Колись здавалось все далеким
Я від себе вже не втечу
Северин Ольга Володимирівна
1992.06.22.
Коли в душу влізе біль
Коли в душу влізе біль
І ще змалечку привчить
Не просити, не здаватись
І не плакать, а сміятись -
Ця дорога і журба
Веде за руку до кінця,
І сторінка та життя
Обірветься,
З нею я.
Що останеться на потім…
Може, хтось в чужім краю,
А може, лиш в мені неспокій,
Та наостанок напишу:
Все здійсниться, все те буде-
Зло і ворог ,і війна.
Але не той живе незрячо,
А той, хто рідне забува.
Я буду вдячна Богу
І якщо сьогодні треба мені померти,
Я буду все одно вдячна за небо і зірки.
А якщо мені більше не зустріти твої очі,
Я буду вдячна Богу, що знала саме їх.
Колись здавалось все далеким
Минає день, і так життя,
Колись здавалось все далеким
Для тих, кому давно весна
Залишилась у спогадах одна.
І, як одинокий лебідь,
Чекає смерті біля ставка.
І як би не було тяжко
Коли малий, то все навкруги-
Сміх, і мама кличе в двір...
А зараз очі лиш ясні,
Променем вигорять на сонці...
Все минає, біль і час,
Дружба, що була з дитинства.
Все минає, але ніколи
Не забудеш мами голос.
Вона: немов тепер той дощ,
Що по даху у дні прийдешні.
Вона: немов як спів пташок,
Що зимою благають крихти хлібця.
Минає все, і все старіє,
І вчить нас той, хто сам не знав,
Що не оцінка і не гроші
Робили щасливими нас в той час.
А те, що і зимою, й літом,
І восени, і навесні…
Одна є таємниця в серці,
Благаю, по життю ти збережи!
Люби, бо то є твоя матір!
Твоя совість і життя!
То є серце, що точно знає,
Як біль нанизує печаль.
І як би не було тяжко,
Життя одне, і ти один.
Але людина помирає,
Коли про серце забуває.
Коли я в повній тишині
Коли я в повній тишині
І чую в серці голос мамин:
"Я поруч, тільки зрозумій:
Життя прекрасне, але коротке.
І біль, і сльози, і печаль-
Все це лиш те, що довелося
Пройти мені і тобі в свій час,
Але найголовніше знай,
Зумій цей божий, ніжний дар
Пронести на все життя".
Почувши серце, я мовчу...
Дивлюсь в вікно, дощик...поруч...
Дякую, мамо...я люблю.
І ніч закриває мої очі.
Тут колії ніхто не рахує
Життя - це дорога із почуттів і втрат.
Хтось пройде по ній, як на сонці сплав,
Хтось, як літак, до неба- і назавжди
Там залишиться, для багатьох несправжнім.
Тут колії ніхто не рахує,
Тут сніг, немов сльози немовляти.
Все стихає, все давно відомо.
Життя - це небес для тебя колискова.
І бути для всіх навпроти тут краще,
Ніж зализувати собою чужі рани.
Тут всім біль прогризає душу,
Але в ілюзії головне- мати серце небайдуже.
Бо коли забуваю, то знову
Мамо, а я іду по життю і боюся,
Що ті люди, як дика трава,
Заплітає мої ноги, і в коло
Залишає між тими, для кого я не своя.
Мамо, не плачу, але не в змозі
Здолати ту планку, що є.
Підвищені у життя вимоги,
І глибина іноді ламає все.
Все те людське, в що вірю,
Все те святе, ніби ранковий день.
Мамо, навчи мене, нехай моє серце
Пробачить тим, хто не зміг перейти ту планку,
Щоб не втратити людського в собі, чогось живого.
І поможи мені не забути,
Що в мене є крила і віра одна.
Бо коли забуваю, то знову
Ноги мої після людей- немов у кайданах.
А вже згодом наступить на землю
А зимою і літо коротке,
І годинник ледве перебирає кроки,
Немов по великих кучугурах
Залишає свій, ніким не помічений ,слід.(шлях)
А роки від дитинства до сьогодні
Пролетіли, як мамині слова:
"Вчися, старайся і ніколи
Не забувай про серце - там назавжди я".
А вже згодом прийде на землю
Ніжна, чарівна дівчинка- весна,
І тоді відтане душа землі сонлива,
Немов в долоні Бог, взяв моє життя.