Тема . Розпад Радянського Союзу й проголошення незалежності України. (квітень 1985 — серпень 1991 р.)
Лекція.
Тема . Розпад Радянського Союзу й проголошення незалежності України. (квітень 1985 — серпень 1991 р.)
План
1. Причини та початок «перебудови». Чорнобильська катастрофа.
2. Етапи перебудови. Політика «прискорення» та її наслідки в Україні. Стан економіки. Розгортання страйкового руху.
3. Початок та проблеми релігійного відродження.
1. Головні чинники, що зумовили процес перебудови
На початку 80-х років дедалі очевиднішою ставала неможливість збереження без істотних змін існуючих у СРСР порядків, що висувало на передній план необхідність реформ у всіх сферах суспільного життя. Поява на посту Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова зародила в масах ілюзорну надію на реальність позитивних зрушень у країні. Розпочатий ним процес оновлення одержав назву «перебудова». Цей процес був зумовлений багатьма чинниками:
У міжнародній сфері:
— загострення міжблокового протистояння, ескалація гонки озброєнь, що підривали економіку та посилювали соціальне напруження в державі;
— участь СРСР у безперспективній війні в Афганістані, яка вела до міжнародної ізоляції Радянського Союзу, значних матеріальних, демографічних та моральних втрат.
У політичній сфері:
— підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у Радах, обмеження їх реальної влади, формування атмосфери пасивності, утриманства, абсолютного пріоритету державних інтересів щодо особистісних;
— обмеження гласності й інформованості суспільства, що не давало змоги громадянам об'єктивно оцінювати суспільні процеси, здійснювати діалог з владою, гальмувало формування політичної свідомості;
— зміцнення політичного монополізму КПРС, що посилювало недовіру до влади, подвійну мораль.
У соціально-економічній сфері:
— падіння основних економічних показників, що призвело до прогресуючої втрати економічних позицій СРСР на міжнародній арені та загострення соціально-економічних проблем всередині держави (уповільнення темпів зростання реальних
доходів населення; загострення житлової проблеми; падіння рівня охорони здоров'я тощо);
— розростання бюрократичного апарату;
— зрівнялівка в оплаті праці;
—— загострення екологічних проблем, яке призвело до стрімкого зростання техногенного навантаження на природу;
— ускладнення демографічної ситуації, старінні населення.
У духовній сфері:
— встановлення ідеологічного диктату в гуманітарній сфері;
— блокування розвитку релігії, яке було суттєвим порушенням прав людини;
— посилення процесу русифікації, що гальмувало розвиток мов народів СРСР, пригнічувало національні культури та національну свідомість.
Широкомасштабні суспільно-політичні зміни уможливлювали такі чинники:
— міжнародна розрядка 70-х років, Гельсінський процес надали імпульсу міждержавним контактам, започаткували обмін ідеями, що ставили під сумнів засади комуністичного будівництва, чим суттєво підривали ідейну монолітність радянського суспільства;
— прихід до влади в Радянському Союзі нової політичної команди на чолі з М. Горбачовим, що створило потенційну можливість розпочати реформи «згори»;
— дисидентський рух зберігав прогресивні суспільні ідеали;
— наростання в країні невдоволення існуючими порядками, моральна готовність частини суспільства до реформ.
2. Етапи перебудови та її наслідки для України.
І етап (квітень 1985 — січень 1987 р.) — визрівання політичного курсу перебудови. Трансформація радянського суспільства розпочалася як типова революція «згори». У квітні 1985 р. на Пленумі ЦК КПРС було проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни.
М. Горбачов висунув два принципові лозунги: «гласність» і «широка демократія», які суттєво вплинули на подальший розвиток суспільних процесів.
Гласність —це своєрідний перехідний етап між періодом тотального контролю держави над інформацією і свободою слова. Вона передбачає можливість одержувати достовірну інформацію і говорити правду, не боячись наслідків. Її слід розуміти як право на власну думку, самостійність та оригінальність політичного мислення і як складову політичної свободи і культури.
Гласність знайшла свій вияв у бурхливому розквіті публіцистики, поверненні забутих імен, висвітленні «білих плям» історії тощо. Все це радикально вплинуло на свідомість народних мас, стало поштовхом до боротьби за демократію і незалежність.
Роль першопрохідників у захисті української культури, навколишнього середовища, «білих плям» історії відіграли Спілка письменників України та її центральний орган — газета «Літературна Україна». Широкий розголос мали виступи О. Гончара, Р. Братуня, І. Дзюби, І. Драча, В. Дрозда та багатьох інших. Почали повертатися в Україну твори В. Винниченка, С. Петлюри, представників «розстріляного відродження», зокрема М. Хвильового, М. Куліша, М. Зерова, історичні праці М. Грушевського, М. Костомарова та інших, заборонені твори І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», М. Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?», репресованих у роки застою В. Стуса, Є. Сверстюка, повертається з еміграції письменник та один із засновників Української гельсінської групи (УГГ) М. Руденко.
Поступово стала відкриватися правда про такі сторінки української історії ХХ ст., як Центральна Рада, голодомор 1932—1933 рр., а також голод 1921—1922 рр., насильницька колективізація, сталінські репресії, діяльність ОУН—УПА, інші трагічні сторінки історії українського народу; розгорнулася дискусія про національну символіку.
Гласність призвела до нової хвилі десталінізації. Те, що не було завершено Хрущовим в 1960-ті роки, було продовжено у 1980-ті. Суспільство знову повернулось до критики Сталіна і сталінізму, започатковану ЦК КПРС. І з 1988 р. почалась нова хвиля реабілітацій. За рік було реабілітовано 59 тис. чоловік. В Україну повернулися 300 політв’язнів. Зрештою була скасована цензура.
Гласність, лібералізація, повернення народові правди про його минуле підірвали радянські ідеологічні штампи, прискорили процес досягнення справжнього суверенітету України.
Катастрофа на Чорнобильській АЕС у квітні 1986 p. стала жорстким випробуванням для гласності, суворим попередженням світовому співтовариству про наслідки можливої ядерної війни. Вона підірвала довіру до радянської системи, пробудила усвідомлення національних інтересів, спричинила підвищення активності та організаційне згуртування політичних сил, похитнула авторитет СРСР на міжнародній арені. З екологічної трагедії вона перетворилася на потужний політичний чинник суспільного життя.
II етап (січень 1987 — літо 1988 р.) — усвідомлення основних завдань перебудови, формування та розширення її соціальної бази.
За цих умов В. Щербицький не тільки зберіг свою посаду, а й активно впливав на загальносоюзне керівництво. Причини цього вбачають у відносно стабільній соціальній обстановці в Україні; існуванні в республіці міцного державного і партійного апарату, спроможного стримувати розвиток радикальних процесів;
у здатності В. Щербицького до політичних маневрів.
На цьому етапі перебудови відбулося два докорінних зрушення:
1) політичний центр сформулював, а згодом і обнародував стратегічну тріаду перебудови: нове політичне мислення; радикальна економічна реформа; демократизація політичної системи.
2) розпочалося активне формування соціальної бази перебудови. В Україні у 1987 р. було створено Український культурологічний клуб (Київ), «Товариство Лева» (Львів), «Народний союз сприяння перебудові» (Одеса).
Поступово в надрах неформальних самодіяльних організацій визрівала ідея створення масової громадсько-політичної організації республіканського масштабу на зразок народних фронтів у республіках Балтії.
III етап (літо 1988 — травень 1989 р.) — зміщення центру рушійних сил перебудови зверху вниз.
Водночас заявили про себе деякі позитивні тенденції. В економічній сфері — посилення самостійності державних підприємств, розширення приватного сектора, орієнтація на переважно економічні методи управління народним господарством, госпрозрахунок та самофінансування. Але ці заходи були половинчастими, не торкалися засад командно-адміністративної системи; не допускали плюралізму власності, реформування ціноутворення, матеріального постачання тощо. Це спричинило розбалансування економіки, наростання деформацій та диспропорцій.
Уже в червні 1989 р. в Україні діяло більш як 47 тис. неформальних об'єднань. Найактивнішими були суспільно-політичні, культурно-історичні та екологічні громадські формування, які поклали в основу своєї діяльності вирішення важливих суспільних питань: утвердження ідей демократизму, формування національної свідомості, висунення альтернативних лідерів, проектів та програм.
Найпомітнішими серед них були Товариство української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ), історико-просвітнє товариство «Меморіал», екологічне громадське об'єднання «Зелений світ», які ідейно сформувались та організаційно зросли під час масових дискусій щодо ліквідації «білих плям» історії; відновлення прав української мови, надання їй державного статусу; екологічної безпеки. Перша неформальна організація республіканського масштабу постала у березні 1988 р. — Українська гельсінська спілка (УГС) — федерація правозахисних груп і організацій. Її лідером став Л. Лук’яненко. УГС стала наступницею УГГ. У 1987 р. було відроджено видання першого в Україні легального незалежного громадсько-політичного журналу «Український вісник» за редакцією В. Чорновола.
IV етап (травень 1989 — лютий 1990 р.) — розмежування, консолідація та протистояння політичних сил.
Цей етап починається І з'їздом Рад СРСР (травень—червень), який стимулював поглиблення процесу перебудови. Саме тоді заявили про себе народні фронти — перші масові незалежні організації.
Установчий з'їзд Народного Руху України (НРУ) відбувся у вересні 1989 р. Його делегати репрезентували майже 280 тис. громадян України. Кожна з течій — і
помірковані (В. Яворівський, І. Драч, Д. Павличко та ін.), і радикали (В. Чорновіл, Л. Лук'яненко, М. Горинь та ін.) — пропонувала з'їздові своє розуміння політичних
цілей організації. Якщо помірковані виступали за незалежну суверенну Україну в межах реформованої союзної федерації, лібералізацію КПРС, то радикали наполягали на виході України зі складу СРСР, здобутті нею цілковитої незалежності, утвердженні в суспільстві повноцінного політичного плюралізму.
Розвиток політичного плюралізму сприяв розгортанню в республіці багатопартійності. Першою формально задекларованою політичною партією стала створена в жовтні 1989 р. у м. Львові Українська національна партія (УНП) на чолі з багаторічним політв'язнем Г. Приходьком.
На правому фланзі перебувала Українська республіканська партія (УРП), утворена на базі Української гельсінської спілки у квітні 1990 р. На час з'їзду партія нараховувала 2300 членів — більше, ніж будь-яка з новоутворених. Очолив її юрист Левко Лук'яненко. Осередки УРП існували в усіх областях України. За мету вона ставила завдання побудови «Української незалежної соборної держави». Комуністичну ідеологію і практику партія засудила як антигуманну.
Представники УРП мали сильні позиції в керівництві Руху. Один із засновників УРП, М. Горинь, на І з'їзді Народного руху України був обраний головою секретаріату цієї масової політичної організації.
Наприкінці березня 1990 р. ряд керівників Руху, в тому числі В. Яворівський, Д. Павличко, І. Драч, вийшли із КПРС і закликали до утворення Демократичної партії України. У грудні 1990 р. відбувся установчий з'їзд партії. Він закріпив її програмні положення: утворення суверенної Української республіки, роздержавлення власності, приватизація, рішучий перехід до ринкових відносин.
Як і інші центристські партії, ДемПУ виступила за державну незалежність України. Головою партії було обрано Ю. Бадзьо.
В умовах формування політичного плюралізму до активного громадського життя пробудилися й ті прошарки українського суспільства, які орієнтувалися на соціал-демократичні цінності. Наприкінці травня 1990 p. у Києві відбулися установчі збори відразу двох соціал-демократичних партій: Соціал-демократичної партії України (СДПУ) і Об'єднаної соціал-демокр а тичної партії України (ОСДПУ). Пізніше ОСДПУ була перейменована на Соціал-демократичну партію України (об'єднану) - СДПУ (о).
Термін «об'єднана» підкреслював, що партія прагне поєднати традиції як західноукраїнської, так і східноукраїнської соціал-демократії, що в основу її організаційної структури буде покладено федеративний принцип.
З початку свого існування СДПУ виступала за незалежність України. Об'єднані соціал-демократи відносини з іншими республіками тоді ще існуючого Радянського Союзу прагнули будувати на засадах конфедерації. Пізніше, як і всі інші національні партії, вони перейшли на позиції самостійництва.
Окреме місце у політичному житті України посіла створена в кінці вересня 1990 р. Партія зелених України (ПЗУ).
Посилення руху за закриття Чорнобильської АЕС в другій половині 90-х років в Україні і країнах Європейського Співтовариства активізувало в цьому напрямку і рух зелених.
Партійно-політична диференціація суспільства негативно позначилася на становищі Компартії України. У 1990-1991 pp. її залишили сотні тисяч членів. Однак і після цього в її складі залишалося понад 3 млн чол.
У січні 1990 р. в КПРС з'явилася група реформаторів, що оформилася в Демократичну платформу. Головною метою вона оголосила перетворення КПРС на партію парламентського типу. Демплатформа в КПУ виступила за реорганізацію КПРС, перетворення її в союз компартій республік.
На початок 1991 р. в Україні, окрім Комуністичної, нараховувалось 13 партій, куди входило близько 30 тис. чоловік.
В Україні першими застрайкували гірники шахти «Ясинуватська—Глибока» (15 липня 1989 р.) в Макіївці. Потім центр подій перемістився в Донецьк. Страйк підтримали, припинивши роботу, 182 шахти. Робітники вимагали надання економічної самостійності шахтам, підвищення заробітної плати, вирішення в шахтарських містах і селищах соціальних та житлово-побутових проблем. Страйкарі Стаханова, Червонограда, Павлограда висували й політичні вимоги, які зводилися до заміни місцевої державної та партійної влади. Страйк завершився 30 липня 1989 p., після того, як уряд спеціальною постановою задовольнив майже всі вимоги страйкарів.
Отже, поглиблення розмежування та наростаюча консолідація опозиційних щодо влади сил свідчили, що монополія КПРС у політичній сфері поступово витісняється реальним плюралізмом. Таке становище потрібно було закріпити формально, відмінивши 6 статтю Конституції СРСР, яка проголошувала керівну і спрямовуючу роль КПРС у суспільстві. Під тиском обставин на таке рішення змушений був піти лютневий (1990) Пленум ЦК КПРС, що відкривало новий етап перебудови.
V етап (лютий — грудень 1990 р.) — У цей період ситуація в країні особливо загострилася. Спад в економіці був найвідчутнішим за останні роки.
«Революція згори» (а саме так задумувалася перебудова) дедалі більше виходила з-під опіки центру, поштовхи «знизу» ставали все відчутнішими і нерідко випереджали реакцію «ініціаторів перебудови» на події. Саме тому запровадження поста Президента СРСР і відміна 6 статті Конституції СРСР майже збіглися в часі, адже Горбачову потрібно було втримати у своїх руках головний владний важіль для контролю за процесом перебудови.
У березні 1990 р. на III з'їзді народних депутатів СРСР М. Горбачова обирають президентом Радянського Союзу.
Політичне життя в Україні на цьому етапі було особливо активним. Відчутний імпульс йому задано відзначенням роковин злуки УНР і ЗУНР 21 січня 1990 p., коли організований Рухом живий ланцюг (за різними даними, від 450 тис. до 5 млн. осіб) простягнувся від Києва до Львова.
Центральною подією в суспільному житті республіки були вибори в березні 1990 р. народних депутатів до Верховної Ради України та місцевих Рад народних депутатів.
У Верховній Раді України утворилися парламентська більшість («група 239») та парламентська опозиція — Народна рада (125 депутатів), яка складалася з прибічників як поміркованих, так і радикальних, безкомпромісних поглядів. Першим головою українського парламенту було обрано В. Івашка, який до того, замінивши В. Щербицького, очолював ЦК Компартії України.
Опозиція з перших днів роботи Верховної Ради відігравала помітну роль. Її представники (І. Юхновський, О. Ємець, Д. Павличко, Л. Танюк, В. Яворівський та ін.) очолили 7 з 23 постійних комісій. Саме з ініціативи Демократичного блоку 16 липня 1990 р. було прийнято Декларацію про державний суверенітет України.
З 2 до 17 жовтня 1990 р. в Києві тривало голодування 158 студентів з 24 міст України. Студенти вимагали відставки уряду, надання Декларації про державний
суверенітет України конституційної сили, оголошення нових виборів до Верховної Ради на багатопартійній основі, заборони відбування військової служби громадянами України за її межами, націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ на території республіки. Лише після відставки тодішнього голови уряду республіки В. Масола голодування було припинено.
Наприкінці 1990 р. чітко визначилася розстановка нових політичних партій України: на правому фланзі — Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Українська Народно-Демократична партія (УНДП), Українська Республіканська партія (УРП), у центрі — Українська селянсько-демократична партія (УСДП), Партія зелених України (ПЗУ), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), на лівому фланзі — Спілка трудящих України за
соціалістичну перебудову (СТУ) та ін.
VI етап (грудень 1990 — серпень 1991 р.) — кінець перебудови. Відмова Горбачова підтримати проект переходу до ринку, криваві події у Вільнюсі засвідчили наростаючу схильність горбачовського керівництва до союзу з консерваторами. На IV з'їзді народних депутатів СРСР намітився поворот від демократії до політики «міцної руки».
Важливою віхою в суспільному житті став березневий референдум. Намагаючись обмежитися косметичними змінами, противники реформ добилися того, щоб на референдум питання про майбутню долю країни було винесене в такому формулюванні: «Чи вважаєте Ви необхідним збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій повною мірою гарантуватимуться права і свободи людини будь-якої національності?» Український парламент після тривалих дебатів вирішив занести до бюлетенів додаткове питання: «Чи згодні Ви з тим, що Україна має
бути в складі Союзу радянських суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?»
На перше питання «так» відповіли 70,2%, на друге —80,2% громадян, що взяли участь у референдумі.
Навесні 1991 р. у Донбасі знову вибухає страйк. Хвиля шахтарських заворушень прокотилася навесні в Донецьку, Макіївці, Червоноармійську, Червонограді, у ході
яких висувалися як економічні, так і політичні вимоги.
23 квітня М. Горбачов провів у Ново-Огарьово (під Москвою) зустріч з керівниками дев'яти республік (РСФРР, України, Білорусії, Узбекистану, Казахстану, Азербайджану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменістану), яка стала спробою спільного пошуку компромісної формули нового Союзного Договору.
До літа 1991 р. ситуація в країні суттєво ускладнилася.
Значну загрозу для противників реформ становило призначене на 20 серпня 1991 р. підписання нового Союзного Договору, який передбачав федеративні засади
державного устрою. За цих обставин вони вирішили вдатися до політичного реваншу, здійснивши 19—21 серпня 1991 р. державний переворот. Момент був переломним і це чудово розуміли протидіючі сили. Виступаючи в ці дні на засіданні Львівської ради обласної організації УРП, Б. Горинь так оцінив його: «Україна може скористатися... ситуацією і стати незалежною». Демократичним силам вдалося не тільки встояти, а й за підтримки народних мас перемогти заколотників. Події серпня 1991 р. зумовили суттєві зміни в державному і суспільному житті країни, надзвичайно посиливши відцентрові тенденції в СРСР. За цих умов прийняття Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність було цілком закономірним. Зважаючи на обставини, президія Верховної Ради за короткий час прийняла принципово важливі постанови: про департизацію державних органів, установ та організацій; про власність Компартії України та КПРС на території України; про припинення діяльності КПУ.
Ці рішення стали свідченням краху перебудови в СРСР, розвалу Радянського Союзу.
3. Початок та проблеми релігійного відродження.
За умов лібералізації суспільства, занепаду офіційної ідеології та зневіри людей в комуністичні ідеали, в першу чергу через численні хиби її лідерів, в українському суспільстві все більше поширюються релігійні настрої. В цей час релігійний рух був частиною національно-визвольного руху українського народу.
Духовне розкріпачення народу започаткувалось відродженням заборонених і ліквідованих сталінським режимом релігійних конфесій і, перш за все, Української греко-католицької і Української автокефальної православної церкви.
У 1987-1989 pp. українські греко-католики провели ряд масових акцій, спрямованих на легалізацію та відновлення своєї церкви. Вони проявлялись переважно у самочинному захопленні храмів, котрі їм свого часу належали. Часто такі виступи набували характеру відкритого протистояння.
Улітку 1988 р. папа римський Іоанн Павло II через свого посланця - кардинала Казаролі, котрий прибув на святкування 1000-ліття хрещення Русі, передав М. Горбачову листа, в якому порушив питання про долю українських греко-католиків. Однак, незважаючи на певне поліпшення стосунків між Ватиканом і Москвою та лібералізацію релігійного життя в СРСР, радянський уряд, а особливо Московський патріархат, всіляко перешкоджали відродженню Української греко-католицької церкви. Лише в грудні 1989 p., після зустрічі М. Горбачова з Іоанном Павлом II та численних багатолюдних демонстрацій і акцій непокори, в західних областях України з'явилися певні зрушення в напрямку легалізації греко-католицької церкви. У квітні 1990 р. на вимогу УГКЦ Львівська міська рада передала католикам собор Святого Юра у Львові. Визнаним лідером церкви виступив єпископ Мирослав-Іван кардинал Любачівський.
Продовженням процесу відродження релігійного життя в Україні стало проведення 4 червня 1990 р. Першого Собору Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Церква об'єднала громади віруючих здебільшого західних та центральних областей республіки. Патріархом Київським і всієї України було проголошено Мстислава (Скрипника), який до цього жив у США, де очолював заборонену в УРСР УАПЦ. Небіж Симона Петлюри - патріарх Мстислав через усе своє життя проніс любов до України, національної самобутності її церкви.
Прагнучи зберегти свій вплив на українських віруючих, Руська православна церква в особі Московського патріархату взяла під свій контроль святкування 1000-ліття хрещення Русі. Центром свята була Москва, а Києву, де 988 р. князь Володимир провів масове хрещення, відводилась другорядна роль. Як відзначив український історик Михайло Брайчевський: «Коли у Києві (в 988 р. ) хрестили Русь, то на тому місці, де пізніше через багато років виникла Москва, ходили хіба що ведмеді».
Цілям збереження впливу на Україну слугував і Собор Руської православної церкви, який у січні 1990 р. вирішив, що єпархія, приходи і монастирі на території Української PCP канонічно мають складати Український екзархат Московського патріархату й офіційно називатимуться Українською православною церквою. У межах екзархату вища церковна законодавча і судова влада передавалась Раді екзархату. Керівником УПЦ було призначено митрополита Філарета (Денисенка).
У цих умовах активізуються також релігійні громади інших напрямів: римо-католики, євангельські християни-баптисти, християни євангельської віри, свідки Єгови, адвентисти сьомого дня та ін.; з'являються нові релігійні течії, що раніше не мали дозволу органів державної влади на свою діяльність.
Зростання релігійності населення України, відновлення раніше заборонених церков, їхня орієнтація на створення незалежної української церкви засвідчили кризу політики «войовничого атеїзму», яку протягом 70 років реалізовував в Україні комуністичний режим, та стали важливою складовою процесів національного відродження.
Запитання на закріплення матеріалу:
1. Схарактеризуйте етапи перебудовчих процесів, що відбувалися в радянському суспільстві. Які шляхи виходу з кризи пропонувалися?
2. Який вплив мала Чорнобильська трагедія на розгортання й розвиток національного руху?
3. Назвіть основні етапи економічних реформ періоду “перебудови” та визначить причини їхніх невдач.
4. Які політичні реформи були здійснені за роки “перебудови”? Схарактеризуйте їхні результати й наслідки.
5. За яких умов і яких форм набувала політизація суспільства наприкінці 80-х – на початку 90-х років?
6. Чому було усунуто від влади В. Щербицького?
7. Що зумовило розпад КПУ? Яку роль у процесі здобуття Україною незалежності відіграв Народний Рух України?
8. Схарактеризуйте процеси становлення багатопартійності в Україні.
9. Яку мету переслідували члени ДКНС і якою була реакція на заколот в Україні?
10. Чому незалежність України в серпні 1991 р. вдалося здобути мирними засобами? Проаналізуйте зовнішні й внутрішні передумови, які сприяли цьому.
11. З якою метою було проведено референдум 1 грудня 1991 р. та який його результат?
12. Визначить результати та наслідки “перебудови”.