ІІ. Висновки: Значення Галицько-Волинського князівства
Із розвитком торгівлі з Заходом починається в ХІІІ ст. в Галичині й на Волині ріст міст (городів). Ще за київських часів через західноукраїнські землі провадилася жвава торгівля з середньою й західною Європою. З упадком Києва посередницька роль в торгівлі між Заходом і Сходом переходить до Галичини. Сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції, з Балкан й закуповують продукти місцевого господарства та привозять свій крам. Все це впливало на розвиток і збагачення міст, на розвиток міської культури, прикладних мистецтв, закріплення і урізноманітнення народних обрядів, звичаїв тощо.
Протягом ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство було опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняливелику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею. Тим самим у переламний момент історії вони зберегли в українців, чи русинів, як їх тепер називали, почуття культурної та політичної ідентичності. Це почуття матиме вирішальне значення для їхнього існування як окремого національного утвору в лихі часи, що насувалися.
Однак варто зазначити, що Галицько-Волинська держава все ж таки залишила чималий культурний слід по собі.
Фактично Галицько-Волинське держава, це друга велика держава на українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла об’єднати біля себе більшу частину української етнографічної території свого часу, фактично в половині ХIV ст. перестала існувати. Але півтора століття її існування не проминули безслідно як для подальшої долі українського народу, так і його культури. Власне ця держава, на думку багатьох вчених, зберегла самобутність України перед передчасним опануванням і асиміляцією з боку Польщі.
Галицько-Волинська держава, перейнявши культурно-національні традиції Київської Русі, свою політичну й соціальну революцію розвивала під сильним впливом тих відносин, які існували в тогочасній Центральній Європі.
18. Національно-культурне піднесення другої половини XVI - першої половини XVII ст.Культура України в ці роки розвивалася в несприятливих умовах національного та релігійного гніту. Проте потреби соціально-економічного розвитку, вплив національно-визвольного руху і досягнень Відродження в Європі стимулювали культурне піднесення.
Видатну роль у розвитку культури на Україні в цей час відігравали братства — національно-релігійні громадські організації православного міщанства, які з'явилися у 80-х роках XVI ст. у Львові, Києві, Луцьку, Острозі. Вони виникли як осередки оборони православної віри, але відігравали значну роль у суспільно-політичному житті. Братства на свої гроші утримували школи і лікарні, підтримували матеріально свої церкви, організовували друкування полемічних творів проти католицизму та унії, на захист православ'я і прав українського народу. Братства не лише утримували школи, а й організовували навчання в них на патріотичних принципах.
Братські школи мали в цілому демократичний характер, тут училися фактично представники всіх станів: міщан, козаків, дрібної шляхти, нижчого духівництва. Запозичуючи деякі елементи західноєвропейської системи освіти, такі як диспути, декламації, драматичні сцени на біблійні сюжети до церковних свят, члени братств прагнули надавати цим елементам українського культурного забарвлення.
Особливе місце посідала Острозька школа, створена на кошти князя К. Острозького близько 1580 р. У ній працювало багато відомих у той час культурних діячів. Першим ректором її був письменник Герасим Смотрицький.
У XVII ст. першою вищою школою стала Києво-Могилянська колегія (1632 p.), яку опікував митрополит Петро Могила (звідси назва). Викладання в цьому закладі було на європейському рівні. Крім братських шкіл, в Україні існували при церквах, у селах і слободах численні початкові парафіяльні школи, де вчились грамоті діти селян і козаків.
Розвиток освіти стимулював появу перших підручників, що свідчило про достатньо високий рівень навчально-методичної роботи в українських закладах освіти. У 1619 р. вийшла «Грамматика славянская» Мелетія Смотрицького. За цим підручником, який М. В. Ломоносов назвав «вратами учености», близько 150 років (до кінця XVIII ст.) вчилися мові учні українських, російських, білоруських, болгарських, сербських та інших православних шкіл.
Розвитку рукописного розповсюдження книг сприяло виникнення в Європі паперового виробництва. Уже в XIV ст. на українських землях з'являється перший папір, що завозився з німецьких князівств. Папір був дуже дорогим, але все-таки дешевшим, ніж пергамент. Виробництво власного паперу на Україні почалося в Галичині тільки в першій половині XVI ст.
Істотний вплив на початок українського друкарства зробило виникнення наприкінці XV ст. східнослов'янського кириличного друкування в Кракові й Чорногорії. У 1483-1491 р. у друкарні Фіоля в Кракові кириличним шрифтом було надруковано кілька церковних книг.
У 1483 р. у Римі вийшла перша друкована книга, автором якої був українець — Юрій Дрогобич-Котермак. У Болонському університеті він став першим українцем — доктором мистецтв і доктором медицини, потім був ректором цього університету.
У 1573 р. І. Федоров засновує у Львові першу в Україні друкарню. Першими друкованими книгами в Україні були «Апостол» та «Азбука». Це мало величезне значення для поширення знань, культури та розвитку освіти, зміцнення мовної єдності народу.
Розвивається народна творчість. З'являються нові жанри — думи та історичні пісні, які виконували під акомпанемент кобзи і бандури.
Новим явищем у розвитку літературної мови були спроби наблизити церковнослов'янську мову до народної, розмовної української. Це було зроблено за допомогою перекладу Євангелія у м. Пересопниці на Волині близько 1560 р. («Пересопницьке Євангеліє»).
У літературі з'являються нові жанри: присвяти, передмови, епіграми, панегірики. Але домінуюче становище займала полемічна література, спрямована проти наступу католицизму. У цей час вийшло близько 60 таких творів, написаних право славними. Найвидатнішими полемістами того часу були Іван Вишенський та Христофор Філарет. Христофор Філалет виступав проти претензій папи Римського й католиків на українські землі, критикував моральне падіння єпископів-перевертнів, захищав право українського й білоруського народів на само стійне й ненасильницьке вирішення своїх релігійних справ.
Філалет був ідеологом православної шляхти, відстоював її вільності, виступав проти теорії виняткової влади єпископів.
Трохи інший напрямок у полемічній літературі представляв Іван Вишенський. Його погляди відрізнялися від інших полемістів тим, що він виступав не тільки проти національно-релігійного, а й соціального гноблення, тобто був представником демократичних кіл українського суспільства. Вишенський різко критикував представників вищої церковної ієрархії, які сприяли унії, а також виступав проти католицької й західної культур. На відміну від інших українських полемістів, він був прихильником старовини, не визнавав тодішньої науки.
Одним з найвидатніших представників політичної думки того часу був Станіслав Оріховський (1513-1566 pp.). У Західній Європі його порівнювали з Цицероном. Він вчився у Краківському, Віденському, Вітенбергському, Болонському університетах. Його промови з політичної тематики вважалися зразковими і перевидавалися в Європі багато разів. Він був прибічником освіченої конституційної монархії, вважав, що цінність людини визначається її заслугами перед суспільством.
В архітектурі панував стиль пізнього Ренесансу. У цьому стилі у Львові побудовано «Високий замок». У XVII ст. бере свій початок вертеп — ляльковий театр.
Починає розвиватися ліпна скульптура й ливарна скульптур на пластика з металу.
У другій половині XVI ст. формується західноукраїнська портретна школа. Художники більше звертаються до реального життя, малюють природу, побутові сцени, але провідне місце посідають портрети.
Зароджується театральне мистецтво. Воно виявляється в по яві справжніх віршованих шкільних драм з режисурою, декораціями й костюмами, де переважали релігійні й міфологічні сюжети, а акторами були учні братських шкіл і студенти колегій.
При церквах і монастирях, у маєтках магнатів існували хорові колегії. До XVI ст. церковний хор був одноголосим, нотний спів нелінійним і визначався спеціальними знаками («знамена ми») над словами тексту. З XVI ст. церковний спів стає багатоголосим, з'являються національні танці, найпопулярнішими з яких були «козачок», «метелиця», «веснянка».
Продовжується літописання, яке наближається до мемуарного викладу подій.
У сфері будівництва новим стала поява не тільки церковних, а й світських будов з каменю.
У зв'язку з наявністю значного прошарку магнатів, шляхти, купців, багатих міщан продовжує розвиватися ювелірне мистецтво. У цей час українське ювелірне мистецтво перебувало під впливом двох напрямків: 1) західноєвропейського, в основному німецького; 2) східного, переважно турецького. Переважав останній, оскільки Львів славився як важливий пункт у торгівлі східними товарами.
Таким чином, у кінці XVI — першій половині XVII ст. спостерігається розквіт української національної культури. Її трьома основними осередками були Львів, Острог та Київ, які за короткий час дали так багато культурних цінностей, яких не дали попередні століття. Культурне піднесення було духовним підґрунтям Великої Визвольної війни.
19. Острозький культурний осередок та його роль в розвитку культури України.На зламі XVI і XVII століть провідним інтелектуальним центром України було волинське місто Острог.Цей науковий та ідеологічний осередок називали тоді «українськими Афінами». Саме тут у 1576 році з ініціативи князя Василя-Костянтина Острозького було засновано школу, що на той час мала найвищий освітній рівень з-поміж усіх східнослов’янських навчальних закладів. Згодом виник літературно-науковий гурток, до якого увійшли відомі вітчизняні та іноземні перекладачі, а ще пізніше в Острозі під орудою Івана Федорова з’явилася друкарня, яка стала невід’ємною частиною культурного центру.
Засновники і фундатори академії: князь Василь-Костянтин Острозький, княжна Гальшка Острозька, Кирило Лукаріс
Переважну більшість вищих навчальних закладів середньовічної Європи становили академії, що були однією з форм гуманістичної організації інтелектуального життя і функціонували не як школи у традиційному значенні цього слова, а як товариства вчених, митців, вчителів та учнів. Такий характер мали Римська академія і Платонівська академія у Флоренції. Західноєвропейська концепція гебрайсько-грецько-латинської освіти за зразком Еразма Роттердамського, що використовував гуманістичний практицизм для перекладу і редагування біблійних текстів, трансформувалася в Україні у грецько-латинсько-слов’янську тримовність. Заснування Острозького колегіуму як слов’яно-греко-латинського закладу засвідчило перехід до нового етапу культурного синтезу.
Найяскравіша згадка про Острозьку академію викладена у передмові до Острозького букваря 1578 року. Розповідається про те, що засновник академії і друкарні Василь-Костянтин Острозький зібрав у місті свого діда знавців грецької, латинської і руської мов. Принцип тримовності згодом успадкували Львівська братська школа та Києво-Могилянська академія.
У тисячолітній історії української культури Острог відігравав роль інтелектуального центру на зламі XVI—XVII століть, а академія, що діяла тут протягом 1576—1636 років, була провідною науковою установою України. Її друкарня прославилася першим у світі виданням Біблії церковнослов’янською мовою (1581). Ренесансна культура Острога та його околиць, іконопис і хорове мистецтво належать до кращих зразків того часу.
Засновник академії та її фундатор Василь-Костянтин Костянтинович Острозький був одним із найбагатших магнатів держави, меценатом. Як зазначає С.Кардашевич, князь утричі перевершував за багатством самого короля Речі Посполитої. Йому належала третина всієї Волині, маєтності у Київському, Володимирському, Білоцерківському, Богуславському, Переяславському, Канівському та Черкаському староствах. У володіннях князя перебувало понад 3040 міст і сіл, торгові доми у Гданську, Ярославі, Львові, замки у Дубні, Турові, Тарнові, двори-палати у Варшаві та Вільно. Відомий Острозький в історії і як талановитий полководець.
В історії академії можна виразно окреслити три періоди. Перший із них — час становлення (1576—1586). Він характеризується різким інтелектуальним спалахом. Уже в перші роки свого існування академія стає унікальним культурно-освітнім центром зі створеним у ній видавництвом. До праці у закладі залучалися діячі різних конфесій — Герасим Смотрицький, Іван Федоров, греки Імануїл Мосхопулос, Діонісій Раллі та Євстахій Нафанаїл, Симон Пекалід, протестанти білорус Андрій Римша та українець Мотовило.
Наступний період діяльності академії (1587—1620) характеризується найвищим її розквітом. До Острога прибували видатні особистості — українці і чужоземці з багатим європейським науковим та педагогічним досвідом. Українець Купріян навчався в Падуї та Венеції, Ісакій Борискович — в Александрії. З вихованців Падуанської академії вирізнялися греки Никифор Кантакузин і Кирило Лукаріс. Взаємовигідні культурні зв’язки з монастирями Афона були налагоджені ще в 70-х роках XVI століття. Туди мандрували Іван Вишенський, Ісакій Борискович. Водночас афонські ченці приходили до Острога по місцеві видання, постачаючи друкарні потрібні рукописи.
З академією активно співпрацювали польські діячі. Одним із них був Ян Лятош — астроном, математик, доктор медицини, випускник Падуанського та Краківського університетів. Славу Острогу принесли і українці-самоуки, визнаний православний публіцист Герасим Смотрицький — перший ректор однойменної академії, полеміст Іван Вишенський, літератор Дем’ян Наливайко, його брат, керівник народного повстання в Україні Северин Наливайко. У бурхливій діяльності академії визначальну роль відігравала і сама атмосфера, що панувала в Острозі на межі двох століть: тут співіснували різні національно-культурні традиції. У місті з населенням п’ять тисяч чоловік із допомогою італійських архітекторів у стилі Ренесансу було збудовано замок, три дерев’яних палаци, ратушу, міські вежі. Діяли костел, дві синагоги зі знаною єшібою — духовною і загальноосвітньою школою, татарська мечеть, кальвіністський та протестантський храми. У місті жили, крім українців, поляки, німці, шотландці, угорці, греки, татари, євреї.
Зібрані матеріали, що визначають особливості мистецького середовища Острога епохи академії, дають підстави повернути «українським Афінам» ще один незаслужено забутий і вагомий аспект історії міста. Як і Афіни, Острог також характеризується активним мистецьким життям. Серед вихованців академії — чимало культурно-освітніх і церковних діячів. Один із них — Йов Княжицький — заснував Манявський скит, де в особливій шані був церковний спів, зокрема болгарський. Скит на два століття став головним осередком культивування цього яскравого музично-стильового явища в Україні. Добрим знавцем церковного хору вважався і майбутній київський митрополит Йов Борецький, що теж навчався в Острозі.
Велику любов і шану до церковного співу та музики виявляв патрон академії князь Острозький. Польський хроніст Рафал Янчинський у середині ХVII століття писав: «У народі він (князь Острозький) мав авторитет і популярність, особливо через свою набожність… умів цитувати псалми та гімни (церковні), у святинях свого обряду мав хори…»
Співпраця видатних людей академії поступово наводила їх на думку про необхідність пошуків альтернативного щодо Заходу і православного Сходу культурного розвитку, такого шляху, який би синтезував здобутки візантійсько-руської духовності з трансформованими на вітчизняних теренах елементами духовного життя інших культур. Острозькі книжники вперше в історії української думки обережно підійшли до здійснення такого синтезу, поєднуючи його з українською та грекофільською орієнтаціями.
Завдяки сприянню князя Острозького місто стало найбільшим на Волині і одним із найвпливовіших в Україні. Важливим у житті міста став 1585 рік, коли на прохання князя Острозького король Стефан Баторій надав місту привілей на магдебурзьке право. Король дозволяв «…ратуш будовати, крами, вагу, постригальню, лазню посполитую меть… корчми вольниє держати, ремесла цеховиє…»
Протягом 60-річного існування Острозької академії (1576—1636 рр.) її випускниками стали, за найскромнішими підрахунками, понад 500 осіб. Серед них — відомі вчителі, літератори, друкарі, проповідники. Навіть на основі тих нечисленних даних, що збереглися, можна стверджувати, що більшість відомих українських і білоруських діячів кінця XVI початку XVII століть були пов’язані з Острогом.
Занепад академії, а згодом і її ліквідація, виявилися результатом діяльності єзуїтів. Вони прагнули до посилення своєї ролі у цьому регіоні, а це ставало неможливим без ліквідації видавничого літературно-наукового гуртка й усього культурно-ідеологічного осередку. Адже острозька еліта своєю активною православною пропагандою стояла на заваді здійсненню далекосяжних намірів Ватикану та польської шляхти. Оскільки єзуїтам не вдалося схилити князя Острозького на свій бік, вони спрямували всю свою енергію на спадкоємців князя. Католиком став його старший син Януш, а в 1583 році змінив віру й другий син — Костянтин. Ще один син, Олександр, у 1592 році одружується з відомою покровителькою єзуїтів Ганною Костчанкою. 1636 року над острожанами організовано шляхетський суд, і їх жорстоко катували та страчували. Суд ухвалив введення унії на Острожчині. Заснований у 1624 році єзуїтський колегіум активно сприяв польсько-католицькій експансії. Найбільшим виявом фанатизму Ганни-Алоїзи Острозької став у 1654 році її заповіт, за яким численні маєтності і великі суми грошей переходили у власність протегованого ордену єзуїтів, костьолів, католицьких шпиталів.
Національно-православне спрямування Острозької академії не викликало захоплення в ортодоксальних католицьких колах. Маючи на увазі саме цей навчальний заклад, польський письменник, єзуїт Петро Скарга писав: «…і не було ще на світі і не буде жодної академії, колегії, де б теологія, філософія й інші визволені науки іншими мовами вивчились і порузумівались. З слов’янської мови жоден не може бути вченим».
Острогу недавно виповнилося 900 років. Воно й сьогодні відоме далеко за межами України своїм історичним, політично-культурним та духовним впливом на суспільний розвиток України впродовж XIV—XVIII століть. Починаючи з двадцятих років XVII століття, уряди іноземних держав, до складу яких входив Острог, робили все для того, щоб перетворити один із найбільших культурних центрів у провінційне містечко. Незважаючи на те, що їм значною мірою це вдалось, Острог зберіг своє національно-культурне значення. Сюди, як в «український Єрусалим», приїжджали видатні українці: І. Мазепа, Т. Шевченко, М. Костомаров, П, Куліш, І. Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський. В роки незалежної України світло науки, просвітництва і культури, яке запалила Острозька академія 420 років тому, засвітилася вдруге: 12 квітня 1994 року Президент України Леонід Кравчук видав указ про утворення Острозького колегіуму, який через два роки отримав статус академії. Історична доля навіки поєднала Острозьку академію та Києво-Могилянську академію, адже у XVI столітті перша стояла біля джерел створення другої. Нині реставруються храми і пам’ятки історії, вчені працюють над пошуками і обробкою новознайдених матеріалів. Іван Мицько видав грунтовну монографію з соціально-економічної історії міста XVI—XVIII ст., в якій досліджується діяльність Острозької академії і розкривається взаємозв’язок культурного життя з ідеологічною боротьбою в Україні її періоду; вийшли також вагомі праці львівських вчених-істориків. Є надія, що дослідження цього питання української історії триватиме. Адже у межах формування в Острозі реформаційних ідей відбувалося становлення ідеології визвольного руху в Україні. З ідеї демократизації Церкви поступово викристалізувались ранньобуржуазні політичні принципи; свобода совісті стала поштовхом до утвердження принципу інтелектуальної і моральної автономії особистості з ознаками вродженої рівності, свободовиявлення волі, свободи боротьби за свої права і переконання.
20. Виникнення братств та їх роль у відродженні національної культури.Виникнення перших братств. Одним із істотних чинників українського релігійного і національно-культурного відродження стали братства і засновані ними школи та друкарні 1.
На християнському Сході (Єгипет, Константинополь) релігійні "братства", які об’єднували кліриків і світських людей, відомі вже з IV ст. Переважно вони засновувалися для взаємних послуг щодо поховання померлих, спільних молитов та інших релігійних обрядів
Деякі історики вважають, що попередниками християнських братств були колегії та інші "братерські" об’єднання Стародавнього Риму. Приблизно з кінця XI і XII ст. у країнах Західної Європи поширилися братства світських людей, які мали писемні статути. Члени таких братств обирали своїх старшин, збиралися для молитов, спільно ховали померлих членів і були зобов’язані замовляти за них жалобні богослужіння, займалися благодійною діяльністю, опікувалися святинями або власними каплицями. Поширений був також звичай влаштування братерських бенкетів і відзначення днів патрональних святих, що зближує братства з германськими гільдіями і так званими братчинами — об’єднаннями для відзначення храмових празників, які, починаючи з XII ст., відомі в окремих містах на півночі Київської Русі. Ремісницькі цехи мали форму релігійних братств, але крім благодійних та церковно-обрядових справ займалися також регламентацією продукції і збутком виробів. Багато організаційних форм, особливо способи вибору старшин, братства перейняли з міського самоврядування (зокрема, від італійських комун), натомість такі обряди, як присяга нових членів і деякі інші, формувалися під впливом монастирських правил.
У православних країнах братства виникли тільки в українському і білоруському середовищі, якщо не рахувати архаїчних братчин, а також братств грецької діаспори у католицьких країнах Європи. Можна припустити, що ґрунт для братств підготували існуючі віддавна традиційні парафіяльні організації. Відомо, наприклад, що в середині XV ст. майном Перемишльського православного собору св. Іоанна управляли vitrici (опікуни). У пізніших документах їх називали "витрикушами". Правдоподібно, вони виконували такі самі опікунчі функції щодо святинь, як ктитори у Візантії, але латинські впливи, напевне, не обмежувалися запозиченням назви, а відобразилися і в організаційній структурі православних братств, принаймні якщо йдеться про Західну Україну.
Перші надійні документи про легально оформлені православні братства датуються серединою XVI ст. Серед цих документів — статут 1538 р. братства кушнірів у Вільні, статути 1542 р. братства Благовіщенської парафії на передмісті Львова і 1544 р. братства церкви при парафії Миколая на львівському Підзамчі 2. З 1544 р. є згадка про організацію парафіян при Успенській церкві на Руській вулиці, пізніше — про "руських старшин", які діють від імені "співбратів і сусідів" — патронів церкви, з 1573 р. — про "старшин братства Богородиці" 3.
Громадсько-політична діяльність братств. Львівське братство і ті братства, які його наслідували, часто діяли всупереч ієрархії і навіть всупереч священикам-настоятелям парафій, якщо ті не рахувалися з ініціативами членів братств. На початку XVII ст. тривав конфлікт ряду братств Львівської єпархії з єпископом Гедеоном Балабаном. Сприяючи розвиткові освіти, він водночас хотів, щоб вона залишалася привілеєм елітарних верств, насамперед духівництва. Однак, користуючись суперництвом в лоні самої ієрархії, активні діячі братського руху інколи залучали на свій бік київських митрополитів та східних патріархів. Так, скориставшись з перебування на Західній Україні наприкінці 1585 — на початку 1586 р. антіохійського патріарха Йоакима IV Доу, а 1589 р. Константинопольського патріарха Єремії II Траноса, львівські українці домоглися від обох них грамот, що підтверджували статут Львівського братства, визнавали за ним право контролю за діяльністю єпископа. Однак союз патріархів з братством зумовлювався тактичними міркуваннями. Представники ієрархії нерідко обурювалися, що члени найвпливовішого в Україні Львівського братства "не слухають ні єпископа, ні митрополита, ні патріарха" 11.
Скликувані братствами збори сучасники порівнювали із зібраннями протестантів. Явно реформаційні тенденції братства виявляли і в догматичних питаннях, зокрема виступали за усунення деяких обрядів як "ідолопоклонських" (переважно тих, що були дохристиянськими народними звичаями, що їх з часом прийняла і трансформувала церква). Самі члени братств протестували, коли їх називали "лютрами", а союз з протестантами вважали тактичним маневром. І все ж супротивники братств мали рацію, коли визначали певні аналогії між вченням радикально настроєних членів братств і доктриною протестантів. 1590 р. прибічники єпископа Гедеона Балабана критикували діячів братств за те, що останні відкидають як ідолопоклонство освячення паски й води: "Так само починають, як Мартин Лютер, який також почав із свяченої води, а потім виросли великі єресі. Бо і вони [діячі братств] уже почали замахи на інші таїнства, твердячи, що сповіді та причастя не потрібні, хіба що у важкій хворобі при смерті... Виступили і проти хрещення, кажучи, що слід хрестити не в дитячому, а в тридцятирічному віці" 12. Якщо навіть такі звинувачення до певної міри перебільшені, їхній характер відбиває напрям, в якому могли еволюціонувати погляди деяких діячів братств.
Наявність у діяльності братств реформаційних елементів була породжена не механічним наслідуванням Заходу, як твердили деякі історики 13, а випливала насамперед з місцевих умов.
21. Культура українського козацтва.Духовна культура українського народу досягла високого рівня в період існування козацької держави (1648—1781 pp.). Запорозьке козацтво впродовж трьох століть визначало напрями економічного, політичного і культурного розвитку України. Високорозви-нута самобутня культура Січі домінувала тут у XVI —XVIII ст. і мала величезний вплив на національну самосвідомість українського народу.
Культура Запорозької Січі формувалась у руслі українських генетичних джерел. В її основі містилися глибокі традиції українського народу. Водночас історичні особливості життя Січі позначилися і на її духовній культурі. Запорозька Січ формувалась із втікачів від кріпацтва, національних та релігійних переслідувань не лише з різних регіонів України, а й з усієї Російської імперії, а також з інших країн. Кожен, хто приходив на Січ, вносив у культурне середовище щось своє, певні риси, особливості культури і мистецтва свого народу. Внаслідок переплетення цих індивідуальних культур сформувалась оригінальна, яскрава, різнобарвна самобутня культура, яка справила величезний вплив на розвиток культури всієї України.
Козацька культура — унікальне і неповторне явище. її феномен має барокове забарвлення. "Химерний" стиль був породжений непростими, бурхливими соціально-історичними обставинами. Визвольна війна середини XVII ст., постійні військові походи, перебування на межі життя і смерті породили в козацькому середовищі типово бароковий світогляд. Його особливістю було сприйняття світу, людського життя як швидкоплинного і скоро-минущого явища своєрідної гри, сповненої ілюзій, химер і вигадок. Звідси — намагання прожити барвисте та яскраве життя, прагнення до веселощів і радості. Цей стиль був покликаний розбурхати людські почуття, збудити уяву, викликати контрастні емоції. В ньому завжди поряд добро і зло, любов та ненависть, Бог і диявол, життя і смерть, радість і смуток.
У "химерній" бароковій козацькій традиції завжди було місце для подвигу, вчинку, який ціною, можливо, найдорожчого, мав принести добро громаді, користь для спільної справи. Козацькій культурі близький тип активної людини, героя, лицаря. Республіканський устрій, демократичні засади співжиття козацької спільноти дають дослідникам підстави трактувати козаків як лицарів-воїнів, своєрідне військово-чернече братство.
Запорожці були професійними воїнами й одним із головних завдань вважали оборону церкви та віри. Звідси — засвоєння чернечих звичаїв, традицій. Культ побратимства, товаришування у свідомості козака був нерозривно пов'язаний із християнською ідеєю самопожертви заради ближнього.
Спосіб життя козацтва, постійне перебування в екстремальних ситуаціях, бурхливі пригоди та події сповнювали людську душу суперечливими пристрастями і непримиренними бажаннями. Ба-роковість козацтва підкреслювалася складністю духовного світу запорожця. Він — то веселий і відчайдушно безтурботний, то — сумний, похмурий і мовчазний. Глибока релігійність та духовність разом із нестримним потягом до волі, свободи, бурхливим, запальним темпераментом, прагненням до життєвих задоволень дають підставу характеризувати козацьке середовище як типово барокове, зіткане із поєднання протиріч і суперечностей, чеснот і вад. "Сміховий", бароковий характер козацької культури підтверджується не зовсім серйозною, сповненою іскрометного іумору традицією козацької ініціації, практикою заміни імені жартівливим прізвиськом тощо.
На окрему увагу заслуговує проблема церковно-релігійного життя запорозького козацтва. Релігійність і духовність були надзвичайно вагомими критеріями відбору в козацьке середовище, своєрідною візитівкою, самоідентифікацією козака як православного християнина й українця. Двічі на рік козаки вирушали на прощу до Києво-Печерського, Самарського, Мотронинського, Ме-жигірського та інших православних монастирів. Запорожці надзвичайно ревно стежили за "чистотою" віри у своїх рядах. Як зазначає Д.Яворницький, у їхньому середовищі ніколи не було "ні розкольників, ні лжевчень, заборонялися пропаганда чи сповідування іновір'я. Козаки за власний кошт утримували лікарні, шпиталі, різні інституції при монастирях, а також цілі церковні парафії, робили значні матеріальні внески у храми, прихожанами яких себе вважали.
Найшанованішими церковними святами були Різдво, Великдень, Покрова. Перед Великим постом було заборонено страчувати злочинців. Чітко окреслювались традиції індивідуальної релігійності — кожен козак мав носити при собі "тілесний" хрест, будь-яка важлива справа починалася лише після молитви. Всі найважливіші питання церковного життя, будівництва храмів вирішувались на загальновійськовій раді з участю всіх запорожців.
Під покровом Богоматері запорожці не боялися ні ворожого вогню, ні грізної стихії. Значна роль належала також культові святого Миколая — захисника та заступника всіх, хто плаває, подорожує, а також Архистратига Михаїла — глави небесного воїнства. Надзвичайно шанованим був Андрій Первозванний, який перший поширював у придніпровських краях ідеї християнської віри.
Одним із найстаріших церковних осередків козацтва став заснований запорожцями 1602 р. Самарський Пустельно-Микола-ївський монастир. Після переходу Мазепи та козацької старшини на бік шведського короля у 1709 р. російські війська зруйнували на Січі Покровський козацький храм, а інші церкви, хоч і залишилися цілими, втратили духовенство, тимчасово призупинили функціонування.
Після нормалізації в 1734 р. взаємин між козацькою старшиною й імператорським двором релігійно-церковне життя на Січі поступово відроджувалося. З Межигірського монастиря прибув ієромонах П.Маркевич — він очолив все запорозьке духовенство. Відтоді церковний провід на Січі до часу її ліквідації обіймали лише межигірські ченці-священики. Вони стануть головними постатями святині козацтва — храму Покрови Пресвятої Богородиці. За даними Д.Яворницького, до часу падіння Січі в межах козацьких вольностей налічувалося 44 церкви, 13 каплиць, два скити. Усталилася практика щоденного богослужіння за чернечим чином Православної церкви. Він вимагав від священиків виголошення проповідей українською мовою. Численні документи підтверджують юрисдикційну підпорядкованість церкви на Запоріжжі київському православному митрополиту.
Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковно-парафіяльні. У січовій школі навчалися діти, які за певних обставин опинилися на Січі — приходили самі або ж були звідкись вивезені й усиновлені козаками. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, а також основ військового мистецтва. Головним учителем січової школи був ієромонах-уставник, котрий не лише навчав азам грамоти, а й був духівником хлопців, опікувався їхнім здоров'ям.
Монастирська школа на Січі існувала при Самарсько-Микола-ївському монастирі ще із 70-х років XVI ст. На чолі з самарським ієромонахом хлопців навчали грамоти, письма, молитов та Закону Божого.
Церковно-парафіяльні школи діяли при всіх січових парафіяльних церквах. їх ще називали школами "вокальної музики та церковного співу". Найвідомішим навчальним закладом такого зразка була школа в слободі ррловщина (на лівому березі р. Орелі). В 1770 р. її було перенесено на Січ. Учні цієї школи вивчали мистецтво партесного співу. Тут готували читачів і співаків для Православної церкви України.
В 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів для військових канцелярій усієї України. Окрім чернецтва та духовенства викладачами у низці запорозьких шкіл були випускники та студенти Києво-Могилянської академії.
Школи Запорозької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалося з вихованням. Феномен духовності козацької педагогіки — у поєднанні духовно-інтелектуального та фізичного ідеалу, вірі у вищість справедливості, мужності та мудрості. Діяльність козацьких шкіл становить важливий етап в історії освіти в Україні. Знаменним було те, що навчання тут велося українською мовою.
Високого рівня досягла освіта і на Гетьманщині. У 1740 р. діяло 866 початкових шкіл, у яких в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання і письма. Ця структура суттєво відрізнялася від освіти на Правобережжі. Тут більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для селян була практично недоступною. Це стало однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України того історичного періоду.
В багатогранному та змістовному художньому житті Запорозької Січі чільне місце належало музиці, співу і танцям. Високого рівня досягла військова музика. Вагоме значення мали духові й ударні інструменти: труби, сурми, литаври, барабани, бубни. Духова музика супроводжувала походи Війська Запорозького, а також різні урочистості. Труби та сурми разом з "ударними інструментами використовували як сигнали у походах, боях, а також при зустрічах послів, гостей.
Загони запорозьких козаків, що вирушали у похід, повинні були обов'язково мати трубачів або сурмачів. Тулумбаси у Війську Запорозькому використовували переважно для зв'язку. Вони були різноманітними за розмірами (в деякі з них били відразу вісім осіб). Великі литаври назива\и набатами і тримали їх у самій Січі.
В духовній культурі козацької держави високого розвитку досягло хорове мистецтво. Впродовж багатовікового періоду національно-визвольної боротьби український народ поряд з піснями творив думу — героїчну, драматизовану і водночас пройняту великим ліризмом поезію. Вони мали своєрідну художню форму і виконувалися під акомпанемент бандури (кобзи) або ліри.
Думи і народні пісні набули активнодійового характеру завдяки "кобзарям", які часто не лише виконували, а й творили музику. Кобзарство — це своєрідне явище української народної культури, визначне мистецьке досягнення запорозького козацтва. Кобзарям належить славне місце в історії духовної культури українського народу. М.Гоголь називав їх охоронцями бойової слави нашої Батьківщини, поетами і літописцями.
Особливою популярністю в козацькому середовищі користувалися танці. Найулюбленішим з них був гопак. Його виконували лише чоловіки. Основу танцю становила імпровізація, під час якої танцюристи демонстрували, хто на що здатний. У техніці танцю проста присядка пов'язана з образом хвацького вершника, який, підстрибуючи в сідлі, нестримно мчить на ворога. Аналогічні за характером виконання танцювальні рухи "повзунець", "яструб", "присядка" з розтяжкою внизу. Танці виконувались у супроводі бандури й інструментальних ансамблів.
У січовій музичній школі, де навчали "вокальних муз" і "церковного співу", були створені спеціальні групи виконавців — лицедіїв, котрі ставили народні лялькові видовища під назвою "Вертеп" у супроводі троїстих музик. У цих виставах головна роль належала козаку-запорожцю, який добре грав на бандурі, співав і танцював. У монологах, піснях і танцях самодіяльні артисти висловлювали думки і сподівання, близькі українському народові.
Все це сприяло популяризації вертепної драми в художньому побуті українського народу.
Козацтво було носієм нового художнього вподобання. Відомо чимало мистецьких пам'яток, створених на замовлення козацької старшини. Однак козацтво, будучи великою військовою та суспільно-політичною силою, витворило власне творче середовище. Красу козацького мистецтва засвідчують численні оригінальні козацькі собори. Козацький собор — п'ятиверхий хрещатий храм — типове явище у традиційному народному будівництві. Він не мав чітко вираженого фасаду (однаковий з усіх чотирьох боків). У цьому полягає демократизм і бароковість споруди, де простежується відчуття неподільної єдності конечного і безконечного, складності довкілля. Храм ніби не має стін — вони розчленовані у просторі, заповнені декором архітектури, форми виражають чіткі контури. Козацький собор — фактично ірраціональний образ світу, втіленого у камені. Зразки таких архітектурних пам'яток — церкви у Ніжині, Видубицькому монастирі в Києві, Ромнах, Глу-хові, Козельці, Ізюмі та багатьох інших містах козацької України.
Отже, культура козацької держави була багатогранною і самобутньою. З плином часу вона увійшла як складова частина в духовне життя сучасної української нації. Художні вподобання, демократичні настрої козацького середовища визначили колорит козацького розвитку української духовної культури. Козацтво акумулювало величезний духовний досвід XVII —XVIII ст., відтак залишивши в культурній свідомості нашого народу найглибший слід.
22. Просвітницькі реформи П. Могили. Розвиток книгодрукування. Духовна і світська література.Петро Могила докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед інших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом. За п'ять з половиною років його настоятельства з лаврської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили. В 1628 році в Лаврі були видрукувані перекладені Петром Могилою з грецької «Агапита діакона главизны поучительны» і «Тредь цветная», в яких пояснювалися важливість і значення церковних гімнів.
В 1629 році на Київському помістному соборі був схвалений до видання «Літургіаріон» Петра Могили. Він являв собою служебник, виправлений архимандритом за грецькими джерелами і з його власними догматичними й обрядовими роз'ясненнями літургії. Це одна з найвизначніших праць Могили, яка протягом понад двохсот років не втрачала свого значення.
Окрім цього у власноручних записах Могили зберігся ряд канонів і церковних піснопінь, що частково увійшли до майбутніх лаврських видань: це канон на причащення священиків, канон на ісход душі, канон на створення світу і плач вигнаних з раю прародителів, канон покаянний, благодарственне піснопіння на честь пресвятої Богородиці у зв'язку з чудовим позбавленням нею Києво-Печерської обителі від нашестя ляцького війська (1630) та інші. Ці невеликі твори, написані церковно-слов'янською мовою, свідчать про неабиякий літературний хист Петра Могили. [44, 154]
Петро Могила присвятив значну частину свого життя розвитку православного шкільництва та освіти в Україні. Петро Могила, перебуваючи на посаді архімандрита, згуртував довкола себа освічених людей. Восени 1631 року на території Києво-Печерської лаври він відкрив першу школа. Викладання у Лаврській школі велося латинською та польською мовами, і створювалася вона за зразком провідних шкіл того часу — єзуїтських колеґій. Всього в ній навчалося понад сто учнів. Петро Могила добре усвідомовлював значення освіти в розвитку суспільства і прагнув заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам часу і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам. Ще задовго до відкриття школи, турбуючись про досвідчених викладачів, Петро Могила добирав здібних молодих людей і за свої кошти відправляв їх за кордон на навчання.
Проте шкільні справи не давалися Петру Могилі легко. Спочатку печерсько-лаврські іноки виступили проти надання школі приміщень. Могилі вдалося владнати цю проблему, але, як тільки розпочалося навчання, противники Могили стали вбачати у лаврській школі конкурента Київській братській школі. Київське братство та козацтво підняли питання про об'єднання Київської братської школи та лаврської. Їх підтримав і новий митрополит Ісая Копинський. Петро Могила погодився об'єднати лаврську школу з братською, за умови, що буде охоронцем і опікуном об'єднаного закладу.
Лаврську школу, об'єднану в 1632 році з братською, згодом було перетворено на Києво-Могилянську колеґію. Це була перша вища православна школа у Східній Європі. Колеґія була організована за зразками єзуїтьских навчальних закладів. Студенти вивчали тут три мови: грецьку, латинську і церковно-слов'янську, студіювали богослов'я та світські науки. Серед випускників цієї колегії була чимало представників еліти тогочасної України і Білорусії. [5, 13]
На утримання колеґії і монастиря Могила записав дві лаврські волості і подарував власне село Позняківку, крім того, надавав грошову допомогу як колеґії, так і вчителям та учням. З огляду на швидке зростання кількості учнів в 1634 року була відкрита філія колеґії у Вінниці, яку пізніше перенесли до Гощі на Волинь, де вона проіснувала до кінця 17 століття, а 1636 року Могилою була заснована колеґія в Кременці. З іменем Петра Могили пов'язане розгортання православної системи вищої і середньої освіти в Україні, яка копіювала католицькі школи, намагаючись конкурувати з ними.
У квітні 1632 року помер помер король Сигізмунд III. За польським звичаєм по смерті короля мав зібратися так званий конвокаційний сейм, на якому робився огляд діяльності попереднього короля, обговорювалися різні думки й пропозиції щодо майбутнього королівства. Потім збирався елекційний сейм, на якому обирався новий король.
У Прилуках було скликано велику козацьку Раду, яка обрала на сейм делегацію. Петро Могила був делегований на сейм від імені митрополита Ісаї Копинського та всього православного духовенства. На сеймі він мав вимагати скасування всіляких актів, що забороняли православним будувати церкви, відкривати колеґії, типографії, повернення єпархій, церковних маєтків.
Владислав IV відновив Київську митрополію і повернув православним скасовані привілеї. Він підтримував Могилу у намаганнях посісти посаду митрополита в Києві.
Польський королевич Владислав, щоб забезпечити собі більшість при голосуванні, склав спеціальний меморіал, у якому пропонувалося вирішити козацькі питання, віддати православним Київську митрополію, повернути всі її маєтки, монастирі й навіть львівське єпископство. 8 листопада 1632 року Владислав був обраний королем і, зваживши на ситуацію, задовольнив прохання православного духовенства, видавши диплом, яким гарантував православним більші права і вигоди, ніж ті, що були зазначені в «Статтях для заспокоєння руського народу». Цим документом надавалася пова свобода переходу як з православ'я в унію, так і з унії у православ'я. Київський митрополит мав, як і раніше, висвячуватися від Константинопольського патріарха. Православним миторопллитам поверталась Луцька єпархія, запроваджувалася нова у Мстиславі, а також заборонялося чинити всілякі образи православним людям. [10, 112]
Петро Могила подякував Владиславу за «розумне і справедливе рішення». Тим часом, козаки і православне духовенство в один з останніх днів сейму прийняли рішення усунути від митрополії Ісаю Копинського як людину престарілу й хворобливу. Тут же, у Варшаві, митрополитом було обрано Петра Могилу.
12 березня 1633 року Владислав затвердив митрополитом Петра Могилу. Королівською грамотою Могилі віддавалася Києво-Софіївська церква, утримувалася за ним і Києво-Печерська архімандрія, доручався нагляд над Пустинно-Микільським монастирем. Невдовзі було отримане благословіння й патріарха константинопольського, причому патріарх надавав новому митрополиту звання «екзарха святого константинопольського трону».
У квітні 1633 року Петро Могила розсіслав вірним православним грамоти, запрошуючи чільних представників громад прибути до Львова на його висвяту в чин митрополита. Місто це було обрано не випадково, адже тут його добре знали і поважали. Після двомісячного перебування у Львові Петро Могила наприкінці червня вирушив до Києва. Проте Ісая Копинський не вважав обрання Могили законним і подав скаргу королю. Тяжба тривала не один рік. У лютому 1637 року Петро Могила запросив Ісаю в Луцьк і там у присутності численного духовенства примирився з ним. Але Ісайя знову виступив проти Могили, заявивши, що той силою примусив його до примирення. До самої своєї смерті Копинськнй не давав спокою Могилі.
23. Внесок гетьмана Івана Мазепи в розбудову української культури.І.Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно тримав гетьманську булаву Цей період характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини, стабілізацією соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного життя та культури.
На початку XVIII ст., в умовах Північної війни (1700-1721), гетьман І.Мазепа в союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом ХІІ здійснив спробу реалізувати свій військово-політичний проект, метою якого був вихід з-під протекторату Московської держави і утворення на українських землях незалежної держави.
Вагомий внесок, зроблений Іваном Мазепою у розбудову української козацько-гетьманської держави та її культури, полягає в наступному:
І. Державно-політична діяльність
Завдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як з царівною Софією та фактичним керівником московського уряду кн. В.Голіциним, так і з їх наступником – царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту в Московській державі 1689 р.
Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану у „Коломацьких статтях” – угоді між Україною та Московською державою, підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв’язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіраїв у Криму та ін.
З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на р.Самара.
Прагнучи знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, Мазепа дбав про забезпечення її представників маєтностями, про що свідчать гетьманські універсали Василю Борковському, Прокопу Левенцю, Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському та ін. В той же час І.Мазепа захищав інтереси простих козаків та посполитих, що було зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 роківта інших, в яких регулювалися питання оподаткування та відробіток („панщина”).
Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа в різні способи сприяв розвиткові економіки держави, насамперед промисловому виробництву та торгівлі.