Все твоє - то немов зі сталі
Мені світ не потрібен без тебе.
Так здавалось ,коли поруч був.
Той, хто шепотом і до самого неба,
Руйнував стіни поглядів чужих.
Тебе бачили, а чи чули?
Не збагнув ніколи б ти,
Що не роки відлітають у вічність,
А те, на що наважитись не зумів.
Все твоє - то немов зі сталі,
І холодне, і німе - крижаль.
Кригою покриє всі далі,
Де залишу твій смуток і свою печаль.
Прощавай, той, хто забере
Моє серце і тихі ранкові зорі,
Все на світі віддаючи тобі,
Залишу одинокі собі лише власні вірші.
Я все одно одна з тобою і з ними
А давай без фальші, без них,
Просто один на один.
Ти мені про своїх і чужих,
Я все одно одна з тобою і з ними.
Ти в очі мені, мов така правда,
А що тобою керує зараз?
Може, і справді є та цікавість?
Але пам'ятай, моя душа все наперед знала,
І якщо так станеться, що зіграєш зі мною,
Знай, правила мої, тому останній крок буде за мною.
За якою ховаю свій біль і картини
Для тебе мене не буде,
Ти зовсім лише людина.
Мені замало бачити лише
Контрольоване не тобою тіло.
Мене сотні, хто поруч,
Стирали з пам’яті, кидали у прірву.
А потім говорили, що не вони,
А хтось володів ними.
Мене не буде для тебе,
Для тих, хто знайшов заміну.
Ти ще досі залишив на мені погляд,
Покинутої на дорозі дитини.
А мені з дитинства ввели дозу тіні,
За якою ховаю свій біль і картини.
І коли для всіх я стану відлунням в серці,
Лиш потім, немов весна,
З попелу постану,
І в той же час воскресну.
Твої думки, твій шлях, твої крила
Коли не стає мами,
Тоді не хочеться знати,
В чому є суть ваших трактатів,
Навіщо Богу ще один шанс давати.
Коли не стає тата,
Хочеться під стіл заховатись.
І чекати, коли позвуть до столу
Найрідніші…
Але проходять години...
І розумієш це слово – «ніколи».
Коли не стає всіх рідних,
Немов снігом все зітліло.
І десь стоїш посередині рідного міста
І розумієш, що вони твої думки, твій шлях, твої крила.
Що та хвороба тяжка…
Вона залишиться з нею,
З тією, що не для всіх.
А за тією душею,
Немов крок і розстріл.
І якби вона знала,
Що та хвороба тяжка,
Не для істерик і скарги,
Вона б довше жила.
І ходила босоніж,
І дбала про світ.
Але ні.
Вона нестримно
Вчилась щось говорить...
І, вириваючись з пекла,
Вижила всім на сміх.
Кожен вірить у Бога,
Та не коли щось болить.
Бо тоді все на світі
Є єдиним - чужим.
А з такою душею
Неможливо бути твоїм.
Тому одна і залишусь,
Тому одна усьому вчусь.
А ночами, мов свічка,
Не згаснути...лиш
У Бога прошу.
До того, як серце моє нагадає
Я більше тебе не розумію.
І без додатку бути прочитаною,
До того, як серце моє нагадає,
Що твоя душа совість втрачає.
Совість - це зв'язок з Господом,
Де немає - подивись на мене і от пожалій.
Коли ти говориш, я в мріях блукаю по росах,
Де ноги зав'яже невидимий туман злий.
А ти говори, говори, про що хочеться.
Слова в наш час- це ніщо.
Мені по горло твої амбіціозності,
Я в житті не вірила, до тебе, що є на світі зло.
І коли дивлюсь в твої очі,
Бачу в них незриму пустоту.
І як не своя і немов не вірю,
Що ти і є той, хто вирвав в землі( в мені немов) дно.