1 Див.: Реймерс Н. Ф., Штильмарк Ф. Р. Особо охраняемые природные территории. —

Дата: 2025-06-02; Просмотры: 11

Оценка:

0.00 из 5.00 — оценок

Скачиваний: 0

Скачать

М., іУ/о. — С. 50.

276

призводить або може призвести до погіршення стану навколиш­нього природного середовища та зниження рекреаційної цінності території національного природного парку. Зонування території національного природного парку, рекреаційна та інша діяльність на його території здійснюються відповідно до Положення про на­ціональний природний парк та Проекту організації території наці­онального природного парку, охорони, відтворення та рекреацій­ного використання його природних комплексів і об'єктів, що зат­верджуються Мінприроди.

Зонування має на меті не лише виділити цільове призначення кожної зони, а й підкреслити її особливий правовий режим. Кон­кретизація режиму тієї чи іншої зони (можливість доступу, кіль­кість відвідувань, правила внутрішнього розпорядку тощо) дозво­ляє забезпечити нормальний рівень антропогенно-рекреаційного навантаження на територію парку і створює передумови збережен­ня ландшафту¹. Рекреаційна діяльність на території національних природних парків організовується спеціальними підрозділами адмі­ністрації парків, а також іншими установами та організаціями на підставі угод з адміністрацією парку.

Регіональні ландшафтні парки згідно з визначенням, яке міс­титься в ст. 23 Закону "Про природно-заповідний фонд України", є природоохоронними рекреаційними установами місцевого чи ре­гіонального значення, що створюються з метою збереження в при­родному стані типових або унікальних природних комплексів та об'єктів, а також забезпечення умов для організованого відпочин­ку населення. В Україні налічується 43 регіональних ландшафтних парки².

Регіональні ландшафтні парки організовуються, як правило, без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників та користувачів. В разі необхідності вилучення зе­мельних ділянок, водних та інших природних об'єктів для потреб регіонального ландшафтного парку здійснюється у порядку, вста­новленому чинним законодавством. Основними завданнями регіо­нальних ландшафтних парків є: збереження цінних природних та історико-культурних комплексів та об'єктів; створення умов для ефективного туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної ді­яльності в природних умовах з додержанням режиму охорони запо­відних природних комплексів та об'єктів; сприяння екологічній ос­вітньо-виховній роботі. Особливістю правового режиму регіональ­них ландшафтних парків є те, що на їх територіях з урахуванням природоохоронної, оздоровчої, наукової, рекреаційної, історико--культурної та інших цінностей природних комплексів та об'єктів може проводитися зонування з урахуванням вимог, встановлених для територій національних природних парків.

¹ Див.: Транин А. А. Национальные парки: проблемы и перспективы. Организацион­но-правовые проблемы. — М., 1991. — С. 153.

^! Див- Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища за 2002 рік. Окреме видання Мінекоресурсів України. — К., 2003. — С. 57.

277

Заказниками оголошуються природні території (акваторії) з ме­тою збереження і відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів. Оголошення заказників провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у власни­ків чи користувачів. Заказники можуть бути об'єктами загально­державного та місцевого значення. Станом на 1 січня 2003 р. в Ук­раїні налічується 2,595 тис. заказників, в тому числі: 292 — загаль­нодержавного та 2,303 тис. — місцевого значення'.

На території заказника обмежується або забороняється діяль­ність, що суперечить цілям і завданням, передбаченим положенням про заказник. Перелік заборонених видів діяльності визначається відповідно до завдань кожного заказника. Так, наприклад, в бота­нічних заказниках забороняється випасання худоби, сінокосіння, збір квітів, викопування коріння рослин, заїзд і пересування тран­спортних засобів, розорювання, випалювання сухої рослинності тощо. В ландшафтних (болотних) заказниках забороняється госпо­дарська та інша діяльність, що може призвести до змін в структурі болотних екосистем, а також зміни умов існування представників флори та фауни. В орнітологічних заказниках забороняється будь-яка діяльність в акваторії та на виділеній під заказник прибережній території, яка може негативно вплинути на середовище перебуван­ня водоплавних та коловодних птахів (випасання худоби, сіноко­сіння, плавання на човнах тощо). В загальногеологічних заказни­ках забороняється добування каменю, гравію, піску, збирання за-кам'янілостей, пошукові і наукові дослідження, пов'язані з пору­шенням природного об'єкта.

Господарська, наукова та інша діяльність, що не суперечить ці­лям і завданням заказника, здійснюється з додержанням загальних вимог щодо охорони навколишнього природного середовища. Власники або користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголошених заказником, беруть на себе зо­бов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збереження.

Пам'ятками природи оголошуються окремі унікальні природні утворення, що мають особливе природоохоронне, наукове, есте­тичне і пізнавальне значення, з метою збереження їх у природно­му стані. Оголошення пам'яток природи провадиться без вилучен­ня земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників та землекористувачів. Пам'ятки природи можуть бути за­повідними об'єктами загальнодержавного та місцевого значення. В Україні налічується 132 пам'ятки природи загальнодержавного та 2,868 тис. — місцевого значення².

Термін "пам'ятка природи" застосовувався ще на початку ми­нулого століття. Офіційне визнання пам'яток природи як об'єктів, що підлягають особливій охороні, в дореволюційні часи було не ду-

же поширеним явищем, але все таки мало місце. Прикладом є пос­танова 1915 р. "Про виділення в пам'ятки природи кряжу Кокче-тау (Синюхи)" — майбутнього курорту і заповідника "Борове"'.

Основна мета оголошення природних утворень пам'ятками природи полягає у збереженні їх в природному стані для науко­вих, історичних, естетичних, освітньо-виховних та інших цілей. У зв'язку з цим на території пам'ятки природи забороняється будь-яка діяльність, що загрожує збереженню або призводить до дегра­дації чи зміни первісного їх стану. Власники та користувачі земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів, оголо­шених пам'ятками природи, беруть на себе зобов'язання щодо за­безпечення режиму їх охорони та збереження. Пам'ятки природи поділяються на комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні.

Заповідними урочищами визнаються лісові, степові, болотні та інші відокремлені цілісні ландшафти, що мають важливе наукове, природоохоронне і естетичне значення, з метою збереження їх у природному стані. В Україні налічується 762 заповідних урочища'. Оголошення заповідних урочищ провадиться без вилучення зе­мельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власни­ків чи користувачів. На територіях заповідних урочищ забороня­ється будь-яка діяльність, що порушує природні процеси, які від­буваються у природних комплексах, включених до їх складу, від­повідно до вимог, встановлених для природних заповідників. Власники або користувачі земельних ділянок, водних або інших природних об'єктів, оголошених заповідними урочищами, беруть на себе зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та збе­реження.

Ботанічні сади створюються з метою збереження, вивчення, ак­ліматизації, розмноження в спеціально створених умовах та ефек­тивного господарського використання рідкісних і типових видів місцевої і світової флори шляхом створення, поповнення та збере­ження ботанічних колекцій, проведення наукової, навчальної і ос­вітньої роботи. Ботанічні сади можуть бути заповідними об'єктами загальнодержавного та місцевого значення. Всього в Україні налі­чується 22 ботанічних сади, в тому числі 17 — загальнодержавного і 5 — місцевого значення.

Ботанічні сади загальнодержавного значення є науково-дослід­ними природоохоронними установами, статус науково-дослідних установ може бути наданий в установленому порядку і ботанічним садам місцевого значення. Ділянки землі та водного простору з усі­ма природними ресурсами вилучаються з господарського викорис­тання і надаються ботанічним садам у порядку, встановленому чинним законодавством.

¹ Див.: Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища за 2002 рік. Окреме видання Мінекоресурсів України. — К., 2003. — С. 57. ¹ Див.: Там само.

¹ Див • Реймерс Н. Ф., Штильмарк Ф. Р. Особо охраняемые природные территории. — М, 1978. - С. 60.

¹ Див.: Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища у 2002 році. Окреме видання Мінекоресурсів України. — К., 2003. — С 57.

278

279

На території ботанічних садів забороняється будь-яка діяль­ність, що не пов'язана з виконанням покладених на них завдань і загрожує збереженню колекцій флори. З метою забезпечення необ­хідного режиму охорони та ефективного використання у межах те­риторії ботанічних садів можуть бути виділені такі зони: експози­ційна — її відвідування дозволяється в порядку, що встановлюєть­ся адміністрацією ботанічного саду; наукова — до її складу нале­жать колекції, експериментальні ділянки тощо, відвідувати її мають право лише співробітники ботанічного саду у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків, а також спеціалісти інших установ з дозволу адміністрації саду; заповідна — відвідування її забороня­ється, крім випадків, коли воно пов'язано з проведенням наукових спостережень; адміністративно-господарська — в цій зоні розміще­ні адміністративні будівлі та допоміжні господарські об'єкти.

Зонування території ботанічних садів здійснюється відповідно до Положення про ботанічний сад та Проекту організації території ботанічного саду, що розробляється спеціалізованими науковими та проектними установами і затверджується органом, у підпорядку­ванні якого перебуває ботанічний сад, за погодженням з Мінпри­роди (щодо ботанічних садів загальнодержавного значення) чи міс­цевим органом вказаного Міністерства (щодо ботанічних садів міс­цевого значення).

Дендрологічні парки створюються з метою збереження і вив­чення у спеціально створених умовах різних видів дерев і чагар­ників та їх композицій для найбільш ефективного наукового, культурного, рекреаційного та іншого використання. Дендроло­гічні парки можуть бути об'єктами загальнодержавного та місце­вого значення. Всього на Україні налічується 37 дендрологічних парків, в тому числі 19 — загальнодержавного і 18 — місцевого значення.

Дендрологічні парки загальнодержавного значення є науково-дослідними природоохоронними установами, дендрологічним пар­кам місцевого значення також може бути наданий статус науково-дослідних установ у встановленому порядку. У разі створення ден­дрологічного парку земельні ділянки з усіма природними ресурса­ми вилучаються з господарського використання і надаються парку в установленому порядку.

Загальною є вимога щодо забезпечення режиму дендрологічних парків: забороняється будь-яка діяльність, що не пов'язана з вико­нанням покладених на них завдань і загрожує збереженню дендро­логічних колекцій. На територіях дендрологічних парків може бути здійснене зонування відповідно до вимог, встановлених для бота­нічних садів. Проект організації дендрологічного парку розробля­ється спеціалізованими науковими та проектними установами і затверджується органом, у підпорядкуванні якого перебуває ден­дрологічний парк, за погодженням з Мінприроди (щодо парків за­гальнодержавного значення) чи місцевим органом вказаного Мі­ністерства (щодо парків місцевого значення).

280

Зоологічні парки створюються з метою організації екологічної освітньо-виховної роботи, створення експозицій рідкісних, екзо­тичних та місцевих видів тварин, збереження їх генофонду, вив­чення дикої фауни і розробки наукових основ розведення її у не­волі. Зоологічні парки можуть бути об'єктами загальнодержавно­го та місцевого значення. Зоологічні парки загальнодержавного значення є природоохоронними культурно-освітніми та науково-дослідними установами. В Україні налічується 12 зоологічних парків, в тому числі 7 — загальнодержавного і 5 — місцевого зна­чення.

Земельні ділянки з усіма природними ресурсами вилучаються з господарського використання і надаються зоологічним паркам в установленому порядку. Природоохоронний режим зоологічного парку забезпечується забороною будь-якої діяльності, що не пов'язана з виконанням покладених завдань і загрожує збережен­ню сприятливих умов для життя тварин цих парків. Територія зоо­логічного парку може мати такі зони: експозиційну, наукову, рек­реаційну та господарську.

Проект організації території зоологічного парку розробляється спеціалізованими науковими та проектними установами і затвер­джується органом, в підпорядкуванні якого перебуває зоологічний парк, за погодженням з Мінприроди (щодо парків загальнодержав­ного значення) чи місцевим органом вказаного Міністерства (що­до парків місцевого значення).

Парками — пам'ятками садово-паркового мистецтва є найбільш визначні та цінні зразки паркового будівництва з метою їх охоро­ни і використання в естетичних, виховних, наукових, природоохо­ронних та оздоровчих цілях. Парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть бути об'єктами загальнодержавного чи місцево­го значення. Парки загальнодержавного значення є природоохо­ронними рекреаційними установами. Оголошення парків — пам'яток садово-паркового мистецтва провадиться з вилученням у встановленому порядку або без вилучення земельних ділянок, вод­них та інших об'єктів у їх власників чи користувачів. На територі­ях парків — пам'яток садово-паркового мистецтва можуть прово­дитися наукові дослідження.

Станом на 1 січня 2003 р. в Україні налічувалося 536 парків — пам'яток садово-паркового мистецтва, у тому числі 88 — загально­державного та 448 — місцевого значення¹. Для забезпечення право­вого режиму парків — пам'яток садово-паркового мистецтва на їх території забороняється будь-яка діяльність, що не пов'язана з ви­конанням покладених на них завдань і загрожує їх збереженню. На територіях парків — пам'яток садово-паркового мистецтва може здійснюватися зонування відповідно до вимог, встановлених для ботанічних садів.

' Див.: Національна доповідь про стан навколишнього природного середовища у 2002 році. Окреме видання Мінекоресурсів України. — К., 2003. — С 57

281

§ 4. Особливості використання територій

та об'єктів природно-заповідного фонду

для наукових досліджень і в освітніх цілях

Науково-дослідна робота на територіях природних та біосфер-них заповідників, національних природних парків, ботанічних са­дів, дендрологічних та зоологічних парків та інших територіях і об'єктах природно-заповідного фонду проводиться з метою вив­чення природних процесів, забезпечення постійного спостережен­ня за їх змінами, екологічного прогнозування, розробки наукових основ охорони, відтворення і використання природних ресурсів та особливо цінних об'єктів. Основні напрями наукових досліджень на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду визначають­ся з урахуванням програм і планів науково-дослідних робіт, які зат­верджуються Національною академією наук України та централь­ними органами виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища.

Порядок організації та здійснення наукової діяльності заповід­ників та національних природних парків визначений відповідним Положенням¹. Для проведення наукових досліджень у складі адмі­ністрації природних та біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних та зоологічних парків загальнодержавного значення створюються відповідні нау­кові підрозділи, структура, штати, кошторис витрат яких затвер­джується органами, у підпорядкуванні яких перебувають зазначені об'єкти природно-заповідного фонду. В разі необхідності наукові підрозділи можуть створюватися також у складі адміністрацій об'єктів місцевого значення, таких як регіональні ландшафтні пар­ки, ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки, парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва.

Наукові дослідження на територіях і об'єктах природно-заповід­ного фонду загальнодержавного і місцевого значення можуть здій­снюватися іншими науковими установами та організаціями на ос­нові єдиних програм і планів науково-дослідних робіт чи спеціаль­них угод між цими установами та адміністраціями відповідних об'єктів природно-заповідного фонду. В разі відсутності адмініс­трацій ботанічних садів, дендрологічних і зоологічних парків міс­цевого значення та парків — пам'яток садово-паркового мистецтва такі угоди укладаються заінтересованими науковими установами та організаціями з органами, в підпорядкуванні яких перебувають заз­начені об'єкти природно-заповідного фонду.

На територіях заказників, пам'яток природи, заповідних уро­чищ та інших територіях і об'єктах природно-заповідного фонду, де не створені спеціальні наукові підрозділи, дослідження організо-

¹ Положення про наукову діяльність заповідників та національних природних пар­ків України.

282

вуються природними та біосферними заповідниками, національни­ми природними парками, ботанічними садами та дендрологічними парками загальнодержавного значення, розташованими у цих регі­онах. Координацію наукових досліджень на територіях і об'єктах природно-заповідного фонду здійснює Національна академія наук України разом з центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища.

Для вирішення наукових та науково-технічних проблем у при­родних та біосферних заповідниках, національних природних парках та ботанічних садах створюються наукові (вчені) чи науково-техніч­ні ради, в яких беруть участь провідні науковці та фахівці. Склад та­ких рад, їх завдання та порядок діяльності визначаються органами, в підпорядкуванні яких перебувають об'єкти природно-заповідного фонду. Створювані ради є колегіальним органом, який вирішує на­укові та науково-технічні проблеми, сприяє участі наукової та нау­ково-технічної та природоохоронної громадськості в управлінні нау­ковою, еколого-освітньою і науково-організаційною діяльністю при­родно-заповідної установи. Рада готує рекомендації щодо питань планування, виконання, фінансування, кадрового і матеріально-тех­нічного забезпечення природно-заповідної установи.

Відповідні наукові та науково-технічні ради можуть створювати­ся також і при дендрологічних та зоологічних парках. Навчально-ви­ховна робота навчальних закладів на територіях та об'єктах природ­но-заповідного фонду проводиться на основі угод, укладених з їх ад­міністраціями чи підприємствами, установами та організаціями, у підпорядкуванні яких перебувають вказані території та об'єкти.

Основною формою узагальнення результатів наукових дослід­жень та спостережень за станом і змінами природних комплексів, виконаних в природних та біосферних заповідниках, національних природних парках, є їх "Літописи природи", матеріали яких вико­ристовуються для оцінки стану навколишнього природного середо­вища, розроблення заходів щодо охорони та ефективного викорис­тання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки. У "Літопис природи" подаються основні дані про календар природи, фізико-географічні умови, рослинний і тваринний світ, режими їх охорони, антропогенний вплив на природно-заповідну територію. Окремим розділом подається також характеристика досліджень за іншими темами. "Літопис природи" є головною науковою темою, яка ведеться постійно, а результати досліджень щорічно оформля­ються у вигляді окремих томів.

Порядок підготовки та програма "Літопису природи" затвер­джуються центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища разом із Національною академією наук України. Крім "Літопису природи", природно-за­повідні установи зосереджують свою наукову діяльність на розроб­ці спеціальних тем, пов'язаних з вивченням наукових основ охоро­ни, відтворення і використання біологічного різноманіття, а також особливо цінних природних комплексів та об'єктів.

283

Території та об'єкти природно-заповідного фонду можуть вико­ристовуватися в еколого-освітніх цілях. Природно-заповідні уста­нови є центрами організації екологічної освіти та виховання, цілес­прямованого впливу на світогляд, поведінку і діяльність населення з метою формування екологічної свідомості та залучення людей до збереження природної спадщини. Напрями, порядок організації і здійснення еколого-освітньої діяльності природно-заповідними ус­тановами визначені в Положенні про еколого-освітню діяльність заповідників та національних природних парків України.

Основні завдання еколого-освітньої роботи природно-заповід­ної установи визначаються з урахуванням програм і планів, які зат­верджуються установою, у підпорядкуванні якої вона знаходиться. Для реалізації вказаних завдань створюються відділи екологічної освіти, які організовують здійснення еколого-освітньої діяльності, інформування та налагодження зв'язків із громадськістю.

Основними напрямами діяльності природно-заповідної устано­ви в галузі екологічної освіти є: формування на базі природо-запо-відної установи регіональних, національних та міжнародних цен­трів підготовки кадрів в сфері екологічної освітньо-виховної робо­ти; ведення пропагандистської діяльності, особливо через видання праць з проблем заповідної справи; навчальна, науково-дослідна практична та методична робота з учнівською та студентською мо­лоддю шляхом формування та виконання спільних еколого-освіт­ніх програм, проектів, угод, планів-заходів з різними установами та організаціями природоохоронного спрямування; організація масо­вих еколого-освітніх заходів; співпраця з громадськими та міжна­родними еколого-освітніми організаціями.

§ 5. Державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду і контроль за режимом їх використання

Визначення державного кадастру територій та об'єктів природ­но-заповідного фонду міститься у ст. 56 Закону "Про природно--заповідний фонд України". Це — система необхідних і достовірних відомостей про природні, наукові, правові та інші характеристики територій та об'єктів, що належать до складу природно-заповідно­го фонду. Державний кадастр територій та об'єктів природно-запо­відного фонду ведеться з метою оцінки складу та перспектив його розвитку, стану територій та об'єктів, що належать до нього, орга­нізації їх охорони й ефективного використання, планування науко­вих досліджень, а також забезпечення державних органів, заінтере­сованих підприємств, установ та організацій відповідною інформа­цією, необхідною для вирішення питань соціально-економічного розвитку, розміщення продуктивних сил та в інших цілях, передба­чених законодавством України.

284

Державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду містить відомості про правовий статус, належність, режим, географічне положення, кількісні та якісні характеристики цих те­риторій та об'єктів, їх природоохоронну, наукову, освітню, вихов­ну, рекреаційну й іншу діяльність. Державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду ведеться центральним орга­ном виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природно­го середовища та його органами на місцях за рахунок державного бюджету. Для ведення державного кадастру територій та об'єктів природно-заповідного фонду можуть також використовуватися кошти державного, республіканського Автономної Республіки Крим та місцевих фондів охорони навколишнього природного се­редовища.

Первинний облік кадастрових відомостей щодо територій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється спеціальними адміністраціями територій та об'єктів загальнодержавного значен­ня, а також підприємствами, установами та організаціями, у відан­ні яких перебувають території та об'єкти природно-заповідного фонду місцевого значення, за їх рахунок. Формами кадастрової до­кументації є картки первинного обліку і державні кадастри терито­рій та об'єктів природно-заповідного фонду міст, районів, облас­тей, Автономної Республіки Крим та України. Зміст кадастрової документації та строки подання документів первинного обліку виз­начаються центральним органом виконавчої влади в галузі охоро­ни навколишнього природного середовища.

В ст. 62 Закону "Про природно-заповідний фонд України" пе­редбачається, що державний контроль за додержанням режиму те­риторій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснює цен­тральний орган виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища, його місцеві органи та інші спеціально уповноважені державні органи. Контрольні функції за додержан­ням режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюються Державною екологічною інспекцією, яка є урядовим органом державного управління і діє у складі центрального органу виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного се­редовища. Державна екологічна інспекція діє на підставі Положен­ня про Державну екологічну інспекцію, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 2001 р. № 1520 (в ре­дакції постанови від 16 червня 2004 р. № 770)¹. Порядок здійснен­ня державного контролю за додержанням режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду визначається законодавством України.

Додержання режиму територій та об'єктів природно-заповідно­го фонду забезпечується також здійсненням громадського контро­лю. Громадський контроль здійснюють громадські інспектори з охорони навколишнього природного середовища, які здійснюють

¹ Офіційний вісник України. — 2004. — № 24. — С 37.

285

свою діяльність відповідно до Положення про громадських інспек­торів з охорони довкілля, затвердженого наказом Міністерства еко­логії і природних ресурсів України від 27 лютого 2002 р. № 88^і. оз" Певні контрольні функції щодо забезпечення режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюють працівники служби державної охорони природно-заповідного фонду України². Основними завданнями служби державної охорони є: забезпечення додержання режиму охорони територій та об'єктів природно-запо­відного фонду України, а також попередження та припинення по­рушень природоохоронного законодавства. Виконуючи свої фун­кціональні обов'язки, працівники служби охорони мають право: вимагати від громадян і службових осіб пояснення у зв'язку з по­рушенням ними режиму територій та об'єктів природно-заповідно­го фонду, їх охоронних зон; перевіряти у громадян і службових осіб посвідчення на право перебування, використання природних ре­сурсів та здійснення іншої діяльності в межах відповідних терито­рій та об'єктів природно-заповідного фонду; доставляти порушни­ків природоохоронного законодавства у територіальні органи внут­рішніх справ чи до виконавчого комітету селищної, сільської ради з метою з'ясування особи; складати протоколи про порушення ад­міністративного законодавства в галузі охорони довкілля і викорис­тання природних ресурсів, надсилати їх відповідним органам для притягнення винних до відповідальності; інші права.

§ 6. Юридична відповідальність

за порушення законодавства про природно-заповідний фонд

Відповідно до ст. 64 Закону "Про природно-заповідний фонд України" порушення при|>рдно-заповідного законодавства має наслідком дисциплінарну,! адміністративну, цивільну або кримі­нальну відповідальність. Основними складами правопорушень, які є підставою для притягнення винних осіб до юридичної відпові­дальності, є: нецільове використання територій та об'єктів при­родно-заповідного фонду, порушення вимог проектів створення та організації територій природно-заповідного фонду; здійснення в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду, їх охо­ронних зон забороненої господарської діяльності; організація на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду, в їх охорон­них зонах господарської діяльності без попереднього проведення екологічної експертизи або з порушенням її висновків; невжиття заходів щодо попередження і ліквідації екологічних наслідків ава-

' Офіційний вісник України. — 2002. — № 12. — С 265.

¹ Положення про службу державної охорони природно-заповідного фонду України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 14 липня 2000 р. N° 1127 // Там само. - 2000. - № 29. - С 163.

рій та іншого шкідливого впливу на території та об'єкти природ­но-заповідного фонду; порушення строків і порядку розгляду кло­потань про створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду; порушення вимог щодо використання територій та об'єк­тів природно-заповідного фонду; перевищення допустимих хіміч­них, фізичних, біологічних та інших впливів і антропогенних на­вантажень, порушення вимог наданих дозволів на використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду; псування, пошкодження чи знищення природних комплексів територій та об'єктів природно-заповідного фонду та зарезервованих для вклю­чення до його складу; самочинна зміна меж, відведення територій та об'єктів природно-заповідного фонду для інших потреб тощо. Особливість відповідальності за порушення законодавства про природно-заповідний фонд полягає у встановленні більш суворих адміністративних, майнових та кримінальних санкцій за скоєні правопорушення.

Згідно зі ст. 65 Закону "Про природно-заповідний фонд Укра­їни" розміри шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавс­тва про природно-заповідний фонд, визначаються на основі ка­дастрової еколого-економічної оцінки включених до його складу територій та об'єктів, іщУ'проводиться відповідно до вимог цього Закону, та спеціальних такс, які затверджуються Кабінетом Мі­ністрів України. Постановою Кабінету Міністрів України від 21 квітня 1998 р. № 521 були затверджені Такси для обчислення роз­міру відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природоохо­ронного законодавства у межах територій та об'єктів природно--заповідного фонду України¹. Так, Додатком 1 до вказаної поста­нови затверджені такси, за якими обчислюється розмір відшкоду­вання шкоди, заподіяної природним комплексам територій та об'єктів природно-заповідного фонду юридичними та фізичними особами внаслідок незаконної рубки або пошкодження деревних видів рослин і таких, що мають здерев'яніле стебло, до ступеня припинення росту.

Під незаконною рубкою слід розуміти рубку без спеціального на те дозволу або за наявності дозволу, але не тих рослин, не на тих площах, ділянках, не в тій кількості (понад ліміт), не в ті терміни, що передбачені дозволом. Заподіяна шкода визначається у гривнах за кожне зрубане або пошкоджене до ступеня припинення росту дерево залежно від діаметра дерева на висоті пенька у корі (в сан­тиметрах) і зони, де скоєне таке правопорушення (в степовій чи ін­ших зонах). За незаконну рубку або пошкодження до ступеня при­пинення росту самшиту, кипариса, айланта, платана, горіхів усіх видів, а також хвойних молодих дерев (віком до 41 року) в грудні— січні, будь-яких деревних порід, що зростають на територіях бота­нічних садів, дендрологічних і зоологічних парків, парків — пам'яток садово-паркового мистецтва, розмір відшкодування об-

¹ Офіційний вісник України. — 1998. — № 16. — С 55.

286

287

числюється за таксою, згідно з Додатком 1, збільшеною у три ра­зи. Так, наприклад за зрубане або пошкоджене дерево до ступеня припинення росту діаметром від 10,1 до 14 см в степовій зоні стя­гується 29 грн., якщо таке правопорушення скоєне на території бо­танічного саду, то розмір відшкодування збільшується у три рази і становитиме 87 грн.

Додаток 2 містить такси для обчислення розміру відшкодуван­ня шкоди, заподіяної природним комплексам територій та об'єк­тів природно-заповідного фонду внаслідок пошкодження дерев­них видів рослин і таких, що мають здерев'яніле стебло, до сту­пеня неприпинення росту. Розмір заподіяної шкоди визначаєть­ся у гривнях за кожне дерево, пошкоджене до ступеня неприпи­нення росту залежно від його діаметра та зони, де скоєне право­порушення. Так, за пошкоджене дерево до ступеня неприпинен­ня росту діаметром від 10,1 до 14 см в степовій зоні буде стягну­то 10 грн. Якщо пошкоджені цінні види дерев (самшит, кипарис, айлант тощо), а також хвойні дерева у грудні—січні, будь-які по­роди, що зростають на територіях ботанічних садів, дендрологіч­них та зоологічних парків, парків — пам'яток садово-паркового мистецтва — розмір відшкодування обчислюється за вказаною таксою (Додаток 2), збільшеною у два рази. Якщо пошкоджують­ся окремі дерева до ступеня неприпинення росту, що є ботаніч­ними пам'ятками природи, то розмір відшкодування збільшуєть­ся у три рази.

Розмір відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок знищення або пошкодження лісових культур, молодняку природного поход­ження, самосіву на площах, призначених для лісовідновлення, сі­янців і саджанців у розсадниках і на плантаціях, газонів і квітни­ків, обчислюється за таксою, що міститься у Додатку 3. Так, нап­риклад, розмір відшкодування шкоди за самовільне зрізання кві­тів обчислюється за ринковими цінами на них, збільшеними у 10 разів.

Шкода, заподіяна природним комплексам територій та об'єктів природно-заповідного фонду внаслідок знищення або пошкоджен­ня трав'яного покриву, обчислюється за таксою, що міститься у Додатку 4. Розмір шкоди обчислюється залежно від місця скоєння і виду правопорушення. Так, наприклад, за самовільне сінокосіння на сіножатях і пасовищах з сіяними травами (за 1 га) з винної осо­би стягується 680 грн., ті самі дії на сіножатях і пасовищах з при­родними травами — 1 тис. грн, а за ті самі дії на територіях поза межами сіножатей і пасовищ — 3 тис. грн.

За Додатком 5 визначається розмір шкоди, заподіяної внаслі­док незаконного збору (знищення) дикорослих нижчих і вищих трав'янистих рослин, їх квітів і плодів, ягід, горіхів, лікарської та технічної сировини, живиці та інших деревних соків, лісової під­стилки, другорядних лісових матеріалів, грибів. Шкода, заподія­на незаконним добуванням чи знищенням тварин, пошкоджен­ням або знищенням їх жител, місць перебування і розмноження,

288

обчислюється за таксою, встановленою у Додатку 6. За таксою, що міститься у Додатку 7, обчислюється розмір відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок пошкодження карстово-спелеоло-гічних, геологічних та гідрологічних об'єктів. Шкода, заподіяна природним комплексам територій та об'єктів природно-заповід­ного фонду внаслідок проїзду транспорту, прольоту та посадки літальних апаратів, обчислюється за таксою, що міститься у До­датку 8.

Шкода обчислюється в гривнях залежно від виду транспортно­го засобу за його одиницю. Наприклад, за проїзд мопеда, мото­цикла та моторолера стягується 25 грн., автобуса — 55 грн., техні­ки на гусеничному ходу — 85 грн. У випадках аварійних ситуацій та рятування людей такси, встановлені у Додатку 8, не застосову­ються. Шкода, заподіяна самовільним використанням земель при­родно-заповідного фонду (будівництво постійної чи тимчасової споруди, розробка корисних копалин, складування будь-яких ма­теріалів, влаштування сміттєзвалищ, використання під садово-го­родні ділянки тощо), обчислюється за таксою, встановленою у До­датку 9. У Додатку 10 міститься такса, за якою обчислюється роз­мір відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок знищення або пошкодження інформаційно-охоронних та інших знаків. Шкода, заподіяна внаслідок знищення або пошкодження осушувальних канав, дренажних і протиерозійних систем, шляхів, рекреаційних об'єктів та інших споруд, обчислюється за таксою, що встановле­на у Додатку 11.

Розмір відшкодування шкоди, заподіяної порушенням природо­охоронного законодавства у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду України, обчислюється за вищевказаними так­сами уповноваженими посадовими особами Мінприроди і його ор­ганів на місцях, заповідників, національних природних парків та інших природоохоронних установ, підприємств, установ та органі­зацій, у віданні яких перебувають території та об'єкти природно— заповідного фонду, а також інших спеціально уповноважених орга­нів, яким надано право накладати адміністративні стягнення. Зас­тосування заходів дисциплінарної, адміністративної або криміналь­ної відповідальності не звільняє винних осіб від компенсації шко­ди, заподіяної природним комплексам та об'єктам природно-запо­відного фонду.

Адміністративна відповідальність за порушення правил охоро­ни та використання територій та об'єктів природно-заповідного фонду передбачена ст. 91 КпАП. Здійснення в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду, їх охоронних зон, а також територій, зарезервованих для наступного заповідання, забороне­ної господарської та іншої діяльності, порушення інших вимог ре­жиму цих територій та об'єктів, самовільна зміна їх меж, невжит­тя заходів щодо попередження і ліквідації негативних наслідків аварій або іншого шкідливого впливу на території та об'єкти при­родно-заповідного фонду мають наслідком накладення штрафу на

289

громадян від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів дохо­дів громадян з конфіскацією знарядь і засобів вчинення правопо­рушення та незаконно добутих природних ресурсів чи без такої і на посадових осіб — від п'яти до десяти неоподатковуваних міні­мумів доходів громадян з конфіскацією знарядь і засобів вчинен­ня правопорушення та незаконно добутих природних ресурсів чи без такої.

Кримінальна відповідальність за умисне знищення або пошкод­ження територій, взятих під охорону держави, та об'єктів природ­но-заповідного фонду передбачена ст. 252 КК. Умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об'єк­тів природно-заповідного фонду карається штрафом від 100 до 200 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до трьох років. Ті самі дії, вчинені шляхом підпалу або іншим загальнонебезпечним способом, якщо це спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки, караються позбавленням волі на строк від п'яти до дванадцяти років.

Глава 15

Правове регулювання використання

курортних, оздоровчих та лікувальних

об'єктів і територій

§ 1. Поняття та види природних лікувальних ресурсів і комплексів

Правове регулювання використання природних лікувальних ре­сурсів — давно відомий інститут природноресурсового права. Від­повідно до ст. 60 Закону України від 25 червня 1991 р. "Про охо­рону навколишнього природного середовища"¹ курортні та ліку­вально-оздоровчі зони включаються до єдиної системи природних комплексів, що підлягають особливій охороні. Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 роки, затверджена Законом України від 21 вересня 2000 р.,² курортні та лікувально-оздоровчі природні комплекси визначає як невід'ємну складову національної екологічної мережі.

Щоправда, спочатку законодавство не було достатньо послідов­ним у розмежуванні правових інститутів використання природних лікувальних і природних рекреаційних ресурсів. Не проводилося чіткої межі і між правовим режимом курортних і лікувально-оздо­ровчих зон. Згідно зі ст. 62 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища" курортними і лікувально-оздоровчими зонами визнаються території, які мають виражені природні ліку­вальні чинники: мінеральні джерела, кліматичні та інші умови, сприятливі для лікування та оздоровлення людей. У зв'язку з прий­няттям Закону України від 5 жовтня 2000 р. "Про курорти"³ було поглиблено законодавче розмежування правових режимів курортів, лікувально-оздоровчих місцевостей і рекреаційних зон. Така мо­дель правового регулювання значно посилилась після прийняття нового ЗК, який розділив колись єдину категорію земель природо­охоронного, оздоровчого та рекреаційного призначення на три різ­ні категорії: землі природно-заповідного фонду та іншого природо­охоронного призначення, землі оздоровчого призначення та землі рекреаційного призначення. Отже, у чинному законодавстві вибу­довано більш-менш послідовну концепцію диференційованого правового регулювання використання природних лікувальних і природних рекреаційних ресурсів. Відтепер якщо природні ресурси

' Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 41. — Ст. 546. ¹ Там само. - 2000. - № 47. - Ст. 405. ' Там само. - 2000. - № 50. - Ст. 435.

290

291

мають лікувальні якості, їх використання регулюється курортним законодавством, якщо вони мають тільки рекреаційні якості, але не мають лікувальних якостей — рекреаційним.

Закон передбачає кілька правових режимів природних лікуваль­них комплексів: правовий режим курортів, курортних зон, ліку­вально-оздоровчих зон і лікувально-оздоровчих місцевостей. Згід­но зі ст. 1 Закону "Про курорти" курорт — це освоєна природна територія на землях оздоровчого призначення, що має природні лі­кувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди з об'єктами інфраструктури, використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні. Закон визначає також поняття ліку­вально-оздоровчої місцевості як природну територію, що має міне­ральні та термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу лиманів та озер, кліматичні та інші природні умови, сприятливі для ліку­вання, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

Необхідно відзначити деякі зміни у категоріальному апараті ку­рортного права. Якщо у ст. 62 Закону "Про охорону навколишньо­го природного середовища" йшлося про курортні і лікувально-оз­доровчі зони, то у Законі "Про курорти" використовуються термі­ни "курорт" та "лікувально-оздоровча місцевість". Визначення ку­рортних і лікувально-оздоровчих зон, подане у ст. 62 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища", майже збігаєть­ся з визначенням лікувально-оздоровчих місцевостей, наведеним у ст. 1 Закону "Про курорти". Отже, правовий режим лікувально-оз­доровчих зон і лікувально-оздоровчих місцевостей є тотожним.

Щодо поняття курортної зони, то Закон "Про курорти" перед­бачає поділ округу санітарної охорони курорту на три зони. Право­вий режим цих зон не збігається з правовим режимом курортної зони згідно зі ст. 62 Закону "Про охорону навколишнього природ­ного середовища", крім того, термін "курорт" використовується у Законі "Про курорти" у зовсім іншому правовому значенні. На­решті, у ч. 4 ст. 62 Закону "Про охорону навколишнього природ­ного середовища" міститься відсильна норма: оголошення природ­них територій курортними чи лікувально-оздоровчими зонами здійснюється відповідно до законодавства України, тобто відповід­но до законодавства про курорти. Отже, видається, що правовий режим курортних зон втратив самостійне значення з набранням чинності Законом "Про курорти".

Слід звернути увагу на розмежування правових режимів курор­тів і лікувально-оздоровчих місцевостей згідно з Законом "Про ку­рорти". Лікувально-оздоровча місцевість — це просто природний комплекс, який має природні лікувальні ресурси. Курорт — це ос­воєна лікувально-оздоровча місцевість на землях оздоровчого приз­начення, тобто місцевість, яка має необхідну оздоровчу інфраструк­туру. Вимоги до такої інфраструктури визначаються Державними санітарними правилами розміщення, улаштування та експлуатації оздоровчих закладів, затвердженими наказом Міністерства охорони

292

здоров'я України від 19 червня 1996 р. № 172, ДБН 360-92 Місто­будування. Планування і забудова міських і сільських поселень, а також Державними санітарними правилами планування та забудови населених пунктів, затвердженими наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 червня 1996 р. № 173. Тільки лікувально— оздоровча місцевість, яка розташована на землях оздоровчого приз­начення, має оздоровчу інфраструктуру і відповідає вимогам зазна­чених нормативних актів, може бути визнана курортом.

Важливою категорією курортного права є природні лікувальні ресурси. Правовий режим природних лікувальних ресурсів визна­чає відповідний правовий режим природних лікувальних комплек­сів. Згідно зі ст. 6 Закону "Про курорти" до природних лікувальних ресурсів належать мінеральні і термальні води, лікувальні грязі та озокерит, ропа лиманів та озер, морська вода, природні об'єкти і комплекси зі сприятливими для лікування кліматичними умовами, придатні для використання з метою лікування, медичної реабіліта­ції та профілактики захворювань. Закон не дає загального визна­чення природних лікувальних ресурсів, а лише перелічує їх можли­ві види. Водночас ст. 62 Закону "Про охорону навколишнього при­родного середовища" наводить таку визначальну ознаку природних лікувальних ресурсів, як лікувальна якість.

Як вбачається з переліку природних лікувальних ресурсів, наве­деного у ст. 6 Закону "Про курорти", природні лікувальні ресурси за своєю фізичною та екологічною природою не є якимось окремим видом природних ресурсів — це ті самі ресурси надр, землі, водних об'єктів, рослинного світу, тваринного світу, атмосферного повітря, клімату тощо, які вирізняються серед інших аналогічних природних ресурсів лише однією істотною ознакою — природною лікувальною якістю. Зміст лікувальної якості розкривається у ст. 6 Закону "Про курорти". Це — придатність природних ресурсів для лікування, ме­дичної реабілітації та профілактики захворювань. Усі природні ре­сурси, придатні для лікування та оздоровлення, є природними ліку­вальними ресурсами. Правовий режим природних лікувальних ре­сурсів має перевагу перед правовим режимом природних рекреацій­них ресурсів. Тобто якщо природні ресурси мають одночасно і лі­кувальну, і рекреаційну якість — вони визнаються природними лі­кувальними ресурсами, а не природними рекреаційними ресурсами. Річ у тім, що далеко не всі природні рекреаційні ресурси мають лі­кувальну якість, але більшість природних лікувальних ресурсів ма­ють рекреаційну якість. Визначення лікувальної якості природних ресурсів здійснюється Мінприроди, Державним комітетом природ­них ресурсів, Державним департаментом з питань діяльності курор­тів Міністерства охорони здоров'я України¹ при веденні робіт з фор­мування державного кадастру природних лікувальних ресурсів.

' Діє на підставі Положення про Державний департамент з питань діяльності курор­тів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2001 р. № 425 // Офіційний вісник України. - 2001. - N° 20. — С 91.

293

За лікувальною якістю та господарською цінністю Закон поді­ляє природні ресурси на особливо цінні та унікальні і загальнопо-ширені природні лікувальні ресурси. До особливо цінних та уні­кальних природних лікувальних ресурсів належать ресурси, які рід­ко (не часто) зустрічаються на території України, мають обмежене поширення або невеликі запаси у родовищах та є особливо спри­ятливими і ефективними для використання з метою лікування, ме­дичної реабілітації та профілактики захворювань. До загальнопо-ширених природних лікувальних ресурсів Закон відносить ресурси, які зустрічаються в різних регіонах України, мають значні запаси та придатні для використання з метою лікування, медичної реабі­літації та профілактики захворювань. Стаття 39 Закону "Про охо­рону навколишнього природного середовища" поділяє природні ресурси на природні ресурси загальнодержавного і місцевого зна­чення. Зі змісту цієї статті випливає, що загальнопоширені природ­ні ресурси — це природні ресурси місцевого значення, а особливо цінні та унікальні природні ресурси — це природні ресурси загаль­нодержавного значення.

Слід пам'ятати про те, що природні лікувальні ресурси — це завжди природні ресурси з подвійним правовим режимом. На такі природні ресурси поширюється курортне законодавство, а також відповідне галузеве законодавство про надра, землі, води, атмос­ферне повітря, клімат, рослинний, тваринний світ тощо. Кожна із зазначених підгалузей природноресурсового права визначає свої критерії поділу природних ресурсів на ресурси загальнодержавного і місцевого значення. Ці режими можуть не збігатися, тобто може виникнути ситуація, коли відповідно до законодавства про надра ці корисні копалини належатимуть до корисних копалин місцевого значення, а згідно з курортним законодавством — до природних лі­кувальних ресурсів загальнодержавного значення.

Концепція розвитку санаторно-курортної галузі, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 квітня 2003 р. № 231-р,¹ передбачає проведення медико-біологічної оцінки ліку­вальної якості природних лікувальних ресурсів для формування ринку природних лікувальних ресурсів, реалізації спеціального їх використання, залучення інвестицій у розвиток курортної справи України. Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечен­ня екологічної безпеки, затверджені постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р.², у галузі курортної справи передба­чають: розроблення документації, яка регламентуватиме якість природних лікувальних ресурсів (державні стандарти на всі складо­ві природних лікувальних ресурсів); розроблення та видання мапи і кадастрів усіх природних лікувальних ресурсів; здійснення дер­жавної програми моніторингу якості сучасного стану і використан-

ня природних лікувальних ресурсів; розроблення методики визна­чення граничних і оптимальних курортних і рекреаційних наванта­жень на території з урахуванням перспектив розвитку курортно— рекреаційного будівництва тощо.

§ 2. Правовий режим використання природних ресурсів курортів

Відповідно до ст. 4 Закону "Про курорти" за характером при­родних лікувальних ресурсів курорти поділяються на курорти дер­жавного і місцевого значення. До курортів державного значення належать природні комплекси, що мають особливо ціні та унікаль­ні природні лікувальні ресурси і використовуються з метою ліку­вання, медичної реабілітації та профілактики захворювань. До ку­рортів місцевого значення належать природні території, що мають загальнопоширені природні лікувальні ресурси і використовуються з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворю­вань. Медичний профіль (спеціалізація) курортів визначається з урахуванням властивостей природних лікувальних ресурсів. Згідно зі ст. 67 Основ законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р.¹ і ст. 5 Закону "Про курорти" встановлення ме­дичного профілю (спеціалізації) курортів здійснюється Міністерс­твом охорони здоров'я України. За своєю спеціалізацією курорти поділяються на курорти загального призначення (для лікування усіх захворювань) і спеціалізовані курорти (для лікування конкрет­них захворювань).

Закон "Про курорти" передбачає порядок оголошення природ­ного комплексу курортом. Підставою для прийняття рішення про оголошення природної території курортом є наявність на ній при­родних лікувальних ресурсів, необхідної інфраструктури, яка має відповідати вимогам, встановленим у відповідних державних сані­тарних правилах і державних будівельних нормах. Створення ку­рорту передбачає такі стадії.

Подання клопотання. Усі суб'єкти права, навіть окремі фізичні особи, можуть подати клопотання про оголошення природних те­риторій курортними. Такі клопотання мають містити обгрунтуван­ня необхідності створення курорту, характеристику його ресурсів, місцезнаходження, відомості про власників і користувачів природ­них ресурсів. Обґрунтування здійснюється за спеціальними мето­диками, затвердженими відповідно до Порядку розроблення та зат­вердження спеціальних методик щодо економічного обгрунтування проектів розвитку курортів та економічної оцінки їх природних лі­кувальних ресурсів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 травня 2001 р. № 452². Клопотання про створення ку-

¹ Офіційний вісник України. — 2003. — № 17. — С 122.