Інші спеціалізовані підходи: регіон як підсистема інформаційного суспільства; регіон як учасник інтернаціоналізації та глобалізації.
На рубежі тисячоліть чітко проявилась тенденція до утворення міжнародних регіонів, переважно орієнтованих на глобальну економіку, так званих «природних економічних територій». Ці регіони не обов’язково володіють різноманітними ресурсами, але зуміли замкнути на себе найважливіші економічні потоки і створили умови для швидкого зростання ділової активності. Поява нових національних і світових економічних регіонів-лідерів (геоекономічні регіони, транснаціональні неформальні утворення типу «сонячного поясу» Франції, півдня Німеччини та тихоокеанського узбережжя США, транскордонні регіони, що об’єднують території країн-сусідів, міські агломерації, які виконують функції міжнародних центрів, тощо), викликали жваву дискусію з приводу принципово нової просторової організації соціального життя. Загалом можна виділити 6 напрямків теорії регіоналізації світової економіки.
1. Геоекономіка. З кінця ХХст. деякі дослідники акцентують увагу на швидкому розвитку геоекономічних регіонів та розвивають ідею про остаточний перехід міжнародних відносин від геополітичної до геоекономічної парадигми. Такі дослідники, як Є. Кочетов, Г. Чуфрін, О. Неклесса (Росія), В.Дергачов (Україна), вважають, що сьогоднішній світ в принципі живе за новими – геоекономічними, а не геополітичними законами. Геоекономічна парадигма ґрунтується на забезпеченні національних інтересів, що розглядаються як забезпечення високих темпів економічного зростання через інтернаціоналізацію господарських зв’язків і поступове розширення національних кордонів заради вільного руху товарів, капіталів, робочої сили, технологій. Все це неминуче супроводжується формуванням системи міжнародних регіонів[1].
2.Нова економічна географія. У середині 1980-х рр. П.Кругман і його однодумці у своїх статтях із торгівлі та географії обґрунтували важливість просторових факторів для динаміки економічного розвитку, ставлячи їх на повістку дня для міжнародної економіки. Економетричні дослідження підтримали тезу, що інноваційні процеси мають місце в основному в просторових агломераціях.
3. Регіональні науки і економічна географія. Наростання дискусії про індустріальні округи, що виникла наприкінці 1980-х рр., відображала підвищення інтересу економічних географів і регіональних теоретиків до бізнес-кластерів. Дискусія почалася з прикладів, відомих як «Третя Італія», і поширилася на аналіз подібних форм регіонального розвитку в інших європейських країнах. С. Сассен збагатила цю нитку дискусії своїм дослідженням «глобальних міст» і центральних вузлів світової економіки. Скот зв’язав вивчення регіонів і світових міст у формі своєї концепції «регіони світових міст». Прихильники теорії наголошують важливість розвитку «колективної ефективності» і трест-базованих зв’язків для динаміки розвитку локальних кластерів.
4. Інноваційна економіка. Література з технологічного розвитку довго була сфокусована на індивідуальних фірмах. Після початку 1990-х рр. наростала кількість дослідження національних чи локальних інноваційних систем, які акцентують увагу на моделі «навчання через взаємодію» як основу інноваційних процесів (Ландвелл, Касіолато та Ластрес, Фріман). Автори аргументують, що фірми, вбудовані в ефективні локальні інноваційні системи, мають конкурентні переваги над ізольованими фірмами. Вони констатують, що регіони, доступні для побудови динамічних інноваційних систем, можуть посилити свою позицію у світовій економіці та підвищити конкурентоспроможність на світовому ринку.
5.Теорії менеджменту. У своїх дослідженнях М.Портер наголошував на важливості кластерів для ефективних процесів розвитку. Він аргументував це тим, що в глобальній економіці конкурентні переваги формуються також через тісну взаємодію між фірмами регіону. Згідно з його концепцією, конкурентоспроможність виникає через гру напруженості між локальними конкурентами і синергетичними зв’язками між ядровими підприємствами і забезпечувальними мережами.
6.Системна конкурентоспроможність. Концепція системної конкурентоспроможності наголошує на важливості мережевих зв’язків між фірмами та їхнім інституційним середовищем для розвитку специфічних конкурентних переваг фірм і системної конкурентоспроможності в регіоні. Ця дискусія центрується на управлінських структурах (зокрема, взаємодії між ринком і мережами управління) та інноваційних процесах в окремих розташуваннях як ключових детермінантах міжнародної конкурентоспроможності.
2. Етапи становлення та особливості розвитку регіональної економіки .
Регіональна політика в країнах Західної Європи почала формуватися в період Великої депресії 1929–1933 років як інструмент державного регулювання економіки, коли глибока економічна криза охопила майже весь світ. У високорозвинених країнах Європи та США виникла серйозна проблема диспропорцій у розвитку окремих регіонів. Це загрожувало існуванню політичних еліт держав Західної Європи, вносило соціальну напругу в суспільне життя. Тому постало питання виділення коштів із державного бюджету для подолання диспропорцій у територіальному розвитку таких країн як Великобританія, Франція, Німеччина, Італія та ін.. Найдовшу історію регіональної політики має Великобританія – понад 70 років. У більшості ж країн Західної Європи така політика почала втілюватися в життя після Другої світової війни.
Термін ''регіональна наука" був введений американським вченим У. Айзардом, завдяки якому у 1954 р. в США була заснована асоціація тієї ж назви "Regional Science Association" з центром у Філадельфії. У його розумінні "регіональна наука - це нове міждисциплінарне поле в системі соціальних наук. Її увага сконцентрована на просторових вимірах людської діяльності... ".
Термін "регіональні дослідження" виник у 1965 р. у зв'язку із заснуванням у Великобританії Асоціації регіональних досліджень, почав видаватися і журнал "Regional Studies". Дослідження регіонального розвитку набувають практичного спрямування. Завдяки працям таких дослідників як І. Г. фон Тюнен, А. Вебер, Т. Паландер, Г. Хоутеллінг, В. Кристаллер, А. Льош, А. Кукінський, П. Робсон, Г. Річардсон зросло значення регіонального планування. Особлива увага приділялася вивченню ресурсного потенціалу кожного регіону.
Серед радянських економістів слід згадати М. М. Некрасова, який у 1975 році випустив книгу “Регіональна економіка”, що містила традиційні характеристики регіонів країни та проблем їхнього розвитку. З українських дослідників найбільш помітний внесок у розробку регіональної економіки зробив В. А. Поповкін, який у 1993 році видав книгу “Регіонально-цілісний підхід в економіці”.
На сьогодні регіональна економіка як навчальна дисципліна, що посідає місце на стику суспільної (соціально-економічної) географії та економіки, та як напрям наукових досліджень, зокрема для потреб державного управління, набула значного поширення в більшості країн. У сучасних європейських регіональних дослідженнях виділяють такі рівні регіональної політики:
1) відносини між органами центральної влади та регіонами;
2) державне втручання в розвиток окремих територій з метою подолання суттєвих регіональних відмінностей в умовах життя та підприємництва;
3) власна політика регіонів: соціальна, економічна, промислова, демографічна та ін.
3. Методи вивчення регіональної економіки.
Регіональна економіка використовує наступні наукові методи: програмно-цільовий, системного аналізу, балансовий, картографічний, соціально-економіко-математичного моделювання.
Програмно-цільовий метод у сучасних умовах формування ринкових економічних відносин має важливе значення для комплексної реалізації невідкладних і загальнозначущих регіональних соціальних завдань, що передбачають максимальну ефективність використання задіяних засобів і таких, що характеризуються конкретними (за можливістю вираженими кількісно) кінцевими показниками, досягнення яких вистачає для вирішення поставленою програмою проблеми. Кожна програма повинна розроблятися з обліком адресності та обмеження у часі, містити завдання для конкретних виконавців і детально розроблену систему управління. Фінансування даних програм здійснюється з місцевого бюджетів (або федерального).
Класифікація регіональних соціальних програм здійснюється за їхнім статусом, функціональній спрямованості і термінам реалізації. До найбільш значущих та актуальних для більшості регіонів соціальних завдань відносяться: адресна допомога громадянам і групам населення з низькими доходами, що знаходяться за межею бідності, обумовленими об'єктивними, що не залежать від них обставинами (непрацездатність, наявність великого числа утриманців і т.п.); поліпшення здоров'я населення; збереження досягнутого рівня і якості виховання підростаючого покоління та його підвищення на основі нових освітніх технологій; підтримка культурного потенціалу, заощадження культурної спадщини тощо.
Метод системного аналізу ґрунтується на принципі поетапності, включає визначення цілей, завдань, постановку наукової гіпотези для всебічного вивчення кожної з територіальних систем, особливостей розміщення і розвитку продуктивних сил (головним критерієм оптимального розміщення є ефективність виробництва, найбільш повне задоволення потреб населення). Метод системного аналізу розглядає цілісність системи, її внутрішні і зовнішні зв'язки, погоджує складні галузеві і територіальні проблеми, що особливо важливо в умовах суверенізації регіонів при становленні ринкових відносин.
Балансовий метод – один з основних методів дослідження проблем в економічній географії і регіональній економіці. Він дозволяє вибрати найбільш раціональні співвідношення між галузями, що визначають профіль господарства економічного району і галузями, що доповнюють даний територіальний комплекс. Баланси необхідні при розробці варіантів розміщення виробництв, їхнього економічного обґрунтування, внутрішньорегіональних і міжрегіональних зв'язків. Використовуючи балансовий метод, можна визначити потреби регіонів у ресурсах і товарах, у робочій силі, оцінити ступінь задоволення регіону в продукції за рахунок власного виробництва, обсяги ввозу і вивозу необхідної продукції, а також виявити диспропорції в розвитку господарського комплексу регіону і намітити шляхи їх усунення. Баланси дозволяють оцінити доцільність розміщення нового господарського об'єкта на конкретній території, визначити його потужність і вартість. Найважливішою складовою частиною балансу є зведений розрахунок обсягу необхідних капіталовкладень для забезпечення динамічного соціально-економічного розвитку регіону.
Картографічний метод є специфічним методом в економіко-географічних і регіональних дослідженнях. Карта – це джерело знань і об'єкт вивчення. Завдяки карті забезпечується якісне засвоєння великого фактичного матеріалу, яким володіють географія і регіональна економіка. Територіальні економіко-географічні процеси та особливості розміщення продуктивних сил у розрізі країни і окремих регіонів найбільш наочно відбиваються тільки на географічній карті.
Метод соціально-економіко-математичного моделювання використовується в процесі досліджень у зв'язку з проблемами розміщення продуктивних сил і розвитку господарства регіонів, що стають більш складними. Виділяють такі напрямки соціально-економіко-математичного моделювання територіальних економічних процесів, як:
a. розробка моделей територіальних пропорцій розвитку регіонів;
b. розробка математичних моделей по розміщенню різних галузей господарства і регіонів;
c. моделювання процесів розміщення продуктивних сил у розрізі країни та окремих регіонів;
d. моделювання формування господарських комплексів регіонів. Розробляючи математичні моделі, можна відпрацювати десятки і сотні варіантів територіальних сполучень продуктивних сил, що дає оптимальне рішення проблем їхньої територіальної організації.
Застосування перерахованих вище методів дозволяє забезпечити найбільш раціональне розміщення продуктивних сил, створити більш раціональну територіальну структуру господарства, впроваджувати цілеспрямовану регіональну політику.
Література:
1. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навчальний посібник. / Є.П.Качан, Т.Є.Царик, Д.В.Ткач та ін. - К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2005. – 704 с. р. 7, 123 - 145 с.
2. Єпіфанов А.О., Сало І.В. Регіональна економіка. К: “Наукова думка”, 2004.
[1] На сьогодні будова глобальної спільноти досліджується у 3 аспектах: (1) з точки зору рівня розвитку національні економіки поділяються на країни транснаціональної постіндустріальної Півночі, країни високоіндустріального Заходу, країни Нового Сходу, країни сировинного Півдня, конгломерат держав посткомуністичного світу, країни «глибокого Півдня»; (2) з точки зору архітектури глобального простору країни поділяють на центр, периферію і динамічні країни; (3) з точки зору глобальної нерівності виокремлюють групи країн за рівнем доходу.