Не буду описувати, як Гнатко два місяці прямував до острова Хортця, ночував у простих селян та в стозі сіна. Але він все таки досяг своєї мети і прибув голодний та холодний до острова.
Козаки з радістю прийняли його в свої лави- нагодували, поселили в курені та дали люльку з тютюном. Життя у таборі було для Гнатка чудове- він щоденно займався бойовими справами та вчився верхи їздити на коні. Багато козаків пиячили та веселилися, але Гнатко був не з тих хто піддавався козацьким розвагам. Він вчився писемності і арифметиці- це було для нього цікавішим, ніж пияцтво козаків по куреню. І отаман Сірко поважав за це Гнатка.
Так пройшло два місяці, за цей час Гнатко помужнішав. Отаман Сірко повідомив, що насувається татарська навала на острів і прийдеться захищатися.
Битва мала відбутися на суходолі поблизу острова. Війська за сотні метрів вистроїлтся один протии одного. Кров лилася рікою, то там то інде Гнатко бачив, як падали скошені бусурмани. Татарии почали переважати козаків, як на Гнатка налетів хан із шаблюкою і тяжко поранив його у ліве плечо. Очі затьмарилися, але Гнатко віднайшов у собі сили, розвернув коня із усього розмаху рубанув хана по голові. Той впав з коня і здригнувся в предсмертних судоргах. Татарии бачивши, що їхнього поводиря вбито, кинулися навтьоки. Козаки ще довго їх наздогоняли і били, перемога залишилася за козаками.
Отаман Сірко після бою нагородив Гнатка почесною грамотою та видав за нього свою доньку Олесю, а також подарував маєток , що був поблизу острова. Гнатко зашаленів від щастя.
Промайнуло два роки козак Гнатко вправно хазяйнував з Олесею в маєтку. У них народилося два хлопчики Іван та Йосип. Гнатко дуже радів. Що залишив свою наймитську роботу і потрапив до козаків. Довго і щасливо він з Олесею хазяйнував у маєтку.
Весняна повінь
Вечоріло …
Ми сиділи у хаті на ліжках, а батько відром вичерпував воду у сінцях і виливав надвір. Ми жили неподалік річки Туї у невеликому хуторі на п’ять хат. Прибувала вода- це була весняна повінь. Батько мене, Даринку і матусю Надійку посадив на човна , також вкинув мішок картоплі і клуночок з морквою. Хутір уже наполовину був затоплений і люди з усіх хат пливли до пагорба, який знаходився десь за кілометр від нас і на якому жив дідусь Михалько, він давно поселився там і розповідав , що раз на двадцять років вода затоплює хутір.
Дідусь Михалько розмістив дітей у себе в хаті, а більш доросліших поселив у сараї, де на сіні могли ночувати людт.
Настав ранок. Люди стояли на пагорбі і дивилися на затоплений хутір. Вода накрила його повністю і тільки димарі стирчали на поверхні. Батько вказав на верхівки дерев, на яких повисідалися зайці , а на верхівці старої верби, що була біля нашої хати сиділо ведмежатко.
Батько узяв човна і поплив збирати зайців. Дід Михалько повідомив, що вода буде стояти днів зо три , а потім почне спадати. Зайців батько назбирав близько десятка, яких ми поселили у кладочці. Вони всі тремтіли не то від страху, не то від голоду і ми нагодували їх морквою, що прихопили із собою. Батько сказав, що боїться брати ведмежатко до човна і тому ми щоночі чули його дике ревіння.
Вода почала спадати на другий день, а на третій повністю відступила від хутора, тому ми відпустили зайчиків на волю. Вулиці хутора були вкриті чорним мулом і ми у чоботях дошкандибали до своєї домівки. Даринка вказала на ведмежатко, який був уже на іншому березі річки і у зубах ніс чималого щупака. ” Зголоднів за ці дні ”,- сказав батько і вказав на обгризену верхівку верби біля хати.
Батько приніс хвойних гілок і ми розпалили багаття біля хати, оскільки після затоплення дрова були мокрі і пічка у хаті потребувала ремонту. Ми у багатті спекли картоплю і пртитрусивши її сіллю вечеряли і з радістю згадували, що весняна повінь для усіх скінчилася добре…
Вісточка