Розділ тринадцятий
“Южный русский сборник” А. Метлинського
Біографія видавця. Загальна характеристика альманаху. Добірки віршів М. Петренка й А. Могили. Поема С. Александрова “Вовкулака”. Поеми А. Макаровського “Наталя, або Дві долі разом” та “Герасько, або Талан і в неволі”. Драма Г. Квітки “Щира любов, або Милий дорогше щастя”. Значення альманаху
Цей альманах був останнім проявом діяльності Харківської школи романтиків. Він вийшов з університетської друкарні вже тоді, коли не було між живими В. Каразіна й Г. Квітки, коли з міста виїхали М. Костомаров, І. Срезневський, І. Петров, О. Корсун, І. Бецький, коли культурне життя в місті завмерло на довгі роки й воно втратило значення столиці творення української літератури. Видавцем альманаху виступив Амвросій Лук’янович Метлинський.
На час виходу альманаху він був професором російської словесності Харківського університету. Народився А. Метлинський 1814 року в дворянській родині Гадяцького повіту на Полтавщині. У 1835 році закінчив Харківський університет, 1843 року захистив у ньому магістерську дисертацію “Про сутність цивілізації та значення її елементів” і зайняв посаду професора. У 1849 році захистив докторську дисертацію “Погляд на історичний розвиток теорії прози і поезії”. У 1849 – 1854 роках він працював ординарним професором Київського університету, у 1854 – 1858 роках – знову професором Харківського університету. Далі вийшов у відставку, подорожував, жив у Женеві, Сімферополі, Ялті, де й помер 1870 року.
Він був провідним діячем Харківської школи романтиків, серед учасників якої було не так і багато тих, що мали видані свої твори окремими книжками. Він же видав у 1839 році збірку своїх віршів “Думки і пісні та ще дещо”, яку високо цінував Т. Шевченко. У листі до свого харківського знайомого П. М. Корольова від 18 листопада 1842 року Т. Шевченко писав з Петербурґа: “Поклоніться, будьте ласкаві, Метлинському, спасеть його Бог за його “Думки і ще дещо”, тіль і полегкості, що вони”[105]. А. Метлинський виступав під літературним псевдонімом “А. Могила”. Він глибоко знав українську мову, вона була для нього рідною, він володів нею з дитинства, а не опановував у зрілому віці з науковою чи літературною метою, як те робили його великі ровесники І. Срезневський і М. Костомаров.
В українській культурі А. Метлинський відомий не лише як упорядник “Южного русского сборника”, але ще й як видавець книжки Л. Боровиковського “Байки і прибаютки”, яку видав у Києві 1852 року з своєю передмовою, та фольклорним збірником “Народные южнорусские песни”, що вийшли в Києві 1854 року. Авторитет А. Метлинського був закритий радянською наукою віднесенням його до пасивного (реакційного) романтизму. Але таке чорно-біле бачення літературного процесу, що заґрунтоване в марксистській концепції класової боротьби, нічого спільного не має з справжньою картиною літературного життя й було відкинуте вже наприкінці радянської доби[106]. Сьогодні наспіла пора повернутися до постаті А. Метлинсь-кого, вивчити його літературну, наукову й фольклористичну діяльність. Там є багато цікавого й корисного. Залишив помітний слід цей діяч і в галузі журналістики як видавець останнього альманаху харківських романтиків.
Видання “Южного русского сборника” в 1848 році слід розглядати як подвиг А. Метлинсь-кого. Після розправи російського царизму з учасниками Кирило-Мефодіївського братства настав “великий, десятилітній антракт в історії нашого духовного розвою” (І. Франко). А. Метлинський на самому початку цього антракту заявив від імені українських діячів: “Ми не знищені, ми є!” Тоді, коли були заборонені твори Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, А. Метлинський видав нову українську книжку. Високу оцінку їй дав Іван Франко. “Після траґедії Шевченка і кирило-мефодіївців 1847 р. в українскій літературі запанувало майже десятирічне мовчання, – писав він. – Кращі письменники відбували заслання, багато з них розгубили свою первісну сміливість, решту ж на мовчання прирекла цензура. Єдиним видатним явищем цього періоду є “Южный русский сборник” Метлинського, вихід якого аж на п’ять років затримала цензура”[107]. Альманах складався з п’яти частин, які продавалися як окремо, так і переплетені в одну книжку. Це було, власне, п’ять книжок, зібраних під одну обкладинку. Кожна книжка містила великий літературний твір, що й уможливлювало її окреме самостійне існування.
Перша частина відкривалася передмовою, у якій підводилася теоретична база під потребу цього видання. А. Метлинський як фахівець викладав історію фольклористичної праці в Росії. “Після цього, – завершав він свій виклад, – стало зрозуміло всім, що нікчемні розмови про самобутність і народність без вивчення її окремих сторін і деталей, і що ціле сильне й багате своїми частинами, а частини живуть і цвітуть тільки при своєму цілому, і що, поважаючи єв-ропейську просвіту і відчуваючи любов до людства в цілому, не слід, однак, забувати ні себе самих, ні свого народу, ні сім’ї, ні батьківщини, якими обумовлюється коло й спосіб наших дій” (с. 7). Далі А. Метлинський розмістив статтю “Правопис малоросійської мови або наріччя”, де запропонував свій спосіб писемної передачі української мови. Далеко не все було прийнято в подальшому розвитку, але без врахування цієї праці не може бути створена історія українського правопису.
Першу книжку “Южного русского сборника” склали дві великі добірки ліричних віршів: “Думи та співи” Михайла Петренка та “Думки і пісні” самого упорядника. У добірці А. Мет-линського, крім чотирьох його нових романтичних віршів, був опублікований чеською мовою його вірш “Козацька смерть”, переклад якого належав відомому чеському поетові Ладиславу Челаковському. Це було нове в історії української альманахової журналістики. Публікація перекладу вірша свідчила про зростання авторитету української літератури, яка набувала популярності в слов’янському світі, завойовувала авторитет. Саме це демонстрував А. Метли-нський, друкуючи цей переклад.
Добірка віршів М. Петренка відзначалася тим, що тут було опубліковано практично всю його відому спадщину, усього сімнадцять віршів з дев’ятнадцяти, які дійшли досьогодні. Крім передруку вже відомого з альманаху “Сніп” класичного вірша “Небо”, тут уперше побачив світ ліричний цикл “Слов’янськ”, сповнений автобіографічними мотивами – вияв глибокої любові поета до рідного краю. Інші вірші доповнювали вже відомий образ романтичного героя, самотнього, високого в своїх почуттях і думках, пройнятого сумом, світовою скорботою, але глибоко індивідуального у виявах свого болю і туги.
Твори А. Метлинського й М. Петренка відривали українську літературу від бурлескної традиції, ще живої котляревщини, спроваджували її в світ романтичних героїв та уявлень. Це був новий ступінь розвитку української словесності.
У другій частині “Сборника” була опублікована велика поема Стефана Александрова “Вовкулака, українське повір’я: Оповідання у віршах”. Починалася вона оглядом української літератури:
Як Котляревський у Полтаві
Енейду гарно написав;
Тоді, із щирості к тій справі,
І з нас писати дехто став.
У Харкові Основ’яненко
“Патрет салдацький” змалював;
“Марусю” ж нарядив гарненько
Так, що я зроду не видав.
Іще про “Пана та Собаку”
Зложив Артемовський-Гулак;
Співав Могила про козаків,
Бо то є щирий наш земляк.
А Корсуна взяла охота
Український зв’язати “Сніп”;
Пішла тоді усім робота:
В’язав його всяк чоловік.
Як вийшло дещо із печаті;
То всі ми раді так були,
Як муха та сметані в хаті,
Очаків наче добули [кн. 2, с. 5 – 6].
Ці приклади надихнули й автора, С. Александрова, потрудитися для української словесності й він створив поему “Вовкулака”. Як бачимо з наведеного вступу, який може правити за досить докладний виклад історії початкового періоду української словесності, авторові не вдалося уникнути бурлеску, але й не вдалося цілком лишитися в його межах.
Для поеми обраний розгорнутий сюжет, узятий з народних демонологічних оповідань. Героя “українського повір’я” Володька запрошено порядкувати на весіллі в сусідів, давати усьому лад і чинити по предковічному закону. Він відмовляється запросити на весілля Параску Колпаківну, бо про неї йде слава, нібито вона з відьомського роду. Параска сприйняла це як страшну образу. Такою ж є її помста: вона перекидає Володька на вовкулаку. Але Бог зглянувся на Володимирові страждання і через якийсь час повернув йому людську подобу.
Це віршоване оповідання мало стрімкий сюжет, було наповнене багатьма колоритними персонажами, з етнографічною точністю відтворювало українське весілля, але поруч з цим бурлескним матеріалом використовувало романтичний фольклорний мотив – метаморфоз; ві-дображало не лише комічні, але й драматичні боки життя. Цей твір був усе ж таки не топтан-ням на місці, не рухом у руслі вже відкритої й відпрацьованої традиції, а просуванням уперед, до нових тем, стилів, бачення дійсності і завдань української літератури. Це був типовий твір епохи боротьби (а, можливо, й мирного співіснування) котляревщини й романтизму.
Третя частина “Южного русского сборника” містила поему Михайла Макаровського “Наталя, або Дві долі разом”. В основі її сюжету – історія кохання й одруження Панаса й Наталі, типових представників української патріархальної дійсності. Панас – парубок із заможного чумацького роду. Наталя – удовівна, біднячка. Вважають, що її батько загинув на війні з турками. Але насправді він не загинув, а потрапив у полон. Йому присвячено другу сюжетну лінію поеми. Підготувавши втечу, він щасливо дістався на батьківщину і з’явився в селі саме на доньчине весілля.
Від традиції тут була схильність до етнографічних описів; новаторськими виглядали епічний спокій оповіді, відсутність у сюжеті образу оповідача, наявність наділеного абсолютним знанням автора, драматична напруженість батькової сюжетної лінії.
Через кілька років Пантелеймон Куліш у праці “Обзор украинской словесності”, що друкувалася на сторінках журналу “Основа” в 1861 році, розкритикувавши твори М. Гоголя за помилки у відтворенні українського життя, як на взірець етнографічної правильності й точності вказав саме на поему М. Макаровського “Наталя, або Дві долі разом”. Критик справедливо вказав на подібність ситуацій у даній поемі й у повісті М. Гоголя “Сорочинський ярмарок”, підкресливши, зрозуміло, при значно меншому таланті М. Макаровського, його глибше знання українських звичаїв, звичаєвого права й морального світу українського народу.
Четверта частина альманаху містила “повість у віршах” того ж М. Макаровського “Гарасько, або Талан і в неволі”. Попри легковажний заголовок, що налаштовував на бурлескні очікування, це була дуже поважна романтична поема.
Її головний герой Герасим був сином заможних батьків, які, однак, замість подарувати йому сите й спокійне життя, відправили його задля науки на заробітки. Наш герой пішов на південь і найнявся на корабель до грецького купця. Під час подорожі за товаром судно попало в шторм і затонуло, Герасим врятувався чудом, випливши на кавказький берег, де потрапив у полон до черкеса Гамана. Тяжким було життя бранця, але в нього закохалася сестра господаря Меріме. Коханці замислили втечу, у здійсненні задуму їм допоміг грек Фока, який на своєму кораблі довіз їх до Таганрога. Він виявився для молодих справжнім покровителем: подарував молодим житловий будинок і крам, аби Герасим зміг розпочати свою купецьку справу. Молодому купцеві таланило в торгівлі, він швидко розбагатів, достойно віддячив Фоці, забрав до себе батька й матір.
Поема була написана досить вправним чотиристопним ямбом, запозиченим М. Макаровським від “Енеїди” І. Котляревського, з гнучкою передачею прямої мови, описом карколомних подій. Щасливу долю героя автор витлумачував як винагороду за терпіння, слухняність, життя в злагоді з людським і Божим законом.
Творчість М. Макаровського – забутого нині поета – була дальшим кроком в розвитку української літератури, являла собою її цікаву, оригінальну сторінку. Вона теж потребує сьогодні уваги й повноцінного аналізу в контексті розвою національної духовності. Народившись у Гадячі, М. Макаровський здобув освіту в Полтавській духовній семінарії, після чого працював учителем у Гадяцькому повітовому училищі саме тоді, коли в ньому вчився А. Метлинський. На час виходу “Южного русского сборника” М. Макаровського вже не було між живими (роки його життя: 1783 – 1846). Публікація двох його поем, написаних в останні роки життя – перша в 1844, друга в 1846, - стала знаком подяки від учня вчителеві, сприяла появі в українській літературі нового імені. Важко сьогодні робити більш-менш вірогідні припущення про те, чи взагалі були б збережені для читача поеми М. Макаровського (як до речі й С. Александрова), якби не їх публікація в альманасі А. Метлинського.
У кінцевій, п’ятій книзі “Южного русского сборника” друкувалася драма Грицька Основ’яненка (Григорія Квітки) “Щира любов, або Милий дорогше щастя: драма, виложена з бувальщини”. Це призабута драма Г. Квітки, затьмарена славою його комедій “Шельменко-денщик” і “Сватання на Гончарівці”, які й сьогодні живуть активним сценічним життя. Про “Щиру любов” цього не скажеш. Але саме ця драма відповідала естетичній програмі автора “Марусі”, тобто його настанові на творення поважної, здатної зачіпати найглибші людські почуття української літератури.
З драматургічних творів Г. Квітки “Щира любов” найближче стоїть до ідеалу сентименталізму, насичена властивим цьому напрямку мелодраматизмом. Дія п’єси відбувається на знаменитій Гончарівці в 1770 році. Між українкою Галочкою, донькою Харківського обивателя Таранця, і росіянином, офіцером Зоріним спалахує глибоке кохання. Зорін з великою повагою поставився до коханої та її сім’ї, він навіть у думках не має наміру зробити її наложницею, а пропонує їй шлюб. Але Галочка, розуміючи, що шлюб з простолюдинкою зав’яже світ дворянинові, її коханому, відмовляється стати його дружиною. Прийнявши це рішення, вона стійко дотримується його, не дається на умовляння Зоріна. З туги за коханим Галочка помирає. Але вона все зробила, щоб бачити його щасливим: так слід розуміти другий заголовок твору – “Милий дорогше щастя”. Сюжет давав можливість на повну силу розгорнути Квітчин талант сентименталіста, майстра зворушливих ситуацій і монологів, здатного розчулити й найбільш суворого читача. У відповідності до зображуваного предмета будувалися й мовні партії п’єси: російський офіцер розмовляв російською мовою, решта героїв, що представляли середовище харківських городян, висловлювалися по-українськи.
Публікація твору небіжчика Квітки, який однозначно сприймався освіченим громадянством як класик української літератури, підносила престиж збірника. У всіх джерелах з історії української журналістики відзначено й таку властивість альманаху як наведення біографічних довідок про кожного з авторів. Ті довідки були короткими, але для деяких авторів (Ст. Александрова, М. Макаровського) вони залишилися єдиним біографічним джерелом. Продуктивним був і сам принцип подачі інформації про авторів. Біографічні довідки свідчили, що в читачів української словесності вже з’явився професійний інтерес до її творців. Раніше ними ніхто не цікавився. Тепер виникла потреба в знайомстві з авторами.
У цілому ж “Южный русский сборник” став видатним явищем в українській культурі. Це була товста, поважна українська книжка, що демонструвала рух української літератури до серйозних тем, стильового вдосконалення, нової культури видання. Альманах закріпив потяг до спеціалізації, він не містив фольклорних записів, наукових статей, джерел з історії, а мав виключно літературний характер, будувався як художня книжка для читання з невеличкими довідками про авторів. Він мав якоюсь мірою підсумковий характер, був покликаний зберегти для нащадків твори тих письменників, яких уже не було між живими (Г. Квітка помер 1843, а С. Александров і М. Макаровський – 1846 року) і самі вони вже не могли потурбуватися про опублікування свого доробку. З усіх боків альманах свідчив про зрілість української літератури, був фактом самого її існування в період першого удару, завданого їй російським царизмом.
Частина четверта