Ці питання вивчаються розділом філософії права під назвою правова аксіологія (від дав.-гр. ἀξία — цінність)[2][6].
49. Вплив правової культури на функціонування інституту адвокатури в державах ЄС.
50. Місце та роль адвокатури у сучасному правозахисному механізмі держав ЄС.
Розбудова правової держави неможлива без створення гарантій для захисту прав людини, без забезпечення механізму функціонування такого специфічного демократичного інституту, яким є адвокатура.
Адвокатура — важливий інструмент дійсної демократії. Адже за своєю природою вона є громадською, самостійного виду організацією професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію — захист прав і законних інтересів громадян та організацій. Громадський характер адвокатури проявляється у тому, що, надаючи будь-яку юридичну допомогу, адвокат відстоює справедливість, порушене право, а це є невід'ємним елементом, першоосновою суспільного устрою. Діяльність адвокатури несе в собі й державний характер, адже вона як елемент політичної системи виконує функцію особливої державної ваги —захищає права та законні інтереси громадян.
Отже, адвокатура — це громадська, самостійного виду організація професійних юристів, яка виконує важливу суспільну функцію — захист прав і законних інтересів громадян та організацій.
Адвокатура в демократичному суспільстві є важливим правозахисним інститутом, від стану якого великою мірою залежить рівень захищеності прав людини. Вагомість завдань і функцій, покладених на адвокатуру, вимагає, щоб вона була міцною, незалежною, високопрофесійною. Вперше на світовому рівні фундаментальні засади правового захисту людини, її прав і основних свобод було викладено в одному із складових елементів Міжнародної хартії прав людини — Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, прийнятому Організацією Об'єднаних Націй 19 грудня 1966 р.
Відображенням широкого міжнародного визнання ролі сучасної адвокатури стало, зокрема, те, що основні засади, які стосуються її соціального призначення, організації та діяльності, вперше дістали нормативне визначення та закріплення на світовому рівні. Ідеться про Основні положення про роль адвокатів, прийняті Восьмим Конгресом ООН по запобіганню злочинам, що відбувся у серпні 1990 р. в Нью-Йорку.
Основні положення про роль адвокатів є своєрідним міжнародно-правовим актом співтовариства, у якому містяться світові стандарти утворення тафункціонування адвокатури. Його нормативну основу складають такі акти ООН, як Статут ООН, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Звід принципів захисту всіх осіб, які затримані або перебувають в умовах тюремного ув'язнення, Декларація про основні принципи юстиції для жертв злочину і перевищення влади.
Основні положення цих документів повинні знайти своє відображення і у вітчизняних законодавчих та інших нормативних актах, зокрема Кодексі адвокатської етики. Конституція України 1996 р. надала новий поштовх демократичному розвитку адвокатури, прискоренню процесу її перебудови. Відповідно до ст. 59 Конституції України кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно.
Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
Порядок організації та принципи діяльності адвокатури закріплені у Законі України «Про адвокатуру». Законодавець чітко визначив, чим займається адвокатура.
Стаття 1 Закону проголошує: «Адвокатура в Україні є добровільним професійним громадським об'єднанням, покликаним згідно з Конституцією сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу».
Правове регулювання організації та діяльності адвокатури нарівні з Конституцією України та Законом «Про адвокатуру» здійснюється також Положенням про кваліфікаційно-дисциплінарну комісію адвокатури, Положенням про Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури, іншими за-конодавчими актами України та статутами адвокатських об'єднань. Процесуальні права та обов'язки адвокатів при здійсненні ними представництва в суді або захисту обвинуваченого закріплені також у КПК, ЦПК та АПК України. До міжнародних документів організації та діяльності адвокатури, крім Основних положень про роль адвокатів, належать також Статут Міжнародного союзу адвокатів, Загальний кодекс правил для адвокатів держав Європейського співтовариства, інші документи, прийняті Міжнародною асоціацією юристів.
Отже, необхідною умовою формування правової держави і громадянського суспільства є вдосконалення захисту прав і свобод громадян і організацій. За своєю природою адвокатура є одним з інститутів демократичного суспільства, оскільки виконує найважливішу громадянську функцію – захист прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб. Адвокатура, як незалежна громадська організація, певною мірою покликана виконувати роль гаранта в дотриманні суб'єктивних прав громадян і організацій. Все це зумовило інтерес до адвокатської діяльності, викликало суспільну потребу в людях цієї професії.
51. Роль юридизованих методологічних підходів( синергетичного, антропологічного, аксіологічного та семіотичного) при дослідженні адвокатури в державах ЄС.
У складних і неоднозначних процесах розвитку суспільства вчені різних напрямків все більшу увагу звертають на синергетичний підхід. Синергетика – науковий методологічний напрям пояснення об’єктивної реальності розвитку суспільства, що являє собою міждисциплінарну універсальну теорію самоорганізації та складності систем і процесів різної природи.
Синергетичний підхід дозволив простежити усі етапи універсального процесу самоорганізації інституту адвокатури та адвокатської діяльності, як процесу еволюції порядку, та визначити вплив на еволюцію адвокатської діяльності і самого інституту адвокатури випадкових факторів
При вивченні адвокатської діяльності і самого інституту адвокатури синергетичний підхід як метод пізнання дає можливість проаналізувати сутність зміни і розвитку різних процесів, дозволяє звернутися до одного із складних соціально-філософських питань – до проблеми впливу на еволюцію випадкових факторів.
Важлива роль у дослідженні моделей адвокатської діяльності у різних правових системах відведена антропологічному підходу, який дозволяє через призму універсальності та різноманіття людського буття, розкрити таку складову інституту адвокатури, як її потрібність, необхідність. Антропологічний підхід пов’язаний із вивченням людини, її культури, буття і визнанням того факту, що феномен права глибоко пов’язаний з людиною, її сутністю, а правозахисник є таким же обов’язковим елементом правосуддя, як обвинувач і сам суд.
За допомогою антропологічного підходу вдається змоделювати різновиди допуску іноземних адвокатів до професійної діяльності на території приймаючої держави.
Ще одним значущим підходом у пізнанні адвокатської діяльності є аксіологічний підхід. Значимість аксіологічного підходу зводиться до двох факторів: 1) на тлі процесів глобалізації інтенсифікується процес діалогу правових культур, що актуалізує необхідність дослідження різноманіття традицій права та вимагає більш широкого використання аксіологічного підходу; 2) в умовах пошуку найбільш раціональних шляхів реформування національної правової системи з особливою гостротою постає питання застосування аксіологічного підходу у сфері правотворчості, удосконалення існуючої системи законодавства шляхом закріплення в ній найбільш значимих для суспільства цінностей, що є необхідною умовою для успішного розвитку держави.
Завдяки аксіологічному підходу можливим є пізнання цінності прав людини у різні часові періоди і юридичної потреби такого інституту захисту прав і свобод людини як інститут адвокатури
Аксіологічний підхід дозволяє розмірковувати про те, якою є реальна роль права в житті різних суспільств, і яким є рівень реалізації прав людини в різних правових системах.
52. Роль порівняльно-правового підходу при дослідженні адвокатури в державах ЄС.
Важливе місце в методології вивчення адвокатської діяльності та визначення її моделей належить порівняльно-правовому підходу. Заслуговує уваги позиція С. Алексєєва, який наголошує на значних потенційних пізнавальних можливостях порівняльно-правового підходу. Він справедливо зазначає, що він допомагає «не тільки виявити протилежності, відмінності і риси наступності правових систем різних історичних типів і правових сімей, але й (що, можливо, є найголовнішим) формулювати загальнотеоретичні положення і конструкції, виявляти закономірності функціонування та розвитку, які враховують особливості правових систем різних соціальних структур, епох, країн» [9, с. 32–33].
За допомогою використання синхронного (одночасного) і діахронного (порівняння об’єктів за різних часів) видів порівняння об’єктів дослідження, можна здійснити порівняння інституту адвокатури як на сучасному етапі розвитку правових систем, так і під час їх трансформацій. Спираючись на систему синхронно-діахронного пізнання, можна реконструювати і пізнати інститут адвокатури у контексті його зв’язку з іншими елементами правової системи, до якої він входить у певний історичний період, і зв’язку з попереднім і наступним станами цієї системи, що відбулися на ньому.
При проведенні синхронного та діахронного порівнянь необхідно дотримуватися кількох правил: сучасна адвокатура не з’явилася раптово, а формувалася поступово протягом декількох тисячоліть, і кожен період створив щось нове, що позначилося на її розвиткові, і що при непомітному 40 переході на наступний етап становить основу для подальшого розвитку; функціонування адвокатури у певний період представляє результати всієї попередньої її історії, попереднього розвитку, і навпаки, цим обумовлюється подальший її розвиток; недоречно вимірювати адвокатуру у певний період часу категоріями попереднього або наступного періоду. Необхідно відзначити, що переважно застосовується внутрішньотипове порівняння інститутів адвокатури, що означає вивчення їх функціонування в рамках однієї правової сім’ї. Всебічне дослідження адвокатської діяльності передбачає не обмежуватися внутрішньотиповим, а застосовувати зовнішньотипове порівняння, спрямоване на вивчення моделей адвокатської діяльності, існуючих в різних правових сім’ях. Важливе значення в дослідженні адвокатської діяльності відведено нормативно-функціональному порівнянню, як одній з форм порівняльно- правового підходу.
Згідно з нормативно-функціональним порівнянням об’єкти вважаються порівнюваними, якщо вони виконують одні й ті ж завдання навіть відмінними способами [179, с. 28]. Це особливо актуально при моделюванні адвокатської діяльності в країнах з поділом адвокатської професії (наприклад, Великобританія, де функціонують баристери і соліситори, що виконують різні функції у складі адвокатської професії). Залежно від об’єкта дослідження порівняння може здійснюватися на різних рівнях. Традиційним для вітчизняної та зарубіжної літератури є виокремлення макро- та мікрорівнів порівняльно-правових досліджень [179, с. 27].
Для дослідження адвокатської діяльності використовується порівняння на мікрорівні, так як об’єктами порівняння на мікрорівні стають певні компоненти або елементи правових систем: галузі, інститути, нормативно- правові акти, що регулюють певне коло схожих суспільних відносин, норми права, матеріали судової практики, правові доктрини тощо [125, с. 90]. 41 У мікрорівневому аналізі діє важливе правило – порівнянню підлягають лише однопорядкові явища, норми, інститути, взяті в їх відповідних формах і розглянуті на відповідних рівнях.
Таким чином, застосування порівняльно-правового підходу для порівняння функціонування інституту адвокатури в різних правових системах і в різні часові відрізки дозволяє послідовно, системно, комплексно відобразити загальні закони їх розвитку, виявити причини розбіжностей у цих правових системах, обумовлені географічними, конкретно-історичними та іншими факторами, виявити динаміку рецепції норм та інститутів, взаємного засвоєння юридичного досвіду, а також зближення правових систем та інститутів під впливом глобалізації.