3. Українська преса епохи першої народної революції – 1898 – 1905 роки.
4. Українська журналістика 1905 – 1914 років.
5. Українська журналістика в період першої світової війни – 1914 – 1917 роки.
6. Українська журналістика періоду революцій у Росії та національно-визвольних змагань України, преса січових стрільців, початок комуністичної та офіційної радянської преси – 1917 – 1921 роки.
7. Західноукраїнська преса 20 – 30-х років ХХ ст.
8. Преса Радянської України – 1920 – 1930-ті роки.
9. Українська еміграційна преса 20 – 40-х років ХІХ ст.
10. Українська преса періоду другої світової війни – 1941 – 1945 років.
11. Преса в Україні після другої світової війни; тоталітарна журналістика – 1945 – 1990-й роки.
12. Українська преса поза межами України, преса української діаспори – 1945 – 1990 років.
13. Українська підпільна й неформальна преса, самвидав – 1960 – 1990 роки; напівлегальні видання – 1957 – 1990 роки.
14. Преса періоду розбудови української державності – 1991 рік і до наших днів.
Запропоновані концепції періодизації передбачають максимальне наближення методології до предмета вивчення, переслідують мету якомога точніше пристосувати рух дослідницької думки до рельєфу досліджуваного простору. І це з погляду академічної науки добре. Адже головним правилом залишається відома з давнини істина: метод – це аналог предмета. А відтак цілком очевидно: наскільки точнішою буде періодизація, настільки легшим буде надалі процес опису, вивчення й аналізу самої історії журналістики.
Але проблема періодизації має й інший аспект. На її прикладі можна виразно бачити, як інтереси науки академічної вступають у суперечність з наукою навчальною. Викладені коротко вони полягають у тому, що академічна наука має переслідувати мету найбільш повного опису історії преси в якомога повнішому (можливо, багатотомному) дослідженні, а навчальна наука переслідує мету створення підручника, розрахованого на викладення обширного матеріалу протягом обмеженої кількості годин, передбачених на вивчення цієї дисципліни навчальним планом. Для академічної науки ідеалом є велика наукова праця, у якій кожному виразно окресленому (за концепцією, скажімо, М. М. Романюка) періодові присвячено цілий том. Такі праці, як правило, створюються колективом авторів, що працюють у межах певної наукової установи. Для навчальної науки ідеалом є компактний (на 25 – 30 др. аркушів) підручник, у якому стисло, але досить афористично й точно викладено історію української журналістики. Зрозуміло, що в такому підручнику на кожен виділений період можна буде відвести 1,5 – 2 – 2,5 др. аркуші, а відтак увесь виклад матеріалу зведеться до зібрання енциклопедичних довідок про ті чи інші видання.
Уникнути цього, на нашу думку, можна, застосувавши укрупнення періодів, скорочення їхньої загальної кількості, присвятивши кожному окресленому явищу журналістики окремий розділ. Ідеальним варіантом була б така послідовність: створення спочатку багатотомної академічної історії української журналістики, а потім виготовлення на її базі компактного й зручного для користування навчального підручника. Але журналістська вища освіта існує в Україні давно і не може чекати тривалого процесу написання академічної історії журналістики, хоча, зрозуміло, її поява спричинить до появи нових навчальних книжок. Та вже сьогодні вищі навчальні заклади України, що здійснюють підготовку журналістів, потребують навчальної літератури. Отож, не чекаючи завершення академічної праці, науковці-викладачі мусять уже зараз братися за створення підручника з історії української журналістики.
У нашому навчальному посібнику пропонується такий розподіл матеріалу, в основу якого покладено дві головні засади: врахування етапів і процесів формування національної свідомості та реґіональний аспект. Зрештою, навіть неозброєним оком можна помітити, що в періодизації М. М. Романюка йдеться в окремих місцях не про власне хронологічні періоди, а про виділення певних паралельних історико-журналістських явищ, які насправді належать одному періодові. Отож навчальний курс “Історія української журналістики” бачиться нам побудованим з таких чотирьох частин.
Частина перша охоплює час від зародження української журналістики до моменту її заборони в Росії Валуєвським обіжником 1863 року. Це приблизна хронологічна межа. Сутність періоду полягає в нагромадженні творчих сил, у численних спробах започаткувати українську періодичну пресу. Оскільки головний корпус такої періодики припадає на підросійський український культурний простір, то й назву для періоду можна запропонувати таку: “Російсько-український період”.
Друга частина, на відміну від першої, охоплює історико-журналістські явища, що розгорталися переважно в підавстрійській Україні. Розпочинається цей період з 1848 року з “Весни народів”, а увиразнюється на початку 1860-х років, коли внаслідок адміністративних переслідувань в Росії центр творення української журналістики перемістився в Австрію (з 1867 року – Австро-Угорщина). Закінчується період на рубежі ХІХ і ХХ століть, хоча конкретну дату вказати й важко. Тут мусять бути враховані такі явища, як створення першого всеукраїнського “товстого” журналу “Літературно-науковий вісник” (1898), консолідуючого схід і захід України, митців і діячів різних напрямків; утворення у Львові Української національно-демократичної партії (грудень 1899), а в Харкові Революційної Української партії (січень 1900) як двох політичних об’єднань, що вийшли на арену суспільної боротьби під гаслами української незалежності; а також історичної ваги подію – повалення заборони на українське публічне слово в Росії, що сталося в 1905 році внаслідок перетворення цієї держави з абсолютної на конституційну монархію і проголошенням у ній громадянських свобод. Назву для цього періоду можна запропонувати таку: “Австро-український період” або – менш точно – “Галицько-український період”. Перелічені вище явища спричинюють його завершення.
Третя частина має охоплювати добу перших трьох десятиліть ХХ століття. Це час розгорнутих національно-визвольних змагань українського народу, боротьби за створення незалежної Української держави. Практично все, що робилося в цей час в українській пресі походить з цього джерела. Це час множинності творчих пошуків, численних паралельних явищ, породжених реальною складністю політичних процесів трагічного для українства ХХ століття. Завершення періоду найкраще пов’язати з конкретними подіями – самогубствами Миколи Хвильового (13 травня) і М. О. Скрипника (7 липня), що сталися в 1933 році й ознаменували собою початок нової епохи – доби тоталітаризму.
Четверта частина повинна охоплювати час 1930 – 1980-х років. Це час нищення вільної думки в материковій Україні, уніфікації духовного життя, і, як наслідок, – перенесення духовної діяльності в нелегальні форми та умови, під якими можемо розуміти дисидентство й еміграцію. Цей період тривав до появи революційних процесів кінця 1980-х років, нарощування яких призвело до створення незалежної Української держави. Цілком очевидно, що ця подія відкриває нову епоху в українській історії в цілому і в історії української преси зокрема. Зараз ми живемо в цьому періоді, а відтак ще не бачимо його кінцевої точки й не можемо повноцінно судити про його головні властивості.
Такими бачаться нам в цілому етапи розвитку української журналістики. Запропонована концепція не заперечує інші погляди й варіанти розв’язання складної наукової проблеми, як можливості й далі працювати над її вивченням, вносити пропозиції щодо нових підходів до її розв’язання.
Наступною важливою проблемою є визначення методологічних засад для періодизації, опису й аналізу історико-журналістського процесу. Думається, ці засади повинні стати в нас предметом ґрунтовного обговорення й вивчення. Ми ж висловили лише деякі думки і спостереження.
Цілком очевидно, що сама складність предмета вивчення тягне за собою складність методів його пізнання. Тому не слід боятися того, що різними авторами чи й школами науковців може бути запропонована полісемантична система методологічних підходів. Власне, ми вже їх і запропонували, коли два перші періоди історії української преси виділили на підставі нібито географічного чинника (хоча це й не зовсім так – географічний чинник виявляє своє виразне політичне забарвлення), третій з урахуванням суспільно-політичної активності українського народу як головного вектора його історичних устремлінь у боротьбі за створення своєї держави, а четвертий – на підставі врахування політичної ситуації в тій наддержаві (СРСР), куди увійшла Україна як колонія. У кожному конкретному випадку сам предмет дослідження, його особливості, унікальні сторони повинні диктувати вибір методологічних прийомів для його пізнання.
Ще однією важливою проблемою методології історико-журналістських досліджень є вибір фактів та явищ для оглядового опису чи ґрунтовного “текстуального” аналізу. Не є таємницею, що величезні обсяги періодики спиняли у відчаї не одного науковця, котрий не міг реалізувати свого прагнення охопити матеріал і знайти способи його зґрупування та систематизації. Ще півтора століття тому думка про історію преси здавалася утопією. У 1839 році видатний французький письменник і літературний критик Шарль Оґюстен Сент-Бев писав з цього приводу: “Історія часописів має бути написаною… Але справа, яку я оце саме пропоную та передбачаю, – це свого роду нездійснима мрія”[9]. Зрозуміло, що в історії журналістики мають бути виділені, як і в історії літератури, факти бібліографії, факти критики і факти історії.
Факти бібліографії – так умовно назвімо малозначимі історико-журналістські явища, які мають регіональне значення, локальні за часовим проміжком існування. Вони мають бути згадані в загальній історії, їм можуть бути присвячені й окремі статті чи й монографічні дослідження. Але жанр підручника і його обсяг не передбачають можливим їх розгорнутий аналіз. Картина історичного розвитку може існувати й без них.
Факти критики – більш поважні й істотні історико-журналістські явища. Вони мали свого часу всеукраїнське значення, були помітними, на їхніх сторінках виступали більш-менш відомі діячі, публікувалися в чомусь прикметні літературні, публіцистичні чи наукові твори. Такі часописи повинні включатися в реєстр історії української журналістики, вони впливають, хоч і не вирішальним чином, на загальну картину еволюції української періодики, їхня відсутність позначається на загальній концепції, робить її незавершеною, невичерпаною.
Факти історії – це такі газети й журнали, без яких історична картина розвитку нашої преси виглядатиме неповною, ущербною, відсутність їх у загальній концепції спотворює цю останню, їх висвітлення є обов’язковим в історії української журналістики. Це такі видання, з якими були пов’язані провідні українські письменники і політичні діячі, які інтенсивно впливали на громадянство, формували громадську думку свого часу, мали тяглість у часі існування, всеукраїнський розголос. Всебічний аналіз таких видань, з розгорнутою характеристикою тематичної спрямованості, кола авторів, опублікованих там творів, їхнього новаторського змісту, значення та впливу на літературний процес та суспільне життя – саме ця сукупність питань і повинна складати справжній зміст історії української журналістики.
Варто відзначити і в цьому питанні неспівпадіння завдань академічної й навчальної науки. Перша мусить орієнтуватися на вичерпність, домагатися повноти освоєння історико-журналістського процесу. Друга, навпаки, не відбудеться без свідомого обмеження, без вибірковості, а відтак повинна зупиняти свою увагу переважно на останній групі явищ, звертаючись при потребі й до аналізу другої групи і ніколи не принижуючись до першої.
І остання методологічна проблема, з’ясування якої необхідне для подальшого викладу. Це проблема самого предмета історії журналістики. Розуміння журналістики як історії сучасності максимально розширює уявлення про її предмет, що позначається навіть на заголовках відповідних досліджень.
Найповніша на сьогоднішній день праця наших російських колег має назву “Нариси з історії російської журналістики та критики”[10], охоплює хронологію лише до кінця ХІХ століття, але й у такому вигляді налічує біля 100 др. аркушів. Наскільки нам відомо, історія преси ХХ століття навіть у Росії ще не написана, незважаючи на великі сили науковців, що там історією журналістики займаються.
Сьогодні є цілком очевидним, що історія журналістики має включати в себе такі складові:
1) власне історію друкованих періодичних видань, а у ближчі до сучасності часи – й історію електронних ЗМІ, хоча б найбільш поширених – радіомовлення й телебачення;
2) історію критики – літературної, художньої, музичної, театральної чи, говорячи сукупно, мистецької; журналістика є руслом, у якому існує й розвивається критика. Але навіть тоді, коли вона певним чином відбруньковується від журналістики і створює свій книжковий тип, вона залишається в обсягові предмета журналістики;
3) історію публіцистики як способу реагувати на пекучі проблеми й відгукуватися на головні події сучасності; публіцистика так само міцно зрощена з журналістикою, як і критика, у певний період свого розвитку не може існувати без неї, але, навіть утворивши книжковий тип, має вивчатися журналологією.
4) історію документалістики як своєрідного різновиду публіцистичної творчості, породженого так само журналістикою, як і попередні види духовної діяльності людини; різного роду подорожні нариси, документальні книжки про певні історичні події, про героїв (чи персонажів) сучасності також у журнальному чи книжковому варіантах мають входити до історії журналістики;
5) історію літератури, під якою розуміємо власне красне письменство, адже здебільшого першодруки творів здійснюються на сторінках літературно-художніх журналів, а відтак стають безпосередніми фактами історії журналістики, репрезентують ті чи інші її особливості, оформлюють напрями в ній; отже, й художня література є істотною складовою журналістики;
6) історію науки, для якої журналістика також є важливою трибуною висловлювання наукових ідей, обговорення сміливих гіпотез, а, можливо, й критики непереконливих концепцій; історія фахової журналістики – це також цікава сторінка духовного життя нашого суспільства, яка повинна бути висвітлена нашою наукою.
Щодо книжкового типу існування журналістських творів, то пошлемося на думку авторів колективної монографії “Основи творчої діяльності журналіста” (СПб., 2000), які дають таке визначення: “Твір є журналістським, якщо він виконаний як текст, розрахований на активне використання в комунікативній діяльності, і являє собою систему в тому значенні, яке виникає за підходу до тексту як до інформаційного продукту, втіленого в знаках”[11]. Дане твердження цілком допускає існування книжкової журналістики.
Ідеальна історія журналістики повинна відтак складатися з досліджень історії окремих журналів і газет (це мінімум), але містити ще й персоналії хоча б найбільш значних літературних (художніх, музичних, театральних і т. д.) критиків, публіцистів, документалістів, письменників, науковців, тобто тих творців і діячів, хто визначав обличчя української журналістики в певну історичну епоху, чия творчість була плідною й корисною для періодичної преси, не залишаючи без уваги їхню діяльність і поза нею.
З деякою метафоричністю можна твердити, що історія журналістики тотожна історії цивілізації. Ставши невід’ємною частиною буття розвиненого людського суспільства, журналістика увібрала в себе всю його історію, відобразила всі його функції й аспекти. Чим більше розростається й розгалужується сама журналістика, тим більше її історія наближається до історії суспільства в цілому.
Зрозуміло, що написання історії української журналістики – дуже складне завдання, тому його здійснення може бути розподілене на кілька етапів щодо повноти виконання й досягнення кінцевої мети. У даному випадку довелося обмежитися представленням історії періодичних видань першого періоду розвитку української журналістики.
Розділ третій