Методологічні проблеми історії української журналістики
Проблеми періодизації історії української журналістики. Наявні концепції. Суперечність інтересів академічної і навчальної науки. Чотири періоди розвитку української журналістики. Методологічна складність проблем історії журналістики й необхідність поліфонічного підходу. Обсяг предмета історії журналістики
Однією з найважливіших проблем нашої дисципліни є періодизація історії української журналістики. За радянських часів ця проблема власне не була предметом наукового розгляду, оскільки для її розв’язання використовувалися вже готові схеми, узяті a priori, а не вироблені всередині історико-журналістських студій. За таких обставин уся історія української журналістики ділилася на дві великі частини: дожовтневу й радянську. До періодизації першої застосовувалася ленінська концепція етапів визвольного руху в Росії. Виділення радянського періоду вилучало з історії української журналістики усю нерадянську періодику, надто ж ту, що втілювала національно-визвольні прагнення народу, стояла на позиціях української державної самостійності (тобто періодику української зарубіжної діаспори та українського дисидентського руху). Антинаукові методологічні засади радянської науки унеможливлювали об’єктивне й усебічне вивчення історії української журналістики.
Лише в 1990-ті роки склалися умови для вироблення нової, об’єктивної, наукової концепції історичного розвою української преси. А відтак ця проблема відразу зробилася предметом наукових дискусій.
М. Ф. Нечиталюк у статті “Методологічні проблеми історико-журналістських досліджень”[2] слушно нагадує про постановку цієї проблеми в деяких класичних працях з історії української журналістики. Першим, хто висловився з проблем її періодизації, був О. Маковей. У статті “П’ятдесятлітній ювілей руської публіцистики”[3], що була написана з нагоди півстолітнього ювілею першої української газети “Зоря Галицька”, він запропонував виділення трьох періодів розвитку нашої преси, відповідно
1 період: 1848 – 1861 роки;
2 період: 1862 – 1873 роки;
3 період: 1873 – 1898 роки.
У праці Аркадія Животка “Історія української преси”(1940)[4], нагадує М. Ф. Нечиталюк, пропонується така періодизація:
1 період: від початків до середини 50-х років 19-го ст.;
2 період: 1860 – 1880 роки;
3 період: 1880 – 1905 роки;
4 період: 1860 – 1905 роки в Західній Україні;
5 період: 1870 – 1890-ті роки за океаном;
6 період: 1905 – 1914 роки;
7 період: 1920 – 1939 роки.
Слід мати на увазі, що кожна періодизація залежить від своєї історичної епохи, рівня та умов розвитку науки, пройденим самим досліджуваним явищем шляхом розвитку. З огляду на це беззастережно зрозуміло, що періодизації історії української журналістики, складені в минулому, мають бути враховані сучасною науковою думкою, але однозначно визнані нею ж за недостатні, такі, що потребують перегляду.
М. Ф. Нечиталюк висловився за побудову періодизації історії української журналістики на підставах “хронологічно-проблемного принципу, відповідно доповненого принципом реґіональним як таким, що дає можливість відтворити національно-етноґрафічну специфіку української преси”[5]. Спираючись на запропоновані методологічні засади, науковець пропонує виділення десяти періодів історії української журналістики. Вони в нього такі.
Слід сказати, що автор декларує мету побудувати не академічний, а навчальний курс історії української журналістики. Три періоди в нього охоплюють час до ХХ століття, причому зазначене століття кінчається в нього 1914 роком. Отже,
1. Зародження й становлення української журналістики – від найдавніших часів до середини Х1Х століття;
2. Формування й функціонування журналістських систем – 60 – 90-ті роки ХІХ століття;
3. Українська журналістика у національно-визвольному русі епохи народної революції і світової війни – 1898 – 1914 роки.
“Другу половину курсу історії української журналістики, за університетськими планами, складає відрізок часу від першої світової війни до 1917 року і від 1917 року до наших днів, - зазначає М. Ф. Нечиталюк. – Поки що ця частина курсу розроблена тільки хронолоґічно, без журналістсько-проблемної конкретизації, і передбачає 7 наступних періодів”[6]:
4. українська преса національно-визвольних змагань – 1917 – 1921 років;
5. національно-патріотична журналістика Західної України та інша преса 20 – 30 років ХХ ст.;
6. журналістика Радянської України 20-х років;
7. тоталітарна преса Радянської України 1930-х та повоєнних років;
8. українська преса часів другої світової війни;
9. українська преса національно-визвольного опору (неформальна журналістика);
10. українська преса поза межами України, преса української діаспори.
Запропонована М. Ф. Нечиталюком концепція періодизації історії української журналістики спричинила активізацію наукової думки навколо розробки даного питання. Невдовзі з’явилася стаття ще одного з глибоких знавців історії періодики М. М. Романюка, який виклав своє бачення проблеми періодизації нашої журналістики, подавши її як колективну думку науково-дослідного центру періодики[7] Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. Кількість періодів у цій концепції зросла до чотирнадцяти. Вони пропонуються такі:
1. Зародження й становлення української журналістики – від найдавніших часів до середини ХІХ ст.[8]
2. Формування журналістських систем – 60 – 90-ті роки ХІХ ст.