2 Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 38. — Ст. 248.

Дата: 2025-06-02; Просмотры: 11

Оценка:

0.00 из 5.00 — оценок

Скачиваний: 0

Скачать

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 4. — Ст. 19. ¹ Офіційний вісник України. - 2001. - № 20. - С 137.

294

295

рортів державного значення подаються до Державного департамен­ту з питань діяльності курортів, а місцевого значення — до його ор­ганів на місцях.

Розгляд клопотання. Клопотання розглядаються зазначеними органами у місячний строк. Клопотання про створення курорту державного значення погоджуються Державним департаментом з питань діяльності курортів з місцевими радами. Клопотання має бути схваленим цими органами;

Погодження. Після схвалення Державний департамент з питань діяльності курортів або його місцевий орган погоджує клопотання про створення курорту з власниками і користувачами земельних ді­лянок, на яких має бути курорт.

Проектування. Після погодження Державний департамент з пи­тань діяльності курортів або його місцевий орган замовляють спе­ціалізованим установам розробку проекту створення курорту відпо­відно державного чи місцевого значення.

Експертиза. Після розробки проекти створення курортів підля­гають екологічній експертизі відповідно до Закону України від 9 лютого 1995 р. "Про екологічну експертизу"' і санітарно-епідеміо­логічній експертизі відповідно до Закону України від 24 лютого 1994 р. "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуч­чя населення"².

Вивчення. Після отримання позитивних висновків екологічної і санітарно-епідеміологічної експертиз матеріали щодо створення курорту державного значення передаються Державним департамен­том з питань діяльності курортів до Кабінету Міністрів України, а місцевого значення — його органами на місцях до відповідних об­ласних державних адміністрацій; після вивчення матеріалів Кабінет Міністрів України передає їх до Верховної Ради України, а облдер­жадміністрації — до відповідних обласних рад.

Прийняття рішення. Рішення про створення курортів держав­ного значення приймає Верховна Рада України за поданням Кабі­нету Міністрів України, місцевого — обласні ради за поданням облдержадміністрацій. У разі необхідності відповідні земельні ді­лянки переводяться до категорії земель оздоровчого призначення, адже правовий режим курорту поширюється тільки на природні комплекси, розташовані на землях оздоровчого призначення.

На виконання вимог Закону України від 3 липня 1992 р. "Про плату за землю" (в редакції Закону від 19 вересня 1996 р.)³ поста­новою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1996 року № 1576 затверджено Перелік населених пунктів, віднесених до курортних⁴. Слід мати на увазі, що цей Перелік не є переліком курортів, ство­рених відповідно до курортного законодавства — це лише перелік населених пунктів, режим оподаткування земельним податком

' Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 8. — Ст. 54. ¹ Там само. - 1994. - № 27. - Ст. 218.

³ Там само. - 1996. - № 45. - Ст. 238.

⁴ Урядовий кур'єр. — 1997. — 23 січ.

296

яких визначається в особливому порядку. Адже у цьому випадку не було дотримано порядку створення курортних зон, визначено­го ст. 62 Закону "Про охорону навколишнього природного середо­вища".

Крім того, населені пункти, віднесені цим Переліком до курор­тних, розташовувалися на землях населених пунктів, а не на зем­лях оздоровчого призначення. Та й зараз ці населені пункти розта­шовані здебільшого на землях житлової та громадської забудови. Лише незначна частина їх земельних ділянок переведена у катего­рію земель оздоровчого призначення. Отже, зазначений Перелік затверджений відповідно до земельного законодавства, а не зако­нодавства про курорти, і визначає особливий порядок оподатку­вання певних населених пунктів, але не є переліком курортів чи курортних місцевостей.

Але було б неправильно говорити, що в Україні немає жодного курорту. Річ у тім, що в Україні було створено деякі курорти ще у радянські часи, відповідно до чинного на той час законодавства. Ці місцевості зберігають правовий режим курортів і понині. Так, на підставі Положення про курорти, затвердженого постановою Ради міністрів СРСР від 5 вересня 1973 р. № 654, постановою Ради мі­ністрів України від 12 жовтня 1982 р. № 490 було утворено курор­ти Євпаторія (у Кримській області), Поляна і Сойми (у Закарпат­ській області), Любінь Великий (у Львівській області), Миргород (у Полтавській області) та Ворзель (у Київській області), а також зат­верджено положення про них. Постановою Ради Міністрів Украї­ни від 16 грудня 1982 р. № 614 було створено курорти Трускавець (Львівська область) і Слов'янськ (Донецька область) і затверджено положення про них, які досі зберігають чинність. Постановою Ра­ди Міністрів України від 5 грудня 1985 р. № 426 курортну місце­вість Сатанів у Хмельницькій області було визнано курортом і від­несено до курортів республіканського значення.

Положення про курорт Сатанів затверджене постановою Кабі­нету Міністрів України від 16 жовтня 1992 р. № 591. Постановою Кабінету Міністрів України від 14 липня 1999 р. № 1269 затвердже­но нове Положення про Всеукраїнську дитячу оздоровницю — ку­рорт Євпаторія. Згідно з цим Положенням Євпаторію було відне­сено до курортів державного значення. Це вичерпний перелік ку­рортів державного значення, на які поширюється правовий режим, визначений Законом "Про курорти".

Відповідно до ст. 38 Закону "Про охорону навколишнього при­родного середовища" використання природних лікувальних ресур­сів курортів може бути загальним і спеціальним. На праві загаль­ного використання природні лікувальні ресурси використовуються, як правило, відвідувачами курортів. На праві спеціального вико­ристання — як правило, санаторно-курортними закладами. Оскіль­ки курорт — природний комплекс, який включає в себе різні при­родні ресурси, то кожний такий природний ресурс використовуєть­ся відповідно до спеціального законодавства: землі — відповідно

297

до ЗК, води — відповідно до ВК, ліси — відповідно до ЛК, надра — відповідно до Кодексу про надра тощо.

ЗК визначає порядок використання земель оздоровчого призна­чення (адже курорти розташовані виключно на землях оздоровчо­го призначення). Відповідно до ст. 47 ЗК до земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні влас­тивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей. Тобто або самі ці землі мають природну лікувальну якість, або наявні на цих землях інші природні ресурси мають природну лікувальну якість. Надання земельних ділянок для оздоровчого призначення має свої особли­вості: таке надання передбачає розробку техніко-економічних обг­рунтувань використання землі, схем медичного зонування курорту (зони санітарної охорони). Землі оздоровчого призначення вико­ристовуються у порядку, визначеному проектом організації вико­ристання території та генеральним планом забудови курорту.

Забудова курортів здійснюється відповідно до Генеральної схе­ми планування території України, затвердженої Законом від 7 лю­того 2002 р.', законів України від 20 квітня 2000 р. "Про плануван­ня і забудову територій"², від 16 листопада 1992 р. "Про основи містобудування"³. Забудова здійснюється відповідно до генераль­них планів курортів. Незважаючи на те, що курорт — не населений пункт і розташований не на землях житлової та громадської забу­дови, а на землях оздоровчого призначення, останні згідно з чин­ним ЗК, можуть перебувати у межах населених пунктів. Отже, ку­рорт може бути розташований як за межами, так і в межах населе­ного пункту.

Розвиток курорту здійснюється за довгостроковими комплек­сними і цільовими державними та місцевими програмами. Програ­ми розвитку курортів розробляються на основі даних кадастрів природних лікувальних ресурсів, об'єктивних показників ефектив­ності лікування, медичної реабілітації та профілактики захворю­вань, результатів спеціальних наукових досліджень і проектних ро­біт, фінансово-економічних показників діяльності курортів. При цьому визначаються параметри та режими використання природ­них лікувальних ресурсів з урахуванням екологічних та санітарно— гігієнічних обмежень тощо. Містобудівна документація щодо ку­рортів підлягає обов'язковій екологічній і санітарно-епідеміологіч­ній експертизам.

Закон передбачає здійснення Державним департаментом з пи­тань діяльності курортів моніторингу природних територій курор­тів. Моніторинг здійснюється для забезпечення збирання, обробки, збереження та аналізу інформації про стан довкілля і природних лі­кувальних ресурсів, прогнозування їх змін під впливом господар-

' Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 30 — Ст 204

² Там само. - 2000. - № 31. - Ст. 250.

³ Там само. - 1992. - № 52. - Ст. 683.

ської діяльності, а також розроблення науково обґрунтованих реко­мендацій для прийняття управлінських рішень. Крім того, Закон передбачає ведення державного кадастру природних територій ку­рортів. Державний кадастр природних територій курортів ведеться Державним департаментом з питань діяльності курортів відповідно до Порядку створення і ведення Державного кадастру природних територій курортів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 травня 2001 р. № 562^і. Це система відомостей про правовий режим, належність, географічне положення, площу, запа­си природних лікувальних ресурсів, якісні характеристики природ­них територій курортів, їх лікувальну, профілактичну, реабілітацій­ну, природоохоронну, наукову, рекреаційну та іншу цінність. Відо­мості про природні території курортів включаються до кадастру за адміністративно-територіальною ознакою та за видами природних лікувальних ресурсів.

Відомості для ведення державного кадастру природних терито­рій курортів подаються з документованих джерел інформації, зок­рема: про властивості земель — за даними державного земельного кадастру; про реабілітаційну, профілактичну, наукову, рекреаційну цінність курорту — за даними Міністерства охорони здоров'я Ук­раїни, про географічне положення територій курортів — за даними Державного картографо-геодезичного фонду; про інженерно-гео­логічний стан територій курортів — за даними Державного інфор­маційного геологічного фонду; про будинки, споруди та інженерну інфраструктуру на території курортів — за даними містобудівного кадастру населених пунктів; про стан навколишнього природного середовища, природні ресурси, кліматичні характеристики — за да­ними Мінприроди. Для ведення кадастру може використовуватися інформація, одержана шляхом проведення спеціальних натурних спостережень, аналітичних робіт тощо.

§ 3. Правовий режим використання

природних ресурсів округів санітарної

охорони курортів

Правовий режим використання природних лікувальних ресурсів передбачає, по-перше, дотримання суворого цільового характеру їх використання — для лікування та оздоровлення населення, медич­ної реабілітації та профілактики захворювань, по-друге, обмеження використання природних лікувальних ресурсів чи справляння на них впливу, які можуть негативно позначитися на їх природній лі­кувальній якості. Через це правовому режиму використання при­родних лікувальних ресурсів властива певна консервативність. Ок­ремі види використання природних ресурсів у межах природних лі-

¹ Офіційний вісник України. - 2001. - № 21. - С 221.

298

299

кувальних комплексів забороняються або обмежуються. Для забез­печення раціонального та ефективного використання природних лікувальних ресурсів і збереження їх лікувальної якості встановлю­ються округи санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів. Межі округів і зон санітарної охорони курортів визначаються Вер­ховною Радою України чи радами обласного рівня одночасно з прийняттям рішення про створення курорту.

Округ санітарної охорони курорту — це територія земної повер­хні, зовнішня межа якої збігається з межею курорту. В межах цієї території забороняються будь-які роботи, що призводять до забруд­нення ґрунту, повітря, води, завдають шкоди лісу, іншим зеленим насадженням, сприяють розвитку ерозійних перебігів і негативно впливають на природні лікувальні ресурси, санітарний та екологіч­ний стан природних територій курортів. Для курортів, які викорис­товують родовища корисних копалин, що належать до природних лікувальних ресурсів (підземні мінеральні води, лікувальні грязі то­що), встановлюються округи гірничо-санітарної охорони. У разі використання пов'язаних між собою родовищ мінеральних вод, су­міжних пляжів та інших природних лікувальних ресурсів кількома курортами для них може встановлюватись єдиний округ санітарної охорони.

Округ санітарної охорони поділяється на три зони: перша — зона суворого режиму; друга — зона обмежень; третя — зона спос­тережень. Встановлення меж зон санітарної охорони здійснюється в порядку розроблення проектів землеустрою на землях оздоровчо­го призначення. Межі округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів державного значення затверджуються Верховною Радою України, а місцевого значення — радами обласного рівня одночасно з прийняттям рішення про оголошення природних те­риторій курортними територіями державного значення. Режими округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони курортів дер­жавного значення затверджуються Кабінетом Міністрів України, а курортів місцевого значення — Радою міністрів Автономної Рес­публіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською місь­кими державними адміністраціями. Кожна з зон округу санітарної охорони курортів має свої особливості, пов'язані з режимом вико­ристання природних лікувальних ресурсів, а також інших природ­них ресурсів, які не мають лікувальної якості, але розміщені у ме­жах лікувального комплексу.

Перша зона (зона суворого режиму) охоплює місця виходу на по­верхню мінеральних вод, території, на яких розташовані родовища лікувальних грязей, мінеральні озера, лимани, вода яких викорис­товується для лікування, пляжі, а також прибережну смугу моря і прилеглу до пляжів територію шириною не менш як 100 м. На те­риторії першої зони (зони суворого режиму) забороняється: корис­тування надрами, не пов'язане з використанням природних ліку­вальних ресурсів, розорювання земель, провадження будь-якої гос­подарської діяльності, а також інші дії, що впливають або можуть

300

вплинути на розвиток небезпечних геологічних перебігів, на при­родні лікувальні чинники курорту та його екологічний баланс; прокладення кабелів, у тому числі підземних кабелів високої нап­руги, трубопроводів, інших комунікацій; спорудження будь-яких будівель та інших об'єктів, не пов'язаних з експлуатаційним режи­мом та охороною природних і лікувальних чинників курорту; ски­дання дренажно-скидних та стічних вод; влаштування стоянок ав­томобілів, пунктів їх обслуговування (ремонт, миття тощо); влаш­тування вигребів (накопичувачів) стічних вод, полігонів рідких і твердих відходів, полів фільтрації та інших споруд для приймання та знешкодження стічних вод і рідких відходів, а також кладовищ і скотомогильників; проїзд автотранспорту, не пов'язаний з обслуго­вуванням цієї території, використанням родовищ лікувальних ре­сурсів або природоохоронною діяльністю; постійне і тимчасове проживання громадян (крім осіб, які безпосередньо забезпечують використання природних лікувальних властивостей).

На території першої зони (зони суворого режиму) дозволяється провадити діяльність, пов'язану з використанням природних ліку­вальних чинників, на підставі науково обґрунтованих висновків і результатів державної санітарно-епідеміологічної та екологічної екс­пертиз виконувати берегоукріплювальні, протизсувні, протиобваль­ні, протикарстові та протиерозійні роботи, будувати хвилеломи, бу-ни та інші гідротехнічні споруди, а також влаштовувати причали.

Друга зона (зона обмежень) охоплює: територію, з якої відбува­ється стік поверхневих і ґрунтових вод до місця виходу на повер­хню мінеральних вод або до родовища лікувальних грязей, до міне­ральних озер та лиманів, місць неглибокої циркуляції мінеральних та прісних вод, які формують мінеральні джерела; природні та штучні сховища мінеральних вод і лікувальних грязей; територію, на якій знаходяться санаторно-курортні заклади та заклади відпо­чинку і яка призначена для будівництва таких закладів; парки, лі­си та інші зелені насадження, використання яких без дотримання вимог природоохоронного законодавства та правил, передбачених для округу санітарної охорони курорту, може призвести до погір­шення природних і лікувальних властивостей курорту.

На території другої зони (зони обмежень) забороняється: будів­ництво об'єктів і споруд, не пов'язаних з безпосереднім задоволен­ням потреб місцевого населення та громадян, які прибувають на курорт; проведення гірничих та інших видів робіт, не пов'язаних з безпосереднім упорядкуванням території; спорудження поглинаю­чих колодязів, створення полів підземної фільтрації; забруднення поверхневих водойм під час здійснення будь-яких видів робіт; влаштування звалищ, гноєсховищ, кладовищ, скотомогильників, а також накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, інших відходів, що призводять до забруднення водойм, ґрунту, ґрунтових вод, повітря; розміщення складів пестицидів і мінеральних добрив; здійснення промислової вирубки зелених насаджень, а також будь-яке інше використання земельних ділянок і водойм, що може приз-

301

вести до погіршення їх природних і лікувальних чинників; скидан­ня у водні об'єкти сміття, стічних, підсланевих і баластних вод, ви­тікання таких вод та інших речовин з транспортних (плавучих) за­собів і трубопроводів.

Усі багатоквартирні будинки в межах другої зони (зони обме­жень) повинні мати водогін та каналізацію. Туалети у приватних будинках в обов'язковому порядку мають бути обладнані водонеп­роникними вигребами. Території тваринницьких ферм асфальту­ються і по периметру огороджуються та обладнуються водовідвід­ними канавами з водонепроникними відстійниками для поверхне­вих вод. При в'їзді на територію ферм споруджуються капітальні санпропускники з дезінфекційними бар'єрами. У разі масового по­ширення небезпечних та карантинних шкідників і хвороб рослин у парках, лісах та інших зелених насадженнях за погодженням з дер­жавною санітарно-епідеміологічною службою дозволяється вико­ристання нетоксичних для людини і таких, що швидко розклада­ються в навколишньому середовищі, пестицидів.

Третя зона (зона спостережень) охоплює всю сферу формуван­ня і споживання гідромінеральних ресурсів, лісові насадження нав­коло курорту, а також території, господарське використання яких без дотримання встановлених для округу санітарної охорони ку­рорту правил може несприятливо впливати на гідрогеологічний ре­жим родовищ мінеральних вод і лікувальних грязей, ландшафтно-кліматичні умови курорту, на його природні та лікувальні власти­вості. На території третьої зони (зони спостережень) забороняєть­ся: будівництво підприємств, установ і організацій, діяльність яких може негативно впливати на ландшафтно-кліматичні умови, стан повітря, ґрунту та вод курорту; спуск на рельєф неочищених про­мислових та побутових стічних вод, проведення вирубок зелених насаджень (крім санітарних рубок). Третя зона (зона спостережень) є водночас межею округу санітарної охорони курорту і на її тери­торії дозволяється проведення робіт, які не впливатимуть негатив­но на лікувальні та природні властивостей курорту, не погіршува­тимуть його ландшафтно-кліматичних, екологічних і санітарно-гі­гієнічних умов.

§ 4. Правовий режим використання

природних ресурсів у лікувально-оздоровчих

місцевостях

Природний лікувальний комплекс може мати правовий режим лікувально-оздоровчої місцевості, тобто природного комплексу, який має природні лікувальні ресурси. Відповідно до ст. 62 Зако­ну "Про охорону навколишнього природного середовища" в ме­жах лікувально-оздоровчих зон забороняється діяльність, яка су­перечить їх цільовому призначенню або може негативно впливати

302

на лікувальні якості і санітарний стан природного лікувального комплексу.

Закон передбачає, що оголошення природних територій лікуваль­но-оздоровчими зонами здійснюється Верховною Радою України та Верховною Радою Автономної Республіки Крим, а їх природоохо­ронний режим визначається відповідно Кабінетом Міністрів України та Урядом Автономної Республіки Крим відповідно до законодавства України. Отже, вказаний Закон містить відсильну норму до курор­тного законодавства щодо порядку оголошення природних комплек­сів лікувально-оздоровчими місцевостями. А Закон "Про курорти" не передбачає оголошення правового режиму лікувально-оздоровчої місцевості Верховною Радою України чи іншими радами.

Згідно з Законом "Про курорти" правовий режим курортів по­ширюється на природний комплекс, у межах якого наявні природ­ні лікувальні ресурси. Отже, виявлення природних лікувальних ре­сурсів і занесення їх до Державного кадастру природних лікуваль­них ресурсів є підставою для оголошення відповідної території лі­кувально-оздоровчою місцевістю. Виявлення природних лікуваль­них ресурсів здійснюється шляхом проведення комплексних меди-ко-біологічних, кліматологічних, геолого-гідрологічних, курортоло­гічних та інших дослідницьких робіт. Медико-біологічна оцінка якості та цінності природних лікувальних ресурсів, визначення ме­тодів їх використання, інші курортологічні дослідження проводять­ся Міністерством охорони здоров'я України. З цього випливає, що оголошення природного комплексу лікувально-оздоровчою місце­вістю здійснюється Міністерством охорони здоров'я України шля­хом проведення медико-біологічної оцінки природних лікувальних ресурсів і занесення їх до Державного кадастру природних ліку­вальних ресурсів.

Державний кадастр природних лікувальних ресурсів є системою відомостей про кількість, якість та інші важливі з точки зору ліку­вання та профілактики захворювань людини характеристики всіх природних лікувальних ресурсів, що виявлені та підраховані на те­риторії України, а також можливі обсяги, способи та режими їх ви­користання. Державний кадастр природних лікувальних ресурсів ведеться Міністерством охорони здоров'я України відповідно до Порядку створення і ведення Державного кадастру природних лі­кувальних ресурсів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 2001 р. № 872^і. Він охоплює дані про всі при­родні лікувальні ресурси у межах як курортів, так і лікувально-оз­доровчих місцевостей. З точки зору законодавства природні ліку­вальні ресурси можуть перебувати або у межах курортів, або у ме­жах лікувально-оздоровчих місцевостей. Поширення на природні ресурси правового режиму природних лікувальних ресурсів водно­час означає оголошення відповідного природного комплексу ліку­вально-оздоровчою місцевістю.

¹ Офіційний вісник України. - 2001. — № 31. - С 86.

303

До кадастру включаються відомості у формі текстових, цифро­вих та графічних (картографічних) матеріалів щодо видів (типів) природних лікувальних ресурсів: мінеральні і термальні води, ліку­вальні грязі та озокерит, ропа лиманів та озер, морська вода, при­родні об'єкти і комплекси зі сприятливими для лікування, медич­ної реабілітації та профілактики захворювань кліматичними умова­ми. Для створення і ведення кадастру використовуються відомості з документованих джерел інформації, зокрема: про медико-біоло-гічну оцінку (бальнеологічний висновок) якості та цінність природ­них лікувальних ресурсів, визначення методів їх використання — за даними Міністерства; про природні об'єкти і комплекси зі сприят­ливими для лікування кліматичними умовами, їх екологічні та ін­женерно-геологічні характеристики — за даними Міністерства охо­рони здоров'я України і Мінприроди; про експлуатаційні запаси, обсяги видобутку, підготовки, переробки та характер використання родовищ лікувальних підземних мінеральних вод, лікувальних гря­зей та інших корисних копалин, що належать до природних ліку­вальних ресурсів — за даними Державного фонду родовищ корис­них копалин; про інженерну та транспортну інфраструктуру тери­торій поширення природних лікувальних ресурсів — за даними містобудівного кадастру населених пунктів; про географічне поло­ження природних лікувальних ресурсів — за даними Державного картографо-геодезичного фонду. Для створення і ведення Держав­ного кадастру природних лікувальних ресурсів може використову­ватися інформація, одержана шляхом проведення Державним де­партаментом з питань діяльності курортів спеціальних натурних спостережень, аналітичних робіт тощо.

Державний кадастр природних лікувальних ресурсів застосову­ється для: ефективного поточного і перспективного використання природних лікувальних ресурсів у санаторно-курортному лікуванні, медичній реабілітації, рекреації населення; забезпечення раціо­нального видобутку, використання та охорони природних лікуваль­них ресурсів; створення сприятливих умов для лікування, профі­лактики захворювань та відпочинку людей; удосконалення системи природоохоронних заходів, створення округів і зон санітарної (гір­ничо-санітарної) охорони курортів; вирішення інших питань, пов'язаних з використанням природних лікувальних ресурсів. Ка­дастр створюється і ведеться Державним департаментом з питань діяльності курортів Міністерства охорони здоров'я України. Корис­тувачами кадастру є центральні і місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, органі­зації та громадяни. Відомості кадастру надаються центральним і місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самовря­дування безоплатно.

Отже, виявлення природних лікувальних ресурсів і занесення їх Державним департаментом з питань діяльності курортів Міністерс­тва охорони здоров'я України до державного кадастру природних лікувальних ресурсів є актом оголошення природного комплексу,

304

який містить зазначені природні лікувальні ресурси, лікувально-оз­доровчою місцевістю. Відповідно до ч. 2 ст. 48 ЗК на територіях лі­кувально-оздоровчих місцевостей встановлюються округи і зони санітарної (гірничо-санітарної) охорони. У межах округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони забороняється передача земельних ді­лянок у власність і надання у користування підприємствам, уста­новам, організаціям і громадянам для діяльності, несумісної з охо­роною природних лікувальних властивостей і відпочинком насе­лення. Згідно з ч. 2 ст. 113 ЗК у межах зон санітарної охорони за­бороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об'єктам оздоровчого призна­чення, навколо яких вони створені.

На жаль, законодавство не визначає детально порядку встанов­лення округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони ліку­вально-оздоровчих місцевостей. Оскільки така норма наявна лише у ЗК, видається, що встановлення меж зазначених зон і визначен­ня їх правового режиму має здійснюватися у порядку землеустрою згідно з вимогами глави 31 ЗК. Згідно зі ст. 184 цього Кодексу зем­леустрій передбачає зокрема: встановлення на місцевості меж зем­леволодінь і землекористувань; складання схем землеустрою, роз­роблення техніко-економічних обґрунтувань використання та охо­рони земель відповідних адміністративно-територіальних утворень; обгрунтування встановлення меж територій з особливими природо­охоронними, рекреаційними і заповідними режимами; складання проектів землеустрою, що забезпечують упорядкування угідь, а та­кож розроблення заходів щодо охорони земель; проведення топог­рафо-геодезичних, картографічних, ґрунтових, геоботанічних та ін­ших обстежень і розвідувань земель. Відповідно до ст. 47 Закону України від 22 травня 2003 р. "Про землеустрій"¹ межі і правовий режим округів і зон санітарної (гірничо-санітарної) охорони визна­чаються у проектах землеустрою щодо організації і встановлення меж територій оздоровчого призначення.

Роботи із землеустрою щодо упорядкування території лікуваль­но-оздоровчої місцевості здійснюються землевпорядними організа­ціями на замовлення Державного департаменту з питань діяльнос­ті курортів, відповідної місцевої державної адміністрації чи відпо­відної місцевої ради. У майбутньому передбачається затвердження інструкції про взаємодію органів Міністерства охорони здоров'я України, Мінприроди, Державного комітету по земельних ресур­сах, Державного комітету статистики, Державного комітету будів­ництва та архітектури, Держеної туристичної адміністрації та Наці­ональної академії наук України у питаннях ведення державного ка­дастру природних лікувальних ресурсів і оголошення лікувально--оздоровчих місцевостей. На сьогодні чітка схема взаємодії зазначе­них органів при оголошенні лікувально-оздоровчої місцевості і

Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 36. — Ст. 282.

305

встановленні округів і зон їх санітарної (гірничо-санітарної) охоро­ни відсутня.

Незважаючи на те, що уряд намагається активізувати роботу зі створення і визначення правового режиму лікувально-оздоровчих місцевостей, поки що не створено відповідного законодавчого ме­ханізму. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 р. № 1900 "Про заходи щодо поліпшення роботи з використання і охорони територій курортно-оздоровчого та рекре­аційного призначення в Одеській області'" Одеській обласній дер­жавній адміністрації разом з Мінприроди, Міністерством охорони здоров'я України, Державним комітетом по земельних ресурсах, Державною туристичною адміністрацією, Державним комітетом з будівництва та архітектури і Одеською міською радою доручено у межах своєї компетенції здійснити виявлення земель, що мають природні лікувальні властивості, віднесення їх до категорії земель оздоровчого призначення з визначенням у натурі (на місцевості) меж округів і зон санітарної охорони. Виконання цієї постанови ускладнюється відсутністю необхідного правового механізму оголо­шення природного комплексу лікувально-оздоровчою місцевістю.

Слід враховувати, що природні лікувальні ресурси можуть вико­ристовуватися відповідно до ст. 38 Закону "Про охорону навко­лишнього природного середовища" на праві загального і спеціаль­ного використання природних ресурсів. При цьому зазначені при­родні ресурси на момент їх виявлення органами Державного депар­таменту з питань діяльності курортів і занесення до державного ка­дастру природних лікувальних ресурсів можуть перебувати у при­ватній власності. У цьому разі Державний департамент з питань ді­яльності курортів може занести зазначені природні ресурси до ка­дастру і створити у межах відповідного природного комплексу лі­кувально-оздоровчу місцевість, але він не уповноважений обмежу­вати будь-яким чином право приватної власності на ці природні лі­кувальні ресурси. Він не може встановлювати обмежень чи обтя­жень щодо використання відповідної земельної ділянки, як це виз­начено ст. ПО ЗК.

Згідно зі ст. 41 Конституції право приватної власності є непо­рушним. Тому лікувально-оздоровчі місцевості, оголошені щодо природних лікувальних комплексів приватної власності, не перед­бачають встановлення особливого режиму їх використання, який би міг обмежувати права власника. Округи і зони санітарної охо­рони таких лікувально-оздоровчих місцевостей можуть встановлю­ватися тільки за згодою власника.

Відповідно до ст. 104 ВК охорона водних об'єктів, віднесених до категорії лікувальних, здійснюється у порядку, встановленому для санітарної охорони курортів. З метою охорони водних об'єктів, від­несених до категорії лікувальних, утворюються округи їх санітарної охорони. Згідно зі ст. 93 ВК зони санітарної охорони поділяються

на пояси особливого режиму. Межі зон санітарної охорони водних об'єктів встановлюються місцевими радами на їх території за по­годженням з державними органами санітарного нагляду, охорони навколишнього природного середовища, водного господарства та геології. Режим зон санітарної охорони водних об'єктів встановлю­ється Кабінетом Міністрів України. Перелік водних об'єктів, що відносяться до категорії лікувальних, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 11 грудня 1996 р. № 1499. Такі вод­ні об'єкти відповідно до ст. 62 ВК повинні використовуватися тіль­ки для лікувальних і оздоровчих цілей. Видається, що зазначений Перелік є переліком лікувально-оздоровчих місцевостей у межах водних природних комплексів. Утворення водних лікувально-оздо­ровчих місцевостей і визначення їх правового режиму здійснюєть­ся в особливому порядку.

Визначені за результатами геологорозвідувальних робіт експлу­атаційні запаси родовищ лікувальних підземних мінеральних вод, лікувальних грязей та інших корисних копалин, що належать до природних лікувальних ресурсів, затверджуються та вносяться до Державного фонду родовищ корисних копалин і передаються для використання за призначенням згідно з гірничим законодавством. Родовища корисних копалин, що належать до природних лікуваль­них ресурсів, надаються у користування юридичним і фізичним особам для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

Підземні лікувальні мінеральні води можуть використовуватися для промислового розливу. Підземні мінеральні води, лікувальні грязі видобуваються на підставі гірничих відводів, наданих у поряд­ку, визначеному Кодексом про надра. Природні лікувальні ресурси використовуються з урахуванням обмежень округів санітарної охо­рони. Видобування підземних лікувальних ресурсів здійснюється за медичним (бальнеологічним) висновком Міністерства охорони здо­ров'я України, який визначає кондиційний склад корисних і шкід­ливих для людини компонентів.

¹ Урядовий кур'єр. - 2003. - 25 груд.

306

307

Глава 16

Правове регулювання використання природних рекреаційних ресурсів

§ і. Поняття та види правових режимів природних рекреаційних ресурсів

Рекреація у перекладі з латинської означає "відновлення", "від­творення". У науковому обігу це слово значно звузило свою пер­вісну семантику і тепер вживається як синонім відпочинку, віднов­лення життєвих сил і працездатності людини, забезпечення її оздо­ровчих, пізнавальних, культурно-розважальних потреб. Останнім часом цей термін набув не лише економічного та екологічного, а й правового значення.

Україна має величезний рекреаційний потенціал: загальна пло­ща природних рекреаційних ландшафтів нашої країни становить 9,4 млн. га (15,5% території країни), а їхня одночасна рекреаційна ємність — близько 50 млн осіб. Площа земель рекреаційного приз­начення становить близько 100 тис. га. Понад 4,5 тис. рекреацій­них закладів загальною ємністю 620 тис. місць повинні створити передумову для розвитку рекреаційної, у тому числі туристичної, галузі країни¹. На території України знаходиться понад 70 тис. рі­чок, понад 3 тис. природних озер і 22 тис. штучних водойм. Теплі Чорне й Азовське моря, унікальні гірські комплекси Карпат і Кри­му, лісові масиви Полісся, сприятливий клімат — усе це є переду­мовами розвитку рекреаційної діяльності.

Необхідність належного управління рекреаційно-туристичною індустрією України зумовила істотний розвиток за роки незалеж­ності України законодавства про рекреаційну діяльність. Цікаво, що спершу законодавець вагався у розмежуванні рекреаційного і курортного законодавства: частина 32 Основних напрямів держав­ної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затвер­джених постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р.², під рекреаційними ресурсами має на увазі насамперед природні лі­кувальні ресурси. Але з прийняттям 5 жовтня 2000 р. Закону Укра­їни "Про курорти"³ стало зрозуміло, що курортне законодавство, яке регулює використання природних ресурсів для лікування та оз­доровлення населення, і рекреаційне законодавство про відпочи­нок і туризм розвиватимуться окремо.

¹ Основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року, схвалені Указом Пре­
зидента України від 10 серпня 1999 р. № 973/99 // Урядовий кур'єр. - 1999. - 29 вер.

² Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 38—39. — Ст. 248.
¹ Там само. - 2000. - № 50. - Ст. 435.

308

На сьогодні рекреаційне законодавство продовжує активно роз­виватися і можна навіть говорити про рекреаційне право як ком­плексну галузь права, яка містить: законодавство про рекреаційні зони; законодавство про туризм; законодавство про фізичну куль­туру і спорт; законодавство про музеї і музейну справу; законодавс­тво про вільні економічні зони туристсько-рекреаційного типу; природноресурсове, містобудівне і підприємницьке законодавство в частині здійснення рекреаційної діяльності.

Важливим поняттям рекреаційного права є поняття "рекреацій­ні ресурси". Чинне законодавство визначає рекреаційні ресурси як об'єкти та явища природного і антропогенного походження, що використовуються для оздоровлення, відпочинку і туризму¹. Рекре­аційне законодавство поширюється і на природні об'єкти, що ви­користовуються для відпочинку, і на штучно створені людиною рекреаційні об'єкти: будинки рибалок і мисливців, луна-парки, ак-вапарки, казино, гральні центри тощо. Але з точки зору природно-ресурсового права нас більше цікавить така категорія, як природні рекреаційні ресурси. Це поняття також використовується у законо­давстві України, хоч визначення його й не дається.

Найпростіше визначення, яке можна дати природним рекреа­ційним ресурсам — це природні ресурси, що використовуються для рекреаційних потреб, тобто для відпочинку, спортивної та турис­тичної діяльності. Слід враховувати, що коли йдеться про природ­ні рекреаційні ресурси — маються на увазі не якісь особливі види природних ресурсів, а саме ті земельні, водні, лісові ресурси, ат­мосферне повітря, надра тощо, які використовуються для відпо­чинку людей. Не існує якогось фізично чи екологічно окремого ви­ду природних рекреаційних ресурсів, проте існує властивість усіх природних ресурсів задовольняти рекреаційні потреби людини. Са­ме тому, враховуючи засаду цільового характеру використання при­родних ресурсів, справедливим є твердження, що практично всі підгалузі природноресурсного права регулюють використання при­родних рекреаційних ресурсів: земельне право має інститут земель рекреаційного призначення, гірниче право — використання надр для створення рекреаційних об'єктів, лісове право визначає рекре­аційну функцію лісу як переважну і встановлює особливий право­вий режим лісів І групи, що використовуються здебільшого для рекреаційних потреб. Відповідні положення щодо використання природних ресурсів для рекреації можуть міститься і у водному та інших підгалузях природноресурсового права.

Водночас слід мати на увазі, що не будь-які природні ресурси можуть згідно з законодавством використовуватися для рекреацій­них потреб. Для того, щоб на них поширювався правовий режим природних рекреаційних ресурсів, природні ресурси повинні мати

¹ Загальнодержавна програма охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорно­го морів, затверджена Законом України від 22 березня 2001 р. // Відомості Верховної Ради України. - 2001. - № 28. - Ст. 135.

309

рекреаційну якість. Екологічно забруднені природні ресурси, які не є безпечними для здоров'я людей, не можуть вважатися природни­ми рекреаційними ресурсами, і законодавство забороняє викорис­товувати їх для рекреаційних цілей. Рекреаційна якість природних ресурсів має важливе правове значення, адже законодавство перед­бачає впровадження кадастрів природних рекреаційних ресурсів, тобто облік природних ресурсів, які не мають лікувальних власти­востей і тому не включаються до кадастру природних лікувальних ресурсів, але мають рекреаційну якість, через що можуть викорис­товуватися для організації відпочинку населення.

Законодавство, на жаль, чітко не визначає критеріїв рекреацій­ної якості природних ресурсів. Річ у тім, що категорія рекреаційної якості природних ресурсів є настільки ж комплексною, як і катего­рія рекреації чи рекреаційної діяльності. Тому можна говорити про загальну і спеціальну рекреаційну якість природних ресурсів. За­гальна рекреаційна якість визначає показники придатності природ­них ресурсів для відпочинку населення взагалі. З правової точки зору загальну рекреаційну якість мають усі природні ресурси, де за­конодавство дозволяє здійснювати відпочинок населення, тобто практично всі природні ресурси, крім екологічно забруднених і тих, що інтенсивно використовуються для господарської діяльнос­ті, несумісної з рекреаційною діяльністю.

Спеціальна рекреаційна якість визначає придатність природних ресурсів для конкретних видів рекреаційної діяльності. Скажімо, Карпати придатні для гірськолижного спорту, а узбережжя Чорно­го моря — ні. Проте, узбережжя придатне для водних видів спор­ту, а гори — ні. Для належного управління природними рекреацій­ними ресурсами слід було б у кадастрі визначити їх детальну кла­сифікацію з точки зору придатності для того чи іншого виду рек­реаційної діяльності. Але це було б можливим за умови існування детальної класифікації видів рекреаційної діяльності, якої законо­давство поки що не має. Отже, ведення державного кадастру при­родних рекреаційних ресурсів — невизначена перспектива.

Рекреаційна якість має свої ступені. Тобто можна сказати: при­родні ресурси Карпат мають вищу рекреаційну якість від природ­них ресурсів Поділля. Але, як вже зазначалося, рекреаційна якість природних ресурсів найчастіше виявляється у вигляді природних рекреаційних комплексів або природних рекреаційних ландшафтів. Саме щодо них і розраховуються показники рекреаційної якості і рекреаційної ємності (тобто скільки осіб за одиницю часу може прийняти природний рекреаційний комплекс). Винятком є випад­ки, коли окремі природні ресурси мають власну рекреаційну якість, наприклад, печери, або окремі пам'ятки природи. Якщо туристів цікавить саме ця печера чи пам'ятка природи, а не цілий природ­ний комплекс, то, відповідно, такі природні ресурси матимуть са­мостійну рекреаційну якість. На ступінь рекреаційної якості впли­ває ряд чинників: екологічні характеристики природного комплек­су, його історико-культурне значення, ступінь упорядкування, рі-

310

вень безпеки тощо. Водночас законодавство досі не має чітких ме­тодик визначення ступеня рекреаційної якості природних ком­плексів.

Слід враховувати, що рекреаційна якість є категорією рухомою. Тобто природні ресурси рекреаційної якості можуть втратити рек­реаційну якість внаслідок екологічного лиха чи залучення їх до гос­подарського використання. І навпаки: природні ресурси, що не ма­ють рекреаційної якості, можуть її набути внаслідок комплексу екологічних та пов'язаних з упорядкуванням заходів. Ступінь рек­реаційної якості може бути поліпшений чи погіршений.

Приписи, що визначають правовий режим використання окре­мих видів природних ресурсів для рекреаційних цілей, містяться у попередніх главах цього підручника, але комплексний правовий інститут рекреаційного права складається не лише з положень пев­них підгалузей природноресурсового права. Адже існує спеціальне законодавство про використання природних рекреаційних ком­плексів. І хоч природні рекреаційні комплекси складаються з при­родних рекреаційних ресурсів, законодавством вони розглядаються як окремий об'єкт правового регулювання, відмінний від природ­них ресурсів, які до нього належать. Усім відомі деякі природні комплекси: ліс, об'єкти природно-заповідного фонду, курорти. Особливість правового регулювання природних комплексів полягає у подвійному правовому режимі: з одного боку, всі природні ресур­си, які до них належать, регулюються відповідними підгалузями природноресурсового права, з іншого — спеціальним законодавс­твом про цей природний комплекс, що зумовлює його сприйняття законодавством як нової правової якості. Про природні рекреацій­ні комплекси як екосистеми, що складаються з взаємопов'язаних природних рекреаційних ресурсів і мають особливе правове регу­лювання, йтиметься далі.

Рекреація в нашому суспільстві має не лише екологічне, а й без­посереднє господарське значення, адже рекреаційний бізнес при­носить реальні гроші і є найприбутковішим в Україні. Видається, що природноресурсове право регулює використання не лише при­родних рекреаційних комплексів, а й природно-соціальних рекре­аційних комплексів, адже багато рекреаційних комплексів станов­лять впорядковані людиною природні комплекси, що мають інф­раструктуру для організації відпочинку населення. І хоч відпочива­ти можна теоретично будь-де, проте рекреаційне право встановлює особливий правовий режим саме для рекреаційних комплексів, що відповідним чином впорядковані й організовані — спеціально призначені для відпочинку населення.

Аналіз природноресурсового законодавства свідчить, що можна виділити три різновиди правових режимів використання природ­них рекреаційних ресурсів: а) використання природних рекреацій­них ресурсів у рекреаційних зонах; б) використання природних рекреаційних ресурсів за межами рекреаційних зон; в) використан­ня природних рекреаційних ресурсів вільних економічних зон ту-311

ристсько-рекреаційного типу. Враховуючи, що особливості вико­ристання природних ресурсів для рекреаційних потреб розглядали­ся у відповідних главах цього підручника, у цій главі розглядати­меться лише правовий режим використання природних ресурсів у рекреаційних зонах, правове регулювання "зеленого" туризму і правовий режим використання природних ресурсів у вільних еко­номічних зонах туристсько-рекреаційного типу.

§ 2. Правовий режим використання природних ресурсів рекреаційних зон

Поняття рекреаційних зон визначається ст. 63 Закону України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного се­редовища"¹, відповідно до якої рекреаційними зонами є ділянки суші і водного простору, призначені для організованого масового відпочинку населення і туризму, а правовий режим цих зон визна­чається органами місцевого самоврядування. У зв'язку з прийнят­тям ЗК 2001 p., який виділив землі рекреаційного призначення як окрему категорію земельного фонду, до видів діяльності, які мо­жуть здійснюватися в рекреаційних зонах, згідно зі ст. 50 ЗК дода­лася ще й спортивна діяльність. Приблизний перелік видів рекре­аційних зон наводиться у ст. 51 ЗК: зелені зони і зелені насаджен­ня населених пунктів, навчально-туристичні і екологічні стежки, марковані траси, території будинків відпочинку, пансіонатів, об'єк­тів фізичної культури й спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристсько-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитя­чих і спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також дач­них ділянок та інших об'єктів стаціонарної рекреації.

Слід мати на увазі, що поняття рекреаційної зони ширше за по­няття земель рекреаційного призначення: рекреаційні зони можуть утворюватися не тільки на землях рекреаційного призначення, а й на землях природно-заповідного й іншого природоохоронного призначення, на землях водного і лісового фондів. Але переведен­ня земель до категорії земель рекреаційного призначення обов'яз­ково означає створення на цій земельній ділянці рекреаційної зо­ни. Законодавство про рекреаційну діяльність дає підстави для ви­ділення загального і спеціальних правових режимів рекреаційних зон. Загальний правовий режим рекреаційних зон — це правовий режим, загальний для всіх їх видів, незалежно від того, які рекреа­ційні ресурси на них розташовані. Спеціальні правові режими рек­реаційних зон — це правові режими окремих їх видів, що мають специфіку правового регулювання.

Загальний правовий режим рекреаційних зон передбачає обме­ження використання природних рекреаційних ресурсів, а саме:

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 41. — Ст. 546.

312

згідно зі ст. 63 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища", ст. 50 ЗК природні рекреаційні ресурси рекреаційних зон мають використовуватися для організації відпочинку населен­ня, туризму і проведення спортивних заходів. Забороняється вико­ристовувати природні ресурси рекреаційних зон для здійснення ви­дів діяльності, що негативно впливають на їх природну рекреацій­ну якість або можуть перешкодити використанню їх для відпочин­ку населення. Оскільки природні рекреаційні ресурси розглядають­ся у межах рекреаційної зони як природний рекреаційний ком­плекс, закон забороняє здійснювати зміни природного рекреацій­ного ландшафту.

Загальний правовий режим рекреаційних зон не обов'язково пе­редбачає безперервне використання їх для рекреаційних цілей, але має бути забезпечена можливість такого використання. Вона дося­гається або шляхом наявності у їх межах природних об'єктів і ком­плексів, що роблять їх придатними для відпочинку, або шляхом створення штучних об'єктів для відпочинку і розваг населення. Правовий режим рекреаційних зон передбачає можливість їх забу­дови згідно з вимогами Закону України від 20 квітня 2000 р. "Про планування і забудову територій"¹. Але така забудова повинна ма­ти цільовий характер: вона має бути спрямована на формування рекреаційної інфраструктури, тобто комплексу будівель і споруд, призначених для масового відпочинку населення, туризму, прове­дення спортивних заходів. Не допускається, скажімо, промислове чи житлове будівництво у межах рекреаційних зон.

Особливим ввд >м природних рекреаційних комплексів є рекре­аційний ландшафт. Природний ландшафт визначається законо­давством як цілісний природно-територіальний комплекс з гене­тично однорідними, однотиповими природними умовами місце­востей, які сформувалися в результаті взаємодії компонентів геоло­гічного середовища, рельєфу, гідрологічного режиму, грунтів і біо­ценозів². Природні ландшафти спостерігаються майже на 40% те­риторії України. У найменш зміненому вигляді вони збереглися на землях, зайнятих лісами, чагарниками, болотами, на відкритих зем­лях, площа яких становить близько 19,7% території країни. Врахо­вуючи, що лише 44% лісів виконують захисні і природоохоронні функції, можна вважати, що стан, близький до природного, мають ландшафти на площі майже 12,7% території країни. Мальовничі природні комплекси мають природну рекреаційну якість, яка задо­вольняє рекреаційні й естетико-культурні потреби людей. Отже, рекреаційний ландшафт як мальовничий краєвид підлягає правовій охороні. Це передбачає заборону на здійснення діяльності, спрямо­ваної на перекомпонування чи зміну природного рекреаційного ландшафту. Тому будівництво рекреаційної інфраструктури в ме-

¹ Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 31. — Ст. 250.

² Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України
на 2000-2015 роки, затверджена Законом України від 21 вересня 2000 р. // Там само. —
2000. - № 47. - Ст. 405.

313

жах природного рекреаційного ландшафту має здійснюватися та­ким чином, щоб не псувати мальовничість природного рекреацій­ного ландшафту.

Закон недостатньо регулює порядок створення рекреаційних зон. Згідно зі ст. 63 Закону "Про охорону навколишнього природ­ного середовища" режим використання рекреаційних зон визнача­ється місцевими радами згідно із Законом України від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні"¹. Якщо рекреацій­на зона утворюється не на водному об'єкті чи в надрах, чи в межах територій природно-заповідного фонду, чи в лісі, а на земельній ді­лянці, яка підлягає переведенню до категорії земель рекреаційного призначення, то порядок утворення рекреаційної зони регулюєть­ся також ЗК, який визначає порядок переведення земель з однієї категорії в іншу. Переведення земельної ділянки до категорії зе­мель рекреаційного призначення майже завжди означає утворення відповідної рекреаційної зони.

Особливістю правового режиму рекреаційних зон є те, що він визначений, як правило, в локальних актах органів місцевого са­моврядування чи ініціаторів створення рекреаційних зон, а також у проектах внутрішньогосподарського устрою земельних ділянок рекреаційного призначення. Зазначені акти можуть передбачати функціональне зонування з виділенням: зони особливої охорони; пізнавальної зони; зони короткострокового відпочинку; зони обс­луговування відвідувачів; зони господарського призначення; інших видів зон, передбачених проектом землевпорядження².

Згідно із Загальнодержавною програмою формування націо­нальної екологічної мережі України на 2000—2015 роки рекреацій­ні зони є складовою національної екологічної мережі України, і на них поширюється правовий режим, передбачений для територій національної екологічної мережі України. Цей правовий режим пе­редбачає раціоналізацію використання природних рекреаційних ре­сурсів і комплексів. Така раціоналізація означає забезпечення не-виснажливого використання природних рекреаційних ресурсів, нормування рекреаційного навантаження, вжиття заходів щодо їх охорони і поліпшення їх рекреаційної якості. Передбачається зап­ровадження комплексного підходу у використанні природних рек­реаційних ресурсів: якщо для потреб нормального функціонування рекреаційних екосистем, міграційних перебігів, створення умов для відтворення об'єктів рослинного і тваринного світу необхідно роз­ширити площу рекреаційної зони, такі заходи вживатимуть згідно з екологічно обґрунтованими нормативами. Рекреаційні зони об'єднуватимуться з іншими складовими національної екологічної мережі в єдину систему природних регіонів, природних коридорів і буферних зон, яка покликана створити необхідні умови для міг-

рації об'єктів тваринного і рослинного світу і гармонійного фун­кціонування екосистем на території України.

Генеральна схема планування території України, затверджена Законом України від 7 лютого 2002 р.', передбачає переважне ви­користання природних рекреаційних ресурсів високої рекреаційної якості для рекреаційних цілей, а також збільшення загальної пло­щі рекреаційних зон. Генеральна схема передбачає розвиток систе­ми невиснажливого використання природних ресурсів у рекреацій­них зонах. Відповідно до Загальнодержавної програми охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів передбачається розширення території рекреаційних зон у прибережній зоні, ство­рення кадастру природних рекреаційних ресурсів морського узбе­режжя, визначення нормативів рекреаційного навантаження на прибережну зону. У прибережній смузі передбачається також роз­виток екологічного (зеленого) туризму, про що детальніше йти­меться далі. Згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 р. № 1900 "Про заходи щодо поліпшення роботи з ви­користання і охорони територій курортно-оздоровчого і рекреацій­ного призначення в Одеській області"² передбачається упорядку­вання управління рекреаційними зонами Одещини. Зокрема мають бути здійснені заходи з інвентаризації земель рекреаційного приз­начення та розширення їх площі.

Рекреаційні зони можуть використовуватися як для довгостро­кового, так і для короткострокового відпочинку населення. Корот­костроковий відпочинок організовується, як правило, у рекреацій­них зонах, що не мають спеціально створених умов для довгостро­кового відпочинку. Це легкодоступні окультурені природні рекреа­ційні ресурси: зелені зони, парки і лісопарки, мальовничі лан­дшафти тощо. У рекреаційних зонах, призначених для довгостро­кового відпочинку, як правило, розміщуються різні соціально-культурні, туристичні, спортивно-оздоровчі й інші рекреаційні ус­танови, на яких забезпечені умови для тривалого проживання лю­дей. За характером використання рекреаційні зони можуть бути моноваріантними (тільки для одного виду рекреаційної діяльності), поліваріантними (можуть по черзі використовуватися для кількох видів рекреаційної діяльності) і комплексними (можуть одночасно використовуватися для кількох видів рекреаційної діяльності)³.

Використання природних рекреаційних ресурсів відповідно до ст. 38 Закону "Про охорону навколишнього природного середови­ща" буває загальним і спеціальним. Загальне використання при­родних ресурсів рекреаційних зон, як правило, здійснюється осо­бами, які користуються цими ресурсами безоплатно на умовах, ус­тановлених законодавством і суб'єктами, яким зазначені природні рекреаційні ресурси передані на праві спеціального використання.