Мені холодно, і немов знову…
А жити одному- то є не сила,
І не вміння долати пустоту.
То є безглуздий на небі вчинок,
Немов Амур ранив стрілою не ту.
А ту, що у чорному і одинока.
Такою захотіла бути сама.
І спустилась вона на землю, а з нею незгода,
Кого б вона не обійняла...
Той на руках її засинає
Самим, що не є вічним сном.
А той, кого одного залишає,
Тому, крім душі - нічого.
І живу я з душею поки що,
І сьогодні немає сили.
Може, і вона до мене прийде,
Честно, я б також її запросила...
І сиджу, і чекаю.
Може кави чи чаю?
Що ж їй, тій одинокій, одній...
А вона подивилась в мої сумні очі
І говорить: «-Живи».
Я, не розуміючи нічого,
За нею, і ...вона з-за спини:
"Пробач, але ти так на мене схожа,
Що залишайся тут, на землі".
І пішла, і кудись поділась.
І я сиджу одна.
Мені холодно, і немов знову
Я те, що забуте зимою на вікні дівча.
І біль, як поїзд без керма
Я рідко до тебе зі словами.
Все більше, коли їх не вистачає...
А сьогодні- немов не своя,
І біль, як поїзд без керма.
Можливо, сьогодні мені
Насправді був би день народження,
Бо так хотілось мені,
Щоб мама була поряд, хоч би сьогодні.
Але, звичайно, завжди...
Це немов жити, рости,
А в один день зрозуміти,
Що не буде, не буде її,
Що б ти і як не робив.
Можливо, все в цьому світі дарма,
Коли немає рідного крила,
І коли біль нанизує сповна,
Не розділити ..."з нею"
Бо причина ...вона.
Десь уночі мені донесли,
Що неможливо жити далі.
Бо без сім'ї, без їхньої поради
Немов лечу з велосипеда, що не має педалі.
Немов завжди була весна
Як постаріють мої руки
І думки стануть овпів на шосту,
І кіт, що вже прожив життя,
Врятує нас від вічних втрат,
Візьму тоді його на руки,
В обнімку стану ранок ждать,
І ніби не було і ночі,
Немов завжди була весна.
Все пройдено, мені не жаль
Коли старість - у віконце
І ледве поспіша піти,
Та юність, де її руку досі
Мені так важко відпустить.
Прощай, моє життя!
Прощаю...
Хтось немов накине шаль,
І бліднолицею я стану,
Все пройдено, мені не жаль.
І так по світу піде воно жить
Не розуміють діти ці нічого.
Ні те, як важко, ні те, як до всього,
Що привело і було до цього .
Як змалечку привчали до роботи,
До тяжкої, без пафосу і слів.
Мовчки говорили тоді всім,
Що головне є одне – сім’я!
А все, що за воротами, то не завжди рідня.
Але одна є тому біда,
Що зберегти не вдасться нам
Ні того, що говорила матір,
І не так, як вчив старий дідусь.
Те скривавлене, немов не до вподоби,
Дитя, що родом із українських стежок,
Все є в ранах і не потрібне,
І так по світу піде воно жить.
Те мале, що має ніжне серце,
Те, що бачило сирітські кайдани.
І ні тобі, ні мені не легше
Жити в чужій тій стороні.
Бо коли син чи донька не портається в рідні краї,
Там чорним покриваються материнські серця,
Там лишається жити лише смуток,біль і жаль.
Але печаль моя нестримна
Коли весна осяє душу
Своїм ніжним раннім днем,
Мені не хочеться до хати,
Мені б хоч трішечки зігрітись
За півроку холодної зими.
Все оживе, прийде до тями.
Можливо, в цьому є та суть?
Але печаль моя нестримна,
Жаль, що до цього не змогла
Багатьох на світі білім
Дожити вирвана душа.
І лишається нам, людям…
Хто дає життя, хто знову
Забуває все, щоб далі жить.
Не збагнути нам ніколи
Задумки вищого Творця.
І лишається нам людям
Бути хоч трішечки Людьми.
І можливо лиш весною
Біль відійде ...
І десь в стороні
Проросте немов з коріння.
...Щоб знову для когось ожить?