Українська альманахова журналістика 1830 – 1840-х років
Розділ восьмий
Харківська школа романтиків і початки її видавничої діяльності
Формування Харківської школи романтиків. Ізмаїл Срезневський та його гурток. Естетична програма харківських романтиків. “Украинский альманах” як утілення цієї програми: засади, автори, твори.
На рубежі 1825 і 1826 року в Росії розпочалася нова епоха, зміст якої визначався страхом царського уряду перед можливими новими повстаннями. Було зроблено все, аби придушити в країні вільну думку, творчу свободу, які негайно породжували в свідомості людини заперечення соціального довкілля.
Прийнятий у 1826 році новий “Цензурний устав” наклав важкі кайдани на будь-яку розумову діяльність. Людина, яка б наважилася створювати періодичне видання, повинна була пройти спеціальну перевірку цензурного комітету з поданням до нього програми видання, своїх попередніх творів, а також (навіть!) послужного списку та інших документів, що засвідчували ревне виконання особою її посадових обов’язків. У різних параграфах уставу заборонялися твори, де прямо або опосередковано засуджувався монархічний спосіб правління; твори, у яких послаблювалося або піддавалося сумнівам святе учення; твори, у яких містилися роздуми про державне управління без згоди того міністерства, що до його предмета діяльності торкалися роздуми. Заборонялася вся логічна й філософська література, окрім навчальних книг для юнацтва, як така, що “наповнена безплідними й пагубними мудруваннями новітніх часів”[56]. Недарма цей устав дістав назву “чавунного”.
Кількість охочих видавати періодичні видання в Росії різко скоротилася, а в провінції вони зовсім зникли. Та знищити цілком духовне життя ще нікому не вдавалося, бо воно є об’єктивною функцією суспільства. Потреба людини думати, висловлювати свої уявлення, пізнавати світ за допомогою художніх образів і логічних категорій призвела до пошуку нового типу друкованих видань. Так в Україні народжується альманахова журналістика. Місцем її зародження став усе той же університетський Харків, де традиційно концентрувалася талановита молодь з усього півдня Росії.
У тому ж сумно відомому 1826 році на етико-політичне відділення Харківського університету вступають разом з Ізмаїлом Срезневським чотири його давні товариші, знайомі ще з приватного пансіону Г. М. Коваленка: І. В. Розковшенко, О. Г. Шпигоцький та брати О. С. та Ф. С. Євецькі. Усі вони виявилися людьми обдарованими, енергійними, мали потяг до літературної й наукової праці і склали те середовище, той літературно-науковий осередок, у якому заклалися паростки літературного руху, що був пізніше кваліфікований як Харківська школа романтиків.
На час вступу до університету І. Срезневському було лише 14 років. В історії цього вищого навчального закладу він так і залишився явищем унікальним – наймолодшим студентом, що вчився в ньому за весь час його існування. Однокурсники І. Срезневського були, очевидно, старшими за нього. І. Розковшенко народився в 1809 році, роки народження братів Євецьких та О. Шпигоцького й досі лишаються невідомими. Та цілком очевидно, що на терени культури в Харкові виходить нове покоління, відмінне від діячів 1790 – 1793 років народження, яке ініціювало харківську журналістику 1810 – 1820-х років. За мірою обдарованості, внутрішньої культури, підкріпленими родинними традиціями, лідерство серед однодумців захопив І. Срезневський. Тому в історію української культури це товариство увійшло як гурток І. Срезневського. До гуртка примикав і І. О. Джунковський – людина широкої ерудиції, але позбавлена літературного хисту. Про його участь у зібраннях пізніше згадував І. Срезневський, відгукуючись про свого товариша з незмінною повагою й прихильністю.
Під час навчання в університеті (1826 – 1829) гурток лишається “річчю в собі”, ніяких зовнішніх ознак його діяльності не помітно, зібрання проходять як дружні зустрічі без офіційних протоколів чи якихось інших нотаток. Очевидно, всі сили учасники витрачають на навчання і в мінімальний термін (він тоді складав три роки) закінчують університет. Двоє з них – О. Шпигоцький та О. Євецький виїздять з Харкова в пошуках місця праці. З цього часу між друзями зав’язується листування. Воно й стає важливим джерелом відомостей для їх характеристики.
“Приглядаючись до листування між собою друзів Срезневського, – писав глибокий знавець Харківської школи романтиків Агапій Шамрай, – можемо напевне сказати, що це в значній мірі типовий провінціальний гурток, що не творить нової літературної теорії, не вносить нових свіжих ідей безпосередньо, а популяризує впливи, навіяні, так би мовити, в “отображенном” читацькому сприйнятті, ділиться враженнями від прочитаного, переживає з великою емоціональністю новини літератури і т. д.”[57].
Цей суворий присуд є вочевидь справедливим і опосередковано підтверджується відсутністю зовнішніх ознак діяльності гуртка – юнакам ще просто ні з чим виходити на люди. Та при цьому слід мати на увазі, що вчорашні студенти не припиняли інтенсивної праці над собою, продовжували самоосвіту, внаслідок чого стрімко еволюціонували і згодом здобули можливість продукування свіжих наукових ідей і написання оригінальних літературних творів.
Гурток І. Срезневського міцніє внутрішнім духовних зростанням його старих учасників і притоком нових свіжих сил. У 1830-х роках на довший чи коротший час до гуртка примикають А. Хиждеу, М. І. Костомаров, А. Л. Метлинський, В. В. Пассек, І. М. Петров, О. О. Корсун, І. Є. Бецький. Цілком справедливо говорити, що гурток об’єднав усіх, хто хотів виявити себе на терені літератури й науки, прагнув прислужитися своєю працею духовному розвитку рідного краю.
Красномовні свідчення про місце І. Срезневського в Харкові 1830-х років залишив М. Костомаров в “Автобіографії”, створеній на схилі віку (1875 – основний текст, 1876, 1877, 1881 – доповнення). Розповідаючи про харківський період свого життя, знаменитий історик згадує про саму особу І. Срезневського з неодмінним захопленням, не викликає сумніву його авторитет і той вплив, який він (як колись і його батько) справляв на харківське освічене громадянство.
Через посередництво А. Л. Метлинського “я познайомився з видавцем “Запорожской Старины” Ізмаїлом Івановичем Срезневським, що тоді вже дістав посаду ад’юнкт-професора зі статистики в університеті, – згадував М. Костомаров і далі відзначав: – Знайомство це справило надовго на мене сильний вплив. Ізмаїл Іванович, у той час хоча ще й дуже молода людина, був глибоко начитаним, прикметно розумним і мав великий жар і охоту до наукової праці. Я став часто відвідувати його, і дім його зробився для мене улюбленим місцем відпочинку й обміну думками. […] Взагалі зближення моє з цією людиною сильно сприяло моєму прагненню до вивчення малоруської народності”[58].
І. Срезневський підтримав М. Костомарова в його намірах писати українські художні твори і всіляко заохочував майбутнього науковця до праці на цьому шляху. М. Костомаров розповідає, що перші його вірші, пізніше зібрані в збірку “Украинские баллады”, викликали несхвальні відгуки. “Коли я намагався читати мої твори знайомим малоросам, – згадував видатний історик, – колишнім своїм товаришам, то зустрів дуже несхвальні відгуки; одні сміялися над моїм малознанням і вказували мені на похибки, інші піднімали на сміх саму ідею писати малоросійською мовою. […] Я не піддавався нічому і, навпаки, захоплення більше й більше оволодівало мною”[59]. Через якийсь час була написана історична траґедія “Сава Чалий”. На захист молодого українського письменника Ієремії Галки (саме такий псевдонім узяв собі М. Костомаров) піднявся його старший товариш. “Коли я прочитав свого “Саву Чалого” І. І. Срезневському в присутності кількох знайомих малоросів, – свідчить “Автобіографія”, – він дуже похвалив мій твір, а інші знаходили в ньому різні помилки”[60].
Зі спогадів М. Костомарова видно, яку вагому роль відігравав І. Срезневський у культурних колах Харкова. Для автора мемуарного твору й через сорок років лишаються очевидними і вплив на нього І. Срезневського, і заохочення з його боку вивчати український народ, і моральна підтримка практичних кроків на шляху української художньої творчості. І. Срезневський і справді опинився в Харкові на чолі наукового і літературного руху. Слід гадати, що окрім відомих діячів, котрі залишили свій слід в історії, існувала ще певна кількість осіб, пасивних щодо творчої чи видавничої діяльності, а це робило вплив Харківської школи романтиків ширшим і універсальнішим.
У всякому разі закордонна подорож І. Срезневського (19. 09. 1839 – 23. 09. 1842) не спинила культурного життя Харкова. Лідерство в Харківській школі романтиків переймають інші особи: той же М. Костомаров, А. Метлинський, О. Корсун. Виходять не лише альманахи, але й авторські книжки: “Сава Чалий” (1838), “Украинские баллады” (1839), “Ветка” (1840) Ієремії Галки (М. Костомарова), “Думки і пісні та ще дещо” (1839) Амвросія Могили (А. Метлинського), “Украинские поверья” (1840) О. Корсуна. Рух, зініційований І. Срезневським, тривав і за його відсутності, вийшов назовні і з герметичного спочатку гуртка перетворився на значне літературне явище – Харківську школу романтиків.
Вона не лишила по собі якихось літературних маніфестів – документально засвідчувати свої погляди стало прийнято значно пізніше. Але естетична програма школи поза всяким сумнівом існувала і була виявлена в непоодиноких літературно-критичних виступах її провідних представників, у листах, у самій практичній діяльності.
Головна ідея, утверджувана харківськими романтиками, полягала в захисті літературного статусу української мови, у доведенні того, що вона не є наріччям російської чи польської мов, а володіє повноцінною самостійністю. Першу оду українській мові поспівав саме І. Срезневський у статті “Погляд на пам’ятки української народної словесності. Лист до професора І. М. Снєґірьова”, що вперше була опублікована в “Ученых записках Императорского Московского университета” (1834, № 6).
“У теперішній час, – писав автор “Запорожской старины”, – здається, ні для кого й ні для чого доводити, що мова українська (або, як хочеться називати іншим, малоросійська) є мова, а не наріччя – російської чи польської, як доводили деякі; і багато хто переконаний, що ця мова є однією з найбагатших мов слов’янських; що вона навряд чи поступиться, наприклад, богемській у численності слів і виразів, польській у мальовничості, сербській у приємності, що ця мова, яка будучи ще необробленою, може вже рівнятися з мовами обробленими, за гнучкістю й багатством синтаксичним – мова поетична, музична, мальовнича”[61].
Подібні думки з афористичною точністю сформульовані І. Срезневським, висловлювали й інші харківські романтики: А. Метлинський у передмові до книжки “Думки і пісні та ще дещо”, М. Костомаров у статті “Огляд творів, написаних українською мовою”. Він навіть писав про питання повноцінності української мови як про вичерпане й закрите наукою. “Але навряд чи докази на все це потрібні в наш час, – висловлювався він, – коли поняття про слов’янську філологію достатньо ясні, щоб захистити читачів від нудьги слухати підтвердження відомих істин, у яких жодна освічена людина сумніватися не буде”[62]. На жаль, М. Костомаров помилився, і суперечки про українську мову, спричинені політичними умовами історичного буття українського народу, тривали ще дуже довго.
І тут ми переходимо до розгляду другої важливої ідеї з естетичної програми школи. Нова українська література налічувала так мало імен і творів (І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка та виступи самих романтиків), що, спираючись лише на цю базу, говорити про великий внутрішній потенціал української мови було б явним перебільшенням. Тому не “Енеїда” чи “Наталка Полтавка”, не “Пан та Собака” чи “Маруся” були головними арґументами в доказах прихильників творення української літератури, а велич фольклорних надбань українського народу, усна народна словесність розглядалися як найважливіші докази досконалості й великих потенційних можливостей нашої мови.
У творах народної поезії було явлене світові таке розмаїття думок і почуттів, така естетична краса й довершеність, що вони привертали навіть мимовільно увагу й поважних дослідників і легковажних читачів і шанувальників красного слова. У цьому відношенні показовий приклад того ж таки М. Костомарова. Захопившись ідеєю народності, – розповідає “Автобіографія”, – він вирішив почати “з вивчення свого руського народу; а оскільки я жив тоді в Малоросії, то й почати з його малоруської гілки. Вперше в житті дістав я малоруські пісні видання Максимовича 1827 року, великоруські пісні Сахарова і взявся читати їх. Мене вразила й захопила непідробна краса малоруської народної поезії; я ніяк не передбачав, щоб така витонченість, така глибина й свіжість почуття були в творах народу, такого близького мені і про який я, як побачив, нічого не знав. Малоруські пісні до того охопили всі мої почуття і уяву, що за який-небудь місяць я вже знав напам’ять збірник Максимовича, потім узявся за другий збірник його ж, познайомився з історичними думами і ще більше приохотився до поезії цього народу”[63].
Звертає та себе той факт, що в свідомості й сприйнятті М. Костомарова, який до того за його ж свідченням навіть не знав української мови, Максимович переміг Сахарова; українські пісні хвилювали й причаровували, і юнак вивчив їх напам’ять, російський же збірник пісень не залишив такого сліду. Позиція М. Костомарова, зафіксована в красномовних свідченнях “Автобіографії”, може розглядатися як типова для всієї Харківської школи романтиків. Не випадково з неї вийшли принаймні три видатні українські фольклористи: І. Срезневський, М. Костомаров, А. Метлинський, – а збирати народні твори їм допомагали й інші учасники гуртка. Про велич української народнопоетичної творчості пишуть І. Срезневський у передмові до “Запорожской старины”, А. Метлинський у вступному слові до збірника “Народные южнорусские песни” (К., 1854). У статті “Огляд творів, написаних українською мовою” М. Костомаров вказував: українська мова майже не має “писемних пам’яток, як і всяке народне слово до появи ідеї народності, – але далі наголосив: – Але зате ця мова таємно ховала в собі багаті скарби поезії – народні пісні й казки. […] Тисячі дорогоцінних пам’яток народної поезії ще не видані і зовсім невідомі”[64].
Фолькльор, таким чином, розглядався харківськими романтиками як своєрідна скриня Пандори, у котрій зосереджуються, консервуються й зберігаються від зіпсуття скарби народної мови. Тому серед них такі наполегливі клопоти, аби той фолкльор зібрати й видати. З цим пов’язуються грандіозні завдання: продемонструвати світові красу української людини, велич і багатства її душі, глибину почуттів і висоту думок; навести гідні наслідування високохудожні зразки, що стануть поштовхом до авторської літературної творчості; використати народну словесність для вивчення зовнішньої і внутрішньої історії народу; продемонструвати невичерпні можливості української мови, її здатність бути мовою науки, освіти, забезпечувати спілкування не лише низів, але й вищих суспільних верств.
Процес розширення меж функціонування української мови романтики бачили опосередкованим розвитком професійної літератури. Народна мова потребує обробки й шліфування, аби стати мовою науки, освіти, вищих верств. Але ці процеси вона може пройти лише в літературі. Так постає третя істотна ідея естетичної програми школи – думка про можливість створення повноцінної літератури українською мовою (української літератури) і здійснення ними самими важливих кроків на шляху її творення.
У статті “Погляд на пам’ятки української народної словесності” І. Срезневський з оптимізмом писав про перспективи української літератури: “І чому ж глибокодумний Сковорода, простодушний Котляревський, багатий на фантазію Артемовський, завжди грайливий, завжди захоплюючий Основ’яненко і ще кілька інших, що привабили обіцянками і сподіваннями дочекатися від них чого-небудь гідного України, – чому повинні вони залишитися самі в досі дикій пустелі української літератури? – відповідав автор на це запитання енергійним імперативом: – Мова Хмельницького, Пушкаря, Дорошенка, Палія, Кочубея, Апостола, мусить, щонайменше, передати нащадкам славу цих великих людей України”[65].
Створенню першої історико-літературної концепції була присвячена стаття М. Костомарова “Огляд творів, написаних українською мовою”. Вона прикметна тим, що автор не торкається в ній питання: бути чи не бути українській літературі? Він вже пише її історію і тим самим спонукає сприймати її як доконаний факт. Отже, у межах Харківської школи романтиків не лише творилася українська література, але й виникла українська літературна критика.
На цьому можна було б і скінчити короткий нарис естетичної програми харківських романтиків, але їхня концепція виглядала б неповною, якщо не торкнутися ще однієї ідеї, хоч вона почасти може розглядатися як позаестетична, як така, що порушувала політичний аспект становлення української літератури в Росії. Харківські романтики ніде не писали, що зростання й поширення української літератури призведе до підняття національної самосвідомості, зміцнення національної гордості українців і в кінцевому рахунку спричинить виникнення ідеї політичного сепаратизму. Але, очевидно, інтуїтивно зв’язок літератури й політики вони відчували. Слід гадати, що саме цим пояснюються неодноразові спроби довести нешкідливість для російського самодержавства розвитку в імперії української літератури.
І. Срезневський навіть проводить думку, що покровительство українському літературному рухові мусить засвідчити велич і могутність Російської держави. “Під щитом і обороною мудрого уряду, під наглядом монархів, оборонців вітчизняної освіти, він (український народ. – І. М.) може мати цю надію (на створення своєї літератури. – І. М.).Уявляю собі той щасливим час, коли Росія, сильна душею, сильна волею, сильна розумом, буде сильна в світі й словом; незамінна вітчизна своїх громадян стане вітчизною усіх інших народів, усіх наук, усіх мистецтв, усіх літератур”[66].
Доволі несподівано й М. Костомаров у своєму знаменитому “Огляді” раптом починає ув’язувати становлення української літератури з політичними аспектами самодержавства. На його думку, українська література породжена об’єктивними процесами, спільними для всієї імперії. Ці процеси вже призвели до пожвавлення російської літератури. Сутність їх – в інтересі до ідеї народності, з якої й виростає потяг до творення національної літератури. Але гарантом одночасної дії цих духовних процесів у величезній державі, за М. Костомаровим, виступає якраз самодержавство. “Завдяки самодержавству і одновладдю у нас не можуть різні протилежні ідеї керувати громадськими думками, якими б вони не були розмаїтими, – проголошував критик, – у нас необхідно мусить бути одне прагнення: якщо яка-небудь ідея у відомому відділі нашої цивілізації кинута в одному кутку держави, неможливо, щоб вона не проникла в найвіддаленіші”[67]. Чи не парадокс? М. Костомаров доводив, що завдяки самодержавству певні ідеї стають всеімперським надбанням, а відтак ідея народності, здобувши поширення в усій країні, породила й українську літературу. Якщо І. Срезневський закликав уряд прихильно ставитися до української літератури і тим продемонструвати велич Росії, то М. Костомаров твердив, що ця література вже виникла завдяки самодержавству, яке забезпечує єдність духовного життя держави.
Самодержавство, однак, мало зважало на ці наукові докази і вал за валом обрушувало на діячів української культури репресивні заходи. У цьому не в останню чергу полягають причини відходу І. Срезневського, М. Костомарова, О. Корсуна, І. Бецького з теренів творення української словесності. Політичні діячі, типу П. О. Валуєва, все ж відчули, що безневинні українські віршики загрожують цілості імперії. Спроби чільних діячів харківських романтиків довести леґітимність їхньої праці були залишені “без наслідків”. Але ці спроби відіграли не лише політичну, але й внутрішньо-психологічну роль: мали на меті довести самим творцям нової літератури леґітимність їхньої діяльності, переконати в тому, що їхня праця не містить у собі нічого недозволеного, негідного, ганебного. А відтак і цей четвертий аспект органічно вписується в естетичну програму харківських романтиків, виглядає в ній зрозумілим і доречним.
На ґрунті цієї концепції чи разом з її формуванням у І. Срезневського та його гуртка й виникла ідея видання альманаху, у якому могли бути оприлюднені їхні творчі спроби. Так, уже в лютому 1830 року в середовищі харківських друзів виникла думка створити збірник літературних та наукових праць під назвою “Украинский альманах”. Він мав стати першим (але не останнім) творчим звітом українських авторів, своєрідним оглядом літературних сил півдня Росії. Організаторами видання стали І. Срезневський у Харкові й І. Розковшенко, що на той час знайшов собі службу в Москві. В альманасі взяли участь практично всі друзі І. Срезневського, як ті, що жили в Харкові, так і ті, що виїхали з нього. Окрім них були запрошені й інші автори, які так чи інакше потрапили в поле зору упорядників.
Весна і осінь (з перервою на літо) пішли на збирання матеріалу, у жовтні відправлено прохання до цензурного комітету, а в листопаді отримано дозвіл. Однак через брак коштів альманах вийшов у світ у Харкові з університетської друкарні лише у вересні наступного 1831 року. Була це невеличка книжечка на 136 сторінок, якій, однак, судилося стати первістком української альманахової журналістики.
Упорядниками альманаху висувалася істотна вимога до авторів – подавати твори або українською мовою, або пов’язані з українською тематикою, але послідовно дотриматися її не вдалося, що надало книжці еклектичного характеру. Разом з тим все ж можна говорити про український вектор альманаху.
Окрасою книжки став вірш Левка Боровиковського “Козак”, що дав блискуче втілення на українському ґрунті концепції романтичного типу героя, могутнього у своїх людських пристрастях, але самотнього, чужого довкіллю:
Неси мене, коню, – заграй під сідлом,
За мною ніхто не жаліє.
Ніхто не заплаче, ніхто з козаком
Туги по степу не розсіє.
Чужий мені край свій, чужий мені світ,
За мною сім’я не заниє –
Хіба тільки пес мій, оставшись в воріт,
Голодний, як рідний, завиє!
За море, за море – вітри спережай,
Неси мене, коню, за синій Дунай! (с. 63).
Микола Зеров у праці “Українське письменство ХІХ ст.” (1928) саме цей твір розглядав як етапний у становленні українського романтизму. Здійснивши широкі співставлення, він твердить: “В образі Боровиковського перш за все впадають в око риси байронівського Чайлд Гарольда: виїжджаючи проти турка, козак повною мірою відчуває свою самотність, свою одірваність від краю та одноземців”[68]. Окрім того, цей твір стає для М. Зерова свідченням відходу української літератури від бурлескно-травестійних традицій, ознакою пошуку в ній нового напрямку, нового естетичного рівня художньої творчості, ототожнюваного з романтизмом.
Нові якості, принесені “Козаком”, активно сприймалися вже сучасниками. “Боровиковський у “Козаці” незрівнянний, – писав Є. Гребінка до Харкова І. Кулжинському в листі від 11 лютого 1832 року, – він ушляхетнив мову українську, представлену на суд публіки п. Котляревським у трактирно-бурлацьких формах”[69].
На сторінках “Украинского альманаха” дебютував і сам Є. Гребінка, надрукувавши романтичний вірш російською мовою “Рогдаев пир”. Це був твір на історичну тематику, що мав складну побудову. Опис бенкету слугував підставою вивести образ Бояна, що співав пісню про похід князя Олега на Царград. За ще невправною мовою і стилістикою ховалося прагнення поета-початківця розробляти українську тематику, заглядати в минуле свого народу.
Крім названих авторів, в альманасі взяли участь А. Яковлев, П. Морачевський, П. Іноземцев, О. Афанасьєв-Чужбинський. Вагомою була участь найближчого оточення І. Срезневського – тут опубліковано твори І. Розковшенка та О. Шпигоцького. І якщо перший надрукував маловиразні російські вірші, другий помістив у книзі українські твори, які привертають увагу до нього дослідників української літератури.
Перший з них – “Марія” – являв собою переклад початкових рядків поеми О. Пушкіна “Полтава”. О. Шпигоцький сміливо відтворив оригінал, мобілізувавши лексичні й синтаксичні можливості української мови. Другий вірш “Малоросійська балада” розробляв традиційну для баладного жанру тематику: козак іде у військо, молода дружина тужить по ньому й чекає його повернення; козак гине на війні, а жінка в’яне з туги, поки не помирає в буряну ніч у лісі, де вона шукає, збожеволівши з відчаю, свого коханого. Вірш О. Шпигоцького був не без вад, але все ж гнучкішим і вправнішим, ніж, скажімо, потім у М. Костомарова. Поет так описував страждання героїні:
Сном понурим сумна чутка йде в хату Радькову;
Туга томе молодицю, нуде чорноброву…
З хмари місяць виступає; сидить вона, бідна,
Смутна, дикая, страшная, як мертвячка, блідна (с. 72).
Особиста траґедія розгорталася, однак, на новому для української баладної творчості тлі: не проти турка воює козак, а проти француза у війську, що веде “єнерал Суворий” (Суворов. – І. М.), і гине він у Швейцарських Альпах, а не в українських степах.
На думку П. М. Федченка, О. Шпигоцькому належить і прозовий твір “Гаркуша”, опублікований анонімно[70]. У тексті були зібрані кілька розповідей про народного героя й розбійника знаменитого у ХУІІІ столітті. Він описувався з авторською симпатією, його діяльність спрямована проти панства на захист простолюду. Розмови персонажів передані українською мовою, що демонструвало її виражальні можливості.
Дебют О. Шпигоцького як українського автора в “Украинском альманахе” був вдалим і багатообіцяючим. Шкода, що він поповнив доволі великий ряд письменників-невдах початкового періоду української літератури, які з огляду на несприятливі для її розвитку політичні умови змушені були покинути творчість і загубилися в безкінечній юрбі дрібних урядовців.
Сам І. Срезневський всебічно представив себе на сторінках книги: тут були опубліковані під різними псевдонімами і криптонімами (“А. Погорельцев”, “И”, “ХХХ”) п’ять його оригінальних російських віршів, уривки з наукової прози, фольклорні записи.
З віршів І. Срезневського варто відзначити диптих “Молдавські пісні”, оскільки вони швидше нагадують вправні переклади (або принаймні переспіви) справжніх молдавських народних пісень, аніж оригінальну творчість. Дане припущення тим більш вірогідне, що в Харкові тоді жила людина, здатна познайомити майбутнього академіка з молдавським фольклором. Це був Александру Хиждеу – молдавський письменник і науковець, у майбутньому почесний член Румунської АН. У 1829 – 1832 роках він вчився в Харківському університеті, пробував свої сили в літературі, відвідував гурток І. Срезневського. З огляду на бідність власного літературного доробку упорядника альманаху припущення, що диптих “Молдавські пісні” є перекладом справжніх фольклорних зразків, зроблених за посередництвом А. Хиждеу, цілком вірогідне.
У невеликому уривку з наукової прози “Думки і зауваження” І. Срезневський висловився про велике значення мови в історії людства, її зв’язок з мисленням певного народу, реаліями його життя. Приваблювала запропонована науковцем періодизація історії будь-якої мови, де перший період – час потреб, обмеження мови матеріальним колом понять; другий період – час поезії і наук; третій період – час вдосконалення. Якщо взяти до уваги українську проекцію книжки, то не важко було домислити підтекст статті І. Срезневського: українська мова, як і будь-яка інша подолає шлях до вершин розвитку, це залежить від зусиль інтеліґенції, спрямованих на її обробку.
У другому творі наукової прози “Кілька зауважень про критику” І. Срезневський виступав проти суб’єктивності в критиці, яка має бути заснована на наукових засадах, а не на свавільних смаках і думках окремих індивідів. “Критика є найулюбленіша дочка філософії і найщиріша подруга логіки” (с. 104), – твердив він. Її завдання не лише відшукувати вади, але й захоплюватися гарними сторонами творів. У цьому відношенні науковець був близький до розуміння критики як інтерпретації художньої творчості.
І. Срезневський відчинив свою “українську скриню” (так він називав своє зібрання української народної творчості) і опублікував в альманасі дев’ять ліричних пісень та дві думи: “Про Олексія Поповича і бурю на Чорному морі” і “Про втечу трьох братів з Азова, з турецької неволі”. Думи друкувалися без заголовків під загальною назвою “Малоросійські думи”. І хоч вони були вже відомі раніше із збірника М. Цертелєва, І. Срезневський подав нові варіанти, які збагатили українську фольклористику.
“Украинский альманах”, незважаючи на свою зовнішню скромність і непретензійність, започаткував цілу низку подібного роду видань в Україні. Передусім слід відзначити, що він постав у руслі традицій харківської періодики, зокрема “Украинского вестника” та “Украинского журнала”, що декларували свій зв’язок з Україною, спиралися на місцеву автуру, охоче надавали свої сторінки для творів українською мовою, широко висвітлювали місцеву тематику. Другим джерелом традицій, що їх увібрав у себе “Украинский альманах”, були засади декабристської альманахової літератури, передусім “Полярной звезды” О. Бестужева і К. Рилєєва та “Мнемозины” В. Кюхельбекера і В. Одоєвського, зорієнтованих на універсальність, енциклопедичність як принципи організації книжок.
Основні засади добору матеріалу, виявлені в “Украинском альманахе”, такі, як поєднання прозових і поетичних творів, наукових, історико-літературних праць і красного письменства, фольклорних записів і літературних писань, перекладів і оригінальних творів, вміщення поруч російських і українських текстів, – усе це було продуктивно сприйняте творцями майбутньої альманахової журналістики. Таку засаду упорядкування альманаху й слід називати журнальною. За взірцем І. Срезневського й І. Розковшенка упорядковуються наступні українські альманахи, про які далі піде мова. В умовах заборони української журналістики в Росії вони стали тим природним річищем, у якому протікало українське культурне життя. Альманахова традиція протрималася в Росії до 1900-х років і була захитана лише тоді, коли з’явилася можливість легального видання української періодики.
“Украинский альманах” мав успіх, сколихнув читаючу публіку, з симпатією налаштовану до України. У згаданому листі до І. Кулжинського високу оцінку книзі дав Є. Гребінка. “Украинский альманах” мені подобається, – писав він, – як рідна квітка, як перший звук відживлюваної народної поезії, як доказ, що українці починають (у добру годину) відчувати самобутність своєї літератури. Як… подобається все гарне”[71].
Натхненні успіхом, І. Срезневський та його друзі виношують ідею створення альманаху “Радуга”, який планувався в 1831 – 1832 роках, а згодом у 1833 році – альманаху “Отрывки”. Про поважність намірів гуртка свідчить те, що саме для “Радуги” І. Срезневський підготував статтю про Г. Сковороду, а за порадою О. Шпигоцького місцевий художник І. І. Альгенштедт виготовив літографію “Краєвид Харкова”, яка повинна була б відкривати альманах, та літографічний портрет Г. Сковороди. Але з різних причин, переважно через нестачу коштів, ці задуми не були реалізовані.
Розділ дев’ятий