Мистецтво як естетично художній феномен
Доповідь на тему:
Мистецтво як естетично художній феномен
студента 2-Б курсу
Харківського В.С
Відображувальна сутність мистецтва, аналіз того, яким чином реалізується специфіка і здатність художності виокремити себе з реальної системи буття (природної і суспільної) в самостійну визначеність, спонукають до розгляду теми: що є зміст, форма і предмет відображення. Вслід за розумінням того, що являє собою прообраз як передумова, тобто сама реальність та її естетичне перетворення в мистецтві, необхідно з'ясувати, в який спосіб стає можливою ця якісна зміна. Відокремлена від природного існування, наповнена сенсом і завершена в своїй цілісності структура набуває двомірності статусу – мистецтво як цінність і річ у всезагальніи метасистем) культури і як знак цієї культури, здатний стати еквівалентом упорядкувань та пізнання художньої істини. Мистецтво як річ і знак («естетичний знак», за терміном Я. Мукар-жовського) має властиві йому, специфічно структуровані, зміст і форму; до числа цих компонентів входить також предмет мистецтва, що за своїм смисловим відтінком має означати нерозривність мистецького твору щодо його змісту і форми з іншими, зовнішніми явищами.
Предмет і зміст у мистецтві настільки бувають схожими між собою, що їх важко розділити. Історія підказує сюжети, події і характери для зображення, де сам факт набуває особливого значення. Фільм М. Ромма «Звичайний фашизм» залишається незаперечним документом, водночас за усіма законами художньо-образної символіки ця кінострічка сповнюється все новим контекстом як метафора засудження зла. Художник іде на натуру і його натреноване око в естетичному баченні картин світу, в їхній цілості схоплює майже невловимі кольори, гармонію і життя природи. Слово вплітається у поетичний твір, залишаючи за собою роль інформативного інструмента, свою чітку смислову окресленість, а тим часом розсуваються в ньому межі вузькості попереднього значення з тим, щоб раптом стати оновленою, полісемантичною художністю і красою. Тому пошук точного слова перетворюється в ліплення зримого образу і картини, стає рухом душевно--го стану. У цьому зв'язку зверніть увагу на таку деталь. Загальновідомо, як Л. Толстой боровся за художність звучання кожного слова, які потім зливалися в єдиний потік повсякденних його спостережень. У щоденнику в період підготовки до написання повісті «Хаджі-Мурат» він розповів про те, скільки було потрачено зусиль в пошуку точної фрази в описуванні того, як джміль серед запашного різнотрав'я, розморившись і вдовольнивши себе, «солодко і в'яло заснув». Чи то буде названо «естетикою слова», як у М. Бахтіна, чи «алхімією слова», за таким своєрідним виразом Яна Парандовського, чи «музикою поезії», за словами Т. С. Еліста,– в усіх випадках маємо зіставлення між собою двох реальностей: тієї, що йде від природи, об'єктивності сущого, і того, що вже буде називатися мистецтвом.
Акцентуючи увагу спочатку на предметові зображення та його перетвореннях, звернемося ще до одного прикладу з літератури. Реальна дійсність, численні її факти забезпечують предметний зміст мистецтва. Це справді так, але слід до цього додати, що також життя, мова і вся інша семантика спілкування не позбавлені символіки, вимог певної ідентичності в культурі та мистецтві. Томас Стернз Еліот вважає, що за будь-яких тенденцій і впливів у літературі діє закон: «Поезія не має права надто далеко відступати від повсякденної мови, якою розмовляємо і яку чуємо». Уточнюючи цю думку, автор говорить про те, що від поета не жадається «відтворення повсякденної мови, але саме звідси він черпає матеріал, витворюючи з навколишніх звуків власну мелодію і гармонію» 16.
Підсумовуючи перші зауваження, можна сказати, що «телескоп» мистецтва (саме так називав пізнання з допомогою мистецтва Л. Толстой) спрямований в космос реального світу і віддзеркалює його найсуттєвіші риси. Предмет мистецтва входить не лише у відтворений в новій його якості зміст, а й у форму.
Питання про абсолютне відречення від людського в мистецтві потребує ширшого з'ясування. Проте це вже буде не лише подальший розгляд, що є предметом мистецтва, а й спроба розкрити, які саме перетворення художнього і естетичного змісту в ньому відбуваються. Справді, те, у що мистецтво свято вірило, прагнучи наблизити свій ідеал до цієї віри, а саме – обожнюючи природу в її олюдненому, опоетизованому сприйнятті життя з його загальнолюдськими цінностями і усвідомленням причетності людини до всього сущого – усе це піддане в новому часі докорінному переосмисленню. Якщо мистецтво хоч якимось чином включає в свій предмет не властиві його естетичній сутності позахудожні мотиви та інтереси, то внаслідок цього воно вже не буде справжнім – «чистим мистецтвом».
Художні процеси XIX ст. називаються «надто нечистими». Цю думку започаткував відомий іспанський філософ і естетик Хосе Ортега-і-Гассет. За його судженням, розповіді про людські реальності зводилися тоді до мінімуму. Реалістичність мистецтва не є доказом його справжньої художності. «Продукція такого роду,– говориться в одній з головних естетичних праць цього автора,– лише частково є твором мистецтва, художнім об'єктом. Щоб втішитись ним, не потрібна здатність пристосування всієї своєї істоти до головних і виразних якостей, з яких складається естетична сприйнятливість. Досить володіти здатністю звичайного людського сприйняття і дозволити турботам і радощам інших людей, подібно відлунню, відгукнутись у твоєму серці». То ж зрозуміло, робить висновок Хосе Ортега-і-Гассет, чому мистецтво XIX ст. було настільки популярним, адже призначене воно одному рівню мас, їх усередненій однорідності, оскільки воно «не було мистецтвом, а згустком самого життя» 19.
В цій теорії пізнаються мотиви, ідеї більш ранньої концепції «мистецтва для мистецтва» («чистого мистецтва»), яка відстоювала повну незалежність мистецтва від суспільного життя, моралі, науки і політики. Термін «мистецтво для мистецтва», що належить французькому філософові В. Кузену, вперше вжитий у 1818р. із часом набув більш широкого значення, внутрішньо співвідносячись з ученням І. Канта про «незацікавленість» естетичного судження, а також з творчістю поета Т. Готьє і групи «Парнас», О. Уайльда та ін. Одне з пояснень цього феномена вбачається у розриві митця з жорстокою дійсністю, тобто у своєрідному «інстинкті» самозбереження мистецтва та його надосяжних для широкого загалу вершин. Історично і соціологічне цю тенденцію пояснити можна. Але є й інший, естетичний бік справи. Діалектика зв'язку тут непроста. Не може митець, скільки б він не запевняв себе й інших, відгородитися від того, що його оточує, уникнути співпереживання світові з його складним переплетінням особистого, загальнолюдського, етнічного тощо.
Ідеї подібної ізоляції утопічні. Мистецтво народжувалось і перебувало в своєму кровному «синкретичному» зв'язку з предметом інтересу родового, класового, етнічного чи загальнолюдського. Але, з іншого боку, «згустками самого життя», про які казав Ортега, має бути реальність не натуралістична, пасивна, а естетично перетворена, символічна.
Що ж до питання несприйняття мистецтва «усередненою» масою, якій нібито байдуже до художньої виключності і самозначущості твору, то це не зовсім так. Бо навіть при всій справедливості думки про необхідність високого елітарного розуміння мистецтва творцем-професіоналом, посвяченим в його глибини, закони і таїну, що лишається за межами доступності кожного, то й це ще не є доказом позбавлення усіх інших поетичного чи якогось іншого обдарування. За переконаннями М. Горького, Б. Брехта та інших митців-гуманістів, кожна людина тією чи іншою мірою художньо обдарована, отже, потенційно здатна нести в собі зустрічну творчість з усім багатством особистісного, лише їй притаманного духовного досвіду. В самому предметі мистецтва присутній потенціал, який ніяк не можна ототожнити з натуралізмом і емпіризмом факту. Над реальним (матеріальним) світом є світ культурно-естетичних відношень, що уосібнюється й конституює себе у своєрідний предмет для мистецтва.
В цьому активному зв'язку реальності і майбутнього передбачуваного твору найвирішальнішим залишається естетично перетворювальний акт в усіх його можливих формах: узагальнення характеру, генералізація почуттів, досягнення гармонії чуттєвості і думки тощо.
Одним із загадкових (водночас вони багато чого пояснюють) явищ у перетвореннях предмета мистецтва є перехід феномена потворного в естетично вартісний зміст. Маємо щодо цього велику літературу – як художню, так і дослідницьку, проте не можна вважати до кінця пізнаним цей трансформаційний процес. Перехід від потворного до задоволення Аристотедь вбачав у художньому пізнанні його і викінченості зображення. За Г. Е. Лессінгом, завдяки істинності і виразності найпотворніше в природі стає прекрасним у мистецтві.
В естетиці нового театру (С. Ахметелі, В. Вахтангов, Б. Брехт, Вс. Мейерхольд, Л. Курбас, Е. Іонеско, Ж. Барро) в кожного по-своєму, але обов'язково талановито осмислені ідеї художніх перетворень, підняття театральної умовності на принципово новий рівень. Отже, мистецтво естетично перетворює предмет усієї реальності. Завдяки багатому арсеналу художньо-артистичних засобів, якими досягається виразність бачення кольорів і форм, відчуття ритму, мелодії і образності слова, формується художній світ з його власними законами, своєрідністю і метафоричністю. Трансформованість і естетичні перетворення в співвідношеннях предмета, змісту і форми – це не просто важлива умова, а закономірність мистецтва.
Усе це, звичайно, так, але цілком задовольнитися такою думкою неможливо, оскільки знайдеться багато інших критеріїв художності як в творенні, так і в структурі чи сприйнятті мистецтва. Ось чому, крім уже зроблених найбільш загальних визначень художності, скажемо про її атрибутивну інтенцію і властивість бути притаманною мистецтву як його родової сутності в найконкретніших проявах. Якої б грані мистецтва ми не торкнулись – основним її контекстом залишається художня міра.
Художність – це поетичність у мистецтві. Поняття, однак, не в усьому тотожні. Перше у певному своєму значенні ширше за друге, тому що поетичність, на відміну від художності як прерогативи виключно мистецтва, належить також і до реальної сфери переживань. Саме звідти художність набирається власних сил і спроможності зворушити перетвореним естетичним змістом. Поезія почуттів у реальному житті – то є те джерело, яке здатне, по-перше, надихнути і, по-друге, воно достатньою мірою служить художникові, композитору, письменникові, артисту першоосновою художніх перетворень. Поетичність – не жанр, а тип романтичного світосприймання, яке грунтується на розкутості внутрішнього стану і екзотеричності ставлення до навколишнього світу. За висловом теоретика німецького романтизму Новаліса, «поезія розчиняє чуже буття в своєму». Сфера поета, вважає він, то є світ, зібраний у фокусі сучасності. Поет повинен з'єднати все зі стихією духу, створити цілісний образ, складений з протилежностей, загального і частковостей. Роман також має бути суцільною поезією, в якій поєднані гармонія, здивування й істинне поняття про світ. «Чим поетичніше, тим істинніше»,22 – такою є формула Новаліса.
Абсолют, вічність і істинність поетичного виступають аналогом невмирущості моральних цінностей. Поетичність – в романтизації, схильності до ідеального в людській психології. Художність, належачи до витвору людського духу, гармонізується з поетичністю споглядання – естетичного сприйняття природи і життя. Саме в художності криється перемога над стереотипом почуттів і мислення, а це, у свою чергу, є боротьбою і громадянським вчинком митця на захист ідеального. Трагедія Янки-музиканта з однойменної новели Генрика Сенкевича стала символом втрати ідеального, втрати відчуття гармонії і поезії життя у грубій і суворій реальності світу. Вивчення специфіки художності стає можливим не лише в аналізі його зв'язку з естетичними перетвореннями, структурою предмета, а й зі змістом і формою мистецтва.
Список використаної літератури:
1. Редакція літератури з історії, права, економіки Редактори: П.М.Гвоздецький, Н.М.Шевченко Левчук Л. Т. та ін.
2. Естетика: Підручник / Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук. – К.: Вища шк., 2000. – 399 с.
3. Кучёрюк Д. Ю. Естетика праці. Ціннісні відносини. Творчість. Людина. К.., 1989.
4. Банфи А. Философия искусства. М., 1989. С. 113.
5. Лекции по истории эстетики. Ки. З, ч. 2. Л., 1977. С. 12.