2. Мета соціально-економічного районування.
3. Сучасні схеми районування території України.
4. В чому полягають основні розбіжності в підходах різних авторів щодо районування території України?
5. Екологічні аспекти економічного районування.
6. Просторове "наповнення" економічного району.
7. Фактори районоутворення.
8. Вплив суспільно-економічних відносин на формування економічних районів.
9. Які особливості галузевої структури народного господарства України ? Чому гостро стоїть проблема структурної перебудови економіки ?
10. Яка існує систематизація функціонального поділу галузей і виробництв у сфері матеріального виробництва?
11. Об'єктивність та суб'єктивність економічного районування.
12. Економічне районування як засіб практичного управління територією держави.
13. Чому АР Крим не розглядається як окремий район, а включається до Причорноморського району?
НАВЧАЛЬНІ ЗАВДАННЯ Завдання 1. На контурній карті зобразити сучасну мережу економічних районів макрорівня.
Методичні рекомендації: Для цього необхідно скористатися географічним атласом, визначивши, які області відносяться до того чи іншого економічного району. Райони позначити різним кольором або штриховою. Завдання 2. Визначити функціонально-територіальну структуру одного з макрогосподарських районів.
Методичні рекомендації: Для цього слід використати карту адміністративно-територіального устрою України більшого масштабу, щоб було чітко видно межі адміністративних районів. Міста-райцентри позначити одним умовним позначенням, а селища міського типу - іншим.
ІНФОРМАЦІЙНІ ДЖЕРЕЛА
1. Данилишин Б.М., Чернюк Л.Г., Фащевський М.І. та інш. Продуктивні сили економічних районів України. - К.:ЗАТ "НІЧЛАВА", 2000. - 517 с.
2. Економічні райони України. Посібник / Горленко І.О., Тарантул Л.Л. -К., 1999. - 205 с.
3. Миронова Т.Л., Добровольська О.П., Процай А.Ф., Колодій С. Ю.
38
Управління розвитком регіону. - К.: ЦУЛ, 2006. - 328 с.
4. Продуктивні сили економічних районів України / Данилишин Б.М., Чернюк Л.Г., Горська О.В. та ін. - К.: ЗАТ „Нічлава", 2000. - 520 с.
5. Соціально-економічні системи продуктивних сил регіонів України / С.І.Дорогунцов, Л.Г. Чернюк, П.П. Борщевський, Б.М. Данилишин та ін. -К.: Нічлава, 2002. - 690 с.
Тема 4. Регіон у системі територіального поділу праці.
Оскільки територія країни неоднорідна за географічними, національними, демографічними, економічними, соціальними та іншими ознаками, уявляється природна потреба поділу території, її виділення відносно однорідних одиниць за кожною з ознак або їхнім сполученням, прийнятих за основу розподілу. При цьому для позначення міри розподілу території крім регіону вживаються різні терміни: район, зона, ареал і інші. За своїм змістом термін "район" є синонімом поняття "регіон".
У рамках Європейського економічного співтовариства розроблене загальне для всіх країн поняття регіону. Ознакою, за якою ту або іншу територію можна представити як відносно самостійну одиницю, служить її соціально-економічна єдність із усією національною економікою, тобто економічні процеси, що протікають на ній, повинні відображати певні закономірності суспільного відтворення, що формуються під виливом взаємозалежних економічних, соціальних і природних факторів. Цьому розумінню відповідає таке визначення регіону: "Під регіоном варто розуміти територіально-спеціалізовану частину народного господарства країни, що характеризується єдністю іі цілісністю відтворювального процесу". Тому що регіон і територія співвідносяться як частина й ціле, можна виділити визначення територіального й регіонального управління. Територіальне управління означає регулювання процесів суспільного відтворення з метою підвищення його ефективності за рахунок удосконалювання територіального поділу праці та міжрайонних зв'язків. Територіальне управління є виключним правом уряду й покликане забезпечити реалізацію соціально-економічної стратегії суспільного відтворення з урахуванням особливостей територіального аспекту. Регіональне управління має справу з відтворювальними процесами, локалізованими на конкретній території. Отже, регіон є не тільки підсистемою соціально-економічного комплексу країни, а й відносно самостійною його частиною із закінченим циклом відтворення, особливими формами прояву стадій відтворення й специфічними особливостями соціальних і економічних процесів.
Структура регіону. Структура як сукупність стійких зв'язків об'єкта забезпечує його цілісність, тобто зберігає основні властивості при різних
39
зовнішніх і внутрішніх змінах. Поняття структури співвідноситься з поняттям системи й організації в такий спосіб: якщо система характеризується безліччю проявів деякого складного об'єкта (його елементи, будова, зв'язки, функції й та ін.), то структура виражає лише те, що залишається стійким, відносно незмінним при різних перетвореннях системи. Нерозривний зв'язок системи й структури пояснюється тим. що перша має потребу в структурі як "кістяку", здатному додати необхідної сили "зчеплення" всім її складовим частинам, "забезпечити міцне і стійке її буття як цілого, стабільне й ефективне її функціонування як цілого, прогресивний й ощадливий її розвиток як цілого". Основна функція структури полягає в тому, щоб забезпечити системі внутрішню міцність, стабільність, високий ступінь спряженості всіх її компонентів.
Регіон - це складна система, що включає такі структурні елементи, як природне середовище, виробничу й соціальну сфери. Центральною ланкою й найважливішою структурною складовою цієї системи с населення регіону.
Природне середовище являє собою сукупність природних умов існування суспільства.
Соціальне середовище являє собою систему життєзабезпечення, що впливає на соціально-відтворювальний процес, забезпечує умови життєдіяльності.
Господарський механізм регіону включає конкретні форми господарювання, систему виробничих відносин. У структурі організаційно -господарського механізму виділяють:
- блок управління (побудова організаційних структур управління виробництвом, менеджмент);
- блок планування, прогнозування, розробку цільових програм;
- блок регулювання (ціноутворення, фінансування, страхування, кредитування, оподаткування, матеріальне та моральне стимулювання);
- блок обліку та контролю, економічного аналізу.
Населення - найбільш динамічна складова частина природно-господарського комплексу. Найважливішою характеристикою населення є його потреби, що постійно зростають, змінюються, визначають структуру суспільного виробництва й темпи його розвитку. На суспільній свідомості потреби перетворюються в інтереси, які трансформуються в безпосередні мотиви діяльності людини.
Поняття "потреба" має два рівні. З погляду індивіда це деякі необхідні умови життя й продовження роду з урахуванням певного якісного рівня, заданого не тільки фізіологічними потребами, а й уявленням про якість життя. З погляду суспільства це суспільні відносини у зв'язку з можливостями споживання матеріальних і духовних благ. Ці відносини розширюють або звужують, а також трансформують можливості
40
задовольняти потреби, але не змінюють суті першого рівня розуміння потреб людей.
Розглядаючи потреби як щось єдине й нерозривне, що складається з матеріальних, енергетичних та інформаційних компонентів, що частково компенсують один одного, й виникнення наслідків, що розрізняються часом, виділяють п'ять основних груп потреб.
A. Біологічні (анатомо-фізіологічні. фізичні) потреби представлені
групою потреб людини, що спричиняють його виживання й збереження
фізичного здоров'я.
Б. Психологічні потреби людини (етолого-поведінкові).
B. Етнічні потреби.
Г. Соціальні потреби людини. Д. Трудові потреби. Е. Економічні потреби.
Остання група потреб включає не абсолютно специфічні економічні потреби, відокремлені від інших потреб людини. Економічна необхідність виникає лише тоді, коли людина прагне задовольнити якісь інші свої потреби.
Всі складові регіонального комплексу взаємозалежні. При цьому жодна із груп потреб, а отже й підсистем навколишнього середовища не може замінити одна одну або бути виведеною із загальної системи. Підсистеми здатні лише підсилювати або послабляти дії одна одної, але не знімати цих впливів, наприклад, природний кліматичний дискомфорт може бути тільки ослаблений соціальним оптимумом. Відставання у рівні розвитку окремої складової системи неминуче викличе негативні наслідки у всіх інших і втрату ефективності в цілому всього комплексу.
Теорії розміщення виробництва започаткував німецький економіст Йоган Тюнен (1783-1850) У своїй роботі "Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економії", він заклав основи теорії розміщення аграрної економіки. Вперше її було видано 1826 р. в Гамбурзі, й досі вона зберігає своє методологічне значення для вивчення проблем розміщення сільськогосподарського виробництва.
Застосовуючи метод абстракції, И. Тюнен змоделював гіпотетичну ізольовану державу. Вона складається з одного міста, розташованого в центрі великої, абсолютно однорідної у всіх напрямках рівнини, щоб виявити вплив саме чинника відстані на вигідність ведення сільського господарства і транспортування продукції галузі. У такій державі навколо міста утворюються концентричні пояси. У них панує своя система землеробства і виробляється чітко передбачений набір продуктів, які реалізуються на єдиному центральному ринку міста. Оскільки всі інші умови однакові, саме відстань від міського базару і зумовлені нею
41
транспортні витрати впливають на спеціалізацію та рівень інтенсивності господарювання.
Отже, И. Тюнен, абстрагуючись від зміни рівня техніки, впливу зовнішнього ринку, доводив, що під впливом зниження цін на землю і робочу силу від центру держави до периферії та зростанням вартості транспортних витрат навколо міста (промислового центру Ц) концентрично розташовуються пояси спеціалізації сільського господарства - "вільного" приміського господарства, де виробляється нетранспортабельна продукція рослинництва і тваринництва (овочі, картопля, молоко). Тут значні капіталовкладення на одиницю площі, в землю вноситься багато добрив, інтенсивно використовується кожний клаптик землі під культури, що забезпечують вищий прибуток. Цей пояс має значну аналогію із сучасним приміським сільським господарством;
Засновник "теорії штандорту" А.Вебер у праці "Теорія розміщення промисловості" абстрагується від дії законів ринкової економіки, оскільки об'єктом побудови своєї теорії обирає ізольовану господарську територію. У зв'язку з цим йому закидають, що він сконструював чисту теорію, суть якої полягає в тому, що виробництво розміщується за принципами найменших витрат, а розміщення промисловості визначається трьома чинниками, або, як він їх називає, "орієнтаціями": транспортною, робочою, агломерацією.
Найдоцільнішим місцем розміщення нового промислового підприємства А. Вебер вважає те місце, де підприємство працювало б з найменшими витратами виробництва. Виходячи з елементів собівартості промислового продукту, він розрізняє два чинники або "орієнтації", що впливають, на процес розміщення основного промислового виробництва країни - транспортну орієнтацію та орієнтацію на дешеву робочу силу.
Транспортна орієнтація передбачає, що підприємство за інших однакових умов буде збудовано там, де сукупність транспортних витрат на доставку сировини і на вивезення готового продукту споживачу є найнижчою. Водночас капіталіст може будувати промислові підприємства там, де є дешева робоча сила.
Пізніше ці чинники А. Вебер доповнив третім, який назвав агломерацією - зосередження в одному місці багатьох промислових підприємств, що зменшувало б витрати виробництва передусім при будівництві нових.
Далі, при відшуканні штандорту за транспортними витратами розрізняються дві умови: 1) коли матеріал при переробці остаточно без залишків входить у готовий продукт - «чисті матеріали» (бавовняне волокно, залізо) і 2) коли в процесі обробки одержуються відходи, які надалі не використовуються в основному виробництві - «ваговтрачаючі або грубі матеріали» (вугілля, залізна руда).
Ці якості сировини разом з вагою продукту, що перевозиться, та довжиною відстані, що додається, впливають на розмір транспортних витрат і зсувають штандорт промисловості (місце розміщення промислового підприємства) до пунктів мінімальних транспортних витрат. Відношення ваги локалізованих матеріалів до ваги продукту називається матеріальним індексом. Вся сукупна вага товарів, що просуваються від матеріальних складів до центрів виробництва і від нього до місць споживання (матеріали плюс готові продукти) називається штандортною вагою.
Для кожною виду продукту має бути побудована геометрична фігура, що утворена з'єднанням пунктів споживання з оптимальними матеріальними складами - «матеріальними компонентами».
Крім транспортної і робочої орієнтації Альфред Вебер вперше зробив ретельний аналіз дії закону агломерації на розміщення промисловості. Агломерація зумовлена технічною та економічною структурою виробництва і може мати прояв у вигляді орізніюваного обслуговування трудом, кредитом, ринковими зв'язками по постачанню матеріалами та збуту виробів, складами, під'їзними шляхами, допоміжними виробництвами (тими, то виділились в самостійні виробництва частинами процесу, як, наприклад, ремонт, силове обладнання, водопровід) та іншими засобами, то знижують загальні витрати виробництва.
Німецький економіст Август Льош (1906-1945) більш глибоко розкрив теоретичні проблеми розміщення капіталістичного господарства, спробував вирішити проблему оптимального розміщення уже не одного підприємства, а сукупності їх у певній галузі. Визначальним чинником при розміщенні промислових підприємств А. Льош вважав отримання максимального прибутку. Правильно вибраним місцем для окремого-підприємства в умовах вільної економіки, на його думку, є точка, що забезпечує отримання максимального чистого прибутку. Теорію найменших витрат А. Вебера А. Льош піддав критиці. Головну помилку А. Вебера він вбачав у тому, що той завжди шукав місце для розміщення підприємства, де воно могло б працювати з найменшими витратами А. Льош же правильною вважав орієнтацію на місце, що забезпечує максимальний прибуток. А. Льош, на відміну від И. Тюнена і А. Вебера, вперше в західній економічній науці розглядав теорію не тільки промислового "штандорту", а й сільського господарства, торгівлі, міст. Саме А. Льош підняв теорію розміщення на макроекономічний рівень дослідження. Об'єктом його дослідження було як окреме підприємство, так і територіальна структура господарства.
Будь-який товар за теорією А. Льоша, має свій максимальний радіус збуту, за межами якого реалізація його стає невигідною.
Далі слід відзначити, що більша частина концепцій, покликаних стимулювати і регулювати розвиток господарства, вирізняються своїм
43
прагматичним змістом, спрямованістю на вирішення практичних питань, що стоять перед суспільством Вимоги практики зумовили широку математизацію економічних наук. тому числі й пов'язаних з розміщенням виробництва.
У системі наукових підходів до дослідження конструктивних аспектів розміщення продуктивних сил винятково актуальне значення мають територіальні аспекти. По-перше, розміщення є суто територіальним. По-друге, воно неминуче пов'язане із залученням до потреб промислового та пов'язаного з ним будівництва на значних територіях.
Прийняті в практиці вихідні положення ґрунтуються на концепції, яку можна назвати концепцією територіальних обмежень. Сутність її зводиться до обмеження просторового пошуку для локалізації тих або інших виробництв у раніше визначених регіонах. Інші ж території ще на стадії передпроектних пошуків виключають з можливої зони розміщення.
Зазначена концепція рекомендує пошук найбільш прийнятних варіантів просторової організації продуктивних сил лише в конкретному регіоні, у межах якого рекомендується знаходити конкретну точку розміщення підприємства, яке належить спорудити. Однак, якщо регіон вибрано неправильно, то кращий у його межах просторовий варіант не буде відповідати найбільш прийнятним із важливих.
Концепція територіальних обмежень не дає змоги вибрати найбільш обґрунтований варіант просторової локалізації промислового підприємства, оскільки доцільна точка розміщення може знаходитись у регіоні, який попередньо виключається як просторова база пошуку. Незважаючи на те, що зіставляються умовні показники, неприйнятність концепції територіальних обмежень вибору місця для будівництва нового або реконструкції діючого промислового підприємства є очевидною.
Отже, концепція просторових обмежень не дає можливості ефективно вирішувати актуальні проблеми удосконалення територіальної організації продуктивних сил на сучасному етапі. Така концепція має враховувати специфіку просторової локалізації галузей як видобувної, так переробної індустрії.
В останнє десятиріччя в ряді досліджень набула поширення модифікація концепції просторових обмежень, яку умовно можна назвати концепцією територіальних можливостей населених пунктів, насамперед міст, в межах яких і розміщується більша частина об'єктів промислової діяльності. Сутність її полягає в тому, що наявність у межах міста вільних територій, виділених під промислове і пов'язане з ним будівництво, розглядається як важлива умова, що регулює просторову локалізацію промислового виробництва.
Концепція просторових можливостей міст у кінцевому підсумку
44
орієнтує на соціально доцільне та економічно виправдане використання земель для промислового і пов'язаного з ним будівництва. Значення земельних ресурсів як важливого чинника розміщення продуктивних і регіонального розвитку неухильно зростає, що зумовлено зростанням дефіцитності земель. У регіональних умовах проблема раціонального відчуження земель сільськогосподарського використання для потреб промисловості набуває винятково важливого економічного значення. Цим пояснюється посилена увага до земельних (територіальних) ресурсів при дослідженні проблем розміщення продуктивних сил і розвитку регіонального господарства України.
Семінарське заняття
План
1. Історія розвитку теорії розміщення.