А от коли є кілька вільних хвилин
Що говорить тобі душа?
Що просить, коли нема світла,
Коли навкруги весна,
А в кімнаті ніби немає де й дітись.
Що мені є вона?
Що в ній є таке особливе?
Що дає безперервний контакт
І посилає в мене різні теми?
Не пишу про кохання, хоч то є основне,
Бо дуже ж вірною хотіла їй бути.
А от коли є кілька вільних хвилин,
Я пишу про те, що так наболіло.
І не мовчу але й не пробачу,
За всі роки ,що було ,чого більше не маю.
Розраховуюсь тим чим сама є найбагатша,
Своїм часом,своїми про тебе думками.
І чим більше живу, тим більш розумію
Нічого особливого немає в мені.
І жити не вмію, і день так за днем,
І чим більше живу, тим більш розумію,
Що нічого не знаю і мало що вмію.
Що є на сьогодні важливим для нас?
Та, очевидно, прожить без образ.
Не сказати тих слів, що ранять і ділять
Нас.
Тих, хто є в світі насамперед єдиним в цей час.
Ліміт почуттів і терпіння
Можливо колись ти зрозумієш,
Що не зі мною весь час воюєш,
А з тим, що в собі не в змозі визнать.
Все стане твоє, привселюдно і всюди.
Життя - то є дзеркало твого невиправданого.
Твого божевільного, вільного, знищеного.
Все, що завгодно, але завжди навпроти,
Не я і не хтось, а лиш ти і твій світогляд.
І тобі під силу все зрозуміти,
Приручити- чи знову "це не моє".
Тут немає твого "але", є перелік єдиний.
Час, який є на все, що має ліміт,
Ніби пробіг фантастичного фільму.
Ліміт почуттів і терпіння.
І лиш йому відомо одне:
Що коли падаєшь на коліна,
Хто підніме, а хто докаже, що був і поряд не друг.
Але ж, можливо, ти зрозумієш,
Що і друг не друг- то таке.
В цьому житті ти мій колега єдиний,
Бо все є на світі дзеркало
Одного.
До всього є одна хвилина
Всьому, що є на цьому світі,
Є одна, одна хвилина.
До почуттів, що можуть вбити,
До життя, що ось-ось на світі.
Всьому є одна хвилина.
До мовчання, а чи до зради,
До пострілу і того миру,
Що ми стали забувати.
До всього є одна хвилина.
А з нею все життя.
Хтось мовчить, а хтось напише.
В слові також є вона.
Коли закінчаться вірші
А про мене не згадає
Ні захід сонця навесні,
Ні твоя пам’ять, що стирає,
А з нею все, що донесли.
Все залише собі на згадку
Та, що не зможе довго жить.
І відпустити її вже треба,
Навчитись, мов без Бога, жить.
Бо руйнує і все вабить
Своїм прийди і ось візьми.
А за собою погукає,
Коли закінчаться вірші.
Якби ви знали, як та ніч
В віконце дивиться моє.
І хоче також, як і ти,
Читати, слухати… нових.
Коли болить, і без упину
Так живу і хворію.
Але знаю в той же час,
Коли болить, і без упину,
Біль дає останній шанс.
То, як маленьку ту дитину...
З нею ночами говорю
І обіцяю, що я звикну.
В ранці до себе пригорну.
Тоді мої усі слова
І так живу уже роками,
І научилась вже сама,
Бо скоро весна прийде до хати,
Тоді мої усі слова
Перейдуть в ті вже пісні,
Які з душею до небес.
І нехай хто ще як крихта
Змалечку навчить себе
Все любити, що має
Очі, душу і тепло.
А те, що ходить поза храми,
Молитись всім серцем за нього.
Там не буде розлук
Там є невідомі, такі казкові, живі,
Ніби з малюнків, де легенди такі,
Аж дух перехоплює.
Там не буде розлук.
Лише одне - не поспішай...
Бути дорослим, мій друг.
Чи то не є моя душа
Чи то не є моя душа,
Що з кожним днем благає Бога
Не відвертатися від нього,
Не просити більш нічого.
Все давно в мене є.
Повітря і вода, що чиста.
Я найбагатша на землі,
Я донька нашої країни!
А біль для матері один.
А те, що ворогів багато,
Так хай їм мир і в їхню хату.
А біль для матері однин:
Коли не признає дитя
Те, що вирощено нею
І полюблене, зігріте.
А воно про щось лепече.
Винуватий хто завгодно...
І зриває оті квіти,
Що стануть в землю
Мов кров лити.
Подивися навкруги,
І можливо, тоді
Ти зрозумієш, у чому біда.
Коли під ногами чужа земля.
І не матір вже за руку,
А той, хто з іншої сторони,
Що сидить за тобою
І наказує: «Мовчи!
І не слухай того Бога,
І не думай ні про що».
Не війна бува жорстока,
А те, що ти забув, куди іти.
Коли журба, а чи тривога,
То є одна стежка по житті.
Та не про ворога того
І не про те, як все "дістало".
А закрий свої ти очі
І, відповівши сам собі, скажи,
А твоє серце...ким вже стало...
Коли сам своє рідне добиваєш
Своїми безглуздими думками.
Іншим залишаю
Ніч. Слова пусті.
Все має ціну
Пам’яті і часу.
Ти...
Зітертий з орбіти,
Де немає води,
Назавжди в мені.
Все кудись відлітає,
А поки що прощаю,
Все, що неможливо
Тобі передати,
Іншим залишаю.
Візьми мене за руку і, як діти…
Мені хочеться туди, де небо.
А чи просто думками до тебе.
Забуваю, як проходить літо,
І вже чекаю на нього взимку.
Холодно, але вже весна.
Буде сніг? Так.
Буде і холодна роса.
Та одне все ж таки душу зігріва.
Десь є ти...
І ти не спиш, як я.
А мені хочеться, де небо,
І тебе захистити до ранку.
А потім перетворитись на сонце
І берегти від вітру і болю.
Бережи себе і будь непомітна.
Тиха з дощем, немов єдина.
І коли прийде час все змінити,
Візьми мене за руку і, як діти,
Побігли життю наперегонки радіти!
Ти темна, ти світла – єдина
Ти про мене все давно знаєш.
І, як краплі крові вливали, і тонни слів
Ні про що , мовчки, мене щось запитала.
Немов хотіла розпізнати шляхи.
Ти темна, ти світла - єдина.
І в тім твій біль і день,
Що за правдою життя посилило
Неспокій відчутно вночі.
Чи очі твої не те бачать,
Чи для всіх ти інша, не та?
Може, Господу ти і пробачиш,
Та смуток тебе обійма.
Забувай ту дорогу і все, що було,
І, вдивляючись на мене, вчись.
Я посміхаюсь тобі, щоб не боліло,
І твоє відображається в мені.
А ніч вона знову наткнеться
На мої роздуми, на рідне, святе.
І нехай ще один ранок і, можливо, все ще буде,
Та на сьогодні досить.
Припини.
Що держе нас на ці зелі?
Що держе нас на ці зелі?
Немов магнітом душі звідкіль?
Хто пускає на цей світ
Хто моїй душі той мастер?
То є тонке ремесло
І безцінна та робота,
І відчуття таке немов
Мастерів отіх-рабів
По всій планеті
Сільки ходить...
Скільки душ а скільки з них
Випробовують на міцність,
Що з роками до кінця
Не кожен з них пізнав життя.
Немов камінь та душа
Свій саме свій то отшука.
Може душа то є каміння,
Яке з роками стає цінним.
Не просто мудрим і важким
Щоб помістити в собісвіт...
Душа буває як граніт
Чи камінь, що підперає двері.
А твоя душа з відкіль?
Вона алмаз? чи сталь, що плавить
Їй подібних без ознак
Жорсокості руйнує душі...
Я відмовляю собі
І стверджую…
Я відмовляю собі
І стверджую,
Що ті лінії на руці не єдині.
Що залишуться, як лід під шкірою,
І гарячим пламенем зотліє в них світ.
Я відмовляю собі
І стверджую,
Що кохати - це обман, це гріх.
Але, закриваючи очі, хто я?
Коли ти немов в мені.
Я відмовляю собі
І стверджую,
Що життя - це казка і біль.
Але коли стою перед прірвою,
Що знаходится в той час в мені?
Я відмовляю собі
І стверджую,
Що відпущу і знов повернусь.
Але ніколи, ніколи не змінюючи
Той життєвий Господа маршрут.
Я відмовляю собі
І стверджую,
І не встигаючи, немов живу навпаки.
Мені ніколи не дослухати твоєї музики
І не почути більше маминих слів.
Все буде вчасно, але запізно
Вона тебе бачила без гримас.
Коли люди, як ніч, забували про нас.
Таких не питають, про нас немов знають,
А що з того правда?
Не треба.
Не варто.
Хто захоче небом і сонцем бути
Хто ,крім розуміння,
Мав тіло дощу.
Завжди, коли холодно, немов один,
Залишається без повітря,
На мить.
Ти не одна, ми просто не з тими,
Не потрібно ні волі, ні правди, ні битви.
Все буде вчасно, але запізно,
На жаль, тут повчання мало хто розуміє.
День був як день, а ніч...
Я тобі щодня віддаю життя.
По хвилині, немов так треба.
Кожен, хто живий, відійде в небуття,
Назавжди стане минулим,
Що моїми думками озветься.
В моїх очах, в зморшках і посмішці,
В моїх віршах, де зима залишилась.
І хто б те знав, що хтось напророчив,
Що буде душа світліша безбарвної ночі.
Сьогодні ніч, про неї так багато писали,
Але навіть і про цей день не знала
Ні Анна Андріївна Ахматова,
Ні ті хто репресіями і своїми думками
Про цей день забули?
Чи не вірили, що він настане?
День був як день, а ніч...
Це моя стежка немов до тої мети,
Де зустрінеш ти...
Моя сторінка перевернутих фраз-
Як корабель, що піднятий з дна.
Моя планета, всесвіт і світ-
Це назавжди єдиний мій по життю орієнтир.