Солом'яники з вулиці Солом'яної
Зелена корова Манька
Я вчув його, щойно ступив із сінешних сутінків на залитий окропом ранкового сонця рундук: тонкий, протяглий, наче далекий згук сурми, посвист рака в зарослім осокою Жерелі, зеленкуватого, з темними пупирцями на спині та клешнях, старого бувальця, який видряпувався навіть з відра, що в нім безнадійно копошилися його нещасливі побратими, шкеребчучи об цинк панцирами, перевалювався в траву, хапко повз до води та плюхався під карячкуватий вільховий пень.
Я нетерпляче очікував на той поклик друге літо — відколи, захмелівши од чарки міцного червоного, із свідоцтвом за сім класів у пітній долоні, відтанцювував на випускному вечорі пакульський краков'як; відколи дядько Денис урочисто пообіцяв, ласкаво погладжуючи барилкувате черево, де тільки-но зникла третя сковорода яєшні і сулія чистого, як материна сльоза, самогону, що я у восьмий, дев'ятий й десятий неодмінно ходитиму до міської школи, і він зробить з мене людину — кухаря в ресторані чи шофера таксі, бо і в кулінарній школі, і на шоферських курсах він має знайомства. Мати, моя свята, схожа на іконну Марію, мати, що мала звичку різати у вічі правду, мовила од мисника, вимахуючи правицею, неначе рубала тупою сапкою осот на городі:
—Я свій вік прогибіла в Пакулі, то вже ж тільки й думки моєї, аби Михаль не крутив волам хвости. Але ж Дора візьме мого хлопця до себе, хіба тоді, як свисне раку Жерелі...
Дора — її рідна сестра, мені ж — тітка, а дядькові Денису — дружина. Сестрина скнарість давно стали вдячною темою для материних голосінь. Побазарувавши у місті, вона виходила на колодки і прискіпливо перераховувала, що відвезла сестрі в гостинець і чим їй оддячила зажерлива Дора; зворушена думками про власну щедрість, мати приголомшувала бабів мішками картоплі, капусти, полови, рукавчиками маку, квасолі, сушні та крохмалю...
— А від сестри маю отакенну дулю! — гукала спересердя мати і згортала з чорних, рубцюватих, ніби вельвет, пальців однорогу маківку.
Дядько Денис у материних голосіннях уособлював саму доброту, бо зглядувався на її вдовину долю і ніколи не відмовляв викосити латку сінокосу, накопати торфу в болоті, виплести плетінь довкола городу чи привезти ломаччя з лісу.
Сусіди, базарюючи, здибувалися у місті з Дорого і ревно переказували їй материні нарікання, на що тітка розпалювалася, махала білим ридикюлем і перелічувала майже нові юбки, кофти і Денисові штани, що їх віддала вона невдячній пакульській хвойді; банки варення, компоту, булки, оселедці, бублики, цукор, дріжджі, що попливли з її щедрих рук у Пакуль до ненажерливого, невдячного рота отої кугутки, отої тринькачки, яка не знає ціни заробленій копійці, якій здається, що у місті гроші самі ростуть, наче на вербі в її городі груші.
Якийсь час сестри перебували в стані холодної війни, і ми з матір'ю, привозячи на ринок картоплю чи яблука, десятою дорогою обминали вулицю, де мешкали Солом'яники. Це не вельми подобалось мені, бо в хаті тітки Дори, відколи вона торгувала в пивниці, не переводилися солодощі. Найчастіше нас пригощали какао з молоком та цукристими рогаликами, що похрускували на зубах, і місто з раннього дитинства мрійно пахло мені звареним на молоці какао. Але минав тиждень-другий, сестри буцім випадком здибувалися на базарі чи в пивниці, кидалися одна одній в обійми, цілувалися і плакали від зворушення та щастя, заливаючи міські вулиці потоками сліз, аж бідним городянам доводилося кілька днів по тому плавати в човнах та ночвах.
Я перейшов у дев'ятий, минало друге літо, а рак усе мовчав, буцім його давно не було під вільшаним пнем, хоч я того рака ловив щотижня, скаламучуючи воду в ковдобині дерев'яним бовталом, і знову випускав на волю в надії нарешті вчути віщий посвист. Бо ж мріями своїми я був давно у місті, за Собакаревою горою, де піщана полівка впадала в чорне річище асфальтів.
Ці нічні марення над книгами біля пічного віконця, на якім блимає, виштрикуючись із картопляного кружальця, червонястий вогонь каганчика, і вихоплені ним з пітьми вервечки літер ведуть тебе в казкові антисвіти, антипакулі, де все не таке — і земля, і небо, і люди, і ти сам: казкові антисвіти починаються за Собакаревою горою. Ці нічні марення біля саморобного детекторного приймача, з навушників якого прохоплюється то оперна арія, то уривок футбольного репортажу, то щемливий наспів скрипок, що їх нахабно забиває дуже далеке джеркотання, бо приймач уперто відмовляється настроюватись на одну хвилю, а прослуховує увесь світ, що починається за пакульською околицею. Ці нічні марення після задухи пакульського клубу, де ти побачив ще один сон з розплющеними очима, і хоч уже лічиш, винесений юрмою під зоряне небо, дні до щасливого менту, коли біля клубу знову призивно зататакає движок кінопересувки, весь ти ще там — у країні кіно-тіней, в чорно-білій ілюзії, яка тебе так вабить і куди ти ладен хоч зараз летіти, як летить журавель в ирій, бо ж тут, у Пакулі, ти лишень тимчасово. Пакуль — тільки передпокій твого справжнього буття, єпитимія за невідомі гріхи, випробування, прелюдія, навіть не переднє слово, а лише епіграф грубезної книги, в якій тобі ще належить написати величну оптимістичну трагедію, бо ж палке серце твоє сповнене світлого, хай дещо й книжного, героїчного ентузіазму.
І ти змахуєш крильми, що виростають за спиною з-під вилинялої від прання ситцевої сорочечки, та легко здіймаєшся над срібночолими вуличками, над залитими місячним сяєвом садами, над блакитною рікою сільської вулиці, що по ній, взявшись попід руки, пливе гурт перестиглих пакульських дівчат, захриплими голосами виводячи після кожної російсько-українсько-білоруської частівки про «мильонка» занесений здалеку приїжджими торфовиками приспів:
Апатури, тури, тури,
Апатури, тури, ра!..
І вже ти щасливо одриваєшся від безглуздого «апатури», уже потріскує твоє коріння, що глибоко вросло в пакульський чорнозем, уже душа твоя повниться передчуттям здійсненого тобою, нечуваного у віках подвигу в ім'я людськості, в ім'я всесвіту, бо ти мислиш за цих хвилин таки всесвітніми масштабами. Уже звучать над твоєю головою хорали вдячності і слави, ніби на останніх кадрах кінофільму, аж тут мати грюкає сінешними дверима та гукає в місячну літню ніч:
— Де тебе носить по досвітках? Корову ранком хто пожене?
Крила за твоєю спиною в'януть, опадають і ти плюхаєшся охляп на колоду під тином, глипаєш очима і бачиш перед себе вирлооке глинище, сухореброго в'яза з шапкою лелечиного гнізда на верхів'ї, приземкувату, перехняблену бригадну стайню, під стріхою якої дівки навсипуще голосять:
Апатури, тури, тури,
Апатури, тури, ра!..
Моє життя в ці роки — саме чекання, передчуття чогось праздникового, невимовно прекрасного й ідеально чистого. У кожного дитинства, мабуть, є свій ирій; моїм ирієм було місто за Собакаревою горою.
І нарешті рак у Жерелі свиснув, я скинувся, мов кавалерійський кінокінь, що вчув поклик бойової труби, стрибнув через перелаз на задвірок та зирнув у бік міста — за вишняками ніжно-блакитне ранкове небо підпирав стовп куряви, буцім на Пакуль набігав гайсакуватий вихор. Скоро долинуло знайоме дзеленькотіння велосипеда, шпаркий передзвін розхитаних спиць, педалей, крил, ланцюга, що теленькали, джеркотіли, бамкали, погримували на різні голоси, лякаючи пакульських псів, аж вони тікали світ за очі в поля та ліси, а котрі були прип'яті в дворах, забиралися під рундуки і затуляли лапами вуха.
Мамо, рак у Жерелі свиснув, і дядьків велосипедбрязкотить під селом! — гукнув я, вбігаючи, схвильований,до сінець, де мати лущила квасолю.
Іди ж, синку, та натруси для дядька груш із верби,—мовила мати, підводячись і хрестячись на світлу проймудверей.— Се вже він по тебе, сон мені сьогодні такий побачився. А заодно і Маньку заберете. Бо сама я мучитисяз нею не хочу.
Я вхопив корзину і почимчикував у кінець городу, де сріблилась розлога, гілляста верба. На хвильцях її листу поважно вигойдувалися жовто-рожеві огузкуваті груші-дулі. Забравшись на тин, я трусонув гілляку, і на стежку, в картоплю, бадилля якої вже темніло й жухло, важко, смачно загупало. Назбиравши повнісіньку корзину груш, притьма побіг до хати. А вулицею уже котив дядько Денис, збиваючи хмару куряви юхтовими чобітьми, якими гальмував об дорогу. З куряви випірнало заднє колесо велосипеда, буцім під дядьком басував норовистий кінь.
Наступної миті з сірого оболока молодо вистрибнув дядько Денис, впевнено став на ноги, малиново зблиснувши лампасами генеральського, перекупленого по війні на товчку, галіфе, і взяв велосипеда на руку, наче тітка Дора ридикюль. Ще шалено крутилися колеса, обвинені мотуззям, аби старенькі шини не вибалушилися з ободів, а дядько Денис уже зняв сірого фетрового капелюха і труснув ним, вибивши пилюгу, яку вітерцем покотило по городу до вишняків; відтак легко і граційно обмахнув крисами капелюха кітель з мідними ґудзиками кишень, галіфе та передки юхтових чобіт. Аж тоді зирнув на мене й урочисто одвів убік правицю з капелюхом:
— Ну, парубче, нове життя нового прагне слова!.. Дядько Денис знався на поезії — він читав газети. Моє серце радісно теленькнуло у щасливім передчутті перемін. Вдячний, я простяг гостеві корзину з плодами щедрої пакульської землі і продекламував, аби засвідчити, що теж не ликом шитий:
— Ось на наших землях урожайно, хлібно!..
Дядько Денис одяг капелюха, узяв грушу за хвостик і повільно поніс до рота, чітко окресленого рожевими, мов щойно начинені ковбаси, губами; проте груша затріпотіла крильми, кукурікнула ламким, сиплим голосом молоденького півня та, залишивши в дядьковій долоні хвоста, пурхнула до верби. Слідом, обсипавши мене жовто-рожевим пір'ям, з корзини шугонули, лементуючи й лопотячи крильми, усі до одної груші і табунцем поминули низько над городом. З несподіванки я випустив корзину, а вона й собі зіп'ялася на лозові ноженята та подріботіла по стежці у вишняки, вихляючи гладкими, опасистими боками, наче пакульська фельдшериця. Матір, що саме вийшла з сінець на задвірок, побігла корзині навперейми, упіймала за дужку і повісила на тин. По тому витерла фартухом чорну, як підгоріла хлібна шкоринка, долоню, подала гостеві:
— Драстуй-бо, Денисе.
— Приїхав я по твого паливоду, Параско.
— А як же це воно буде, га? — Мати піднесла до очей, що враз зчервоніли і наповнилися слізьми, край фартуха.
— А так буде, що він у мене людиною стане, і коли матиме голову на плечах, а не пусту макітру, за десяток літ, а то й раніше, підкотить ось до цих ліщинних воріт на власній «Побєді». Ну, урвителю, одна нога тут, одна там — до школи по документи!
Я озирнувся на матір. Вона відняла фартух од очей і тихо проказала, благословляючи мене в довгу путь:
— Ходи, синку...
У шкільнім коридорі було порожньо (святково, першовереснево пахло олійними фарбами та крейдою). Я постукав у двері директорового кабінету і, не дочекавшись на відповідь, несміливо переступив поріг. На столі між класних журналів бовваніла синьо-фіолетова школярська чорнильниця, цяцькована вухастим зайчиком. І я, знаючи давню звичку нашого директора перевтілюватися в чорнильницю, коли хотів, аби його не турбували (перевтілювався він так мистецьки, що завуч, який сидів в одному з директором кабінеті, часом вмокав у ту чорнильницю ручку) пильно подивився на мальованого зайчика та голосно проказав:
— Семене Семеновичу, даруйте, але я до вас у дуже невідкладній справі.
Чорнильниця бубнявіла, наче квасоля чи гарбузове зерня напровесні у мокрому рукавчику, кільчилася, росла і вже за столом сидів директор з одутлим фіолетовим обличчям, лагідними очима і родимкою на щоці.
— Що тобі, Михайле?
— Іду од вас, Семене Семеновичу...— сумно й значимо проказав я, переминаючись з ноги на ногу біля велетенського картонного глобуса на підлозі.— Ось так... Прощаюся на віки вічні з Пакулем.
— Куди ж вам стелеться дорога з рідних пенат?
— Світ широкий, Семене Семеновичу...— Я задумливо крутнув глобус, він замерехтів синіми цятками океанів і жовтизною пустель.— Хіба птах, який, відчувши дужі крила, вилітає з гнізда батьківського, знає, де він виспівуватиме завтра? Поки що я потрібен в Ирії, на берегах Стрижня. А завтра... Завтра нові обрії простелються передімною. Людям мого — акторського — фаху не випадає глибоко вкорінюватися. Народ прагне нашого живого слова, а мистецтво — це щоденна самопожертва. Снідаєш у Москві, обідаєш у Києві, а вечерю для тебе уже готують в Одесі. І так — усе життя...
Моє обличчя випромінювало сумнувату, але щасливу зреченість. Того літа я прочитав щедро ілюстровану книгу про акторів пересувного театру, снив тільки акторством і промовляв цитатами з тої книги.
— А як же література? — співчутливо поцікавився директор.
— Вибираю, де важче, Семене Семеновичу, як ви нас і навчали, а не шукаю легких шляхів у житті. Наше краснеписьменство поки що успішно розвивається, а театр катастрофічно відстає від життя. Народ кличе на сцену. І я — йду.
— Сцена є і в Пакулі. Правда, трохи вищерблена наша сцена...
— Історія світового театру не знає великих акторів без глибокої внутрішньої культури. Я можу набути її тільки в Ирії, ви самі це розумієте. Не про себе дбаю, усе, що набуду, віддам людям. Я обов'язково запрошу вас на свою прем'єру, Семене Семеновичу...
В моїх очах мерехтіли вогні великого міста, висвітлені вечірніми ліхтарями велетенські афіші про виставу з участю Михайла Стриженського (це звучало мужніше й серйозніше, бо що таке — Решето?), майдан перед театром запруджено людом, шанувальники і шанувальниці з квітами в руках, відчай в очах тих, кому не поталанило дістати квитки на сьогоднішню виставу, і десь там, за спинами, скромний, тихий Семен Семенович; я беру його під руку і веду крізь натовп, люди шанобливо розступаються і встеляють нам, Учневі й Учителю, дорогу квітами, радісні сльози виблискують на віях мого колишнього директора, я й сам трохи не плачу від розчулення та вселюдської любові...
Тим часом директор уже хукає на печатку і обережно прикладає її до довідки про закінчення Михайлом Решетом восьми класів Пакульської десятирічки. Віддавши папірця, Семен Семенович скоса зиркає у вікно і піднімає цяцькований чорнилом палець:
— Чуєш?
Я прислухаюсь, але нічого не чую, окрім лінивого кумкання жаб у Замглаї.
— Оцього ніколи не забувай, Михайле...
Вчасно проковтнувши іронічний посміх, я поважно киваю і виходжу за двері.
Мати доїла в дворі корову Маньку. Дядько Денис, смачно плямкаючи, пережовував яєшню з салом і зелено-жовті, бо давно не дощило, огірки. Наливав з барилкуватої німецької фляги перваку (було ж це скоро по війні, задовго до Указу) весело будьздоровкався до себе і перехиляв за білі, ніби виточені з рафінаду, зуби. Дядьків капелюх величався на подушці, що вивершувала ліжко. Я поклав документи в кошовку з одежиною, яку вже наготувала мати, одяг дядькового капелюха і зазирнув у засиджене мухами дзеркало. У його склі відбилася моя тонкошия подоба, схожа на мухомора, рахітична ніжка якого підпирає пишну, крислату парасолю. А все ж я собі подобався під цим фетровим знаком, символом, клейнодом міського життя — і тим солодшим був щем від думки, що я ніколи не носитиму капелюха, а ходитиму, як і тепер, голомозий та в дешевенькому бавовняному костюмі, усі ж зароблені талановитим лицедійством на сценах світових театрів гроші витрачатиму на книги для пакульської бібліотеки: її збудують на мої кошти в центрі села, де тепер Затиряхів город; а ще заасфальтую дорогу від Пакуля до Ирію, дорогу, де щовесни і щоосені тонуть у непролазній грязюці машини, підводи, люди; я не відкрию свого імені, а переказуватиму пакульцям гроші від невідомого адресата, мені не потрібна дяка, аби тільки нарешті була дорога...
Цієї зворушливої хвилини владна материна рука зняла з моєї голови капелюха і обережно поклала знову на подушку.
— Рано в тилігента пнешся! — казала мати, сердито погримуючи дійницею.— Ти спершу вивчись, щоб у тій дурній голові ще щось було, окрім прочотних книжок, а тоді вже й людську одежину приміряй...— Вона поставила у мисниках дійницю, сіла на краєчок лави, ніби в гостях, склала на грудях руки і завела свою балачку.— Я оце, Денисе, все хочу тобі, як людині вченій, розказати. Що з ним, сибірним, ото з весни було лучилося, аж досі мені страшно. Почало його раптом ні з того, ні з сього писати — і увечері при каганці було пише, і вранці до корів пише, і вдень, свиню на вигін вигнавши, сяде під коморою й пише, а до того свиненяти й оком не кине. Колись отак прибігло додому і молоду цибульку витолочило, а він — під коморою з писаниною своєю. Я таки повела його до Улити, шептухи пакульської. Пошептала вона — помогло. Оце вже ніби не пише. А я все думаю, чи йому від тих книг у голові не по-вредило?
— Що писав — стихі? — блимнув на матір дядько Денис, буцім мене й не було в хаті.
— Не стихі, а каже ж — вірші...
— І стихі, і вірші, Параско,— се баловство. Се таке, що кожен зуміє, ось хоч би і я, аби гулящий час був. Для віршів великого ума не треба, це не кредит-дебет рахувати, де за кожною цифрочкою — велика копійка. Вулиця-куриця, коза-лоза,— ось уже й вірш. Одне слово, для хлопця, якому у люди вибиватися, це непутяще заняття. Хоч і є поети, які з віршів добрі гроші мають. Кажуть, що київським зарядок по карбованцю платять. Але щоб у столичні поети проштовхнутися, не наші з тобою знайомства потрібні, Параско. Останню курку продаси, без сорочки зостанешся, а все мало буде. Та ще ж треба знать, у яку руку сунути. Світ тепер такий, Параско, що без блату, як казав Тарапунька, ані туди, ані сюди...
— І не хочу в поети, актором буду! — гонористо заявив яз хатнього порога.
— Є в мене актьор знайомий, у Дориній пивниці стрічаємося,— нарешті завважив мою присутність дядько Денис,— так він шосту зиму у драних рукавичках ходить. Як іде містом, кулаків не розтуляє, аби голими пальцями в очі людей не світити...
Тікаючи від приземленого дядькового реалізму, я прищикнув його мову дверима, і вона жалібно заскавучала, наче цуценятко; я був янгол з материної ікони на покуті, янгол, що лине сказати останнє «прощай» свідкам свого скороминущого босоногого дитинства. Я зіп'явся на сінешний поріг, змахнув крильми, наче корова Манька, коли вибиралася з болота, і злетів над хату. Сумнувато-солодка ніжність повнила мою душу. Крила із срібної іконної фольги лагідно шелестіли за спиною. Унизу темніла широка, наче город, цяткована острівками зеленого моху, іржавими втулками, шинами, культяпками сівалок стріха. Відколи пам'ятаю себе, усе те залізяччя й моховиння бачилося знизу, з городу таким загадковим та принадливим! Тріумфуюче повеличавшись на задимленім димарі, наче лелека на гнізді, я ковзнув униз, виписав над городом загогулину і, опустившись на парасолю любистку, що гойдалася на гінкому пагоні, меланхолійно прошепотів: «Прощай, любистку...»
Потім перелетів на кущ бузку, з якого стриміли руді патирчаки не зламаного напровесні квіту, попрощався і з ним. З бузку пурхнув на яблуню, з яблуні — на грушу, з груші — на тин.
Під тином у городі кущився мороз. Наприкінці літа він синьооко прозирав з-поміж густого корицевого пагіння, нагадуючи, що час мені до школи, і цвів усю осінь, до першого снігу. «Зірву зо три квіточки і покладу між сторінок підручника, — я зняв крила, що, мерехтячи, полетіли в капусту, і стрибнув з тину.— Хай вони нагадують про моє дитинство. Бо навіть подумки я вже ніколи не повернуся в Пакуль. Пакуль — це назавше минувшина, учорашній день мого життя. Мати наїздитиме до мене в Ирій. А коли стану великим актором, заберу її з Пакуля до себе в місто».
Корова Манька, лискаючи зеленими боками, передибала залитий сонцем двір і через тин лизнула мене в щоку. Корова любила мене, я любив корову. Бо обоє ми тут, у Пакулі, були тимчасовими гістьми, обоє були не від світу пакульського, обоє снили на пакульському грузькому чорноземі Ирієм.
І сьогодні нам обом всміхнулася доля.
Манька була вроджена міська корова. Мати купила її в діда Єврася. Манька молочна, казав дядько Денис, а на базарі неодмінно придбаєте якусь хворобу, бо хто продає здорову корову? А ще ж Єврась не вимагав одразу всіх грошей, а тільки половину, що при хронічнім материнім безгрошів'ї важило найбільше. Мати дістала із скрині налигача (лежав там, відколи пакульський фінінспектор повів з двору нашу корівчину на власнім паскові) і притарганила Маньку з викладеного цеглою Єврасиного двору до нашого, де Маньці було багна по черево. Ми поставили Маньку на призьбі, а двір я заповзявся осушити, прокопавши канаву з-під тину на городець. Городець посмачило гноївкою, і влітку картопляне бадилля викохалося навдивовижу. Але на картоплю напав немилосердний колорадський жук. Люди в селі пліткували, що колорадського жука наслала на Пакуль корова Манька, бо вона — відьма.
Третього дня міську гостю випустили в череду. Але, звикла до пійл та посмаченьок, корова не вміла пастися і, виголоднівши, чкурнула через поля в Ирій. Ми ж з матір'ю безнадійно шукали в лісі вовчих недоїдків. Аж приносить листоноша бандеролю від дядька Дениса. Розрізали мотузки, розламали сургучеві печатки, а в бандеролі, загорнена в газетний папір,— корова Манька, жива здорова, тільки схудла, бо ж, звісно, як наша пошта працює — від Ирію до Пакуля вісімнадцять верст, а бандероль три доби йшла. Мати корову в припол, віднесла в череду: Манька як похопилася траву гризти, і не скажеш, що міська.
Та перегнали череду на болото — і нам з матір'ю новий клопіт. Першого ж дня Манька по черево загрузла в багні, витягали тракторцем, що волочив грабарку. Невдовзі тракторів на лугах не стало, сіно склали в стоги, то мусила мати серед літа мочити солоди, добувати дріжджі, варганити в банякові за комином хмільне пійло: Манька загрузала що третього дня, і тим пійлом віддячували ми пакульцям, які, полишивши торфові кар'єри, рятували нашу зеленобоку корову.
А позавчора Манька трохи не віддала коров'ячому богові душу. Поки я, покликаний підпаском, прибіг із жмутком вірьовок та пляшками на болото, з-поміж купиння стриміли самі роги. Голова Маньки упокірено лежала на торф'янистім багні, і тріумфуючі ґедзі обсіли її заплакані очі. Бігаючи від кар'єру до кар'єру, я наскликав людей. Мужчини, меланхолійно посмоктуючи самокрутки, радили дорізати Маньку, аби хоч з м'яса мати якийсь зиск.
Я понуро відмовчувався. Випивши сулію пійла, чоловіки поплювали в долоні і взялися за вірьовки. Було те скоропополудні. Сонце котилося по стріхах пакульських хат, а Манька все ще стояла в болоті, лишень спина її, широкай пласка, малахітовою брилою зеленіла в твані, наче в підручнику з астрономії земля, що лежить на трьох китах. Укоськані мужчини віддихувалися на купинні, зиркаючив бік села, чи не несе Решетиха ще сулії. Але мати була на буряках і не знала про оказію з Манькою.
— Таки доведеться, хлопче, прирізати,— розсудливо казали пакульці.— Бо споночіє — тут їй жаба й циці дасть.
Жаб і справді було в болоті достобіса, вони вже погрозливо кумкали між купиння. Я прошпортався до Маньки, вмочив руку в багно і різким порухом виписав на зеленій спині корови два широкі розмашні крила. Пакульські дядьки, зрозумівши мою задумку, вхопилися за вірьовки, піднатужилися; Манька що було сили замахала мальованими крильми, розбризкуючи увсібіч твань, і під наші підбадьорюючі згуки спроквола вибилася з багна та знялася над болотом; осяяна пурпуровим призахідним сонцем, вона перелетіла через торф'яні кар'єри і опустилася на лузі, серед табунів гусей, що з криком та ґелґотом кинулися врозтіч. Коли я з налигачем підбіг до корови, вона зголодніло гризла витолочений гусьми моріг і кавалки підсохлої твані осипалися з її спини.
Хоч пригода закінчилася щасливо завдяки моїй винахідливості, материн терпець увірвався, і вона присяглася найближчої неділі відвести корову Єврасеві. А тут нагодився дядько Денис, і Маньчина доля була остаточно вирішена.
Зворушений спогадами і думками про щасливе майбуття своє, я багато міг би сказати сьогодні корові Маньці. В її банькатих очищах, як і в моїх, синіло марево далеких доріг. Натомість — за таких хвилин найтепліші слова видаються сухими і невиразними — я підступив до тину, почухав Маньці за зеленим вухом і поцілував її в мокру прохолодну твар. Корова вдячно кліпнула віями, а мати заголосила з ґанку:
— Ой, боженько ж мій, та він зовсім недоколиханий від тих книг зробився! Погляньте ж, Денисе: корову цілує...
Отак навіть матері часом підкислюють найзворушливіші хвилини нашого життя.
Дядько Денис реготнув, аж кури тривожно кудкудакнули в малинник, ступив і зняв з тину налигача. Я стрімголов метнувся до хати по кошовку з сидором, одежиною та документами. Коли знову вискочив на задвірок, дядько вже молодцювато сидів на корові, обвинувши налигачем роги. У сірім фетровім капелюсі набакир, у темно-сірому, хоч і припорошеному пакульською пилюкою кителі, в юхтових чоботях і генеральському галіфе з малиновим полум'ям лампасів дядько Денис бачився казковим лицарем, що під бравурні поклики сурм ось-ось рушить на ворога. Матір вишморгнула з-за плетня та подала дядькові гнучкого патичка:
— Вона, бісова худобина, часом як упреться — хоч кілка на голові теши.
По тому мати зирнула на мене (я ладнав до дядькового велосипеда кошовку), і мотузки її висхлих, вимарнілих губ здригнулися, перехльостнулися в тугий вузелок, мати заплакала. Я поставив ногу на педаль і наготувався сказати матері втішні й гідні сьогоднішнього дня слова. Це мали бути високі слова про птаха, що хоч і виклюнувся з яйця на корячкуватім пакульськім в'язі в кінці городу, а щойно заосеніє, уже ладнається в далеку дорогу в сонячний ирій, бо там — його земля, а тут він — лише гість. Проте Манька, яку дядько Денис спрямував на полівку, що вела до міста, раптом хвецьнула копитами задніх ніг, вигрібши вирву, в якій пакульський колгосп досі викохує гладющих карасів, і щодуху помчала в бік Ирію.
— Михайло, наздоганяй! — донеслося дядькове з-за сірої оболоки, що облягла наш куток; я натиснув на педалі, пірнув у хмару куряви і вхопився за кінчик Саньчиного хвоста, оспіваної красним письменством.
— Мамо, так ви ж приїздіть у неділю! — встиг ще гукнути до матері, і нездоланна сила підхопила, понесла мене.
Я ледве спромагався кермувати, аби переднє колесо велосипеда не підгорнулось та не кинуло мене сторч головою в колію, на битий шлях, обабіч якого крізь завісу пилюки мерехтіли, наче колісні спиці, засвічені сонцем верби.
Аж під Ирієм, вицургеливши мене й дядька на Собака-реву гору, корова нарешті притомилася, стишила біг і заклякла посеред шляху, широко розчепіривши задні ноги: мати щедро напоїла її, аби видалася Єврасеві бокуватішою... Дядько Денис хвацько зіскочив з корови і витанцьовував край дороги навприсядки, розминаючи зімлілі ноги. Відтак одвернувся і застиг, мрійливо зорячи в передосінні поля. Я й собі став до дядька спиною та заповзявся ловити рибку з іншого боку степової дороги, милуючись з безкраїх ланів, що стелилися просто моїх очей, ланів, крізь які поволі простував сизий серпневий вечір. Розплавлені прижухлі тони темнішали, підмальовуючись то рожевим, то тремтячо-зеленим, і вже одна барва горіла над іншою, розписуючи баню над полем обвугленими кольорами, а теплі ожереди соломи були схожі на чіткі хмари, що опустилися з небес, і які, коли тільки споночіє, спливуть догори. Багряні смуги на обрії тугішали, звужуючись, і були схожі на лаз у той задушливий день, який щойно кипів над землею і оце неквапно утік. Між бур'янами дзвеніли обпаленими, скров'янілими пелюстками маки, і чорний смуток, просіяний між ними, вивіювався увсібіч тихо і замислено. Вервечки березки спиналися на стебла лободи, купчилися поверх трави, і її білі квітки дзвеніли довірливо й мило... під бриніння потічка, що народжувався з-під корови, повнився моїми та дядьковими стараннями і вже гомінливою річечкою збігав з Собакаревої гори в долину, відрізаючи нас від Ирію.
...Смеркало, і звужувалося поле, все тугіше підперезуючись цупким перевеслом обрію, і дорога білою стрілою гнулася від небокраю до небокраю. Обриси горбів спершу гострішали, підмальовуючись з одного боку тінями, а потім розпливалися, ховаючись один за одним, тонучи, і вже усе поле вирівнювалося, стаючи однотонним... Місто оддалік проростало вогкими листочками вогнів.
— А все ж, Михалю, ми ще приїдемо в Пакуль на власному автомобілі! — раптом прорік дядько Денис, пробуджуючи мене від мрійливого споглядання нашої чарівної природи.
Він підняв залишений мною на узбіччі велосипед та, обережно перекинувши ногу, всівся в сідло. Пружини голосно зойкнули, і колеса глибоко заноричилися в пісок. Корову, що помітно спала з боків, дядько узяв правицею попід черево і поклав до кишені ширококрилого галіфе, голова Маньки з підпиляними рогами зеленіла над малиновим генеральським лампасом. Я сів на раму велосипеда між дядькових рук.
Дядько Денис відштовхнувся ногою від землі, колеса зашерхотіли по стежці, і ми, шукаючи броду, покотили з Собакаревої гори вздовж потічка, який вирував...
Вечірня прогулянка по ирію
...Ирій — це казкова країна, де ніколи не буває зими, де сонце днює й ночує на ясно-зелених пагорбах, де карасі надвечір вичалапують на піщаний беріг і лагідно бесідують із щуками та акулами, де вовчиці вигодовують своїм молоком ягнят, а леви наглядають за курчатами, аби ті не заблукали в лісових нетрях; Ирій — це край, куди щоосені поспішає птаство і звідки воно повертається весною, аби в нас перелітувати, буцім міські дачники; це край, звідки дме теплий вітер, що приносить відлигу у найлютіші морози, і якщо мати, мерзлякувато грюкнувши хатніми дверима, з надією в голосі скаже увечері: «Вітер з города...» — ти, тулячись до вихолодаючого комина, напевне знаєш, що завтра сіверець не пронизуватиме наскрізь твою куфайчину, і завтра ліпитимуться сніжки, і на великій перерві клас на клас піде війною, а після школи ти допізна ковзатимеш з гори, підмостивши до блиску вишеретувану бляху; Ирій — це країна морозива в крихких хрускотливих відерцях, які обгризаєш, наче шкірку груші, аби потім надовше лишився в роті смак солодкого закрижавілого молока, країна кавунів, що ними радує тебе матір, щасливо спродавши антонівки, країна червоних півників на дерев'яних скіпках і пістолетів, таких схожих на справжні, пістолетів, що звабно темніють на вітринах крамниць, недосяжні для твоєї дірявої кишені, країна морсу, ситра і халви; Ирій — це країна, звідки кінщик привозить щотижня нові кінофільми, а бібліотекар — книги, і де ці кінофільми знімаються, а книги пишуться та друкуються незбагненно розумними й освіченими людьми; Ирій — це країна, де існує насправжки те ідеально прекрасне життя, про яке тобі з першого шкільного дня розповідають учителі і про яке так гарно пишеться в книгах, країна молочних рік і медових берегів...
Ирій — це країна твого майбутнього.
Радісно та щасливо, як і належало справжньому школяреві, ступав я по викладених плитками шоколаду хідниках до своєї нової школи. Шоколад, розімлілий від все ще гарячого серпневого сонця, м'яко пружинив під гумовими підошвами парусинових черевиків. А від перехрестя вулиць пливла назустріч мені школа — білий повітряний замок, що мінявся, наче марево в степу спечного дня, і легенько погойдувався над шоколадними хідниками, приланцю-жений цегляним підмурівком. Я забоявся, що школа відірветься від шоколадних плит і попливе у безвість, цятковану білими кучматими хмарами, а я гнатимусь і не наздожену. Але поки що школа трималася землі, і крізь її білясто-прозорий, ледь підсинений чорнилом дзвін бовваніли на шкільнім дворі зеленоголові тополі. Я ступив на ґанок, і школа гойднулася піді мною, як гойдається човен, проте я ледь завважив те погойдування, я подумки підбирав слова, з якими звернуся до директора, подаючи йому документи й заяву.
«Шановний товаришу директор,— скажу я йому,— я розумію, що класи вашої школи переповнені і приймаєте ви мене напередодні навчального року лише через те, що вас просив за мене мій дядько Денис, з яким ви тягали по грузьких фронтових дорогах гармату-«сорокап'ятку», я все це знаю, але ви, будь ласка, не подумайте, що я такий, що я тільки, як каже тітка Дора, за проекцією; ви не пожалкуєте, я ще прославлю вашу школу, тобто вже нашу, коли стану великим актором, я запрошу вас на свою прем'єру, і взагалі я люблю вас і люблю нашу школу, що гойдається, наче човен, на асфальтовому плесі. Я зберу металобрухт з усієї Солом'янки і школа обов'язково вийде на перше місце в Ирії; я вже нагледів на Солом'янці аж три іржаві німецькі танки, що слугують солом'янським псам за будки, а на дулах їхніх гармат солом'янські жінки сушать білизну, а на гусеницях сіють цибулю, що виростає геть синя. А ще я міг би узяти шефство над телям — літ зо три тому я подавав на колгоспне правління заяву за заявою з проханням дозволити мені доглядати на фермі теля, як про це написано в газеті «Зірка»; правлінці благодушно сміялися з моїх писань на аркушах у косу лінійку, бо ж вони не читали газети «Зірка», проте настирливість моя перемогла й після енної заяви мене послали до завідуючого фермою, який і зазнайомив з двомісячним бичком Федором. Я щодня, вранці і увечері, носив Федорові по корзині пирію, а той лизав мені долоні шершавим язиком, а мати сварилася, що я роблю дурну роботу, поки кури клюють капусту. По тому Федора одвезли на бойню. На жаль, в Ирії немає ферм. Але я можу рубати дрова для пенсійних бабусь, доглядати хворих, читати сліпим книги, гратися з малюками в дитячих садках, малювати плакати для шкільних вечорів і парадів, чергувати в шкільному буфеті, копати картоплю на шкільному городі або садити дерева (це я добре вмію), допомагати бібліотекарці, косити траву в шкільному саду, згрібати з машин біля кочегарки вугілля, забувши на мент про своє високе покликання актора, аби лишень ви, шановний товаришу директоре, не подумали, буцім я — за проекцією...»
Зворушений з власного щиросердя, я обережно поторгав двері директорового кабінету. Але двері були замкнені. Верхами на швабрах повз мене довгим лунким коридором проскакали, брязкаючи відрами, прибиральниці; по стелі від люстри до люстри повз монтер, затиснувши в губах перегорілі лампочки, ніби чоботар гвіздки; він зиркнув на мене згори одним оком, буцім грак на муху, і прошамкотів, не розтуляючи вуст:
— Директор на зашеданії...
Я поважно кивнув і, проковтнувши глибоке розчарування, позаяк моя промова годилася зараз хіба що язикові на підметки, попхався через коридор до кімнати секретарки. У крихітній кімнатульці стояв широкий двотумбовий стіл із старезною, проте гонористою друкарською машинкою на горбу, а біля машинки із склянки з золотистою обвідкою стримів рожевий пуп'янок троянди.
— Драстуйте... Ось, документи приніс! — сказав я голосно, не зводячи очей з квітки.
І пуп'янок почав вочевидь розпукуватися та хорошитися; листочки здригнулися й стали руками в зеленій газовій кофтині з мереживними оборками, а рожеві пелюстки склалися в молоде, вродливе обличчя секретарки. Вона усміхнулася до мене, як усміхаються до дзеркала, й сухим, наче черствий рогалик, голосом повідомила:
— Школа уже укомплектована.
— З товаришем директором домовлено...— мовив я, як наказував дядько Денис, і багатозначно зазирнув у прозорі, буцім краплі роси на трояндових пелюстках, очі секретарки.
— Тоді сідай.
Але я не хотів продатися за мідяки, а ще боявся закохатися у вродливку, позаяк не мав сумніву, що це було б кохання без взаємності (крізь газову кофтину в її серці бовванів, наче заспиртований у банці зоопосібник, молодий лейтенант із Ирійського військового училища), і тому поспіхом віддав документи та вибіг на вулицю.
Я боявся закохатися, бо досі кожна закоханість коштувала мені страждань.
Уперше я закохався, коли пішов до четвертого класу. Учила нас вчителька із сусіднього села. Вона залишала в нашій хаті брезентового плаща, а по уроках заходила по нього, і я проводжав її вербовим шляхом аж до мосту через пересохлий потічок. Одного осіннього дня вона не з'явилася на урок, а назавтра сказали, що вчитиме нас пакульський вчитель, а колишній нашій учительці знайшлося місце в її рідному селі. Я так глибоко страждав, аж почав писати вірші до стінної газети. Однокласники не здогадувались про мою закоханість і дискутували, де я беру слова: одне з тої книги, друге з тої, та й в'яже віршики, наче вінки цибулі. Останнє моє кохання — теж нещасливе. Я закохався в дочку голови пакульського колгоспу, панькувату дженджуристу однокласницю, за якою пакульські хлопці ходили чередою, а позаяк я не мав ні шевйотових штанів, ні велосипеда, ні гармошки, та й взагалі був шмаркач, а не парубійко, то тільки назирці ходив за нею від клубу та з-за плоту дивився, як вона цілується з черговим джиґуном; серце моє в такі хвилини розривалося з розпуки і я обіруч ледве втримував його в грудях.
І все ж лиха доля мене не обминула: першого шкільного дня я закохався.
Нас, вбраних і підстрижених наче кущі жовтої акації вздовж Ирійського бульвару, нанизали на довгу виструнену шерегу та залишили сохнути на подвір'ї школи; відтак з-поміж учительського гурту виступив директор і почав промовляти схвильоване першовересневе слово. Слухаючи директора, я забував, що культяпки моїх рук смішно виштиркуються з куцих рукавів позаторік купленого матір'ю на виріст бавовняного костюма, а поли піджака лищать і дражнять очі сонячними зайчиками, а комірець праної-перепраної бавовняної сорочки задерикувато стов-бурчиться, змагаючись із носками білих, наквацьованих розведеним зубним порошком парусинових черевиків, що їх дозволив одягти на шкільний першодень дядько Денис,— так сонячно висвітлювала все довкола директорова мова. І коли він прибився до берега, я перший заляскав у долоні та аплодував, аж поки вони не здерев'яніли. Потім наперед вийшла дівчина — я одразу впізнав її, дівчину з відривного настінного календаря, що вже було закохався в неї років зо два тому! — і радісно зателенькала мідноголовим дзвоном.
Це була вона: в коричневій шкільній формі з яскраво-білим фартушком, на якому червонів комсомольський значок, з двома кісками, що в них було вплетено по блакитному банту, з високим чолом над скельцями окулярів, крізь які серйозно й розумно дивилися великі очі, схожі на чітко виведені п'ятірки за поведінку в класному журналі. Я полюбив її давно, відколи побачив на першовересневому листочкові настінного каліндаря в тітчиній кімнаті та потайки вирвав той листочок, хоч була ще середина літа. Я довго беріг його, закладуючи між сторінок улюблених книжок, та так і здав з якоюсь книжкою до бібліотеки, і вже не міг знайти, хоч перегортав трохи не всю пакульську книгозбірню. Зараз мені здавалося, що там, на шляху між Пакулем та Иріем, коли я мчав навздогінці за осатанілою Манькою, серце віщувало мені: в Ирії ти зустрінеш її, дівчину з календаря!
Серце казало правду.
Я взявся обіруч за край неба і прихилив небо до її ніг, взутих у чорні лаковані туфельки. Я відгорнув глевке передосіннє хмаровиння, і сонце зирнуло їй у вічі, позолотивши кісники та оправу окулярів. Але вона нічого того не завважила, а, надзвонившись, віддала вчительці дзвоника, стала в шерегу 9 «А» класу і «аківці» перші, під тріумфуючий грім оркестру, бадьоро покрокували до дверей школи.
Після першого уроку, впродовж якого мене судомило від глибоких почувань, я метнувся до 9 «А» буцім попросити крейди та й остовпів з подиву: їх було тут десятків зо два, дівчат з першовересневого календарного листочка — у шкільних формах, з комсомольськими значками на білих, старанно випрасуваних фартушках, в окулярах, крізь які світили сині (під колір блакитних кісників) строго-мудрі очі споконвічних відмінниць. Уроків зо два стояв я стовпом біля дошки і вчителі вішали на мене замість підставки таблиці відмінювання дієслів та географічні карти, але таки прийшов до пам'яті і поплентався з класу, плекаючи в душі надію на зустріч із своїм коханням.
А в неділю дід Єврась повернув аванс за корову Маньку і мати на радощах купила мені лижного костюма та грубошкірі шкарбани з лискучими металевими блямбами — їх поцінно продавав на базарі між возів хлопчина зі школи ФЗН. Костюм було пошито із синьої ворсистої баї, що лагідно мружилася та вуркотіла під подушечками пальців, наче кіт зі сну. Ботинки, завеликі для моєї ноги, мати купила на виріст, аж поки перейду на власний хліб, і, проводжаючи матір за місто, я наскуб зі скирти та упхав у шкарбани возів зо два житньої соломи. Шкарбани стали скосирніші до дороги, але незабаром у соломі розвелося достобіса мишей, вони цілісінькі ночі пискотіли й точили зуби, й тітка Дора, яка інтелігентно вдавала, що боїться мишей, наказала звечора залишати ботинки надворі. Ранками з фезеенівських шкарбанів вискакували та мчали увсібіч повчища гладких солом'янських котів...
Втім, це уже бувальщини пізніших днів, а поки що я дибав за возом, в якого було впряжено старого й доброго коня Шептала (він шкандибав по ирійській бруківці, наче я перші дні по шкільнім паркеті), дибав, наче молодий бичок, якого приланцюговано до крижівниці і потарганено на базар, а він, упираючись передніми в мерзле груддя, все ще снить чередою, лугом, волею. Я, звісно, скучав в Ирії по матері, й розум підказував, що ось-ось вона зникне за сірим осіннім обрієм, а я залишуся наодинці з Ирієм. І все одно мене не полишало відчуття слухняно виконуваного синівського обов'язку, а насправжки весь я там — в Ирії, як у передсвяткові дні — в святі, і подумки іду по Ирію в новому лискучому костюмі, а очі дівчини з календаря захоплено зирять на мене, оновленого, а поруч такі ж поважні та святкові тітка Дора і дядько Денне, які пообіцялися узяти мене на традиційну недільну прогулянку по вечірньому Ирію...
Я невпопад відповідав матері, обіцяючись бути і слухняним, і старатливим, обіцяючись шануватися в тітки з дядьком, не гризти прочотних книжок, не бити байдиків, не тинятися по вулицях; нарешті мати, згорбившись на підводі, поторохтіла в жухлу жовтизну полів, що спроквола бралася присмерками, а я підстрибом побіг назад, в Ирій.
Тітка Дора, що свідомо жертвувала виторгом недільного вечора заради урочистої родинної прогулянки на люди, зирнула в мій бік цінувальним оком:
— Сматрі, Льоня, пододєлся наш парубок. Сечас з тобою не стидно і на люди...
Тітка була в новому крепдешиновому платті, що барвистим дзвоном обіймало її важкий, з широким підмурівком стан. Милуючись з власної подоби у дзеркалі, вона лаштувала на груди, в кутик розрізу, родинну гордість — золоту брошку. Тітка кохалася в золоті, аж вирвала, відколи перейшла в торгівлю, три здорові передні зуби і вставила натомість золоті. Дядько Денис у довгополім сріблястім макінтоші і таким же сріблястокрисім, вичищеним авіаційним бензином капелюсі, величний, мов Омелько Омелькович, директор водоконтори і теж з народження пакулець, стояв у городі біля відчиненого вікна та квапив тітку.
— Зазирни ще раз у скриньку, мо-таки, газету принесли,— одказувала тітка, засіваючи лице пудрою, наче моя матір город біля хати маком, та підмальовуючи губи.
— Уже десять разів зазирав, дірку в скриньці прогледів...
Солом'яники очікували на газету з таблицею тиражу грошово-речової лотереї.
— У Цекалів минулого разу холодильник на один номерне зійшовся, Муся сьогодні призналася. Дивлюсь, каже, а в очах — розвиднюється, далі темно-темно зробилося. А треба, щоб діти перевіряли, вони од нас невинніші.
Тітка Дора була приємно збуджена, буцім це її лотерейка за минулого тиражу трохи не виграла холодильник, а сьогодні, звичайно, серія і номер обов'язково зійдуться. Вона життєрадісно ступнула на стілець, зі стільця — на підвіконня, відтак задріботіла підковами туфель по хиткій дошці у город. На початку літа Солом'яники поділилися, молодим з будинку припала кімната й кухня, старим — кімната й коридор. Дід Єврась забив синові двері з коридо-ра, і тітка з дядьком втрапляли до своїх покоїв через причілкове вікно.
Біля хвіртки дядько Денис востаннє оглянув наше вбрання, а тітка ніжно дмухнула на криси дядькового капелюха — і ми втрьох поважно випливли на Солом'яну вулицю...
Тітка з дядьком простували серединою вулиці, високо підвівши голови, буцім на параді, і тільки очі їхні косували в бік Цекалового двору. Але жодна голова не забовваніла над Цекаловим парканом, навіть занавіски на вікнах не здригнулися, і темна хмара розчарування повисла над нашими головами. Вся Солом'яна вулиця була порожня, навіть баба Майориха не сиділа на лавочці під двором, де вона сиділа завжди. Тільки на розі Солом'яної та Піщаної троє п'яничок підпирали вишмареними в глину плечима стіни продуктової крамнички, але вони й оком не кинули в наш бік.
— Глушина, как у Пакулі,— нервово стенула плечима в лискучому крепдешині тітка Дора і поправила брошкуна грудях.
— Картоплю копають...— по-філософськи спокійно зауважив дядько.
Я мовчав, гріючи долоні на ніжному ворсі баї.
Нарешті підкотив запилений автобус і погуркотів нас, очамрілих, до центру, підкидаючи та зтрушуючи на бруківці, наче горох у решеті. Першою на бульвар з автобусної сходинки ступила тітка Дора. За нею, обсмикнувши рукава макінтоша,— дядько Денис. Аж потім, сунувши руки до кишень, аби в такий спосіб продемонструвати свою незалежність, стрибнув на ирійський асфальт я, Михайло Решето. Тітка, не повертаючи голови, скоса подивилася в наш бік і тихо, крізь ледь розтулені губи, процідила:
— Галстук поправ, на люди вийшов. А ти — руки з кишень вийми, не в Пакулі...
Дядько Денис поспіхом смикнув краватку, а я вихопив руки, буцім у кишені сипнули приску. Ми поважно й врочисто попливли крізь людські очі.
Що тут зчинилося на бульварі!
Першими уздріли нове тітчине плаття та мій байовий костюм молоді тополі обабіч бульвару і, вигнувши верхів'я, наче гусаки шиї, з глухим, захопленим ш елестом провели нас жовто-зеленими очима. Стріла підйомного крана над недобудованим театром неждано повернула в наш бік і в бузкових присмерках закліпала баньками ліхтариків на тварі. Жінки, що теж робили по бульвару, як іронічно зауважував дядько Денис, «променади з радикюлями», зупинялися та витрішкувато жували очищами крепдешин тітки Дори, наче корова Манька мої спідні на тину. Навіть чоловіки не мали сил прикидатися байдужими: роззявивши роти, вони стояли сірими стовпами, а очі їх заздрісно бігали за ясно-синіми і сріблястими відблисками, що їх віддзеркалювали довкола мій баєвий костюм та дядьків макінтош. Будинки, що оторочували з обох боків широкий, вилицюватий бульвар, перебрели через асфальтові ручаї і вишикувалися вздовж чавунних ґрат. Через їхні тьмяно-руді дахи з пеньками задимлених димарів зазирали на бульвар цегляні коробки, що поламали звичний стрій міських вулиць та збіглися до центру, аби помилуватися з тітчиного крепдешинового плаття. Маленькі будиночки передмість вибиралися центральним п'ятиповерховим велетням на плескаті голови, штовхалися, ламали телеантени, гримкотіли бляшанням дахів і стиха пересварювалися. Навіть тисячолітній собор, що гордо височів оддаля, не витримав та, розштовхуючи могутніми плечима мільгу будинків, придибав до бульвару.
По крутій бані собору повз, наче павук чи кліщ по стелі, чоловічок з двома кошовками навпереваги, в сірій заячій шапці і в чунях. Я ледве впізнав у присмерках, що жухли, пакульського п'яничку і веселуна Андрія Гниду. Гнида не визнавав ані коровчини, ані свиненяти, тримав у сінях череду курей, які неслися по сім раз на день, щонеділі носив на базар яйця, а спродавшись, впивався до чортиків, зелених, як рута, і ночував під міськими парканами чи пивницею. Пакульці торочили, що у його голові від пиятики давно горобці цвірінькають. І справді, я вчув крізь нетерпеливе ревисько машин та автобусів, що їм будинки, зтовпившись обабіч бульвару, загородили дорогу, як у голові дядька Гниди весело та радісно вицвірінькує, витьохкує, видзвонює дрібне птаство.
Андрій Гнида ковзнув по бляшаному крутосхилу на плаский дах собору і, бігаючи між гостроверхою шапкою дзвінички та опасистою банею, ловив у пригорщі витрішки. Раптом, розбуджені грюкотнею, лементом, на бульварі яскраво спалахнули ліхтарі. В той же мент Андрій Гнида уздрів нас, скочив з соборного даху на бульвар і, розпростерши руки, зашкутильгав назустріч. Тітка Дора зупинилася, буцім її вкопали, і круто розвернулася на сто вісімдесят градусів. Проте було вже пізно.
— Та се ж пакульська Федора! їй-бо, Федора, їй-бо пакульська, щоб мене грім побив, людоньки добрі! Тю на тебе, невже не впізнала? Та ми ж з тобою родичі — мій троюрідний дядько твою зовицю ськав! Здоров була, Федоро, як ти розпаніла! Та не тікай-бо, пожди, щось маю тобі сказати!..
Ми метнулися по бульвару, югнули в бокову вуличку і бігли без оглядки до автобусної зупинки. Тільки в автобусі, що котив у бік Солом'янки, віддихалися та прийшли до тями.
Але тітка Дора ще довго тремтіла і була геть бліда з обличчя. Тітці Дорі робилося зле, коли необережно нагадували, що вона — Федора, та ще й пакульська.
Защібаючи хвіртку, дядько Денис зачепив рукавом макінтоша фанерне гніздо поштової скриньки і звідти випурхнула та перелетіла на вишню згорнена вчетверо газета. З її сірих крил крізь чорнильні сутінки осіннього вечора дразливо сяяла червонозлотиця цифр.
— Є таблиця...— прошепотіла тітка Дора, завмираючина стежці, і раптом виплеснулася криком: — Та лови ж її!..
Дядько Денис навшпиньки подибав до вишні; але від тітчиного крику газета здригнулася та з дрібним металевим дзвоном (передзвін дрібних грошей у кишені) пурхнула на паркан, усівшись між штахет з розпущеними крилами й хвостом. Відблиски сяйва, яким вона пашіла, сонячно серпанилися над городом.
— Ціп-ціп-ціп! — покликала тітка Дора ніжним, лагідним, солодким, мов сахарин, голосом.— Ціп-ціп-ціп...
Газета довірливо ворухнула крильми і скікнула з паркану на стежку. Напринджена, наче квоктуха, вона з тихим металевим теленьканням мерехтіла біля ніг тітки Дори, аж поки дядьків капелюх, що опускався все нижче та нижче, раптово не пригасив того дражливого мерехтіння.
Ніколи ще не бачив я тітку Дору такою святковою. Постеливши нову скатертину, вона сіла до столу, а дядька й мене посадовила просто себе. Рухи її були повільні й врочисті, лишень з очей, що, мов розтривожені коні по лугу, стрибали по газеті в дядькових руках, випурхували раз у раз золотисті іскорки і гасли під стелею.
— Читай...
Дядько розгорнув газету, повів пальцем по колонці лотерейної таблиці.
— 00173— автомашина «Москвич».
— «Москвич»...— ніжно повторила за дядьком тітка Дора.
— 021845— цільнометалевий гараж.
— Гараж... Гараж у нас є, гараж продамо за півториціни, півтори дадуть, а півтори ціни — це...
Вона глипнула на дядька замріяними очима і сердито обірвала себе:
— Далі читай!
— 045285— автомашина «Москвич».
Тої ж миті тітчина душа, схожа на сірого напиндюреного горобця, випурхнула з її грудей, і дядько Денис ледве впіймав ту душу під червоним абажуром, сплеснувши в долоні, буцім полював на міль. А тітка Дора белькотіла синіми губами: «Наша, наша...» і зомліла з великої радості та зворушення. Дядько Денис навернув тітчину душу назад, наче корову, що забрела в шкоду. Оклигавши, тітка Дора взялася дрібними хихичками:
— А вона ще мені каже: «Може б, ти забрала останню лотерею?» А вона ж не знала, що остання — щаслива, це мені ще циганка, в якої я торік ворожила, відкрила:«Бери останню, остання — виграшна». Я кажу: «Та візьму...» І ніби неохоче. 045285— я на буфеті хімічним олівцем записала. Аж так воно вже велося, так було богомдано...
Вона підвелася, поважно, строго перейшла кімнату, а відтак — з синім лотерейним білетом на постаменті долонь, буцім з плащаницею, повернулася до столу. Дядько Денис сидів, неначе виліплений з глини, що вже давно висохла і потріскалася: торкни пальцем — розсиплеться в порох.
— Візьми, Михайлику: молодші очі — щасливіші...Мусило ж колись і нам усміхнутися!..
Вона повела очима, повними радісних сліз, на білий порожній покут («Нема ні бога, ні чорта, ні святого духа, амінь,— зі злом казала тітка моїй матері, коли та приходила в Ирій з кошовками навпереваги і з випогодженим утихомиреним обличчям,— учені про те давно знають; це тільки у вас у Пакулі попу Савці досі троячки несуть...») —і раптом перехрестилася.
Розуміючи важливість покладеної на мене місії я узяв тремтячими пальцями лотерею та побрів між автомашин, холодильників, приймачів, піаніно, електробритв, капронових сорочок, моторолерів, велосипедів, моторних човнів, килимів, радіол, магнітофонів, мотоциклів — усе те принадливо, багатообіцяюче, заклично дзвеніло, бряжчало, пахкало синім димом, теленькало, вилискувало, грало веселковими барвами, наспівувало на різні голоси, але пурхало з-під моїх ніг, коли я наближався, і зависало віддаля звабливим видінням, наче кучеряволиций туман над болотом, що по з'яві сонця опадає в чагарища сірою мозклою мжичкою. Нарешті добрів я до щасливої тітчиної серії — 045285, стрибнув оком на номер лотереї — номер не сходився! Серце мені стрепенулося й провалилось до самісіньких п'ят, немов того дня, коли я вперше висмалив товстелезну цигарку із пакульського самосаду в шкільній вбиральні; я поклав очі на край газетної сторінки і прочитав жалібним, вибачливим голосом:
— На інші сто двадцять чотири номери цієї серії випали виграші по десять карбованців.
— Як?
— Номер не сходиться, тітко Доро...
Я не насмілювався підвести очей, почуваючись винним. А тітка перекинулася кішкою, пронизливо нявкнула і стрибнула на стіл, впившись кігтями у газетний лист. Писок тицьнувся в лотерею, а відтак, лоскотячи пишними вусами паперове поле, побіг по таблиці. Коли я наважився зирпути на тітку, вона вже сиділа на стільці у своїй звичайній подобі, тільки форми тіла її втратили чіткість, розпливлися по краю стола, буцім виліплені з тіста, яке підійшло та, піднявши віко діжі, перевалилося через вінця.
— Давай твої, Денисе.
Голос її був напродиво сухий і рівний.
— А ті, Дорочко, я ще вранці перевірив. Як на базар ходив, біля пошти газета висіла... На три номери сорочкане зійшлася, а так — нічого...
По розм'яклому обличчю тітки Дори покотилися, наче сльозинки, лискучі мідні копійчини і з рясним дзенькотом упали на підлогу. Дядько Денис шарпнувся під стіл — збирати, коли я ламким, буцім на екзамені з математики, голосом скокнув у крижану воду тітчиної немилості:
— Не в грошах щастя...
— А в чім щастя? — вкрадливим голосом перепитала тітка Дора, повертаючись до мене разом зі стільцем.
Я котився з гори на широчезних лижвах, що їм не було стриму:
— А щоб по правді жити,— крізь мій півнячий фальцет пробилася розсудливо-гірка материна говірка:— В чужий рот не зазирати, іншій людині ями не копати, добро людям робить, бо за добро добром і віддячують, а за зло — злом...
Дядько Денис моргав до мене, аж вітер ходив по кімнаті і шарудів газетою, але я не зважав на засторогу: почувався вправі сказати все, що думав, аби тітка не горювала за невиграною автомашиною, не побивалася за грошима, які незабаром — при комунізмі — зовсім не будуть потрібні.
— То все вчителі...— примирливо мовив дядько Денис, з усіх сил запобігаючи громові.— їм за їхні байки гроші платять.
По моїх словах тітка декілька хвилин не дихала, мінячися з обличчя, немов світлофор на перехресті, і в кімнаті ставало то червоно, то зелено, то синьо; по тому хапнула повітря, втягши у себе мармуровий чорнильний прилад, якого дядько притарганив з водоконтори на минулорічний тітчин день народження, та сім порцелянових слоників з етажерки, і вибухнула. Вибухнувши, тітка Дора розлетілася сотні на три маленьких, мов гумові ляльки, тіток Дор, що повсідалися на підвіконнях, дивані, етажерці і дзеркалі, на лутках дверей, на абажурі, що загойдався під ними, сіючи увсібіч мерехтливі тривожні тіні, і заволали, зарепетували, загримали до мене та дядька в один голос:
— А жертимеш що, як тітка Дора завтра не вкраде? Мерзлу гарбузу будеш гризти, яку мати сьогодні привезла? Чи святим духом житимеш, наче ота яга за стіною?
Проте я був упертий, буцім корова Манька, і правив своєї:
— Тепер ще воно мо' й так, гроші потрібні, але й тепер гроші — не головне в житті. Головне — чиста совість і щоб роботу любити...
— Коли такий розумний, діждешся ранку — бери ноги на плечі й шкандибай на Пакуль свою дурну матку учить, як по правді жити. Вона в тебе теж на язик така руча, що з хати й миші давно порозбігалися...
У цей мент дядько Денис, що вже давно бабрався в кишені макінтоша, сипонув на стіл жменю мідяків, вхопив скатертину за краї і забрязкотів дрібнотою. Триста тіток Дор, буцім горобці на просо, сипонули зі стін та підвіконь на звабливий дзенькіт, збилися в клубок, наче бджолиний рій, і знову породили тітку Дору в її щоденній подобі. Вивинувшись із скатертини, вона вхопилася обіруч за голову і побігла довкола столу, пошепки, аби не вчули старі Солом'яники за стіною, голосячи:
— Як вони усі на лежанках вигрівалися та пакульські побрехеньки лузали навпополам з гарбузовими зернятами, а я ночами сама-самісінька і в дощ, і в хвищу ходила за п'ять кілометрів у Чорторийську школу, то ніби так і треба було, мовляв, дурна Федора вище себе хоче стрибнути. А тепер, бач, коли стрибнула, роти пороззіпали: не в грошах щастя... А за чиї ж гріхи я місила грязюку між Чорторийкою і Пакулем, за чиї гріхи од вовчого виття на верби тікала, за чиї гріхи біля каганця над книгами ночі просиджувала? Тепер іду з ридикюлем по базару, а ті, що тоді на кпини брали, баби бабами, закушкані, в пакульськім багні по коліна, перешіптуються біля возів: «Дора, Дора, Дора...» А як в'їду в Пакуль на власній автомашині, вони за тинами лікті собі гризтимуть і самих себе згризуть, а я з машини в обличчя сміятимуся: «Ось вам — Федора! З'їли?» Мо', я заради цієї хвилини і город городила, може, я тільки заради цього й живу! А він: «Не в грошах щастя!..» А мо', в твоїй дурній балачці? У-то-плю-ся!..
Тітка Дора метнулася з кімнати на кухню і стрибнула сторч головою в ночви, повні води. Плавати не вміла, тож каменем пішла на цинкове дно. Коли ми з дядьком Денисом підбігли й схилилися над ночвами, вона, конвульсійно відштовхнувшись від дна, спливла, мов корок, над гладінню води. Вхопивши повітря, тітка Дора знову було заголосила, проте нездоланна сила земного тяжіння потягла її на дно ночов і тільки гойдливі кола та бульки на водянім дзеркалі свідчили, що десь там, у глибинах, гойдається на терезах випадку тітчине життя. Дядько вхопив з мисника друшляк, чиргикнув ним по дну ночов і впіймав утопленицю, буцім рибу в підсаку. Тітка Дора стояла на підлозі, і вода струменіла з неї шумними потоками, а фарба з брів та губ темно-червоними їдкими плямами розпливалася по мокрому крепдешину.
Почуваючись винним у вечірньому бешкеті, я, мов кіт, що нашкодив, бігма чкурнув на піч, за комин, де відтепер була моя резиденція. Готували молоді Солом'яники на керогазі, а піч топили перед великими святами, і черінь був холодний; я застеляв його материною куфайкою та дядьковою шинелею, накривався пакульським рядном, а під голову замість подушки щоночі лягала чергова недочитана книга. Черені мені вистачало, якщо я лягав наскіс, з кутка в куток печі; два інші кутки, і комин, і підвіконня крихітного віконечка, що дивилося в город, і закапелки були закладені книгами, що їх я наносив з семи ирійських бібліотек і ковтав швидше, аніж Нерон-Балалайка мух. Я читав усюди — за обіднім столом, по дорозі до школи, на уроках під партою, навіть на уроках фізкультури, на багатокілометрових дистанціях, і, звичайно, за комином на холоднім черені, засвітивши парафінову свічку, коли тітка Дора, повернувшись з пивниці, задля економії сердито клацала вимикачем.
Але сьогодні я був не в гуморі, сотні кішок з нявкотом та писком шкребли душу. Я ліг між книжкових пак за комином і стомлено заплющив очі.
...Принеси картоплі з погріба! — гукне вранці тітка Дора. Я спущуся по заінених сходах мурованого льоху. З-за оббитих залізом дверей на мене війне вогкістю, гнилизною й вином, що його давить з гнилих яблук дядько Денис. Я піду між пузатих бочок та сулій по льохові, якому нема кінця. Дід Єврась божився, що у війну, полюючи на партизанів, тут загубився німецький дивізіон з п'ятьма танками і досі про нього ні слуху. Я наберу корзину картоплі і вже прямцюватиму назад на світло дверей, коли ненароком штовхну муровану стіну і опинюся в холоднім, хмурім казематі, в потаємних печерах, що існують під Ирієм з часів татарських набігів, і побачу в напівтьмі скрині з коштовностями та золотом, скарби прадавніх ирійців і три чорні тіні в німецьких касках біля скринь зі скарбами, залишки німецького легіону, що загубився в льохові Солом'яників. Вони підуть на мене, викрешуючи іскри кованими чобітьми, і я згадаю, як бився з гімназистиком Павка Корчагін, ударю знизу в підборіддя вагою усього тіла, фашист випустить з рук автомата і впаде навзнак. Я підхоплю зброю і двоє останніх фашистів покірно піднімуть руки, третій очуняє і теж здасться, я накажу їм узяти скрині зі скарбами на плечі й поведу нагору, а в дядьковім городі один з фашистів, той, якого я ударив, вихопить пістолета і вистрелить у мене, але пізно: фашистів оточать підняті по тривозі наші солдати, а мене, пораненого, перев'язуватиме дівчина з календаря. У школі я нікому не признаюся, хай вони про все дізнаються з газет. Золото й коштовності я подарую державі, а собі залишу на денці скрині і то не для себе, а щоб поїхати в Пакуль і сказати пакульцям: ось золото, збудуйте дорогу з Ирію в Пакуль...
Я ще не знав, не розумів, не замислювався, навіщо мені раптом ця дорога — з Ирію в Пакуль, але з тою думкою і заснув, утихомирений, майже щасливий.
Солом'яники з вулиці Солом'яної
Сто тридцять сім разів офіційно перейменовували Солом'янку, але вона вперто й несхитно трималася за родиме ймення і сто тридцять сім милозвучних витворів колективного міськрадівського розуму, на папері народившись, на папері й всохли.
Бо Солом'янка інтуїтивно тяжіла до традиційного, не дошукуючись, прогресивно воно чи пережиткове. Історія Солом'янки, що потроху нанизувалася на мій жадібний розум, підтверджувала цю тезу багатьма прикладами.
Уже за моєї пам'яті постановили забрукувати початок Солом'яної вулиці; проте скалкувате каміння, що його встигали настелити за робочий день шляховики, до ранку розбредалося по погрібах солом'янчан, які квасили те каміння в торішнім капустянім розсолі і збували на базарі за кислі шуляки, а з жорстви — гнали горілку.
Надумала було влада пустити по Солом'янці автобус — автобус безслідно зник; шофер з кондуктором сьомого дня, перед авансом, з'явилися на автобусній станції, опухлі від перепоїв та похміль; автобус випадково надибав контролер електроконтори — він слугував одному з солом'янчан за літню кухню.
Жодна людина ще не перебрела Солом'янки з кінця в кінець — про Південний полюс і навіть про захмарену Венеру в Ирії знали докладніше, аніж про передмістя. Солом'янка не мала кінця, як не мала початку: її приземкуваті, в червоних та зелених картузах дахів будиночки вервечилися доокруж міста і звільна розпросторювалися по довколишніх пагорбах, ярках, перелісках, річищах і левадах. Час од часу Академія наук та місцеві ентузіасти організовували експедиції на Солом'янку. Тоді під вербою, де Солом'яна вулиця перехрещувалася з міською магістраллю і де була остання зупинка міського автобуса, виростали, мов гриби, брезентові намети, а в продуктовому магазинчику на розі вулиць товпилися молоді люди з борідками та в темних окулярах. Проте жодна з тодішніх наукових експедицій не змогла похвалитися значними відкриттями — Солом'янка виснажувала швидше, аніж арктичні крижані поля. А одна експедиція так і загубилася в лабиринті вуличок, провулків та сліпаків; через багато років, уже в нинішні часи, проектними, що накидали план нового Ирійського мікрорайону, здибалися з керівником нещасливої експедиції, кандидатом географічних наук — він був у солом'янчанина за сторожового пса, день і ніч сидів на ланцюгові біля дощатої будки, їв із іржавої німецької каски і став такий лютий, що вкусив молодого архітектора, який безпечно підійшов, забачивши на грудях людини-пса університетський значок. Архітектор невдовзі помер від сказу. Про інших членів експедиції тепер відомо, що вони пристали в прийми до солом'янських рожевощоких дівчат, викохують на городах полуниці й думати забули про розвій географічних наук.
А започаткував Солом'янку, як відомо кожному ирійцю, дід Єврась. На сході тридцятих років, передчуваючи колективізацію, він загнуздав своє дрібносередняцьке надбання — свиноматку, яка поросилася кожного місяця двісті сорока дев'ятьма поросятами, сів на неї охляп, посадив попереду бабу Одарку з хатнім манаттям та сином Денисом і побасував з Пакуля через Собакареву гору в Ирій. Продавши свиноматку, збудував на пісках край лісу мазанку під солом'яною стріхою. По війні Єврась із сином вимурували будинок на три кімнати, накрили бляхою, а все ж навіки залишилися Солом'яниками, як Солом'янка — Солом'янкою. Тільки й того, що розрослася Солом'янка, буцім гіллясте дерево, і кожна гілка мала своє ім'я, за назвами сіл, звідки переселилися нинішні городяни,— пакульська, терехівська, чорторийська, лопатинська, петрушинська, киселівська, радульська, сиберіжська, пльохівська, вихвостівська, івашківська, руднівська, крутьківська, сядринська...
Свого часу пакульські свашки заздро теревенили, що Дора віддалася в багатий двір. Мені було впам'ятку тітко-дядькове весілля. Хоч засвітило те сонечко в наше віконечко повоєнної пори, проте напередодні у нашім городі та по довколишніх рівчаках парувало одна тисяча сто сорок сім апаратів, що їх мати зібрала з усього Пакуля, і самогонний дух висів над хутором такий густий, що дикі качки й гуси, які летіли з болота Свин в ирій, туманіючи, сторч головами шугали із холодно-синього неба в казани з окропом, що їх передбачливо розставила мати по колгоспному житнищу. Дядько Денис солом'яним капелюхом перегородив ріку Стрижень, і коли води набігло так багато, що й воша могла втопитися, привіз із бази, де працював кум Цекало, сто сім возів густо-червоного морсового концентрату на сахарині та скинув у ріку; усі тридцять три дні бучного, бубонистого хмільного весілля гості жлуктили той морс нахильці, вихоплюючи ріку з рук одне в одного, аж поки не порвали дядькового бриля і питво не збігло в Невклю. Тридцять восьмеро з половиною пакульчан та ирійці утопилися в морсі і стали червоними рибами, відтоді їх розводить на спродаж місцевим любителям акваріумів Ирійський риборадгосп. Кривоногий Хали-мон, що його лише половина втопилася в морсі, котрий рік щонеділі бігає до міста, вдаючи, ніби носить на базар молоко та яйця, а насправді цілісінькі недільні дні шкутильгає понад Стрижнем та покликує свою другу половину, бо за неї колгоспна бухгалтерія не виплачує пенсії.
Тітка Дора хоч і віддавалася з міста, де завідувала клубом (а ділити спадщину сестрам не було як, бо зі спадщини лишилася сама горбата хата), матір моя все ж збула свиноматку і купила міське придане — дзеркальне трюмо. Таємниче слово це довго заворожувало мене, аж доки я не побачив у тітчиній хаті високу фанерну скриньку з люстром на дверцятах. Бачив трюмо я вперше і востаннє, бо довелося його невдовзі продати: як не витирали дзеркало, з нього докірливо і сумно зирили очиці вухастої льохи, що її, поросну, мати відвела перед тітко-дядьковим весіллям на базар.
На вторговані гроші дядько Денис зайнявся комерцією: мрія про власну автомашину уже жила в його серці. Походивши по Пакулю, він задешево придбав (багато хто віддавав їх за здорово живеш) повну торбу вошей і влаштував на веранді вошівник, бо чув від авторитетних знайомих, буцімто науковий інститут у Києві зкуповує тих кузок по карбованцю за особ і мають вони в скорім часі подорожчати, остаточно програвши історичну битву з ДДТ. Дядько Денис дуже пишався з розплідника: викохані, ситі, воші сиділи в дротяних клітках і зирили крізь грати булькатими, каламутними очищами. Вечорами тітка з дядьком діловито й щасливо підраховували майбутні бариші, приміряючись до чорного німецького «опеля», який поки що належав кумові Цекалу.
Нарешті дядько відібрав сотень з десять найвгодованіших вихованців і повіз до Києва, не взявши й гроша на зворотну дорогу,— був певен, що повернеться з тисячею карбованців у кишені. Проте інститут, який зкуповував вошей, уже розформували. Дядько пішодрала чалапав із столиці.
Саме підскочили ціни на хутряні шапки, дядько Денис викорчував півсаду, натомість викопав басейн і виписав здалеку десяток крихітних водяних пацюченят — нутрій. Нутрії в дядьковім басейні швидко розплодилися, і вода аж кишіла ними. Дядько власноруч лупив нутрій і, облуплених відпускав у басейн, аби вони знову обростали шкурою та хутром. Від такої наруги пацюки збунтувалися, таємно прорили нору з городу аж до Живця і одної ночі спливли за водою, лишивши на спогад Солом'яникам гнилу баюру посеред городу. Виторгу від шкурок, які встиг налупити дядько, стачило тільки, аби зварити з броньованих плит (їх за абищицю привіз п'яничка-шофер машиноремонтного заводу, постійний боржник тітки Дори) цільнометалеву коробку гаража. Відтоді іржаво-сіра буда бовваніла край городу моїх родичів, чекаючи на «опель», що ним усе ще їздив кум. Поки що Солом'яники тримали в гаражі кабанів.
Отак наша покійна свиня, наша льоха, наша благодушна капловуха паця з-за невдатного дядькового гендлярства перевелася на ніщо.
На десяте літо по тітко-дядьковім весіллі старі Солом'яники стали ділитися з молодими Солом'яниками, хоч досі жили в повній злагоді. Спричинило до того інтуїтивне передчуття кінця світу. Чутки про світову катастрофу або про війну не були дивиною для Солом'янки; час від часу вони прокочувалися по передмістю, наче повів вітру по заростях татарського зілля, лишаючи по собі тривожний шелест язиків і пусті полиці міських магазинів. За якихось півдня мило, цукор, сіль та крам перебиралися до комор передбачливих солом'янчан, що мали за спиною гіркий досвід воєн і голодух.
Цьогорічні сумні прогнози авторитетно підпирала Біблія. Дід Єврась довгі зимові вечори рахував роки й дні, а баба Одарка згідно кивала сивою головою: випадало на першу петрівську неділю. Дядько Денис не йняв віри Біблії, а все ж наносив повнісіньке горище солі.
В першу неділю літа ми з матір'ю вибралися в Ирій. Побазарювавши, заїхали до родичів. Був спечний, душний день, на голубій небесній черені яскраво палахкотіло сонце. Тільки на заході похмуро гарчав темномордий звір і злостиво шкріб небо кігтями. Дід Єврась лежав під традиційною грушею в свіжій полотняній сорочці, в спіднях і чекав кінця світу, склавши вузлуваті руки на грудях. Баба Одарка, теж вбрана в святешне, ходила назирці за куркою, бо мала надію, що та знесеться до кінця світової катастрофи. Тітка Дора була на роботі: вона глибоко поважала фінансовий план, а солом'янських п'яничок перед всілякими всесвітніми пертурбаціями особливо тягло до чарки. Дядько Денис меланхолійно клацав на рахівниці, підраховуючи дебети й кредити водоконтори — готувався до кінця світу, наче до ревізії. Небо тим часом вбиралося в темну, мовби кожух навиворіт, одіж. Уже погримувало над Солом'янкою, і дід Єврась лагідно та вибачливо хрестився до хмари. Баба Одарка усміхнено тримала на долоні ще тепле яйце. Тут вперіщив дощ, і всі зрозуміли, що кінця світу сьогодні не буде, а буде довгождана злива. Перші хвилини дід Єврась вперто чекав під грушею на з'яву янголів, але й він підхопився та білою примарою майнув через капусту до хати, викрешуючи голими п'ятами з низького темно-русого неба більмаки блискавок.
Виголоднівши, дід Єврась наказав бабі притьма подати учорашній суп (очікуючи на кінець світу, Солом'яники з ощадливості не варили). Баба Одарка поставила перед Єврасем миску, і в цей мент сіль, обважнівши від дощової води, що сочилася крізь дах, проломила стелю і шубовтнула з горища у суп! Дід помішав у мисці і суп таки доїв, хоч і пересолений, але ж не гинути добру, пересоленого ні курці, ні поросяті не даси. По тому діда стала доймати спрага, він перехилив у себе бочку з дощовою водою. Тітка Дора, що хотіла помити дощовою водою голову, дорікнула свекрові. Дід Єврась за словом до кишені ніколи не ліз, воно лежало в нього напохваті; втрутилися дядько Денис та баба Одарка і невзабарі горшки родини Солом'яників були побиті на дрібне череп'я.
Того ж таки дня дід Єврась забив дошками двері до сінець і дядько з тіткою почали лазити через вікно. Назавтра Солом'яники офіційно поділилися: старим дісталася корова Манька, а молодим — гараж із кабаном. Курку в присутності представника влади розрізали навпіл: одна половина пострибала по бабо-дідових грядках, а друга — по тітко-дядьковій полуниці; поміж себе юридичні сторони дійшли згоди дозволяти половинкам серед дня сходитися, аби курка неслася цілими яйцями.
Отоді і свиснув, нарешті, для мене рак у Жерелі.
Дармового хліба я не їв, я мав у родині молодих Солом'яників обов'язки.
Спозаранку тітка Дора будила мене і, махнувши подолом плаття, шмигала в темно-синю ляду вікна. Я ще трохи ніжився на холодній черені, за муром комина, але в сусідній кімнаті починав хропти дядько Денис — спершу от хропів ніжно, з присвистом, мов грав на флейті, а відтак все гучніше та басовитіше; черінь починав ловити дрижаки, буцім на морозі, білий гал сіявся зі стелі, а невдовзі стіни будинку била справжня трясця і на підлогу падали шпарунки; тоді я поспіхом стрибав з печі, вбігав до кімнати і макогоном, що стояв напохваті біля ліжка, гатив дядька по лисині, інакше годі було його дойняти.
Дядько незворушно повертався на правий бік і на п'яток хвилин примовкав, щоб потім почати спочатку. Я вже не ліз на піч, а вдягався та сідав до уроків, раз по раз, коли хата починала ходити ходором, вдаючися до макогона. Я був глибоко свідомий свого високого обов'язку: без мого пильнування від дядькового хропака Солом'янка давно б провалилася в тартари. Кількома роками раніше, коли старі Солом'яники вибралися до Пакуля під храм, а тітка Дора, як завжди, спозаранку подалася до пивниці, дядько так захріп, що в радіусі кілометра з вікон посипалися шибки, сусідні будинки перехнябилися, стовпи радіомережі ламалися, мов сірники, з дерев осипалося листя, а край лісу над глинищем провалився в Стрижень, і від того лиха на Солом'янці ранньої осені була велика повінь. Порятував Солом'янку щасливий випадок: зі стелі впала люстра і втрапила дядькові в праву ніздрю. Дядько чхнув та й пробудився. Люстра ж, проломивши муровану стіну, з пронизливим виттям пронеслася над Солом'яикою та зникла в безвісті. Того ж таки дня Солом'янці взяли приступом ирійські магазини та розкупили сіль, мило й сірники.
Рівно о восьмій (він давно вмонтував у себе будильник і заводив його та ставив на восьму ранку кожного вечора) дядько схоплювався на ноги, хлюпався, мов горобець, у ложці води, ковтав цілими десяток яєць (їх давили в дядьковім череві за автобусної тісняви і огрядний дядько у такий спосіб заощаджував хвилини) та вибігав на вулицю. Частенько його сірий фетровий капелюх з лементом біг слідом і наздоганяв дядька уже біля автобуса.
Я ж, защібнувши за дядьком хвіртку на сто двадцять сім гаків, аби не пробрався контролер чи монтер, які сновигали по Солом'янці, брав книжку і сідав на осонні біля мотузки, що нею було переділено город Солом'яників. На мотузці заповзятливий дід Єврась встиг викохати золотистобокі дині; вони звисали з мотузки, наче золоті царські п'ятірки з шиї циганки, що розгадувала химерні сни солом'янчан, та подзвонювали під легенькими подихами сіверця. Яблука гупали з дерев і, видресирувані дядьком Денисом, поспіхом котилися до погріба, далеко обминаючи Нерона-Балалайку, який охоче ласував ними, особливо путинками. Сокотіла в картоплі половина курки, з вишняку до неї відзивалася друга половина. З хати видибувала з низеньким стільчиком під рукою баба Одарка та всідалася просто мене по той бік мотузки. І баба, і дід були худющі, мов бригадні коні напровесні, і на всю Солом'янку торохкотіли кістьми, біжучи до магазинчика на перехресті по хліб для корови Маньки. На своєму довгім віку старі так звикли берегти кожного шеляга, що й зараз, коли стало ситніше, жили святим духом, у великі свята присмачуючи його сироваткою або підсолодженою водою. Якось у черзі бабу Одарку штовхнули, і вона розсипалася; мусила знімати з голови хустку, збирати у вузлик свої кістки та чалапати в лікарню, де її заново склали.
Баба Одарка могла цілі дні згадувати Пакуль, своє дитинство та молодість. Меланхолійними осінніми ранками, полюючи очима, коли половини курки з'єднаються і курка почне нестися (тітка й баба одна одній не довіряли, а курка неслася по-різному, день на день не випадав: сьогодні знесе, бувало, й сотню яєць, а завтра — якихось шість десятків), баба плела безкінечні мережива давніх снів. Я був вдячний слухач — мовчав, втупившись у книгу. А вона вся була там, у Пакулі. Отак вона копала, отак садила, отого року оте вродило, а отого — оте, наступного літа Єврась пішов найнятися до волів, проорав півдня, а на обід йому принесли в торбі цибулі та хліба, він зазирнув до торби, ліг у борозну та й каже: «Нема сала — нема й за волами»; а потім у їхній хаті завівся домовик, він приходив ночами і давив Єврася, а коли вони виїхали з села, загнуздавши поросну свиню, до їхньої хати вселився Халимон, не той Халимон, що наполовину втопився в морсі, коли гуляли Денисове весілля, а ось цей, що живе тепер на Піщаній вулиці, так домовик і йому не давав життя: щоночі ходив й хапав за горлянку, мусив Халимон теж переселятися на Солом'янку, полишивши колгосп; з хати ж бо їхньої виклали причілок колгоспного клубу, оту причілкову стіну, яку повалив минулої зими п'яний Затираха, заїхавши автомашиною на сцену, де саме були тіятри; казали пакульці, що стіна розсипалася на порох, мо' й так, бо ту хату ставив ще Єврасів прадід. Уже по війні домовик забрів якось сюди, на Солом'янку, усю ніч балакали воші з Єврасем про щось своє; лишитися в місті домовик не захотів, хоч Єврась і набивався теплим, чистим горищем, а помандрував світ за очі, і хто зна, де тепер віється...
Тим часом наша половина курки стрибала до їхньої половинки, за мент курка вже сіяла по городу яйця, а ми бродили за нею по грядках капусти та помідорів, по зчорнілому картоплянищу, попід яблунями, вишнями, сливами і парканами з кошовками в руках, що вочевидь повнішали. Щасливо знесшись, курка сповіщала про те Солом'янку хвалькуватим кудкудаканням, і на залізничній станції хрипко відгукувався паровоз дядька Якова, сусіди Солом'яників. Вони з куркою любили перемовлятися через усеньке місто, розповідаючи одне одному свої старосвітські клопоти: паровоз був давній і доходжував по залізницях останні кілометри.
По тому наставав час годувати кабана, бо він уже нетерпляче погрюкував залізними дверцятами, аж відлунювало в лісі. Я навшпиньки підходив до гаража, обережно піднімав клямку і відстрибував убік; дверцята зі скреготом та бамканням розчахувались, ніжно-рожева салиста мармиза з крихітними очицями та рухливим, приндливо задертим угору п'ятачком затуляла пройму. Кабан уже давно не виходив з залізної буди, його відгодовували, буцім наповнювали тушонкою консервну бляшанку; тепер чекали на морози, щоб бляшанку відкрити.
Хліб для кабана рано-вранці привозив шофер тітчиної пивниці; її п'янички закусювали рукавами куфайок, піджаків та пальт, а за хліб платили. Я брав складені в дровітні під парканом круглі буханці і, мов диски на уроці фізкультури, шпурляв здалеку одну по одній в роззявлену пащеку кабана. Той ковтав буханці, мов Нерон-Балалайка мух, і тільки після третьої сотні тягся до корита з водою. Вицмуливши відер з десятеро, він знову задирав п'ятачка, голодно принюхувався і, не вчувши сподіваного хлібного духу, гриз залізний одвірок гаража.
Я підбігав до купи брухту (його за абишицю купляв у смітників дядько Денис) і шпурляв кабанові все, що потрапляло під руку: підшивки старих газет та журналів, іржаві колеса тачок, потріскані, нашпиговані гвіздками гумові покришки, уламки дощок, лискучі дизельні циліндри, березові й дубові оцупалки, колінчаті вали; усе те з пекельним скреготом перемелювалося між жорноподібних зубів кабана і безслідно зникало у його невидимому череві, буцім провалювалося під землю.
Наближалася шкільна художня олімпіада, яка мала нарешті явити відбірковій комісії, а отже і всьому світові, геніального актора Михайла Решета. Я готувався до неї, як досвідчений солдат готується до полкового огляду: старатливо, але спокійно, з певністю в собі. Я вибрав для читання зі сцени драматичний уривок з Гетівського «Фауста» в перекладі Пастернака і користувався з кожної вільної хвилини для репетицій. Позбиравши за куркою яйця й нагодувавши кабана, вішав на плечі шмат пожмаканого брезенту, що в нім шофер закусочної привозив хліб, сідав на край залізної бочки з водою під причілком і замислено густим, проникливим голосом декламував:
Я богословьем авладел,
Над философией карпел,
Юриспруденцию долбил,
И медицину изучил...
З кожним словом мій голос набирав сили, пружності, басовитості, переполохано кудкудакуючи, пурхала з-під порічок, знову розділившись на дві половини, як велів закон, зозуляста курка, кабан у ритм моїй урочистій мові ляскав лишаюватими вухами, Нерон-Балалайка подзвонював ланцюгом, спинався на задні лапи і так застигав, побожно дослухаючись; горобці на груші переможено примовкали, а баба од зворушення німіла й хрестилася.
Но как? На зло своей хандре
Еще я в этой конуре,
Где доступ свету загражден
Цветною росписью окна!
Где запыленные тома
Навалены до потолка;
Где даже утром полутьма
От черной гари ночника;
Где собран в кучу скарб отцов.
Таков твой мир! Твой отчий кров! —
кричав я на всю Солом'янку, калічачи кожне друге слово «сільською» вимовою, а Солом'янка відгукувалася наполоханим валуванням псів.
Явись! Явись!
Явись! Пусть это жизни стоит! —
вперто перекрикував я псів, а на ґанку з'являвся дід Єврась у старій, ще часів першої імперіалістичної гімнастерці, у синовім галіфе і в червоних бахилах на босу ногу. Поки він підозріливо зиркав у мій бік з-під жовтої долоні, я уклонявся псові та кабану, скидав з плечей брезент і, стомлений, прошкував зі сцени. Услід мені вдячно шелестіли груші, вишні та яблуні, кабан захоплено рохкав, а Нерон-Балалайка схвильовано барабанив лапами по перевернутій догори денцем порожній мисці.
Внутрішньо я був готовий до великої сцени.
Напередодні олімпіади випрасував лижний костюм і наквацав ботинки. Шкарпетки геть зітерлися на п'ятках, висіли, мов жабо. Я знайшов у закапелку старі тітчині панчохи, зав'язав їх мотузками вище колін і почувався вбраним незгірш свого однокласника, жевжикуватого синка завідуючого Ирійською овочевою базою.
На жаль, актова зала була порожня, і лише в перших рядах над лискучими спинками відкидних стільців темніли голови тих, хто прийшов засвідчити мій тріумф,— учитель співів, завуч, піонервожата і високий гість, актор обласного театру, член всіляких комісій та рад, театральний критик газети «Голос ирійця» Кузьма Перебендя (звичайно, це був псевдонім, але справжнього прізвища шанованого ирійця давно вже ніхто не допитувався).
Весь тиждень до виступу я ковтав сирі, ще теплі, з-під курки яйця, і голос мій дзвенів зі сцени дужо, гучно, ніби сполошний дзвін. На сцені я чув лише його, свій голос і, наснажений ним, гукав так, що люстра гойдалася, наче від поштовхів п'ятибального землетрусу, а школа, напнута моїм голосом, буцім парус вітром, рвалася з підмурівків і була б попливла в піднебесся, якби я, самозречено надриваючи горло, нарешті не прорік останні слова монологу: «Явись! Явись! Явись! Пусть это жизни стоит!» — та, ледве тамуючи щасливі сльози, кинувся за лаштунки. Там, у сутінковім кутку, заплакав, до глибини душі зворушений мистецтвом власної декламації, потайки ждучи, що на сцені зараз загупають нетерпеливі, схвильовані кроки знаменитого сивоголового актора, який, звичайно, кинеться за лаштунки, аби обійняти й провістити мені славу на театральній ниві...
Але ніхто не розшукував мене і навіть ніхто не аплодував, а на сцені вже святотатно баляндрасив після мого, сповненого високих драматичних почуттів монологу, шкільний блазень. І блазня відібрали на міську олімпіаду, а мене — ні! Боляче вражений такою несправедливістю, я почвалав слідом за шанованим гостем, головою відбіркової комісії, до піонерської кімнати. Уздрівши на порозі мене, Перебендя звів трохи не до стелі сиві косматі брови, вхопився за них обіруч, підтягся, як на турникові, і лагідно усміхнувся до мене згори:
— Так і думав, що ви прийдете...
— З чого це ви — думали? — неприязно, ображено перепитав я.
Перебендя стрибнув на долівку, м'яко приземлився, пружинячи м'язами ніг, і тернув долоня об долоню:
— Бо — емоції! Сам таким був, знаю. Але не ловіть мене на слові, дорогий товаришу мій: тим, ким я є, ви не будете. Ви можете стати Наполеоном, Бальзаком, Платоном, Чкаловим, Миклухо-Маклаєм, Македонським, ну ким ще? — окрім актора. І це сказав вам Кузьма Перебендя. Бо ви граєте лише самого себе і чуєте на сцені лише себе. Ви для себе — і актор, і глядач, і критик. Ви для себе — все, але тільки для себе. Велике ж акторське мистецтво, любий хлопчику мій,— мистецтво перевтілення і самозаперечення. Вбий себе, щоб народився інший — ось альфа й омега великого лицедійства, а ви себе вбити нездатні, бо надто любите себе. Тому ви ніколи не подивуєте і не зачаруєте світ з театральної сцени. Дивіться, хлопчику, на мене — я зараз покажу вам, що таке мистецтво перевтілення!
По тих словах Перебенді в кімнаті не стало — я ледве уздрів на підлозі за ніжкою стільця сиву, наче посріблену, мишку, яка щодуху чкурала під шафу. Наступної миті мишка розтанула в невідомості, натомість у точнім, рвучкім стрибкові між стільців летів вусатий, зизоокий кіт; кіт ніби крізь підлогу провалився, а на люстру, пронизливо цвірінькаючи, випурхнув горобчик; люстра згойднулася, по запилюжених плафонах метнулася вивірка, розпушила надкушений бублик хвоста і стрибнула на вішалку, де темніло пальто Кузьми Перебенді...
Коли я прочумався, актор уже стояв у пальті і натягав шкіряні, але до дірок пролузані па кінцях пальців рукавички. Узявшись до лисіючої кролячої шапки, він раптом повернув у мій бік поїдене гримом, наче шерсть міллю, обличчя і проголосив ще один монолог:
— А втім, грайте себе, грайте. Я — це світ, театр, трагедія, комедія й драма, але ж треба, щоб усе це було —світ, і театр, і драма, а не самі диктові декорації, по яких течуть фольгові ріки. Хто ви? Де ви? Звідки ви? Я цього не відчуваю, я цього не бачу, та ви й самі не знаєте! Атеїзм проходили? Так ось, учитель з атеїзму мав рацію: душі немає, це було б надто щедро, марнотратно для природи, аби ми одержували задарма, від народження душу. Душі немає, це каже вам Кузьма Перебендя, душу треба виростити самому, кожному для себе, це теж каже вам Кузьма Перебендя. Бо людина без душі — лише декорація, лише футляр, в якім скрипка і не ночувала. А ростити душу так само важко, як ростити хліб. Бажаю успіху!..
Він шаснув по кишенях пальта, дістав квадратик цупкого паперу і подав мені:
— Наступної суботи і щосуботи — ласкаво просю!...
Двері м'яко причинилися за актором, а в моїх тремтячих пальцях лишився папірець, де було видрукувано таке:
КУЗЬМА ПЕРЕБЕНДЯ
Дім під Лірою, поменк. 12
ИРІЙ
Вознесіння святого Кіндрата
Я вже мав гіркий досвід розчарувань.
Минулої весни готувався освідчитись однокласниці в коханні, напередодні Першотравня сусіда по парті сипнув у чорнильницю карбіду — жовтий дразливий дим виповнив клас, урок було зірвано. Караюча рука класного керівника упала на мене. Я покаявся в провині — не виказувати ж було товариша. Послали по матір, духопеликів якої я все ще боявся, і мій Першотравень був чорним, як день у коморі.
Лихі передчуття гнітили мене, але я поклав за краще не піддаватися настроєві; напередодні суботи вилизав дядькові парусинові черевики, хоч на них і минув сезон (було в їхній крейдяній білизні щось святкове!), підстригся в перукарні на П'ятикутках («Я таки посаджу тебе на бочку! — багатообіцяюче мовив дядько Денис, коли я попрохав у нього тихцем від тітки три карбованці для перукаря.— Отоді вже замільйониться нам!») і спав на штанях із лижної пари, прасуючи їх.
А доля таки пожартувала зі мною: замість будинку під Лірою я втрапив суботнього вечора до асенізаційної валки.
Було щось небуденне, високе в тому, як ми збиралися, і це мене трохи втішило. Дядько дістав з горища фронтову сумку, яку ховав від діда Єврася, бо той поривався порізати її на підметки, вдарив об коліно, зтрушуючи пилюку — сіра хмарища завихорилася довкола абажура (дякувати богові, тітка Дора ще не повернулася з пивниці), зробив бутерброд з трьох буханців хліба та двох кусенів сала, а ще поклав до сумки піввінка цибулі, миску кислих огірків, дві часничини, дві півлітри коньяку власного виробництва — підфарбованого паленим цукром пійла, дюжину рогаликів і дюжину пиріжків з капустою та горохом (їх приносила з пивниці тітка Дора), решето помідорів-сливок, а яблук — без міри. По тому дядько вніс із хлівця старі лахи, і ми вбралися в кирзові шкарбани, які на всю Солом'янську вулицю волали їсти, аж мусили їм кинути по десяткові черствих горохвяників, у бавовняні штани, на яких за латками не видно було живого місця, і у ватні піджаки із саморобного сукна: в цих піджаках парубкували-дівували дід Єврась і баба Одарка. На голову собі дядько нап'яв вушанку, що в ній дід Єврась воював у першу імперіалістичну, а мені — пожованого коровою Манькою фетрового капелюха. Тим капелюхом тітка Дора досі йому дорікала: вертаючись від кума Цекала під величезною зеленоокою мухою, дядько повісив свою голову разом з капелюхом на кілок провітритися, бо ранком мусив здавати бухгалтерський звіт за квартал і хотів почуватися свіжим, а корова Манька, якій тієї ночі не спалося, за ніч зробила з капелюха гармонію і вдосвіта заграла на ній, усіх побудивши. Прокинувшись, дядько кинувся у двір, бо похопився за головою, а голова висіла на кілку цілісінька і тільки лупала очима в такт колінцям гопака, що його награвала зелена корова Манька. Дядько з великої радості, що корова знехтувала його головою, пішов навприсядки по двору, збивши таку куряву, що вона затьмарила ранішнє сонце і в Ирії ще довго теревенили про непередбачене астрономами сонячне затемнення й боялися, що то — на війну. Нарешті ми вийшли в темний осінній вечір. Місяць ще не вибрався з-за шиферних дахів Солом'янки, лампочки на перехрестях ледве блимали з-під бляшанок — робочий день контролерів закінчився і солом'янчаки, хитромудро обминувши з допомогою голок та дротів електролічильники, повмикали нагрівачі й плитки. Але ми навіть жовті плями перехресть обминали десятою дорогою — тулилися до парканів, нишкли по глухих провулках, брели через городи: втрапити на колючі язики солом'янчан аж ніяк не входило в далекосяжні плани дядька Дениса, та і я, звичайно, не прагнув у такім вбранні здибати однокласників, а надто дівчину з календаря, хіба що, коли б їй загрожувала смертельна небезпека...
...Вона ввійшла в жовте коло від вуличного ліхтаря, голубим зблиснули її кісники, а чорна тінь уже скрадалася до неї від паркану і лезо ножа горіло білим вогнем просто місяця, який визирнув на той мент з-за хмари, і вона зойкнула, бо помітила нападника. Я ментом перестрибнув паркан, опершись рукою об стовпець, як стрибають у кіно, а друга моя рука уже хапала нападника за карк. Він скрикнув і повернув до мене перестрашене обличчя, тоді я вдарив його в пах, і він заточився і впав у канаву, хоч ніж його в останню хвилину басамнув по моїх грудях. Я повільно облягав на посріблений місяцем пісок вулиці, і дівчина з настінного календаря схилилася наді мною, гірко ридаючи, бо думала, що я мертвий, але я був тільки поранений. До шибок лікарняної палати тулилися пласкі обличчя однокласників, вражених моїм подвигом, але до мене нікого не впускали, окрім дівчини з календаря, і вона принесла газету з указом Верховної Ради про нагородження Михайла Решета (Решет — звучить вагоміше, аніж Решето, Решето — зовсім по-пакульськи), про нагородження Михайла Решета орденом. Вона стоятиме біля сніжно-білого ліжка, і крізь холодні скельця окулярів зворушено і трохи засоромлено сяятимуть її розумні очі — очі відмінниці, майбутньої медалістки, і вона казатиме тихим, ніжним голосом, ніжним, тихим голосом вона казатиме: «Я люблю тебе, Решете»...
А тим часом під підошвами наших шкарбанів уже шаруділо капустяне ошмаття ринку; халабуда тітчиної пивниці височіла над торговими рядами, ніби середньовічний замок на березі темної нічної ріки; від смітниці увсібіч шаснули пацюки, пахло розімлілими динями, кавунами, яблуками; кисляком дихнув молочний павільйон, гіркуватими солодощами — олійний, а назустріч уже плив, відтісняючи щедрість базарних запахів, гострохлорний дух громадської вбиральні. Дядько Денис узяв мене за лікоть, змовницьки зашепотів у самісіньке вухо:
— Ти ж хочеш приїхати в Пакуль у чорному «опелі»? Щоб усі, з ким ти свиней пас, сказали: дивіться, було Решето, на свині верхи їздило, а що з ним місто зробило — на власній машині наш Решет приїхав. Так слухай мене уважно і роби, як я робитиму. Сьогодні або ніколи. Або я стану першою бочкою асенізаційної валки, або — прощайте, мрії... А коли ти — перша бочка, ти — начальник над усією валкою, в твоїх руках сім бочок і семеро коней. Гору грошей можна нагребти уміючи, я уже підрахував. Тебе я посаджу на другу чи третю бочку, це вигодніше, аніж закінчити університет і скніти в якомусь Пакулі на вчительській ставці, підростеш — дядькові ще як дякуватимеш...
— Шановний Денисе Єврасовичу! Ласкаво просимо зайняти своє місце в оркестрі! — прогучав від вбиральні, що сірим, розпластаним по землі птахом бовваніла в темряві, хриплий, проте лагідний голос.
— Дід Кіндрат, перша бочка! — зашепотів дядько.— На той світ сьогодні збирається, а очі ще — як у сови, за кілометр бачить. Не відходь від нього ані на крок, і колищо — хапай віжки та охляп на бочку! — Двома меткими пальцями дядько виліпив на обличчі приязний посміх і відгукнувся голосом, з якого цідився золотистий мед:— Поспішаю, поспішаю, маестро! Ось навчаю свого племінника розуму. Як кажуть, молодь — наше майбутнє, наша надія. Хай знає, що у нас — будь-яка професія почесна. А вже асенізатор — перша людина на всю громаду...—Тут дядько знову дихнув на мене часниковим духом: —Любить старий, коли про лайновозів високо співаєш. Ти це собі там, у башці, червоним олівцем відміть...— І по-прямцював до вибіленої вапном продовгуватої бочки на Кіндратів голос: — Я вже йому вуха протуркав мудрими вашими словами: ми — венозна кров міста, кров, яка очищає, оновлює тіло Ирію... Хлопчак наслухався моїх балачок і доймає: покажи та покажи мені діда Кіндрата, що в асенізаційній бочці партизанам зброю возив!
— Було, було...— довірливо і добродушно проказав дід Кіндрат.
Він сидів на бочці охляп, у білій сорочці і солом'янім брилі, криси якого золотіли крізь ніч довкола дідової голови, наче німб. Кінчики пишних вусів були засунуті за широкий брезентовий пояс, на мідній лискучій пряжці якого сріблився черпак, цеховий знак ирійського асенізатора.— Було... Ну, Денисе Єврасовичу, беріть кірчик та ходіть до ями, а ми з вашим козаком до помпи станемо, бо хлопці вже підтопталися. Зарядку ранками робиш?
— Та ні...— я не набрався духу сказати неправду.
— Чому?
— Усе часу нема.
— А я - роблю! — гордо мовив дід і ковзнув з бочки. Сивий мерин рушив слідом, рипнувши колісьми Ми втрьох підійшли до помпи, що жвакала під стіною вбиральні.
— Висушіть, хлопці свої чуби а ми з козаком силами поміряємось. Подивлюсь, яка зміна росте…
Підстьобнутий дідовими словами, я хвацько виліз на помпу і вхопився за ще теплі, вилищені держална. Не ждучи на діда, щосили сіпнув до себе важіль — помпа зітхнула і в бочку забулькало. Але підняти важіль угору не стало сил і, налившись буряковим розсолом, я покірно чекав, поки дід Кіндрат кресане сірником, розпалить люльку, що обрисами нагадувала відтиснений на блясі черпак.
— Як казав один — не поспішай поперед батька до роботи, робота — не ліс, до вовка не втече,— мудро усміхнувся дід Кіндрат, розіп'ятий на підсвіченому міськими вогнями небі. Він видихнув рожевий дим, потяг важіль до себе, і помпа засопла.— А щодо партизанів, то так воно й було, як ото кажуть, а що добріхують за моєю спиною — того не знаю. Возив я партизанам ружжа, і ще дещо возив. І від них теж привозив гостинці. Такі гостинці, що як вибухнуло на майдані, то лишень позаторік останній німець з неба впав — так високо його підкинуло. Вожу та вожу, коли перестрівають троє їхніх під Собакаревою горою. Гут, гут, джеркочуть, показуй, що везеш. Мабуть, хтось уже накапав на мене. Відкрив я затичку — звісно, запахло. Гут, гут, шварґотять, а на дні що? Лізте, одказую їм, пірнайте, коли віри нема. Зняли вони автомати і всі троє пірнули в бочку. Я швиденько затичку на місце, прикладом автомата глибше пригатив, аби зсередини не вибили, і повіз до партизанів у гості. А партизани визирали мене за горою в переліску. Під'їхав до хлопців, розвернувся, затичку вийняв і кажу по-німецьки, бо я по-їхньому знаю, в імперіалістичну вивчився: гут, гут, а киш! Вони ж не вилазять, тільки кумкають з великого переляку...
Муркотливий голос діда Кіндрата відпливав усе далі й далі, а відтак його заглушив бовкіт крові у скронях — так б'ють на сполох; долоні мені горіли вогнем, і полум'я, прохоплюючись поміж пальців, лизало дерев'яне руків'я — в гніткий дух вбиральні вплівся запах березового диму. Поперек переломився навпіл, і на переломі шпигало сотнями швайок. Піт струмів по тілу, наче біг я під літньою леєю, і в шкарбанах уже хлюпало. А за хвилину я не відчував ані шкарбанів, ані власного тіла, що здерев'яніло, стало придатком до помпи, яка невтомно й безжально жвакала, то піднімаючи мене в зоряне небо, то кидаючи на землю. І не було ні думок, ні почуттів, ні бажань, окрім смішної півнячої впертості: не випустити з рук держалка, не попросити в діда Кіндрата перепочинку...
— ...Люди, кажу, будуть із тебе! — прорвався до мене, нарешті, крізь оглушливу тишу дідів голос— Та розчепи руки, бочки вже повні, розчепи, кажу!
Я випустив важіль помпи і ступив на землю, що вигойдувалася, наче човен.
— Відіб'єш у хлопця охоту,— мовили од бочок.
— Хай знає, який наш хліб,— одказав дід Кіндрат і пахнув люлькою — рожевуваті іскри сипонули з неї, пропливли крізь темряву і повисли в небі, де Чумацький Шлях, зорями.— Кістка в нього пакульська... Ну, козаки, піднімайте вітрила!
Сидячи на останній бочці валки, що перебродила майдан, я потроху очумувався після помпи. Дядько тримав кінці віжок, наче кермо велосипеда, і дивився просто себе, а між тим шепотів до мене під торохкотіння коліс по бруківці:
— Ну, що він тобі? Що він сказав? Чого мовчиш, як пень? Слухай уважно. Я розробив план. Ти пильнуватимеш цієї бочки. Коли що — хапай віжки і рулюй. А я рвону на абордаж. Хай потім спробують скинути, я зуби покажу...— Він справді клацнув зубами, іскри сипонули з рота.—А як стану першою бочкою у валці, усе лайно в Ирії буде наше, і з кожного відерця — по гривенику. А в сезон — ще по п'ятачкові. Ирійські городи понад шляхом — до Пакуля. Хочеш мати картоплю — купуй фекалії. Лайно наше — гроші ваші...
І дядько Денис залився щасливим, дрібненьким, як мак, смішком.
Валка задумливо, меланхолійно вервечилася вечірньою вулицею; лунко кресали бруківку копита коней, торохкотіли ковані залізом колеса, плюхали й зітхали в ковдобинах бочки, а гострий, густий дух снував по піщаних хідниках, по напнутих між штахет темно-сірих полотнищах дворів, по цяткованих літніми кухоньками городах, заганяв у вулочки та сліпаки сиротливі постаті міщан, що припізнилися, а тих, кого цієї м'якої осінньої ночі гризло безсоння, примушував поспіхом бамкати дверима, вікнами й кватирками. Той дух вирізняв асенізаційну валку з-поміж узвичаєного міського мурашника, піднімав над буденністю, усамітнював та втаємничував. З останньої бочки валка скидалася на чудернацьку похоронну процесію, сірі вапновані мари якої з суворою німотою пропливають крізь зачумлене, зачучверіле в страсі місто; а ще — на давній потяг з сімома вагончиками: дід Кіндрат так розсмоктав свою люльку, що вона випльовувала в ніч снопи іскор, наче паротяг дядька Якова, а дим білими клубами застеляв річище вулиці й звільна котився по шиферно-бляшаних арійських дахах.
Місто спало під зоряним небом, поклавшись на остуджену ніччю землю та зітхаючи крізь сон, зовсім як корова Манька у дворі Солом'яників, неоглядно велике в пітьмі і загадкове. Здасться, я вперше бачив Ирій так близько, без денних прикрас і камуфляжів він видавався ще принаднішим, звабливішим, аніж удень, обіцяючи мені, початкуючому Колумбові, континенти, галактики незвіданого життя. І, сидячи на тряскій бочці з фекаліями, що хлюпотіли, бовталися, позіхали, я подумки йшов по захмарних вершинах своїх, яких не в силі була зчесати, приземлити навіть сувора солом'янська реальність. Свій Ирій, а з ним і самого себе, я вільно пересовував по географічній, просторовій та часовій карті, бо мені вже замало було одного життя і одної, біля земної галактики. Майбутнє завжди було мені таким же реальним, як і сьогоднішній день, а можливо, ще реальнішим. Не один ранок, продерши очі, я котився з материної печі до вікна зирнути, чи не приземлився за вишеньками космічний корабель, що його послала до нас інша, далека цивілізація. Корабель мав приземлитися саме на нашім городі або в полі біля городу, бо вони, там, у кораблі, узнали, що я про них думаю і жду їх. Існує телепатія, і вони мене знайдуть, вирізнять з-поміж людських мільярдів. «Недоколиханий ти в мене,— жалісливо зітхала мати,— не було коли колихати, саме будувалися з батьком, думалося жити, а бач...»
А якось ми їхали до Ирію, я сидів на мішках з картоплею, мати шелепала кирзовими чобітьми за возом. Сходило сонце, червоне, як кавун, який мати обіцяла мені купити в місті, коли спродамося, і злизувало довгими рожевими язиками паморозь з косогорів узбіч шляху. Місяць уже висів у бляклому небі — тонкий, прозорий, наче остання лусточка сала, що її мати ховає для затовки на високій полиці,— я розказував матері про майбутні космічні польоти. Я знав системи двигунів, пропоновані фантастами і науковцями, знав швидкості, які треба вибирати, аби відірватися від Землі, Місяця, Марса, Венери, Юпітера і всіх інших планет, знав про канали на Марсі, кратери на Місяці і про атмосферу Венери, і все те висипав перед безмовною матір'ю, закуфаєною, завішеною в теплі хустки, підперезаною конопляним мотузком, і мати терпляче слухала, похитуючи головою в такт моїм словам і глухому човганню щербатих кобилячих копит по битій дорозі.
Отак, на мішках з картоплею, на торохких возах, запряжених худоребрими шкапами, започатковувалася космічна ера людства...
...Тоді Кіндрат, але його зватимуть уже не Кіндрат, а якось космічніше — Кін, Кір (персидський цар Кір, урок історії), тоді даватимуть людям звучні імена, а не якісь там пакульські Кіндрати, Дениси, Горпини, Параски, Домахи, Єврасі. Кір покладе на пульт свої вузлуваті, з темно-синіми валами вен руки і скаже: «Ти, Решет, поведеш далі наш космічний корабель і посадиш його на Землю, а я доживаю останні хвилини, я іду од вас на тисячу років, бо тільки через тисячу літ людство навчиться реставровувати індивідуальність за її генетичним кодом»,— і дві сльозинки побіжать з його лагідних очей по сірих в'ялих щоках до золотистих вусів, що потічками спадатимуть на срібногрудий комбінезон, але він не заплаче, а вклониться нам і зникне в глибинах корабля, а ми стоятимемо непорушно в капітанській кабіні і затуманеними очима дивитимемося, як по стінах-телеекранах крізь чорноту космосу лолотіє маковиння астероїдів та далеких зір, як мерехтить блискітками хвоста заблудна комета, як підморгує на планеті, повз яку несемося, космічний маяк, і тільки застережливий згук про небезпеку та тривожне бриніння приладів пробудили мене від сумовитих роздумів про тимчасовість і безкінечність людського буття. Я звів очі і побачив просто корабля багряну заграву, в яку ми падали, клубок розплавленої космічної магми, що пожадливо вибухав язиками полум'я. Я упав у капітанське крісло за приціл атомної гармати, залишався одип-од-нісінький запал, і тільки від мене залежала зараз доля експедиції, на результати якої з нетерпінням чекає Земля. Земля, що стежить нині за кожним моїм рухом, Земля, де завмерла перед екраном телевізора моя дівчина з календаря. Я відчув на собі підбадьорюючий погляд її сірих очей і вистрелив, і тьмяно-багряне сяйво попереду вибухнуло та розлетілося на вогняне шмаття, а космічний корабель пронісся крізь розбризкану магму, наче розпечена куля крізь дощ, і Земля радісно усміхнулася мені з-за баговиння хмар — у неї було обличчя дівчини з календаря, і серйозні вдумливі очі відмінниці щасливо сяяли за синіми скельцями океанів. Я відкинувся ка спинку сидіння, безмовно стежачи за барвистою скоромовкою автоматів на пульті — вони приземляли корабель.
Але мені не хотілося урочистих зустрічей. Я почувався вкрай стомленим поєдинком, і коли корпус корабля схолов, я одяг гравітаційні крила та вийшов через боковий відсік ракети. Я плив високо в небі над білими, ніби вирізьбленими з рафінаду, який я так любив у дитинстві, містами, містами, де стелилися широкі зелені вулиці, а дахи будинків нагадували склепіння обсерваторій. Вони прозорішали, коли сонце зкочувалося з зеніту, і високе синє небо з білими кораблями хмар дивилося в кімнати. Діти злітали над вершинами дерев на барвистих крильцях, наче метелики, і знову пурхали в зелень, а відтак за білими прямокутниками завішених у ліси заводів та фабрик золотисто спалахнула залита сонцем долина з синіми жилками річок. Я виписав коло над безкраїм лугом і побачив її, дівчину з календаря, вона ішла між високих шовковистих трав і збирала для мене між сріблясточолої метлиці червоні вогники лугових гвоздичок, вона побачила мене і, завинена в ясну лискучу тканину, що леліла під сонцем, буцім джерельна вода, побігла назустріч по зеленому трав'яному морю, розкинувши руки, наче крила...
— Ти що, заснув верхи на бочці?! — штовхав мене під боки дядько Денис.— «Мечты, мечты, где ваша сладость, ушли мечты, осталась — гадость...» — і він хихикнув.— Хто замолоду не мріяв? Як стали німці в Німеччину молодих забирати, викопав мені батько схованку в городі. Ідеш ніби до вбиральні, а з неї — лаз, дошками затулений. І просидів я там більше року, прислухаючись до шелесту вбиральні і доокруж. Сопе сусіда у вбиральні, а ти лежиш — і нічичирк, а подумки — в лісі, партизанів на німчуру ведеш, «ура» кричиш, атакуєш, оточуєш, у тил проникаєш, генералів уполонюєш, часом самому Гітлеру горло залещатиш, і вже в білокам'яній Москві, уже товариш Калінін тобі особисто руку тисне і з високою нагородою вітає, і вертаєш ти в свій Ирій, на Солом'янку, героїчним героєм, і якась там Гапка, що досі не хотіла з тобою постояти біля тину, божеволіє од брязкоту твоїх орденів і мужнього рипіння хромових командирських чобіт... Отак промріяв я, аж поки за Собакаревою горою наші кулемети не зататакали. Тоді зайшов до вбиральні батько, покахикав, викликаючи, і розсудливо мовив: «Треба, сину, трохи попартизанити, буде тобі по війні слава і почот...» Я швиденько переодягся в чисте, танку німецьку, що її батько поцупив, маючи на думці колись орати нею, дістав з-під стріхи, загнуздав ретязьком та й подався в ліс партизанити. Тільки я на узлісся, аж наші навстріч: «Куди, хлопче, і розігнався?» — «Таж партизанити батько сказали...» — «Е, трохи припізнився,— засміялися.— Розгнуздуй танку, на переплавку піде, а тягатимеш нашу «сорокап'ятку», бо коней постріляно». Отак, із «сорокап'яткою» я й дістався щасливо до Берліна і медалю маю... Та що ж се той Кіндрат свистоголовий не повертає? У мене кишки вже марш грають...»
І хоч було мені нудно й тоскно від дядькових екскурсій у минуле, і весь я зі своїми видіннями збридився собі, але той бадьорий марш відхукав стужавілу на вітрі слів душу. Спершу пробилося до мене басовите гучання труб, відтак ніжно заспівала флейта, а після голосистого кларнетового соло чітко забили барабани. Марш дядькових кишок був оптимістичний і життєрадісний, наче кіно, я підвів голову і побачив просто себе Собакареву гору, попід якою вервечилася наша валка. З-за хмари злодійкувато визирнув місяць-повня. Білий туман плив од Стрижня і дихав у долину сизуватим перегоном. Зорі висіли вниз головами і таємниче підморгували. Срібний ківш Великої Ведмедиці світився на чолопочку неба, буцім черпак на блясі діда Кіндрата.
— На колгоспне поле вивів, охмондя! — скинувся дядько.— А люди, чиї городи під горою, по двадцять рупчиків за бочку давали...
Валка і справді проминула колгоспні бурти та виїздила на картоплянище; колеса зі скрипом, вискотом пірнали в розори. Поля мліли в сріблястому місячному мареві, неначе велетенська сцена, відділена від зали прозорою батистовою завісою, за якою ось-ось має початися лицедійство.
Обоз розвернувся і став півколом. Мерин діда Кіндрата світився посередині, біля нього золотів, все виразніше і ясніше вписуваний у ніч крисами дідового капелюха, німб. Небо зупинилося у своїм замисленім кружелянні і не спускало з нас зірких бистрих очей. Ось-ось мало статися щось велике, і по моїм тілі поповзли холодні мурахи.
— Від-кри-ва-а-ай! — неголосно, але поважно й строго прогучав дід Кіндрат.
Дзенькнули ланцюжки, якими припнуто до бочок затички, заплюскотіло, задзюрчало, задзюрило; вітер був теплий, з Ирію, і крізь дух прив'ялого бадилля, розмоклої землі, перестиглого полину та нехворощі пробивалася приємна гіркота паровозного диму. Дядько Денис застелив передок бочки газетою і викладав з сумки буханці хліба, перекладені куснями печеного сала, цибулю, кислі огірки, рогалики, пиріжки з капустою і пиріжки з горохом. Не чекаючи на загальні будьздоровлення, він перехилив пляшку з підфарбованим пійлом та замолотив у тридцять три зуби, буцім прибіг із голодного краю. Помітивши, що я меланхолійно стежу за його роботою, хоч мої кишки давно підігрували дядьковим, дядько Денис сердито буркнув:
— Лопай, бо потім не буде коли!..
Валкарі на сусідніх бочках теж апетитно й дружно плямкали, жвакали, чавкали, аж по той бік Стрижня завалували потривожені пси і вороння, що ночувало в лісі на Собакаревій горі, прокинулося, загомоніло та знялося в небо над сиві пасма туману. Але тільки-но я взявся до пиріжків, як підвівся і став на бочку дід Кідрат. Туман сягав йому грудей, плечі та голова велично виростали з сивої мли, трохи не сягаючи небосхилу. Дзенькнуло скло, повіяло гострим духом. Лишень дід Кіндрат тримав у правиці пляшку з молоком — був непитущий.
— Брати мої з народження і товариші по тяжкому ремеслу нашому! — проказав дід густим зворушеним голосом та похилив голову в глибокій задумі. Було чути, як шелестять гривами коні.— Я — останній потомствений асенізатор у славному Ирії. Потомствений, бо і батько мій, і дід, і прадід щоночі подорожували на цій бочці в повиті туманами довколишні поля. Останній — бо ирійці будують каналізацію і підкопуються навіть під Солом'янку, а син мій інженерує, онук — вчиться на самольотчика. Отож я, потомствений, останній асенізатор, кажу вам, що залишаєтеся після мене: живіть так, аби не затуляти сонця від сусіди свого. Я не кажу: любіть іншого, як самого себе, позаяк не вірю в святенників з сахариновими очима, не вірю в їхню святість. Я кажу: любіть Людину в самих собі і в ближньому своєму. Я не кажу: підставте ліву щоку, коли вас ляснуть по правій, бо така все добрість неприродна для людського єства. Я кажу: не замахуйтеся, поки па вас не замахнуться. Я не кажу: не дихайте, щоб ненароком не проковтнуть комашину. Я кажу: переступіть мурашину дорогу і йдіть далі. Отак — лагідністю та правдою — і живіть у світі, чесно роблячи свою справу там, куди вас поставила громада. Бо не те важливо, що робить людина, а як вона робить. Оце і всі мої заповіти вам, чесні лайновози. А зараз, братове, випийте за душу діда Кіндрата, бо чую: останню свою бочку привіз я...
Тихо було довкола, лише валували на Солом'янці пси та булькало в пляшках. Хтось схлипнув. Дядько Денис уже не плямкав, він напружився струною і глухо бринів на вітру.
— Пильнуй...— прошепотів мені на вухо.— Ухопись за віжки і — нікому...
У небі урочисто й ніжно засурмили сурми, ківш Великої Ведмедиці здригнувся і, призорений кінцем держална до зеніту, перевертаючись, повільно поплив униз, буцім стріла екскаватора; зорі виростали просто наших очей, неначе ліхтарі автомашин, що котять з гори; сріблясте мінливе сяйво струменіло на поля, висріблюючи бочки, коней, людей і кожну бадилину; те сяєво, вихлюпнувши з черпака Великої Ведмедиці, взяло на пінистий гребінь діда Кіндрата і понесло в темно-синє небо. За мент небо збрижилося, розчахнулося — золотий дідів німб востаннє зблиснув між блакитних небесних бганок і навіки зник. Велика Ведмедиця повільно спливла угору, згойднулася і вляглась на своє звичне місце посеред усіяного зорями небозводу. Темно-синя парасоля над нами знову напнулася, розгладивши зморшки, і заніміла в одвічному мудрому русі, наче могутня ріка, в якій хвилину тому скинулася сом-риба.
Але поки валкарі, вражені з чуда, дивилися на небо вслід своєму багаторічному поводиреві, дядько Денис обома відштовхнувся від голобель, чорним вороном пролетів над картоплянищем і осідлав бочку діда Кіндрата. Пам'ятаючи дядьків наказ, я підхопив віжки. Усе сталося так блискавично, несподівано, навально, що асенізатори причумлено мовчали; раптом дідів мерин жалібно, осамотнено заіржав, зіп'явся на задні ноги і поскакав за Кіндратом по крутій, вистеленій сувоями туману, що тепер клубився аж до зеніту, небесній дорозі. Дубова бочка котилася слідом, погрюкуючи у вікнинах, між білих пасм, а на бочці, наче павук на павутині, яку підхопив вітер, висів дядько Денис. Мерин, полискуючи сріблястими боками, забирався все вище й вище, буцім по гвинтових сходах, і був уже височенько, коли дядько нарешті наважився пуститися бочки. Він летів сторчма, наче стрибав з крутого берега у воду, але біля землі дядькове черево та гузно переважили, і він по плечі занурився в гноївку, сама голова бовваніла над долом, наче капустина. Перестук меринових копит об туман розтанув у небі, і продовгувата тінь його зникла з-посеред наших очей в ополонці зеніту. Тої ж хвилини валка без жодного слова, без команди дружно рушила з поля. Мій кінь, як я не віжкував, прилаштувався До валкії і повервечився слідом.
— Куди ж ви, братове? — заволав з гноївки дядько Денис, пирхаючи, ніби після купелі.— Людина ж у біді! Уже й забули Кіндратове слово! Ех, люди, люди... Михаль, та гукни ж їм!..
Але тут розчинилося небо, згойднувши ряску зір, і над нами прогучав владний голос діда Кіндрата:
— Геть хапуг з лав чесних лайновозів! Асенізатори на бочках брязнули мідними черпаками, в лад підхопили:
— Геть хапуг з лав чесних лайновозів!..
І валка поїхала у бік Ирію, небо над яким блідо світилося; я зістрибнув з бочки, кинув віжки на спину коневі та вернувся до видолка, в якім плюхався дядько Денис. Уздрівши мене, дядько простогнав:
— Кинь пасок, Михайлику!..
Я зняв пасок, але він був закороткий. Обережно намацуючи ногою дно, забрів по груди в гноївку. Далі ступати боявся, а паска не вистачало. Дядько Денис доточив його своїм язиком, зав'язавши тугий вузол, і повільно вибирався з долу, час од часу шпортаючи в гноївку, аж булькотіло.
Нарешті ми вибралися на сухе і мовчки побрели до Стрижня. Зоряне небо посміхалося іронічно, лагідно, з легким смутком, наче дід Кіндрат, і від сорому ми не наважувалися звести очі. Від нас тхнуло на кілометр — миші шастали в нори, а молоді сосни розбігалися по пагорбах і стриміли віддаля густими темними гребінцями.
Жаби вискочили з ріки, мов з окропу, коли я й дядько увійшли у воду та побрели на глибоке. Щуки, вигнувшись лискучими, щойно шинованими колісьми, покотили по греблі у бік рибрадгоспівського ставка; карасі шкандибали за ними навздогінці на лапатих хвостах, буцім на ходулях. Довго дивився їм услід дядько Денис і раптом сказав без звичайного озлоблення, навіть з добрістю в голосі:
— І ці од нас утікають...
По хвилі сумно додав:
— По самі вуха в лайні ми сьогодні сиділи, Михайлику...
Я мовчав.
Між тим м'яка, хоч і прохолодна вода, вода, що пахла пакульськими лугами і торфовищами (Стрижень починався біля Пакуля), повільно обволікала нас, змиваючи бруд. Дядько Денис пірнав у ріку з головою, пльохався, ляпав по воді долонями, брязкався, полоскав рота, пускаючи гінкі водограї, що злітали в небі і падали на Ирій теплим дощем.
— Скидай дрантя,— пирхнув дядько.— Хай пливе за водою. Все одно у валці вже нам не бувать. А через лісі в трусах перебіжимо...— Він хапливо вилузувався з куфайки, піджака, ватника.— Хай воно пропаде усе пропадом — не заплачу. А як тітка запитає, де барахло, скажемо — у лісі перестріли бандити і роздягли! Ех, Михайлику, думаєш, дядько і душу за копійку продасть? Хіба б не хотів я, аби і мене, як діда Кіндрата, на небо живцем зачерпнули? Тільки не витанцьовується. А хіба оновитися не хочеться, наче іконі у пакульського отця Савки? Тільки ж іржі на мені в три пальці і жоден піп не допоможе. Звечора думаєш: завтра почну нове життя, чисте і світле. А вранці тебе стиснуть в автобусі, наче камсину в бочці, потім вистрелять тобою з дверей, аж несешся ти зі свистом два квартали від зупинки до водоконтори, лякаючи гав та горобців і збиваючи головою радіоантени з дахів; нарешті падаєш на свій стілець і півгодини віддихуєшся. І поки ти віддихуєшся, хапаючи фіолетове, настояне на чорнилі конторське повітря, під'їздить до парадного гайку на конторській, кофейних тонів «Победі» директор водоконтори, такий же, як і ти, репаний пакулець Омелько Омелькович... І скалка тобі в самісіньке серце: чим ти гірший од Омелька? Тільки й того, що Омелько на кожних зборах у бухгалтерському технікумі товк воду в ступі і дотовкся, що призначили його директором водоконтори. Тепер їздить на роботу в державній «Побєді», а тебе в автобусі б'ють і тіпають, наче коноплі на терниці. І поганенька обивательська заздрість точить тобі душу. Розумієш, що обивательська, усе розумієш — а... Тут ще Дора: «Омельчиха в Пакуль по вишні на «Побєді» котить, а ми за нею пилюку ковтаємо».— «Не паси завидющими очима чужого товару, бо свій розбіжиться,— скажеш їй,— і все те минуще, проштрафиться Омелько — на викиштель його, і машину заберуть, і, може, мене замість Омелька настановлять, і возитиму я тебе, Дорюнечко, на «Побєді» в твоє задоволення». Дора на те посміхнеться скрива, наче рану сіллю посипле, а ти стоїш стовпом мальованим та й думу думаєш: пливуть роки, пливуть, і якщо не зараз, то коли?
— Матимете ще й машину, дядьку... Обоє ж працюєте. Куди гроші дівати?
— Думав на вошах розбагатіти — інститут закрили,—з серцем казав дядько, ніби й не чуючи моєї втішливої мови.— Лотереї з'явилися — ну, гадкую, це вже воно. Аж бач — поманить та й зникне, поманить та й зникне. І так від тиражу до тиражу. З асенізаторами, було, всміхнулося — аж ось воно як: і лайновозів тепер святих треба. Тільки на кабана надія...
Дядько виліз із води і підтюпцем через ліс подався додому. Я подрібцював слідом.
Тут лучилася нам з дядьком дивна пригода. Не пробігли ми й кілометра, як попереду загуло, затріщало, загуготіло. Здавалося, навстріч, ламаючи дерева, котить лавина. Уже земля тремтіла й постогнувала під ногами. За кілька метрів здригнулися, попливли вниз, підтяті, верхівки велетенських сосон. Ми ледве встигли кинутися вбік та впасти на мокру глицю: мимо пронеслося зі скреготом і тупотом, підминаючи дерева, ніби траву, щось велетеньке, чорне, і зникло в лісових нетрях.
— Т... т... танк! — ловлячи дрижаки з переполоху й холоду, процокав дядько Денис, коли гуркіт і тріск віддалилися, як відкочується на край неба грім.— Маневри, мабуть. А мо', на війну? Удосвіта по сіль мотнемося. Студена нічна вологість підганяла нас і, вибігши на узлісся, ми перелізли через тин та вже марили теплою постіллю, коли перед очима постала велика руїна. У будинку Солом'яників світилося, лампа на ґанку теж горіла, і жовклі пасмуги світла розлініювали сад, розчахний навпіл широчезною розорою, буцім тут щойно проповз з опущеною лопатою дизельний бульдозер. Яблуні, які трапилися йому на шляху, були викорчувані з корінням та втоптані в пісок, що білів під злузаною скоринкою чорнозему. Розора починалася там, де ще увечері стояв гараж із кабаном — тепер не було ні гаража, ні кабана! Не теленькав ніжним сором'язливим голоском і Нерон-Балалайка. Тітка Дора сиділа на приступці ґанку, ревма ревучи. Розора тяглася в край городу, де дотепер стояв хлівець старих Солом'яників, ковтала його разом з зеленою коровою Манькою і вервечилася за потрощені паркани в бік лісу.
— А де ж це тебе, недоколиханого, носило! — заголосила тітка Дора, навіть не завваживши, що ми тремтимо в самих трусах.— Де ж це тебе чорти волочили?..
— Бо не знаєш...— відгризнувся дядько.— А що?
— Невже ж тобі повилазило? Кабан з гаражем утік!..
Жук, жучки і гуїгнгнми
А винним у нічному переполосі Солом'яників було миршаве пакульське лисиченя, яке, заблукавши, втрапило на наш город, уздріло в просі сконструйоване матір'ю зі старої кофти та моїх спіднів опудало і з великого дива сказилося. Сказившись, воно осміліло та покусало нашого півня. На півнячий крик вискочила з хати моя матір. Лисиченя пірнуло в бочку з водою і зникло без сліду (скільки дядьки не закидали бредень у тій бочці, нічогісінько не піймали). Півень, хоч і тягав по двору крило, проте невдовзі оклигав і знову пас курей. Тільки й того, що, злетівши на тип, уже не кукурікав, а вив по-лисячи, тонко й жалібно. А відтак і кури наші вивчилися вити по-лисячи, і весь Пакуль ходив слухати те виття. Голова пообіцяв влаштувати восени, коли впораються з картоплею, облаву. Тим часом кури перестали нестися, а цілісінькі дні греблися під горою, лаштуючи нори. Тільки тепер матір утямила, що вони показилися, і щоб не мати клопотів із сільським ветеринаром, тихцем порізала курей та закопала у вишеньках. Але півня не спіймала і ждала вечора, коли той придибцяє на сідало.
Коли ж нагодилась в Пакуль тітка Дора, яка саме прибрала до рук пивницю на ринку. Тітка поварилася на дармовицю, розпатрала півня і вдома засмажила на великому вогні, натопивши три казани ніжно-жовтого смальцю, яким і старі й молоді Солом'яники досі мастять взуття, економлячи на кремові. Смаженину тітка виставила на вітрину пивниці, і вона пролежала там три роки, сім місяців і дев'ять днів, слугуючи для п'яничок за приманку, буцім мідна блешня для довірливих риб. Кілька разів на день півня урочисто зважували, клали на тарілку з золотою облямівкою, а по тому, з усіх боків обнюханого, знову пускали за скло вітрини — він був так мудро засмажений, що не боявся ані сокири, ані пили, не те що зубів.
Але після трьох років, семи місяців і дев'яти днів півень занудьгував на вітрині та почав нестися. Він зніс сине, як і сам, у пупирцях, яйце, що нагадувало качине. Тітка, пам'ятаючи про сказ, забоялася смажити його для п'яничок, а принесла додому, зварила вкруту і покришила своїй половинці курки. Проте сказ із яйця не виварився: половина курки сказилася та, вимахуючи єдиним крилом, кинулася на Нерона-Балалайку, буцім на кревного ворога. Пес, хоч і був дуже незлобливий, мусив боронитися. Скуштувавши курячої крові, він теж сказився, вислизнув з ошийника і стрибнув прямісінько в пащеку кабанові, якого саме годувала тітка Дора: поклав за краще покінчити життя самогубством.
Кабан проковтнув Нерона-Балалайку, буцім муху, і сказився: вирвав із землі гараж та посунув уперед, трощачи й з'їдаючи усе на своїм шляху. Найкраща в світі броня (її діставав для гаражів та собачих будок пройдаку-ватий солом'япець на номернім заводі) надійно захищала його зусібіч. Після Нерона-Балалайки жертвою оскаженілого кабана стала зелена корова Манька, яку потворисько проковтнуло разом із дощатим хлівцем. Тільки половина курки, що належала після поділу старим Солом'яникам, встигла в останній мент, коли вже зачинялася ненаситна пащека, ковзнути між зубів і, хоч позбувшись хвоста, і пурхнути на дах будинку.
Але після такої пригоди вона із рябої стала геть сива...
Удосвіта, ледве мжичка осіннього дня просіялася крізь І ніч, ми без задніх ніг (вони дрібцювали слідом) погналися за втікачем. Дороговказом була жовта пасмуга, що губилася в сповитому вогким туманом лісі. Ми з дядьком уже пройшли півдороги, коли позаду почулося жалібне теленькання і крізь сіру світанкову млу забовванів над розорою ошийник Нерона-Балалайки, за яким по піску тягся ланцюг. Лише чоласта, з мудрими і лагідними очима голова пса (за життя він ані на кого з людей не гавкнув) не рябіла в колі, що його виписував на рядні туману ошийник... Серце моє зайшлося з щемкого безутішного жалю.
— Хай іде. То душа його,— голосом, в якому звучав заупокій отця Савки, мовив дядько Денис.
Після нещасть, що одне за одним упали на мого голову, дядько полагіднішав. Ошийник тим часом обігнав нас і тепер передував, хоч ми й не потребували гончаків: окрім розори, шлях значили вирвані з корінням, потрощені на друзки, пожовані сосни.
Так прийшли ми під Собакареву гору і повноводний Стрижень відкрився нашим смутним очам. Кабан, зчесавши піщаний пагорок, безслідно зник у темній воді. Вороння, спрагло хапаючи в розчахнені дзьоби клуби ранкового туману, летіло над свинцево-зеленими хвилями і, стомлене перельотом, падало в соснове верховіття. Ми з дядьком згорнули долоні в цівки й подивилися крізь ті підзорні труби через ріку. На тім боці сосни стояли неторканою золотисто-рожевою стіною.
— Туточки він, у ямі, коли б не виром затягло,— глухо мовив дядько Денис, стаючи навколішки біля самісінької води.— Ну, паси очима...
Він припав обличчям до річкового дзеркала і цмулив воду, роздуваючи щоки; невдовзі вони стали схожі на два аеростати, які ось-ось мають злетіти, а поки що, припнуті, лежать нерухомо у видолку, між пагорбів.
Стрижень вочевидь мілішав, і невдовзі, посноване біллю туманів, оголилося замулене дно, що поблизу гори було ямкувате й болотисте. Окрім сірого, поцяткованого скойнами, мулу, нічого я не побачив на тім дні, хоч витрішкувався, скільки було сили. Проте твань, здавалося, дихала, то опускаючись, то бабухатіючи, наче боки корови Маньки, коли вона об'їдалася росяної трави і, час од часу, булькала та клекотіла. Несподівано ошийник, задзвенівши ланцюгом, покотився з крутого берега і сторчака пірнув у зеленастий мул. Кінчик ланцюга зблиснув та зник у твані, навіть не булькнуло по ньому.
— Балалайка — живий! — загукав я щосили, стрибаючи по берегу.— Живий — душа вернулася до нього!
На мій голос дно ріки відлунило жалібним глухуватим дзвякотінням. То пес давав знати про себе.
Дядько Денис поволі випускав з рота воду і її сіра повсть застеляла річище. Скоро Стрижень знову розлігся між звичних берегів, а дядько, виплюнувши раків, що примостилися було між зубів, похмуро сказав:
— Нема чому радіти. Краще б уже вони богові свої душі віддали, аніж Стрижню. Бо скаженому і Стрижень поколіна. Скаженому, та ще в такій броні,— додав пророче,— зупину не буде.
Він боязко озирнувся на ріку і, понуривши голову, по-плуганився по кабановім сліду назад, в Ирій. Хвилину я стояв під Собакаревою горою, плекаючи надію знову вчути скавучання Нерона-Балалайки, але над Стрижнем було тихо, лише в сосняку зловісно каркало вороння.
Тоді побіг навздогінці за дядьком, відчуваючи, як страшок наздоганяє мене і хапає холодними лаписьками за спину.
Було десь по обіді, коли ми, змучені й голодні, нарешті причвалали додому; побачивши дядька Дениса упорожні, тітка забилася головою об стіну, стіна хиталася, і дядько передбачливо підпирав її плечем, аби не завалився будинок. Я утік від кагалу на вулицю, де по-осінньому неділилося: день, ніч, земля й небо, дрібно посічені, переміщені, посмачені пісною мжичкою, ліниво та нудно пережовував час. До причілка, маскуючись оболоками тютюнового диму, тулився Жук із жучками. По той бік Солом'яної вулиці з ґанку Цекалів настрополохано зиркали через паркан Цекалова Оксана і дівчина в білому пуховому береті.
— Ти, інтелєгент шмаркавий, зараз подивишся, як я, Жук, скручу голову тій, що в білому береті,— прогугнявив Жук, дихаючи мені в обличчя смердючим Димом — він палив самосад. Його прокурений і пропитий голос нагадував чиргикання цеглини об цеглину, коли обточують крем'яхи. Жук мене не любив: я не жукував у його походеньках по Солом'янці.— Учора в кіно я сказав, що піду з нею. А вона втекла. Сьогодні вона вже не втече...
— А може, вона не хоче з тобою гуляти,— сказав я, спинаючись навшпиньки і зазираючи в перепалені електролампочки його булькатих очищ.
— Десь комар дзижчить...— прогучав Жук і дмухнув на мене.
Я покотився по мокрому морогу, наче збитий із вовни м'яч, а жучки вслід мені старанно підхихикували. Докотившись до лісу, я бемцнувся об сосну і лише тут зіп'явся на ноги. Тоді, похитуючися, бо досі чманіло в голові, пішов на Жука, буцім на амбразуру.
— Я все одно врятую цю дівчину!
Від страху і жалю до себе у мене сльозилися очі, і я насовував на лоба картуза. Жук незворушно гострив об нашу стіну довгі, наче зубила, пазурі. Жучки знову засміялися і загули з Жукового голосу:
— Решето, а ти хочеш жити? Жук переставить вам з дівчиськом у береті голови. І ніяка міліція не добере, де чия голова. І схоронять тебе з головою в білому береті. І чорти в пеклі з тебе реготітимуть...
Вони давилися сміхом, а Жук тим часом підважив дубову колоду, що здавна лежала біля дядькового двору, не розмахуючись, кинув її в бік лісу; колода з оглашенним ревом та свистом пронеслася над соснами й безслідно зникла за пеленою мряки.
Я мовчки глянув їй вслід і пішов через вулицю до ґанку Цекалового будинку, де беззахисно й зворушливо білів берет.
...Наші могили будуть поруч, вбрані барвінком, і люди розійдуться по теплих хатах, сказавши про нас гарні слова, вони ще не знатимуть, що смерті не існує, а є тільки перевтілення, і я стану кущем калини, а вона стане кущем любистку під білою парасолею квіту, як зараз під беретом, і ми перемовлятимемося; а одного дня до моєї могили прийде дівчина з календаря і посадить клена, бо я люблю клени, і я переселюся в клена, а любисток мене ревнуватиме, а я скажу дівчині в білому береті, ні я скажу це ще тепер, що люблю іншу і рятую її не з любові, а заради справедливості, бо інакше не можу вчинити, якщо хочу себе поважати, а душа Жука, якого скарають на смерть за його злочин, переселиться в свиню, або в старого шолудивого пса, або в коростявого мерина, або в блоху на бродячій бездомній кішці, або взагалі ні в кого не переселиться, а згниє в сирій землі, бо для жуків безсмертя немає...
Я залишив свій страх по цей бік хвіртки, на розквашеній мжичкою вулиці, ступив на першу сходинку ґанку і сказав нарочито сухим, без жодних емоцій голосом:
— Не подумайте, що я у вас закоханий. Я люблю іншу. Але маю за обов'язок порятувати вас від Жука. Звичайно, якщо ви довіритеся мені...
— Я довірюся вам,— усміхнулась з-під білого пухового берета Дівчина.
Вона була вродлива, але навіть подумки я не зрадив дівчині з календаря.
— Слухайте мене уважно.— Легіони вишикувалися і стояли напоготові, стискуючи руків'я списів і бронзових щитів, а цезар промовляв: — Оксана вестиме з Жуком переговори, аби нічого не запідозрив. Ми заходимо до хати, вистрибуємо з вікна в сад, городами виходимо до Радульського провулка, з Радульського через двори дістаємося Чорторийського, з Чорторийського — на Соснову вулицю, з Соснової — в Петрушинський сліпак, із Петрушинського городами — на Колгоспну і по Колгоспній на П'ятикутки, а з П'ятикуток нам простелеться вільний шлях на всі п'ять вітрів...
— Мені — на Рибну.
— Ви будете на Рибній,— твердо пообіцяв я.— Звичайно, якщо нам пощастить. Але краще вмерти, ніж дружити з Жуком. Хіба не так?
Дівчина стрельнула з-під берета меткими сірими оченятами, але нічого не сказала. З неба на мокрих парашутиках хмар спускався на Ирій листопадовий вечір.
Ми тільки-но скокнули з підвіконня в кущ прижухлої шовкової трави, як над головами в сивому, розписаному чорним безлистим гіллям мороці тричі каркнула ворона.
— Ворону підкуплено! — гукнув я прозірливо, подаючи дівчині в білому береті руку.— Біжимо!
По той бік паркану грізно тупотіли жучки, а Жук, спершись ліктями на гребінь Цекалової хати, мстиво посміхався до нас з туману. По саду, засипаному мокрим слизьким листям, біглося важко, буцім по мілководдю, і тільки ніч нас порятувала б. Я вхопив себе за вуха, підняв у небо і смикнув завісу, яка відділяла день від ночі. Тої ж миті завіса впала, і густа та в'язка, мов пакульська грязюка, темінь хлюпнула на землю, накривши нас, проковтнувши цеглинистий трикутник Жукового обличчя. Тупіт жучків віддалився, ми залишилися самі, але в пітьмі, мов у погребі, ляда якого раптово зачинилася.
— Не бійтеся! Я — тут! — гукнув я, з надією прислухаючись до свого мужнього голосу.
По тому намацав у темряві теплу долоню дівчини і повів її крізь ніч. Ми щасливо перебрели три провулки і були на Сосновій вулиці, коли позаду почулося зловісне вовче виття, воно з кожною хвилиною розлягалось лункіше. Жук із жучками перекинулися на вовків і бігли по наших слідах. Ми ледве встигли забратися на нижню гілляку осокора на розі Соснової вулиці і Сиберіжського провулка, як тічка облягла нас оранжевим зашморгом з очищ та язиків, що жадливо палахкотіли в пітьмі. У ватажкові зграї, який, зіп'явшись на задні лапи, трохи не діставав нас передніми пазурами і клацав іклами, ніби залізними щелепами самолова, я одразу впізнав Жука.
Ми з дівчиною подерлися на вершину осокора; вовки, збившись довкола дерева, гризли його прикоренок. Скоро по війні вовча тічка отак з'їла бабу Телениху, що пішки вертала з міста в Пакуль. Баба встигла забратися на вербу, а голодні вовки перегризли вербу біля кореня... Ми були вже на верхівці, коли осокір захитався, підтятий вовчими зубами. Зараз лише диво могло нас порятувати. І диво сталося: обоє ми ще вірили в чудесне. Раптом їдкий притхлий туман опав на сади та дахи будинків (роги радіоантен загадково стриміли з молочно-сизої мли), а небо очистилося, оновилося і стало глибоким, як став пізньої осені, коли вода темніє і скрадує обриси дна; до зоряної череди виплив з-за ирійської пожежної вежі місяць; блакитний промінь простелився від високого місячного чола до нашого осокора. Я першим ступив на промінь, лоскітливо-ковзкий, наче паркет у фойє обласного театру.
— Тільки униз не дивися. Бо в голові запаморочиться. Дивися в небо,— сказав я дівчині в білому береті. І вона боязко подрібцювала по місячній стежці, рахуючи зорі, що мерехтіли над нашими головами, буцім комарі в сонячній пасьмі надвечір, а вовки завили з безсилої люті та розчарування і чорними тінями поповзли за нами назирці. Вони доповзли до Колгоспної, по якій ходили автобуси, і залягли на її темному березі, далі від вуличних ліхтарів,— боялися світла. Ми дибцяли над вечірнім Ирієм, поснованим ясним павутинням вулиць; по вулицях бігли павучки машин з очима, що світилися, а майдани лежали під нами ошатні й святкові, наче плеса озер, залитих полуденним сонцем. Підбори дівчачих черевиків весело вицокували по місячній стежці, і мені здавалось, що я на сьомому небі, а не на першому, земному. Так дійшли ми до П'ятикутків і, взявшись за руки, ковзнули по скісному променю, ніби по крижині, на Рибну вулицю.
Ми вже були біля двору дівчини в білому береті, коли уздріли Жука, що, похмурий та злий з невдачі, розпростерши руки, немов линвоходець, дибав по місячному променю, припнутому до ушули воріт. Я ментом зіп'явся на паркан, дістав кишенькового ножа і прошепотів з лихим тріумфом у голосі:
— Дивіться, як він зараз беркицьнеться! Я переріжу промінь...
Несподівано дівчина в білому береті вхопила мене за руку:
— Не смій! Я не хочу.
— Тобі його шкода? — не повірив я. Дівчина мовчала.
— Він бандит і хуліган. Його ненавидить уся Солом'янка. Він материних курей покрав і пропив.
— Неправда! Він сильний і сміливий. Він нікого не боїться. А ви всі боїтеся його, боїтеся, я знаю! І ти теж боїшся!
Під беретом розквітли очі, великі й світлі, мов дві водяні лілії.
— Знаєш, за що його зі школи вигнали? — гукнув я, прикро вражений.— Він соломинкою вижлуктив з усіх чорнильниць у класі чорнило!
— Мовчи й мовчи... Я знаю, що він — не такий,—тихо сказала дівчина в білому береті.— Ніхто з вас не знає, а я — знаю...— Вона заплакала, і сльози котилися по дитинно пухких щоках.— Бо, може, я люблю його... І я не просила рятувати мене від Жука...
Дівчина в білому береті перебігла двір і хряснула дверима веранди.
Я ще посидів на паркані, розгублений, зневірений. Відтак сховав ножа, стрибнув на хідник. Під сусіднім двором темніли тіні трьох жучків. Я ввібрав голову в плечі і по-брьохав по багнистих баюрах Рибної вулиці на автобусну зупинку. Жучки повзли слідом...
Я вмостився на задньому сидінні автобуса. На бруківці мене підкидало, і простромлюючи головою кузов машини, я уривками милувався зоряним небом, яке потроху хмаріло. Проте було мені за цих хвилин не до краси нашої чарівної природи. Троє жучків, насунувши на самі вуха картузи, стовпіли коло дверей і я напевне знав, що на зупинці автобуса під Солом'янською вербою на мене чекає смерть в образі цегляномордого Жука. Я не шкодував, що порятував дівчину в білому береті, яка, виявляється, не потребувала порятунку. Якби сьогоднішній вечір почався спочатку, я б вчинив так само. Було тільки до сліз жаль себе; мушу гинути таким молодим! І буде завтра, і позавтра, і буде зима, весна й літо, і буде майбутнє, буде комунізм, лишень мене вже ніколи й ніде не буде. Майбутнє бачилося мені невимовно прекрасним, і навіть у найсмутніші хвилини свої я чекав на нього. Про майбуття мріяли герої книжок. Його прогнозували газети, що їх я читав матері, поки та пряла біля каганця із жовто-червоної снарядної гільзи. Його обіцяли вчителі. На противагу матері, яка вірила тільки в сни, я беззастережно вірив і вчителям, і книгам, і газетам, і своїм рожевим мріям.
З раннього дитинства щасливим випадком у душі моїй поселився зворушливий образ майбутнього, що, попри наївність та умовність, зігрівав і зігріває впродовж багатьох років. Пакульська школа стояла на горі, що з неї продивлялося усеньке наше село, аж до темно-синього крила лісу по той бік Жерелі. Ще краще проглядалося воно з цвинтаря, який стелився зеленими хвильками давніх могил довкола церкви; церква височіла на тій же горі, просто школи, по інший бік вуличного річища. На великих перервах ми грали серед могил під крислатими липами в жмурки. Весняного дня один із школярів показав синім, у чорнилі пальцем на луки за селом і поважно, як людина, посвячена в таємниці буття, мовив: — Бачиш? Комунізм...
По ніжно-зелених, із синіми вікнинами весняних озерець луках, що були вщерть залиті яскравою сонячною повінню, пливли оранжеві, під сліпучо-білими вітрилами крокв кораблі.
Повоєнна весна була голодна, і безбатченкам у шкільному буфеті варили солодкуватий, з підмерзлої картоплі суп. Другого чи третього дня по тій розмові я випадково зачепив ліктем і вихлюпнув на підлогу свою тарілку пісняку; буфетниця розкричалася, я заплакав і метнувся на цвинтар, геть з людських очей. Стояв під липами, дивився на оранжевий, цяткований вітрилами, по яких уже стелили золотистий околот, корабель, і сльози мої висихали на теплому, з Ирію, вітрі. І потім, не один раз, коли мені було холодно, голодно або просто незатишно й гнітко на душі, я приходив під липи і дихав тим далеким чарівним світом, що його відділяла від крайніх пакудьських хатин широка смуга лугу. Згодом почув від старших, що на лугу за селом будується новий колгоспний двір з корівниками, коморами та клунями, але тверезі поправки на реальність не лишили по собі глибокого сліду, бо на все, що відтоді здибувалося мені в житті, я вже дивився крізь те щасливе, найясніших тонів видиво...
...А люди ходитимуть у білих ясних одежах і рухи їхні будуть повільні, розважливі, а мова мелодійна. Вони любитимуть одне одного і казатимуть саму правду, вони житимуть у білих мармурових будинках із сферичними скляними стелями, крізь які до їхніх квартир зазиратимуть зорі, місяць та сонце, стінами їм слугуватимуть стелажі з книгами; і вечорами по роботі вони сидітимуть у квартирах-бібліотеках і слухатимуть серйозну музику, оту музику, з якої насміхається дядько Денис і вимикає приймача, коли чути ніжно-роздумливий голос рояля або скрипки; а ще ті люди майбутнього читатимуть старезні книги в грубих шкіряних обкладинках і пізнаватимуть таємниці життя, поки їхні кораблі плаватимуть у далеких Галактиках; і ті люди розмотають нитки минулого життя, як мати розмотує клубок і надибує під нитками квитанцію за торішню страховку, про яку її давно запитували в конторі; люди майбутнього знайдуть мене, що таким молодим загинув від руки солом'янського бандюги Жука, подивуються несправедливості і повернуть мене до життя, і я, подивований, щасливий, ходитиму по їхньому заквітчаному Ирію, де з-поміж шовкової трави любистку та чорнобривців (за колишнього життя ці квіти росли довкола моєї хати) випинатимуться ясно-білі півкулі будинків, а у міському саду я побачу клітку, за чавунними ґратами якої сидітиме Жук, схожий на горилу з підручника зоології; я підійду до клітки і скажу йому: «Я знав, що ти непотрібний майбутньому, а якщо й потрібний, то лишень для того, аби нові люди знали, як важко ішли вони до самих себе...»
Я заплющив очі і приречено ступив з автобуса на розкошлачений колісьми машин пісок. Тої ж миті вугластий Жуків кулак полічив мені зуби, нарахувавши тридцять два з половиною, і всі вони заболіли мені. Небо тарарахнулося об забруковану землю, червоні скалки сипнули увсібіч. Я розплющив очі і сказав:
— Бандит...
Під стовпом, на якім вітер розгойдував лампу з бляшаним абажуром, стояв Жук і махав чорними, мов осіння ніч, крильми.
Я повільно прямував у Солом'яну вулицю, наче в глухий тунель, вихід з якого замуровано. Жоден вогник не блимав мені назустріч, і хлюпала грязюка під ногами солом'ян-чан, що віддалялись. Жук із жучками сунули за мною віялом, наче голодні вовки. Тоді я став спиною до мокрого паркану — небо над Ирієм по той бік жучків світилося — і кинув крізь сльози:
— Бандит...
Жук вайлувато чалапав до мене, насунувши кепку на самі очі, а руки сховавши в нашиті попереду кишені штанів. Коли його одутла прищикувата твар підпливла зовсім близько, я розмахнувся і послав свій дрібний, як картопля на піску, кулак під більмаки Жукових очей. Жукове обличчя несподівано репнуло і розсілося, наче перестиглий гриб-димовик, коли на нього наступиш, хмара смердючого іржавого диму заволокла мене, а Жук уже велетенським чорнокрилим кажаном шугав над головою. Тим часом дим розвіявся і я уздрів дядька Дениса, що з дизельним трактором на плечах жваво крокував Солом'яною вулицею.
— Почекай, я тобі ще скручу голову! — просичав Жук з темного, заволоченого низькохмар'ям неба.
— Ходи, ходи, бо я бебехи витрясу — усе життя збиратимеш! — сказав на те дядько.
Жук шаснув у темінь і зник, а жучки злякано сипонули від дядька по городах. Дядько переклав свою ношу з одного плеча на інше і розхвастався:
— У дворі нашої контори давно дизель іржавів. Спершу думали ремонтувать, а тепер поклали в металобрухт здати, клопоту менше. Я й прихопив. Надумав, Михаль, вино з яблук гнати для всієї Солом'янки, яблук цього року —хоч Стрижень гати. Подивишся, як завізно стане. І з кожного кілограма яблук сто грамів млинового — наші. А захочемо — вином братимем. Утямив? Коли бог ділив голови, задивився він на свою божину і голову міністра мені, рядовому бухгалтерові водоконтори, начепив. Схаменувся — а пізно. Так і живу з міністерською головою. А з міністерською головою не пропадеш! Ми ще поїдемо в Пакуль на чорному «опелі»!..
Вранці я прокинувся з каменем на серці, буцім напередодні натворив твореників у школі і мене послали по матір. Я згадав конторський дизель на дядькових плечах, Жука і жучків, свій страх, потаємне бажання виглядати в очах дівчини в білім береті мужнім лицарем, та ще на темному, як ніч, тлі Жука, бандита і хулігана, згадав кабана в Стрижні, хворого на сказ півня — мені зсутеніло в очах, проте я розважливо мовив до себе: «Світ, звичайно, не самими білилами писаний, і на сонці є плями, як доведено наукою, але що ж ти маєш до світу, коли сам як не чорний, то рябий-рябісінький...»
І я твердо рішив від сьогодні бути кращим, аніж був досі.
Камінь упав з мого серця і покотився двором, там його зловив дядько Денис та став точити об камінь купило, що за останні дні притупилось. Щаслива добрість наповнила мою душу, і я весь засяяв, немов ікона, що оновилась.
Я беріг те світло в собі, як мати в війну, коли не було сірників, берегла в челюстях печі присок, і доніс його до школи.
— Що це ти сьогодні сяєш, наче нова мембрана? — запитав Славко Пасічник, витираючи дошку: ми з ним чергували і заявилися раніше.
Славко Пасічник був загальновизнаний фізикоматематикокібернетикотеоретик. На уроках з алгебри, коли клас безнадійно тонув у морі складних логарифмів, він штудіював вищу математику і лише на прохання учителя подеколи шпурляв нам з парти рятівні кола; на уроках з анатомії він шукав формулу особистості; на уроках з астрономії Славко розробляв теорію космічного радіоперельоту. Йому належала геніальна ідея транслювання екіпажу космічного корабля, в математичних формулах, могутніми радіовипромікювачами у сусідні галактики. Тільки в такий спосіб є надія, на думку Славка, здолати часовий бар'єр, що галактики розділяє. Ми затоваришували, бо я ділився з Пасічником ідеями космічних подорожей. Вони народжувалися в моїй голові, наче дощі грибного літа. Звичайно, це були ідеї вродженого гуманітарника, технічно безпомічного, проте Славко великодушно визнавав, що мої фантазії допомагають йому проторювати стежки до нових фізичних законів. Тому я й дозволив собі висповідатися.
— Сьогодні, Славко, я подивився на себе критично і вирішив стати кращим, аніж був досі...
Славко професорським рухом поправив краватку, яку у класі носив лише він, і звів на мене світлі розумні очі:
— З математичного погляду такий збіг дивний, але, уяви собі, останні дні я думаю про щось подібне. Виявляється, негативні емоції найважче піддаються вираженню точними формулами. Маємо неймовірно громіздкі числа. Висновок: людина майбутнього, аби її можна було вільно транспортувати в сусідні галактики, мусить позбутися негативних емоцій. Я переглянув останні праці психологів. На жаль, шлях до суцільної позитивності — довгий і складний. Тим негайніше треба об'єднатись і розпочати великий експеримент. В перспективі — моральне оновлення людства...
Славко подав руку, і я радісно потиснув її.
Тут до класу зайшов Андрій Політайло. Ми зі Славком змовницьки перезирнулися, кивнули головами на знак згоди і в один голос сказали:
— Хочеш стати кращим, аніж ти є зараз?
Щодо Андрія, то нам не треба було довго домовлятися, бо хоч він і лишався байдужим до Славчиних теоретичних розвідок у майбутнє та до моїх лихоманних фантазій, і що не знали гнузди, зате мав золоті руки і сидів на уроках у чорних шкіряних рукавичках, аби їхнім сонячним блиском не привертати до себе уваги. Він власноруч сконструював кишенькового телевізора, ракету «Ирій», яка, стартувавши з шкільного двору, безслідно зникла в космічному просторі, радіостанцію для підказок, що безвідмовно працювала в класі і, в першу чергу, рятувала самого Політайла, який за майструванням не завжди знаходив час зазирнути до книг. Вперше у світовій практиці за антену радіоприймача слугували учнівські вуха. Передачі велися з «Камчатки», останньої парти, де Політайло на уроках майстрував, а я, ховаючись від учителевих очей, гриз «прочотні» книги.
— Завжди хочу стати кращим! — радісно озвався на наші слова Андрій Політайло.— А як?
— Це я досліджу і сформулюю, — поважно мовив Славко Пасічник, опановуючи звичну роль теоретика.— Зустрінемося після останнього уроку.
Перерви Славко просидів у бібліотеці, а на останньому уроці прислав нам з Політайлом радіограму: «Зустрічаємось парку крайній лаві стережіться єгу гуїгнгнм або вінець природи». Я пригадав благородних Свіфтових гуїгнгнмів, і серце мені радісно забилось в передчутті морального переродження.
Був ясний листопадовий вечір. Таємниче переморгувалися над головами зорі. За чорними штахетами безлистих кущів брязкотіли маршрутні автобуси і таксі. Біля тітчиної пивниці горлали п'янички. Ми з Політайлом сиділи німі й урочисті. Славко промовляв, час од часу струшуючи з чуба росинки зір, що зліталися до нього, мов метелики на світло.
— Отже, від сьогодні ми проголошуємо себе кандидатами в благородні гуїгнгнмн. Кандидатами, бо поки що-в кожному з нас є щось від єгу. Ми даємо собі час для морального переродження: три місяці. За ці три місяці мусимо позбутися негативних емоцій і стати справжніми гуїгнгнмами. Звичайно, для того, хто глибоко усвідомлює потребу людства в моральному оновленні перед стрибкому космос, досить буде і одного дня. Трьохмісячний випробувальний термін ми встановлюємо в розрахунку на певних індивідуумів,—він зирнув на Андрія,—які в цьому складному і суперечливому світі не хочуть знати нічого, окрім гвинтиків та гайок. Певен, що за три місяці і вовка можна зробити ягням, вилузавши з нього негативні емоції, як вилузують горіх. Звичайно, якщо вовк поставить собі за мету таке переродження. Пропоную стиснути руки і тричі за мною повторити...
Ми поклали правиці в гарячу Славкову долоню:
— Гуїгнгнми кажуть лише правду.— Славків голос був схожий зараз на голос пакульського отця Савки, коли той проголошував од вівтаря своє знамените «Алілуйя».
Ми тричі проказали за ним: «Гуїгнгнми кажуть лише правду»
— Гуїгнгнми керуються у своїх вчинках розумом.
— Гуїгнгнми керуються у своїх вчинках розумом...
— Гуїгнгнми завжди готові на самопожертву задля іншого гуїгнгнма...
І ми знову проспівали за ним тричі, кожним нервом своїм відчуваючи історичну вагу хвилини:
— Гуїгнгнми завжди готові на самопожертву задля іншого гуїгнгнма...
Так започатковуються релігії і великі суспільні рухи. І коли незграбний Андрій смикнув свою сумку, яка, повна гайок, електроламп, ракетних двигунів, акумуляторів, старих радіоприймачів, вагонних коліс тощо, важила пудів з десять, брязкіт залізяччя звучав святотатно...
Декілька днів ми не ходили по землі, а літали на крилах, світлі й чисті, наче янголи на материній іконі.
А по тому прибіг до мене Степко, дядька Якова, паровозника, син. Позаяк хазяйство Солом'яників розвіяв вітер невдач, а задарма їсти тітчин хліб мені не хотілося, я старатливо бив у саду березовим оцупком байдики; виляски прудко розбігалися довкола, а мені тільки того й треба було — хай тітка, яка після оказії з кабаном хворіла, чує, що я не гуляю. Степко був із жучків, і я набурмосився. Гість це запримітив, втяг голову в плечі, прикриті старою залізничною спецівкою, лише чубчик стримів зовні. Винувато сіпнув мене за рукав, вказав очима на хатню стіну:
— Відійдемо, побалакати треба, а стіни вуха мають...Я зирнув пильніше і побачив у щілинах, між засіяних зеленкуватим мохом цеглин схожі на опеньки вуха. Ми відійшли до яблунь — Степко ледь чутно зашепотів:
— Жук нахваляється сьогодні побити тебе. Наказав усім жучкам з'явитися. А ти б не прийшов, якби тобі сам Жук наказав? — Він ображено глянув на мене і голосно додав: — Ну, як нема у вас хліба, то піду в магазин на П'ятикутки. Бо мати кажуть: батькові на зміну, позич у Солом'яників буханку, а увечері віддамо...
З тим він почалапав до хвіртки і зник.
Тут де взялися мурахи, холодні, мов крижинки, і поповзли мені від п'ят до тім'я, але я вчасно згадав, що не маю права на страх, бо я — гуїгнгнм, і гукнув у засиджену вухами стіну:
— Я не боюся тебе, Жучище!
Стіна на очах мінилася, з зеленої стала жовта, а відтак ще більше позеленіла, а вуха осипалися, як осипається невдале тинькування...
Увечері, поінформовані про лиху задуму Жука, мене проводжали зі школи благородні гуїгнгнми Славко Пасічник та Андрій Політайло. Було місячно. Підкована морозцем Солом'яна вулиця стелилася переді мною, немов лінія життя на долоні. З вдячністю я тяг десятипудову Андрієву сумку. Від автобусної зупинки ми напружено мовчали. Уже неподалік дядькового двору вузлики на наших язиках трохи ослабли і Славко мовив, як завжди, розумно:
— З погляду вічності усе це принаймні безглуздо і смішно...
Могутній свист обірвав його мову, пригнув довколишні дерева, земля міні нами і двором Солом'яників розверзлася, і з неї проросли голови Жука та його жучків. По тому рушив на нас вовчий півзашморг з Жуком посередині й дрібнішими жучками по краях. Я озирнувся на благородних гуїгнгнмів — обоє були блідіші од місяця. Шлях назад ще був вільний, і я прошепотів голосом приреченого:
— Тікайте, о, благородні гуїгнгнми! Перекажіть, що я...
Я не знав, кому і що б я хотів переказати, а роздумувати вже не було коли. Ноги Славка Пасічника раптом задріботіли на місці, як у накрутної ляльки, повернули благородного гуїгнгнма на сто вісімдесят градусів і помчали, наче перепуджені коні, по Солом'яній вулиці, залитій сріблястим місячним сяйвом. Славко обернувся до нас верхньою половиною тіла, простяг руки і щось прокричав, але ми не розчули, було далеко. І вже тільки хмарка сріблястого пилу, що закосичила Солом'яну вулицю, нагадувала про нашого товариша. Коло довкола нас зімкнулося, і зашморг звужувався з кожною миттю. Було чути, як шерхотить пісок під ногами жучків, а ще — як вицокують зуби Андрія. А очі Політайла тліли, неначе бікфордів шнур. Я інтуїтивно відчув, що Андрій зараз вибухне, і передбачливо упав на землю. Того ж менту Андрій крутнув довколо себе десятипудовою сумкою на довгім шкірянім паску. Свист, пронизливіший од Жукового, завис над Солом'янкою; він важчав, гучнішав і падав на землю чорними брилами. Жовтий піщаний вихор злизав з вулиці жучків і носив їх над дахами будинків, наче кленові листки. Тільки ще Жук руками й ногами, ніби павук, тримався землі і з ніздрів його сіялися іскри. Тоді Андрій підстрибом зробив декілька кроків уперед, сумка з ревом та свистом пронеслася над самісіньким Жуком, і голова його, відкраєна і підхоплена вихором, покотилася по Солом'яній вулиці швидше од м'яча на футбольному полі. Тільки іскри, що поволі гасли, значили її слід у присмерках. Жук підхопився і кинувсь навздогінці за власною головою.
Відтоді Жука ніхто не бачив на Солом'янці. Казали, що й досі бігає він по світу навздогінці за власною головою.
Тут пасок Андрієвої сумки тріснув і сумка, просвистівши над хатами, гепнулася за Собакаревою горою, зчесавши її залісену вершину. Нарешті уздріли ми Славка Пасічника, що мчав уже з протилежного боку Солом'янки — від Стрижня.
— Зупини...— вчули розпачливий, жалібний крик благородного гуїгнгнма, але зупинити не могли — Славко мчав швидше од метеора, мабуть, це була вимріяна ним швидкість світла. Його годі було навіть впізнати: прозоре віяло, буцім од пропелера літака, що має злетіти, промигнуло повз нас і зникло.
Славко Пасічник з'явився у школі аж наступного тижня, оббігши з великого переляку земну кулю по 51-їй паралелі тисяча сто двадцять дев'ять разів. По тому він довго й настирливо пояснював нам, як ввімкнувся механізм його підсвідомості, пригнітивши нейрони кори головного мозку. І залишилося нас двоє — кандидатів у благородні гуїгнгнми....