7. Сафронов Т.А. Екологічні основи природокористування. - Львів: Новий світ - 2000, 2003.
8. Толстоухов A.B., Хилько М.І. Екобезпечний розвиток: пошук стратегем.
- К.: "Знання України", 2001. - 333 с.
9. Царенко О.М., Несвєтов О.О., Кадацький М.О. Основи екології та
економіки природокористування. - Суми: Університетська книга, 2001. -
326 с.
Тема 18: Світовий досвід і міжнародне співробітництво в області охорони навколишнього природного середовища.
Слід чітко зазначити, що стрімке, фактично нерегульоване зростання продуктивних сил, у тому числі населення Землі, призводить до негативних наслідків антропогенної діяльності. Особливо це стосується регіонів Південної півкулі. При цьому потрібно враховувати, що до негативних результатів призводить не тільки зростання продуктивних сил саме по собі, що посилює навантаження на природу за допустимі межі, а й обумовлене ним форсування видобутку вихідних продуктів природи, накопичення виробничих відходів, а отже, згубної дії на біосферу.
Міжнародне природоохоронне співробітництво може здійснюватися на трьох рівнях:
- глобальному - спільна розробка та здійснення міжнародних правових, політичних і зовнішньоекономічних заходів з урахуванням екологічних обмежень у соціально-економічному розвитку, світових запасів природних ресурсів, їх розподілу між регіонами та країнами;
- регіональному - об'єднання інтересів різних країн певного регіону щодо раціонального використання та охорони ресурсів природних об'єктів регіонального значення;
- прикордонному створення та реалізація спільних природоохоронних угод та проектів між державами-сусідами щодо встановлення квот на викиди забруднюючих речовин, експлуатації спільних родовищ природних ресурсів, охорони окремих видів флори і фауни.
У 70-ті роки були запроваджені стандарти якості навколишнього середовища. Створивши необхідний економічний механізм, американцям вдалося не лише призупинити подальше забруднення навколишнього
164 середовища, а й поліпшити його якість.
Для запобігання екологічної катастрофи в глобальному масштабі людство вже сьогодні повинне вжити заходів щодо збереження стійкості біосфери. Завдання полягає в тому, щоб сформувати на планеті єдиний еколого безпечний господарсько-економічний простір, який буде основою сталого і врівноваженого соціально-економічного розвитку всіх країн світу.
Все це, зрештою, вимагає, по-перше, від кожної держави глибинних структурних, техніко-технологічних і організаційних змін у суспільному виробництві і радикальної перебудови макроекономічної політики, вдосконалення зовнішньоекономічних зв'язків, здійснення в перспективі заходів у сферах руху капіталів, валютних коштів, трудових ресурсів, оптимізації балансів інвестицій, заощаджень тощо з урахуванням глобальності еколого-економічних чинників. По-друге, більш узгодженого міжнародного науково-технічного та економічного співробітництва, що спирається на інтеграцію зусиль, ресурсів і коштів з метою успішного вирішення ресурсно-екологічних проблем.
Вирішення цієї кризової ситуації зводиться до створення основ для майбутньої екологічної модернізації країн, що розвиваються: зміцнення правової й інституційної бази екологічного регулювання, перехід до енерго-і ресурсоощадливої моделі виробництва, поширення екологічної освіти і виховання. Отже, це всі ті самі засоби досягнення сталого розвитку, що й для західних країн. Але якщо перехід постіндустріального суспільства до екологічної модернізації підготовлений його попередньою історією і забезпечений адекватною технічною базою, то зовсім інша ситуація в країнах, що розвиваються, які повинні модернізуватися одночасно й індустріальне, й екологічно.
З початку 70-х років у багатьох країнах було прийнято «Основний закон із боротьби проти забруднення навколишнього середовища» - так називався цей закон в Японії. У СІЛА він має назву «Закон про національну політику в царині охорони навколишнього середовища».
У цих законах вперше закріплено загальні принципи й цілі діяльності державних органів із питань охорони довкілля, які мали забезпечити концептуальну однорідність законодавства у цій сфері, визначено основні напрями діяльності та органи, які її здійснюють.
Для розвитку положень вищезгаданого закону було прийнято спеціальні законодавчі акти, спрямовані на спеціальне запобігання та усунення порушень якості окремих компонентів середовища. В основу законодавчої піраміди було покладено численні нормативні акти (постанови, накази, правила тощо) органів місцевої влади, які найбільшою мірою враховували природно-географічну та соціально-економічну специфіку того чи іншого регіону.
У цьому законі центральне місце відведено розділам, які регламентують головні напрями діяльності держави у сфері охорони навколишнього середовища, а саме: впровадження стандартів якості довкілля, організацію моніторингу, керівництво розробленням і реалізацією програм контролю за забрудненням середовища, організацію наукових досліджень з проблем довкілля, бюджетно-фінансову діяльність тощо. Гострота екологічних проблем у Японії змусила керівні кола країни включити в текст цього закону положення про несення приватними підприємствами всіх або часткових витрат на охорону довкілля.
У США вже у 1970 р. сформульовано положення про обов'язковість державної екологічної експертизи всіх напрямів господарської діяльності. У спеціальних законах було визначено конкретні природозахисні заходи з охорони повітря, води, поводження з твердими відходами, контролю за отрутохімікатами й токсичними речовинами, рекультивації земель, боротьби з шумом, несприятливими вібраціями та запахами.
Серед спеціальних законів слід відзначити закон про екологічну освіту. В більшості розвинених країн діє чіткий механізм реалізації екологічного законодавства - його правового та економічного аспектів. Законодавство встановлює відповідальність власників потенційно небезпечних об'єктів і необхідність відшкодування збитків особам, потерпілим від аварії чи катастрофи, завдані забрудненням землі, повітря, води. Крім того, прийняття кожного природоохоронного закону супроводжується виділенням із державного бюджету асигнувань на захист навколишнього середовища.
Механізм управління процесом природокористування у більшості країн сформувався у 70-х роках XX ст. Він відзначається високим організаційним рівнем, гнучким застосуванням адміністративно-нормативних методів у поєднанні з фінансово-економічним стимулюванням приватного сектору, активним використанням найновіших досягнень науково-технічного прогресу. У більшості країн уряди мобілізували матеріальні, фінансові, науково-технічні ресурси для вирішення завдань охорони довкілля і досягли певних результатів у цьому напрямі.
У середині 70-х років Японія вийшла на перше місце серед розвинених країн за обсягом природоохоронних витрат: їх питома вага у ВНП Японії становила від 3,0 до 5,5 %, тоді як у США за цей період - 0,8 %, Німеччині - 0,8, Швеції - 0,5-0,9, Італії - 0,4, Нідерландах - 0,04 %.
Зазначимо, що в основу екологічної політики економічно розвинених країн покладено три принципи:
■ принцип профілактики, або превентивний: сутність його полягає в тому, що нові проекти держави та підприємств мають створюватися так,
щоб уникнути ускладнення будь-яких екологічних проблем;
■ принцип відповідальності, сутність його - в посиленні відповідальності забруднювачів навколишнього середовища;
■ принцип кооперації, його сутність полягає в тому, що у вирішенні екологічних питань узгоджено працюють держава, економіка і громадяни.
Вважається, що найдосконалішою є швейцарська система управління охороною природи і навколишнім середовищем. По-перше, це чітка система взаємопов'язаних політичних, юридичних, соціальних, наукових та організаційних положень і законів, інтегрована у всесвітню природоохоронну систему та природно вписана у соціально-економічні умови держави. По-друге, вона мас механізми функціонування різного характеру і різних рівнів, з прямим і зворотним зв'язками; тут населення не тільки виконує закони, але й має можливість змінювати їх та впливати на дії уряду.
Екологічний моніторинг у більшості країн відзначається широкою розгалуженістю і застосуванням автоматизованих систем спостережень. Екологічні нормативи і стандарти якості середовища проживання є двох типів:
1) стандарти якості середовища;
2) стандарти викидів шкідливих речовин у середовище. Основними напрямами вдосконалення економічного механізму
природокористування і охорони довкілля є модернізація існуючих регуляторів, здійснювана одночасно з розробкою і впровадженням у практику нових ринкових інструментів. Світовий досвід доводить, що система екологічного менеджменту залежить від ефективності економічного механізму природокористування, який базується на збалансованому поєднанні регуляторів примусово-обмежувального характеру з регуляторами стимулюючо-компенсаційного характеру, які, в свою чергу, забезпечують сприятливіші умови для природозбереження, а також для забезпечення екологічно безпечних технологій і методів господарювання.
У багатьох країнах світу щодо вирішення еколого-економічних проблем природокористування нагромаджений значний досвід: створені ефективні організації структури і дієвий механізм правового регулювання охорони та раціонального використання природних ресурсів. Відомі моделі управління, які існують нині в Японії, СІЛА, деяких країнах Західної Європи, є здобутком багаторічних пошуків, проб і помилок.
У структурі міжнародної екологічної політики виділяються два рівні.
1. Міжнародна глобальна екополітика - це розробка і здійснення міжнародних правових, політичних і зовнішньоекономічних акцій з урахуванням екологічних обмежень у соціально-економічному розвитку, запасів природних ресурсів, які є у світі, та їх розподілу між регіонами і
167 країнами.
2. Міжнародна регіональна екополітика охоплює інтереси країн одного континенту, які об'єднані природно-географічним середовищем, іноді одним морем (Чорне, Середземне, Балтійське), або рікою (Дніпро, Дунай, Рейн).
Способи політичного забезпечення охорони навколишнього середовища в різних країнах неоднакові. Лідером у формуванні принципів екологічної політики та її проведення, безумовно, є країни Західної Європи.
Протягом останніх десятиріч намітилась чітка тенденція вирішення багатьох питань екологічної безпеки на міждержавному рівні. Стимулюючим поштовхом до міжнародного співробітництва на рівні держав з питань екології стала Стокгольмська конференція (1972 р.). Стокгольмська декларація закріпила фундаментальне право людей не тільки на свободу і рівність, але й на адекватні умови життя в навколишньому середовищі тієї якості, яке забезпечує їхню гідність та добробут.
На міжнародному рівні розпочався процес формування нової системи цінностей соціального, економічного та етичного характеру, що включає в себе екологічний імператив. Запропоновано оцінювати успіхи держав у цьому напрямі системою індексів:
а) індекс гуманітарного розвитку, який включає в себе досягнуту в
державі тривалість життя його громадян, рівень освіти, рівень опанування
ресурсами;
б) індекс сталого економічного добробуту Далі-Кобба (1987) з
поправками на екологічні витрати.
Кінець XX століття ознаменувався усвідомленням взаємної відповідальності держав за стан навколишнього середовища. Стали нормою міжнародне спілкування, співробітництво в галузі вирішення екологічних проблем, взаємні консультації та обмін інформацією. Головною метою є вироблення системи світової екологічної безпеки.
Проблемами забезпечення сприятливих для організму людини екологічних умов та підтримання належної якості навколишнього середовища опікується Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ).
Розробка стандартів екологічної безпеки судноплавства є однією із функцій Міжнародної морської організації (ММО).
Всесвітня метеорологічна організація (ВМО) займається проблемами трансформації клімату та забруднення атмосфери.
Продовольча та сільськогосподарська організація (ФАО) опікується миганнями забезпечення продовольством, поліпшення харчування і своєю діяльністю сприяє вирішенню проблем раціонального використання ґрунтів, лісових та рибних ресурсів, зменшенню забруднення навколишнього середовища.
Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО) багато уваги приділяє зменшенню негативного впливу цивільної авіації на навколишнє середовище.
Головне завдання Міжнародного агентства з атомної енергетики (МАГАТЕ) - сприяти запобіганню негативного впливу атомної енергетики на довкілля та ліквідації несприятливих наслідків іонізуючого випромінювання.
У 1991 р. в рамках ЮНЕП була створена фінансова природоохоронна організація - Глобальний екологічний фонд, членами якої є більше 150 країн світу, у тому числі й Україна. Основне призначення Фонду - розробка фінансового механізму надання країнам пільгових кредитів для реалізації проектів, пов'язаних із вирішенням глобальних екологічних проблем.
Із громадських організацій велику роботу щодо охорони довкілля здійснює Green реасе - Зелений світ. Головним її завданням с недопущення радіоактивного забруднення біосфери.
Слід зауважити, що рішення (які зазвичай кваліфікуються як резолюції) міжнародних організацій не мають законодавчого значення, носять рекомендаційний характер, хоча і впливають на створення норм міжнародного права. Отже, вплив з їх боку має не директивний, а рекомендаційний характер, реалізується лише після прийняття тієї чи іншої рекомендації міжнародної організації певною державою. Міжнародними об'єктами охорони навколишнього природного середовища є повітряний басейн, космос, Світовий океан, Антарктида, річки, природні ресурси, що діляться.
Семінарське заняття.
План.