38. Правове регулювання адвокатської діяльності в ЄС.
1. Об’єкт та предмет навчальної дисципліни.
2. Понятійно-категоріальний апарат навчальної дисципліни.
3. Концептуальна та практична цінність вивчення курсу Адвокатура в державах ЄС.
4. Інститут адвокатури у структурі правових систем ЄС
5. Нетрадиційна адвокатура.
6. Проблема моделювання адвокатської діяльності в державах ЄС.
7. Перспективи розвитку інституту адвокатури в державах ЄС.
8. Проблема подання методологічного монізму при дослідженні правового інституту адвокатури.
9. Методологічний апарат навчальної дисципліни.
10. Основні історичні особливості формування та розвитку адвокатури в державах ЄС.
11. Розвиток адвокатури в Древній Греції.
12. Розвиток адвокатури в Древнім Римі.
13. Революція інституту адвокатури у період Середньовіччя.
14. Революція інституту адвокатури у період Просвітництва.
15. Революція інституту адвокатури після 2 Світової Війни.
16. Тенденції розвитку інституту адвокатури в 21 ст.
17. Історія правового регулювання адвокатської діяльності на наднаціональному рівні(правова система ЄС).
18. Правове регулювання інституту адвокатури та права на отримання юридичної допомоги в країнах ЄС.
19. Конституційні основи здійснення правової допомоги в державах ЄС.
20. Моделі систем організації адвокатського самоврядування у країнах ЄС.
21. Адвокатські об’єднання; поняття та різновиди в державах ЄС.
22. Допуск до адвокатури в державах-членах ЄС.
23. Вимоги щодо юридичної освіти в державах-членах ЄС.
24. Правила несумісності в державах ЄС.
25. Моделі допуску іноземних адвокатів в державах-членах ЄС.
26. Оподаткування адвокатів в державах-членах ЄС.
27. Страхування адвокатської діяльності в державах-членах ЄС.
28. Моделі професійної спеціалізації адвокатів в державах-членах ЄС.
29. Договір про надання юридичної допомоги в державах-членах ЄС.
30. Оплата адвокатських послуг у державах-членах ЄС
31. Моделі безоплатної правової допомоги в державах членах ЄС.
32. Відповідальність адвокатів(договірна, кримінальна, корпоративна) в державах-членах ЄС.
33. Відповідальність адвокатів (адміністративна, цивільна) в державах-членах ЄС.
34. Адвокатська таємниця, її правове значення у законодавстві держав-членів ЄС.
35. Етика професійних відносин адвокатів в державах ЄС.
36. Принципи адвокатської діяльності в державах ЄС.
37. Гарантії адвокатської діяльності в державах ЄС.
38. Правове регулювання адвокатської діяльності в ЄС.
39. Правові проблеми регулювання признання професійних кваліфікацій в
40. Європейське об’єднання юристів.
41. Інститут Генерального адвоката в Суді ЄС.
42. Особливості здійснення адвокатської діяльності в державах ЄС в контексті єдиного європейського правового простору.
43. Адвокатура і держава; взаємодія в забезпеченні прав і законних інтересів громадян.
44. Взаємодія адвокатури та громадянського суспільства в правовій державі.
45. Вплив загально-цивілізаційних та правових чинників на розвиток та функціонування інституту адвокатури в державах ЄС.
46. Вплив правової ідеології на розвиток адвокатури в державах ЄС.
47. Вплив правосвідомості на функціонування інституту адвокатури в державах ЄС.
48. Вплив правових цінностей на функціонування інституту адвокатури в державах ЄС.
49. Вплив правової культури на функціонування інституту адвокатури в державах ЄС.
50. Місце та роль адвокатури у сучасному правозахисному механізмі держав ЄС.
51. Роль юридизованих методологічних підходів (синергетичного, антропологічного, аксіологічного та семіотичного) при дослідженні адвокатури в державах ЄС.
52. Роль порівняльно-правового підходу при дослідженні адвокатури в державах ЄС.
53. Теоретичні та практичні аспекти навчального курсу Адвокатура в державах ЄС.
54. Місце курсу Адвокатура в державах ЄС в академічному навчальному процесі.
55. Класифікація моделей правового регулювання допуску іноземних адвокатів на території приймаючої країни ЄС.
56. Загальнотеоретичні підходи до моделювання адвокатської діяльності.
57. Етика поведінки адвоката при відмові від подальшої роботи з клієнтом.
58. Особливості допуску до адвокатської діяльності у Німеччині та Франції.
59. Адвокат як представник інтересів фізичних та юридичних осіб у цивільному процесі за законодавством держав-членів ЄС.
60. Сутність права на вільний вибір захисника та його значення в адвокатській діяльності в державах-членах ЄС.
61. Правове регулювання адвокатської діяльності у сучасному світі: міжнародний регіональний та національний аспекти.
62. Роль ЄС у регулюванні ринку юридичних послуг.
63. Правове регулювання адвокатської діяльності в ЄС.
64. Правові проблеми регулювання признання професійних кваліфікацій в ЄС.
65. Особливості здійснення адвокатської діяльності в державах ЄС в контексті єдиного європейського правового простору.
66. Основні риси та сутнісні характеристики систем признання професійних кваліфікацій (професійних титулів) адвокатів в ЄС.
67. Свобода здійснення адвокатської діяльності в ЄС.
68. Правовий статус солісіторів та баристерів у Великої Британії.
69. Умови обов’язкової участі адвоката-захисника в кримінальному процесі за законодавством держав-членів ЄС.
70. Особливості участі адвокатів у патентних судах Великої Британії.
71. Міжнародні стандарти адвокатської етики.
72. Представництво як форма участі адвоката в цивільному процесі по законодавству держав-членів ЄС.
11. Адвокатура і судові оратори Стародавньої Греції. Із розвитком юридичного життя адвокатура з'явилася і в Стародавній Греції. Якщо бути точніше, то в Атіці, - через те, що інші грецькі князівства стояли нижче у своєму розвитку. Ще Цицерон говорив, що ораторське мистецтво розвивалося виключно в Афінах. Дійсно, в цій грецькій країні були всі умови для появи адвокатури: демократичний устрій республіки, розвинене суспільне життя, усність та публічність судочинства, принцип змагальності як у цивільному, так і у кримінальному процесах. В таких умовах дуже швидко виникла потреба в судовому захисті осіб, які не були наділені ні юридичними знаннями, ні красномовством. Ораторське мистоцтво в грецькій країні мало велике значення через примітивність законодавчої системи, а також через те, що суддями були прості люди, які погано розбиралися в юриспруденції.
І такі особи з'явилися. Через те, що особа, яка не завжди була наділена красномовством, проте, відповідно до законів афінської держави, повинна була захищати себе особисто, виникла необхідність в написанні промов для таких осіб. Так з'явилися логографи, тобто особи, які складали судові промови. Логографи виконували роль помічників, суфлерів, котрі найчастіше були поряд із особою, щоб за необхідності їй підказати, виправити її помилку. Нерідко особа після викладення обставин своєї справи просила заслухати ще й оратора, котрим найчастіше й був логограф. Саме через так, а також в зв'язку із тим, що у багатьох випадках дотримання закону щодо особистої участі в судовому засіданні було неможливим, і тоді це правило дозволялося порушувати й допускати представництво та заміну однієї особи іншою, наприклад, осіб, що не володіли достатньо словом, дітей, жінок, а також у разі захисту громадських інтересів. Звертатися до ритора (оратор в Стародавній Греції та Римі) або до софіста (професійного оратора, вчителя красномовства), яким сплачувався гонорар, що залишався у секреті.
Тобто зробимо висновок, що прообразами адвокатів в Стародавній Греції були логографи, а пізніше - ритори та софісти.
Серед учасників судових процесів, окрім логографів або софістів (риторів), можна виділити прагматиків, які були знавцями права та займалися поданням ораторам необхіднідних юридичних даних; синегорів, які приймали участь в процесі на стороні обвинувачення (прообраз прокуратури); параклети, які звеличували моральні якості підзахисного.
Серед відомих грецьких ораторів тих часів можна згадати Антифана, Лізія та Демосфена.
Відомий оратор Греції Антифан (V ст. до н. е.) — першим присвятив себе практиці та навчанню судового красномовства, але обмежувався професією логографа. Він найбільше виявляв свій талант у судових процесах про вбивства. Антифан першим застосував методику підготовки загальної побудови промови, що давало можливість наповнювати написану ним «канву» конкретними фактами і застосовувати її у будь-якій справі.
Найбільш відомим логографом був Лізій (V ст. до н. е.), який поєднував стриманість і виразність стилю Антифана, але пом’якшував його, прикрашаючи сучасною мовою. Ставши логографом Лізій змінив деякі прийоми красномовства, зокрема відмовився від штучної мовної естетики, та почав застосовувати мову просту і доступну кожному, зрікся імпровізацій, пристосовував свою мову до особистих рис кожного свого клієнта, намагався думати, відчувати, поводитися як той, і у такий спосіб вкладав природний зміст у промову свого клієнта, який завдяки цьому виглядав більш природно і справляв належне враження на суддів.
Ісей (поч. ІV ст. до н. е.) — логограф і юрисконсульт. На відміну від багатьох він був відомим юристом в Афінах, вчителем Демосфена. Характерним для Ісея було постійне старання якнайкраще захистити інтереси клієнта. Особливих успіхів він досяг у веденні процесів про спадкування.
Демосфен (384-322 рр. до н. е.) — грецький оратор і політик, один з найвидатніших представників грецької риторики. Залишившись в дитинстві без батька, він був вимушений відстоювати свої права в суді, а отже, навчався красномовству у Ісея. Двадцятирічною молодою людиною він виграв у суді процес щодо повернення йому батьківського майна. Ставши логографом, він складав не тільки судові промови, а й політичні. Багато працював над дикцією під керівництвом актора Сатира. Демосфен очолив антимакедонську партію і в своїх політичних промовах попереджав афінян про те, що політика Філіпа є загарбницькою, і закликав греків захищати свободу. Визнанням заслуг Демосфена у політичній діяльності було нагородження його золотим вінком. Однак, деякі відомі діячі того часу виступили проти цього. Демосфен їм відповів відомою промовою «Про вінок», в якій фактично розповів про своє життя і діяльність на благо держави. Через переслідування він покінчив життя самогубством у храмі Посейдона на острові Калавра. Збереглася 61 політична і судова промова Демосфена. Зокрема, в Олінфійських промовах він виступав проти бездіяльності Афін, яким загрожувало вторгнення Філіпа, виступав за проведення податкових реформ і спрямування коштів на посилення армії і флоту. У своїх відомих «Філіпіках» Демосфен закликав греків боротися за свободу і майбутнє країни. Промови Демосфена відрізнялися логікою, виразністю, емоційністю. Цицерон і Квінтіліан вважали його найвизначнішим грецьким оратором
Крім того в Афінах з'явився інститут, що нагадує сучасну прокуратуру. Приватному обвинувачеві було надано право обрати собі одного або навіть кількох помічників з числа видатних ораторів, а у складних випадках народ або вищі урядові установи за відсутності приватних скаржників призначали офіційних обвинувачів, які мали назву категори, або синегори. Серед них були видатні оратори Греції починаючи з Перикла, який був призначений народом для обвинувачення Кимона, і закінчуючи Демосфеном, котрі також виступали в ролі синегора.
І от, з одного боку, недоліки логографи, а з іншого, — вимоги справедливого захисту зумовили те, що суди стали в окремих випадках дозволяти здійснювати усний захист сторін стороннім особам. Це відбувалося таким чином: закон вимагав, щоб сторони самостійно захищали свої інтереси, тому суди, не маючи права порушувати цю вимогу, вдавалися до обходу закону. Сторони мали бути присутніми на суді і вести дебати, але їм дозволялося після проголошення першої промови просити суд, щоб із другою промовою виступала яка-небудь зі сторонніх осіб. Друга промова називалася девтерологією, а особи, які її виголошували, — си негорами, за аналогією з кримінальними обвинувачами[4]. Таким чином досягалася мета грецького правосудця: збереження принципу особистої участі сторін у справі і, водночас, допущення судової допомоги з боку осіб, які не є учасниками процесу.
Грецькому правосуддю були відомі два види представництва, а саме: законне, або необхідне, представництво і змішане.
Законне представництво стосувалося окремих категорій осіб, які з певних причин не могли самостійно виступати в суді. Так, право участі в суді належало лише особам право- і дієздатним. Жінки і неповнолітні, душевно хворі та з фізичними вадами не входили до числа цих осіб, тому вони повинні були діяти в суді через представників — своїх опікунів, якими були батьки, чоловіки, старші брати та інші родичі. Представниками сиріт могли бути будь-які особи. В особливому становищі перебували іноземці. Метеки (іноземці, які постійно проживали на певній території) сплачували податок за право жити на афінських землях і користувалися законним захистом, однак повинні були обирати собі патрона з числа природжених громадян. Іноземці, які тимчасово перебували на певній території, теж були зобов'язані мати патрона. У процесуальному аспекті різниця між цими двома категоріями іноземців полягала в тому, що метеки могли подавати всі без винятку позови, але за участю свого патрона, у той час як інші іноземці — лише такі, що торкалися їх особистих інтересів, і, безумовно, також за участю патрона.
Змішане представництво застосовувалося як представництво інтересів юридичних осіб.
12. Римська адвокатура заслуговує на особливу увагу. З неї фактично почався висхідний розвиток світової адвокатури. У Римі, як і в Греції, первісною формою була родинна адвокатура[5].
Дані, що збереглися в деяких пам'ятках про найдавніші судові процеси, свідчать, що родинна адвокатура віддавна існувала у італійських народів, родинний захист здавна був звичайним явищем у Римі. Однак у юридичній літературі можна зустріти думку, що формування адвокатури в Римі почалося з інституту патронату.
Патронат був свого роду перехідною формою від родинної до договірної адвокатури. Первинний патронат, що мав родинний характер, на перших порах свого існування більш-менш задовільно виконував своє призначення. Світоглядні та ідеологічні форми, вироблені в Греції на різних етапах її розвитку, виявилися придатними для використання новим античним суспільством із наповненням цих форм новим змістом. Що стосується адвокатури, то в античному Римі знання законів було прерогативою патриціїв" оскільки лише вони допускалися до управління в державі, відправлення правосуддя й патронату.
Відносини між патронами і клієнтами були побудовані за аналогією з родинними відносинами. Клієнт, обравши собі патрона з числа римських патриціїв, приписувався до його роду, прилучався до родового культу й одержував право називатися родовим іменем. Він вважався ніби усиновленим патроном. Клієнт був зобов'язаний ставитися до патрона з усією повагою, надавати йому послуги, обдаровувати його дочок, сплачувати за нього і за його дітей викуп у випадку, коли вони потрапляли у полон до ворога, брати участь своїм майном у виплаті боргів чи покритті витрат патрона на суспільну службу тощо. Зв'язок клієнта з патроном вважався постійним і навіть успадковувався. Патрон мав усіляко сприяти клієнтові, захищати його інтереси перед судом так, як захищав інтереси своїх родичів. Таким чином, патронат сам по собі не вніс нового в розвиток адвокатури: захист з боку патронів був результатом поширення родинної адвокатури на осіб, які перебували у відносинах, подібних до родинних[7]. Однак патронат був безпосереднім джерелом виникнення вільної адвокатури, що відбулося у такий спосіб.
Як відомо, знання і застосування права у древньому Римі перебували винятково в руках патриціїв. Лише вони допускалися до виконання жрецьких обов'язків; лише вони брали участь у державних справах, у відправленні правосуддя і судовому захисті своїх клієнтів. За відсутності писаних законів вони аж до видання XII таблиць і навіть пізніше були єдиними особами, які знали право.
Однак постійні завойовницькі війни Риму, підкорення багатьох народів і племен прискорили розпад інституту патронату. Сама система патронату збереглася, але була значно оновлена й наповнена новим змістом.
Патронат втратив свій обов'язковий характер. Зв'язок патронів із клієнтами ослабнув, і патронат, що являв собою цілісний суспільно-політичний інститут, розпався на дві складові. З одного боку, з нього виділився приватноправовий елемент у вигляді патронату пана над вільновідпущеними рабами, що продовжував існувати до пізніх часів, а з іншого — судово-процесуальний елемент, що дістав вияв у юридичному захисті, який знатний та впливовий патрицій надавав особам, котрі потребували його допомоги. Ці особи, як і раніше, називалися клієнтами, а їхній покровитель — патроном, але старі терміни позначали зовсім нове явище. Патрон звільнився від усіх обов'язків щодо клієнта, за винятком обов'язку судового захисту. Клієнт повинен був тільки оплатити послуги або зробити подарунок за допомогу в судовому процесі. Відносини між ними вже не були постійними, довічними і навіть успадковуваними, як це було раніше, — вони виникали тільки на час процесу і припинялися разом з ним. Отже, під виглядом патронату діяв прототип сучасної адвокатури.
Слід зазначити, що першим кроком до створення вільної адвокатури було видання XII таблиць, яке зробило загальнодоступним знання законів; однак патриції зуміли втримати у своїх руках ключ до застосування їх на практиці. Справа в тому, що закони XII таблиць стосувалися тільки матеріального права. Процесуальні форми, що складалися з розкладів днів і годин, коли можна було здійснювати правосуддя, і правила користування позовними формулами не були оприлюднені і становили як священний предмет таємницю колегії жерців, членами якої могли бути тільки патриції. Через це сторони не мали можливості обійтися без сприяння патриціїв. Тільки опублікування Флавієм (V ст. до н. е.), а потім Елієм (IV ст. до н. е.) таблиці процесуальних строків і позовних формул завдало остаточного удару юридичній монополії патриціїв. Вивчення і застосування права стало доступним для всіх бажаючих, а адвокатура — стала цілком вільною професією.
Першими юристами в Римі були патрони. У їх особі поєднувалися дві професії: юрисконсультів та адвокатів. Вони не тільки захищали своїх клієнтів в суді, а й роз'яснювали їм закони, давали юридичні поради, керували ними при укладенні угод. Коли патронат остаточно розпався і вивчення права стало можливим для всіх бажаючих, розвиток юридичної професії пішов двома різними шляхами. Юристи, які не володіли красномовством, зайнялися виключно юридичним консультуванням. Інші, навпаки, вдалися до адвокатури, причому іноді суміщали її з консультуванням. Перші мали назву юрисконсультів або правознавців. їх діяльність полягала в наданні юридичних порад (responderé), участі при укладенні угод для дотримання необхідних формальностей (cavere) і підтримки в суді адвокатів, які не завжди були знайомі з правом (agere). Консультації надавалися або вдома, або на форумі. У разі потреби вони приходили зі своїми клієнтами в суд і повідомляли адвокату, який проголошував промову, юридичні відомості, необхідні для даної справи і часто невідомі оратору. Однак не лише сторони радилися з юрисконсультами, а й самі судді зверталися до них, щоби, при прийнятті рішення можна було послатися на авторитет вченого юриста. Юрисконсультами звичайно були патриції, які, за загальним правилом, надавали послуги безоплатно. Вони могли отримувати винагороду лише у формі добровільної пожертви.
Згодом юрисконсульти поступово все більше і більше відмежовувалися від адвокатів, таким чином втрачаючи свій первинний характер. З простих радників вони, після видання XII таблиць, перетворилися у тлумачів права. Найголовнішим в їх діяльності стало тлумачення норм права, але тлумачення не буквальне, а поширювальне.
Імператор Август офіційно визнав за юрисконсультами право тлумачення і, розуміючи важливість їх діяльності, з метою впорядкувати її постановив, що думки таких юристів матимуть для судів силу закону. У тому випадку, коли думки юристів не збігалися, суд міг на свій розсуд вибирати будь-яку з цих думок.
Поряд з юрисконсультами діяли адвокати, які займалися судовим захистом. Вони, як і раніше, продовжували називатися патронами.
Сам термін "advocatus" (адвокат) з'явився в античному Римі в республіканські часи, але на початковому етапі він ще не мав значення ні правознавця-юрисконсульта, ні патрона, а характеризував зовсім інших осіб. Спочатку цим терміном називалися родичі й друзі позивача, які давали певні поради щодо судового процесу. Згодом цей термін було поширено на осіб, які сприяли стороні у підготовці доказів і матеріалів для патрона. Ось як визначалася різниця між різновидами судової діяльності в одній із хронік: "Хто захищає будь-кого в суді, той зветься патроном і є оратором; є адвокатом, якщо допомагає юридичними порадами (jus suqqeris) чи своєю присутністю виявляє дружню участь (praesentiam commodot amico); є повіреним, коли веде справу, і когнітором, якщо перебирає на себе справу присутнього і захищає, ніби себе".
Як і в Греції, у Римі адвокатура була тісно пов'язана з ораторським мистецтвом. Патрони піклувалися не стільки про представлення юридичних позицій, скільки про виявлення красномовства.
Крім того в Римі існували ті, що хвалять (laudatores), — особи, котрі як свідки розповідали в суді про заслуги і чесноти підсудного, відповідаючи грецьким параклитам; ті, що нагадують (monitores), — особи, що підказували оратору правові положення і навіть брали участь у дебатах; ті, що сповільнюють (moratores), завдання яких полягало у тому, щоб виголошувати промову в той час, коли головний оратор відпочиває, і законники (leguleii sive formulares) — юрисконсульти нижчого рівня. Усі ці різновиди юридичної професії не можуть бути визнані адвокатурою. Тільки патрони (patroni causarum) були адвокатами у повному сенсі цього слова.
Слід зазначити, що в Римі були спеціально передбачені окремі категорії осіб, які не могли стати адвокатами. Перелік цих осіб встановлювався преторським едиктом і в подальшому був включений до Зводу Юстініана. Едиктом передбачалися три категорії таких осіб.
До першої відносилися ті, котрі не могли вести ні чужих, ні своїх справ, а повинні були брати собі адвоката. Це, наприклад:
1) неповнолітні, тобто особи, які не досягли 17 років;
2) глухі, у зв'язку з тим, що вони не в змозі чути розпоряджень суду.
Якщо вони не мали адвоката, то претор сам призначав їм його. До другої категорії осіб належали ті, що могли вести тільки свої справи, а саме:
1) сліпі на обидва ока, у зв'язку з тим, що вони не могли бачити знаків преторської влади;
2) жінки, у зв'язку з тим, що "вони не повинні, в силу правил пристойності для їхньої статі, втручатися у чужі справи і братися за чоловічі заняття". Однак історія зберегла відомості про те, що, попри заборону, існували дві жінки, які, хоч і не займалися безпосередньо адвокатурою, але були наділені ораторським талантом. їх звали Амезія Сентія і Гортензія.
Перша виголосила блискучу промову в свій захист і була майже одностайно виправдана судом від висунутого проти неї обвинувачення, а друга, дочка знаменитого оратора Гортензія, виступала перед тріумвірами проти податку, яким були обкладені римські жінки, і завдяки її чудовій промові податок було значно зменшено.
До третьої категорії належали особи, які могли виступати адвокатами не всіх позивачів, а тільки: своїх батьків, дітей, патронів, чоловіків і жінок, вільновідпущених, родичів, свояків і тих, у яких вони були опікунами чи піклувальниками. Іншими словами, вони могли виступати тільки у випадках родинного захисту. Крім того до цих осіб належали: позбавлені цивільної правоздатності, особи, до яких застосовувалося кримінальне покарання, особи, що займалися ганебними ремеслами, наприклад гладіатори, і взагалі всі ті, яким за законом, рішенням народних зборів, сенатською постановою і едиктом претора дозволено було клопотати тільки за визначених осіб.
Як уже зазначалося, умови та гарантії адвокатської діяльності рідко піддавалися законодавчій регламентації і в основному регулювалися звичаями.
Однак така гарантія адвокатської діяльності, як гонорар піддавалася законодавчій регламентації. У 204 р. до н. е. був виданий закон Цинція. Від нього дійшов до нас один тільки заголовок: "Закон про дарунки і приношення". Оскільки цей Закон не зберігся повністю, то важко чітко визначити його суть. Деякі вчені вважають, що він забороняв особам, які займали публічні посади або діяли в публічному інтересі, приймати за це подарунки як гонорар. Інші, навпаки, дотримуються тієї думки, що цим Законом пропонувалося "розглядати все отримане або обіцяне за такого роду дії як подарунки, тобто необов'язкові і добровільні приношення". Більшість вчених вважають, що цим Законом було, безумовно, заборонено адвокатам отримувати будь-яку винагороду. Але існує інша думка, яка полягає в тому, що заборона адвокатові приймати винагороду тривала до закінчення процесу, а після його закінчення адвокатові було дозволено приймати запропонований гонорар. Таке визначення заборони адвокатського гонорару видається правильним. Крім того сам мотив абсолютної заборони гонорару був би досить незрозумілим, оскільки представники всіх вільних професій у Римі мали право на винагороду за свою працю.
Римське законодавство республіканського періоду торкнулося ще одного аспекту адвокатської діяльності — такої як тривалість судових промов. Спочатку остання визначалася на розсуд суду. Але незадовго до завершення періоду республіки Помпей "наклав вузду на красномовство". Час промови вимірювався водяним годинником, який мав назву "клепсидра". Втім, обмеження тривалості промови визначеним часом існувало недовго. З падінням республіки закон Помпея було скасовано, і визначення тривалості промови знову надавалося суду.
13. Адвокатура у середні віки
У середні віки (V—XV ст.) принципи організації адвокатури зазнали певних змін. Зокрема, це стосувалося допуску до адвокатської діяльності. У Франції для цього необхідно було мати юридичну освіту, скласти присягу і бути зарахованим до списку адвокатів (практичний досвід не був обов'язковим). У Німеччині адвокатська професія була абсолютно вільною, нею міг займатися будь-хто, звання адвоката давалося судом на невизначений строк.
Слід зазначити, що в епоху інквізиції інститут адвокатури зазнав істотних обмежень. Це зумовлювалося тим, що сторони особисто вели процес, висловлюючи всі необхідні зауваження та заперечення. Винятки становили лише деякі категорії кримінальних справ. Так, у Франції духовні особи, літні люди, жінки, діти і каліки могли мати представника для двобою. У Німеччині закон регулював випадки, коли інтереси малолітнього, старого, жінки, покаліченого чи пораненого міг представляти опікун25. Але таке представництво назвати правовою допомогою навряд чи можна.
Класичний порядок допуску до адвокатури склався в Англії. Кандидат до адвокатури мав пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії і через три роки отримував звання "внутрішнього адвоката" ("іпнег Ьаггізіег"), бо не мав права виступати в суді, а ще через п'ять років навчання — "зовнішнього адвоката" ("оиіег, пПег Ьаггізїег"), і отримував право практикувати.
Для внутрішньої організації середньовічної адвокатури були характерними такі особливості. Так, у Німеччині адвокати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх колег і в організації не об'єднувалися. У Франції сформувалися засади станової організації. У XIV ст. у складі релігійного "братства св. Миколи" (який, до речі, є патроном юристів) утворилася община адвокатів і повірених на чолі з депутатами, які обиралися її членами, розпоряджалися майном общини, були її представниками у відносинах з урядовими установами, захищали права та привілеї своїх членів. В Англії у XIII ст. виникли перші чотири "судові колегії", які й сьогодні готують та об'єднують у єдину корпорацію практикуючих юристів (суддів та адвокатів).
Гонорарна практика у середні віки пішла шляхом юстініанового законодавства. Так, у Франції застосовувалась такса, що встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити й отримати адвокат, обумовивши її розмір перед початком процесу. Якщо такої угоди не було або клієнт вимагав зменшення гонорару, то його розмір визначав парламент. Адвокат міг також у разі ухилення клієнта від сплати гонорару звернутися з позовом до суду. У Німеччині встановлювалася такса юридичних послуг, за порушення якої адвокат позбавлявся права практикувати і разом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді — й тілесному покаранню.
Професійна діяльність адвокатів включала надання юридичних порад, захист у суді, складання судових паперів. Великих змін у середні віки зазнала діяльність адвокатів у кримінальному процесі. У цей період публічний і змагальний процес почав перетворюватися на таємний та інквізиційний, що значно обмежувало участь адвоката у кримінальному процесі. Наприклад, у Франції в 1539 р. указом короля Франциска І участь адвоката у кримінальному процесі дозволялася лише за спеціальним дозволом суду"''.
Загалом характерними для адвокатури середньовіччя були:
• відсутність чіткої станової організації;
• відокремлення правозаступництва від судового представництва;
• відносна свобода професії;
• тісне спілкування із судом;
• дисциплінарна залежність від судів;
• римська система визначення гонорару
14. Адвокатура у період просвітництва
Упродовж XVI—XIX ст. адвокатура поступово набувала іншого вигляду. У цей час вона стала на самостійний шлях і виробила ту станову організацію, яку має і сьогодні. Можна стверджувати, що інтерес до інституту адвокатури в період буржуазних революцій у європейських країнах відродився. Це пов'язано насамперед з розвитком вчення про права людини. У Франції під час обговорення Статуту 1670 р. Ламуаньон зазначав, що адвокат дається обвинуваченому не в силу ордонансів, а завдяки природному праву, що є найдавнішим з усіх людських законів. Робесп'єр, відстоюючи вільну адвокатуру, говорив, що право мати захисника спирається на основні начала людського розуму й за сутністю є невідчужуваним та природним правом.
Так, у Франції формування самостійного стану — общини адвокатів — відбулося в результаті розпаду "общини адвокатів і повірених", про яку йшлося вище. Органом самоврядування адвокатської общини стали комітет або рада.
В Англії організація судових колегій набула більш стрункого вигляду: вони перетворилися на самоврядні общини з виборними старшинами, членами яких були як адвокати, так і кандидати. Вони присвоювали кандидатам звання адвоката, здійснювали нагляд за внутрішньою дисципліною, позбавляли звання адвоката та загалом відали всіма справами общини.
У Німеччині за статутом 1878 р. адвокати об'єднувались в адвокатську камеру (колегію) на чолі з виборною радою.
У США за законом 1871 р. адвокати Нью-Йорка об'єднувалися в одну самоврядну колегію на чолі з виконавчою комісією і головою.
У Канаді в ті самі роки всі адвокати та повірені також об'єднувалися в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів (секцій) за округами головних міст країни.
У цей період утвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатської професії — наявність практичного стажу юридичної діяльності або стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 р. вимагали наявність трирічного практичного стажу або п'ятирічне стажування. У Німеччині статут 1878 р. встановив трирічну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності.
Докорінної зміни зазнала і гонорарна практика. Винагорода за захист у суді або за надання юридичної поради перестала бути платою за особисту послугу і перетворилася на почесний подарунок з боку клієнта, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати судом (зокрема у Франції та Англії). Але і клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його повернення. У Німеччині за законом 1879 р. визначення гонорару відбувалося як за домовленістю, так і за таксою. У США та Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі якого адвокат міг подати до клієнта судовий позов.
У підсумку слід зазначити, що, виникнувши на нижчих стадіях розвитку людської культури і проходячи через різноманітні фази свого розвитку, адвокатура найбільшого розвитку набула в цивілізованих державах Західної Європи. Первинною її формою є родинна або сусідська адвокатура, яку ми бачимо як у некультурних народів, так і в Стародавніх Греції та Римі. Поступово в напівцивілізованих державах адвокатура переходить до сторонніх осіб і перетворюється на професію. Почався цей перехід у Греції, але там не встиг закінчитися. Відбувся в Римі, а потім і в усіх інших цивілізованих країнах Європи. Перетворившись на професію, адвокатура тривалий час залишалась неорганізованою сферою діяльності, доступною для всіх бажаючих.
З економічним та соціальним розвитком і ускладненням правовідносин у суспільстві почалась організація діяльності адвокатури. У республіканському Римі законодавча діяльність поширювалася лише на обмежені сторони адвокатської професії. Визнаючи її абсолютно вільною, римське право створило межі допуску до адвокатури та вирішило питання винагородження юристів. Організація римської республіканської адвокатури ґрунтувалася на принципах відокремлення правозаступництва від судового представництва, абсолютної свободи професії, відносної її безоплатності. Зі зміною форми правління в Римі змінилося і становище адвокатури. Місце вказаних принципів зайняли інші, їм протилежні. Так, правозаступництво злилося із судовим представництвом, професія з вільної перетворилася на замкнуту, повна незалежність змінилася підпорядкуванням судово-адміністративній владі, гонорар з добровільного пожертвування перетворився на винагороду, одержувану через суд.
У такому вигляді адвокатура перейшла в середні віки. Протягом цього періоду принципами її організації були: відсутність станової організації, відокремлення правозаступництва від судового представництва, відносна свобода професії, тісний зв'язок із судовими органами та дисциплінарна залежність від останніх, римська система визначення гонорару. У Новий час (XVI—XIX ст.) сталися зміни двох останніх принципів: адвокатура оформилася у стан, знову запроваджується відносна безоплатність праці адвоката.
У XX ст. адвокатура домоглася незалежності та солідарності. Вона стала силою, яка активно використовується в усьому світі для забезпечення демократичних прав і свобод людини.
15. Революція інституту адвокатури після 2 Світової Війни.
Англія. Окремої характеристики заслуговує друга, вже згадувана нами, група адвокатів – соліситори або повірених, які здійснювали судове представництво. Якщо діяльність адвокат була направлена виключно на судовий захист, то сфера дії повірених крім судового представництва були значно ширше, яка включала в себе обов'язки нотаріусів, маклерів, комісіонерів, а також можливість виступу в нижчих судах, де баристери зазвичай не виступали. Ще одна відмінність адвокати від адвокат полягало у формі отримання гонорару. Якщо баристери могли отримати гонорар тільки через посередництво повіреного (тобто не мали право укладати угоду про гонорар з клієнтом), то солісітора отримували винагороду на підставі добровільної угоди з клієнтом. У XX столітті компетенція адвокати ще більше розширилась. Вони як і раніше мають права участі в магістратському суді, крім того, існуючі інструктивні вказівки відкривають доступ до солиситорам зал судового засідання Суду Корони для участі в касаційному провадженні по справах, які рассматривались в магістратському суді. Солісітора мають право виступати на засіданнях Високого суду у справах про банкрутство, що становить їх особисту монополію. У засіданнях Європейського суду справедливості солиситори беруть участь на рівних правах з барристерам.
8. На сьогоднішній день солиситорам належить велика сфера діяльності: робота з документами, супровід витребування майна, складання заповітів, участь в позасудових процеdurach в рамках цивільно-правових спорів, юридичних питань, пов'язаних з укладанням та расторжении шлюбів, управлінням земельною власністю, трудовою діяльністю, імміграцією та обслуговуванням діяльності юридичних осіб. Значне число адвокати зайняті у сфері муніципального управління або працюють у приватних фірмах як юрисконсульти. Юридичне товариство, як і раніше, є керівники і контролюючим органом їх професійного співтовариства.
Що ж стосується сучасних адвокат (Зазначимо, що при цьому неоднорідний склад даної категорії адвокатов, у складі яких яскраво виділяється свого роду еліта – королівські адвокати, з числа яких бираются судді Високого суду і судів графств [Прим. автора]), то їх робота полягає в основному в здійснюва прямі судового захисту та підготовки письмових висновків у тій галузі права, в якій вони спеціалізируются. До прийняття Закону про суди і юридичні послуги (1990 р.) баристери могли працювати тільки в контакті з солиситорами; згідно ж з ним баристери отримали право укладати прямі договори з клієнтами, що потребують їх послуги, та отримувати плату від них.
Франція. З кінця XIX ст. у Франції утвердився принцип незалежності адвокатської професії, яка традиційно займала престижне місце в суспільному житті країни. Адвокати у Франції завжди користувалися значно більшою свободою, ніж в інших країнах Європи, що в свою чергу дозволило сформувати багатющі традиції французької адвокатури. В даний час у Франції налічується більше 19 000 адвокатів. Якщо до цієї армії додати величезну кількість допоміжних служб, дослідницьких центрів та інститутів, то стане очевидним значення адвокатури як суспільного інституту, який відіграє величезну роль у житті держави в цілому.
Перш ніж зупинитися на питанні організації адвокатури, слід відповісти на питання: хто є адвокатом у Франції?
В останні двадцять років адвокатура Франції переживає суттєві зміни. За законом від 31 грудня 1971 р. відбулося злиття ряду адвокатських професій (адвоката, повіреного і консультанта-експерта в комерційних судах) в єдину професію адвоката. У 1992 р. також відбулося злиття адвоката та юридичного радника в нову і єдину адвокатську професію. Зазначені зміни були викликані тим, що традиційно адвокатські асоціації були організовані при судах відповідних інстанцій, вважалися незалежними та не перебували у відносинах якоїсь соподчи-ненности, не сприймаючи єдиних професійних стандартів, що в даний час представляється необхідним. В рамках зазначених перетворень була створена єдина адвокатська асоціація, а також засновано Центр професійної адвокатської підготовки.
В даний час існує три категорії адвокатів, які мають право виступати в суді: солісітора, баристери та баристери перед радою.
Солісітора мають право на представлення інтересів в судах першої інстанції, баристери в апеляційних судах і, нарешті, сторони в касаційному суді і раді держави повинні бути представлені фахівцями — барристерами перед советом1.
Необхідно зазначити, що у Франції термін «адвокат» позначає не звання, а вид професійної діяльності практикуючого особи. Тому будь-яка людина, що має кваліфікацію адвоката, але припинив працювати в адвокатурі, навіть якщо він продовжує працювати в інших сферах права, більше не може іменуватися адвокатом.
США. Складна правова система США, традиційно висока роль правового регулювання життя американського суспільства зумовлюють особливе місце професії адвоката порівняно з іншими професійними групами. Юристи займають багато ключові пости в економіці і державно-політичному механізмі США. У США працює близько 60% від загального числа юристів усього світу. Такі дані свідчать про соціально-політичної ролі володарів диплома юриста в США. Із сорока двох президентів США двадцять п'ять були юристами; зокрема, адвокатами за професією були А. Лінкольн, Ф. Д. Рузвельт, Р. Трумен, Р. Ніксон, Б. Клінтон. Дві третини сенаторів і майже половина членів палати представників Конгресу США — юристи. Власниками диплома юриста є половина губернаторів штатів і 40% дипломатів. Близько 45% осіб, які займали з 60-х ГОДОЕ вищі пости в уряді, були юристами, більше 25% державного апарату складають колишні адвокати. У кожному штаті є асоціація адвокатів штату. У більшості штатів встановлено обов'язкове членство в асоціації для всіх осіб, які допущені до адвокатської практики. Однак у ряді штатів для заняття адвокатською діяльністю не обов'язково бути членом асоціації адвокатів. У таких штатах асоціації адвокатів створюються як добровільні організації. Загальнонаціональної організацією адвокатів з добровільним членством є Американська асоціація юристів.
Німеччина. У Німеччині діяльність і побудова адвокатури регламентує спеціальне законодавство.
Це Федеральний закон про адвокатуру, ухвалений 1 серпня 1959 р., і Федеральне положення про оплату послуг адвокатів, прийняте 26 липня 1957 р. Згідно з Державним договором про економічний, валютний та соціальний союз, підписаним між ФРН і НДР і набрав чинності з 1 липня 1990 р. на території колишньої НДР стали застосовуватися закони ФРН. Відповідно в даний час ці два нормативних акта діють на всій території об'єднаної Німеччини.
На адвокатів в Німеччині покладено такі функції, у відповідності з Федеральним законом:
1) надання порад і консультацій (інформації) з юридичних питань;
2) представництво клієнтів, які виступають в якості сторін у цивільному процесі (в суді і в позасудових органах);
3) захист обвинуваченого або підсудного у кримінальній справі (це також вважається формою представництва клієнта, але вже в рамках кримінального процесу в суді, та/або органах слідства. В рамках кримінального процесу адвокат може виступати і в якості представника інтересів потерпілого;
4) закон надає адвокату право укласти договір з клієнтом на управління майном останнього;
5) адвокат може виконувати функції юрисконсультів, але за спеціальним договором, т. к. офіційно він не може працювати юрисконсультом, у відповідності з Федеральним законом, який визначає адвокатуру як «незалежний орган правосуддя» (мається на увазі правосуддя в широкому сенсі слова — правоохоронна діяльність, юстиція).
Колегії адвокатів утворюються за територіальним принципом і об'єднують адвокатів, приписаних до суду однієї і тієї ж землі. Міністерства (управління) юстиції землі може дати згоду на утворення другої колегії на території даного округу, але лише в тому випадку, коли кількість практикуючих там адвокатів перевищить 500 осіб.
Всі існуючі в Німеччині колегії адвокатів об'єднуються в єдину Федеральну палату адвокатів.
Вищим органом колегії є загальні збори її членів. Воно збирається за ініціативою голови колегії або на вимогу не менш ніж десяти відсотків адвокатів, в неї входять. Питання кворуму та процедури вирішуються статутом або правилами внутрішнього розпорядку відповідної колегії. Всі рішення загальних зборів приймаються простою більшістю голосів, а при їх рівності вирішальним стає голос голови. З цього правила є один виняток. Якщо при виборі членів правління немає більшості голосів на користь того чи іншого кандидата, вирішальним виявляється не голос голови, а ... жереб. Загальні збори обирають правління колегії, встановлює розмір членських внесків і порядок їх сплати, вирішує питання соціального забезпечення адвокатів колегії та членів їх сімей, питання стажування, виділення коштів на общеколлегиальные потреби, відшкодування витрат членів правління і членів суду адвокатської честі.
Виконавчим органом колегії є правління, зазвичай складається з семи осіб.
Однак не всі німецькі адвокати об'єднані в колегії. За німецьким законодавством колегії адвокатів віднесено до категорії «корпорацій публічного права», що вже саме по собі, здавалося б, повинно означати, що входження до їх складу є справа добровільна. Але якщо адвокат — не член колегії, то він ніколи не зможе працювати при Федеральному верховному в суді. Виникне у нього і ряд інших проблем. Однак формально таке можливо. Справа все в тому, що будь-яка особа, допущений до адвокатської практики, зобов'язана відкрити свою канцелярію при суді, до якого адвокат приписаний.
16.
17. Питання правового регулювання адвокатури на наднаціональному рівні довгий час залишалося дискусійним в ЄС. Однією з основних проблем стало визнання кваліфікації адвокатів на території іншої держави-члена ЄС. З метою вирішення цього питання 22 березня 1977 року.
Рада ЄС видала директиву № 77/249/EEC щодо регулювання ефективного використання адвокатами своєї професії для надання .Згідно з нею адвокати можуть практикувати на території інших держав-членів ЄС, а не тільки там, де вони отримали кваліфікацію. Держави можуть додатково встановлювати перелік документів,необхідних для надання окремих послуг, для адвокатів, які отримали кваліфікацію в інших державах.
Згідно з директивою адвокатом слід вважати особу, яка наділена правом займатися правовою діяльністю, незалежно від того, як вона називається в різних державах-членах ЄС: в Бельгії – avocat; Ірландії barrister, solicitor; Німеччині – rechtsanwalt; Великобританії – аdvocate, barrister, solisitor. Адвокат зобов’язаний дотримуватися правил етики, прийнятих у державі, де він здійснює діяльність. Проте директива не вирішила питання визнання дипломів адвокатів в інших державах-членах ЄС.
З метою полегшення визнання дипломів адвокатів інших держав у 1988 Радою ЄС було прийнято директиву 89/48, яка вимагає від держав визнання кваліфікації, отриманої в іншій державі-члену ЄС [2]. Фактично положення директиви забороняють «встановлення будь-якої дискримінації за державною приналежністю» для осіб, що здійснюють правову діяльність. Таке положення встановлювалося за аналогією зі ст. 7 Договору про створення ЄС, яка закріплює вільний доступ товарів, осіб, послуг і капіталів, винятком з якого є лише ті види діяльності, які постійно або тимчасово пов’язані з виконанням владних функцій (ст. 55 Договору) [3]. Згідно з директивою держави мали створити механізми визнання кваліфікації на національному рівні, адже директива – це інструмент гармонізації, що лише задає основні принципи, а самі засоби виносяться на розсуд держави-члена. Також директива встановила механізм компенсації у разі невідповідності у державах вимог щодо підготовки адвокатів, який дозволяє компенсувати цю різницю адаптаційним стажем чи кваліфікаційним іспитом. Право вибору компенсаційного засобу належить також державі-членові ЄС. Більшість держав обрали кваліфікаційний іспит, окрім Данії [4, с. 132]. Кваліфікаційний іспит адвокат має право складати перед тією ж комісією, перед якою складають звичайний кваліфікаційний іспит кандидати у адвокати в даній державі.
Наступним кроком у врегулюванні питання здійснення адвокатами своєї діяльності на території ЄС було прийняття у 1998 році директиви 98/5/WE, яка закріпила можливість адвоката займатися практикою на території іншої держави після складання кваліфікаційного іспиту або проходження практики чи т. зв. отримання адаптаційного стажу на території цієї держави. Директива встановила строк у п’ять років для подання клопотання щодо отримання права на здійснення діяльності [5, с. 36]. Всі формальності директива віднесла до компетенції держав-членів ЄС. Адвокати зобов’язані реєструватися у відповідних органах держави, на території якої здійснюють діяльність. Адвокати, які не отримали відповідного звання на території іншої держави, зобов’язані використовувати звання, отримане в своїй державі. Адвокат, який має намір практикувати в іншій державі, інформує відповідні органи, що він є членом певної спілки у своїй державі, має потрібну кваліфікацію і подає необхідні документи, які підтверджують це. Держави можуть встановлювати певні обмеження свободи адвокатської діяльності, а саме закріплювати норму, згідно з якою адвокат може представляти інтереси чи захищати клієнта в судових органах тільки спільно із адвокатами цієї держави, встановлювати особливі обмеження щодо представництва у найвищих судах держави (ст. 5). Передбачено можливість оскарження незаконної відмови у реєстрації на території іншої держави (ст. 9). Адвокат, що безперервно займається практикою в іншій державі не менше трьох років, звільняється від адаптаційного строку чи кваліфікаційного іспиту. Під безперервним строком слід розуміти роботу, за винятком відсутності у разі хвороби чи на святкові та вихідні дні, а також якщо адвокат в цей період не займався адвокатською діяльністю в іншій державі (рішення Суду ЄС 130/88 Van de Bijl) [6, с. 135]. Підтвердженням безперервного строку роботи адвоката є матеріали його справ. Адвокати різних держав можуть створювати міжнародні адвокатські об’єднання.
Дві вищевказані директиви регулюють основоположні принципи здійснення діяльності адвокатом на території держав-членів ЄС. Так, Директива № 77/249 регулює питання здійснення адвокатом своєї професійної діяльності на підставі кваліфікації, отриманої в своїй державі. Адвокат зобов’язаний користуватись виключно професійним званням, яке він отримав в країні походження, щоб чітко можна було розрізнити його зі званням адвоката, що існує в країні перебування. У таких випадках адвокат може надавати правові послуги у вигляді консультацій або здійснювати практику на постійній основі.
Директива № 98/5/WE детальніше регулює таку можливість, а також надає можливість здійснення професії адвоката на постійній основі в іншій державі ЄС, ніж та, в якій отримано професійну кваліфікацію. Положення Директиви 98/5/WE передбачають, що адвокат зі званням, отриманим в країні походження, здійснює ту ж саму професійну діяльність, що й адвокат, який практикує на підставі звання, присвоєного в країні перебування, і може надавати юридичні консультації щодо права держави походження, права ЄС, міжнародного права, а також права держави перебування (ст. 5). Обидві директиви не регулюють питання представлення інтересів громадян у всіх судових ланках і відносять це питання до компетенції держав-членів ЄС. Директива 77/249 (ст. 5), як і Директива 98/5/WE (ст. 5), передбачає встановлення вимоги для адвоката з іншої країн про співпрацю з адвокатом, який отримав кваліфікацію в державі перебування, а також обмеження щодо представництва у судах вищих ланок та щодо управління майном померлої особи або встановлення права власності на нерухоме майно.
У 1988 році у Стасбурзі було прийнято Загальний кодекс правил для адвокатів країн ЄС, яким передбачено місце адвоката у суспільному житті, суть правил професійної етики адвоката, види діяльності, які є несумісними з діяльністю адвоката, регламентуються відносини з клієнтами, включаючи розміри і виплату гонорарів, регламентуються відносини з судовими органами, взаємовідносини з арбітрами та іншими працівниками судових органів, взаємовідносини адвокатів, в тому числі і різних держав-членів ЄС, регламентуються відносини з протилежними сторонами, питання заміни адвоката, навчання молодих адвокатів, а також вирішення спорів між адвокатами державам-членів ЄС [7]. Положення Кодексу закріпили положення, що регулюють діяльність адвоката за межами своєї держави, на території іншої держави-члена ЄС. Адвокат з іншої країни ЄС повинен керуватися правилами об’єднання адвокатів тієї держави, де він займається професійною діяльністю. Адвокати зобов’язані надавати інформацію про будь-які правила, які можуть перешкодити здійсненню ними професійної діяльності. Таке положення також закріплюється Директивою № 77/249.
Основні принципи Кодексу мають бути інтегровані в законодавство держав-членів ЄС. Яким чином це відбувається, кожна держава вирішує для себе сама. Так, Ірландія повністю прийняла Кодекс, замінивши ним чинний на той момент. В Англії він був значно адаптований і перероблений до їх Кодексу, чинного на той момент. В Нідерландах, Данії, Португалії і Бельгії він діє на рівні з їх Загальними кодексами [8, с. 128]. Згідно з Кодексом з’явилася т. зв. Міжнародна реєстрація професійної діяльності адвокатів. Вона здійснюється місцевою колегією адвокатів і посвідчує державну приналежність адвоката, а також надає йому право займатися професійною діяльністю на території інших держав-членів ЄС.
25 жовтня 2000 р. Комітетом Міністрів Ради Європи було прийнято рекомендації «Про свободу здійснення професійних адвокатських обов’язків», в якій йдеться про те, що треба вжити всі необхідні заходи для того, щоб поважалася, захищалася свобода здійснення професії адвоката без дискримінації і неправомірного втручання зі сторони органів влади чи громадськості, особливо в світлі Європейської конвенції з прав людини [9]. Рішення, що стосуються дозволу займатися юридичною практикою чи стати членом професійної спілки адвокатів, повинні прийматися незалежним органом. Контроль за такими рішеннями, незважаючи на те, приймаються вони незалежним органом чи ні, повинен здійснюватися незалежним органом судової влади. Варто також кілька слів сказати про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. [10]. Сама Конвенція приймалася не в рамках ЄС, але всі держави-члени ЄС є учасниками цього договору. Конвенція посилається на Декларацію 1948 року, дублює та розширює її положення.
На підставі ст. 6 Конвенції кожен має право на захист адвоката. Адвокат має бути незалежним від держави чи її органів, будь-яких сторонніх впливів. Зрозуміло, що таке положення, зазвичай, стосується адвокатів за призначенням. Варто тут згадати і про Європейський суд з прав людини, який створювався саме цим міжнародно-правовим актом. Суд зазначає, що «право кожного обвинуваченого на ефективний захист за допомогою адвоката, у випадку необхідності за призначенням – хоч і не обов’язково – є одним із фундаментальних елементів справедливого процесу» [11, с. 120]. Суд у своїй практиці багато уваги приділяє питанням надання захисникові та обвинуваченому можливості контакту один з одним
18. Засади, функціонування та управління системами безоплатної правової допомоги у різних країнах (у тому числі країнах ЄС) дещо відрізняються. Обсяг того, що саме може передбачати безоплатна правова допомога, також різниться від країни до країни. Європейська Комісія, наприклад, визначила, що така правова допомога означає будь-що із зазначеного нижче:
-надання порад до судового розгляду справи з метою розв’язання спору на попередньому етапі;
-надання консультаційних чи представницьких послуг адвоката на безоплатній основі або малим коштом;
-часткове чи повне звільнення одержувача від сплати інших коштів (наприклад, судових витрат);
-надання безпосередньої грошової допомоги для покриття витрат, пов’язаних із судовим провадженням (гонорарів адвокатам, судових витрат, видатків на забезпечення присутності свідків тощо).
Про право на допомогу адвоката також йдеться в Статті 6 Європейської Конвенції про права людини. Крім того, право на правову допомогу гарантується іншими європейськими та міжнародними договорами і хартіями - зокрема МПГПП, ЗДПЛ, Хартією основних прав у Європейському Союзі, Американською Конвенцією про права людини, Африканською Хартією про права людини і народів, вже згаданими Положеннями ООН про роль адвокатів 1990 р. та ін.
Стаття 6 ЄКПЛ гарантує кожному право на справедливий і публічний розгляд справи судом упродовж розумного строку, як у разі кримінального обвинувачення, так і у випадку спору щодо прав і обов'язків цивільного характеру. Отже, держави мають забезпечувати належну правову допомогу усім, хто не може забезпечити її самотужки. У 2002 р. Рада Європи створила Комісію з питань ефективності правосуддя і доручила їй розробити й подати пропозиції щодо підвищення оперативності та якості судочинства в усіх країнах Європи. Комісія сповідує широкі підходи і, зокрема, зважає на майже всі аспекти судового процесу, включаючи адвокатські послуги і правову допомогу [7;78].
Право на безоплатну правову допомогу не є безумовним. Згідно зі Статтею 6 ЄКПЛ обвинувачений має право на безоплатну правову допомогу за двох умов: за браком власних коштів, і коли цього вимагають інтереси правосуддя.
Європейський Суд вказав на три чинники, котрі належить брати до уваги:
- серйозність правопорушення і тяжкість можливого покарання,
- складність справи, і
- соціальний статус та особливі обставини життя обвинуваченого.
Право на безоплатну правову допомогу набуває більшої актуальності, коли на кін поставлено свободу чи тримання під вартою; це звужує дефініцію "інтересів правосуддя". Відтак, у світлі ЄКПЛ відмова в безоплатній правовій допомозі під час виконання процесуальних дій, включаючи опитування осіб, які звернулися по правову допомогу, та їхні медичні обстеження, є неприпустимою.
Європейський Суд стоїть на позиції, що підозрюваний не має "поза будь-яких сумнівів" доводити відсутність у нього коштів на власного адвоката. Кожна держава-член РЄ може створити ту систему безоплатної правової допомоги, яка їй видається найбільш дієвою, - аби тільки безоплатна правова допомога справді надавалася в усіх випадках, коли її вимагають інтереси правосуддя.
Підтримка і участь в наданні правової допомоги мають бути визнані важливим обов'язком представників правничої професії, яким належить, через адвокатські об'єднання і юридичні вищі навчальні заклади, надавати моральну, етичну, професійну поміч тим, хто забезпечує правову допомогу, особливо на безоплатній основі. Урядам належить сприяти формуванню середовища, яке є сприятливим для надання приватно практикуючими адвокатами послуг, котрі є безоплатними для одержувачів таких послуг, і забезпечувати конкурентноспроможні умови оплати такої праці.[3;68]
Хартія основних прав у Європейському Союзі (в розділі "Права на ефективний судовий захист і на справедливий судовий розгляд") також передбачає, що безоплатна правова допомога надається тим, кому бракує достатніх засобів у мірі, в якій така допомога необхідна для забезпечення ефективного доступу до правосуддя. [6;74]
Рада Європи прийняла чимало узгоджених її державами-учасницями документів правового характеру в цілях забезпечення ефективного доступу до правосуддя.
Держави - учасниці РЄ ухвалили План дій щодо системи безоплатної правової допомоги, метою якого є започаткування, розбудова і посилення систем забезпечення правової допомоги в країнах, які є членами або кандидатами в члени РЄ, адміністрування й забезпечення таких систем і розміщення інформації про безоплатну правову допомогу на Інтернет-сайтах. В Раді Європи також ухвалено Угоду про передачу заяв про отримання безоплатної правової допомоги (1997 р.) і Додатковий протокол 2001 року, щоб підвищити дієвість зазначеної Угоди і покращити взаємне спілкування між адвокати і заявниками, котрі звернулися по правову допомогу, у різних країнах.
Засідання Європейської Ради в Тампере (1999 р.) наголосило на необхідності посилення співробітництва між Європейською Комісією і Радою Європи в питаннях доступу до правосуддя. З цією метою обидві організації спільно напрацьовують "інформаційні повідомлення про безоплатну правову допомогу", які містять практичні поради щодо одержання такої правової допомоги в 44 державах РЄ.
На рівні Європейського Союзу рада цієї організації і січні 2003 року ухвалила директиву про забезпечення мінімальних стандартів адекватної безоплатної правової допомоги особам, які фігурують у транскордонних справах. Директива має за мету подолати наявні перешкоди і забезпечити кожній особі таку ж правову допомогу в іншій державі ЄС, яку вона би отримала у власній країні. У більш загальному плані ця директива прагне забезпечити належну безоплатну правову допомогу особам, які внаслідок свого фінансового стану частково чи повністю не можуть взяти на себе відповідні витрати, і відтак забезпечити їм ефективний доступ до правосуддя.
Україна ратифікувала більшість міжнародних договорів, які стосуються правової допомоги. Право на доступ до послуг захисника і право на правову допомогу в кримінальних справах викладені в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, від 16 грудня 1966 р., який був ратифікований Указом Президії ВРУ української РСР 19 жовтня 1973 р., та у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, від 4 листопада 1950 р., яка була ратифікована ВРУ 17 липня 1997 р.
У межах досліджуваної теми основним джерелом категорії первинного права необхідно визнати Договір про функціонування Європейського Союзу [263], 128 у якому міститься визначення поняття «послуги», що надаються особами вільних професій, якими і є адвокати. Крім того, положеннями Договору передбачені свобода надання послуг та вимоги до адвокатів – громадян країн – учасниць ЄС, які можуть надавати послуги на загальноєвропейському просторі. У Лісабонському договорі, в якому визначені правові та організаційні засади ЄС, чітко вказується, що ЄС повинен керуватися такими принципами: демократія, правопорядок, загальність і нероздільність прав людини та основних свобод, повага людської гідності, принципів рівності та солідарності, а також дотримання принципів Статуту ООН і міжнародного права [257]. Ці принципи підкріплені Хартією основних прав Європейського Союзу, що об’єднує всі ці положення в єдиному документі [210]. Європарламент, Рада ЄС та Європейська комісія 07.12.2000 р. проголосили Хартію політичною декларацією. Документ було інтегровано в Конституцію ЄС як окремий розділ. Однак Конституція ЄС у 2005 р. не була ратифікована на референдумах у Франції та Нідерландах, отже, не набула юридичної сили [263].
Згідно з даною ієрархією до перших із вторинних джерел правової 129 регламентації адвокатської діяльності в Європейському Союзі слід віднести Резолюцію 78 (8) Комітету міністрів Ради Європи «Про юридичну допомогу і консультації» від 02.03.1978 р. [73], Резолюція (76) 6 «Про правову допомогу в цивільних, господарських і адміністративних справах»; Рекомендацію R (81) 7 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам стосовно шляхів полегшення доступу до правосуддя від 14.05.1981 р. [264], Рекомендацію R (93) 1 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Про ефективний доступ до права та правосуддя найбідніших верств населення» від 08.01.1993 р. [265] і Рекомендація (2005) 12, що містить форму заяви про правову допомогу за кордоном для застосування в рамках Європейської угоди про передачу заяв про правову допомогу (CETS № 092) та Додаткового протоколу до неї1 . У цих документах регулюються питання надання правової допомоги незаможним та незахищеним верствам населення, оплати послуг адвокатів.
19.Конституційні основи здійснення правової допомоги у країнах ЄС:
Конституційне право розвинених європейських країн, як уже зазначалося, почало закріплювати право на правову допомогу тільки з кінця 1970-х рр. Так ,у прогресивній післяреволюційній Конституції Португалії (1976) це право було встановлено у ст. 20 «Доступ до правових актів і судів», яка вказувала: «1. Кожному гарантується доступ до правових актів і захист його прав і законних інтересів у суді, причому в правосудді не може бути відмовлено внаслідок нестачі економічних засобів. 2. Кожен має право, відповідно до закону, на юридичну інформацію та консультації, а також на судовий захист і на супровід адвоката при спілкуванні з органами і представниками влади»
Пізніше право на правову допомогу було закріплено Основним Законом СРСР – Конституцією (1977), Конституцією Іспанії (1978), Канадською Хартією прав і свобод (Додаток «В» до Конституційного акта 1982 р.), Федеральним конституційним законом Австрії від 02.11.1988 р. «Про захист особистої свободи»
У низці західних країн ЄС, де право на юридичну допомогу не отримало безпосереднього закріплення в тексті основного закону, воно виводилося і розвивалося органами конституційної юстиції на базі більш загальних конституційних принципів. Так, Конституція Італії (1978) містить загальну норму: «Усі можуть в судовому порядку діяти для захисту своїх прав та законних інтересів» (ст. 24). Право на захист у цій країні було обмежено при фашизмі, тому й стало об’єктом пильної уваги протягом тривалого часу з боку Конституційного суду, який визнав неконституційними статті 222, 223 та 392 КПК Італії, котрі
дозволяли певні винятки з права на захист у ході поліцейського дізнання (право присутності захисника на допиті, слідчому експерименті, під час обшуку і впізнання, обов’язок слідчого сповіщати захисника не менше ніж за добу про здійснення певних слідчих дій, право захисника на отримання копій протоколів допитів тощо) .
Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. розрізнила право на юридичне представництво, що гарантується п. 1 ст. 6, і право на захист, що гарантується п. 2 ст. 6 і п’ятьма підпунктами п. 3 ст. 6 Конвенції. Право на юридичне представництво насамперед стосується сфери дії цивільних прав та обов’язків (п. 1 ст. 6), а право на захист – гарантій презумпції невинуватості (п. 2 ст. 6) і мінімального процедурного захисту відповідно до п. 3 ст. 6. Таким чином,
завдання і мета ст. 6 полягає в легалізації права на юридичне представництво і права на захист.
Конституційне закріплення права особи на правову допомогу у країнах ЄС втілилося таким чином: 1) право громадян звернутися за допомогою до адвоката в разі обмеження свободи в будь-якій її формі (арешт, затримання і т. д.); 2) право на захист; 3) право на юридичне представництво; 4) право на допомогу довіреної особи; 5) право на належну правову процедуру.
У низці конституцій країн ЄС гарантується право громадян на звернення за допомогою до адвоката в разі обмеження свободи в будь-якій формі. Конституція Іспанії (ст. 17.1) проголошує, що «кожна людина має право на свободу і безпеку.
Ніхто не може бути позбавлений своєї свободи інакше, як відповідно до положень цієї статті та у випадках і формі, передбачених законом. Кожен затриманий має бути негайно і в зрозумілій формі поінформований про свої права і підстави затримання і не може бути примушений давати свідчення. Затриманому гарантується допомога адвоката при здійсненні поліцейських і судових актів у порядку, передбаченому законом» . Федеральна Конституція Швейцарської Конфедерації
в розділі «Кримінальне судочинство» (ст. 32) визначає, що «Кожна особа вважається невинною доти, доки відносно неї не набуде чинності обвинувальний вирок. Обвинувачений повинен бути поінформований про обвинувачення, висунуте проти
нього. Йому повинна бути забезпечена можливість користуватися правом на захист»
Відповідно до юридичної доктрини Нідерландів держава має абсолютний обов’язок надати необхідний мінімум юридичної допомоги. Підпункт 1 ст. 18 Конституції Нідерландів указує, що кожен має право на юридичну допомогу та
представництво його інтересів у судовому засіданні або адміністративній апеляції. Це право абсолютне і не може бути обмежене законом. Проте закон у змозі встановити необхідні умови для юридичних представників, наприклад, тільки
адвокати можуть представляти інтереси громадян у суді. У п. 2 Конституції Нідерландів закріплено право на юридичну допомогу малозабезпеченим особам, яке може бути обмежене процесуальним законом. Тим не менш у юридичній доктрині стверджується, що держава має абсолютний обов’язок надати необхідний мінімум юридичної допомоги.
Для повноти висвітлення питання додамо, що право на юридичну допомогу в конституціях окремих країн ЄС закріплено в близький до конвенційного спосіб, йдеться про Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950),
тобто одночасно і право на захист, і право на юридичне представництво є складовими юридичної допомоги. Так, Конституція Італії вказує: «Захист є непорушним правом на будь-якій стадії процесу. Спеціальними установами забезпечується можливість для незаможних пред’являти позови і захищатися в будь-
якому суді» (ст. 24) . Крім того, Конституційний суд Італії встановив, що ці права «непорушні і належать однаково всім, незалежно від особистих або соціальних обставин» .
Аналогічна модель закріплення права на правову (юридичну) допомогу існує в Болгарії. У ст. 56 Конституції Болгарії прямо говориться про це право: «Кожен громадянин має право на захист, коли порушуються або перебувають під загрозою
його права чи законні інтереси. У державні установи він може з’являтися в супроводі свого адвоката». На доповнення ст. 122 передбачено, що «громадяни та юридичні особи мають право на захист на всіх стадіях процесу» і «порядок здійснення права на захист визначається законом».
Федеральний конституційний суд Німеччини також забезпечив право на адвоката шляхом тлумачення принципів рівності перед законом і судовим розглядом відповідно до закону, встановлених ст. 3 (1) німецького Основного закону. Основний закон Німеччини не сприйняв традиційної форми конкретизації права на отримання юридичної допомоги та запровадив інститут «довіреної особи». По кожному судовому рішенню з наказом про позбавлення волі або про подовження термінів тримання під вартою повинні бути негайно сповіщені родичі затриманого або особа, яка користується його довірою (ст. 104).
Якщо німецьке законодавство розкриває сутність категорії «юридична допомога» через феномен «довіри», то в англосаксонському праві діє принцип «належної правової процедури». Як відомо, Велика Британія не має писаної конституції. Її замінюють парламентські акти (Велика хартія вольностей 1215 р., Білль про права 1689 р., Акт про народне представництво 1949 р.), судові прецеденти, звичаї. У Великій хартії вольностей записано: «Жодна вільна людина не
може бути заарештована або ув’язнена, чи позбавлена володіння, або оголошена поза законом, або вигнана, або яким-небудь іншим чином знедолена, інакше як за законним вироком рівних їй і за законом країни» .
Французьке конституційне право оперує правилом, подібним до прийнятого в англосаксонському праві принципу належної правової процедури, яке можна сформулювати таким чином: ніхто не може зазнавати санкцій, що зачіпають його
особистість, свободи, законні права та інтереси без спеціальної процедури, що дозволяє зацікавленій особі знати все, у чому вона обвинувачується, із тим щоб підготувати і надати докази на свій захист. Конституційна рада Франції поширює
дію права на захист на такі сфери, як оскарження рішень, прийнятих суддею з виконання покарань; заходи щодо видворення з держави і супроводження до прикордонних меж іноземних громадян; податкові рекламації; огляди, що
проводяться податковою інспекцією; заборони на заняття певною професією; процедури з накладення дисциплінарних стягнень; суперечки і конфлікти, що випливають з цивільно-правових та трудових відносин [284, с. 32]. У Конституції
Французької Республіки 1958 р. у розділі про судову владу захист не згадується. Однак вичерпного формулювання права на захист Конституційною радою Франції ще не розроблено: в одних випадках вона посилається на сам принцип, не уточнюючи його складових, в інших – вникає в окремі положення закону з тим, щоб оцінити їх з точки зору дотримання чи недотримання в них права на захист.
20. Моделі організації адвокатського самоврядування
Відповідно до Основних принципів, що стосуються ролі юристів, прийнятим Восьмим Конгресом ООН з попередження злочинності та поводження з правопорушниками в Гавані в 1990 р. [168], «юристи мають право створювати і бути членами самостійних професійних асоціацій, що представляють і захищають їх інтереси, сприяють їх безперервній освіті та підготовці». Професійні організації адвокатів мають широкі повноваження і часто беруть активну участь не тільки в регулюванні адвокатської діяльності, а й у реалізації державної політики у сфері законності та правозахисту.
Залежно від кількості професійних адвокатських організацій в державі, яким належить право регулювання адвокатської діяльності, склалася модель єдиної організації адвокатського самоврядування та модель кількох професійних адвокатських організацій. Додатково необхідно зазначити те, що членство в даних організаціях може бути як добровільним, так і загальнообов'язковим, а в деяких країнах адвокати не створюють професійні загальнодержавні об'єднання, а є членами громадських організацій юристів, як, наприклад, Американська асоціація юристів.
Модель єдиної професійної організації адвокатів найбільш поширена. У деяких країнах, зазвичай з невеликою територією, функціонує одна національна організація адвокатів (Домініканська Республіка (Dominican Bar Association), Словенія (Асоціація адвокатів Словенії (Odvetniška zbornica Slovenije)), у великих країнах до структури асоціації адвокатів входять
місцеві (регіональні) асоціації. Повноваження та функції асоціацій адвокатів поділяються між національним та місцевим (регіональним) рівнем; наприклад, національна асоціація адвокатів може відповідати за представлення інтересів адвокатів на рівні національного законодавчого органу, тоді як повноваження місцевих (регіональних) асоціацій охоплює надання дозволу на професійну діяльність та дисциплінарні процедури. У різних країнах стосунки між національною асоціацією адвокатів та місцевими (регіональними) асоціаціями і розподіл повноважень між ними є різними. Але головний принцип полягає у тому, що вони разом становлять об’єднану структуру: існує тільки один набір правил, тільки один кодекс
етики. Організації національного та місцевого (регіонального) рівня не є конкурентами, оскільки вони виконують різні функції.
Кількість регіональних організацій у кожній державі найчастіше залежить від адміністративно-територіального устрою або прив’язки до судових органів. Асоціація адвокатів Кіпру структурно складається з шести регіональних асоціацій і є формально незалежною, Союз адвокатських асоціацій Туреччини складається із 77 регіональних асоціацій. Французькі адвокати (об’єднані в національне об’єднання Conseil Nationaldes Barreaux) об’єднані в 181 колегію і функціонують при
кожному регіональному суді. Асоціація адвокатів Швеції складається з 6 географічних департаментів у кожній із 6 провінцій, і 1 департаменту для працюючих за кордоном.
У кожній землі Австрії діє власна адвокатська палата (Rechtsanwaltskammer). Всі адвокатські палати є автономними і самоврядними юридичними особами публічного права. У кожній із дев’яти регіональних палат є свої президент, віце-президент, колегія і дисциплінарна рада. Ключові завдання їх діяльності – нагляд за діяльністю адвокатів, підготовка нових кадрів, медичне і пенсійне страхування своїх членів. На федеральному рівні палати земель підпорядковані федеральній палаті (Rechtsanwaltskammertag). Федеральна палата відповідальна за захист інтересів адвокатської професії в цілому і представництво її позиції в державних органах
На федеральному рівні діє Спілка адвокатів Швейцарії, яка об’єднує виключно адвокатів (не спілки) усіх кантонів. Членство у цьому Союзі також є добровільним. Основні напрямки діяльності Союзу: представництво інтересів адвокатури у взаємовідносинах з органами державної влади та участь у законотворчій діяльності; професійне та пенсійне страхування;
розвиток відносин з іноземними та міжнародними адвокатськими організаціями; розробка програм підвищення кваліфікації для адвокатів .
Японська Федерація Асоціацій Адвокатів (Japan Federation of Bar Associations) є самодостатньою, саморегульованою, та повністю відокремленою від держави. Адвокати самостійно організовують проведення кваліфікаційних екзаменів, приймають правила адвокатської етики та здійснюють дисциплінарне провадження. Діяльність адвокатів не підпадає
під нагляд судів, прокуратури або інших державних контролюючих органів. Перед Японською Федерацією поставлено головне завдання – розвивати й удосконалювати адвокатську справу.
У Нідерландах функціонує Нідерландська асоціація адвокатів (Nederlandse Orde van Advocaten) [287] – це публічно-правова організація, членство в якій є обов’язковим для нідерландських адвокатів. Асоціація діє на національному та регіональному рівнях, тобто кожен адвокат – член національної та регіональної організації. Організація позділена так само, як і обласні суди, на 19 округів. Адвокат може бути зареєстрований тільки в одному окрузі
Адвокати Франції об’єднані в судові округи, у сфері діяльності кожного трибуналу вищої інстанції. Незалежне, професійне, самокероване об’єднання адвокатів називається орденом адвокатів. На чолі ордену – обраний таємним голосуванням строком на 2 роки голова, який представляє колегію у відносинах із судовими та державними органами, громадськістю.
Він має дисциплінарні та арбітражні (спори між адвокатами) повноваження, керує службами ордену, стежить за професійною підготовкою адвокатів і головує в Раді. Члени Ради здійснюють щоденне управління різнобічними справами Ордену. Так, Паризький Орден має у складі такі комісії: з деонтології, розвитку, коштів, зв’язків із засобами масової інформації, а також комісії з кримінальних справ, з прав людини, з міжнародного співробітництва.
Французькі адвокати також об’єднані в 181 колегію різних за кількістю членів. Закон охороняє незалежність колегій, створює умови для успішного функціонування, оскільки інститут адвокатури в цілому та її колегії розглядаються у Французькій Республіці як один із важливих елементів правової держави.
Система самоврядування адвокатів Франції доповнюється на загальнонаціональному рівні Національною радою колегій адвокатів (Le Conseil National des Barreaux), яка користується правами юридичної особи і представляє професію адвоката перед державними органами, стежить за дотриманням норм і звичаїв в адвокатській діяльності. Рада займається узгодженням навчальних програм, координує роботу центрів з підготовки адвокатів, встановлює загальні умови визначення їх спеціалізації, розподіляє кошти, виділені на зазначені цілі членами обох асоціацій. У той же час, адвокати та юридичні радники не можуть практикувати обидві професії одночасно.
Такі організації адвокатів діють по всій території країни і, як правило, мають ті ж самі функції, проте вони не доповнюють одна одну, оскільки їхні члени належать до різних професій і мають різний статус.
Адвокатуру в Німеччині сформовано за федеральним принципом, 27 регіональних колегій адвокатів утворюють Федеральну колегію адвокатів Німеччини, яка одночасно є громадською організацією, що забезпечує взаємодію адвокатури з державними органами. Федеральна колегія адвокатів Німеччини має функцію регулювання: прийняття правил, обов’язкових для адвокатів, правил адвокатської етики, надання права вести професійну діяльність, дисциплінарний нагляд. Ця колегія є громадською організацією, членами якої є всі німецькі адвокати, що належать до регіональних колегій.
Немає жодних сумнівів у тому, що саме принцип обов’язкового членства кожного адвоката у Федеральній палаті адвокатів дав їй можливість стати по-справжньому саморегульованою організацією. Загальновідомо, що наявності прав і обов’язків кореспондує відповідальність за їх порушення та недотримання. Відповідальність повинна бути обов’язково застосована, у тому числі – і в примусовому порядку (у разі необхідності). Застосувати дисциплінарну відповідальність до представника певної професії можна в рамках саморегульованої організації тільки у тому разі, якщо така організація об’єднує усіх представників професії .
Представництво економічних, політичних і професійних інтересів адвокатів перед суспільством, політичними партіями та державою є метою і завданням Німецької асоціації адвокатів – незалежної громадської організації для лобіювання професійних інтересів німецьких адвокатів, заснованої на добровільному членстві .
Добровільна асоціація німецьких адвокатів дає можливість адвокатам реалізувати інші свої професійні інтереси у тих місцевих органах, які їм ближче за духом, територіально або вузькопрофесійно. Тут уже діє своєрідна конкуренція між асоціаціями, які, по суті, є громадськими організаціями. Проте дуже важливо, що на загальнодержавному рівні ці асоціації об’єднані в єдину структуру, що дозволяє німецьким адвокатам опосередковано впливати на суспільне життя країни із точки зору захисту як власних професійних, так і суспільних інтересів .
Таким чином, запорукою успіху адвокатського самоврядування Німеччини є чітке розмежування цілей, завдань і повноважень указаних організацій і суміщення елементів обов’язкового і добровільного членства.