Чинники ризику, пов’язані з потребою реанімації новонароджених

Дата: 2025-05-21; Просмотры: 2

Оценка:

0.00 из 5.00 — оценок

Скачиваний: 0

Скачать

Отже, кожен медичний працівник пологового блоку повинен володіти навичками принаймні початкової реанімації, а відповідні приміщення мають бути забезпечені необхідними реанімаційним обладнанням і матеріалами, готовими до використання під час кожних пологів.

Таким чином, навчений персонал, передбачення потреби реанімації (виявлення чинників ризику), відповідні приготування (приміщення, персонал, обладнання) правильна оцінка стану новонародженого і своєчасний початок реанімації є критичними складовими успіху.

4.5.1. Оцінка адаптації новонародженої дитини і показання до надання початкової медичної допомоги

Негайно після народження дитини найважливіше швидко визначити, чи вона потребує медичної допомоги. Для цього враховують термін вагітності, а також оцінюють наявність/адекватність самостійного дихання і м’язового тонусу немовляти відразу після народження і під час обсушування на животі матері. У разі забруднення вод меконієм зазначені ознаки визначають, уникаючи тактильної стимуляції (обсушування) дитини.

Якщо новонароджена дитина кричить або активно дихає, має хороший м’язовий тонус (згинальне положення кінцівок й активні рухи) і гестаційний вік більше 34 тиж, – вона потребує звичайного догляду і залишається у контакті «шкіра-до-шкіри» з матір’ю.

Показанням до негайного відокремлення дитини від матері і надання початкової допомоги є будь-яка з перелічених нижче ситуацій:

1) термін вагітності < 37 тиж;

2) відсутність самостійного дихання або наявність судорожних (термінальних) дихальних рухів (дихання типу ґаспінґ) у новонародженого;

3) відсутність або значне зниження м’язового тонусу у дитини відразу після народження.

Можливі наступні дії у відповідній послідовності включають 1) початкову стабілізацію стану дитини; 2) штучну вентиляцію легень (ШВЛ), застосування методики самостійного дихання під постійним позитивним тиском (СРАР) або вільного потоку кисню (див. «Дихальні розлади у новонароджених»); 3) непрямий масаж серця; 4) введення адреналіну і/або нормалізацію судинного об’єму крові.

4.5.2. Початкова стабілізація стану новонародженої дитини

За наявності показань, зазначених вище, перш за все, потрібно покликати на допомогу, після чого перетиснути і перерізати пуповину; сказати матері, що дитина має проблеми з самостійним диханням і їй буде надано допомогу; у сухій пелюшці, залишаючи відкритими лице і поверхню грудної клітки; перенести немовля на реанімаційний стіл або іншу теплу, суху і чисту поверхню, після чого забезпечити початкову стабілізацію стану.

Початкові кроки стабілізації стану новонародженої дитини у певній послідовності передбачають 1) створення теплого і сухого середовища, 2) надання правильного положення і звільнення дихальних шляхів за потреби, 3) кінцеве обсушування новонародженого і тактильну стимуляцію, 4) повторне забезпечення правильного положення голови.

h AGK3efXEAAAA3QAAAA8AAABkcnMvZG93bnJldi54bWxEj1uLwjAUhN8F/0M4wr5pYhcvW40iyy74 pHjZ90NzbIvNSWmytf57Iwg+DjPzDbNcd7YSLTW+dKxhPFIgiDNnSs41nE+/wzkIH5ANVo5Jw508 rFf93hJT4258oPYYchEh7FPUUIRQp1L6rCCLfuRq4uhdXGMxRNnk0jR4i3BbyUSpqbRYclwosKbv grLr8d9qOF2/SlXNL39qtvtpz3jI5d5utP4YdJsFiEBdeIdf7a3RkCSfE3i+iU9Arh4AAAD//wMA UEsBAi0AFAAGAAgAAAAhAASrOV4AAQAA5gEAABMAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAAFtDb250ZW50X1R5 cGVzXS54bWxQSwECLQAUAAYACAAAACEACMMYpNQAAACTAQAACwAAAAAAAAAAAAAAAAAxAQAAX3Jl bHMvLnJlbHNQSwECLQAUAAYACAAAACEAMy8FnkEAAAA5AAAAEgAAAAAAAAAAAAAAAAAuAgAAZHJz L3BpY3R1cmV4bWwueG1sUEsBAi0AFAAGAAgAAAAhAGK3efXEAAAA3QAAAA8AAAAAAAAAAAAAAAAA nwIAAGRycy9kb3ducmV2LnhtbFBLBQYAAAAABAAEAPcAAACQAwAAAAA= ">

Рис. 1. Правильне положення новонародженого, що забезпечує прохідність дихальних шляхів.

Температура повітря в пологовому приміщенні має перевищувати 24-25°С, а поверхня, яку використовують для надання допомоги новонародженому, має бути теплою, сухою, чистою, освітленою і щільною. Правильне положення на спині з помірно розігнутою назад головою (валик під плечима; рис.2) потрібне, щоб забезпечити оптимальну прохідність дихальних шляхів. Рутинне відсмоктування вмісту останніх не рекомендується.

Показаннями до санації верхніх дихальних шляхів є 1) потреба ШВЛ або 2)утруднене самостійне дихання (дихальні розлади) зі втягненням податливих ділянок грудної клітки, тахіпное [> 60 за 1 хв.], стогін на видиху, роздування крил носа тощо. Відсмоктують спочатку з рота, а потім з носа одноразовою гумовою грушею (за відсутності одноразової груші – стерильним катетером за допомогою відсмоктувача). Негативний тиск, що створюється відсмоктувачем, не повинен перевищувати 100 мм рт. ст. (13,3 кПа або 136 см водн. ст.). Під час відсмоктування важливо не вводити катетер або грушу надто енергійно або глибоко (не глибше 3 см від рівня губ у доношеного новонародженого і 2 см у передчасно народженої дитини). Тривалість відсмоктування не повинна перевищувати 5 с.

Закінчуючи початкову допомогу, у разі потреби дитину додатково обсушують і здійснюють додаткову тактильну стимуляцію, забирають вологу пелюшку і знову забезпечують правильне положення, після чого оцінюють стан. Усі дії початкової допомоги мають бути швидкими, однак, максимально делікатними й обережними. Особливо це стосується тактильної стимуляції.

Безпечні і рекомендовані методи тактильної стимуляції – поплескування по стопах або розтирання спини вздовж хребта немовляти. У разі відсутності самостійного дихання дитини після забезпечення правильного положення, відсмоктування й обсушування не варто втрачати дорогоцінний час на додаткову тактильну стимуляцію – слід негайно розпочинати реанімацію (ШВЛ під позитивним тиском).

Якщо навколоплідні води були забруднені меконієм і дитина народжується з відсутнім/неадекватним диханням або м’язовим тонусом, слід, уникаючи тактильної стимуляції, швидко відокремити її від матері та забезпечити правильне положення на реанімаційному столі. Далі, звільняють верхні дихальні шляхи від меконію (гумовий балончик або катетер з великим діаметром 12-14F) і під контролем прямої ларингоскопії відсмоктують вміст нижньої глотки катетером 12-14F. Після цього інтубують трахею і відсмоктують з неї безпосередньо через ендотрахеальну трубку з перехідником (аспіратор меконію, приєднаний до трубки відсмоктувача) або за допомогою катетера з великим діаметром (в останньому випадку інтубують трахею катетером). Тривалість одноразового відсмоктування не повинна перевищувати 5 с. Під час виконання процедури просять асистента визначати ЧСС новонародженого. Повторні інтубацію і санацію трахеї проводять до майже повного відсмоктування меконію (однак, не рекомендується робити це більше 3 разів). Проте, якщо під час санації трахеї виникає важка брадикардія (ЧСС < 60 за 1 хв.) або спроба інтубації є невдалою, – негайно розпочинають ШВЛ реанімаційним мішком і маскою. Після звільнення дихальних шляхів від меконію закінчують виконання решти початкових кроків й оцінюють стан дитини. Відсмоктування шлункового вмісту відкладають до моменту закінчення реанімаційних заходів.

Дітей, які народжуються після вилиття забруднених меконієм вод, проте, не мають показань до початкової допомоги (адекватно дихають і мають задовільний м’язовий тонус), залишають на животі матері і спостерігають за їх станом протягом 15 хв. Рекомендується санувати їм верхні дихальні шляхи. У разі відсутності дихальних розладів (ДР) їм забезпечують стандартний медичний догляд.

У разі народження дитини з терміном гестації ≤ 32 тиж додаткові зусилля спрямовують на профілактику охолодження, оскільки звичайні заходи теплового захисту (витирання, сповивання у теплі пелюшки і надання подальшої допомоги під джерелом променевого тепла) можуть не запобігати виникненню гіпотермії у цієї категорії новонароджених. У якості додаткових заходів теплового захисту найчастіше використовують столи або матраци з підігрівом, а також прозорі пластикові оболонки (мішки або плівки). Важливо також, щоб температура повітря у приміщенні, де народжується недоношена (маловагова) дитина, була не менше 26-27°С. Водночас, поєднане використання кількох описаних засобів теплового захисту може підвищувати ризик виникнення гіпертермії (температура тіла > 37,5°С), чого потрібно уникати. Контролюють правильність і ефективність відповідних втручань, вимірюючи температуру тіла новонародженої дитини після закінчення реанімаційної допомоги.

У випадку народження дитини з терміном гестації £ 28 тиж її приймають у зігріті пелюшки і, не витираючи, відразу обережно поміщають у прозорий пластиковий (поліетиленовий) мішок або загортають у плівку так, щоби були закриті всі частини тіла, крім голови; витирають голову, вдягають шапочку і переносять під джерело променевого тепла. Потребу в подальших реанімаційних заходах у таких новонароджених визначають під джерелом променевого тепла після надання початкової допомоги, яку здійснюють, не витягаючи дитини із мішка. Немовля має залишатись у мішку (загорнутим у плівку) до моменту переводу у відділення (палату) інтенсивної терапії новонароджених і поміщення у закриту або відкриту систему інтенсивної терапії (у кувез або на столик з підігрівом).

4.5.3. Оцінка стану новонародженої дитини під час надання медичної допомоги

Відразу після закінчення початкової допомоги оцінюють стан новонародженої дитини на підставі 2 життєво важливих ознак – 1) наявності й адекватності самостійного дихання і 2) ЧСС.

Відсутність самостійного дихання (апное), термінальні дихальні рухи типу ґаспінґ або брадикардія (ЧСС < 100/хв.) є показанням до негайного початку реанімації – ШВЛ під позитивним тиском. За наявності лише ДР (тобто, водночас новонароджений дихає самостійно і має ЧСС ≥ 100/хв.) показані санація верхніх дихальних шляхів і раннє застосування методики створення постійного позитивного тиску у дихальних шляхах (СРАР). В обох ситуаціях потрібно розпочати моніторинг стану оксигенації за допомогою пульсоксиметрії, щоб контролювати використання додаткового кисню. Отже, сучасний протокол передбачає одну «золоту» хвилину після народження кожної дитини, щоб виконати описані вище заходи і, за потреби, невідкладно розпочати ШВЛ під позитивним тиском (рис. 9).

Після початку ШВЛ, СРАР або кисневої терапії вирішення щодо необхідності подальшої реанімаційної допомоги новонародженому ґрунтується на одночасній оцінці 3 ознак: 1) ЧСС, 2) наявності й адекватності самостійного дихання і 3) стану оксигенації за даними пульсоксиметрії.

Після кожних 30 с надання реанімаційної допомоги новонародженій дитині потрібно:

1) оцінити зазначені вище життєво важливі ознаки,

2) використовуючи алгоритм реанімації (рис. 9), вирішити, що робити далі;

3) виконати відповідну дію;

4) знову оцінити 3 життєво важливі ознаки; вирішити, яке втручання необхідне в цей момент, і діяти;

5) продовжувати цикл «оцінка-вирішення-дія» до повного закінчення реанімації.

Оцінка самостійного дихання. Відсутність або неадекватність самостійного дихання (типу ґаспінґ) – основна ознака, що визначає необхідність надавати реанімаційну допомогу новонародженому. Наявність і адекватність самостійного дихання оцінюють:

- відразу після народження дитини, щоб визначити потребу її відокремлення від матері і надання початкової допомоги;

- після закінчення початкової допомоги і під час наступних реанімаційних дій;

- наприкінці 1 і 5 хвилин (і далі, за потребою) для оцінки стану новонародженого за шкалою Апґар;

- протягом перебування новонародженого в пологовому приміщенні (незалежно від того, чи надавалась реанімаційна допомога).

Ознаками адекватного дихання новонародженого є крик і/або задовільні екскурсії грудної клітки. Частота і глибина дихальних рухів повинні зростати протягом декількох секунд після народження (тактильної стимуляції). Нормальна частота дихання новонародженого становить 30-60 за 1 хв.

Оцінка ЧСС. Цей показник є основним критерієм ефективності реанімаційної допомоги. Нормальна ЧСС щойно народженої дитини дорівнює або перевищує 100 за 1 хв. Брадикардія (< 100 серцевих скорочень за 1 хв.) у новонародженого після надання початкової допомоги завжди є показанням до початку ШВЛ. Визначати ЧСС можна за допомогою пульсоксиметрії (найбільш надійний метод, для початку застосування якого однак потрібно близько 90 с), періодично вислуховуючи стетоскопом серцебиття над лівою стороною грудної клітки (основний клінічний метод) або пальпуючи пульс на основі пуповини, безпосередньо у ділянці її приєднання до передньої черевної стінки (останній метод є найбільш неточним і дозволяє лише заперечити наявність брадикардії). Пульсоксиметрію застосовують у поєднанні з періодичним клінічним визначенням ЧСС. Під час аускультації підрахунок ЧСС ведуть протягом 6 с і, щоб отримати показник за 1 хв., результат множать на 10. На час підрахунку ЧСС за допомогою аускультації після 30-60 с реанімації ШВЛ і непрямий масаж серця припиняють (ця вимога не стосується початкової оцінки ефективності ШВЛ за визначенням ЧСС).

Оцінка стану оксигенації. Сучасні дані свідчать, що оцінка стану оксигенації новонародженого за кольором шкіри і слизових оболонок є недостовірною, а тому не повинна рутинно використовуватись під час надання допомоги дитині після народження. Найбільш об’єктивну інформацію про стан оксигенації надає безперервна пульсоксиметрія, нормальні показники якої залежать від віку новонародженої дитини у хвилинах (рис. 9). Сучасні пульсоксиметри забезпечують можливість реєстрації достовірних показників оксигенації (SpO₂) і ЧСС у межах 1-2 хв після народження дитини. Щоб визначати предуктальний показник SpO₂, датчик пульсоксиметра фіксують на правій руці дитини, після чого його підключають до монітора. Показанням до використання додаткового кисню під час реанімації є знижений показник SpO₂.

4.5.4. Штучна вентиляція легень (ШВЛ) під позитивним тиском

ШВЛ є початковою і найважливішою процедурою неонатальної реанімації. Показання до ШВЛ такі: 1) відсутнє або неадекватне самостійне дихання (типу ґаспінґ) після початкових кроків стабілізації стану; 2) ЧСС < 100 за 1 хв. незалежно від наявності й адекватності самостійного дихання.

Під час реанімації новонароджених ШВЛ здійснюють за допомогою реанімаційного мішка (наповнюється самостійно [рис. 2] або газовим потоком [рис. 3]) або реанімаційної Т-системи [рис. 4]. Прийнятний об’єм реанімаційного мішка для новонароджених становить 200-750 мл. Потрібний тиск вентиляції і триваліший час вдиху надійніше забезпечується Т-системою. Крім того, цей пристрій дозволяє створити позитивний тиск наприкінці видиху, що є важливим для встановлення функціональної залишкової ємності легень щойно народженої дитини та їх захисту від шкідливої дії ШВЛ.

Рис. 2. Реанімаційний мішок, що наповнюється самостійно.

Рис. 3. Реанімаційний мішок, що наповнюється потоком.

Рис. 4. Реанімаційна Т-система.

Початкову ШВЛ новонародженим з терміном гестації ≥ 32 тиж рекомендується проводити кімнатним повітрям. Перехід на ШВЛ 100 % киснем здійснюють у разі відсутності позитивної динаміки стану дитини протягом 90 с після народження, незважаючи на ефективну вентиляцію повітрям. Для початкової ШВЛ передчасно народжених немовлят з терміном гестації < 32 тиж рекомендується використовувати 30 % кисень. У разі відсутності кисню з будь-яких причин ШВЛ у всіх випадках здійснюють кімнатним повітрям.

Техніка проведення ШВЛ під час реанімації новонароджених: на лице дитини накладають приєднану до реанімаційного мішка або Т-системи маску відповідного розміру («0» – для недоношених, «1» – для доношених). Маска повинна накрити ніс, рот і верхівку підборіддя, не накриваючи очей. Загострений край маски анатомічної форми накладають на ніс немовляти. Надійно утримуючи маску на лиці дитини, щоб забезпечити максимальну герметичність її контакту з обличчям, розпочинають вентиляцію, повільно і плавно стискаючи мішок пальцями іншої руки або періодично блокуючи пальцем клапан видиху Т-системи. Ефективне проведення ШВЛ під час реанімації новонароджених можливе також за допомогою спеціальних носових канюль, які використовують для призначення СРАР.

Основна ознака ефективної вентиляції – швидке зростання ЧСС, у чому треба переконатись відразу після початку вентиляції (визначають ЧСС за даними пульсоксиметрії, аускультації ділянки серця або пальпації основи пуповини). Якщо ЧСС не зростає або оцінити цей показник неможливо, насамперед звертають увагу на рухи грудної клітки. Додаткові ознаки ефективної вентиляції – збільшення показника SpO₂, дані аускультації легень, поява самостійного дихання і покращення м’язового тонусу новонародженого. Водночас, рухи грудної клітки не є вірогідною ознакою ефективної і безпечної вентиляції, особливо у передчасно народжених немовлят. Отже, важливо контролювати і використовувати мінімальний тиск вентиляції, що забезпечить збільшення ЧСС.

Якщо початкова вентиляція неефективна (не збільшується ЧСС і відсутні рухи грудної клітки), потрібно виконати такі корегувальні дії: 1) повторно правильно накласти маску; 2) перевірити положення дитини; 3) повторно відсмоктати з рота і носа; 4) збільшити тиск вентиляції (стиснути мішок більшою кількістю пальців); 5) інтубувати трахею. Кожну наступну дію використовують у разі неефективності попередньої.

Створення позитивного тиску наприкінці видиху підвищує ефективність і безпеку ШВЛ у новонароджених, а тому рекомендується і під час надання реанімаційної допомоги. Дієве використання такої опції можливе за умови вентиляції легень за допомогою Т-системи або реанімаційного мішка, який наповнюється потоком.

Вентилюють легені новонародженого з частотою 40-60 за 1 хв. протягом 30 с, після чого знову оцінюють ЧСС, наявність і адекватність самостійного дихання, а також показник SpO₂. Залежно від результатів оцінки стану дитини виконують такі дії:

- якщо ЧСС ≥ 100 за 1 хв і наявне адекватне самостійне дихання, поступово припиняють ШВЛ, зменшуючи її тиск і частоту. Якщо після припинення ШВЛ показник SpO₂ залишається нормальним і відсутні ДР, дитину викладають на грудну клітку матері, забезпечивши контакт шкіра-до-шкіри, накривають теплою пелюшкою і ковдрою та продовжують спостереження;

- якщо ЧСС ≥ 100 за 1 хв і відсутнє самостійне дихання, продовжують ШВЛ до його появи і передбачають потребу інтубувати трахею;

- якщо ЧСС ≥ 100 за 1 хв, наявне адекватне самостійне дихання, однак, після припинення ШВЛ погіршився показник SpO ₂ або з’явились ДР, призначають СРАР або вільний потік кисню;

- якщо ЧСС < 100, але ³ 60 за 1 хв, продовжують ШВЛ, передбачаючи потребу вентиляції з використанням додаткового кисню, а також інтубації трахеї;

- якщо ЧСС < 60 за 1 хв, розпочинають непрямий масаж серця, продовжуючи ШВЛ 100 % киснем з частотою 30 за 1 хв., і передбачають потребу інтубувати трахею.

Якщо ШВЛ мішком і маскою (або через носові канюлі) триває кілька хвилин, потрібно ввести ротошлунковий зонд (діаметром 8F), щоб запобігти роздуванню шлунка газом і наступній реґурґітації шлункового вмісту. Зонд уводять на глибину, що дорівнює відстані від перенісся до мочки вуха і від мочки вуха до середини відстані між мечоподібним відростком і пупковим кільцем; після введення зонда відсмоктують шприцом газ зі шлунка, зонд залишають відкритим і фіксують лейкопластиром до щоки, після чого негайно відновлюють ШВЛ, наклавши маску поверх зонда.

4.5.5. Створення постійного позитивного тиску в дихальних шляхах (СРАР)

Створення постійного позитивного тиску в дихальних шляхах (СРАР) – це основний метод неінвазивної дихальної підтримки новонароджених дітей, які дихають самостійно, що дозволяє забезпечити прохідність дихальних шляхів, запобігти спаданню альвеол і поліпшити альвеолярну оксигенацію.

У разі появи клінічних ознак дихальних розладів (ДР) після початкової стабілізації стану щойно народженої дитини рекомендується невідкладне застосування цього методу (рис. 9). Особливе значення це втручання має для немовлят з терміном гестації < 33 тиж, оскільки дозволяє зменшити частоту інтубації трахеї, потребу і тривалість наступної ШВЛ, використання сурфактанту тощо.

4.5.6. Киснева терапія

Забезпечення адекватної оксигенації новонародженого є важливим завданням реанімаційної допомоги. Водночас, дуже важливо уникати не лише гіпоксемії, але і гіпероксемії.

Вільний потік кисню призначають, якщо, незважаючи на адекватне самостійне дихання і ЧСС ≥ 100 за 1 хв, у новонародженого не встановлюються належні показники SpO₂ до 10 хв життя (таблиця на рис. 9). Сучасною альтернативою кисневій терапії є раннє призначення СРАР.

Подають вільний потік кисню, спрямовуючи його до носа дитини. Для цього використовують 1) кисневу маску; 2) кисневу трубку і долоню руки, складену у вигляді лійки; 3) реанімаційний мішок, що наповнюється потоком, з реанімаційною маскою або 4) Т-систему і реанімаційну маску. Реанімаційну маску накладають на лице дитини нещільно, щоб уникнути створення позитивного тиску у дихальних шляхах (рис. 5). Вільний потік кисню не можна подавати маскою, приєднаною до мішка, що наповнюється самостійно. Швидкість вільного потоку кисню не повинна перевищувати 5 л/хв., щоб запобігти охолодженню дитини. Під час кисневої терапії рівень кисневої сатурації новонародженого не повинен перевищувати 94 %.

4.5.7. Непрямий масаж серця