Розділ II. Зовнішньополітичні маневри
(1914−1916 рр.) та вступ Румунії
у війну на боці Антанти
2.1. Період дипломатичного маневрування (1914-1916 рр.)
Боротьба за Румунію в період Першої світової війни стала для воюючих держав обох коаліцій однією із найбільше складних військово-політичних проблем, навколо якої розгорнулась триваюча два роки запекла боротьба не тільки між Антантою і Троїстим союзом, а і в таборах самих союзників.
Протиріччя між державами Антанти ускладнювали можливість проведення єдиної узгодженої політики в боротьбі за залучення Румунії на свій бік і найбільше доцільне використання її проти Центральних держав. Стратегічні результати вступу Румунії у війну на боці Антанти для Росії і для союзників − Франції, Англії і Італії − були далеко не однаковими, а десь в певному відношенні і прямо протилежними. При оцінці військового співробітництва, з точки зору загальних союзницьких інтересів в цілому, союзникам в силу військового і географічного становища Румунії, безпосередньо близької до Росії, потрібно було насамперед враховувати інтереси Східного фронту.
Румунія мала значні за протяжністю (1600 км) західний і південний кордони. Вони не були достатньо забезпечені необхідною охороною і могли бути легко атаковані ззовні. Румунська армія була слабкою, нараховувала всього 400 тис. чол. і недостатньо озброєна. Лівий фланг румунського фронту був доступний для наступу з боку Болгарії. Правий фланг потребував підтримки з боку Росії. Тому з точки зору військово-стратегічної Румунія була слабким союзником і виступ її на російському фронті в цілому був небезпечним тим, що у випадку поразки Румунії, Росія мусила б взяти на себе захист всього румунського фронту. Це значно послабляло б її армію і можливості для активних дій. Тому союз з Румунією був вигідним союзникам Антанти тільки за умовою проведення спільних російсько-румунських наступальних операцій із Трансільванії в напрямку Відня або спільних військових дій салонікської і російсько-румунської армії на Балканах [23, 85]. Обидві ці операції могли бути проведені послідовно і сприяти оточенню та ізоляції Німеччини. Однак в зв'язку з загрозливою ситуацією на Західному фронті і Франція, і Англія розглядали втягнення Румунії у війну проти Центральних держав насамперед як засіб відволікти певну частину військових сил своїх супротивників із Західного на Східний фронт і тим самим послабити їх тиск на Заході.
З літа і осені 1915 р. в зв'язку з невдачами Дарданелльської експедиції Антанти, приєднанням до центральних держав Болгарії, поразкою Сербії, виступ Румунії на боці Антанти став ще більше важливим. На думку англо-французьких стратегів приєднання Румунії до них дало б можливість припинити доставку через Румунію озброєння для турецької армії, відтягти частішу болгаро-турецьких військ на румунський кордон, полегшивши становище англо-французького експедиційного корпусу на Галліполійському півострові і та салонікському фронті і створити передумови для оволодіння союзниками Балканським півостровом [25, 211].
Для Росії в початковий період війни після перших успіхів в Галичині, Буковині і особливо в період підготовки австро-угорським командуванням наступальних операцій проти Сербії, використання румунської армії набувало великого значення. Однак, як вже говорилося, Румунія обрала нейтралітет, отримавши за нього значну винагороду. 1 жовтня 1914 р. між Росією і Румунією була оформлена з цього питання спеціальна угода, за якою Росія не тільки визнавала право Румунії на приєднання населених румунами областей Австро-Угорщини, а і зобов'язалася добиватися приєднання до названої угоди Англії і Франції [9, № 340]. Але румунські керівники вказаним не були задоволені і в перші дні війни висунули питання про передачу Румунії Бессарабії [9, № 204], що вже безпосередньо торкалося Росії. Розуміючи своє значення для західних союзників, румуни відправили у європейські столиці спеціальну урядову місію для пропаганди румунських вимог і вона знайшла підтримку в Англії і Франції [9, № 430 ]. Таким чином, в тактиці румунських правлячих кіл виник новий елемент − вони вирішили використати розбіжності між союзниками з метою тиску на одного із них за допомогою інших для реалізації своїх територіальних вимог.
У квітні 1915 р. до Антанти вирішила приєднатися Італія, це справило вплив на поведінку Румунії. Очевидно передбачаючи, що приєднання Італії було куплено Антантою ціною великих територіальних обіцянок, Румунія, починаючи навесні 1915 року переговори з державами Антанти, фактично перетворила їх в політичний шантаж, торгуючись навіть за невеликі територіальні надбання.
З травня 1915 р. румунський посланник у Петрограді К.Діаманді офіційно повідомив Антанту про рішення румунського уряду негайно виступити проти Австро−Угорщини за умовою задовольняння румунських територіальних претензій, які поширювалися в наступних межах: лінія Прута в Буковині, кордон між Галичиною і Мармаром − Сигетським комітатом, лінія від Васарош − Намени приблизно до Сегелина, а далі лінія Тисси і Дунаю [12, №№ 672, 669]. В той же день румунський посланник в Лондоні просив міністра закордонних справ Великобританії Е.Грея підтримати румунські вимоги у Петрограді.
Погіршення становища на Східному фронті в зв'язку з відступом російської армії із Галичини послабило позиції Росії в переговорах з Румунією і відносинах з союзниками. Західні союзники Росії вважали, що при такому становищі, яке склалося на Східному фронті «в інтересах самої Росії проявити великодушність в задоволенні румунських претензій» [6, 394].
Англійський посол в Парижі лорд Берті також виступав за передачу Румунії Бессарабії, Буковини, Трансільванії і від Баната стільки, скільки вона зможе освоїти [18, 60−61].
Російський посол у Франції О.П.Ізвольський повідомляв Сазонова в кінці травня 1915 р. що в комісії із зовнішніх справ французького парламенту «нас починають звинувачувати в надмірній незговорчивості, адже тут панує переконання, що виступ Румунії... значно прискорить завершення війни» [13, № 75 ]. В середині червня той же Ізвольський доводив до відома свого шефа, що міністр закордонних справ Франції Т.Делькассе і члени уряду вважають, що «сприяння Румунії мусить бути куплене за будь-яку ціну» [13, № 230]. Дещо раніше італійський король звертався особисто до царя з проханням прихильно поставитись до Румунії і зробити їй по можливості більше широкі поступки [12, № 646].
Однак, враховуючи той факт, що російській армії в 1915 р. довелося відступати, для Росії більш вигідним був нейтралітет Румунії, оскільки тим самим прикривався лівий фланг Східного фронту. Але при цьому могла виникнути загроза, що при відступі російських військ із Галичини Румунія повністю перейде до табору Центральних держав [13, № 148]. В зв'язку з цим верховний головнокомандувач російської армії великий князь Миколай Миколайович і його начальник штабу генерал М.М.Янушкевич пропонували міністерству закордонних справ укласти лише політичну угоду з Румунією, котра б певною мірою пов'язала її з Антантою [14, № 455]. В цілому ж Ставка російського командування вважала, що вступ Румунії у війну по відомим вже причинам, залишається невигідним для Росії.
Румунське командування пов'язувало питання про вступ Румунії у війну з наступом російської армії на Австро-Угорщину, що дало б можчивість румунським військам для досягнення своїх цілей в Трансільванії. Без такої умови румунський уряд і командування армії вважали виступ Румунії приреченим на невдачу [11, № 239].
Однак західні союзники Росії продовжували наполягати на виступі Румунії і на поступках їй з боку Росії. В таких умовах Сазонов погодився на всі вимоги Румунії, про що було повідомлено послів Англії, Франції і Італії.
Але при цьому російський міністр зазначав, що Румунія повинна назвати термін свого вступу у війну, висловивши сумнів відносно цього [13, № 310].
Коли союзники задовольнили всі румунські вимоги, Братіану все ж вирішив утриматися в даній обстановці від виступу на боці Антанти [5, 291−298].
Таким чином, літні переговори 1915 р. союзників Антанти з Румунію в цілому завершились невдачею для перших, а Румунія отримала їх згоду на ті території, на які висловлювала свої претензії.
Восени 1915 р., в зв'язку з початком наступу Центральних держав проти Сербії і приєднанням Болгарії до них (відтепер вже утворився Четверний союз), виникла загроза втрати Антантою Балканського півострову. Ця загроза спонукала союзників висадити англо-французькі війська в Салоніках і наполягати на російсько-румунському наступі на допомогу Сербії. В таких умовах знову повстала проблема залучення до союзу з Антантою Румунії. Для цього французькі керівники вважали навіть доцільним зробити ще одну поступку Румунії − принести в жертву на її користь Бессарабію [14, № 886]. На переговорах з Братіану 30 вересня 1915 р. британський посланник Дж.Барклай обіцяв за умовою виступу Румунії довести в Салоніках сили союзників до 200 тисяч, схилити Румунію до надання підтримки Греції і направити Росії 500 тис. гвинтівок, що дало б можливість російській армії розпочати разом з Румунією спільні дії. Але Братіану через 2 дні відмовився від британської пропозиції, мотивуючи це наступними причинами: союзна допомога, вказував він надійде лише за два місяці. Активні операції із Салонік восени і взимку розпочати неможливо, вони почнуться тільки з лютого місяця, а до цього часу Румунія буде змушена воювати одна. Греція в даний момент не виступить; сили Антанти з включенням румунських не будуть рівні силам супротивника [20, 141].
Але тут же румунський прем'єр оговорився, що відмовляється від співробітництва лише в даний момент і на висунутих британцями умовах. Як би в Салоніках було 500 тисяч чол.., Сербія продовжувала змагатися, а становище на російському фронті і в Галичині не погіршилося, то Румунія виступить, як тільки союзні війська будуть готові до військових дій [17, № 107]. Після цього англо-французькі союзники Росії схопилися за ідею залучення до Салонікської операції російської армії. Зазначимо, що 30 вересня у розмові з Братіану британський посланник заявив про рішення його уряду надіслати в Росію 500 тис. гвинтівок для спільних дій з Румунію на Південному фронті [20, 141]. Пропозиція союзників не мала заперечень у Петрограді, де було прийнято рішення пересунути до румунського кордону п'ять піхотних корпусів, а цар уповноважив Сазонова вступити в переговори з Румунією відносно пропуску російських військ через її територію. Російський зондаж на цей рахунок румунської позиції здійснювався через другу особу в уряді − міністра фінансів Е.Костинеску. Він заявив Поклевському, що «якщо Росія виділить 300 тис. солдат для дій на Балканах, попросить пропустити цю армію через її територію і запропонує Румунії почати спільні дії, то він ручається що жоден румунський уряд буде не в змозі протистояти подібним пропозиціям і неминуче прийме їх». Цю позицію підтримав і Братіану [15, 231]. Але обіцяні гвинтівки для Росії не надходили, а Пуанкаре радив в таких умовах зняти їх з інших ділянок фронту, що було неприйнятним для російської сторони.
Тим часом, австро-німецько-болгарські війська все більше стискували Сербію. І по мірі цього змінювалася і позиція румунського прем'єра. 19 жовтня він заявив британському повіреному Д.Барклаю, що окрім 500 тисячної Салонікської армії союзники повинні виставити на Балканах ще 500 тис. російських солдат. В цей час в Салоніках нараховувалось лише 50 тис. союзних військ. Знову переговори з Румунією зайшли в тупий кут. Правда російські війська ще протягом деякого часу продовжували пересуватися до кордону з Румунією. Однак, не маючи шансів на пропуск цих сил через румунську територію (в румунському Генеральному штабі заявили, що спроби російських військ пройти через територію Румунії будуть припинені силою) [20, 143−144] і не отримавши поставок зброї від союзників, російське командування відмовилося від спроб прийти на допомогу Сербії.
Не маючи достатніх сил для надання допомоги Сербії, англо-французькі союзники на початку грудня 1915 р. вирішили вивести свої війська з Балканського півострову. В нових умовах поява російських військ на Балканах, при відсутності там англо-французьких сил розглядалась ними тепер як небажана з точки зору відомих російських претензій і планів відносно Балкан і Чорноморських проток. Тому Англія і Франція тепер почали виступати проти приєднання Румунії до Антанти, розглядаючи її як можливий бар'єр на шляху російських армій до Проток і Константинополя [15, № 240].В зв'язку з цим на конференції в Шантільї (грудень 1915 р.) представник Великобританії генерал Меррей активно проводив ідею, що вигода від залучення Румунії до Антанти є незначною. Російська ж сторона знову і знову підкреслювала важливе значення Румунії в розвитку ситуації у Південно-Східній Європі. Вона не відкидала можливої зміни в її політиці на користь Четверного союзу. На думку російського уряду враховуючи зазіхання Румунії на Бессарабію, можна було очікувати, що за умовою погіршення ситуації у війні для Росії, Румунія при підтримці членів Четверного союзу (Туреччини і Болгарії) почне реалізацію своїх планів відносно Бессарабії. В зв'язку з цим Ставка російського командування прийняла рішення провести наступальні дії на Південно-Західному фронті, які почалися в кінці грудня 1915 року. Однак вони не ліквідували загрози переходу Румунії до Четверного союзу. Більше того на початку 1916 р. ця загроза зросла, коли Центральні держави пред'явили ультиматум Румунії. В зв'язку із загрозою австро-німецького вторгнення румунський уряд звернувся за допомогою до Росії. Російський уряд і верховне командування були стурбовані загрозою вторгнення німецьких і австрійських військ в Румунію. Росія попередила уряд Румунії, що він може розраховувати на її допомогу. Водночас Сазонов просив Англію і Францію по можливості збільшити контингент салонікської армії і домагався від союзників щоб вони завірили Румунію у її підтримці, якщо проти Румунії виступить Болгарія, салонікська армія, за пропозицією Сазонова мала перейти в наступ проти болгарських військ. Окрім того начальник штабу верховного головнокомандування російської армії генерал М.В.Алексєєв пропонував зосередити російську армію в Північній Молдавії, це дало б можливість румунам майже всю армію кинути на захист інших кордонів[16, № 85]. Однак Ставка з недовірою ставилася до заяви Братіану щодо бажання військового співробітництва. При цьому російське верховне головнокомандування вважало, що якщо весною 1915 р., коли російські війська займали вершини Карпат, виступ Румунії міг би справити рішучий вплив на хід військових дій в плані розгрому Австро-Угорщини, то в нових умовах для Росії більше вигідним було б дотримання Румунією нейтралітету. На користь такої думки свідчили наступні аргументи: небажання союзників збільшувати контингент салонікської армії (на Західному фронті починалися запеклі бої, зокрема в районі Вердена); невпевненість в достатній підготовці румунської армії; після розгрому Сербії склалася становище, яке дозволяло Німеччині і її союзникам оточити з трьох боків Румунію і розгромити її.
Ставка враховувала вірогідність поразки румунської армії, що змусило б російське командування виділити значні сили на допомогу Румунії, однак у такому випадку Східний фронт значно (більше ніж на 50 км) подовжувався, що було вкрай небажаним [16, № 85].
Ситуація змінилася в зв'язку з початком Верденської битви. Німецьке командування було змушено відтягти з інших фронтів значні сили і перекинути їх на західний фронт. Коли минула загроза можливого німецького вторгнення в Румунію 1. Братіану більше не повертався до обговорення планів спільних дій румунських і російських військ. А під час розмови з російським військовим агентом полковником О.О.Татариновим, що відбулася 17 лютого (н. ст.) 1916 р. він заявив, що «Румунія виступить тільки в момент загального наступу держав Згоди на всіх фронтах, а оскільки цього не можливо очікувати негайно, то в нас є час, щоб встигнути домовитися» [16, № 227].
Таким чином, в умовах послаблення загрози можливого вторгнення в Румунію австро-німецьких військ цілком з'ясувалися з одного боку небажання румунських правлячих кіл вступати у військовий союз з Антантою і, з іншого боку зацікавленість російського верховного командування в дотримані Румунією нейтралітету.
Однак відтепер, коли з порядку денного було знято і питання про можливість дій російських військ на Балканах, а для Франції виникла загроза під Верденом, вона почала проявляти зацікавленість у втягуванні Румунії в війну, що на думку французького верховного командування змусило б німців передислокувати частину військ на Румунський фронт. Надання допомоги румунській армії Франція знову покладала на російську сторону, оскільки як відмічав французький головнокомандувач генерал Ж.Жоффр допомога салонікської армії стане можливою тільки після реорганізації і висадки в Салоніках сербських військ, що потребує кількох місяців [16, № 220]. Питання виступу Румунії і її підтримки союзними військами знову стає об'єктом інтенсивної дипломатичної переписки союзників. Окрім військових і дипломатів, в ній беруть участь і вищі керівники держав. Зокрема президент Франції Р.Пуанкаре в кінці лютого 1916 р. направив особисте послання Миколі II, в котрому привернув увагу царя на велике значення, на його думку, румунського виступу. Буде важкою «моральною і військовою помилкою», якщо нейтралітет Румунії затягнеться до кінця війни, писав Пуанкаре. Нині кола всі «делікатні» територіальні питання вирішені президент вимагав від царя, щоб той справив «примиряючий вплив» на хід переговорів [16, № 288].
Микола II у своїй відповіді запевнив Пуанкаре, що докладає всіх зусиль для досягнення успіху, однак, як він відмічав, складається враження, що румунський уряд в даний момент не схильний визначати свою точку зору з питань військового співробітництва [16, № 288]. А Сазонов в розмові з французьким послом М. Палеологом не приховував свого невдоволення з приводу демаршів французького уряду, котрий на його думку мусив би більше бути обізнаним відносно «ухильних відповідей румунського уряду, який очевидно веде подвійну гру і уникає прийняти в дану хвилину остаточне рішення» [15, 239].
Однак реальна обстановка не дозволяла в той момент російським керівникам проявляти надмірну самостійність.
В травні 1916 р. на Південно-Західному фронті почався наступ російських військ під командуванням генерала О.Брусилова. Знаменитий Брусиловський прорив справив велике враження як на одну, так і на другу коаліцію [2, 216]. В цих нових умовах Братіану, щоб не пропустити вирішальний час сам вирішив ініціювати переговори з Антантою. У нього склалось враження, що наступ російських військ може принести значні результати і поставити на чергу питання про виступ Румунії.
Французький уряд також вирішив використати момент для тиску з двох напрямків − в Бухаресті і Петрограді. З червня 1916 р. прем'єр Франції А. Бріан запросив до себе румунського посланника Лаковарі і наполегливо радив йому нарешті визначитися відносно участі у війні [20, 154]. А 12 червня Палеолог звернувся з особистим листом до Сазонова, в якому підкреслював, що уряд Франції вважає термінове залучення до війни Румунії питанням першочергової важливості і вважає за необхідне скористатися тим ефектом, який викликав в Румунії Брусиловський прорив, для втягнення її у війну [9, 99−101]. Той факт, що Росія і сам Сазонов дотримувалися дещо іншої точки зору в румунському питанні французьким керівниками ігнорувався. І їх можна зрозуміти, адже в цей час на території Франції йшли запеклі бої, в яких гинули сотні тисяч солдат. Людські резерви Франції виснажувалися. Її командування на чолі з генералом Жоффром прагнуло поспішно організувати новий фронт на Балканах, щоб відволікти на нього хоча б частину німецьких військ і послабити тиск на Верден.
З проблеми переговорів з румунами 12 червня 1916 р. в російському міністерстві закордонних справ навіть виникла гостра суперечка між Палеологом і начальником канцелярії міністерства М.Ф. Шиллінгом. Шиллінг скаржився на дії французів в Бухаресті, котрі за його словами «...можуть мати негативні наслідки, оскільки чим більше союзники будуть благати румунів виступити, тим більше останні будуть складати надто високу думку про себе і про те, що союзники вкрай залежні від їх виступу... і тому Румунії вигідніше зволікати з ним і піднімати ціну за її збройне сприяння» [44, 70]. Палеолог же мотивував свою позицію «втомленістю французького народу», якому оборона Вердена, за його словами вже обійшлася в 310 тис. чол.. вбитими. Після цієї розмови посол зателефонував в міністерство і повідомив про можливе падіння фортеці Верден [15, 244]. Такий тиск з боку Франції, який підтримала і Англія змусив російське командування зняти свої заперечення проти виступу Румунії і приєднатися до дій французів в Бухаресті, які воно засуджувало кілька днів тому.
Ще 17 червня полковник Татарінов передавав, що він і посланник Поклевський не здійснюють особливого тиску на румунський уряд, а також про те що французький посланник К. Блондель в рішучій формі від імені генерала Жоффра вимагав у Братіану врешті решт визначитися. Братіану після цього запросив 48 годин на роздуми [20, 155]. В цей же день генерал Алексєєв після обміну поглядами з генералом Жоффром, точніше під безпосереднім впливом французьких вимог, направив у Бухарест полковнику Татаринові телеграму, яка фактично визначала курс російської політики в Румунії на найближчий час. Ця інструкція була прийнята для виконання і в міністерстві закордонних справ, де Сазонов фактично допрацьовував останні дні перед своєю відставкою.
В телеграмі Алексєєва зокрема вказувалось, що воєнна обстановка складається таким чином, що важко очікувати в майбутньому більш сприятливих умов для виступу Румунії. Виступ Румунії буде мати відповідну цінність в загальному розвитку зусиль союзних держав, що не можна сказати в тому випадку, якщо рішення буде відкладено на невизначений час [24,68].
Протиріччя між Росією і Францією спалахнули з новою силою після отримання умов, на яких румунський уряд погоджувався приєднатися до Антанти. 4 липня 1916 р. румунський уряд повідомив союзників про свою готовність розпочати мобілізацію армії на наступних умовах: 1) прибуття в Румунію першого поїзда з боєприпасами, з зобов'язанням з боку Росії і Франції регулярного надходження наступних поїздів; 2) що загальний наступ не буде припинено; 3) що російська армія в Галичині і Буковині залишиться на теперішніх позиціях; 4) що Румунія буде гарантована з боку Болгарії. Прем'єр Румунії Братіану заявив також, що підпише військову конвенцію тільки після підписання політичної угоди [24, 69].
Після отримання умов румунського уряду прем'єр Франції А.Бріан і генерал Алексєєв майже одночасно, але без взаємних консультацій і узгоджень повідомили румунський уряд про своє відношення до виставлених умов. В обох відповідях виявилися значні розходження російського і французького генеральних штабів з питання стратегічного розгортання і наступу румунських армій.
Бріан в листі до Братіану ставив умовою виступу Румунії зосередження 150-тисячної армії в Добруджі для наступу проти Болгарії. Водночас він доручив французькому посланнику Блонделю наполягти самим енергійним чином на укладені Румунією військової конвенції з Антантою і заявити румунському уряду, що якщо Румунія не виступить негайно же, в її сприянні в майбутньому потреба відпаде.
З боку Росії відповіддю на румунські умови став проект військової конвенції, відправлений Алексєєвим в Бухарест 11 липня, котрий конкретно встановлював терміни і умови виступу румунської армії. Він передбачав, що Румунія почне військові дії не пізніше 20-25 липня. Російське верховне командування висловлювало побажання, щоб в інтересах швидшого досягнення цілей війни головний удар румунської армії був спрямований на Трансільванію і далі на Будапешт. А проти Болгарії Румунія мала залишити необхідне число військ для забезпечення кордону.
В проекті вказувалось також, що російське командування бере на себе зобов'язання надати допомогу румунській армії відправкою в Добруджу однієї піхотної і однієї кіннотної дивізії і діями Чорноморського флоту.
Таким чином, в той час як російське командування пропонувало щоб головний удар румунської армії був спрямований проти Трансільванії і далі на Будапешт, французьке командування вимагало наступу румунської армії водночас в двох напрямках − на Трансільванію і Болгарію і віддавало перевагу останньому.
Щоб узгодити ці суперечності Сазонов 9 липня запропонував союзникам провести переговори з Румунією в Петрограді. Французький кабінет відповів на нього принциповою згодою. Однак генерал Жоффр вважав що військова конвенція з Румунією мусить бути підготовлена за участю представників всіх союзних армій, щоб тим самим уникнути видимості повного підпорядкування румунської армії російському командуванню [24, 71]. В таких умовах пропозиція зосередження переговорів з Румунією у Петербурзі не була реалізована. В ході міжсоюзницьких консультацій розбіжності з питання напрямків дій румунської армії не були подолані.
2.2. Вступ Румунії у війну на боці Антанти
Коли Російські війська під командуванням Брусилова завдали великої поразки австро-угорським військам на Південно-Західному фронті, румунські правлячі кола порахували, що наступив зручний момент вступити у війну на стороні переможців, тим більше, що, усупереч думці Росії, Англія і Франція наполягали на вступі Румунії у війну.
23 липня представники союзних армій підписали в Парижі проект військової конвенції з Румунією. Румунська армія брала зобов'язання виступити 25 липня за умовою, що салонікська армія почне наступ на тиждень раніше, тобто 18 липня. Румунію зобов'язували виставити для наступу на Південному фронті проти Болгарії 15 тисячну армію (не враховуючи російських військ).
Після отримання в Бухаресті умов підписаної 23 липня військової конвенції Братіану категорично заявив російському посланнику, що румунська армія не може вести наступ на двох фронтах. Румунське верховне командування висунуло свій проект, що ставив головною метою наступ основними силами в Трансільванії в напрямку Будапешта, забезпечуючи країну від Болгарії обороною Добруджі і Дунаю. Про цю позицію румунського прем'єра повідомили російське керівництво Поклевський і Татарінов. Генерал Алексєєв після цього заявив французькому представнику в Ставці, що вимагати наступу від румунів відразу в двох напрямках недоцільно до з'ясування обстановки. Спочатку всі зусилля необхідно спрямувати проти Австро-Угорщини, підкреслив він. Однак французьке командування продовжувало наполягати на наступі румунських військ проти Болгарії. А.Бріан заявив, що румунський контрпроект вступає всупереч з укладеною 23 липня в Парижі угодою. А представник французького міністерства закордонних справ Ж.Камбон підкреслив в ході зустрічі з російським послом О.П.Ізвольським що французький уряд аж ніяк не поділяє румунську точку зору і вважає необхідним наступ Румунії також і проти Болгарії, без чого перехід в контрнаступ Салонікської армії є неможливим.
Російське командування вже готовим було прийняти французький варіант дій румунської армії. Однак румунський уряд і командування армії категорично відмовлялися від наступу на Болгарію. Вони ставили умовою виступу проти Болгарії допомогу 150 тисячної російської армії, що практично було неможливим в існуючій ситуації. Цю позицію підтримувала і Франція. Французький посол у Петрограді М.Палеолог навіть говорив про 200 тисяч російських військ [8, 128].
Тільки несприятливе становище на французькому фронті змусило французьке командування відмовитись від вимоги наступу Румунії проти Болгарії. Справа в тому, що бої на річці Соммі, де почався наступ англо- французьких союзників, не дали їм бажаного результату, незважаючи на величезні втрати. Німеччина зберігала можливості для захоплення ініціативи на Західному фронті. Тому для Франції більш важливим в таких умовах був би удар румунської і російської армії по Австро-Угорщині, що остаточно відрізало б Німеччину від зв'язків через Румунію і Балкани з Болгарією і Туреччиною.
На початку серпня 1916 р. французький головнокомандувач генерал Ж.Жоффр прийняв остаточне рішення більш не наполягати на румунському виступі проти Болгарії і 5 серпня оповістив про це Бухарест, зазначивши, що приймає румунську точку зору і план дій в напрямку Трансільванії. Французький військовий агент в Румунії був уповноважений підписати військову конвенцію [24, 73].
Однак, поки військова конвенція з Румунією була підписана, пройшло ще півмісяця.
Іншим важливим моментом в затягуванні переговорів з Румунію була відмова союзників Росії від наступу салонікської армії. В той же час румунський уряд з самого початку поставив основною умовою свого виступу наступ цієї армії, котрий, передуючи румунській мобілізації мусив гарантувати безпеку Румунії з боку Болгарії.
Ще на конференції в Шантільї в березні 1916 р. було поставлене питання про перехід салонікської армії в наступ влітку 1916 р. в зв'язку з загальносоюзницьким наступом на всіх фронтах. Однак на англо-французькій конференції, котра відбулася в Лондоні 9 червня 1916 р. тобто на початку літніх переговорів з Румунією, було вирішено відмовитись від наступу салонікської армії і обмежитися лише обороною Салонік.
В липні 1916 р. Братіану знову порушив питання відносно виконання румунської умови про виступ салонікської армії. Румунській прем'єр наполягав, щоб він передував румунській мобілізації. Однак, Англія погоджувалась розпочати наступ своїх салонікських частіш тільки за умовою попереднього виступу Румунії.
Після того, як генерал Жоффр оголосив рішення не наполягати на румунському виступі проти Болгарії французький і англійський уряди вирішили утриматися і від наступ) салонікської армії. В результаті такої тяганини запланований на 14 серпня (н.ст.) вступ Румунії у війну став нереальним і новий термін віднині залежав від наступу салонікської армії, на чому знову наголошувало румунське керівництво. Братіану запропонував призначити термін виступу Румунії через 10 днів після початку виступу салонікської армії.
Таким чином, питання про наступ салонікської армії було єдиною спірною умовою, що мала вирішальне значення для вступу Румунії у війну.
Тільки 10 серпня генерал Жоффр повідомив Алексєєва про свою згоду на румунські умови. Французький уряд запропонував союзникам надати Румунії 4 дні для підписання військової і політичної конвенції, що салонікська армія почне атаку через 72 години після підписання угоди, а румунська армія − на 13 день після підписання військової конвенції.
17 серпня в Бухаресті були підписані політична і військова конвенції між Румунією і державами Антанти. Згідно з підписаними угодами Румунія брала на себе зобов'язання оголосити війну Австро-Угорщині, розірвати з моменту оголошення війни всі дипломатичні, економічні, торгівельні відносини з Центральними державами. Передбачалось, що всі сторони, підписуючи конвенцію, будуть укладати мир тільки разом, спільно при цьому зміст договору повинен зберігатися в секреті до підписання спільного миру. Румунії гарантували рівні політичні права з великими державами і обіцяли Трансільванію, частину Буковини і Банат [17, 224−225].
Військова конвенція гарантувала Румунії прикриття мобілізації румунської армії з боку армії і Чорноморського флоту Росії. Остання брала на себе зобов'язання надіслати під час мобілізації румунської армії в Добруджу дві піхотні і одну кіннотну дивізію для спільних з румунською армією дій проти болгарської армії. Союзники зобов'язалися розпочати рішучий наступ салонікської армії принаймні за 8 днів до початку Румунією військових дій, щоб стримати болгарську армію [17, 227]. 27 серпня Румунія оголосила війну Австро-Угорщині [29, 388].
Таким чином, в результаті неузгоджених і суперечливих дій союзників виступ Румунії відбувся тільки в кінці серпня 1916 р., тобто в той час, коли він вже не міг справити того впливу на долю війни, який міг би мати у випадку своєчасного виступу Румунії проти Австро-Угорщини. Переговори з Румунією в останній період були затягнуті принаймні на місяць, в результаті чого виступ Румунії запізнився − сприятливий момент для нього був втрачений [19, 181].
Вступ Румунії у війну був питанням дворічного коливання і тривалих переговорів. Прагнення Румунії до захоплення Трансільванії і Буковин, а також сильні профранцузькі симпатії більшої частини її правлячого класу тягнули Румунію на сторону Антанти; династичні інтереси і германофільство деяких кіл змушували побоюватися можливості переходу її на бік німецької коаліції, а характер панівних класів цієї держави дозволяв бути впевненим, що з власної волі воно оголить зброю тільки на боці сильнішого, на стороні, яка обіцяє більше, і тоді, коли ризик виступу буде найменшим.
Тим часом географічне положення Румунії, яка вагалася і не приймала певного рішення, тяжіло над обома сторонами і змушувало їх бажати виявити справжнє обличчя цього балансування між обома коаліціями. Тому у Центральних держав серйозно обговорювалося ще в початку 1916 р. проект розгрому Румунії, але проект цей не був введений в дію. Зі свого боку Антанта в особі Франції та Англії також вирішила домогтися від Румунії виступу на її боці, що врешті-решт і вдалося зробити в серпні 1916.
Але виступ Румунії стався при поганих ознаках повних розбіжностей в поглядах на це питання верховного командування Франції та Англії, з одного боку, і Росії − з іншого. Перші переносили центр ваги румунських дій на Трансільванію, покладаючи прикриття Румунії з боку Болгарії на 150-200- тисячну російську армію, яка повинна була для цього просунутися до Дунаю. Російське ж командування стояло за те, щоб спільними діями румунів, союзної салонікської армії і російського допоміжного загону вивести спочатку з ладу Болгарію , після чого Трансільванський театр , загрозливий з півночі російськими, а з півдня − з'єднаною масою салонікської та румунської армій, впаде сам собою. Для цього були потрібні посилення салонікської армії і рішучий наступ її для загрози тилу болгар, які діяли проти румунів. Але на таке посилення не погоджувалися західні держави .
Затягування переговорів змусило союзників втратити багато часу, чим вдало скористувалися супротивники: вже з кінця липня 1916 р. Центральні держави почали передислокацію своїх військ і направляли їх в Трансільванію і Болгарію. В середині серпня головнокомандувачем армії спрямованої проти Румунії було призначено німецького фельдмаршала Макензена. Це свідчило, що в Німеччині і Австро-Угорщині знали про можливий виступ Румунії і встигли до нього підготуватися.
У Росії ж багато хто був проти вступу Румунії у війну. Вона була більш корисна Антанті, як нейтральна країна. Дійсно, якби Румунія виступила на стороні центральних держав, то утворився б новий Румунський фронт, що відтягнув би на себе 20 дивізій з російської сторони. Румунія ж виступила на стороні Антанти, але це несильно змінювало справу: до грудня місяця німці зайняли велику частину Румунської території, включаючи Бухарест, і утворився той же Румунський фронт, що прикував до себе ті ж 20 російських дивізій.
У Румунії був повний хаос. Розлад залізниць не дозволяв підвозити продукти і спорядження вчасно. Спершу нашим військам заборонялося знищувати важливі об'єкти, що залишаються супротивнику. Потім дозволили. А румунські скарбники точно вираховували збитки, понесені країною від кожного вибуху заводу, моста, будинку, щоб потім представити рахунок тим, хто підривав.
Румунії необхідно було передати владу в руки Росії, мілітаризувати країну (шляхи й ін.), вивести армію для навчання російськими інструкторами і спорядження. Але цього не могло бути зроблено, тому що в державі було багато людей, які підтримують Німеччину й ті, хто бажав приєднання до Румунії не тільки австрійської Трансільванії, але і російської Бесарабії.
Пізніше, у листопаді 1916 р. в «Меморандумі» для союзної конференції в Шантільї, підготовленому французьким генеральним штабом, відмічалось, що якщо б румунський виступ відбувся на шість тижнів раніше, румунська армія зустріла б розпорошені, втомлені і деморалізовані недавньою поразкою австрійські війська, неспроможні до серйозного опору. Зволікання союзників і Румунії дало можливість Німеччині найенергійнішим чином підтримати свого айстро-угорського союзника.
ВИСНОВКИ
На початку Першої світової війни Румунія зволікала з тим, щоб визначитися остаточно, на якому боці їй виступити, хоча загалом дотримувалася дедалі виразніше антантофільської орієнтації. І хоча Король І запропонував негайно приєднатися до Троїстого союзу, однак його думка не знайшла підтримки в королівській раді. Було прийнято пропозицію прем'єр-міністра І. Братіану про здійснення тактики «збройного вичікування».
Вже 1 жовтня 1914 р. було укладено російсько-румунську конвенцію, відповідно до якої Росія, по-суті, виступала гарантом територіальної цілісності Румунії й визнавала за нею право на приєднання заселених румунами Трансільванії та Баната тоді, коли королівство вважатиме це за необхідне. Зі свого боку Румунія зобов'язувалася дотримуватися нейтралітету до моменту приєднання зазначених територій. Таким чином Росія визнавала право об'єднання румунського народу по обидва боки Карпат.
Нарешті після дворічного дипломатичного маневрування та в умовах переходу стратегічної ініціативи у війні до Антанти в середині серпня 1916 р. в Бухаресті були підписані таємний союзний договір і воєнна конвенція між Румунією та державами Антанти про вступ у війну проти Четвертного союзу. 27 серпня Румунія розпочала мобілізацію та оголосила війну Австро-Угорщині, намагаючись уникнути конфлікту з іншими країнами блоку. Однак дипломатичні «хитрощі» не спрацювали. Уже через кілька днів Німеччина, Болгарія та Османська імперія оголосили війну королівству.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Джерельна база
1. Международная политика новейшего времени в договорах, нотах и декларациях. 4.1. - М., 1925
2. Международные отношения в эпоху империализма. Документы из архивов царского и временного правительств 1878−1917 гг. – М., 1934.
3. Людендорф Э. Мои воспоминания о войне 1914-1918 гг. – Мн., 2005.
4. Михайловский Г.Н. Записки. Из истории российского внешнеполитического ведомства 1914-1920 гг.: В 2-х кн. Кн.1: август 1914-октябрь 1917. − М., 1993.