування і не спокусилося перспективою відновлення Польської держави, яка ні в національному, ні в соціальному, ні в релігійному плані нічого доброго йому не могла пообіцяти.

Польське повстання було другою причиною репресій російського уряду проти українського руху. Воно засвідчило перед російською громадською думкою, якою могутньою силою володіє будь-який національно-визвольний рух і яку страшну загрозу для імперії становить пробудження національної свідомості в мільйонних масах українського народу.

Особливо лютували слов’янофіли, активно використовуючи для боротьби свою друковану трибуну – газету “Московские ведомости”. На чолі слов’янофільства в цей час стояв російський журналіст і громадський діяч Михайло Никифорович Катков (1818 – 1887). Його ім’я стало одіозним у Ро­сії 1860 – 1880-х років, символом реакції, мракобісся, великодержавного шо­вінізму. У 1850 – 1855 і в 1863 – 1887 роках він редагував газету “Московские ведомости”, яка набула під його керівництвом урядового, дер­жавозахисного характеру, а також у 1856 – 1887 роках – журнал “Русский ве­стник”. Зі сторінок цих видань він і розпочав невтомну боротьбу проти українського національного відродження.

М. Костомаров так згадував в “Автобіографії” літо 1863 року: “Тоді ж підня­лась у “Московских ведомостях” буря проти українського літературного руху, яка торкнулася мене тим більше, що в цій газеті ім’я моє було вистав­лене на глум, як одного із злочинних укладачів задумів, котрі, на думку про­тивників, загрожували небезпекою державному ладові. Пішли в хід слова: сепаратизм і українофільство. Інсинуації давалися переважно з Києва. Я ба­чив ясно, що панове, які толкували про сепаратизм і намагалися сполучити українофільство з польським заколотом, самі того не знали, що повторювали вихватки поляків, яким літературний український рух стояв кісткою в горлі, оскільки він більш за все служив спростуванню польських теорій про те, що Південна Русь – законна власність Польщі, а українська мова є не більш як наріччя польської мови. Думка ця була виражена особливо рельєфно у фран­цузькому творі Владислава Міцкевича, сина знаменитого польського поета Адама, і розгулювала в російських газетах майже в тих самих виразах, у яких виклав її первісно польський патріот, з тією лише різницею, що в наших га­зетах застосовувалось до Росії те, що поляки застосовували до Польщі”[146].

Крім неофіційного шляху – полеміки з опонентами в пресі, яка доходила ча­сто й до використання жанру публічного доносу, – був використаний і офі­ційний шлях безпосередніх доносів на українофілів до політичної поліції. Для Росії це був типовий шлях боротьби з політичними опонентами чи еко­номічними конкурентами. Так, у 1827 році при спробі М. Полєвого реоргані­зувати на нових засадах видання свого журналу “Московский телеграф” і за­початкувати при ньому політичну газету самому шефові жандармів графу О. Х. Бенкендорфу за п’ять днів було подано три великі анонімні листи з до­казами політичної неблагонадійності редактора популярного часопису і шкі­дливості вміщуваних на його сторінках матеріалів. Позитивне рішення про дозвіл М. Полєвому видавати газету, до якого схилявся міністр освіти, було відхилене на вимогу політичної поліції. Аналіз анонімних доносів привів досліднників історії російської журналістики до висновків, що їхнім автором був не хто інший, як відомий письменник і журналіст Ф. В. Булгарін, який видавав тоді єдину в Росії політичну газету “Северная пчела”. У задумі М. Полєвого він побачив загрозу скорочення тиражу свого видання і за допомо­гою прямого анонімного доносу руками уряду усунув конкурента з газетного ринку[147]. Тож чи варто дивуватися, що й у 1863 році російськими журналіс­тами був використаний випробуваний спосіб боротьби: міністру внутрішніх справ Росії П. О. Валуєву була подана спеціальна записка, покликана безпо­середньо звернути його увагу на небезпеку для імперії українського літера­турного руху.

У статті “Українофільство” (першодрук у журналі “Русская старина”, 1881, № 2, с. 319 – 332) М. Костомаров рясно цитує цей документ. Його автор ніби погоджувався, що абсурдно забороняти книгу не за зміст, а за мову. “Але об­ставини, – провадив він далі, – можуть іноді спонукати до виключення з цього загального правила. На уряді лежить відповідальність за спокій і ціліс­ність вітчизни, і тому він цілком позитивно зобов’язаний проти всякого явища – якого б роду воно не було, – що загрожує спокою й цілісності, вжи­вати всі необхідні заходи. Якщо ж буде доведено, що якась мова або наріччя (як у нашому випадку українське) з простого засобу для вираження думки обертають у знаряддя політичних цілей і роблять умовним знаком шкідли­вого напрямку, то уряду залишається зважити: чи є, крім цензурної заборони, якісь інші надійні, достатні, і причому більш зручні, засоби для відвернення зла, і тільки тоді, якщо їх немає, вдатися до заборони”[148]. На думку автора до­носу, навколо української книжки і слова склалася саме така виключна ситу­ація, коли лише абсурдна заборона цілої літератури лише за її мову повинна бути вжита для боротьби із “шкідливим напрямком”.

Лише через багато років було назване ім’я донощика, відоме, безумовно, й М. Костомарову, але не розкрите ним у статті “Українофільство” з етичних міркувань – автор “Записки” був ще живий. Та в 1905 році в журналі “Русское богатство” (№ 1, с. 64 – 104) Сергій Єфремов опублікував статтю “Поза законом: до історії цензури в Росії”, присвячену становищу української літератури в цій державі. Виклавши коротко історію Валуєвського цирку­ляра, він зазначає, що за ним “ясно видна грізна фігура Каткова”[149].

Обурений кампанією проти нього в пресі, М. Костомаров написав велике спростування на звинувачення “Московских ведомостей”, але опублікувати його не зміг – воно не було пропущене цензурою.

“Тоді я звернувся особисто до міністра внутрішніх справ Валуєва, – читаємо в “Автобіографії”, – який призначив мені побачення на своїй дачі на Апте­карському острові і повідомив мені, що хоча думка про написання популяр­них творів по-українськи з метою поширення в народі корисних знань не лише не злочинна, але й похвальна, однак у теперішній час уряд за своїми міркуваннями вважає потрібним призупинити її, щоб не дати підстав злона­міреним людям скористатися для інших цілей і під виглядом дозволеного поширення в народі науково-популярних книг не дати їм можливості поши­рювати злочинні підбурювання до заколотів і безпорядків. Услід за тим я до­відався, що відбулася заборона друкування по-українськи книжок, що мають навчальне значення”[150].

18 липня 1863 року з’явилося за № 364 “по Височайшому повелінню” “таємно” розпорядження міністра внутрішніх справ міністру народної освіти “Про книги, що видаються для народу малоросійським наріччям”. Воно увійшло в історію під назвою “Валуєвський циркуляр (обіжник)”. Його зміст може бути зведений до таких трьох головних положень:

1) Уже давно в пресі йдуть дискусії про можливість існування самостійної української (в оригіналі “малороссийской”. – І. М.) літератури. Останнім часом це питання різко політизувалося. Раніше твори українською мовою були зорієнтовані на освічені верстви Південної Русі, але тепер призначаються для “маси неосвіченої”. Під виглядом поширення освіти ці твори переслідують злочинні політичні за­думи (сепаратизм);

2) У С.-Петербурзі вже збираються пожертви на видання дешевих книжок українською мовою. Цензура відчуває утруднення, адже в усіх без винятку навчальних закладах Росії до використання українська мова не допущена, а питання про її використання для цього викликає обурення в самих малоросів, ба­гато з яких “цілком слушно доводять, що ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може і що наріччя їхнє, використовуване простолюдом, є та ж сама російська мова, тільки попсо­вана впливом на неї Польщі”. Це заявлялося цілком серйозно як поважна наукова істина. Отже, формула цього пункту така: україн­ської мови насправді не існує; її вигадали поляки для реалізації своїх політичних цілей; більша ча­стина українських творів надходить від поляків і служить реалізації їхніх політичних задумів;

3) По цензурному відомству віддавався такий наказ:

· друкувати українською мовою тільки твори художньої літератури;

· заборонити пропускання книжок українською мовою

а) духовного змісту,

б) навчальних,

в) призначених для початкового читання народу.

Дане розпорядження віддавалося як тимчасове, як таке, що має діяти до оста­точного розв’язання в законодавчому порядку питання про навчання грамоті на місцевих наріччях. Але це питання в Росії так ніколи й не розглядалося, а відтак дія тимчасового локального розпорядження нічим не була обмежена, а його наслідки були фатальними для української журналістики й літератури. У цілому вони можуть бути зведені до такого:

1) Це був сигнал для цензури полювати на будь-яку українську книжку. Навіть твори художньої літера­тури, нібито дозволені до друку Валуєвським циркуляром, опинилися під прискіпливою увагою конт­рольних органів. Унаслідок чого одна з десяти художніх книжок дозволялася до друку, як правило, найгірша, здатна швидше скомпрометувати, а не піднести престиж української літератури. Вихід у світ українських книжок катострофічно скоротився. Так, у 1866 році їх не було видано жодної. М. Ко­стомаров у статті “Малорусская литература”, що була опублікована в 1871 році як передмова до українського розділу антології М. Гербеля “Поезія слов’ян: Збірник кращих поетичних творів слов’янських народів у перекладах російських письменників”, описавши успіхи українського слова на початку 1860-х років і його урядову заборону, далі категорично додає: “То було в 1863 році; з тих пір українська література припинила існувати в Росії”[151].

2) Після Валуєвського циркуляра під забороною опинилася українська журналістика в Росії. Найкращий коментар цього наслідку зустрічаємо в згаданій статті С. Єфремова “Поза законом: до исторії цензури в Росії”. Щоправда, критик наводить ці міркування і спостереження після викладу Емського указу 1876 року, але первісна ситуація була закладена саме Валуєвським обіжником, тому думки С. Єфре­мова варто навести саме тут.

Серед наслідків репресивних заходів царизму проти українського слова, пе­реконливо доводить критик, “перше місце за своїм тягарем посідає цілковита заборона будь-яких періодичних органів і видань українською мовою”[152].

Він пропонував “своїм російським товаришам” такий розумовий експери­мент: уявіть собі, що на всьому величезному просторі Росії зникли не лише байки Крилова, твори Пушкіна й Гоголя, Шекспіра й Шіллера, але й усі ро­сійські газети й журнали, усі періодичні видання, включаючи навіть “Московские ведомости”. Ні, підсумовував С. Єфремов, такої картини навіть розвинена уява російського інтеліґента допустити не може. “Без періодичних видань, без газет ми не спроможні уявити собі скільки-небудь культурного суспільства,– підкреслював критик. – (…) Словом, зникнення періодики в уяві російського та й усякого іншого письменника й читача було б рівним приблизно тому, якби час раптом припинив би свою течію, тобто зовсім не­можливим. Але, – вів далі С. Єфремов, – для українців неможливе виявилося не тільки можливим, але й складає цілком звичайне явище. Жодного періо­дичного органу, незважаючи на всі прохання й клопотання, до сих пір не вда­лося отримати; мало того – не дозволяються навіть слабкі натяки на періоди­чні видання”[153].

Під слабкими натяками на періодичність С. Єфремов має на увазі, наприклад, видання книжкової серії або кількатомової поетичної антології. Не дозволяє­ться будь-що, що може викликати читацькі очікування, організувати публіку навколо українського друкованого слова. Така ситуація існує вже на поча­тку ХХ століття.

Замість відміни тимчасового Валуєвського циркуляру українство в Росії до­чекалося від царського уряду вже постійної заборони українського слова. 30 травня 1876 року російським імператором Олександром ІІ Визволителем у німецькому місті Емсі був підписаний документ, який ще далі посилив ре­пресії проти української духовної культури і ввійшов в історію під назвою “Емського указу”.

Як і у випадку з Валуєвським циркуляром, підписанню Емського указу пре­дувало пожвавлення українського культурного руху, центр якого перемісти­вся з С.-Петербурґа в Київ. У 1869 – 1870 роках була здійснена знаменита ет­нографічна експедиція Павла Чубинського, матеріали якої оброблялись і друкувались кілька наступних років. 1872 року в Києві було відкрите Пів­денно-західне відділення Імператорського російського географічного товари­ства, яке розгорнуло систематичні дослідження краю і стало праобразом української академії наук. У Києві того часу в “Громаді”, що нараховувала коло ста членів, зосередилися видатні наукові сили: В. Антонович, М. Дра­гоманов, І. Білик, П. Житецький, К. Михальчук, О. Русов, П. Чубинський, Б. Кістяківський та ін. Поруч з ними працювали митці: М. Лисенко, М. Стари­цький, І. Нечуй-Левицький, через брата з київськими громадівцями був зв’язаний і Панас Мирний. Цей колектив на цілком законних засадах розгор­нув дослідження з історії літератури й мови, фольклористики, етнографії, відбувалися цілком легальні зібрання, на яких обговорювалися наслідки нау­кової праці, читалися літературні твори, знову пробивала собі дорогу україн­ська книга.

От у цей момент по українському відродженню знову було завдано нищів­ного удару. Як і в 1863 році, не обійшлося без ганебного доносу до політич­ної поліції. На цей раз його автором виступив Михайло Юзефович (1802 – 1889), відомий ініціатор слідства в справі Кирило-Мефодіївського братства в 1847 році, українофоб і великоросійський шовініст. Не дивно, зрештою, що така людина на теренах Києва займала високі урядові посади: він працював куратором Київської шкільної округи (1846 – 1858) , головою Київської архе­ографічної комісії (1857 – 1889). Це зобов’язувало його бути в курсі всіх культурних справ. Він і виступив ініціатором антиукраїнського указу 1876 року, тому його іноді ще називають “законом Юзефовича”.

За доносом М. Юзефовича в Петербурзі була скликана надзвичайна комісія “для пресечения украинофильской деятельности” за участю міністра внутрі­шніх справ, міністра народної освіти, оберпрокурора Синоду, головного на­чальника ІІІ відділу і самого М. Юзефовича. На підставі записки М. Юзефо­вича, тобто самого доносу, ця комісія підготувала Емський указ.

Це був дуже конкретний документ, який містив лише розпорядчу частину, аргументаційної преамбули, як-от у Валуєвському циркулярі, в ньому не було. Уряд Росії вже вважав зайвим теоретично обґрунтовувати придушення українського слова відсутністю української мови чи інтригами поляків. У те­ксті указу містилася лише сама постанова, стисла й афористична; тому її до­цільно навести цілком. Отже, Емський указ оголошував:

“1. Не допускати ввезення в межі імперії без особливого дозволу головного управління в справах друку будь-яких книг і брошур, що видаються україн­ським наріччям.

2. Друкування й видання в імперії оригінальних творів і перекладів тим же наріччям заборонити, за ви­нятком лише:

а) історичних документів і пам’яток і

б) творів красного письменства,

але з тим, щоб при друкуванні історичних пам’яток безумовно утримувався правопис першоджерел; у творах же красного письменства не було допущено ніяких відступів від загальноприйнятого росій­ського напрямку і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давався не інакше, як пі­сля розгляду в головному управлінні в справах друку, – і

3. Заборонити різні сценічні вистави і читання українською мовою, а також друкування нею ж тексту до музичних нот”[154].

Проаналізуємо коротко зміст Емського указу. Другий його пункт, власне, ду­блював Валуєвський циркуляр, дозволяв до друку твори худождньої літера­тури і передбачав можливість друкування історичних пам’яток. На відміну від Валуєвського циркуляру, який надавав можливість місцевим цензурним комітетам дозволяти до друку українські книжки, Емський указ визнавав це право лише за головним управлінням у справах друку, тобто столичною цен­зурою. За цим законом роман Панаса Мирного та Івана Білика “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, завершений наприкінці 1875 року і тоді ж схвалений до друку київським цензором, так і не зміг бути опублікованим у Росії. Поява Емського указу зробила дозвіл київської цензури враз недійсним, а пройти петербурзьку цензуру авторам навіть не уявлялося можливим. Тому рукопис роману помандрував за кордон, у вільну українську друкарню М. Драгома­нова.

Перший пункт Емського указу знищував комунікаційний канал підросійсь­ких українців з Галичиною та іншими зарубіжними центрами української культури. На цей час уже склався цілком позитивний досвід співпраці укра­їнських діячів з Росії з їхніми закордонними братами, внаслідок розвитку на­родовського руху й народовської журналістики вироблялося й усталювалося уявлення про всеукраїнську етнічну й культурну єдність. Галичина перетво­рилася (в значній мірі зусиллями російського уряду) на столицю українсь­кої журналістики й літератури. Там видавалися українські газети й журнали, друкувалися книжки, в тому числі й авторів з підросійської України. Тому в Емському указі і з’являвився пункт про заборну ввозити українську друко­вану продукцію із-за кордону в Росію, що поширювався й на передплату пері­одичних видань.

Третім пунктом указу знищувався іще не народжений український театр, українське слово взагалі виносилося за межі публічного вжитку. Згідно з цим пунктом, воно не могло звучати в університетських аудиторіях, буди викори­стане для виголошення доповідей на наукових конференціях чи виступів на урочистих зборах з нагоди ювілеїв українських же письменників. За ілюстра­цію здійснення російськими урядовцями цього пункту може правити забо­рона вже в 1903 році виголошувати промови українською мовою на відкритті пам’ятника І. Котляревсь-кому в Полтаві.

“Закон Юзефовича”, таким чином, наклав на українське слово в Росії такі жахливі кайдани, у яких воно заледве чи могло животіти. Задум російського уряду був цілком очевидним: призвести до цілковитої духовної непритомно­сті великий слов’янський народ, асимілювати його з росіянами і за рахунок його примножити могутність імперії і використати поросійщених українців для обрусіння більш етнічно віддалених національних окраїн.

До Емського указу наступний російський імператор Олександр ІІІ 8 жовтня 1881 року вніс незначні доповнення, які робили умови існування українсь­кого слова взагалі нестерпними, виносили його поза рамки виживання. Ще раніше, на початку ХУІІІ століття, українська мова була заборонена до вжи­вання при богослужінні в православній церкві, нею також не дозволялося чи­тати проповіді[155]. Історія не засвідчила фактів протесту проти дискримінацій­них дій російського уряду, спрямованих на придушення українського слова, російських письменників, митців чи політичних діячів.

Від часу припинення “Основи” усі спроби українців мати своє періодичне видання українською мовою визнавалися в Росії “не подлежащими удовлет­ворению”. До 1905 року на теренах величезної Російської імперії, де прожи­ває основна маса українців, не існувало жодного українського періодичного видання. Лишалася тільки можливість для проукраїнськи налаштованих ро­сійських журналів і газет, як-от: “Киевский телеграф”, “Киевская старина”, чи видання знову ж таки альманахової журналістики (“Степ”, “Складка” тощо) українською мовою.

Збереження в цих умовах українцями своєї мови й національної тотожності, їхня здібність у ХХ столітті до боротьби за свою державну незалежність, яка завершилася в 1991 році створенням Української держави мусить розгляда­тися як історичне чудо, тобто подія, пояснити яку звичайними причиново-на­слідковими зв’язками проблематично.

В умовах тотальної заборони українського слова, крізь “ніч бездержавності”[156] український народ проніс непереможне прагнення залишитися самим собою. У 1882 році в Росії виникає український театр, тривалий час пересувний, без­притульний. Але він сконденсував у собі мистецьку енерґію українського на­роду, відіграв роль каталізатора національного пробудження. Репресивні за­ходи російського уряду не припинили українського книговидання, розвитку української літератури. Національне духовне життя невпинно шукало спосо­бів реалізації.

Показові з цього погляду свідчення, наведені М. В. Лисенком у листі до Б. С. Познанського від 19 лютого 1887 року. “Мав наш чоловік розмову з цензором в Глав[ном] упра[влении] по дел[ам] печати, і той казав в припадку жорсто­кої щирості, що в той, каже, час, коли ми порішили з українським письменст­вом цілком покінчити, ми, каже, завалені масою творів на українській мові і наукових, і літературних, й драматичних, і навіть учебників. Де настирли­вість якась уперта береться у їх, коли ми однаково чекаємо на заборону?”[157] Та вжити нових заходів до заборони українського слова російський уряд не на­важився. Витіснивши українську мову з офіційного життя, поставивши її “поза законом”, як влучно висловився С. Єфремов, російські державники га­дали, що покінчили з нею остаточно. Але українська мова виявилася незни­щенною, засвідчила унікальну здібність до виживання. Провівши майже пів­століття практично “в підпіллі”, вона дожила до того часу, коли була леґалі­зована. “Революція 1905 р. змела укази 1876 і 1881 рр., – відзначає з цього приводу Юрій Шевельов. – Однак, вельми показово, що вони ніколи не були скасовані офіційно і, з чисто правничого погляду, могли бути застосовані й пізніше”[158].

Але ці процеси виходять далеко за межі першого періоду історії української журналістики, якому привсячено дану книжку, і стануть передметом висвіт­лення у наступних частинах цього дослідження. У межах поставлених за­вдань нам необхідно вказати на ті причини, які призвели до переміщення центру розвитку української журналістики в Галичину й до початку нового періоду її історії, який умовно можна назвати “Австрійсько-українським”.

Перший же, Російсько-український, період, крім зазначених принагідно його рис, характеризується такими провідними ознаками:

1) Українська журналістика в цей час проходить період становлення, яке може бути вербалізоване у формулі: від журналістики в Україні до української журналістики. Хронологічно цей етап має виразні чотири складові:

а) львівська журналістика кінця ХVІІІ – початку ХІХ століть французькою, німецькою й польською мовами, що лише територіально (але не інформаційно) нележить Україні;

б) харківська журналістика 1810 – 1820-х років, що створюється російською мовою, але з окремими вкрапленнями українських творів;

в) альманахова журіналістика 1830 – 1840-х років, що пройшла шлях від універсальності до галузевої (літературної) спеціалізації, від переважно російських до власне українських за мовою й духом видань;

г) журналістика кінця 1850 – початку 1860-х років як синтез розмаїтих пошуків попередніх періодів і взірець поєд­нання публіцистичної активності й гостроти, наукової глибини й досконалості, художньої доверше­ності та активного використання української мови в журнальній практиці.

2) Українська журналістика в системі суспільної свідомості розглядалася як важливе (а, може, й голо­вне) завдання в духовній праці національної інтеліґенції, тут працювали найвидатніші українські діячі літератури й науки, неможливо назвати якогось автора, який би в той чи інший спосіб не взяв участь у реалізації певних журнальних проектів;

3) Українська журналістика з’являється не скільки з інформаційних, скільки з літературних потреб українського громадянства, яке вбачало в літературі спосіб виховання національної свідомості в позбавленому державності народі, покладало на літературу націобудівну функцію. Звідси велика кількість в даному періоді літературних альманахів та журналів і зовсім незначна кількість власне ініформаційних видань. До того ж видаються вони іншими мовами. Це вказує на слабкорозвиненість українського суспільства, відсутність у ньому читацьких інтересів до україномовної інформації за наявності можливості задовольняти інформаційні потреби іншими мовами.

4) Як тільки з’явився журнал “Основа”, який втілив мрії українських діячів мати свій часопис і водночас засвідчив можливості свідомого українства створити співмірне із досягненнями доби періодичне ви­дання, що стало в обороні українства перед громадською думкою Росії, розвиток української журна­лістики було штучно зупинено репресивними заходами російського уряду; цей крок унеможливив дальший розвиток української журналістики в Російській державі; центром її творення стає Австрія.

ТОМ ДРУГИЙ