ІІ. Підтримка освіти та культури
Усвідомлюючи значення освіти для розбудови держави, Мазепа постійно опікувався навчальними закладами. Зокрема, його коштом будувалися корпуси Києво-Могилянської академії та Чернігівського колегіуму, які пізніше також були збагачені сучасними на той час бібліотеками й рідкісними рукописами.
Для розвитку культури того часу велике значення мали заходи гетьмана щодо видання творів української літератури, зокрема творів Афанасiя Заруднього, Дмитра Туптала, Григорiя Двоєслова та багатьох iнших.
Опосередковано діяльність Мазепи позначилася i на розвитку архітектури та образотворчого мистецтва, що дало пiдставу вченим-мистецтвознавцям говорити про виникнення в Українi наприкінці XVII – на початку XVIII ст. унiкального стилю - “мазепинського бароко”. Крім того, цілеспрямована політика І.Мазепи призвела до загального відродження, яке позначилося не лише на розвиткові усiх галузей мистецтва, але й в сферi філософії, теології, суспільних та природничих наук.
24. Києво-Могилянська академія (колегія) в ХVІІ-ХVІІІ стКиєво - Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно - політичних змін, народно - визвольної боротьби, формування національної церкви і держави.
Виникненню Києво - Могилянської Академії передував культурно - національний рух, що в умовах посиленого наступу на соціальні і духовні інтереси українців, який чинився правлячим колами Речі Посполитої, швидко набрав характерних особливостей. Свідомі громадяни, світські й духовні, інтелігенція і козацтво об'єдналися до справи захисту духовних та національних інтересів України. Найголовнішим завданням вони вважали виховання громадян, гідних своєї історії і відповідальних за майбутнє вітчизни. Поступово центром духовного життя стає Київ. Ось чому до Києва потягнулись культурно - освітні діячі за різних земель України, особливо з тих, де польсько - католицький гніт ставав нестерпним.
Серед них були письменники, поети, педагоги, перекладачі, вчені, богослови, книговидавці, гравери, художники. Це Захарія Копистеньский,письменник, автор історичного твору "Полинодія"(1622), Памва Беринда - лінгвіст, гравер, енциклопедист, автор "Лексикону славеноросського"(1627), удоєний в Києві титула "архитипографа церкви Руської", Тарасій Земка, письменник, знавець мов, редактор, Лаврентій Зизаній, автор підручників для шкіл, педагог, Кирило Дорофейович, Олександр Митура, Тарасій Вербицький, Андрій Ніколаєвич та ін.
Просвітники гуртувались навколо друкарні Києво - Печерського монастиря під покровом його архимандрита Єлисея Плетенецького.
Діяльність вченого гуртка справляла помітний вплив на патріотичні почуття громадян, на їх бажання прислужитися загальним інтересам. До них належала й знатна киянка із шляхетського роду Волині Галшка Гулевичівна. 15 жовтня 1615р. вона вписала до Київських магістрацьких книг дарчу, за якою свій дім з землею і "всіма до нього належностями" дарувала під фундування монастиря й школи для дітей "народу руського, православного. . . А щоб тая фундацій скуток свій брала, - писала Гулевичівна, - тозараз. . . в той двір. . . школу впровадила й впроваджаю". Таким чином 15 жовтня 1615р. розпочала свою діяльність школа, яка ввійшла в історію я Київська братська школа, родоначальниця Києво - Могилянської академії.
Коли Галшка Гулевичівна дарувала свою землю на школу й монастир, то саме цим вона підтримала Киівське братство, яке на той час формувалося в Києві, але не маючи пристанища, ще не заявило про себе. Тепер Київське братство мало свою землю, юридичну адресу. Братству під його опіку й передавалася заснована Галшкою школа. Варто підкреслити, що вчені Лаврського гуртка також вступили до братства, що мало неабияку вагу в становленні і розвитку Києіської братськой школи. За дарчим записом Гулевичівни, на дарованій нею землі фундувалася не лише школа, а й монастир. То була також традицій українских братств: вони гуртувалися біля монастирів, або створювали іх з метою підтримкм шкіл, їх учителів й неймущих учнів, друкарень. Таким став і Братський Богоявленьский учительний монастир у Києві, історія тісно пов'язана з історією КМА. Першу церкву - Богоявленську з приділом Благовіщення збудував у ньому гетьман Петро Конашевич Сагайдачний.
У 1639р. на місці старої, дерев'ної церкви гетьман Іван Мазепа звів нову кам'яну в козацькому бароковому стилі. Вона стала окрасою всього Києва, провідним архітектурним центром Подола. На жаль, 1934 р. Богоявленьский храм був зруйнований радянською владою, яка завзято боролася з традиційною духовнісю українського народу.
Велику підтримку Братська школа отримала від гетьмана Війська Запорізького Петра Конашевича Сагайдачного. Він був не лише талановити полководцем, але й мудрим політиком, добре розумів значення національної освіти й виховання. Є дані, що вже в Острозькій школі, вихованцем которої був Сагайдачний, він цікавився справами закисту вітчизни й правосланої релігії від утиску чужинців. У 1620р. гетьман Сагайдачний вступає до Киівського братства "зі всім Войськом". Таким чином Братство й школа отримують могутній захист, а козацтво стає силою, що підтримує загальнонародні інтереси, зокрема конче необхідну для становлення українськой державності науку і освіту.
Окрім того, як член Братства й опікун Києво - Братського училищного монастиря Сагайдачний підтримував їх матеріально. А помираючи в Києві від ран, заподіяних йому в Хотинській битві Сагайдачний майже все майно й гроші заповів Київській, а також Львівській і Луцькій школам "на науку і виховання бакалаврів учених . . . дітям християнським. . . за чим би наука тривати могла вічнії і потомні часи".
Варто загадати й перших ректорів. Посада ректора з'явилася з самого початку заснування школи. Перші її ректори були відомі своєю вченістю в усьому просвіченому слов'янському світи. У 1615 - 1619р. р. ректорував Іов (в миру - Іван Матвійович) Борецький, родом із села Бірча (Галичина), навчався в Острозькій, потім у Краківській і Замоській академіях, викладав у Львівській братьській школі, був її ректором. З його ім'ям пов'язаний цілий період в просвітницькому русі Украіни. Був гарячим прихильником поширення освіти серед народу. З 1619р. Борецький - настоятель Михайлівського Золотоверхого монастиря, у 1620р. обраний митрополитом Київським. Для швидкого розвитку Киівської братської школи були спрятливі умови. Виникла вона в Києві, де зібрались інтелектуальні сили з усієї Украіни. Мала підтримку Війська Запорізького. А ще - досвід своїх попередниць - братських шкіл, особливо Львівської і Луцької, від яких запозичила Шкільний статут, підручник та освічених вчителів. А також - Острозької школи, цього великого і впливового культурного й освітнього осередку. Острозька школа -
Це перша спроба створення школи вищого типу. З Острога вийшло багато визначних вчених, громадських та політичних діячів, зокрема, Іван Борецький, Милетій Смотрицький, гетьман Петро Сагайдачний, брати Дем'ян та Северин Наливайки. Першим її ректором був Герасим Смотрицький. Одночасно він був перекладачем й разом з іншими вченими упорядником знаменитої "Острозької Біблії" - першого повного видання Біблії слов'янською мовою, яка вийшла в світ 1581р. Її примірники за честь вважали мати бібліотеки Оксфорда, Риму й інших країн.
25.Розвиток образотворчого мистецтва та архітектури в другій половині ХVІІ-ХVІІІ ст.Друга половина XVI — перша половина XVII ст. — це найнеспокійніший період у житті України. Починаючи від Люблінської унії 1569 p., коли Литва об´єдналася з Польщею в одну державу — Річ Посполиту, унаслідок чого українські землі — Київщина, Волинь, Брацлавщина, що входили до складу Литви, були загарбані польськими феодалами, почалася активна боротьба українського народу проти соціально-політичного та національного гніту. Це був час безперервних зовнішніх і внутрішніх війн, героїчних дерзань і могутніх творчих поривань.
За короткий час українське мистецтво пройшло бурхливу еволюцію, у ньому запанував ренесанс, світоглядною основою якого був гуманізм. Як нова система знань, він мав радикальний вплив на тогочасне українське суспільство.
Вогнищами ренесансної творчості були окремі міста, з яких вона поступово поширювалася. Процес складання нових форм розпочався в середині XVI ст., проте різні види мистецтва розвивалися не з однаковою активністю. Найраніше ренесансний характер визначився в архітектурі, відтак і в скульптурі, що була тісно з нею зв´язана, а згодом і в живописі.
У мистецтві цього часу прогресивні явища, насамперед, були скеровані на переборення традиціоналізму. Активним звертанням до джерел навколишньої дійсності, відгуком на історичні події воно порушувало застиглі канони й взірці, що виробилися раніше в умовах підпорядкування всього духовного життя церковно-теологічній ідеології. Відбувається закономірний процес диференціації, з´являються нові жанри (портрет, історичний та побутовий живопис, пейзаж). У практиці художньої творчості використовуються теоретичні трактати (переважно з архітектури), що мало важливе значення для поширення античної спадщини, сприяло засвоєнню пропорцій, ритму й гармонійності співвідношень. Одночасно з інтересом до анатомії людини впроваджується розуміння об´ємного трактування предметів та перспектива, що вплинула на зміну бачення художниками світу, навчила їх організовувати простір.
Ренесанс в Україні мав своєрідний характер, і як історичний етап він хронологічно не збігався з європейським. У ньому накреслилися ті закономірності, що випливали з можливостей і умов даного середовища. Маючи свої прикмети, мистецтво України здобуло в цей період ті властиві ренесансу важливі риси, які взагалі притаманні всім школам.
Українське мистецтво цього періоду відбило в собі всю складність тогочасного суспільного життя, у ньому виразилися високі гуманістичні ідеали, віра в людину.
Архітектура. Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського Відродження позначився на українських землях вже на початку XVI ст. Кращі умови для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці, такі як Броди, Жовква, Бережани, Меджибож, Тернопіль та ін. Регулярне планування відповідно до ренесансних вимог характерне, насамперед, для Львова і Кам´янця-Подільського. У плані кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини — місця проживання основних громад — руської, польської, вірменської. У центрі кожної частини — ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста — велика площа з ратушею. У Львові основні в´їзні брами сполучалися широкими магістралями, що було одним із найпрогресивніших прикладів у тогочасному європейському містобудуванні.
Практика планування львівського середмістя була втілена у створенні центру в м. Жовква архітектором Павлом Щасливим, вихідцем із Північної Італії. Незважаючи на всі перебудови й руйнування, і сьогодні окремі площі і вулиці Львова, Жовкви, Кам´янця, Бродів залишають неповторне враження від куточків Ренесансу.
З глибоким розумінням засад ренесансного мистецтва були оновлені у другій половині XVI ст. форми середньовічного замку в м. Острозі, що перетворився на справжній ренесансний центр у Східній Європі і заслужено називався «волинськими Афінами». Найкращі споруди замку — Кругла Башта і Луцька брама — без перебільшення належать до визначних споруд Європи доби Відродження.
Одночасно з Острозьким перебудовується замок у Кам´янці-Подільському. Тут впроваджений новий тип фортифікації — бастіонна система, що включала в себе численні башти, бастіони, складні шлюзові споруди. Усі вони виконують не лише утилітарну, а й певну естетичну функцію. Споруди прикрашені кам´яною різьбою в ренесансному стилі, чорно-білими орнаментами в техніці сграфіто (спосіб декоративного оздоблення стін споруд шляхом продряпування певного малюнка по верхньому тонкому шарі штукатурки до нижнього шару, що має інший колір), аркатур-ними фризами (ряд невеликих арок, що прикрашають стіни) тощо.
На 70—90-ті роки XVI ст. припадає найбільший розквіт громадянського та культового будівництва в ренесансному стилі у Львові. Створюється ансамбль будинків на площі Ринок, перлиною якого вважається «Чорна кам´яниця» (1588— 1589, архітектор П. Римлянин та ін.), Успенська церква (архітектори П. Римлянин, А. Прихильний), вежа Корнякта (архітектор П. Барбон), каплиця Трьох Святителів (архітектор П. Красовський).
Скульптура. З архітектурою був пов´язаний розвиток українського кам´яного різьблення. Найхарактернішим прикладом гармонійного поєднання архітектури, скульптури, орнаментів з каменю, де сполучаються ренесансні та українські народні мотиви, є львівські усипальниці — каплиця Кампіанів та каплиця Боїмів (обидві — початок XVII ст., архітектори і скульптори П. Римлянин, А. Бемер, Г. Горст та ін.).
Надгробний пам´ятник в усипальниці королів, магнатів, багатих городян стає одним із характерник зразків реалістичної ренесансної скульптури як в Італії, так згодом і в Україні. З XVI ст. було вироблено навіть певну систему такого монумента, що складався зі скульптурного зображення померлого, який ніби спочиває, лежачи на саркофазі, обрамленому вибагливими архітектурно-орнаментальними композиціями. До кращих зразків такої скульптури належать надгробки князів Синявських з церкви-усипальниці м. Бережани (70—80-ті pp. XVI ст., скульптори И. Пфістер та Г. Горст), князя К. Острозького (1579), що знаходився в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. У надгробку Ганни Синявської з Бережан органічно злилися традиції українського національного мистецтва з новими ренесансними принципами. Образ цієї жінки, яка померла в молодому віці від пологів, зворушує гармонією фізичних і духовних якостей, грацією форм, декоративним ритмом трактування одягу, що ніби почерпнутий із джерел іконописного мистецтва.
Живопис. У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними і в українському малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис, однак поряд із ними виникають нові жанри — портрет, історичний живопис, в іконах і фресках зростає інтерес художника до реалістичного зображення персонажів, показу побутових сцен, краєвиду. На жаль, кращі фрескові розписи того часу майже не збереглися. Водночас навіть у такому консервативному виді мистецтва, як іконопис ознаки Ренесансу очевидні.
Наприкінці XVI ст. вже не тільки священнослужителі визначали ідейно-художню скерованість іконопису, а й активні демократичні верстви — українське міщанство, що об´єднувалось у братства. Ця суспільна і культурна сила внесла в живопис нове світосприйняття, наповнила його громадянськими ідеями, пафосом національно-визвольної боротьби. Про значне поширення реалізму в малярстві свідчить те, що він знаходить місце у творчості майстрів навіть із провінції. Так, невідомий художник, який створив іконостас церкви села Раделичі Львівської області (1620), у багатьох релігійних сценах зображує сучасний йому одяг, передає ренесансні деталі архітектури, прагне передати психологізм персонажів, виявляє немалу обізнаність в анатомії і законах перспективи.
Справжніми шедеврами українського мистецтва початку XVII ст., пронизаними ідеями Відродження, є три іконостаси: П´ятницької та Успенської церков у Львові та церкви Святого Духа в Рогатині. У створенні обох львівських іконостасів, ймовірно, брали участь видатні українські майстри Лаврентій Пухало і Федір Сенькович. Художники були активними членами братств. Л. Пухало мав дружні стосунки з першодрукарем Іваном Федоровим. До завершення Успенського іконостасу пізніше приєднався талановитий маляр, учень Ф. Сеньковича Микола Петрахнович. Живописна досконалість, політична актуальність сцен цих іконостасів демонструють передові суспільні та естетичні позиції їх творців. Образи Ісуса, апостолів, інших персонажів П´ятницького іконостаса надзвичайно реалістичні, окремі євангельські сцени відверто трактуються в дусі боротьби з католицизмом та уніатством. Пасійний ряд Успенського іконостаса (авторська робота Петрахновича) належить до найзріліших і найдовершеніших в українському мистецтві творів, що розкривають ренесансну красу, шляхетність людських відчуттів і набувають високого громадського звучання.
В образах Святодухівського іконостаса ренесансний гуманізм як свідчення духовної сили особистості досяг своєї найвищої вершини в українському малярстві. У створенні цього мистецького шедевра брали участь невідомі майстри львівської школи другої чверті XVII ст., але вони, без сумніву, були обізнані із західноєвропейським ренесансним мистецтвом. Центральна постать іконостаса — Христос — активна особистість, людина імпульсивної думки і палкого темпераменту; образи архангелів сповнені молодечого завзяття та героїчного пориву. З великою майстерністю передано образ біблійного мудреця Мельхіседека. Його фігура ніби випромінює внутрішню силу, упевненість у собі, тверді переконання.
Портретний живопис другої половини XVI ст. поступово висувається на одне з провідних місць у малярстві. Серед відомих світських портретів, виконаних у реалістичному ренесансному дусі,— зображення Стефана Баторія (1576), створене львів´янином Стефановичем, портрети воєводи Івана Даниловича (1620), знатних міщан Костянтина та Олександра Корняктів (20—30-і pp. XVII ст.), намальовані невідомими майстрами. До останніх зразків ренесансного портрета відносять також твори київської художньої школи 40-х pp. XVII ст. — це зображення Петра Могили, Захарія Копистенського, Єлисея Плетенецького та інших видатних діячів української культури того часу.
Книжкова мініатюра. Плідно розвивається у цю добу й книжкова мініатюра. Найдосконалішим прикладом цього виду мистецтва є ілюстрації Пересопницького Євангелія. Ця рукописна книга XVI ст. є унікальною пам´яткою української ренесансної культури. Це національна святиня України і результат багаторічної подвижницької праці. За багатством графічного оздоблення Пересопницьке Євангеліє посідає перше місце серед східнослов´янських рукописів. Текст написаний на пергаменті каліграфічним напівуставом. В оформленні використані ренесансні орнаментальні мотиви й композиції. Це засвідчує обізнаність художника із західноєвропейськими мистецькими традиціями. Декор Євангелія відображає природу України. Гарно виконані мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Луки, Матвія й Марка. Наявні розкішні заставки, кінцівки, ініціали. Євангеліє оправлене у дубові дошки, обтягнуті зеленим оксамитом.
26. Стиль українського (козацького) бароко в архітектурі. Будівнича діяльність гетьманів.Українська архітектура й образотворче мистецтво другої половини XVII - XVIII ст. розвивалися під могутнім впливом мистецтва бароко, для якого були характерні пишність і вишуканість форм, урочистість і монументальність.
Виникнення бароко було обумовлене об'єктивними причинами, що ховалися у закономірностях громадського життя Європи 2-ї половини XVI і XVII в. Бароко був насамперед породженням соціально-політичних криз, що трясли в цей час Європу і набули особливого розмаху у 17 сторіччі. Церква й аристократія намагалися використовувати у своїх інтересах настрої, що виникали внаслідок суспільних зрушень і потрясінь. Але це лише одна з тенденцій, що характеризують світовідчування бароко.Для стилю бароко характерно загострене відчуття суперечливості світу й одночасно — прагнення відтворювати життєві явища в їх динаміці, розвитку, переходах. Стиль бароко тяжіє до монументального зображення дійсності, до великих форм (будь то література чи архітектура). Одночасно в ньому знаходять вираження усвідомлення розгубленості і сум'яття, що викликають у багатьох представників суспільні катаклізми 16-17 ст. і зв'язана з ними криза ренесансних ідеалів і уявлень.Стиль бароко неоднорідний і досить суперечливий. З одного боку, барочні твори мистецтва втілюють прагнення дворянства переконати у своїй перевазі і пишноті, у своїй витонченості і вибраності (преціозна поезія, галантно-героїчний роман, помпезні пам'ятники архітектури). З іншого, містять у собі спроби творчо переосмислити підсумки кризи, збагатити у світлі її історичних уроків гуманістичні уявлення про людину і дійсність. З третього, знаменували собою перехід до світської облаштованості повсякденного побуту. У стилі бароко починають створюватися міста, будинки, внутрішні інтер'єри, живопис, ікони, бароко знаходить відзвуки й у народній творчості. Разом із класицизмом це був останній глобальний стиль, що визначав світогляд цілої епохи. Іноді бароко називали спробою відновлення середньовічного цілісного світовідчування. Однак воно не вичерпується парадно-придворними, державно-апофеозними аспектами чи клерикальними, релігійно-містичними проявами. Бароко набагато ширше й змістовніше []. Відгомони його впливу можна простежити в сучасних модерністських, ірраціоналістичних і релятивістських мотивах і естетичних пристрастях.
Архітектура бароко служила твердженню ідей католицизму й абсолютизму, але в ній знайшли відображення прогресивні тенденції архітектури, що виявилися в плануванні міст, площ, будинків, розрахованих на маси народу. Блискучим центром барочної архітектури став католицький Рим. Джерела бароко були закладені в пізній творчості Віньоли, Палладіо й особливо Мікеланджело. Архітектори бароко не вводять нові типи будинків, але знаходять для старих типів будівель — церков, палаццо, вілл — нові конструктивні, композиційні і декоративні прийоми, що у корені змінюють форму і зміст архітектурного образу. Вони прагнуть до динамічного просторового вирішення, до трактування обсягів мальовничими масами, застосовують складні плани з перевагою криволінійних обрисів, руйнують тектонічний зв'язок між інтер'єром і фасадом будинку. Вільно використовуючи античні ордерні форми, вони підсилюють пластичність і мальовничість загального вирішення. Особлива увага приділяється розробці типу Храму, у якому вже з кінця 16 ст. наростають риси бароко. У 17 в. архітектурні форми стають ще більш динамічнішими і напруженішими [, c.188].
Велике місце в барочній архітектурі належить палацам, гордовито-ошатним, з виступаючими флігелями-крилами, відкритими почесними дворами. Показність і велич у них сполучаються з пишнотою. Важливе значення принципи бароко мали не тільки для розвитку композиції міського і паркового ансамблю, але і для містобудування. Архітектори бароко створили планувальну систему, упорядкувавши хаотичну забудову середньовічного міста, додали вулицям прямолінійні обриси, завершивши їх площами, що у свою чергу стали об'єктами архітектурних композицій.
До України стиль бароко був завезений єзуїтами, зокрема єзуїтом-архітектором Джакомо Бріано (15856-1649) з Риму (він будував барочні церкви у Львові, Перемишлі та Сандомирі). А до нього в барочному стилі працював Себастьяно Браччі (перебудова Успенського собору у Києві, 1613).
В Україні мистецтво бароко роздвоїлося: в Західній Україні воно зберегло форми єзуїтського бароко, в Центральній та Східній Україні воно сильно модифікувалося й набрало оригінального забарвлення - т. зв. козацького бароко [, c.288]. Різниця між цими двома галузями в основі одного стилю особливо яскраво виявляється в архітектурі 17 ст.Другу половину 17 ст. вважають золотим віком українського мистецтва, центр якого переноситься до середньої, Наддніпрянської України. Тут утворюється своєрідний стиль, що постав із сполуки українських тринавних церков із західноєвропейською базилікою і пізніше дістав назву українського бароко [, т.2, c.227]. Тому дослідники українських барочних споруджень користаються терміном українське, чи козацьке, бароко. Найбільшою самобутністю відрізняються барочні споруди на землях Гетьманщини і Слобідської України за часів гетьмана Івана Мазепи, який був фундатором низки пишних храмів і мецената: Братський та Микольський монастирі, церкви Всіх святих у Лаврі, собор Мгарського монастиря біля Лубен, Дім Мазепи в Чернігові, муровані будинки в Батурині тощо. Пам'ятники української барочної архітектури збереглися й у Західній Україні й у дерев'яному народному будівництві всіх українських земель.Стиль бароко знайшов втілення в архітектурі Києва, Чернігівщини, Слобожанщини, Придніпров’я.Справжніми шедеврами світової архітектури є українські барочні споруди - Софійський і Михайлівський Золотоверхий собори в Києві, Хрестоздвиженський у Полтаві (1709 р.), Покровський у Харкові (1689 р.), Георгіївський собор Видубицького монастиря в Києві (1696-1701 р.), церква Усіх Святих над Економічною брамою Києво-Печерської лаври (1696-1698 р.), церква Катерини в Чернігові (1716 р.), Преображенська церква у Великих Сорочинцах (1732 р.), собор св. Юра у Львові (1747-1762 р.).
Найвідоміший архітектор українського бароко - Іван Григорович-Барський. Він був вихованцем Києво-Могилянської академії. Почав займатися архітектурою наприкінці 40-х рр. XVIII ст. з будівництва міського водогону на Подолі, центральною спорудою якого став фонтан «Самсон». У 60-70-і рр. XVIII ст. Григорович-Барський був найбільш популярним київським архітектором. Без його участі не обійшлося будівництво жодного будинку на Подолі. Григорович-Барський спорудив, зокрема, церкву над брамами Кирилівського монастиря, Покровську церкву і церкву Миколи Набережного; брав участь у будівництві магістрату в Козельці, у спорудженні палаців графа Разумовського, дзвіниці Кирилівського монастиря, здійснив реставрацію Кирилівської церкви. Подальша діяльність Григоровича-Барського характеризувалася підготовкою архітектури класицизму.
Іншим видатним будівельником доби бароко був Степан Ковнір. Одна з найкращих споруд Ковніра - корпус на території Києво-Печерської лаври, названий його ім'ям.
Західноєвропейські зразки бароко переважали на Західній Україні в замках-палатах, що збереглися в руїнах (Збараж, Бережани, Підгірці), в римо-католицьких храмах (Львів, Перемишль, Камянець) та синагогах.
Іншим типом є будови, що йшли за традицією українського дерев’яного будівництва – тридільного та п’ятидільного (хрещатого) заложення із трьома і п’ятьма банями. Підклад цієї архітектури є барочний, а конструкції й обмеженістю прикрас далеко відходять від декоративних принципів надто переладованих форм бароко Заході і Сходу [, c.249]. Це – Покровський собор у Харкові (1680), дві церкви Києво-Печерської Лаври, собор у Ромнах і будови в Сумах, Богодухові та ін.
Видатним пам'ятником дерев'яної церковної архітектури XVIII ст. є собор у Новомосковську, побудований народним майстром Якимом Погребняком.
Особливістю архітектури XVIII ст. став розвиток світського будівництва. Споруджувалися магістрати, школи, колегії, військові канцелярії, друкарні, оборонні зміцнення, палаци старшини і т.п. Облаштовувалися і прикрашалися міста. У ті часи в Україні працювало багато архітекторів-іноземців. Зокрема німець Йоган Шедель, що спорудив дзвіниці Києво-Печерської лаври і собору Св. Софії, архітектор Растреллі - автор проекту Андріївської церкви в Києві та інші.
Чудовою художньою обробкою, досконалістю форм, багатством внутрішнього оздоблення відрізнялися будинки козацької старшини, монастирські будівлі.Нова доба архітектурного піднесення України була зв’язана з діяльністю митрополита Рафаїла Заборовського і називають її ще “добою бароко Заборовського”. До цієї доби належать твори видатного архітекта Шеделя (дзвіниці – Києво-Печерської Лаври, Софійського собору, Михайлівського монастиря); а у середині 18 ст. шириться стиль пізнього бароко – рококо.
Отже, велика мистецька культура української архітектури доби барокко, зокрема висока техніка українських майстрів, спричинилися до того, що впливи української архітектури сягали далеко за межі України. Зокрема, на Московщині чимало будов постало за українськими зразками.
27.Театральне мистецтво України XIX ст. Жанри кріпосного театру, аматорський театр, центри театрального життя, видатні актори.Специфічною особливістю драми як літературного роду, на відміну від епосу й лірики, є її органічний зв'язок з театром, життям сцени. Несприятливі умови існування театру на Україні в XIX ст.— урядові заборони, цензурні утиски, відсутність впродовж багатьох років професійної сцени — спричинили до гальмування розвитку драматургічних жанрів в українській літературі. Та поява на початку 80-х років театру корифеїв — унікального явища в національному мистецтві — сколихнула не лише театральне життя, а й породила драматургію, яка стала класикою українського письменства. Твори Михайла Старицького, Марка Кропивницького, Івана Тобілевича, Івана Франка збагатили репертуар театру, вони відзначалися злободенністю, сценічністю, високим художнім рівнем.
У кінці XIX—па початку XX ст. українське театральне мистецтво здобуло широке визнання не лише на Україні, а й за її межами. Гастролі театру корифеїв у 1886 році в Петербурзі Іван Франко назвав тріумфом українського мистецтва. Українським артистам аплодували також у Москві і Тбілісі, Варшаві й Вільні, Мінську і Севастополі. Засновник МХАТу К.С.Станіславський в 1911 році писав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Садовський, Саксаганський — блискуча плеяда майстрів української сцени, ввійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва».
З почуттям громадянської відповідальності за свою справу корифеї українського театру несли на сцену не лише високу художність, а й правду життя, волелюбні ідеї, ідеали гуманізму, соціальної справедливості, людського щастя. «Сцена була тією трибуною,— говорив Панас Саксаганський,— з якої ми виступали па захист українського простого люду». Театр ставав важливою школою життя і виховання мас. Бо якщо книжку могла читати лише письменна людина, то виставу дивились одразу сотні людей, більшість яких у ті часи були неписьменними.
Переборюючи труднощі, жорстокі гоніння і переслідування уряду, матеріальні нестатки, обмеженість репертуару, театр міцнів, зростав, розширював сферу свого впливу на глядача. Наприкінці 90-х років існувало вже кілька театральних колективів, що вийшли з одного ядра корифеїв, урізноманітнювались їхні творчі пошуки. Романтично-побутова театральна система, яка переважала в театрі М. Старицького — М. Кропивницького, поступово відживала, й місце заступала естетика реалістично-побутового театру на чолі з І. Карпенком-Карим і П. Саксаганським. Театр М. Садовського більше орієнтувався на тогочасні новаторські принципи російського та євро пейського театру. На сцену прийшло чимало молодих талановитих митців, які показували високохудожні зразки акторської гри, режисури, створювали винятково злагоджені ансамблі.
Популярність театру, ентузіазм, з яким глядачі сприймали вистави, спричинили навіть і до такого негативного явища, як «драморобство» і появи низькопробних заробітчанських труп. Учорашні суфлери, буфетники, перукарі засновували свій театр — на ниві українського театрального життя плодився ремісник з вульгарною театральщиною, дешевою грою. Прогресивним діячам української культури доводилося боротись і з цими «печенігами українського театру» (М. Садовський), які кілька десятиліть засмічували сцену, спотворювали уявлення про справжнє національне драматичне мистецтво.
На складних шляхах поступу і змагань за народний, реалістичний театр українських митців підтримувала російська прогресивна інтелігенція. Російські культурні діячі і вчені не раз підносили голос протесту проти переслідування і обмежень українського театру з боку царизму, ставали на захист його прав. Так, напередодні революції 1905 року при російській Академії наук було створено спеціальну комісію, якій доручили переглянути урядові обмеження щодо української культури. В результаті вивчення відповідних документів — текстів царських указів 1863, 1876 і 1881 років — комісія висловилась за їх скасування. Висновки комісії закінчувались словами: «Хай же український народ зберігає свою мову, свої звичаї, свої пісні, свої перекази; хай у братерському єднанні і пліч-о-пліч з великоруським племенем розвиває він на полі науки і мистецтва, для яких так щедро його наділила природа, свою духовну самобутність у всій природній оригінальності її прагнень». На західноукраїнських землях, які перебували під владою Австро-Угорщини, досягнення українського театрального мистецтва були дещо скромнішими. Руський народний театр, заснований при товаристві «Руська бесіда» 1864 року, з більшим чи меншим успіхом продовжував свою діяльність і у кінці XIX ст. І.Франко у статтях «Наш театр», «Руський театр» та інших з гіркотою зазначав, що в Галичині «панує цілковитий брак ясної думки і розуміння драматичної штуки», що галицький театр з артистичного боку стоїть невисоко. Керівництво театром здійснювали люди часом некваліфіковані, підстроюючись під міщанські смаки невибагливої публіки. Вони вимагали якнайменше показувати на сцені селян, а якщо й показувати, то «підчищених», у підфарбованих ситуаціях. Великою вадою була надзвичайна строкатість репертуару, в якому переважали примітивні мелодрами, перекладні п'єски-фарси, німецькі й французькі оперетки і бракувало національної класики. «Театральна мізерія»—так характеризував Франко стан речей у за хідноукраїнському сценічному мистецтві наприкінці XIX століття.
Кріпосні театри:
Кріпосні театри почали з’являтися в Росії у кінці XVII століття. Їх відкривали ті поміщики, які мали досить таки велику кількість селянських душ і що любили мистецтво.
Приблизно в той же час, коли з’явився в Росії Великий театральне мистецтво настільки нестримно розвивалося, що повсюдно стали виникати кріпосні театри. Це сталося у кінці XVI століття. Кріпосні театри відкривали ті поміщики, які мали досить таки велику кількість селянських душ і що любили мистецтво. Такі театри з’являлися в столицях і губернських містах, а також в садибах великих поміщиків. На початок ХІХ століття в кріпаках театрів налічувалося більше 170.
Репертуар таких театрів був найрізноманітнішим. Це була і опера, і балети, і інтермедії, і п’єси. Автори теж були різноманітні: від вітчизняних до зарубіжних. Більшість таких п’єс були досить примітивними. Це могла бути невелика п’єска, яку вигадав автор-аматор з нагоди сімейної урочистості, і грали її такі ж недосвідчені актори. Тільки у найбагатших і впливовіших поміщиків були майже професійні театри. Найбільше такі театри були створені в Москві і Підмосков’ї. Театрами володіли такі видні діячі, як С. Апраксин, А. Столипін, Г. Бібіков, А. Гагарін, П. Волконський, Д. Голіцин, Н. Юсупов, И. Салтиков, Н.Шереметьев.
28. Розвиток української мови та літератури в XIX ст. Асиміля-ційні заходи російського самодержавства щодо українського народу і його культури.1. Багата українська культура з другої половини XVIII ст. почала виявляти ознаки занепаду. Це давалося взнаки і в колишній Гетьманщині, і в Правобережній Україні, зокрема у західних землях. Тут остаточно перемогла унія, а з втратою православ'я цей регіон фактично був позбавлений тих політичних і культурних орієнтирів, за які він боровся протягом століть як складова частина однієї національної держави. Уніатське духовенство, яке протистояло колись польсько-католицькій експансії, деградувало, а нове на той час ще не склалося. Поступово занепадала й традиційна українська культура західних міст. Книго-друкування, яким колись пишалися Львів, Острог, Перемишль, згасло. Літературна мова ледь жевріла в церковнослов'янщині. Поступово у Східній Україні єдиним засобом літературного спілкування стає російська, у Західній — польська й латинська, у Закарпатті — латинська й угорська мови.
Царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив собі на меті повністю нівелювати й український народ, влити його у великоросійську націю.
Помітний вплив на формування суспільно-політичних поглядів середини XIX ст. спричинило Кирило-Мефодіївське товариство, проголосивши ідею слов'янської федерації. Товариство активізувало зацікавленість суспільства історією слов'ян, їхніми мовами, культурою. М. Костомаров і його однодумці вважали, що саме рідна мова має стати важливою підоймою народної освіти.
Прогресивна західноукраїнська інтелігенція ідею національного відродження пов'язувала з просвітою народу на засадах мови, літератури, духовного розвитку.
Проголосили цю платформу члени гуртка, що склався у Львові на початку 30-х років і був названий сучасниками "Руською трійцею".
Великим історичним здобутком української літератури кінця XVIII — початку XIX ст. було впровадження у культурне життя нації нової української літературної мови, заснованої на живій мові народу, його фольклорі та певних "книжних" елементах, успадкованих з минулого.
Проте як ніхто інший підніс і розширив національну самосвідомість українського народу Тарас Шевченко. Поезія великого співця України будила національно-патріотичні настрої української молоді, доти зрусифікованої або спольщеної, інертно-байдужої до рідної мови та культури.
В українській культурі другої половини XIX ст. окреслені два періоди: 50—70-ті й 80—90-ті роки. Перший можна назвати часом гуртування інтелектуальних сил у пошуках найбільш дієвих засобів збереження й піднесення національної самосвідомості, другий — пожвавленням розвитку всіх видів і форм культури, включенням її у загальнослов'янський (і світовий) духовний розвиток.
Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства і придушення революцій 1848 р. в Європі культурне життя на всіх українських землях починає пожвавлюватися лише в кінці 50-х — початку 60-х років, проявляючи себе у виданні етнографічно-фольклорних, літературно-художніх збірників та альбомів ("Записки Южной Руси", "Ужинок рідного поля", "Зоря галицька", "Хата"). Виникають різні легально-просвітницькі товариства в Західній Україні: "Руська бесіда", "Матиця руська", "Просвіта" та ін. На одне з перших місць висувається діяльність київської "Громади".
У громадському житті України початку 60-х років відому роль відіграло "хлопоманство", поширене серед студентів Київського університету. Ці молоді люди не лише носили національний одяг, а й займалися популяризацією української культури, викликаючи шалений спротив російських офіційних властей.На чільне місце виходить український осередок у Петербурзі, у якому заходами П. КуЛіша (за матеріальної підтримки українських поміщиків Ґалаґана і Тарновсько-го) функціонували друкарня та видавництво. Цей осередок у 1861 —1862рр. видає журнал "Основа", в якому друкувалися твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, М. Ко-стомарова, А. Жемчужникова і О. Сєрова.Процес розвитку української культури протягом 60— 90-х років штучно переривався антинаціональними заходами російського уряду, наприклад, виданням у 1863р. Ва-луєвського циркуляра, в якому говорилося: "Большинство малороссов сами весьма основательно доказьівают, что ни-какого малороссийского язьїка не бьіло, нет й бьіть не мо-жет, й что наречие их, употребляемое простонародьем, єсть тот же русский язьік, только испорченньїй влиянием на не-го Польши..." Після цього указу була видана ще ціла низка подібних заборон щодо українських театрів, української дитячої літератури, скасування української преси і т.д.
Українська культура в таких умовах виявляла дивовижну життєздатність, оскільки була невід'ємним явищем історичного поступу. Цю свою нездоланність вона унаочнила двома процесами: по-перше, об'єднанням навколо шевченківського ядра всіх здорових сил нації (М. Драгоманов, О. Духнович, Ю. Федькович, С. Воробкевич) і, по-друге, рятівним виходом не лише за межі Росії, але й на культуру слов'янських та багатьох інших європейських народів.
Вибири сам
2.Намір російського самодержавства асимілювати Україну здійснювався у двох напрямках: політичному та ідеологічному. Якщо політичний виражався у ліквідації залишків державності, то ідеологічний напрям мав три об'єкти: політичний лад, релігію та історію. Треба було переконати свій народ, близьких та далеких сусідів, що найкращий лад для України — самодержавний, що їхня національна ідентичність з росіянами підтверджується релігійною єдністю — православ'ям — і що Україна — це Південна Росія, Малоросія, споконвічна російська земля, яка не має власної історії, мови, культури.
2. Політика асиміляції, яку провадив російський уряд, базувалася на централізації науки, освіти й культури. У 1812р. було створено Міністерство народної освіти, запроваджено державне керівництво школою, внесені певні зміни до системи діючих шкіл. У кожному губернському місті створювалися гімназії, в повітовому — повітове учи-лище. Характерно, що нові університети засновувалися в колонізованих землях: у 1802 р. було відкрито Дерптський університет, у 1804 — Казанський, у 1805 — Харківський, у 1834 — Київський; реорганізовано в університет Головну Віденську школу.
У задумі організації цих університетів малися на увазі поширення "общерусской" культури. Так, російський цар Микола І, висловлюючися з приводу відкриття Київського університету, говорив: "Університет — це мій твір, але я перший покладу на нього руку, якщо здається, що він не відповідає своєму призначенню. А призначення університету — поширювати російську культуру ...".
Фактично ці навчальні заклади відіграли протилежну роль: дали змогу не тільки російській, але й місцевій молоді ознайомитися як із офіційно викладеною, так зі своєю історією.
У Східній Україні вся система освіти була російськомовною. Це стосується університетів (Київ, Харків, Одеса), учительського інституту в Ніжині, 129 гімназій, мережі реальних і комерційних училищ, інститутів благородних дівчат, 1618 міністерських, земських і парафіяльних шкіл. Зрештою, і в Галичині українські школи складали мізерний відсоток (одна школа на 820 тис. населення, тоді як одна польська на ЗО тис. населення). Зусилля відомих педагогів (К. Ушинського, М. Пирогова), зорієнтовані на виховання гармонійної людської особистості, здійснювались у несприятливих як мовних, так і етико-громадських умовах.
29. Місце Т. Г. Шевченка в українській і світовій культурахМісце Т.Шевченка (1814-1861) в українському суспільстві і в українській культурі особливе. За більшовицьких часів він був офіціозним символом радянської України. Нині він є офіціозним символом нової, незалежної України. Тоді він подавався в граніті як постать гнівного, похмурого старого нащадка гайдамаків, який кличе до сокири. Сьогодні виробляється новий канонічний образ страдника, пророка, святого. Академік М. Жулинський підкреслює, що "цей образ теж однобічний і має тенденцію до застигання". Останніми роками з´явились циніки-вурдалаки, які з яничарською зловоротністю силкуються дискредитувати генія. Тому пізнання постаті Шевченка, його творчої спадщини, місця в українській і світовій культурі - процес постійний і необхідний.
У середині XIX ст. постать Т. Шевченка вийшла на перший план як історичного та політичного діяча. Про себе він сказав: "Історія мого життя є частиною історії мого народу". Вчені твердять, що на його місці можна було б сказати: "Історія мого життя є історією воскресіння мого народу". З такою думкою можна погодитися, якщо згадати, що в той час царський уряд, проводячи жорстоку асиміляторську політику щодо України, вважав, що з Україною як історичним явищем уже покінчено, що вона є складовою частиною Росії. Проте Т. Шевченко був безкомпромісним у своїх поглядах на історію і культуру українського народу. Він був і залишається еталоном політичної чистоти всепланетарного масштабу.
Маючи величезні задатки громадсько-політичного діяча, про що свідчить вплив Т. Шевченка на кирило-мефодіївців, він зумів реалізувати свій величезний духовний потенціал через свою мистецьку, передусім поетичну творчість. І в цьому вчені вбачають найбільшу загадку його феномену.
Т. Шевченко одночасно - митець і політик. Його "Катерину" добре знали і вивчали напам´ять сільські жінки. Він їх застерігав: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі - чужі люде, роблять лихо з вами. Москаль любить жартуючи, жартуючи кине; піде в свою Московщину, а дівчина гине..."1. У цих, здавалося б, суто житейських словах чітко проглядається політичний підтекст.
Т. Шевченко вивів українську культуру на вищий щабель розвитку, сміливо підкреслюючи її національну самобутність. Це було тим важливо, що в тодішніх несприятливих умовах українська культура і, зокрема, українська література могли стати лише провінційною складовою "загальноросійської" літератури або літературою "для хатнього вжитку" (до цього в свої пізні роки схилявся навіть М. Костомаров).
На відміну від своїх попередників, зокрема, українських романтиків, які вважали, що Україна уже віджила своє і намагалися лише максимально зафіксувати її духовні надбання, щоб урятувати їх від повного знищення й людського забуття, Т. Шевченко своєю самопожертвою, всеохоплюючою любов´ю до України зумів залучити усі скарби народного духу, всю героїку української історії до процесу національного відродження. Уже перша його книжка "Кобзар" (1840) засвідчила воскресіння нації у драматичний період національної історії. Так! Нація відчула, що у неї є духовна сила, з якою можна і варто йти в майбутнє. Ця духовна сила сконденсована в Шевченкових творах.
Шевченків "Кобзар" поклав початок новому етапу в історії українського письменства. І.Франко писав: "Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову".
Вчені Шевченкову добу української літератури окреслюють часовими рамками 1840 - I860 pp. Саме в цей період у центрі літературно-громадського руху стояв Т. Шевченко, його палке поетичне слово, його авторитет борця-подвижника. В умовах української бездержавності правдивому Слову поет надавав особливого значення. Він писав: "...возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло них поставлю слово..." І поезія для Т. Шевченка стала формою національного служіння, історичним покликанням, вогнистим Словом народної правди і народної волі до боротьби за свободу.
Творчість Т. Шевченка нерозривно пов´язана з народною творчістю. Він виріс з українського фольклору, сміливо черпав з усної творчості ідеї, образи, сюжети, ритміку. Т. Шевченко не просто "використовував" елементи народної творчості, що було властиве його попередникам і сучасникам-романтикам, а вплітав їх у власні думи й слова. Поезія автора "Кобзаря" була надзвичайно близькою до народної пісні і водночас відмінною від неї, що відзначав І. Франко.
Виходець із кріпацької сім´ї, Т. Шевченко ніколи не розривав зв´язку з народом, до кінця життя залишався йому вірним. Він з гордістю писав: "...я по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу". У своїй творчості поет висвітлював почуття, думи і прагнення народу. І кожне слово поета горіло полум´яною любов´ю до скривдженого народу, сподіванням на те, що він врешті зміг би ожити, отямитися, згадати "свою славу і волю".
Гнітюча дійсність спонукала Т. Шевченка звернутися думкою до минулого України, до історичних тем. І цим самим своєю літературно-художньою творчістю поет повернув українському народу пам´ять його історії, адже жодні наукові дослідження (про це можна говорити з усією упевненістю) не мали такого впливу, як його історичні поеми, драми, вірші, живописні картини тощо. У них автор "Кобзаря" говорив про буття народу, славу гетьманського правління, минулу козацьку вольницю, оспівував народних месників, їх боротьбу проти феодально-кріпосницького і національного гніту, показував етнічну і культурну самобутність українського народу, його невід´ємне право на вільний, суверенний державний розвиток.
Ідеї національно-визвольної боротьби, державної незалежності, заклик до рішучих дій проти насильства червоною ниткою пронизують більшість творів Шевченка. Він розвіював ілюзії кріпаків щодо "доброго царя", гнівно картав Петра І, Катерину II і свого сучасника Миколу І. До повалення самодержавно-кріпосницького ладу закликали його "Сон", "Кавказ", "І мертвим, і живим..." та інші твори. Із шкільної парти всім українцям відомий знаменитий "Заповіт", де поет закликає: "...вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров´ю волю окропіте".
Т. Шевченко був революційним демократом. Як революціонер він виступав проти самодержавства: "Бодай кати їх постинали отих царів, катів людських". Як демократ Шевченко засуджував колоніальну політику царизму. Характеризуючи національний гніт у Російській імперії, він писав: "од молдованина до фінна на всіх язиках все мовчить". Поет був викривачем і суддею "темного царства", борцем за вільну людину, провісником нових і світлих "братолюбних" стосунків між людьми. Іван Огієнко в маловідомій монографії "Перші революційні вірші Тараса Шевченка" писав, що Росія не мала такого природного огненного революціонера, яким був для України Тарас Шевченко.
Плоть від плоті, кров від крові син свого народу, Тарас Шевченко безмежно любив його і належав йому усім своїм єством. Як палкий патріот України він страждав від того, що над нею російський самодержавний "Орел Чорний сторожем літає". Академік В. Смолій прогнозує: "Немає і не буде більше в світі Поста, який би так самозречено рвав свою душу не лише тоді, коли сповідувався у любові до своєї Вітчизни, а й тоді, коли просто вимовляв ім´я її". Але Шевченкова любов до України не була сліпою, ніколи не затьмарювалася неприязню до інших народів. Шевченко особисто спілкувався з діячами різних національностей і релігій. Згадаймо його заклик: "Учітесь, читайте, і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь".
Шевченкові національні ідеї були далекими від будь-якої вузькості і самозасліпленості. Ще задовго до створення Кирило-Мефодіївського товариства у передмові до поеми "Гайдамаки" (1841) Шевченко уперше висловив демократичну ідею єднання слов´янських народів: "Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нерозмежнованою останеться навіки од моря і до моря - слов´янська земля". У 1845 р. у посвяті "Шафарикові" до поеми "Єретик" він пропагував, "щоб усі слав´яне стали добрими братами, і синами сонця правди..."
Тарас Шевченко - людина високої гуманності. Його творчість пройнята глибокою людяністю, добротою, милосердям, щирою людською солідарністю навіть і тоді, коли змальовуються криваві картини покарання, зокрема шляхти гайдамаками. "Болить серце, - писав поет, - як згадаєш: старих слов´ян діти впились кров´ю...".
В історію української думки Т. Шевченко увійшов як мислитель, що заклав демократичні основи проникливого розуміння національного минулого свого народу, його великих і сумних сторінок. Поет був людиною широких духовних обріїв. Він перебував на висотах передової суспільної думки свого часу.
Така висота його творчості змогла запліднити українську культуру передовими ідеями, які були підхоплені генерацією молодих українських інтелектуалів. Це були загальнолюдські норми життя, національна, державницька ідеї. Ними просякнута вся Шевченкова творчість. Проте національно-державницька ідея є панівною в його творчістю. Українську ідею Т. Шевченко бачив як "активну, дієву волю до національної свободи, як самоусвідомлення і самоствердження народу-будівничого, як спільноту пролеглу крізь віки - через "живих, і мертвих, і ненарожденних". Ця ідея знаходить напрочуд просту і водночас геніальну формулу. "В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля".
Т. Шевченко був відданий національно-державницькій ідеї і сам робив усе можливе для її утвердження, спонукав до цього інших як словом, так і власним прикладом. Українська ідея ширилася та міцніла, давала натхнення мужнім. Є. Маланюк слушно відзначив, що дух козацької доби, дух "козацької шаблі", дух нескореної Нації вперше був підхоплений Шевченком у його творчості і переданий через бездоріжжя і тьму ночі бездержавності не лише поколінню "живих", а й поколінню "ненарожденних".
Творчість Т. Шевченка уже в 1860-х роках позитивно вплинула на частину молодої інтелігенції, врятувала її від денаціоналізації, збудила її до активних дій. На Правобережжі в лоно українського національно-культурного середовища повернулися представники раніше сполонізованого дворянства. Серед них згадаємо найвизначніших - економіста і публіциста Т. Рильського, історика В. Антоновича, мовознавця К. Михальчука, етнографа Б. Познанського, лікаря Й. Юркевича та ін.
З поширенням у 1860-х роках творів Т.Шевченка в Галичині його поезія, за висловом І. Франка, "перевернула свідомість" багатьох молодих галичан, вразила їх душі "як щось зовсім нове і нечуване", відкрила для них "новий світ".
Духовна спадщина поета мала і нині має велику етноконсолідуючу силу, позитивно впливала і впливає на формування психології соборності української нації. Можна з упевненістю стверджувати, що печать Шевченкового духу лежала і лежить на всіх ділах і діях, на всіх сторонах суспільного і культурного розвитку українського народу.
Великий поетичний доробок Т. Шевченка як за змістом, так і за формою свідчить про геніальність поета. Вона проявилася уже з виходом у світ "Кобзаря", а також при написанні таких ліричних шедеврів, як "Дівичії ночі", "Маленькій Мар´яні", "Зацвіла в долині", "У нашім раї на землі", балад "Лілея", "Русалка", поеми "Наймичка" та ін. Надрукувавши в "Записках о Южной Руси" поему "Наймичка", П. Куліш першим у пресі назвав Т. Шевченка генієм. "У його віршах мова наша зробила той великий крок, - писав П. Куліш, - який робиться тільки спільними зусиллями цілого народу протягом тривалого часу або чарами генія, що в своїй особі втілює вроджену художність рідного племені". Т. Шевченко так визначив самобутність і рівноправність російського і українського народів у сфері мови і літератури: "...на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди".
Отже, мовою своїх творів Шевченко завершив процес формування загальноукраїнського літературного мовлення на національній основі. Мова творів Т. Шевченка як художнє явище стала родоначальною мовою нової української літератури. Виступаючи прекрасним зразком, мова "Кобзаря" сприяла міжрегіональній етномовній консолідації українців Наддніпрянщини, Галичини, Буковини і Закарпаття.
Велетенський внесок творчості Т. Шевченка і в тому, що мова відбивала національний менталітет українців, впливала на їх національну свідомість у XIX - XX ст. І сьогодні, на початку XXI ст., роль творчості поета в цьому напрямі зростає. Образами-ідеями Т. Шевченка психологічно наснажене українське національне буття і, зокрема, такі його реалії, як "Україна", "Дніпро", "мати", "сім´я", і такі моральні опозиції, що визначають ціннісні орієнтації народів, як добро і зло, любов і ненависть, правда і кривда тощо.
Шевченкова наука любові до України у поєднанні з повагою до інших народів увійшла в свідомість наступних поколінь. Братолюбіє, благоденствіє людей, їх порозуміння і помирення - це головна ідея Шевченка. І нині для України немає більш важливої мети, як об´єднати і сконсолідувати націю і дати їй духовну енергію на майбутнє. І тут звернення до творчості Шевченка, до його милосердного вміння пробачити іншого, усвідомити свій гріх, спокутувати його тільки добротою і добротворенням мають неабияке значення.
З-поміж усіх сторін творчості Т. Шевченка досі залишається найсуперечливішим питання релігійності Шевченка, його ставлення до проблем Бога і Зла, до християнства. Ще свого часу М. Драгоманов вів суперечки з деякими галицькими літературознавцями і публіцистами з цієї проблеми. У XX ст. тривалі дискусії розгорілися між представниками різних ідеологічних таборів. За радянських часів були й такі шевченкознавці, які на підставі старанно підібраних цитат твердили не лише про атеїзм поета, а й приписували йому відкрите богохульство. Слід сказати, що в поезії Шевченка можна знайти мотиви, де він палко заперечує саму ідею Бога. У поемі "Сон", яку він називає "комедією", читаємо: "...бо немає Господа на небі! А ви в ярмо падаєте та якогось раю на тім світі благаєте? Немає! Немає!"
Інші дослідники відрізняли Шевченкове "євангелічне християнство" від ортодоксального московського православ´я, яке, за давньою візантійською традицією, віддано служило державі та цареві, занедбавши духовні запити простої людини.
Питанню релігійності Т. Шевченка присвятили окремі розділи, параграфи, статті і навіть окремі книги і вчені української еміграції. Так, І.Огієнко це питання розглядає в спеціальній монографії "Релігійність Тараса Шевченка". Він конкретними фактами з творчої спадщини поета обґрунтовує положення, що Т. Шевченко був віруючим християнином - православним.
Неоднозначно тлумачить релігійність Шевченка М. Попович. Посилаючись на листи, щоденник та твори Т. Шевченка, він доводить, що поет був і залишався християнином. Водночас вчений наводить ряд текстів із творів поета з протилежними ідеями, показує ставлення Т. Шевченка до Бога як до рівні1. Твори Т. Шевченка, його листи, щоденник переконують, що він був релігійною людиною. Проте тема "Шевченко і релігія" потребує глибокого вивчення.
Отже, аналіз творчого шляху Шевченка свідчить, що це була видатна постать. Навіть невеличка за обсягом книжечка "Кобзар" вже заявила про нього як національного поета, поета великої Нації. Творчість Шевченка за широтою охоплення життя свого народу і загальнонаціональної значущості була художнім феноменом (явищем), який відповідав рівню поезії, скажімо, Пушкіна в російській, Міцкевича в польській або Петефі в угорській літературі. Зокрема, ще П. Куліш, відзначаючи світове значення Шевченка, називав його ім´я поруч із Шекспіром, Шіллером, Міцкевичем, Пушкіним і Гоголем. Світова велич Т. Шевченка визначається його місцем у світовому літературному процесі, внеском у загальнолюдську скарбницю культури.
Шевченка не можна було заборонити, хоч офіційна влада забороняла його твори. Він став відомим за межами Росії уже в 1840-х роках, передусім в Австрії, до складу якої входила Галичина. Сюди, в Галичину, потрапили його твори і поширилася інформація про арешт членів Кирило-Мефодіївського товариства. У 1859 р. в Лейпцігу російські емігранти видали збірку "Новые стихотворения Пушкина и Шевченка", де вони сховали позацензурні твори Шевченка у віршах Пушкіна, щоб відразу не кидались у вічі Шевченкові революційні вірші. Вихід у світ цієї збірки, за І. Огієнком, було визначною подією в історії української безцензурної преси.
У другій половині XIX ст. український поет став відомим як у слов’янських, так і в неслов´янських європейських країнах. У прогресивної інтелігенції Росії Шевченко здобув визнання ще за життя. Високо оцінили його творчість і заслуги перед народом три Миколи - Чернишевський, Добролюбов і Некрасов. Зокрема, М. Чернишевський писав: "Имея теперь такого поэта, как Шевченко, малорусская литература также не нуждается ни в чьей благосклонности". Визнавши Т. Шевченка за великого поета, російські демократи тим самим визнали й право української нації на окрему літературу.
Творчістю Т. Шевченка зацікавилися і європейські літератори та вчені. З´явилися критичні і науково-інформаційні праці про Шевченка і його поезію в Австрії, Німеччині, в Англії та англомовних країнах, у Румунії.
На початку XX ст. Західна Європа та Америка мали можливість ширше ознайомилися з творчістю автора "Кобзаря". У зв´язку з відзначенням у 1911 і 1914 pp. його ювілеїв з´являються ґрунтовні праці про творчість поета, західноєвропейськими мовами виходять перші високохудожні переклади його творів, зокрема німецькою (збірка Ю. Віргінії, 1911) і англійською (збірка Е. Л. Войнич, 1911), активно пропагували його поезію зарубіжні журнали.
У 20 - 80-ті роки XX ст. географічний діапазон обізнаності з Шевченковою спадщиною розширюється. Зростає кількість публікацій про поета та перекладів його творів у Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Німеччині, Англії, Франції, Італії, США, Канаді. Виявився інтерес до творчості Шевченка в країнах Азії (зокрема Японії, Китаї, Кореї) та Латинської Америки, Африки та Австралії. Твори Т.Шевченка перекладені більш як 130 іноземними мовами. Наш великий Кобзар посідає друге місце за кількістю поставлених йому пам´ятників у світі. Шевченка шанують. Пам´ятники йому відкриті в Петербурзі, Москві, Вашингтоні, Нью-Йорку, Парижі, Буенос-Айресі, Тулузі, Палермо, Братиславі, Варшаві, Ашгабаті - власне на всіх материках.
Підсумовуючи значення творчості Т. Шевченка для української й світової культури, використаємо висновок, зроблений І. Франком у "Присвяті": "Він був сином мужика - і став володарем у царстві духу. Він був кріпаком - і став велетнем у царстві людської культури".
Про визнання провідного місця Т. Шевченка в українській культурі, високої оцінки його заслуг перед Україною свідчить те, що його ім´ям названо Національну премію України в галузі культури, літератури і мистецтва - найвищу творчу відзнаку в незалежній Україні. Шевченківська премія увінчує найвидатніші твори літератури та мистецтва. За 40 років її існування (1961-2001) лауреатами цієї високої і престижної нагороди стали 525 персоналій та колективів. Першими лауреатами Шевченківської премії були Олесь Гончар, Павло Тичина і Платон Майборода.
Про значимість творчості Т. Шевченка, її неослабного впливу на духовне життя нашої нації свідчить написання за його віршами і поемами вокальних, симфонічних та оперних творів, інсценізація та екранізація багатьох творів Кобзаря. Визнанням великих заслуг Т. Шевченка перед Україною є щорічне відзначення роковин народження і смерті поета (9-10 березня). Творча спадщина поета спонукала і спонукає до вшанування його пам´яті, посилення уваги до національно-громадських проблем, що особливо проявилося в умовах незалежності України.
Тарас Григорович зробив велетенський внесок у пробудження і формування національної свідомості українського народу, в розвиток української та світової культури. Ідеї, думки, вся творчість Шевченкового генія стала тим живим феноменом, який далі розвивається вже в свідомості українського суспільства. Як актуально сьогодні звучать безсмертні Шевченкові слова:
Свою Україну любіть, Любіть її... во время люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть.
31. Розстріляне відродження Антологія Юрія Лавріненка «Розстріляне відродження», назва якої започаткувала це поняття. Родина Крушельницьких, початок 1930-тих рр. Сидять (зліва направо): Володимира, Тарас, Марія (мати), Лариса і батько Антін. Стоять: Остап, Галя (дружина Івана), Іван, Наталя (дружина Богдана), Богдан. У 1934-37 рр. Володимира, Тарас, Антін, Остап, Іван і Богдан були репресовані та страчені. Це фото стало символом винищення сталінським режимом української інтелігенції.
Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.
Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).
Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».
Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.Історичні передумовиЦе відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати будь-яку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.Літературні об'єднанняГоловними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).
Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925—1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.
НоваторствоГоловними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити.
Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.
Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового — розчарування в революції, кричущі суперечності і роздвоєння людини того часу. Головний персонаж — людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він вбиває свою матір і карає себе думкою: чи варта була революція такої жертви.
У романі Валер'яна Підмогильного «Місто» вперше в українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой в прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть в такій складній тематиці письменник не перетворює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до нашого, національного світовідчуття.
У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся і Павла Тичини. В своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив всю широту освіченого і тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин.
Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (Іван Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, Микола Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.
Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Хоча й функціонували у самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за кордоном.Значення Цьому розділу необхідно надати енциклопедичного стилю. Допоможіть переписати його згідно з правилами Вікіпедії! див. також Категорія:Статті для зміни стилю.Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.ПредставникиПредставники інтелігенції що належать до «розстріляного відродження» умовно поділяються на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій. Першу групу — безпосередніх жертв терору становлять письменники Валер'ян Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, худжники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, що були знищені фізично, тобто страчені або померли в концтаборах, чи вчинили самогубство перебуваючи за півкроку від арешту. Незважаючи на те що більшість з них були реабілітовані ще в кінці 1950-тих років, їхній мистецький чи науковий доробок, як правило, заборонявсь в СРСР й надалі, або принаймні ознайомлення з ним не заохочувалось радянською владою, замовчувалось те що такі діячі взагалі існували. До того ж багато, особливо пізніх, творів таких митців, було знищено репресивними радянськими органами в сталінський період. Наприклад, не збереглося практично жодного монументального твору Михайла Бойчука, який був засновником цілої школи монументального живопису. Проте після реабілітації, творчість тих небагатьох митців, що вцілому вкладалася в рамки соцреалізму, була визнана радянською владою, їхні твори передруковувались, як твори Пилипа Капельгородського, Івана Микитенка і навіть могли включатись до шкільних програм (окремі п'єси Миколи Куліша).
Частині репресованих й переслідуваних представників української-радянської інтелігенції, вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах і концтаборах. Причому декому з них вдалося навіть втікати з концтаборів (Іван Багряний). Відбувши свій строк Остап Вишня став слухняним співцем сталінсього режиму, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили лише після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в опозиції до радянського режиму.
Третю умовну групу складають ті діячі культури, які уникли репресій, але через те, що їхній доробок теж був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також засуджений радянською владою. Творчість таких осіб теж заборонялась й замовчувалась, твори вилучались зі сховищ і знищувались. Переважна більшість цих осіб померла до ще розгортання масових репресій (Леонід Чернов, Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко), дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як наприклад Марія Галич, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен).
До четвертої групи належать митці «доби розстріляного відродження». Їхня творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж у більшості випадків зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва. Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в цей час, та в подальшому, не мають високої художної вартості, індивідуальності форм і стилів, та є типовими зразками соцреалістичного пропагандистського мистецтва.У тридцяті роки була також знищена і велика кількість діячів культури старшого покоління, які стали відомими ще до радянської влади, і таким чином належать до покоління діячів початку ХХ століття, а не 1920-30-тих років. Це Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Вороний, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич та інші. Проте завдяки політиці українізації вони активно включились в процеси з розбудови української літератури, культури, науки, що відбувались в УСРР, дехто з них задля цього повернулись з еміграції, як Микола Вороний, або спеціально переїхав з українських країв під владою Польщі як Антін Крушельницький з родиною.
Деякі представники розстріляного відродження ЯловийМихайлоОмеляновичХвильовий(Фітільов) Микола Григорович Підмогильний Валер'ян Петрович
Масштаби репресійНе відомі точні дані щодо кількості репресованих українських інтелігентів у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження. За деякими даними це число сягало 30000 осіб.[1]Натомість, досить просто визначити приблизну кількість репресованих осіб серед письменників: за наявністю їх публікацій на початку і наприкінці 1930-х. Так, за оцінкою Об'єднання українських письменників «Слово» (організації українських письменників у еміграції), яку було надіслано 20 грудня 1954 року Другому Всесоюзному з'їздові письменників, 1930 року друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938 року — з них друкувалися лише 36 (13,9%). За даними організації, 192 із «зниклих» 223 письменників були репресованими (розстріляними чи зісланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 — зникли безвісти, 8 — вчинили самогубство.[2]Ці дані добре узгоджуються з мартирологом українських письменників «Олтар скорботи» (чільний укладач — Олекса Мусієнко), який налічує 246 письменників-жертв сталінського терору. Це число в понад два рази перевищує загальну кількість згаданих там українських письменників репресованих іншими режимами, зокрема періодом нацистської окупації (55), брежнєвської епохи (29), російської імперії (11), австро-угорщини (3) та ін.[3] За іншими даними, з 260 українських письменників було репресовано 228.[4]Для порівняння також слід зазначити, що станом на червень 1934 року лише 193 особи було офіційно визнано приналежними до Спілки письменників україни, тільки 120 з яких були її дійсними членами.
32. Наукова спадщина академіка М. С. Грушевського. Діяльність УАН.
"М.С.Грушевськии... - найвидатніший український історик, людина величезної ерудиції"
Н.Вернадський
У вересні 1991 року минає 125 років від дня народження видатного українського вченого Михайла Сергійовича Грушевського. Насамперед М.С.Грушевський - це визначний історик і патріот свого народу, який створив перше найбільш повне дослідження з історії України від найдавніших часів до другої половини ХУІІ ст.
М.С.Грушевський як політик пройшов шлях від засновника національно-демократичної партії Галичини і Товариства українських поступовців у Києві до творця засад української незалежної держави. Він був головою Центральної Ради» а згодом визнав Радянську владу на Україні. Його соціально-політичні погляди змінювались, але любов по свого народу і до історичної істини для нього завжди були вищим мірилом в науковій творчості і політичній діяльності.Однак, поряд з об'єктивними оцінками творчості, вчений зазнав чимало несправедливих звинувачень. На жаль сталося так, що політична біографія М.С.Грушевського на довгі роки перекреслила його наукові здобутки. Ще донедавна він належав до заборонених авторів. Нині відкритий доступ до його творчої спадщини, яка має величезне наукове і громадсько-політичне значення, є культурним надбанням українського народу.
Під час першої російської революції 1905-1907 рр. М.С.Грушевський виступив з теорією національно-територіальної автономії. Після переїзду до Києва (1908р.) він увійшов до Товариства українських поступовців. У роки першої світової війни був заарештований і висланий до Симбірська. Лише завдяки клопотанню з боку Російської академії наук, він повернувся до Москви. Це дало змогу Грушевському знову зайнятися науковою роботою. Лютнева революція 1917 року дала волю Грушевському. Він повертається до Києва, де вирувало політичне життя. 7 березня 1917 року у Києві представники різних партій утворюють українську Центральну Раду, яка ставила своєю метою добитись широкої автономії України в Російській Федеративній республіці.
М.С.Грушевського обрано головою Центральної Ради і першим президентом Української Народної республіки (МНР).
Очолювана ним Центральна Рада стала на шлях відкритої боротьби проти Радянської впади. Після перемоги революційних сил на Україні, краху німецької окупації Михайло Грушевський на початку 1919 року виїхав за кордон і поринув виключно у наукову роботу. Перебуваючи в Празі, Берліні, Женеві, Парижі та інших містах, Грушевський підготував і опублікував ряд наукових праць, в т.ч. "З історії релігійної думки на Україні", "Початий громадянства", "З починів українського соціалістичного руху. Михайло Драгоманов і женевський соціалістичний гурток" та ін. За кордоном вчений організував також видання науково-політичних журналів та здійснював їх редагування. Тоді ж Грушевський зайнявся літературознавчими дослідженнями. Перебуваючи в еміграції М.С.Грушевський не поривав зв"язків з Україною, переписувався з діячами культури і науки, уважно стежив за подіями суспільно-політичного життя на Батьківщині. Поступово у нього визрівають думки про повернення. В березні 1924 року сім"я Грушевського повернулася до Києва. Як визнаний лідер історичної науки М.С.Грушевський в 1924 році обираються академіком Всеукраїнської Академії наук, в 1929 році - дійсним членом Академії наук СРСР. Однак невдовзі ситуація змінилася. Лабети сталінщини не обминули і М.С.Грушевського. Навколо нього виникла атмосфера недовіри, а то й ворожнечі. Утворилась опозиція із числа політичних діячів та вчених, яка розгорнула проти нього систематичне цькування.
За своє життя Михайло Сергійович Грушевський здійснив великі наукові дослідження, опублікував близько двох тисяч наукових і науково-популярних праць, публіцистичних статей. Порівняно з попередниками М.Грушевський зробив вагомий внесок у вивчення багатьох проблем різних періодів історії України. Перу М.Грушевського належать унікальна пам'ятка слов'янської культури, багатотомна "Історія Украіни-Руси"(1898-1836), праці "Історія українського народу" (1904). "Київська Русь" (І9ІІ), "Ілюстрована історія України"(І911), "Історія української козаччини" (І9ІЗ-І9І4), "Середні віки Європи" (1919)# "Початки громадянства" (1921), "З історії релігійної думки на Україні" (1925) та багато інших.УАН акумулює найновіші і найсучасніші наукові досягнення, оскільки у її складі представлено всі галузі фундаментальної прикладної науки, зосереджено основну частину провідних вчених і професіональних фахівців-патріотів України.
Українська академія наук – всеукраїнська громадянська наукова організація, що об’єднує вчених і виробничників різних галузей народного господарства. Заснована у 1991 р. в м. Києві. Вона є правонаступницею Української академії наук національного прогресу, має свій гімн, прапор та іншу атрибутику.
Мета її – вивчення і узагальнення досягнень науки, сприяння найбільш повному використанню їх в інтересах соціально-економічного розвитку України, сприяння розвитку і відтворенню інтелектуального потенціалу суспільства, розповсюдженню наукових і технічних досягнень, захисту спільних інтересів членів УАН.
За роки існування УАН стала визначним в Україні науковим центром з багатьох напрямків наукових досліджень.
Основними завданнями УАН є:
– об’єднання вчених і спеціальних наукових організацій, вищих навчальних закладів, які є членами УАН, в інтересах розвитку України;
– сприяння утвердженню гуманістичних принципів, міжнародне та наукове співробітництво і зміцнення миру між народами;
– сприяння підготовці науково-технічних кадрів, залучення обдарованої молоді, виявлення і підтримка талановитих науковців;
– сприяння розвитку та інтеграції науки, освіти й виробництва в Україні;
– надання допомоги підприємствам у створенні та впровадженні новітніх екологічно чистих технологій та науково-технічних розробок;
– сприяння створенню конкурентноспроможної національної виробничої інфраструктури на новітній технічній і технологічній базі;
– запобігання відтоку інтелектуального потенціалу за межі України;
– представлення інтересів і захист прав членів УАН та працівників її установ;
Для виконання цих завдань УАН у порядку, встановленому законодавством:
– виконує комплекс дій щодо статей створення стимулюючих умов для розвитку творчих осіб, талановитих вчених, спеціалістів, здібної молоді, перспективних наукових і виробничих колективів, для їх матеріальної незалежності та плідної діяльності в умовах ринкової економіки;
– засновує підприємства, науково-виробничі центри, навчальні заклади тощо;
– забезпечує діяльність своїх підприємств і організацій на пріоритетних напрямках по створенню наукових технологій, що визначають сучасний технічний рівень виробництва, високу якість і конкурентоспроможність продукції, товарів, послуг;
– використовує нові форми організації праці, виробничих колективів та організаційних структур, що забезпечують концентрацію інтелектуального і науково-технічного потенціалу для виявлення і втілення в життя нових технологічних ідей, примноження духовних цінностей і національного багатства України;
– виробляє своє бачення проблем реалізації державної наукової та науково-технічної політики і пропонує його на розгляд органам державної влади;
– проводить громадський аналіз стану розвитку і впровадження науково–дослідних робіт, спрямованих на розв'язання народногосподарських завдань у виробничих галузях, та розроблює рекомендації щодо їх використання;
– вивчає стан винахідницької діяльності в промислових галузях, створює відповідні інформаційні банки та сприяє їх широкому впровадженню в народне господарство;
– бере участь у створенні разом з іншими науково–дослідними, інститутами та вищими навчальними закладами України системи підвищення професійного рівня інженерно-технічних кадрів і мережі спеціальних закладів освіти з метою перепідготовки наукових працівників та інженерів згідно з новими напрямками науки і техніки, а також організації відповідних стажувань за кордоном;
– утворює спеціальні фонди для фінансової та матеріальної підтримки членів академії, в тому числі для тимчасово непрацюючих вчених, інженерів, спеціалістів, вживає заходи щодо захисту їх законних інтересів;
– надає безприбуткову науково-технічну допомогу галузям народного господарства України, окремим організаціям у розробці та реалізації програм науково–технічного розвитку, впровадження засобів інформатизації та автоматизації;
– вирішує питання розвитку міжнародних науково–технічних зв'язків з різними закордонними організаціями; проводить обмін науково-технічною інформацією, з інформаційними банками відкриттів і винаходів; у вигляді безприбуткової допомоги забезпечує рекламу відкритих розробок і технологій на світовому ринку з питань, що відносяться до статутної діяльності;
– проводить громадські обговорення наукових робіт і проектів УАН та висуває здобуття Державних та інших премій, запроваджує інші засоби заохочення;
– встановлює і присуджує почесні звання, медалі, а також премії УАН за видатні наукові праці;
– співробітничає з міжнародними та закордонними академіями, Національною академією наук України, галузевими академіями наук, а також з державними органами та об'єднаннями громадян;
– у вигляді безприбуткової допомоги сприяє створенню і впровадженню нових науковомістких технологій, розробок технічної продукції нової технічної інформації, у тому числі із закордонними партнерами та українською діаспорою;
– створює спільні наукові ради з найважливіших проблем у галузі технічних і природничих та суспільних наук;
– проводить незалежні громадські експертизи та безприбуткові консультації науково-технічних програм, проектів розвитку виробничих галузей народного господарства за замовленнями органів державної влади та громадських організацій;
– здійснює виробничу діяльність, пропаганду досягнень науки та поширення наукових знань;
– організовує загальноукраїнські, регіональні, галузеві, міжнародні конгреси, конференції, симпозіуми та семінари з науково-технічних та інших проблем статутної діяльності УАН;– організовує безприбуткове видання та розповсюдження
33. Заснування кіностудій. О.П. Довженко та його роль у розвитку українського та світового кіномистецтва.
1925 року Всеукраїнським фотокіноуправлінням (ВУФКУ) було оголошено конкурс на проект кінофабрики. З 20 робіт обрали проект Валеріана Рикова, в розробці якого брали участь студенти старших курсів архітектурного факультету Київського художнього інституту. Після проведення конкурсу велике значення мав вибір місця. Спеціальна комісія в Києві оглянула три земельні ділянки. Найкращою і найзручнішою визнали територію поблизу Пушкінського парку, тому що тут був водогін, каналізація і, головне, можна було налагодити постачання фабрики електроенергією. Досвід будівництва Київської кінофабрики пізніше було використано при зведенні аналогічних підприємств у Москві та інших містах. План будівництва був затверджений у тому ж році, а будівництво розпочалося весною 1927 року. Побудова велася за німецьким зразком на 40-гектарному вигоні з центральним павільйоном (110 на 40 метрів; 3600 квадратних метрів корисної площі), де можна було одночасно знімати 24 ігрові та 12 культурфільмів при напрузі 13 тисяч ампер постійного й 6 тисяч перемінного струму. Ця кінофабрика, яка заснована ВУФКУ як організація у 1928 році, на той час була найбільшою кіностудією в СРСР і забезпечувала близько половини радянського кіновиробництва.
Київську кіностудію художніх фільмів на передодні війни очолював О.П. Довженко. Значним успіхом української радянської кінематографії кінця 30-х років і, зокрема, О.П. Довженка як художника став фільм «Щорс». І.А. Савченко поставив фільм «Вершники» (за романом Ю.І. Яновського, 1939) і «Богдан Хмельницький» (за сценарієм О.Є. Корнійчука, 1941). Досягненням кіномистецтва були також фільми «Велике життя» Л.Д. Лукова, «Трактористи» І.О. Пир’єва та ін. 1938 р. І.П. Кавалерідзе поставив звуковий фільм «Запорожець за Дунаєм». Першими українськими кольоровими фільмами були «Сорочинський ярмарок» і «Майська ніч». Значною подією в художньо-документальному кіно стали фільми О.П. Довженка і Ю.І. Солнцевої «Визволення» та «Радянська Буковина» - про возз’єднання західноукраїнських земель і Північної Буковини в єдиній Українській Радянській державі.
34. Політика «українізації». Радянська влада в галузі ідеології, культури проводила політику коренізації, яка в Україні отримала назву українізації.Українізація передбачала підготовку, виховання і висунення кадрів корінноїнаціональності, організацію шкіл всіх рівнів, установ культури, видавництвогазет, журналів і книг українською мовою. Проведення політики українізаціївраховувало два аспекти: 1) українізація як така; 2) створення необхідних умовдля всебічного культурного і духовного розвитку національних меншин.Українізація дала позитивні результати. Якщо у 1928 р. питома вага газетукраїнською мовою становила 56% загальних тиражів, то у 1930 р. - 89%. Вже у1924-1925 рр. було виділено 13 національних районів, в тому числі німецькі,болгарські, польські та єврейські. Одним з центрів українізації став Народнийкомісаріат освіти, який очолювали Григорій Гринько, Олександр Шумський,Микола Скрипник.При всій гостроті суперечок, які ведуться зараз про оцінку радянськогоетапу української історії, успіхи у сфері освіти визнаються найбільше. Ліквідаціянеписьменності у 20-і роки, зростання загальної і професійної культури, прогреснауки обумовлювалися, зокрема, досить стрункою державною системою освіти.Освіта. Після Лютневої революції 1917 року створення ефективної системиосвіти в Україні стає одним з основних питань у діяльності Центральної Ради.Зокрема, накреслюється:
- створення єдиної безкоштовної школи з наступним продовженнямнавчання у середніх спеціальних і вищих навчальних закладах;- демократизація й українізація системи освіти;- відкриття гуманітарних вузів і педучилищ для підготовки кадрів педагогів,організація Педагогічної академії, Української Академії наук, бібліотек.Улітку 1917 р. у Києві був створений перший Український народнийуніверситет, тому що в діючому університеті не було українських філологів (!?),позначався опір українізації. Такі ж університети були відкриті у Миколаєві,Харкові, Одесі. За клопотанням Центральної Ради, командувач Південно-Західнимфронтом генерал А.А.Брусилов демобілізував з діючої армії 13 тис. українськихпедагогів.Центральна Рада одразу ж проголосила головним завданням освітянськоїполітики відродження рідної мови і школи. Велику підтримку і допомогунадавали їй українські громадські організації: товариство шкільної освіти,учительські організації, товариство «Просвіта». Перші українські школивідкрилися виключно на громадські й народні кошти. У червні 1917 р. булостворено Генеральний секретаріат (міністерство) народної освіти, якийузгоджував роботу громадських організацій.Значну увагу Генеральний секретаріат народної освіти приділяв проблемамвищої школи. Реорганізація вищих навчальних закладів могла здійснюватисядвома шляхами:- українізація існуючих університетів та інститутів через відкриттяпаралельних курсів українською мовою;- заснування нових українських вищих закладів освіти.5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українськогонародного університету в Києві.7 листопада 1917 р. було відкрито Педагогічну академію в Києві.22 листопада 1917 було відкрито Академію мистецтв – першу вищуХудожню школу в Україні.21 квітня 1918 р. в Полтаві відбулося відкриття другого УкраїнськогоНаціонального університету.Справу Центральної Ради щодо розвитку української освіти продовжив урядУкраїнської Держави гетьмана П.Скоропадського. За Центральної Ради у Києвібуло три українські гімназії (приватні). У 1918 р. їх прийнято на державні кошти.Протягом літа того ж року відкрито 54 українські гімназії не тільки в містах, але йпо деяких селах, а наприкінці гетьманської доби їх було в Україні близько 150. Угімназіях з російською мовою навчання введено як обов’язкові предметиукраїнську мову, історію й географію України та історію української літератури.Предметом особливої уваги М.Василенка, як міністра освіти, була вища школа.6 жовтня 1918 р. відбулося урочисте відкриття Державного УкраїнськогоУніверситету в його власнім помешканні. Як зазначає український істориДмитро Дорошенко, це відкриття мало характер великого національного свята.Треба зазначити, що з 300 студентів університету 99% складали українці.22 жовтня 1918 року було відкрито другий Державний УкраїнськийУніверситет у Кам’янці-ПодільськомуУ цей же період засновано: Державний український архів, Національнугалерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національнубібліотеку, фонд якої в кінці 1918 р. складав понад 1 млн. книг. Вона моглаконкурувати з кращими бібліотеками Європи.24 листопада 1918 р. було засновано Українську академію наук, яка малатри відділи: історико-філологічний, фізико-математичний та соціально-економічний. Першим президентом запропонували бути М.Грушевському, але вінвідмовився. Тому першим Президентом академії став 55-річний В.І.Вернадський.Академік В.І.Вернадський являв собою приклад інтелігента, який став позаполітикою й віддавав усі сили служінню науці. Перебуваючи в лавах кадетськоїпартії (він навіть був членом ЦК цієї партії), В.І.Вернадський проте не зайняв повідношенню до Жовтневої революції ворожої позиції. Влітку 1918 року вінназавжди розірвав з кадетами і ніколи більше не займався політичноюдіяльністю.Створюючи Всеукраїнську Академію Наук (ВУАН), В.І.Вернадський і йогосоратники Д.І.Багалій, А.Є.Кримський, В.І.Липський визначали для неї наступніцілі:- національне відродження України, піднесення її науки й культури;- розвиток економіки та продуктивних сил;- забезпечення українському народові гідного місця в культурному танауковому житті всього людства;- інтенсивний обмін науковими досягненнями між Російською йУкраїнською Академіями наук, піднесення культурної єдності українського йросійського народів, зміцнення союзу України й Росії в межах єдиної держави.Після другого приходу Радянської влади в Україну на початку 1919 року йутворення Української СРР було проголошено основні принципи радянськоїсистеми освіти й виховання: загальність, доступність для всіх, безкоштовність іобов’язковість шкільної освіти. Раднаркомом України було видано декрети прошколу, згідно з якими церква відокремлювалася від держави і школа від церкви,скасовувалася плата за навчання в усіх без винятку навчальних закладах, всіприватні школи було передано державі, запроваджено спільне навчання хлопців ідівчат. Створювалася десятирічна двоступенева школа, на базі семи класівбудувалася професійно-технічна школа. Було встановлено два типи вищої школи:технікуми, що готували спеціалістів вузького профілю, та інститути, яківипускали інженерів та інших спеціалістів різного фаху.Показово, що в складний період 1917-1920 рр. більшість українськоїнаукової інтелігенції займала нейтралітет, заявляла про свою аполітичність. НаУкраїні при будь-якій владі цього періоду продовжувалися заняття в школах тавищих закладах освіти. Після закінчення громадянської війни українські земліопинилися у складі різних держав: основна їх частина входила до складуУкраїнської СРР (площа – 452 тис. км2, населення 25,5 млн. чол.), Західна Українавідійшла до Польщі (5,6 млн. українців). Північна Буковина була захопленаРумунією, Закарпаття – Чехословаччиною.Після остаточного встановлення на Україні Радянської влади, за всіманегативними наслідками класового підходу, ідеологізації і політизації у системіосвіти, злочинних репресивних заходів щодо інтелігенції, не можна не відзначитиуспіхи нової влади в ліквідації неписьменності у країні, розвитку вищої школи,науки і техніки. Зокрема, всупереч прогнозам західних спеціалістів, які вважали,що на ліквідацію неписьменності у колишній Російській імперії буде потрібносотні, а то й тисячі (!) років, це завдання фактично було вирішене за 20 років.Особливо плідними у справі розвитку української освіти, науки та культурибули 20-ті роки. Національно – культурне піднесення першого пореволюційногодесятиріччя деякі автори називають Українським ренесансом (відродженням). Цевідродження пов’язується з проведенням в Україні ленінської політики«коренізаціі» («українізація»), яка була спрямована на підготовку й висуваннякадрів корінної національності, врахування національних факторів приформуванні державного апарату, організацію мережі закладів освіти, культури,видання газет, журналів та книг мовами корінних національностей.Це справді яскравий феномен в історії українського народу. Це відродженняохопило різні сфери життя, і передусім – освіту, науку, літературу, мистецтво.Уже до кінця 20-х років політика українізації принесла свої результати.Зокрема, до 1927 року 78% шкіл, 40% технікумів, 33% вузів працювали зукраїнською мовою викладання; тираж українських газет підвищився у 5 разів і закількістю назв склав на початку 30-х років 89% від загальної кількості газет.Українізація вийшла за межі республіки. Так, на Кубані, де на той час мешкало 3млн. українців, діяло 240 українських шкіл, педінститут, видавалися українськікнижки.Рідною мовою могли навчатися й національні меншини, які проживали натериторії України, що сприяло розвиткові різних культур. Політика українізаціїдуже швидко дала блискучі наслідки у поширенні освіти всіх рангів. За десятьпореволюційних років в Україні навчалося грамоті 2 мільйони дорослих.У 20-ті роки в Україні відбулися зміни і в системі вищої освіти. При вступідо вищих навчальних закладів враховувалося соціальне походження. Дляпокращення складу студентів за соціальним станом при вузах створювалисяробітничі факультети. Перші робітфаки відкрилися у 1921 р. при Київськомуполітехнічному та Харківському технологічному інститутах. Робітфаківцізабезпечувалися гуртожитками, їм виплачувалися державні стипендії.Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялися відоплати. У 1925 р. діяло близько 145 технікумів, 36 інститутів і 30 робітфаків.Складна ситуація в освітній сфері в міжвоєнний період була назахідноукраїнських землях. На території Польщі українці зазнавали дискримінаціїі у сфері мови та освіти. У 1923 р. міністерство освіти Польщі заборониловживати слова «українці» і «український» (як це мало місце в Російській імперіїдо 1905 р.), замість них запроваджувалися терміни «русин» і «руський». У 1924 р.вживання української мови було заборонене в усіх державних установах таорганах самоврядування. Більшість українських шкіл було перетворено вдвомовні (з перевагою польської мови).Полонізувалися й вищі навчальні заклади. Українці змушені були заснуватиу Львові таємний Український університет (1921–1925 рр.). Він налічував 3факультети, 15 кафедр, 54 професори, 1500 студентів. Викладання велосяконспіративно в приміщеннях різних українських установ, а часом і впомешканнях професорів. Ряд закордонних університетів визнали українськийуніверситет у Львові рівноправним із західноєвропейськими і зарахувалистудентам навчання в ньому. Водночас існувала таємна українська політехніка.Проте внаслідок поліцейських переслідувань таємні університет і політехнікавимушені були припинити свою діяльність.Наука. Результатом і разом з тим базою для подальшого розвитку культурив повній мірі стала українська наука, як фундаментальна, так і прикладна. Урозвиткові української науки найактивнішу участь взяли видатнийприродознавець зі світовим ім'ям В.Вернадський, мікробіолог і епідеміологД.Заболотний, математик М.Крилов, економіст М.Туган-Барановський, гігієністта епідеміолог О.Корчак-Чепурківський, літературознавець С.Єфремов,О.Богомолець, який працював в галузі експериментальної патології, Є.Патон,який запропонував принципово нові методи електрозварювання. Ці та ряд іншихвчених широко відомі за межами України.Серед гуманітарних підрозділів Академії наук особливу активність виявилаісторична секція, роботу якої очолив М.Грушевський, який в 1924 р. повернувся земіграції. Він реорганізував роботу секції, створив науково-дослідну кафедруісторії України, очолив Археографічну комісію, редагував журнал "Україна","Наукові збірники" історичної секції.Медична наука в Україні розвивалася організаційно, якісно і кількісно. У1921 р. в Академії наук була організована кафедра народного здоров'я і соціальноїмедицини з кабінетом профілактичної медицини. У 1929 р. був заснованийінститут мікробіології та епідеміології, в 1930 р. у Києві став працювати великийнауковий центр з вивчення проблем патологічної фізіології. Великоюпопулярністю, заслуженим світовим авторитетом користувалися терапевтичнішколи М.Стражеско (кардіологія, ревматизм, сепсис, клінічна гематологія),Ф.Яновського (туберкульоз, захворювання нирок), офтальмологічна школаВ.Філатова.Література. Після революції особливим драматизмом і складністю вУкраїні, як і у всьому СРСР, відзначався літературний процес. З'явився такийнапрям, як пролеткультівство. Це була лівацька течія, теоретики якої заперечували значення класичної спадщини, пропагували створення"лабораторним шляхом" "чисто пролетарської культури", яка відповідала б"пролетарській психіці". В Україні теоретиками й активними пропагандистамипролеткультівських теорій були В.Блакитний, Г.Михайличенко, М.Семенко,М.Хвильовий. Ці теорії були досить суперечливі. Так, деякі лідери українськихпролеткультівців (М.Хвильовий, В.Сосюра, М.Іогансен), з одного боку,проголошували ідеї, які можна назвати космополітичними, а з іншого,підкреслювали особливе значення використання й розвитку української мови,виступали проти насильної русифікації.Український футуризм, який виник ще до революції, у першіпісляреволюційні роки активізував свою діяльність. Оформилися організаціїфутуристів. У 1922 р. у Києві вони створили "Аспанфут" ("Асоціаціяпанфутуристів"), у Харкові діяв "Ком-Космос", в Одесі - "Юголіф". Футуристивойовничо нападали на прихильників традиційних форм в літературі і мистецтві,пропагували урбанізацію культури й експериментаторство, європеїзацію тамодернізацію змісту і форми українського мистецтва. У рядах футуристів буловідносно багато колишніх символістів (О.Слісаренко, В.Ярошенко,М.Терещенко).Ще в роки революції на чолі з М.Зеровим виникла група поетів ілітературознавців, які орієнтувалися на створення високого гармонійногомистецтва на основі освоєння класичних зразків світової літератури(М.Рильський, П.Філіпович, М.Драй-Хмара). Пізніше опоненти цієї групи назвалиїх "неокласиками".У першій половині 20-х років з'являється "теорія боротьби двох культур"(української і російської), яку активно відстоював один з лідерів комуністичноїпартії України Д.Лебідь. Прихильники цієї теорії розглядали українську культуруяк відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку. Ця теорія напрактиці могла поглибити розрив між робітниками і багатомільйонноюселянською масою, вона зміцнювала платформу двох національних таборів -російського й українського, озброюючи кожний з них ідеєю боротьби до повноїперемоги "своєї" культури. Ця теорія була засуджена на офіційному рівні.Різноманітність пошуків шляхів ідейної художньої виразності вилилася увиникненні цілого ряду літературно-художніх об'єднань. Насамперед це Спілкаселянських письменників "Плуг" (А.Головко, О.Копиленко, П.Панч, П.Усенко). Усвоїй платформі ця Спілка ставила завдання спрямовувати творчість наорганізацію психіки і свідомості селянської маси, сільської інтеліґенції в дусіпролетарської революції.Учасники Спілки пролетарських письменників "Гарт", серед яких булиВ.Сосюра, І.Кулик, М.Хвильовий, П.Тичина, Ю.Смолич, підкреслювали своюпідтримку комуністичної партійності, а, з іншого боку, головний теоретик "Гарту"- В.Блакитний - говорив про створення "комуністичної культури, культуризагальнолюдської, інтернаціональної і безкласової". Лідери "Гарту", виходячи зтого, що культура - явище цілісне, вважали, що їх організація повиннаоб'єднувати діячів музики, театру, живопису. "Гарт" розпався в 1925 р., колипомер його головний організатор В.Блакитний.У 1927 р. був створений ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарськихписьменників). Помітну роль у розвитку художньої культури відіграла Спілкаписьменників "Західна Україна" (М.Ірчан, Ф.Малицький, А.Турчинська).Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була підданаВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925-28 рр.), яка буластворена з ініціативи М.Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владіофіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації літературноїтворчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, щовиразилося у лозунгу: «Геть від Москви».Пізніше – в 1930-31 рр. - в Харкові з ініціативи М.Хвильового та ін.«ваплітян», харківських письменників з організації «Молодняк» було створене ідіяло літературне об'єднання «Пролітфронт». Мета його полягала в намаганніоб'єднати всі кращі літературні сили, створити можливості для вільного,нерегламентованого компартією розвитку української літератури. «Пролітфронт»ідейно протистояв офіційній Всеукраїнській Спілці Пролетарських Письменників,мав свій друкований орган – щомісячний літературно-критичний журнал«Пролітфронт», де друкувалися М.Хвильовий, П.Тичина, Ю.Яновський, ОстапВишня, П.Панч та ін. Внаслідок політичного та адміністративного тискуПролітфронт» було ліквідовано.У цей час продовжувалася боротьба за збереження і розвиток українськоїмови, яка як і раніше зазнавала нападок. Російський письменник Ф.Гладковзаявив, що ця мова (язык) "... покрылся уже прахом". М.Горький виступав протиперекладу роману "Мать" на українську.Небувалу популярність у 20-і роки набуває театральне мистецтво.Справжньою творчою лабораторією став театр Леся Курбаса «Березіль». Режисер виводив український театр на шлях європейських пошуків нових засобіввиразності. Не випадково макети театрального об'єднання «Березіль» отримали золоту медаль на Всесвітній театральній виставці у Парижі в 1925 р. Тут були вперше поставлені п'єси видатного драматурга М.Куліша «Народний малахій",«Мина Мазайло".Всесвітня слава прийшла до одного з фундаторів українського кіномистецтва О.Довженка разом з фільмами «Звенигора", «Арсенал", «Земля".Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «український поетичний кінематограф".Мистецтво. Розвиток живопису в Україні у післяреволюційні роки проходив у боротьбі художніх течій і напрямів. Поряд з тими, хто стояв на позиціях традиційного реалізму, творили прихильники футуризму, формалізму(наприклад, розписи В.Єрмілова Харківського партійного клубу). Крім масовихагітаційних форм образотворчого мистецтва, помітного прогресу досягластанкова графіка та живопис. У галузі станкової графіки працювали М.Жук,І.Падалка, В.Заузе. У живописі найбільш відомими були полотна К.Костанді,Ф.Кричевського, О.Мурашко, М.Самокиша. Г.Нарбут оформив перші українськірадянські книги і журнали "Мистецтво", "Зорі", "Сонце труда". У Західній Українів перші післяреволюційні роки працювали такі художники, як І.Трут,О.Монастирський, І.Курплас.Визначилися групи, які розвивали традиції українських і російськихпередвижників. Художники, які увійшли до "Асоціації революційного мистецтваУкраїни", розвиваючи національні традиції, використовували формивізантійського і староукраїнського живопису. На західноєвропейські зразкиорієнтувалися художники, які входили до "Об'єднання сучасних художниківУкраїни". На Всеукраїнських художніх виставках експонувалися кращі твориО.Шовкуненка (цикл "Одеський суднобудівний завод"), Ф.Кричевського ("Мати","Довбуш"), В.Коровчинського ("Селяни"). Київський художній інститут ставсправжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей часповертається Казимир Малевич - основоположник такого модерністськогонапряму в живописі, як супрематизм, в якому зображення складалося зісполучень найпростіших геометричних фігур. У 20-х роках, крім УкраїнськоїАкадемії мистецтва, в Харкові і Одесі була організована ціла мережа державних художніх музеїв.У розвиткові скульптури головний акцент робився на її пропагандистських,ідеологічних можливостях. Практично в кожному місті, селищі міського типубули поставлені пам'ятники В.Леніну. У конкурсах на проект пам'ятникаТ.Шевченку взяли участь скульптори різних регіонів СРСР. Переміг М.Манізер, пам'ятник якого у 1935 р. встановлений в Харкові, він - автор пам'ятників Т.Шевченку у Києві і Каневі.Активним було музичне життя України. Були створені Республіканськакапела під керівництвом О.Кошиця, капела "Думка", які багато зробили дляпропаганди української музики. Почалася діяльність музично-театральногоінституту в Києві, перша оперна трупа з'явилася в Києві і Харкові. У цей періодпроходив процес жанрового збагачення української музики. Це значною мірою пов'язане з творчими пошуками Л.Ревуцького, В.Косенка, Б.Лятошинського,О.Чишка. Високого рівня досягла українська виконавча культура. Серед виконавців широко відомими були співаки М.Литвиненко-Вольгемут,І.Паторжинський, О.Петрусенко, З.Гайдай, Б.Гмиря. Розвитку української музики,як і культури загалом, заважала політика влади з її пропагандистськимставленням до мистецтва, бюрократичною регламентацією, утилітаризмом інедовір'ям до "буржуазної естетики". Виникла велика кількість музичнихоб'єднань, які часто вороже ставилися один до одного без достатніх на те причин ідіяли на кон'юнктурній основі.Архітектура пройшла досить складний шлях розвитку. Головні якості архітектури - це користь, міцність, краса (функціональне, конструктивне,естетичне). У цей період робилися спроби абсолютизувати одне з них, що знижувало рівень архітектурних творів взагалі. В українській архітектуріпомітний слід залишили такі напрями, як раціоналізм - це прагнення знайти раціональні начала в образному аспекті архітектури, максимально освоїтидосягнення сучасної науки і техніки; конструктивізм - спроба створити життєвийпростір за допомогою нової техніки, її логічних доцільних конструкцій, а також естетичних якостей таких матеріалів, як метал, дерево, скло. У практиціконструктивізму були частково реалізовані гасла виробничого мистецтва.Прикладом раціоналізму є будівля головпоштамту у Харкові, яка знаходиться наплощі Незалежності, а також комплекс адміністративних будівель ("Держпром"), який фахівці відносять як до раціоналізму, так і до конструктивізму, оскільки ці течії досить близькі. Українське бароко було значною мірою витіснене, хочаокремі будівлі в цьому стилі ще будувалися (Сільськогосподарська Академія уКиєві).
30. Період Центральної Ради Німецькі війська розпочали наступ в Україні 19 лютого 1918 р., австро-угорські – 27 лютого. Наступ вівся в основному вздовж залізничних колій. Територія Волинської губернії була очищена від більшовицьких частин усього за 3 дні. Почалося швидке створення української адміністрації в краї. До зони німецької окупації ввійшли Київська, Чернігівська, Полтавська, Харківська і частина Волинської губерній. Австрійці зайняли Подільську, Херсонську, Катеринославську і частину Волинської. Демаркаційна лінія між німецькими та австрійськими військами пройшла через територію Красилівського й Заславського повітів. Західну частину Заславщини зайняли австрійці, а східну – німці. Першим указом нового Волинського губернського комісара стало розпорядження про вибори в кожному селі спеціяльних квартер’єрів і фуражирів, які мали забезпечувати потреби союзної армії, яка швидко перетворювалася на окупаційну [Сабадаш І. 1918 рік на Красилівщині / Українська революція 1917-1920 рр. на Хмельниччині. – Хмельницький-Красилів, 1998 Німецько-австрійська армія створила свою військову адміністрацію, паралельно цивільній, яку створювала чи відновлювала Центральна Рада. Першим розпорядженням цієї адміністрації був наказ для населення здати зброю, в т. ч. холодну. Нові господарі боялися опору народу. За невиконання розпорядження погрожували стратою без суду за законами військового часу. Боялися вони недарма. За попередній рік загальної анархії населення запаслося, вимінявши у солдат-дезертирів на харчі, самогон, чи інший селянський скарб, величезну кількість зброї. До того ж, відступаючи, більшовицькі частини робили спроби озброїти населення. Після їх відступу значна частина застарілої зброї перебувала на складах і теж була частково роздана, або розграбована населенням. Проте люди не поспішали виконувати це розпорядження [Там само.]. По всьому повіту було здано менше сотні одиниць, переважно несправних мисливських рушниць і ґвинтівок. Населення ніби передбачало, що зброя може знадобитися, і що нові порядки недовговічні. Уже з перших днів стало зрозуміло, що австрійці та німці жорстоко поставилися до місцевих жителів, особливо селян. Було заборонено з’являтися на вулицю після 23 години, заборонялися мітинґи, збори, профспілки. Спеціяльні реквізиційні частини забирали в селян худобу, птицю, яйця, м’ясо, інші продукти. Проте в перші два місяці 1918 р., а в деяких місцевостях аж до травня, ці явища ще не набрали масового характеру, були і певні позитивні моменти, особливо в сфері культурно-освітнього життя. У березні 1918 р. в Заславі почав виходити тижневик «Нова дорога», що з перервами проіснував до початку 1919 р., коли повіт знову було тимчасово захоплено більшовиками. Спочатку це видання повітового земства, а після гетьманського перевороту – Народної ради. До редакції входили відомі діячі соціяльної і ліберальної орієнтації: А. Річинський, В. Бромський, Н. Тупіко-Олейний та ін. Усі сучасні події газета обговорювала з точки зору загальнодержавних українських інтересів без усяких партійних тенденцій, або у крайньому разі намагалася це робити У віснику спочатку переважають публікації, що стосуються загальнодержавних питань. Проте значне місце, особливо з плином часу, займають публікації-відгуки на суто місцеві події. У березні 1918 р. в Заславі відбулися перші повітові демократичні збори, у яких взяли участь представники всіх станів населення і його національних верств. Збори підтримали перетворення, продовжені Центральною Радою, виступили за їхнє прискорення, особливо аґрарних і культурних .Збори направили делеґацію від Заславщини у складі А. Річинського та С. Ткачука до Центральної Ради, мали ряд зустрічей з вищими її посадовцями, переконували їх у потребі більш глибоких і швидких реформ у краї. 20 – 22 квітня 1918 р. відбувся Заславський повітовий учительський з’їзд, який прийняв важливі для розвитку освіти в краї резолюції. Серед них найважливішими стали рішення: негайно і повністю відновити скрізь початкову школу та українізувати її, відкинути партійність та політиканство, впроваджувати ідею української державности, ліквідувати багатоступеневість освіти та ін. Уже з січня 1918 р. завдяки рішенню земської управи в школах перейшли на українську мову викладання, щоправда в деяких місцях, напевно, тільки формально. «…Тепер, пориваючи зі спадщиною дореволюційних часів, пора припинити старе обмосковлення наших дітей, що призводило їх тільки до жорстокого рецидиву безграмотности і занепаду нашої національної культури», – писала з цього приводу газета «Нова дорога» Відновила діяльність повітова «Просвіта», активістами якої стали, переважно, місцеві вчителі. Було відкрито просвітянські відділення у волосних центрах та великих селах. За різновидами це були бібліотеки, хати-читальні, різноманітні гуртки. У лютому – квітні 1917 р. на території повіту і сусідніх повітів Волині з військовополонених українців, що перебували в таборах Рамштат, Вецлер, Зальцведель і Крайштадт формувалися частини української армії – 1 дивізія синьожупанників форми козацьких та 1-ша козацько-стрілецька дивізія, яку від кольору форми називали ще дивізією сірожупанників. Проте в часи Центральної Ради встигли сформувати лише полк Ще 16 січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила закон про утворення народної армії на міліційній основі. У нашій місцевості, під керівництвом інструктора, створено відділ для охорони краю від зовнішнього ворога. Окремі кадрові частини формувалися з інструкторів. У квітні 1918 р. прийнято нове рішення про формування територіяльних кадрових частин, відтак постав кадровий корпус на чолі з генералом-гетьманцем Дядюшею. У цей час відбувається певна зміна в ставленні народних мас до Центральної Ради. Після анархії другої половини 1917 – початку 1918 років, пов’язаної з діяльністю більшовиків у повіті, після самосудів, арештів і конфіскацій, після масових ґвалтів і беззаконня, після засилля банд деморалізованих солдатів із гаслом «бей буржуев», Центральна Рада здавалася стабільним, демократичним і вже давно знаним органом влади, захистом від більшовиків. Та й австрійська та німецька армії не поводили себе так брутально і завойовницьки, як це стало за часів гетьманату.Черговий етап української революції припав на 29 квітня 1918 р., коли німецькі війська розігнали Центральну Раду і сприяли становленню влади гетьмана Павла Скоропадського. Центральна Рада не хотіла проводити політики визискування селянства, прагнула виконувати умови Берестейського миру, не загострюючи вже існуючі протиріччя. Проте, вже 30 квітня з’явився гетьманський маніфест «Грамота до українського народу», яким було скасовано Центральну Раду та існуючі на місцях земельні комітети. Отже, основне питання, яке мав вирішити гетьманський переворот – це зміна аґрарної політики. У повіті цей переворот відбувся мирно, без будь-якого кровопролиття. Місцеве німецьке командування спочатку, протягом кількох днів, не визнавало гетьманську адміністрацію, але потім, після втручання вищого командування союзних військ, змінило свою позицію. Місцеве населення в більшості поставилося до нового режиму неприхильно. Усі вважали гетьманців ставлениками окупантів. Осередки українських національних партій, що брали участь в національно-державному будівництві за Центральної Ради, відмовилися співпрацювати з гетьманом. Тому нова влада опиралася на окупаційні й свої власні збройні сили. Повітом прокотилася хвиля обшуків та арештів серед активістів революційних партій. Їх звинувачували в більшовизмі і на перших порах висилали за межі України – спочатку в Росію, а потім утримували в спеціяльних таборах для інтернованих у Німеччині та Австрії. Гетьманський режим не робив різниці між справді більшовиками і прихильниками українських соціялістичних партій. Крім інтеліґенції й військових діячів серед тих, хто піддавався переслідуванням, було багато робітників та селян. Було встановлено сувору цензуру. Усе частіше заславський вісник «Нова дорога» виходив з білими плямами, які іноді займали мало не цілу сторінку з поміткою редактора «Вилучено цензурою». Пояснюючи ситуацію, редакція писала: «Правду цензура не пропустить, а брехати совість не давала» Незважаючи на введення жорстокої цензури, гетьманський уряд зробив дуже багато для розвитку місцевої і центральної преси. Тільки у квітні – травні 1918 р. в Україні стало виходити до 180 газет [Рудий Г. Я. Періодична преса як джерело вивчення національно-культурної політики Української держави // Велика Волинь: Минуле і сучасне. – Хмельницький-Шепетівка-Ізяслав, 1994. – С. 88-90.]. Цей уряд складався з визначних фахівців, зумів досить швидко створити Українську Академію Наук, університети та ін. Досить несподіваною від гетьмана, відомого своїми українофільськими симпатіями, стала заборона лекцій, виступів, театральних постанов та інших масових заходів товариства «Просвіта». По суті для «Просвіти» дозволеною залишилася лише бібліотечна діяльність. Проте інша сторона культурної діяльности – освіта, користувалася пильною увагою гетьмана і була швидко українізована. Учителі були демобілізовані з війська, отримали значну матеріяльну допомогу і були досить швидко влаштовані на роботу. Особливе незадоволення викликала серед населення аґрарна політика монархічної влади. Разом з німецькими військами повернулася значна частина місцевих поміщиків та їхніх урядників. Спочатку вони вичікували, активно співпрацюючи з німецькою адміністрацією, допомагаючи їй вилучати продовольство. Саме вони зайняли ключові пости в гетьманській повітовій та волосних адміністраціях – посади губернських, повітових і волосних старост. На службу в гетьманську поліцію, у державну варту приймалися в першу чергу колишні жандарми і поліцейські, заможні селяни, діти поміщиків Були створені повітові і губернські відділи державної варти, які отримали надзвичайні повноваження по боротьбі за встановлення порядку, відновлення права приватної власности як основи культури і цивілізації. Іншим указом були створені повітові ліквідаційні комісії, які вивчали скарги поміщиків на селян і повертали їм загарбану селянами і солдатами власність – земельні ділянки, худобу, реманент, запаси продовольства, фураж, інше майно. Так, на заяву управляючого Заславським маєтком князя Санґушка Бучковського було проведено масові труси й обшуки в Заславі, Васьківцях, Білогородці, Клембівці та інших селах повіту. У селян було вилучено велику кількість майна, найбільше винних у попередніх реквізиціях покарано нагайками, кількох чоловіків, насамперед членів колишніх більшовицьких ревкомів і рад, було заарештовано, інші втекли й переховувалися в лісі, або у родичів. Менш як за місяць поміщицьке землеволодіння було відновлено. Однак старі/нові власники вже не мали достатньо реманенту, робочої сили, щоб обробити поля і засіяти їх. Тому за вимогою німецької адміністрації було видано розпорядження про обов’язковий засів селянами поміщицьких полів. Проте це не задовольнило поміщиків. Вони хотіли залучати селян і до збирання врожаю, не оплачуючи їм по сучасних розцінках. Коли настали літні сільськогосподарські роботи, селяни продовжували бойкотувати поміщиків, і останні звернулися за допомогою до гетьманських і окупаційних властей з пропозицією знову ввести примусову працю для селян. З оглядом на вище викладене міркування вважаємо своїм обов’язком завчасно повідомити центральні власті, що заради забезпечення своєчасного збирання хліба в поміщиків, цих головних поставщиків хліба на ринок, необхідно оголосити населенню про запровадження примусових робіт, по тодішній ціні» Виконуючи волю поміщиків, гетьманський уряд 8 липня 1918 р. видав спеціяльний закон, який надавав місцевим земельним комісіям право виносити постанови про обов’язкові роботи селян на користь поміщиків. Заславські поміщики дуже широко користувалися цим правом. У повіті селяни практично скрізь працювали на поміщиків тільки під загрозою силових дій, гетьманських і німецьких військових загонів Населені пункти, де було вчинено опір, обкладалися хлібними й грошовими контрибуціями. По селах рейдували численні заготівельні і каральні загони окупантів, які забирали в населення продовольство, худобу, птицю, фураж, особисте майно. Часто на одні й ті ж села здійснювалися повторні нальоти, в результаті яких вони майже повністю були спустошені. Така доля спіткала села Васьківці, Білогородку, Ямпіль деякі інші Так, наприклад, у липні 1918 р. на село Ожигівці наклали контрибуцію в розмірі 600 тис. крб. Для її стягнення в село прибув загін на чолі з начальником повітової варти. Населення до вказаного терміну зібрало тільки 200 тис. крб. Тоді карателі висікли кожного п’ятого селянина. Потім стали ходити по хатах і забирати найцінніше майно, худобу Контрибуція накладалася за невиконання розпоряджень влади, зберігання і невидачу зброї, приховування продовольства та фуражу, невихід на роботу, невиконання гужових робіт абощо. Стягування майже скрізь супроводжувалися репресіями. Крім того, поміщики часто стягували більше майна з селян, ніж у свою чергу останні забирали і спалили в них. Все це вже до осені 1918 р. розорило село і привело сільське господарство до занепаду. Різко скоротилися посівні площі озимих (майже в 2 рази, порівняно з попереднім періодом). У деяких селах району почався голод, насамперед у тих, з яких стягувалася контрибуція. Спалахнули перші ознаки епідемії, що пізніше стала забирати тисячі людських життів. Це насамперед висипного, а пізніше плямистого тифу, віспи, дизентерії, занесеного австро-німецькими вояками вірусного грипу «іспанки», а в деяких містечках – холери. Лікарні не мали вільних місць, хворі лежали навіть по коридорах. До того ж лікували в першу чергу військових, а потім усіх інших. Проте апогей епідемій був ще попереду, в добу Директорії і польського панування. З плином часу німецько-австрійська армія, в умовах ослаблення контролю з боку військових структур, починає поступово розкладатися, втрачається дисципліна. Удень й уночі все частіше відбуваються набіги німецьких солдатів, часто без командирів, які грабують населення, забираючи цінні речі, одяг, продукти, ґвалтують жінок. З літа 1918 р. почався вивіз устаткування з фабрик, заводів, рухомого складу залізниць. Залізницями, що йшли через повіт й далі, потягнулися ешельони, навантажені українським добром. Поштові відділення були завантажені тисячами посилок, які відправляли додому солдати та офіцери, чиновники цивільних відомств. Гетьманська адміністрація заборонила проведення всіляких з’їздів, навіть звичайних ділових та оперативних зборів. Місцева в’язниця, що була створена в Бернардинському монастирі (вона там є й до сьогодні), була переповнена політичними діячами, селянами і робітниками, активістами соціялістичних партій. Насамперед ув’язнювалися члени і голови місцевих народних рад, більшовицьких рад, голови і члени місцевого самоврядування, селянських спілок, земельних комітетів. Кілька десятків місцевих інтеліґентів було вислано до таборів у Німеччині. Фактично розпуск гетьманом земельних комітетів і запровадження ліквідаційних комісій стали сиґналом до селянських повстань у повіті, губернії та й у цілому майже по всій Україні. Треба сказати, що з самого початку повстання українські партії зайняли відносно нього неґативну позицію. Найвпливовіша серед селян Українська партія соціялістів-революціонерів і нелеґальний 2-й Всеукраїнський селянський з’їзд, що теж перебував під впливом українських партій, закликали селян не чинити збройного опору, щоб не наразитися на каральні дії австро-німецьких військ. Проте втримати селян від повстання в умовах посилення репресій гетьмансько-окупаційного режиму було неможливо. Навіть не всі есери й українські соціял-демократи підкорилися партійній дисципліні. Багато з них стали зачинателями й активними учасниками антигетьманського і антинімецького повстання, що в нашій місцевості почалося в травні 1918 р. Так, у південних волостях Заславського повіту швидко організувався і почав діяльність повстансько-селянський загін під командуванням П. Вереса Підтримані збройною силою місцеві селяни виступили проти розпорядження повітового старости про обов’язковий засів ними поміщицьких земель
35. Українська культура в роки Другої світової війни (1939—1945).
Важким випробуванням для українського народу стала Друга світова війна. Особливості культурних процесів воєнних років повністю диктувалися екстремальними умовами часу. На службу фронту була поставлена наука. Вірші, статті українських літераторів на захист Вітчизни з'явилися в газетах вже в перші дні війни. Це такі твори, як «Ми йдемо на бій» П. Тичини, «Клятва» М. Бажана, вірші Л. Первомайського.
Частина письменників перебувала в евакуації, деякі залишилися на окупованій території, більшість же була на фронті, активно співпрацювали з армійською, фронтовою, республіканською періодикою ("За Радянську Україну!, «За честь Батьківщини!»). З Москви українською вела передачі радіостанція «Радянська Україна» (П. Панч, О. Копиленко, Д. Білоус). У Саратові була організована робота радіостанції ім. Т.Шевченка (Я.Галан, К. Гордієнко, В. Владко). Діяла пересувна прифронтова радіостанція «Дніпро». У воєнні роки одним з головних жанрів стала публіцистика.
Офіційні органи, зокрема Спілка письменників України, деякі редакції знаходились в Уфі. Там видавався тижневик «Література і мистецтво», з 1943 р. поновився випуск журналів «Україна» і «Перець». Було випущено декілька книг: «Україна у вогні», «Україна звільняється». Видавнича діяльність не обмежувалася сучасністю. Великими тиражами вийшли твори українських класиків.
У роки війни українські письменники створили такі твори, як «Україна у вогні» О. Довженка, який виявив себе як талановитий публіцист, «Похорони друга» П. Тичини, «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, поетичний цикл «Україно моя!». Переваги цих творів були очевидні в порівнянні з риторично-офіційним тоном більшості поетичних і прозаїчних творів 30-х років.
Значний розвиток в роки війни отримує документальне кіно. Кінооператори здійснили справжній подвиг, донісши людям і залишивши нащадкам безцінні свідчення історії. О. Довженко зняв документальні стрічки «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні».
Трагічною помилкою стали спроби налагодити видавничу діяльність, оживити літературне життя в умовах окупації у Києві, Харкові, Львові. Деякі письменники вважали, що співпраця з окупаційною владою ослабить тиск на національну культуру. Однак ці надії не виправдалися. Так, у Києві були закриті «Українське слово» і «Литаври», а їх організатори, члени ОУН, О. Теліга та І. Ірлявський страчені гестапо.
Тема війни ніколи вже не залишала літературу і мистецтво. Роман «Прапороносці» прославив ім'я О. Гончара. Війні присвячені найяскравіші твори українського художнього кіно.
36. Процес «Спілка визволення України» як терор проти української наукової інтелігенції.
Процес Спілки Визволення України - судовий процес в Україні над українськими інтелектуалами, звинуваченими у приналежноті до опозиційної радянському режиму організації - Спілки визволення України (СВУ). Тривав з 9.3. до 19.4.1930 у Харкові.
У кін. 1920 років в Україні московським керівництвом було розпочато широкомасштабну кампанію дискредитації, цькування, а згодом і фізичного винищення національної еліти - діячів української науки та культури, духовенства УАПЦ, керівників промисловості, яка завершилася низкою сфабрикованих ДПУ судових процесів (“Шахтинська справа”, процес Промпартії, процес Народної революційної соціалістичної партії, Українського національного центру та ін.).
Першою жертвою політичного терору стало дореволюційне покоління української інтелігенції, у середовищі якої з травня 1929 до січня 1930 органими ДПУ УСРР було проведено масові арешти. Серед 45 заарештованих було 2 академіки (С. Єфремов і М. Слабченко), письменники, професори, правники, священнослужителі, викладачі вузів і шкіл, студенти. ДПУ пред'явило заарештованим обвинувачення у приналежності до контрреволюційної організації - Спілки визволення України, яка нібито готувала повалення Радянської влади шляхом збройного повстання та встановлення військово-фашистської диктатури.
З метою формування у громадськості неприязні та ворожого ставлення до заарештованих ще задовго до початку судового розгляду справи у пресі було розгорнуто кампанію їх очорнювання та навішування ярликів. З “викривальними” заявами виступили начальник ДПУ УСРР Балицький, голова РНК УСРР В. Чубар і секретар ЦК КП(6)У П. Любченко.
Справу СВУ розглядав Особливий склад Найвищого суду УСРР (голова А. Приходько), затверджений спеціальною постановою ЦВК. Державними обвинувачувачами були заст. наркома юстиції М. Михайлик, прокурори Ахматов, Якимишин, Бистрюков. Захищали підсудних 14 адвокатів. Щоденні звіти про хід процесу подавала газета “Комуніст” (орган ЦК КП (б)У), матеріали справи друкувалися також у газеті “Вісті”, їх обговорення організовувалося у трудових колективах.
На час передачі в суд справа нараховувала 237 томів слідчих матеріалів. Більшість зізнань про існування та діяльність СВУ слідчі ДПУ отримали шляхом фізичного і психологічного тиску на заарештованих. Як випливало з обвинувачувального висновку в справі СВУ, підсудні (С. Єфремов, В. Дурдуківський, Й. Гермайзе, А. Ніковський, Г. Голоскевич, К. Товкач) ще в 1920-24 належали до підпільної організації Братерство української державності, яка з метою повалення радянської влади організувала мережу бойових осередків і проводила масовий та індивідуальний терор проти робітників та селян. Керівник організації С. Єфремов підтримував зв'язки з повстанськими отаманами - Ангелом, Зеленим, Шляховим, Майовим, Мордалевичем та ін. Обвинувачувальний висновок стверджував, що після самоліквідації БУД у липні 1926 було засновано СВУ. Керівники новоствореної контрреволюційної організації готували з допомогою іноземних держав (Польщі) та в порозумінні з одноіменною емігрантською організацією і петлюрівським закордонним урядом повалення радянської влади шляхом збройного повстання й реставрацію капіталістичного ладу. У документах обвинувачення вказувалося на існування в структурі СВУ низки секцій - академічної, шкільної, педагогічної, медичної, видавничої, автокефальної та Спілки української молоді. На чолі секцій стояла Президія СВУ - С. Єфремов (голова), В. Чехівський (заст. голови), В. Дурдуківський (скарбник), Й. Гермайзе, А. Ніковський, Л. Старицька-Черняхівська, О. Гребенецький. Відзначалося, що викрито осередки організації у Полтаві, Чернігові, Вінниці, Дніпропетровську, Одесі та Миколаєві. Матеріали слідства стверджували, що внаслідок збройного повстання у 1930-31 мала бути створена незалежна Українська республіка на чолі з президентом.
Внаслідок фальсифікації документів та нечуваного в юридичній практиці насильства над заарештованими до різних термінів ув'язнення було засуджено 45 відомих діячів української науки і культури. Четверо (С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський, М. Павпушков) засуджені до 10 років тюремного ув'язнення, шестеро (В. Дурдуківський, В. Ганцов, В. Удовенко, Г. Холодний, А. Барбар, В. Підгаєцький) - до 8 років позбавлення волі. Більшості підсудним було призначено покарання у межах від 3 до 6 років. Кілька підсудних отримали умовні терміни покарання і були звільнені з-під варти. Вирок був остаточним і оскарженню не підлягав. У 1937-39 багатьох ув'язнених (13 осіб із 45) за рішенням різноманітних “трійок” було розстріляно.
Серед істориків немає одностайної думки щодо фактичного існування СВУ. Більшість вважає, що справа була сфабрикована органами ДПУ і згодом широко використовувалася радянським режимом для винищення інтелектуального і духовного потенціалу українського народу. Ще під час процесу став відомим вислів - “музика ДПУ, опера СВУ”, що засвідчив ставлення населення України до цього судилища. 11,8.1989 Пленум Верховного суду УРСР реабілітував усіх засуджених у справі СВУ за відсутністю складу злочину.
37. Український мистецький авангард та його доля. Творчість М. Хвильового, Л. Курбаса, В. Блакитного, II. Тичини, Ю.
Український мистецький авангард та його доля
Мистецтво авангарду зруйнувало традиційні засади художньої творчості. Якщо стиль модерн був викликаний неприйняттям індустріалізації та урбанізації, то авангард пов'язаний з цими процесами органічно — він є прямим породженням нових ритмів життя, прискорених темпів змін, величезних, емоційних та психологічних перевантажень — і загалом світу, в якому панують катаклізми, а людина втрачає узвичаєну точку опори.
Авангардизм у живопису — це різні напрями, які виступали щоразу з позицій відкриття нових ідей. Однак у всіх авангардних течій є спільне, що дає підстави єднати їх в одну художню епоху.
Передусім, це принципова установка на новаторство, яке не просто заперечує попередні стилі — воно їх повністю ігнорує...
По-друге, художники-авангардисти свідомо відмовляються від буквалізму — від зображення предметного світу таким, яким його бачить око художника. І кожна нова авангардна течія відкриває свій спосіб проникнення у сутність речей та явищ. Тому важливою рисою авангарду є його аналітичність.
Авангардне мистецтво — і це теж його особливість — несе в собі специфіку світовідчуття людини XX століття. Художники увібрали в себе шалений темперамент своєї доби, відчуття історичного зсуву, всесвітності змін, які відбуваються зрушенням всіх традиційних координат життя. Невипадково одним з найпоширеніших сюжетів авангардного живопису 10—20-х років стала "Композиція", де зсунуті з місця всі форми, де розколоті слова, де площини наче плавають чи насуваються одна на одну у неспокійному, вібруючому середовищі. Ці картини відбивають всю збентеженість, все сум'яття і невпорядкованість свого часу. І вони ж виявляють пристрасні пошуки нової точки опори для людини у розбурханому й нестабільному світі.
Історію авангардного живопису в Україні (як і в усьому світі) можна умовно поділити на два періоди. Перший охоплює 1907—1914 роки. Світова і громадянська війни перервали певною мірою цей процес. Другий період починається з 1920 року, коли знову вибухнули творчі сили у всіх видах мистецтва: літературі, театрі, живопису, архітектурі. Цьому бурхливому бажанню осягати нові форми було покладено кінець у 30-х роках у Радянському Союзі, Німеччині, Італії та ін. — тих державах, де перемогли тоталітарні чи фашистські режими. Причиною нищення авангарду була монополія однієї ідеології, що виявлялося несумісним з мистецтвом, розрахованим не стільки на почуттєве, скільки на інтелектуальне сприймання, що активізує прагнення істини, формує критичність. Додалося й те, що складність мови нового мистецтва унеможливлює офіційний контроль над інакомисленням.
Термін "кубофутуризм" виник з назв двох живописних напрямків: французького кубізму та італійського футуризму, які, здавалось би, важко синтезувати. Адже кубізм, хоча й розкладав (на "аналітичній" стадії свого розвитку) предмети і фігури, в цілому прагнув до конструктивності, до архітектоніки. Футуризм же — це надзвичайна динаміка, що руйнує конструкцію. Його кумири — рух, швидкість, енергія, він схиляється перед сучасною машиною, в якій бачить втілення естетичного ідеалу. Однак саме українські авангардні живописці — при більшому тяжінні до кубізму — об'єдналися під назвою кубофутуризму. Звільняючись від прямого наслідування натури, художники одержали певну свободу по-своєму інтерпретувати світ.
Українські художники прагнули наситити світ кубізму барвистістю, почерпнутою з народної творчості — кераміки, лубків, ікон, вишиванок, ляльок, килимів, писанок, де зберігалася близькість до таємничих стихій життя. Тут немає прямих стилізацій, проте є ясна, ритмічна мова кольорів, які звучать дзвінко, локально, наділені силою, але зберігають при цьому вишукану палітру — синьо-фіолетові гами, джерело яких, з одного боку, — вплив фіолетових уподобань М. Врубеля та О. Мурашка, а, з другого, — колорит стародавніх київських мозаїк.
Безпосередніми учнями майстра у Києві, що багато працювали в напрямку можливостей кубізму, конструктивізму, супрематизму, були О. Хвостенко-Хвостов ("Crescendo" з рухливих кольорових конструкцій), В. Єрмилов (оформлення площ і вулиць Харкова до революційних свят, плакати, інтер'єри). Новітнє мистецтво творили В. Пальмов ("Рибалка", "Дачники"); Н. Редько ("Світло і тінь симетрії", цикл "Електроорганізми"). Кубофутуристами тією чи іншою мірою були Г. Собачко-Шостак ("Рух кольору", "Тривога"), М. Лисицький ("Композиція"), Д. Бурлюк ("Козак Мамай", "Жнива"), В. Меллер ("Ассірійські пісні"), А. Петрицький ("Ексцентричний танок", "Композиція"). "Футуристичний портрет" написав і один із творців стилю "модерн" Г. Нарбут.
Український живописний авангард, як кожний великий стиль, має наднаціональний характер. Однак такі його риси, як колористичне багатство (чого ми не знайдемо ні у французькому кубізмі, ні в німецькому експресіонізмі, де колір використовували здебільшого для підкреслення фактури, матеріальності предмета, стану людини), як присутність у фарбах, у формах елементів середньовічної ікони (чергування кутів і овалів, які мали священне символічне значення), а також колориту київських мозаїк (з їх шляхетними рубіновими, смарагдовими, золотистими гамами, що перериваються темними згустками фарб) і, нарешті, декоративність (запозичена з українського селянського побуту, взята від хати-мазанки) — вся вітальна сила селянського мистецтва надають йому певної національної специфіки.
Український мистецький авангард творив справді високе мистецтво. 10—20-ті роки становлять собою цілу епоху в житті України. В цей період істинно ренесансного злету Україна показала, яке багатство талантів і обдарувань має наш народ. Митці й науковці натхненно, наполегливо працювали у різних умовах — і колоніального існування в останні імперські роки, і в суворі, жорстокі часи війни й революції, і в перші — ще сприятливі для розбудови національної культури — пореволюційні роки; творили надзвичайно інтенсивно і плідно (наче передчуваючи нетривалість цих умов) науку і мистецтво найвищого рівня. Тому таким вагомим став тогочасний вітчизняний доробок і такий значний його внесок у світову культуру.
Творчість:
Найвідомішими об'єднаннями цього часу були "Плуг" — спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт" - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ — Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). Виділялись групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара, Ю. Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристів та ін. Великою популярністю користувались твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша. Жваві дискусії про шляхи розвитку української літератури викликала діяльність Миколи Хвильового. Він був росіянином, членом більшовицької партії, проте щиро прагнув розвитку української культури. Виступаючи в дискусіях 20-х років, М. Хвильовий наголошував на тому, що без Європи українське відродження неможливе. Його статті викликали захоплення в українських письменників.Численні літературні об'єднання виникли зразу ж після 1917 р. Помітним явищем стала київська група "Музагет" (1919), яка об'єднала кращі мистецькі сили України. З діяльністю "Музагету" пов'язаний розквіт символізму в українській літературі (Д. Загул, Я. Савченко, О. Кобилянська, О. Слісаренко, М. Терещенко, П. Тичина, П. Филипович, В. Ярошенко).
Цікаві експериментальні прозові твори написали Г. Михайличенко ("Блакитний роман", 1918—1919), М. Хвильовий ("Сині етюди", 1923, "Осінь", 1924), В. Поліщук, Ю. Яновський ("Мамонтові бивні", 1925, "Кров землі", 1927, "Майстер корабля", 1928) та інші.
Іван Тобілевич створив клясичну драму народного театру, Леся Українка — клясичну європеїзовану українську драму. Микола Куліш був творцем модерної драми українського революційного відродження. Три з чотирьох шедеврів Куліша — “Народній Малахій” (1928), “Мина Мазайло” (1929), “Маклена Граса” (1933) — послужили драматургічним матеріялом для вершинних режисерських творів Леся Курбаса і його театру “Березіль”, що вивели український театр на рівень ліпших сучасних театрів світу. Четверта неперевершена драма Куліша “Патетична соната” (1930) з величезною втратою для Курбаса, “Березоля” і всього українського театру була заборонена.
38. Особливості культури України радянського періоду.
Украї́нська культу́ра ХХ століття — початку ХХІ століття характеризується такими етапами[1]: