Мільйон років до нашої ери
"Очевидці" стверджують, що людина оселилася на території сучасної України мільйон років тому. Власне, людиною вона ще не була. Вона була австралопітеком, а це, погодьтеся, не зовсім наша людина.
Проте саме тоді, у той мільйон років до нашої ери, й сформувалися найбільш стійкі архетипи загальнолюдського менталітету. Радше не архетипи, інстинкти: виживання, продовження роду, захист від ворогів, жадоба влади, агресія, страх перед майбутнім, прагнення умикнути те, що погано лежить, або те, що яскраво блищить. Ці базисні установки спільні для ментальності всіх людей і всіх націй, що живуть на планеті Земля. Іншими словами, український менталітет загалом мало чим відрізняється не лише від російського, японського або гондураського, але й від менталітету пітекантропа, який жив 500 тисяч років тому.
Льодовиковий період
У льодовиковий період людство (вірніше неандертальство, що сформувалося 70 тисяч років тому), ймовірніше за все, й почало різнитися за ментальністю. Ті щасливчики, котрі спромоглися народитися в Африці, жили в теплі і, так би мовити, у затишку. Відпочивали під пальмами і жували банани. Власне, як і тепер. А їхнім північним родичам хоч-не-хоч довелося опанувати виготовлення сокир, стріл, списів, ножів, шкіротерок. Вони були змушені навчитися добувати й підтримувати вогонь, шити одяг, засвоїти стратегію мисливської вправності. Уже тоді, ймовірно, плем'я поділялося на кравців, рибалок, збиральниць плодів, кухарів, замовлявників ран, тощо. А ледарі, яких вистачало за всіх часів, прикрашали стіни печер мистецтвом.
У палеоліті (50–40 тисяч років тому) людина остаточно стала людиною. Вона навчилася виразно говорити, складати пісні, а, можливо, й вірші, вклонялася тим силам, від яких залежало її життя – вогню, воді, землі, сонцю. З'явилися цілі "співтовариства професій" – повитух, шептух, мисливців, воїнів, чаклунів. Загалом, жила тоді людина в комуністичному минулому – ні тобі приватної власності, ні грошей, ні навіть родини: від кожного за здібностями, кожному – за потребами. Ну, не кожному, ясна річ. Це від пересічних одноплемінників за здібностями, а за потребами, як і має бути при комунізмі, вождеві.
У льодовиковий період панцир криги на території України не опускався нижче межі, на якій нині розташовані міста Львів – Житомир – Київ – Полтава – Суми. У цій природній зоні людина формувалася в умовах важкої боротьби з холодом і голодом. Що змушувало її, на противагу мешканцям Півдня, напружувати розум, вивертатися й вигадувати всілякі хитрощі. А коли льодовик розтанув (близько XІV тисячоліття до н. е.), почався "всесвітній потоп". Однак навряд чи, як описано в Біблії, вода затопила всю Землю – вона впадинами зринула до океанів, перетворила озера в моря й утворила повноводні ріки. Тут, на межі льодовика – території з буйною рослинністю, джерелами цілющої чистої води виникли ідеальні умови для фізичного й духовного розвитку аборигенів. Тут не було виснажливої спеки Півдня, тут не було безжалісного холоду Півночи. Зрештою, завдяки унікальним природним умовам, тут утворився багатий чорнозем. Саме на цій території людина опинилася в ареалі бурхливого розквіту життя
Про що тоді вона думала? Про що мріяла, чому раділа, що ненавиділа?
Як вважає Карл Юнг, людина в той час, в принципі, і думала, й діяла так само, як і ми. Незважаючи на те, що для неї все визначалося духами й чаклунством, а для нас – природними явищами, алгоритми її мислення, як такі, мало чим відрізнялися від наших. Вірніше, це наші мало чим відрізняються від її.
48. Народні звичаї та традиції українського народу.
Звичаї українського народу передусім пов’язані з традиційним світоглядом, який складався протягом багатьох століть і зберіг чимало ознак дохристиянських вірувань. Обряди поділяють на два основних типи: сімейні та календарні. Сімейна обрядовість освячувала перехідні або етапні моменти в житті людини, а календарна – у житті природи або трудовій діяльності людей. Кожне традиційне свято і кожний обряд тісно пов'язувалися з народними віруваннями та повір'ями.
Сімейні обряди та звичаї
Весілля в середовищі українців було справжньім драматичним дійством, що супроводжувалася музикою, співами, танцями, іграми, набуваючи характеру народного свята. Все починалося зі сватання, коли представники родів молодого й молодої домовлялися про весілля. Бували випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. Тоді вона повертала старостам принесений ними хліб, а молодому «дарувала» гарбуза чи макогона.
Невдовзі після цього влаштовували заручини, які починалися з церемонії посаду – у висловленні молодими взаємної згоди на шлюб та в його освяченні двома родами. Символами єднання були рушник та хліб. Молодих виводили на посад, старший староста накривав рушником хліб, що лежав на столі, клав на нього руку дівчини, зверху – руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками.
Поховально-поминальні ритуали спрямовувалися як на забезпечення незворотного переходу душі небіжчика у світ предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу духу померлого. Ці обряди складалися з похорону та поминок.
Календарні свята й обряди
Календарна обрядовість поділяється на чотири основних цикли: зимовий, весняний, літній та осінній. Кожний цикл обрядовості приурочувався, з одного боку, до природних явищ, і з іншого – до відповідних їм видів сільськогосподарської діяльності.
Зимовий цикл народної календарної обрядовості українців починається з Коляди, що відзначається напередодні Різдва (7 січня) і закінчується Водохрещею (19 січня). Загалом зимовий цикл включає такі свята: Коляду (або Свят-вечір); Свято народження сонця (або Різдво Христове); Старий Новий рік (Маланки або св. Василія Великого), Водохрещу (або Богоявлення), Стрітення та Обрітенн
Весняний цикл календарних свят та обрядів у середовищі українців мав особливе значення, бо пов'язувався з найважливішою життєвою справою – закладанням майбутнього врожаю. Тому люди за допомогою обрядів та ритуально-магічних дій намагалися всіляко прискорити прихід весни, тепла, дощу. Цей період — іще й пробудження природи та людських почуттів. Тому весняна обрядовість спрямовувалася на розваги молоді, ворожіння, оберегові дії. Своєрідною емблемою весняної обрядовості в Україні були високопоетичні народні співи — веснянки, що пронизували не одне свято та обрядове дійство. Головним весняним святом у народі завжди вважався Великдень – свято, котре пізніше християнська церква встановила як Воскресіння Христове. Воно досить органічно поєднувало давні язичницькі ритуали та церковні обряди. Великдень – це цілий обрядовий цикл, який включає такі основні компоненти: Страсний тиждень, що у свою чергу поділявся на Вербну неділю і Чистий четвер; Великдень (Паска) та Світлий (Великодній) тиждень, до якого входили радуниця (шанування предків) і Світлий (Волочильний) понеділок.
Найрізноманітнішим є літній обрядовий цикл, котрий тривав від русалій (кінець травня) аж до Головосіки (початок вересня). Він включає такі свята: русалії, Зелені свята (Трійцю), Купайла (Івана Купала), Петрів день (святих Петра та Павла), Маковія, Іллів день, Пантелеймона Цілителя, Спаса, а також нині призабуті свята – богів Лада, Ярила, Громові свята та ін. Ключовими в літньому обрядовому циклі були два поняття: вода і рослини. Особливою поетичністю та чарівністю визначаються купальські свята. Існувало повір'я: хто встигне зірвати квітку папороті (а вона розквітає опівночі, загорається вогнем і тут же осипається), тому відкриваються заховані скарби, а сам він дістане чудодійну силу та знання.О сінній цикл календарних свят не становить цілісної системи, а ввібрав окремі звичаї та обряди. Їх загальний характер визначався станом засинання природи та підготовкою до зими. Обрядові дії переважно переносилися у приміщення, набуваючи форми вечорниць.
49. Сучасне музичне мистецтво України: стильове різноманіття.
Сучасна українська музика є новітнім доповненням українського фольклору, який представляє собою складний, і водночас унікальний, історично-культурний феномен. Пам'ять всіх минулих епох виражена пісенними мотивами та поетичними строфами. Україна славиться та пишається багатою національною пісенною скарбницею, яка є символом та душею талановитого українського народу. Любов та шана до народних видів мистецтв передавалась, в усному або письмовому вигляді, від покоління до покоління. З надзвичайною майстерністю та виваженістю музичних форм, створювались найкращі пісенні твори. Розмаїття пісенних жанрів є не лише свідченням мистецтва, але й акцентує увагу на тому, що пісня застосовувалась та примінялась в усіх сферах життя. Кожен з музичних жанрів національного фольклору створювався з відповідною метою. Один з найпопулярніших циклів українських пісень — історичний, не лише оспівував реальні історичні події, тогочасних героїв та настрій народу в цілому, але й підтримував національний, бойовий дух воїнів, у нелегких битвах з ворогом, та українців, які вистоювали тиск гніту і знущань
Характеризуюючи не менш популярний, та надзвичайно змістовний цикл - ліричних пісень, слід підкреслити, що тут змальований не лише український народний епос, але й родинно-побутове та соціально-побутове життя народу. Будь-якому святу або визначній події присвячувались відповідні твори.
Обрядові пісні надавали легкої, барвистої атмосфери, а також оспівували радість та настрій події і її учасників. Свята весілля, хрестин, жниварських робіт і багато інших, лунали веселими, традиційними музичними творами, створених самим народом, на основі їх світоглядних ідей, моральних та етичних норм тощо. Така пісня надихала, піднімала настрій, слухаючи мелодійні твори забувались проблеми та укріплювалась віра в краще майбутнє. Сучасна українська музика намагається наслідувати схожу етнічну тенденцію. Відповідно до сьогоденних умов життя, а саме політична, економічна, екологічна ситуація та власне, суспільні відносини людей, знаходять відображення в сучасній творчості. Це проявляється в усіх видах мистецтва: музика, література, театр тощо. Пісня є своєрідним відображенням дійсності або ж реакцією на події, що відбуваються. Сучасна українська музика є багатогранним, різностороннім явищем, яке увібрало в себе, як багатовіковий, національний характер, історію, філософію, так і світові музичні тенденції. З'являється все більше і більше різних гуртів та фольк ансамблів, які на сучасний лад виконують українські народні пісні. Даний жанр пісень користується нині популярністю, та є досить актуальним, в епоху відродження прадавніх національних традицій.
50. Масова культура та сучасне національне відродження України.
Сучасна медіакультура суттєво впливає на формування культурних стереотипів, ідеалів, на вибір певної моделі соціокультурної реальності. Взаємодія масової культури і суспільства у формуванні національного культурного простору - проблема, яка потребує глибокого осмислення і відповідного вирішення не лише в Україні, а й у світовому масштабі. Постає питання, яким чином сучасні масові комунікативні технології можуть формувати національний культурний простір, навіть у регіонах, віддалених від основних культурних центрів? Ця проблема не є новою, але ставиться по-новому в тих комунікативних реаліях, які виникли в останні роки в нашій країні.
Динамічний суперечливий процес, який сьогодні переживає українське суспільство, пов'язаний як із труднощами становлення незалежної держави, так і з пошуком певної моделі суспільно-політичного, економічного розвитку, способів оновлення соціокультурного життя. Характерною рисою цього процесу є інформаційна культура суспільства як показник задоволення соціальних, політичних, економічних і духовних потреб.
І не дивно, що інформатизація суспільства поставила ряд соціокультурних проблем, які потребують нових методів і підходів до розв'язання. Розгляд соціально-культурних проблем сучасного суспільства, формування його інформаційної культури почалося лише на межі 80-90-х років ХХ століття і поступово стало предметом спеціального дослідження. Однак спеціальних праць, в яких би комплексно розглядались проблеми формування сучасної культури, її функціонування і розвиток на різних рівнях не так і багато. Водночас у філософії, соціології, журналістиці відбувався процес нагромадження знань, які ставали основою для вивчення проблеми, що досліджується. Від початку античної епохи теоретики наполегливо шукали осмислення феномену духовності. Йдеться про роботи Арістотеля, Ф. Аквінського, Ф. Белока, Г. Гегеля, І. Канта, Д. Локка, О. Шпенглера та ін. Проблеми цивілізації культури проаналізовані в працях Д. Белла, М. Вебера, Дж. Оруела, М. Порота, П. Сорокіна та ін.
В українській філософсько-культурологічній літературі традиційному гуманізму як першооснові розвитку духовної культури приділяли увагу в своїй творчості вчені: П. Куліш, В. Вернадський, П. Грабовський, М. Грушевський, М. Драгоманов, А. Потебня, Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко та ін.
51. Авангард в українській культурі та його основні напрями.
Авангардизм (фр. avant-gardisme - перед і варта) - загальна назва художніх напрямків 20 століття, для яких характерні пошук нових, невідомих, часто штучних форм і засобів художнього відображення, чи недооцінка повне заперечення традицій і абсолютизація новаторства. Породжений духовною атмосферою 20 століття з його грандіозними катаклізмами, ілюструє не тільки протиріччя між різними системами і техніками композиції, але і боротьбу світоглядних позицій. Одні теоретики і практики авангардизму декларують створення елітарного мистецтва, далекого соціальним задачам, інші, навпаки, шукають принципово нові виразні засоби для передачі настроїв соціального протесту, революційного змісту. Виділився головним чином не в закінчених формах, а в тенденціях до витиснення традиційних тим, сюжетів і принципів композиції, гіпертрофії умовності, сильної (звуковий, колірний, пластичної й інший) експресивності
Характеризується також руйнуванням об'єктивно обумовлених границь між видами і жанрами (проникнення поезії і музики в прозу і "прозаїзація" поезії, перенесення принципів музичної композиції на літературу й образотворче мистецтво). Суперечлива природа авангардизму позначилася в тяжінні одних його напрямків до формалізму (перемога словесної образності і символіки над змістом у поезії і прозі, акцентация колориту, композиційної структури і безсюжетність у живописі, атональность і какофонія в музиці), а інших, навпаки, - до заперечення эстетической суті мистецтва й утилітаризму (злиття мистецтва з виробництвом, побутом і політичною публіцистикою). У своїх крайніх формах стуляється з декадентством, модернізмом, абстрактним мистецтвом. У межах епохи неоромантизму розвивається естетична і літературно-художня течія — символізм. Визнаним лідером символізму був відомий французький поет кінця XIX ст. Малларме. Для символізму головним було непізнане в навколишньому світі й людській душі, яке можна було виразити лише туманними символами, подібних яким не існує в природі. Різновидом абстракціонізму був кубізм. Засновниками його вважають іспанського художника П. Пікассо. який з 1900 року працював у Парижі, і французького художника Ж. Брака. У 20-х роках на зміну кубізму, футуризму й експресіонізму приходить – сюрреалізм, який розглядав світ як нагромадження кошмарів. Визнаним лідером сюрреалізму є С. Далі. Відомі його картини “палаюча жирафа” (1935), “Постійність пам’яті” (1931). П. Пікассо – композиція “Герніка” (1937).
52. Модернізм в українській культурі та його основні напрями.
На межі століть склався новий стиль модерн — новий, сучасний, який знайшов своє вираження в усіх видах мистецтва.
Стиль модерн прийшов на зміну занепадаючому в останній третині XIX ст. імпресіонізму — течії в образотворче мистецтві, яка намагалася узагальнити, синтезувати сприйняття об'єкта через розкладання фарб на окремі елементи. Уже в творчості французького художника П. Сезана помітний відхід від імпресіоністського бачення природи і простору. Крім оживлення кольору і світла в зображенні, Сезан ніби «розсуває простір, переносячи в нього глядача. Крім Сезана, до художників-постімпресіоністів належать також В. ван Гог, П. Гоген.
Модерні́зм (фр. modernisme), у мистецтві загальний термін, що використовується для виниклих на початку 20 століття спроб порвати з художніми традиціями 19 століття; заснований на концепції домінування форми на противагу змісту. В образотворчому мистецтві прямими представниками є абстракціоністи; у літературі — письменники, що експериментують з альтернативними формами оповіді; у музиці — традиційне поняття ключа було замінене на атональність; в архітектурі — центральними концепціями виступають функціоналізм і відсутність декоративності...
Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед найбільш визначних — імажинізм та футуризм, акмеїзм та експресіонізм, сюрреалізм та «театр абсурду», дадаїзмта «новий роман». Деякі з них охопили не тільки літературу, а й інші види мистецтва (експресіонізм, сюрреалізм, футуризм поширилися також на образотворче мистецтво, музику, театр), проникли в кіно й на телебачення.
Не існує одностайної думки щодо виникнення модернізму. Тривалий час вважалося, що зародився він у Франції в 70-х роках XIX століття, а проявами модернізму були імпресіонізм ісимволізм.
53. Постмодернізм в українській культурі: головні принципи.
Постмодерні́зм — світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.
Як філософська категорія, термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Ж. Дерріди, Ж. Батая, М. Фуко і особливо книзі французького філософа Ж.-Ф. Ліотара «Стан Постмодерну» (1979)[5].
Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття.
Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.
54. Візантійська релігійна традиція в українській культурі.
Візантійський побут — сфера культури візантійського суспільства, основною метою якої було задоволення його матеріальних, суспільних і духовних потреб. Він характеризується, як все життя візантійського суспільства, поєднанням архаїчних пізньоантичних рис із християнською релігійністю. Християнство, в його візантійській (що пізніше була названа православною) формі, мало беззаперечний вплив на щоденне життя кожного візантійця. Цей вплив відчувався у всіх сферах — від життя державного, публічного до інтимно-сімейного. Постійне вираження релігійності було невід'ємною частиною візантійського побуту. В цьому візантійське суспільство було подібне і до інших середньовічних європейських суспільств.
Попри першочергову роль християнської релігійності у візантійському житті античні впливи залишались достатньо значними протягом всього часу існування Візантійської імперії. Сліди цього можна побачити більшою мірою в інших аспектах культурного життя Візантії, але вони є і в побуті. Античні тенденції мали значний вплив на візантійське сімейне право, особливо у ранньовізантійський період. І їх можна побачити навіть у сфері розваг.
Найпопулярнішим видом розваг серед візантіців були вистави на іпподромі, що є безпосереднім спадком римського часу. Візантіці уважали себе прямими спадкоємцями Римської імперії і називали себе ромеями, тобто римлянами. Ідеологічна спрямованість на імперський універсалізм сильно відбилась у свідомості візантійського суспільства і одночасно вимагала у нього постійної уваги до свого античного минулого, хоча часто і переосмисленого через призму хритсиянства.
І видом впливу, що зіграв велику роль у формуванні візантійського побуту, був вплив східний. Цей вплив був неминучим, тому що фактично найбільш значущими були саме азійські володіння імперії. Постійний контакт у військовій чи торгівельній формі зі східними народами не міг не призвести до східного впливу на різноманітні сфери життя та культури візантійців.
55. Боротьба православ'я та католицизму як ситуація культурного вибору.
Особливості віровчення православ'я.
Основні положення православного віровчення (догмати) зафіксовані з двох рівних за авторитетом для церкви джерелах "Священному Писанні" (Біблії) і "Священному Переданні (переказі)" (матеріали помісних і вселенських соборів ІV-VІІІ ст. Праці церковних авторитетів того часу, яких називають "святими отцями", давня богослужебна практика).
Головні догмати викладено в Символ віри. (Нікеоцаргородський Символ віри) 825-981рр. в 12 членах (параграфах). Це вчення про Трійцю, сходження святого духа тільки від Бога-отця, боговтілення, спокутування, воскресіння, вознесіння Ісуса Христа як боголюдини, визнання святості єдиної апостольської церкви, необхідності хрещення і чекання воскресіння з мертвих.
Православна традиція вимагає збереження в недоторканості не тільки зміст догматів в інтерпретації "отців церкви" але й збереження їх догматичного формулювання.
Православ'я не припускає ні збільшення ні скорочення кількості догматів, що канонізовані вселенськими соборами. істинами вважаються тільки ті положення віровчення які затверджені першими двома вселенськими соборами.
Таким чином, усі догмати, які були прийняті після VІІ Вселенського собору і католицький догмат про "філіокве" православні богослови відкидають. Останнім "отцем церкви" православні вважають Іоанна Дамаскіна (VІІІст.)
Християнський Захід знаходився під впливом Риму з його латинською культурою, яку сприйняли і варварські королівства у вигляді Римської Літургії і латинської літургічної мови.
Формування католицизму.
Однією, з найпоширеніших конфесій в світі є католицизм. Загальна кількість католиків у всьому світі нині сягає 1 мрд.
Ще на початку християнської церкви єдиним центром у Західній римській імперії був Рим. Вже в ІVст. з`явилася легенда про те, що сам апостол Петро є засновник християнської громади в Римі, кому саме римські кафедри (кафедра святого Петра) повинні бути першою і головною серед інших. Ще папи Кілікст І (217-222) посилався на текст Євангелія (Матфій, ХVІ; 18-19) як на доказ того що “князь апостолів” - Петоро, як намісника Христа побудував на скелі (petra - гр. - скеля) церкву Христову.
Тому єпископи Рима називали себе намісниками бога на землі і претендували не тільки на почесну (prіmatus honorіs) але й на юридичну першість серед інших.
Крім того Римська кафедара посилалась на те що саме римська хр-ка громади найбільше зазнала переслідувань і Рим пропитаний кров`ю мучеників, а апостоли Петоро і Павел своєю смертю в Римі навіки зробили його найсвятішим містом християнського світу.
Спираючись на складну політичну, геологічну ситуацію в Європі і на Південному Сході на підтримку “варварських королів” та на Зростаючу економічну могутність Римської Церкви, римські папи всіляко намагалися досягнути юридичної і фактичної першості в Християнському світі.
Свої претензії вона підкріплювала й на догматичному, канонічному і обрядовому рівні. Поступово кількість таких протиріч з східними церквами зростала і врешті привело до остаточного розколу (1054 ІІ Константинопольський собор) що привело до виникнення римо-католицької церкви.
Ще в кінці ІV ст. після едиктів Констянтина І та Феодосія І більшість населення Римської імперії формально стали християнами. Тоді ж почалося навернення у християнство варварів що вдерлися на територію імперії.
Вандали, остготи і вестготи спочатку були аріанами. Аріанство яке вважали Христа не єдиносущним першості іконостасі трійці а лише * , підривало авторитет церкви. В к. V т. християнство у ортодоксальній формі приняв Хлодвіг - король франків Після тривалої боротьби в кінці VІ ст. ортодоксальне християнство прийняли вестготи, потім лангобарди. Римські місіонери хрисиянизували Англію та Ірландію. В VІ-VІІІ ст. - ірландські ченці - місіонери активно проповідували в найвіддаленіших куточках Європи і можливо серед слов`ян.
56. Феномен української греко-католицької церкви.
Украї́нська Гре́ко-Като́лицька Це́рква (коротко УГКЦ; інші назви — Ecclesia Ruthena unita, Київська Унійна Митрополія, Українська Католицька Церква візантійського обряду, Унійна Церква) — одна із двадцяти двох Східних Католицьких Церков свого права [3], які перебувають у сопричасті з єпископом Риму. За кількістю своїх вірних (понад 5,5 мільйонів) вона є найбільшою у світі з усіх Східних Католицьких Церков та другою після Римо-Католицької Церкви. З 27 березня 2011 року церкву очолює Верховний архієпископ Києво-Галицький Святослав Шевчук.
Українська греко-католицька церква єдина з українських Церков, що має безперервну ієрархічну спадкоємність з часу заснування у Х ст. Київської митрополії. У 1596 Київський митрополит Михайло Рагоза, 5 єпископів та 3 архімандрити підписали Берестейську унію, в якій визнали церковну владу єпископа Рима, вийшовши тим самим з-під юрисдикції Константинопольського патріарха. У 33-х артикулах унії єрархія визначила умови, на яких згідна прийняти єдність з Римським престолом. Більша частина цих артикулів була покликана зберегти богословську, літургійну та канонічну ідентичність Унійної Руської Церкви: залишити у Символі віри «від Отця ісходить», не вносити змін у порядок здійснення тайни хрещення, збереження одруженого священства, залишити три види Літургії (св. Івана Золотоустого, св. Василія Великого, св. Григорія Двоєслова)[4]. Частина артикулів з різних внутрішніх та зовнішніх причин була порушена вже у XVII—XVIII ст. Цей процес в історії УГКЦ отримав назву латинізація[5]. У ХХ ст. за митрополита Андрея Шептицького розпочались поступові спроби відновити втрачену ідентичність. У 2011 УГКЦ представила свій катехизм «Христос — наша Пасха»[6], в якому віровчення Церкви подано на основі анафори Літургії св. Василія Великого.
У ХІХ-ХХ стт. єпископи та священики УГКЦ стали безспосередніми учасниками культурного, політичного, економічного відродження українського народу. Зокрема автором слів гімну України є священик Михайло Вербицький. У суспільному і громадському житті УГКЦ відстоює право українського народу на свою незалежну соборну державу та становлення в ній зрілого громадянського суспільства; реалізовує велику кількість благодійних та громадських проектів в Україні та поза її межами.
57. Романтизм в українській культурі.
Романти́зм (фр.romantisme) — ідейнийрухулітературі, науціймистецтві. Визначальнимидля романтизму сталиідеалізмуфілософіїікультпочуттів, анерозуму, зверненнядонародності, захопленняфольклоромінародноюмистецькоютворчістю, шуканняісторичноїсвідомостійпосиленевивчанняісторичногоминулого (історизм), інколи втеча віддовколишньоїдійсностівідеалізованеминулеабоувимріянемайбутнєчийуфантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постанняновихлітературнихжанрів — балади, ліричноїпісні, романсовоїлірики, історичнихроманів і драм.
Своїми ідеями і настановами, зокреманаголошуваннямнародності і ролі та значеннянаціонального у літературі і мистецькійтворчості, романтизм відіграввизначну роль у пробудженні й відродженніслов'янськихнародів, зокремаукраїнського. Першими виявамиукраїнського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» ОлександраПавловського і збіркаМиколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибокусвоєрідність і самостійністьукраїнськоїмови йукраїнськоїнародноїпоезії. До виявівукраїнськогопередромантизмузараховуютьтакожвиданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і баладиП. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так як реакціяпроти не надтозначного в українськійлітературікласицизму, а протинаявних у нійтодібурлескних і травестійнихтрадицій і розвинувся у великійміріпідвпливомпоглибленоговивченнянародноїтворчості, з одного боку, та писаньросійських і польськихромантиків — з другого. Зокремачималийвплив на утвердження романтизму в українськійлітературімалиукраїнськішколи в російській і польськійлітературах. В російськійлітературіпровіднимипредставникамиукраїнськоїшколибули не тількизахопленіукраїнськоюекзотикою (природою, історією, народнимпобутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численніукраїнці, що писали російськоюмовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальнимибулиукраїнські теми й українськіекзотичнісюжетитакож для творчостіпольськоїукраїнськоїшколи"— романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.
В українськіймузиці ХІХ ст. романтизм бувпровідним стилем, якийнабувнайяскравішоговияву й новоїякості у творчості М, Лисенка. Загальнокультурнітенденціїнаціональноговідродженнякінця ХУІІІ і впродовжмайжецілого ХІХ ст. пов’язані з притаманнимромантизмовірозвиткомнаціональноїлітературноїмови, втіленнямнародноїобразності, використанням народно-пісеннихджерел, увиразненнямнаціональноїспецифіки у всіхділянках і жанрах літератури і мистецтва.
Пробуджуючинаціональнусвідомістьзахідноєвропейськихнародів, романтизм знаходитьсприятливий грунт в Україні, специфічнопереломлюючись через їїсоціокультурнежиття. Реаліїцьогожиттяполягали в тому, що в Україні не булоні "сімейноїзлагоди", ні "єдиногосередовища", як і не булосвоєїдержавності. Виборенінароднимимасами за часівнаціонально-визвольноїборотьбипід проводом Б. Хмельницького, реалії скоро впали, закінчившисьруїною, а сама Україна з польськоїпровінціїперетворилась на провінціюросійську. І хочапісляпереділівПольщіукраїнськіземлі (за виняткомБуковини, Галичини і Закарпаття, щовідійшли до Австро-Угорщини) булиз'єднані, протецез'єднаннявідбулося в рамках Російськоїімперії. До складу їївідійшлитакожПольща і Литва. Однакякщоостаннізбереглидеякіелементисамостійності, залишившиськнязівствами, то всісферижиттяУкраїнибулипідпорядкованіінтересамРосійськоїімперії. Колоніальнаполітика, розпочата Петром І іпродовжена Катериною II, знищуючислідидавньоїавтономії, залишаласянаріжнимкаменемполітичноїлініїцарського уряду, якийусімазасобами "з'єднував" українськіземлі ІЗ загальною "сім'єю" коріннихросійськихгуберній. Українськіземлі стали російськимигуберніями, а пізніше генерал-губернаторствами з призначенням на вищі посади російськихурядовців. Кріпацтво, щоприйшло в Українупісляїїприєднання до Росії, знищиловсіпопередні "вольності" українського народу.
Утвердженняколоніального режиму в Українісупроводжувалось як економічноюексплуатацією, ліквідацією структур самоврядування, так і знищеннямкультурнихінституцій. Запроваджуєтьсяросійськамова в судах, вводятьсяросійськізакони, русифікуютьсявсішколи, робиться все, щобперешкодитистановленнюукраїнськоїнаціональноїкультури, задушитиїї в самому зародку, загальмуватидуховнийрозвитокнароднихмас, культура, моваякихрозглядаються як дещо "нижче" порівняно з вищою культурою елітнихстанів. Останні, отримавши "Жалованную грамоту дворянству", з козацькоїстаршини, українського панства перетворюються в "благороднихросійських дворян", яким уже стає не до народу, Йогомови, звичаїв, рідноїкультури. Русифікується і частинаміщанства, інтелігенції. З русифікацієюостанньогопов'язуєтьсявідкриттянавчальнихзакладів, завданнямяких є "зближати молодь з російськимипоняттями і звичаями, передавати ЇЙ загальний дух російського народу". Політикурусифікації проводить і православнацерква, яку віддаютьпіднагляд і керівництвополітичноївлади. Література того періоду, зображуючигромадськість та духовнежиття, зокрема те, щобулоспецифічнимукраїнським, трактувалаЙогоздебільшого, за висловом Дж. Грабовича, як доповненнячидублюванняросійського, імперського контексту, тобтофункціонувала й сама як додаток до імперськоїросійськоїлітератури.
Подібнітенденціїспостерігаються і в Галичині, де всебічнаполонізація, а потімвлада Австро-Угорськоїімперіїпризводять до комплексу зневіри у власнісили, здатністьпротистоятипроцесамнаціональногозбайдужіння і повногоутвердженняпсихологіїобивательства. Духовенство та інтелігенція, відчуваючиспорідненість з простим народом, все-таки дивляться на нього з погордою, відгороджуютьсявіднього чужою мовою і культурою — німецькоюмовоюурядовою, а в приватному життіпольською. Думка про те, щоукраїнськамованездатнапередаватитонкощінаукових і філософськихконцепцій, бути засобомтвореннясамостійноїкультури, повністюпідтримуєтьсяавстрійським урядом, якийсприяєпольськійадміністрації. Культура, література за умов загальногопочуттязалежності і вторинностістаютьдвомовними: на українських землях в Росії — російсько-українськими, в Галичині — німецько-українськими та польсько-українськими. Український народ залишається один, і нікомубулостояти за інтересийогокультури, яку вінпродовжуваввитворювати, утримуючи в своїйпам'яті як драматичніподіїісторії, так і обстоюючи право на людську й національнуіндивідуальність. Саме народна творчість, народнежиттязакладаютьсвітоглядну основу українськоїкультури, до якоїзвертається нова демократична інтелігенція, ідеї романтизму для якоїстаютьспівзвучними з прагненнямнаціональноговідродженняУкраїни.
Проблема романтизму, йогосутності, кола культурнихдіячів, якійогорепрезентували в Україні, загальнихфілософськихпитань, котрі ними ставились і розв'язувались, неоднозначно висвітлювались у нашійісторичній, а тимбільше в історико-філософськійлітературі. Так, М. Гру-шевський, характеризуючи стан культурного розвиткуУкраїни XVIII — початку XIX ст., основною йогоознакоювважавпояву нового ставлення до українськоїмови, ідеюнародності і романтичного захоплення нею. Витокиостанньоговінпов'язував з англійським та німецькимсередовищем, особливо ідеями Гердера. Стосовно кола репрезентаторів романтизму на Україні, то, виходячиізсуджень М. Грушевського, можназробитивисновок, що до нього належать М. Максимович, молодий М. Гоголь, гуртокхарківськихінтелігентів (П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка, М. Костомаров), поглядамякихщебракуєполітичноїзабарвленості. Останнє вноситься Т. Шевченком, а діяльністьКирило-Мефодіївського братства стаєпершоюспробою теоретичного оформленняукраїнськоїідеї в політичній і суспільній сферах. Обробкулітературноїнародноїмови на Галичиніпідвпливом романтизму і слов'янськоговідродженняздійснювала "Руськатрійця"" — М. Шашкевич, Я. Головацький, І. Вагілевич Правда, самого М. Грушевськогоцікавлять не стількифілософсько-світоглядніаспекти романтизму, скількисоціокультурні. Останнєвластиветакож І. Огієнку, який при всьому романтичному захопленніукраїнською культурою, християнськоюрелігією в Україні не ставить питання про романтизм як самостійнукультурнутечію.
58. Ліричний епос та його продовження в козацькій культурі.
Знаменита пісня періоду Гетьманщини - “Ой на горі да женці жнуть”. Повна бадьорості й гумору, виконувана в ритмі козацького маршу, вона випромінює силу, якою й справді було сповнене козацтво протягом декількох віків. Можливо, саме тому пісенна пам'ятка другої половини XVII віку є популярною і сьогодні. Той факт, що у пісні поряд опинилися гетьмани Петро Сагайдачний (?-1622) та Петро Дорошенко (1665-1678) може видатися історичною недоречністю. Однак Ф.Колесса оцінював його як цілком припустимий в усній народній поезії, оскільки пісня не відтворює дослівно дійсний похід, а “виводить перед нами козаків з їх славними гетьманами так, як вони йшли один по одному в поході історичних подій у споминах українського народу” [14] . У початковому варіанті цієї пісні, виявленої В.Перетцом у збірнику Доменіка Рудницького “Piesni rozne i niektore na noty polozone” (1713 p.), не було епізоду з жінкою Сагайдачного, котрий, очевидно, був пізнішим міфічним нашаруванням. У цій героїчній пісні дослідник живопису XVII-XVIII ст. П.Жолтовський вбачає аналогію з ксилогравюрою портрета Петра Сагайдачного, яка подає монументальний образ видатного історичного діяча і водночас безжурного козака - лицаря степу [15]. До тих самих часів козаччини хронологічно належить також славнозвісна пісня “Засвистали козаченьки”, створена на основі історичних подій - перемоги Хмельницького над польським військом під Корсунем і коронним гетьманом М.Потоцьким у травні 1648 р. Вважають, що пісня грунтується на побутовій ліричній “Засвіт встали козаченьки в похід полуночі”, авторство якої приписують легендарній піснетворці Марусі Чурай. Нове життя пісня здобула у класичних творах М.Лисенка - опері “Чорноморці” та героїчній опері “Тарас Бульба”
Історична дійсність визвольних війн розкривається у цілій галереї пісенних портретів героїв. Найбільш популярною в усній народній творчості є постать Данила Нечая, якого М.Грушевський називає “найбільшою фігурою між козаччиною після гетьмана”. На думку ученого, пісня цікава ще й тим, що “у різних своїх варіантах притягає для теми XVII в. мотиви нашого старого героїчного епосу, гіперболізм богатирського розмаху Нечая; роля його коня, промови до нього звернені - усе це оздоблене в стилю старої богатирської епіки, очевидно ще живої на Україні в тим часі” [16] . Загибель Нечая у більшості народних пісень мотивується тим, що він “загуляв у куми Хмельницької”, що могло бути епічним домислом. В ряді варіантів пісні є натяк на те, що Нечай “споткнувся на хміль”, на непокорі Хмельницькому. Польща вважала Д.Нечая найбільш небезпечним козацьким отаманом після М.Кривоноса. При розгромі війська в с.Красному 1651 р., що на Вінниччині
У численних переказах, піснях, у думі “Вдова Івана Сірка і Сірченки” закарбувався образ знаменитого запорізького кошового отамана Івана Сірка. Про його незвичайну хоробрість писав німецький історик Еразм Франциск, Мадлен у книзі “Дзеркало Оттоманської імперії” [20] . Він надихнув І.Рєпіна на знамениту картину “Запорожці пишуть листа турецькому султану.
Козацькі пісні співалися по всій Україні і найбільше в центральних районах Ліво- і Правобережжя, де розгорталися воєнні дії. Про це свідчить їх лексика, розспівний мелос, типовий для цього регіону. Він виходить за межі традиційної обрядової пісні, наближений до міської лірики, нерідко у маршових темпах. Очевидно сама епоха, козацьке середовище, у якому було немало освічених людей, помітно розширили лексичні та інтонаційно-музичні обрії фольклору. Виконання цих пісень формувало гуртовий спів, який впливав на розвиток інтонаційного діапазону пісень, на їх діалогічність, збагачення драматургійної форми. Так, заспівно-приспівний характер пісень “Ой на горі та женці жнуть” або “Засвистали козаченьки” засвідчують появу нової контрастної драматургії в мелодії
59. Календарно-обрядова творчість українців.
Календарно-обрядова творчість
У фольклористиці загальнопоширена думка про те, що первісні ритуалізовані тексти лягли в основу календарно-обрядової лірики народної творчості в цілому. Зокрема М. Грушевський твердив: ^Людський колективний крик (неартикульований хоровий спів у примітивній формі), ритмічний рух (танець) і ритмічний гук, викликаний різними ударами, почавши від ударів голих рук і різних інструментів... — се той ґрунт, на котрім виростають, очевидно, найстарші форми словесного мистецтва», «Ритмічне слово, котре входить як елементи в ритмічний зміст сих відправ, культивується таким чином... в службі колективного магічного обряду»86.
Отже слово у найдавніших формах народної творчості невіддільне від дії - Воно сприймається як частина дії (її супровід) чи як те, що здатне викликати певну дію.
На основі древніх міфів-рухів, їх поєднання, виникають суцільні оповіді — міфи-танці. У залежності від призначення, ритуальні танці поділялись на: 1) мисливські танці, метою яких було сприяти удачі на полюванні чи риболовстві; 2) очисні танці, які виконувалися з метою очищення швидким рухом; 3) еротичні танці (танці родючості), які імітували шлюбний союз неба і землі (вогню і води), процеси сіяння і вирощування окремих сільськогосподарських культур і виконувалися з метою збільшення родючості людей, тварин, землі; 4) траурні танці, виконання яких базувалось на уявленні про переміщення у потойбічний світ; 5) військові танці, якими давні люди прагнули накликати перемогу в битві, нерідко при їх виконанні використовувались різні види зброї — мечі, списи, які втикали в землю, імітуючи вбивство ворога; 6) імітаційні танці, якими наслідували рух води, дерев, хід сонця чи інших космічних тіл, уявне повернення весни тощо. Вони могли виконуватись у формі кола чи еліпсу (в яких учасники танцювали за чи проти руху сонця; прямої чи кривої лінії, парами тощо). їх метою було підтримувати встановлений У природі космічний порядок, активізувати чи стимулювати певні природні явища; 7) жертовні танці. Таким зокрема був «данець» — танець-жертва богині Дані, який часто виконувався під час ініціації; а також у період весняно-літніх ігрищ і супроводжувався рефреном типу «Ой, Дана, Дана».
Із розвитком астрологічно-міфологічних уявлень про циклічність природи та сільськогосподарської праці в обрядах з?являються наслідки спостережень за змінами зоряного неба та пов?язані з ними культові ритуали поклоніння небесним світилам. Усі існуючі прадавні міфологічні уявлення та культові вірування чітко відобразились у календарно-обрядовій творчості.
Календарно-обрядова творчість — це драматично-поетична система обрядів та ритуалів магічного значення, що супроводжуються відповідними поетичними текстами сакрального змісту, яка тісно пов?язана із циклічністю природи. Основними ознаками цієї творчості є синкретизм, що проявляється у поєднанні пісні, руху, пантоміми, танцю; а також — утилітарне призначення (з метою заворожування сил природи та духів). Відповідно до чотирьох пір року, а також періодів у землеробстві — приготування до сівби, сіяння, вирощування, збирання врожаю, — виділяється чотири цикли календарно-обрядової творчості — зимовий, весняний, літній, осінній87. Кожен із них має свої особливості, відповідно до землеробської праці, яка виконується у той час. Спільним для усіх є нероздільне поєднання слова та дії, виконання сталих обрядів та пов?язаних з ними традиційних текстів, які ніколи не виконуються відокремлено від цих обрядів чи в іншу пору року. А також — прадавнє доісторичне походження мисливського та землеробського періодів, про що свідчить поганський світогляд, відображений в них. Кожен із циклів об?єднується навколо одного центрального свята, якому надається найважливішого значення. Цим головним святам передували вступні, метою яких було приготувати людей до святкування головного культу. Усі календарно-обрядові свята, а відтак обрядові дійства, що виконувалися з їх нагоди, мали чотири значення: релігійне, поминальне, землеробське та родинне.
Зараз календарно-обрядова народна творчість функціонує як традиція, що втратила своє сакрально-магічне значення, але поза межами системи давніх вірувань вона незрозуміла.
З цього погляду розглядаємо кожен із циклів календарно-обрядової творчості, подаючи аналіз систем їх жанрів та поетики.