Грушевський та Франко: громадське і приватне
Історія королівського міста Лева – це історії тих людей, котрі у цьому місті своїм життям писали сторінки його пам’яті. Його мешканці мають за честь пишатися тим, що серед них був і Великий Українець – Михайло Грушевський. Саме Львову він подарував 20 своїх найкращих і науково найплідніших літ і саме тут він наполегливо реалізовував мету свого життя «писав нам нашу історію, і творив нам нашу історію».
У вересні 1894 р. до Львова на новозасновану кафедру «всесвітньої історії з спеціяльним оглядом на історію Східної Європи» прибув молодий професор з Києва – Михайло Грушевський. Ще до приїзду до Львова Грушевський був знаний галицьким провідникам, вченим і громаді, як многонадійний історик, співробітник «Записок НТШ», львівського «Діла» і «Правди». Ця неординарна подія набула загально-національного змісту для всього українства, котре в особі Михайла Грушевського бачило потенційного організатора науки у найрізноманітніших її структурних формах, а також як очільника багатопланової культурно-освітньої діяльності. Перспективного науковця рекомендував відомий і шанований вчений-історик з Надніпрянської України Володимир Антонович.
12 жовтня 1894 р. Михайло Грушевський прочитав свою інавгураційну лекцію у Львівському університеті, в одній з найбільших університетських «заль», по вул. Св.Миколая (тепер М.Грушевського)
Ця знаменна подія знайшла відображення у спогадах галичан: «Осінню 1894 року приїхав до Львова молодий київський учений Михайло Грушевський і обняв у львівському університеті катедру всесвітної історії з особливим оглядом на історію східної Європи з українською викладовою мовою. Вступний виклад з давньої історії Руси прочитав він 30 вересня (12 жовтня н.с.) 1894 року. Одна з найбільших університетських заль ледве помістила слухачів, між якими були і старші люде. Галичане призвичаєні були бачити героями історії царів, гетьманів, боярів, тим часом від молодого вченого, в якому хотіли мати «готовий авторитет», вони почули щось зовсім противне: єдиним героєм історії – є народ, народня маса, а метою історії – «зрозуміти стан економичний, культурний, духовий» цеї маси, «її пригоди, її бажання й ідеали». Така демократизація історії певне не подобалася слухачам, особливо старшим, – вона й тепер ще деяким не подобається, – але вони мовчали й оплескували молодого вченого. Оплескували, хоча цей учений сказав, що всяке «juratio in verba magistri» він уважає неможливим. Як то не вірити в догматизм, в авторітет, в професора університету? Але, що було робити, коли вже прийшов такий революціонер та й ще такі авторитети, як проф. Володимир Антонович і Олександр Кониський, особливо перший, казали його шанувати, то треба мовчати і чекати, що буде далі.»
Тоді ж молодий професор чітко окреслив метологічні засади своїх наукових досліджень та викладів, яких він успішно дотримувався в усіх своїх працях, зокрема, і в таких визначальних, як «Історія України-Руси», «Історія української літератури», «Всесвітня історія».
У той час, одразу по приїзді, замешкав молодий Грушевський недалеко від університету по вул.Длугоша 5 (тепер вул.Кирила і Мефодія).
Це помешкання новопризначеному професору віднайти і облаштувати допоміг сам Олександр Барвінський, чим викликав у Грушевського велику подяку за допомогу і підтримку.
Українські вчені скоро оцінили організаційний хист Грушевського – 2 лютого 1897р. він був обраний головою Наукового Товариства ім.Т.Шевченка. Ось як пише про цей період свого життя сам Грушевський: «З початком 1897р. я став головою Товариства імени Шевченка (проводив ним фактично від часу свого приїзду), і заразом далі зіставався головою його історичної секції й археографічної комісії та редактором «Записок», куди вкладав багато праці й редакторської, й авторської. З кінцем 1897 р. підніс я справу зреформування ілюстрованого тижневика «Зоря» на літературно-науковий місячник; проєкт був прийнятий відділом Наук. Тов. ім.Ш., і з 1898р. почав виходити «Літературно-Науковий Вісник», а в число редакторів вступив від початку і я (заразом з Маковеєм і Франком, пізніше з Гнатюком і Франком)».
Таким чином, Михайло Грушевський докладав величезних зусиль як науковець-дослідник і як керівник до розбудови НТШ за зразком європейських академій наук. Цей випрацьований науковий постулат згодом буде втілений ним в інших видах науково-організаційної діяльності.
У 1898 році, в якому припадало 25 ліття Товариства, відзначено два знаменні ювілеї: святкування 100-літніх роковин відродження українського письменства у зв’язку з появою Енеїди Котляревського і 25 ліття творчості І.Франка, що пройшов 30 жовтня в залі «Поштового клюбу» у Львові (пл. Міцкевича, 1) (№ 5). Цей ювілей Івана Франка відбувся заходом В. Гнатюка, М. Грушевського та інших прихильників творчости великого Каменяра.
Щедрий дар Пелехіна не лише дав змогу придбати стале приміщення для Товариства, але, як зазначав Грушевський, мав велике моральне значення. Набуття власного дому спричинилося до розгортання діяльності Товариством. Тут облаштовано бібліотеку, книгарню, музей і друкарню.
Товариство на той час, мало дві адреси: на вул. Академічній 8 (тепер пр. Шевченка 8), де знаходилась адміністрація «Літературно-Наукового Вістника», та музей, а книгарня та «Просвіта», з якою НТШ співпрацювало, знаходились на пл. Ринок, 10.
Окремо треба згадати цілу низку домопомогових фондів, які постали при Товаристві в більшості за ініціятивою проф.М.Грушевського. В 1903р. створено «Фонд українського академічного дому», в основу якого увійшла жертва Євгена Чекаленка в сумі понад 63 тис.корон. До цих грошей Товариство і окремі жертводавці додали ще понад 100 тис.корон – і так побудовано Академічний Дім на вул.вул.Супінського, 17, тепер вул. Коцюбинського, 21.
Одним з найпомітніших успіхів Грушевського можна вважати придбання нового будинку для Товариства при вул. Чарнецького, 24 (тепер вул. Винниченка). На цю ціль він отримав від відомого мецената Василя Симиренка 250 тис. корон – і так в 1912 році за 400 тис. корон куплено новий репрезентативний будинок для Товариства».
Молодий професор на першому етапі свого перебування у Львові не тільки активно заявив про себе в науковому житті Галичини, а й розставив акценти в особистому житті.
Доля подарувала йому зустріч, миле знайомство і подружнє життя з Іванною-Марією Вояковською, донькою о. Сильвестра Вояковського, пароха церкви св. Миколая, з с. Підгайчики, Зборівського повіту на Тернопіллі, вчителькою першої міської виділової школи ім. Королеви Ядвіги. У помешканні нареченої по вул. Пекарській, 17 (№ 8) часто бував молодий 
Михайло Грушевський.
Шлюб відбувся в м. Скала на Тернопільщині 23 травня 1896р., але практичний Грушевський, з поверненням молодого подружжя до Львова, зробив відповідний запис у метричній книзі церкви святих апостолів Петра та Павла (вул. Личаківська, 82 а).
Історична довідка
У нещодавно виданому фотоальбомі “Михайло Грушевський” під світлиною львівської церкви Св. Апостолів Петра й Павла вказано, що тут 1896 року вінчалися Михайло Грушевський і Марія Вояковська. Проте джерела говорять про інше. Так у тогочасному номері газети «Діло» у рубриці «Дрібні вісті» знаходимо таку замітку: «Нині 26-го нового стилю мая відбуде ся в Скалі в домі тамошнього пароха о. Левицького вінчане п. Михайла Грушевського, професора історії в університеті львівськім, з панною Марією Вояковскою, учителькою зі Львова». На Скалу, як місце одруження М. Грушевського вказується і в нещодавно перевиданій статті Олеся Степового, котрий свого часу у метричній книзі місцевої церкви бачив запис про одруження Михайла Грушевського. Ось що він пише про тогочасне перебування Грушевського у Скалі: «Є тут ще історичне місце історика. В саді тутешнього нашого приходства є липа, під якою, як оповідають старші люди, наш історик професор Грушевський освідчився своїй першій жінці Марії з Вояківських. Як бачив я в тутешніх церковних документах, шлюб їх відбувся в Скалі в травні 1896 р. Під цею липою вони просиджували і тут присягалися в коханні. А липа горда, що вислуховувала похвальні кантати любови нашого вченого, стоїть струнка й легким шумом згадує давні нічні серенади двох закоханих сердець». Цілком ймовірно, що на приходстві росла липа, під якою любило перебувати молоде подружжя. Проте, знаємо достовірно, що не міг Михайло Грушевський під нею «...освідчитися своїй першій жінці Марії з Вояківських». По-перше: познайомився він зі своєю майбутньою дружиною, найімовірніше, у Львові.
У 1885-87 рр. Марія Вояковська навчалась в учительській семінарії м. Львова. Отримала свідоцтво з відзнакою 1 липня 1887 р. і була спрямована практиканткою на Поділля, в містечко Скала над Збручем, де і почала працю з 1 серпня. У Скалі мешкала її сестра Кароліна Олімпія, на той час вже дружина місцевого пароха о. Олександра Левицького. Першого жовтня 1889 р. Марія Вояковська отримала диплом учительки і повинна була навчати дітей у Скалі ще 4 роки.
Знайомство з М. Грушевським
Гадаємо, що зі своїм майбутнім чоловіком Михайлом Грушевським Марія Вояковська могла познайомитися чи не в перші дні його приїзду до Львова. Так Кость Паньківський-молодший в листі до Любомира Винара писав: «В перших роках 1890-их жили близько і приятелювали у Львові три жінки-учительки: найстарша Йосифа Федак, роджена 1866 року, потім замужем Паньківська, моя мама, середня Марія Вояковська, роджена около 1870 року, пізніше Грушевська.
Далі К. Паньківський згадує, що при вінчанні його батька з панною Йосифою Федак, яке відбулося 16 лютого 1895 р., свідками були Грушевський і д-р Степан Федак. На це звернув увагу у своєму дослідженні Б. Пиндус, котрий пише, що: «Саме на весіллі та під час дво-триразових відвідин вечорниць «Бесіди» і приглянулась молодому професорові Марія Вояковська». Як свідчить запис у метричній книзі церкви Успення Богородиці у Львові, саме 16 лютого (очевидно нового стилю – Р. Д.) і відбувся шлюб К. Паньківського-старшого. Проте, на нашу думку, знайомство Мих. Грушевського з Марією Вояковською відбулось значно скоріше. В. Горинь про одруження Мих. Грушевського, правда, без посилання на джерело, пише, що М. Грушевський «...будучи поглинутий своїми викладами і виданнями, захоплений ідеєю розбудови українства, [...] - зовсім забув, що йому треба подумати про другиню. На щастя, така особа знайшлася і сама поставила вченому питання, чому не шукає собі пари. Університетський професор Михайло Грушевський іспит на освідчення склав успішно». Жила тоді у Львові ще одна панна, з котрою приятелювала Марія Вояковська, а саме Соломія Крушельницька. Як відомо, Михайло Грушевський прибув до Львова, щоб очолити університетську катедру «Всесвітньої історії з спеціяльним оглядом на історію Східної Европи» в суботу 29 вересня нового стилю – саме в день свого народження. Йому тоді виповнилось 28 років. Напевно, на двірці його міг зустріти хтось із родини Барвінських, оскільки, як це ми бачимо з листування Мих. Грушевського з Ол. Барвінським, саме він клопотався за влаштування його у Львові. Та й поселився Грушевський на вул. Длуґоша, 5 (тепер вул. Кирила й Методія) неподалік від помешкання Барвінських, котрі тоді проживали за адресою вул. Миколая, 13 (тепер вул. Грушевського), на 2 поверсі. Саме в Барвінських і міг познайомитися Грушевський зі своєю нареченою.
У Львівському історичному архіві пощастило виявити деякі документи, які підтверджують усе вище сказане. Маємо на увазі метричні книги одруження парафіян львівських церков Святих Петра й Павла та Святого Георгія. Як відомо, М. Грушевський був православним, відвідував у Львові єдину на той час православну церкву Св. Георгія, де в днях 2 (14), 5 (17) і 12 (24) місяця травня 1896 р., за старим і новим стилями, як записано в метриці вінчаних, відбував сповіді, готуючись до шлюбу. Отже, 24 травня майбутнє подружжя ще перебувало у Львові. Наступні записи у святогеоргіївській книзі: «бракосочетался в уніятской церкви» та «Вінчан в Скалі пов. Борщев в гр[еко-] ун[іятской] церкві дня 14 (26) мая свящ[еником] Александрам] Левицким пар[охом] в Скалі по гр[еко-] католическому] обряду» здійснено відразу після повернення молодого подружжя зі Скали. Слід додати, що сповіді не могли відбутися в існуючій тепер новій церкві Св. Георгія, оскільки «посвященє угольного каменя під будову...» мало місце 4-го жовтня 1897 року за новим стилем. Слід додати, що Мих. Грушевський був епітрофом, тобто, опікуном церкви, що будувалася. 25 ЦЦІАЛ, ф. 201, оп. 4а, спр. 6826, стор.
Дуже недовго молода сім’я мешкала за адресою: вул. Зиблікевича, 24 (тепер І.Франка 54),
потім по вул. Замойського 1 (тепер вул. Ю. Романчука, 1).
До того, як переїхати у власний будинок, Марія та Михайло ще два роки (1900-1902) винаймали помешкання при вул. Домбровського, 6 (тепер вул. Рутковича). За дослідженнями знаного львовознавця Ігора Мельника – «Вул. Домбровського, 6 була на початку ХХ ст. адресою професора історії Львівського університету Михайла Грушевського. Однак тоді ще цієї кам’яниці не існувало. Її первісною адресою була вул. Домбровського, 4. У 1900–1902 рр., перед побудовою власної вілли на Софіївці, Михайло Грушевський мешкав в будинку на нинішній вул. Рутковича, 10, який на поч. ХХ ст. мав № 6». У цьому будинку 21 червня 1900 року народилася єдина донька видатного вченого – Катерина.
Про переселення у власну довгоочікувану оселю на мальовничій околиці коло Стрийського парку розповів сам Михайло Грушевський «… я в році 1901 купив кусень ґрунту під містом, щоб поставити собі хату, і Франко захотів бути моїм сусідом. Я відступив йому частину грунту і ми разом згодили собі одного будівничого для будови обох хат і одночасно їх вибудували одним заходом.» Автора планів забудови вілли – Марціан Заходній.
У спорудженому будинку на Софіївці при вул. Понінського 6 (тепер І.Франка 154) (№ 13) Михайло Грушевський прожив з родиною майже 12 літ, з 1902 до 1914 року, до початку першої світової війни. З 01 травня 1998 р. рішенням № 399 Голови ЛОДА тут відкрито Державний меморіальний музей Михайла Грушевського у Львові на увічнення пам’яті Великого Українця, творця «Історії України-Руси», найвизначнішого українського історика і державотворця.
Відновленню історичної справедливості щодо Михайла Грушевського сприяло і належне вшанування його імені у незалежній Україні, і зокрема у Львові. За ініціативи та організації Наукового Товариства ім.Шевченка та сприяння ЛОДА 12 червня 1994 р. відкрито пам’ятник М.Грушевському на проспекті Т.Шевченка роботи скульпторів Дмитра Крвавича, Миколи Посікіри, Любомира Яремчука та архітектора – Василя Каменщика.
Марія МАГУНЬ – директор Державного меморіального музею Михайла Грушевського у Львові
Грушевський та Франко: громадське і приватне
Автор Ігор Гирич
Наскільки близькими були у взаєминах І. Франко і М. Грушевський? З одного боку, саме Грушевський запропонував Франкові збудуватися на своїй садибній ділянці, а цього не зробиш для людини, яка тобі не є близькою за характером і почуваннями. З другого – відомо, що таке спільне життя не було приємним до кінця ні одному, ні другому.
На сьогодні тема взаємин М. Грушевського і І. Франка втратила ту актуальність, яку вона мала на початку 1990-х років, коли необхідно було позбуватися вузькосоціологізаторської спадщини комуністичної ідеології, яка намагалася всіляко підкреслити розбіжності між двома великими вченими, розвести обидвох по діаметрально протилежних вигаданих таборах: М. Грушевського приписати до «буржуазних націоналістів», а І. Франка – до «революціонерів-демократів».
Зараз не треба переконувати нікого в абсурдності таких тверджень, що були з боку українських радянських вчених до всього іншого подиктовані й благими намірами – зберегти І. Франка в пантеоні офіційно визнаної більшовиками української культури. Для цього можна було пожертвувати іншим класиком, істориком М. Грушевським.
Зберігаючи тезу про спільність устремлінь обидвох велетів науки і культури, довелося б викреслювати з державно затвердженого канону й одного і другого, а це, безумовно, надзвичайно збіднювало б нашу культурну палітру. Тому навіть такий глибокий дослідник стосунків двох вчених, як М. Возняк, що знав про всі перипетії цих взаємин не з других рук, а особисто, змушений був підігравати комуністичній ідеологічній машині.
«На щастя» для підрадянської української інтелігенції І. Франко не дожив до української революції, а тому не взяв активної участі в керівних структурах ЗУНР, натомість М. Грушевський став провідною фігурою в національній революції на Наддніпрянщині, – а отже за комуністичною термінологією став «українським буржуазним націоналістом».
Звичайно, й з І. Франком не було все гаразд: адже його два сини були активними учасниками визвольних змагань. Але на цю інформацію було накладено табу, в результаті сконструйований більшовиками образ Великого Каменяра не постраждав.
За часів сталінізму партійним маніпуляторам не було потреби перейматися браком логіки у їхніх твердженнях, шукати доказової бази і т. п. Ідеологічна машина твердого тоталітаризму не дозволяла будь-яких відхилень від генеральної лінії і сумнівів у раз і назавжди визначеній трактовці подій української історії.
Інша річ, коли настала хрущовська відлига і виникла потреба доведення тези про антагонізм між Франком і Грушевським. Окрім критичних оцінок Франком останніх томів «Історії України-Руси», інших письмових доказів незгоди між вченими радянське літературознавство не мало. І тут стали в нагоді складні взаємні стосунки між членами родин Грушевських і Франків, про які розлого і, очевидно, не без замовлення з боку СРСР написала у своїх спогадах донька Івана Яковича Ганна Ключко.
Чисто побутові сутички й незгоди між двома сусідами у львівському підміському тоді кварталі у них витлумачувалися як світоглядні розбіжності.
У відповідь на спогади Г. Франко-Ключко та Т. Франка, на які спиралися радянські франкознавці І. Басс, О. Білецький, О. Кисельов, О. Дей, А. Каспрук, з’явилися дуже докладні статті Л. Винара і В. Дорошенка в «Сучасності», які можна й сьогодні розглядати як найоб’єктивніше дослідження теми взаємин І. Франка й М. Грушевського.
В. Дорошенко цілком слушно розглядає обидвох як соратників, побратимів у спільній участі в розбудові української науки й культури. У цьому ж напрямі тему досліджували й ті грушевськознавці, що гуртувалися навколо журналу «Український історик».
Багато про плідну співпрацю І. Франка і М. Грушевського написав голова УІТ Л. Винар і його заступник О. Домбровський. Нові досліди й друковані архівні матеріали, зокрема видані Г. Бурлакою листування І. Франка й М. Грушевського, не лише підтверджують висновки В. Дорошенка, але й значно розширюють джерельну базу для поглибленого студіювання зазначеної теми. Хоча паралельно продовжує існувати й інша версія стосунків між вченими, з перспективи погляду І. Франка останніх років життя.
Між тим низка нюансів взаємин, різниць і подібностей в оцінках політичних подій, поглядів на наше минуле лишаються ще не до кінця проясненими. За браком місця ми лише нарисово зачепимо кілька найголовніших проблем. Спробуємо також подати можливу періодизацію взаємин І. Франка і М. Грушевського, що були викликані суспільно-політичними і особистими моментами.
Перший період умовно можна датувати початком 90-х років ХІХ ст. – другою половиною 1894 року, часом, коли стало відомо про переїзд Грушевського до Львова і перші рефлексії Франка й Грушевського щодо один до одного до встановлення безпосередніх контактів і особистого знайомства.
Закінчується він переїздом М. Грушевського до Львова і очоленням історично-філософічної секції та редагуванням «Записок НТШ». Тоді по кількох перших місяцях перебування в Галичині відбувається їхнє особисте знайомство.
Другий етап 1895/1897–1906/1907 рр. – час найбільшого зближення вчених і активного тісного співробітництва на ґрунті НТШ й ЛНВ, особливо з року очолення Грушевським Товариства. Це був час їхнього спільного бачення політичного й громадського розвою українського життя. Це був період найбільшого творчого злету І. Франка й надзвичайної активності як ученого й організатора наукового життя М. Грушевського. Закінчився він перенесенням львівських інституцій до Києва і першими симптомами хвороби Франка.
Третій період нами датується 1906/1907–1916 рр. Він характеризується певним охолодженням стосунків, викликаним, проте, не стільки різницею ідейних, культурних чи естетичних настанов, як передусім важкою хворобою І. Франка, неможливістю далі продуктивно працювати. В міру її загострення загострювалися й взаємини останнього з М. Грушевським. Франко поволі відходить від співпраці в НТШ й ЛНВ і взагалі активної літературної і громадської діяльності.