І твоїми руками по кришталевій душі.
Нікому себе, лише тим рядкам,
Що лягають мазками на олійній основі.
І твоїми руками по кришлатевій душі
Пройдеться потертим пензлем етнічних світів.
Я не індиго, не руйнівник,
З мене бунтар, як з каменя вода.
Але те, що не відомо, то означає те,
Що і камінь по своїй траєкторії живе.
І коли дощ, і сонце з снігом,
В ранковий час десь ті планети,
В мені відроджують забуті легенди
В безкрайнім небозводі моєї Антлантиди.
Мене ділять на своїх, на правду і гріх
Я це зробила, я навчилась
Ходити по стінах у минулих днях .
Робити і нічого не просити,
Але так жити, як мале дитя.
Говорять- давай, будь вже ж дорослою.
І ніхто не хоче зрозуміти,
Що на свій вік мені вистачило досита
Бути набагато старшою за вас всіх.
Мені говорять і в очі, і поза спиною,
Мене ділять на своїх, на правду і гріх.
Та душа моя чиста перед Господом,
Я ні дня не хотіла бути, як всі.
Та не простіше то бути з вами,
І не легше жити в спокої.
Але коли душа покине тілесні рани,
Я стану вільною, без бідності.
Нічого не треба, крім спокою.
Лиш радість тих, хто поруч зі мною.
А все інше залишу тій сфері,
Що придумана мікрокосмосом
Для невідомих сюжетів.
Все залишу тобі і тому, хто не зможе
зрозуміти той цвіт в чорно-білій обладенці.
Все залишиться тут, все, що було зі мною.
Тому не поспішаю забути, що відійшло стороною.
Все залишу тобі і тому, хто не зможе
Зрозуміти той цвіт в чорно-білій обкладенці.
Все давно відійшло в минуле століття,
Але ми ще не один рік проведемо в тій картинці,
Де продай і купи, щоб одне зрозуміти:
Хто є свій і не свій, так тут люди бідніють.
Мені давно все одно, що подумають люди,
Коли один за вікном, тоді всі навпроти.
І немає нічого, що могло об'єднати.
Такий час, що не перестане ніхто інших ображати.
Всі ми злі, всі ми самі в собі,
І лише весна і промінь тепла,
Можливо, розбудять наші ті дні,
Де хоч іноді є місце "пробач і прости".
І може, тоді те, що від душі і в серці,
Рідною мовою озветься...
І коли ми зможемо навчитись прощати,
Тоді не потрібно і до Бога звертатись.
Вся є біда нашим стражданням,
Що ми забули, хто звір, а хто його приручає.
І немов у лісі живемо і ждем,
А старість приходить без наших на те жертв.
Сьогодні просто не було дня
Сьогодні мене не стало.
Сьогодні просто не було дня.
Ваші погляди, мовчання
Зруйнували по краплі моє життя.
Мені було боляче і дико
Дивитись на світ через тонну води,
Що нікуди не зникла,
Що проросла в мені.
Мені не хотілось нічого,
Але не про це ці рядки.
Просто без вибачень ідіть...якнайдалі,
Хто розказує, як мені жить.
Немов криком і руками до скла.
Так холодно буває на душі
Від перших променів,
Де закінчиться зима.
Немов криком і руками до скла,
Я ожила, та чи жила...
Немає сну, коли ту весну
Не ти, не твій сміх розбудить вранці.
А що, якщо оту красу рясну
По каплі збере таке мале дитятко.
А ті краплі від вітру по двору
Рознесуть люди ногами.
А ті краплі - то з неба сльози дня,
Вони всім в радість...
Вони так того чекали.
Та я з небом буду заодно.
І нехай неначе то не сльози.
Я звикаю чекати те тепло,
Яке подібне твоїм рукам і мамі.