Землі оздоровчого призначення — це землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть вико-

Дата: 2025-06-02; Просмотры: 12

Оценка:

0.00 из 5.00 — оценок

Скачиваний: 0

Скачать

149

ристовуватися для профілактики захворювань і лікування людей. Правовий режим земель оздоровчого призначення встановлюєть­ся ЗК, законами України від 25 червня 1991 р. "Про охорону на­вколишнього природного середовища", від 5 жовтня 2000 р. "Про курорти" та іншими нормативно-правовими актами. За­вданням законодавства в цій сфері є регулювання суспільних від­носин з організації і розвитку курортів, виявлення та обліку при­родних лікувальних ресурсів, забезпечення їх раціонального ви­добутку, використання і охорони з метою створення сприятливих умов для лікування, профілактики захворювань та відпочинку людей.

До земель рекреаційного призначення належать землі, які викори­стовуються для організації відпочинку населення, туризму та про­ведення спортивних заходів, а саме земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-ту­ристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділян­ки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.

Крім вказаних, до них можуть належати й інші землі, які вико­ристовуються для туристичних походів і подорожей, спорту і відпо­чинку, огляду мальовничих ландшафтів та історичних пам'яток, для спостереження за сезонними явищами в природі, землі для ста­ціонарного розміщення луна-парків, ігрових та розважальних цен­трів тощо. Тобто до складу земель рекреаційного призначення на­лежать землі, на яких розташовані окультурені природні або штуч­но створені об'єкти, призначені для відпочинку населення, спор­тивної та туристичної діяльності. Визначення зазначених об'єктів як рекреаційних здійснюється за матеріалами ініціаторів створення таких об'єктів при наданні земельних ділянок.

Землями історико-культурного призначення є землі, на яких роз­ташовані: історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, ме­моріальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями; городища, курга­ни, давні поховання, пам'ятники скульптури та мегаліти, наскаль-ні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових та­борів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів; архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародав­нього планування і забудови міст та інших населених пунктів, спо­руди цивільної промислової, військової, культової архітектури, на­родного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова. Правовий режим земель історико-культурного призначення вста-

150

новлюється ЗК і Законом України від 8 червня 2000 р. "Про охо­рону культурної спадщини"¹.

Землі лісового фонду — це землі, вкриті лісовою рослинністю, а також невкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. Землі лісово­го фонду поділяються на дві категорії: лісові і нелісові. Згідно зі ст. 5 ЛК лісовими є землі, вкриті лісовою (деревною і чагарнико­вою) рослинністю; не вкриті лісовою рослинністю, які підлягають залісенню (зруби, згарища, рідколісся, пустирі та ін.), зайняті лісо­вими шляхами, просіками, протипожежними розривами тощо. Не­лісові землі — це землі, зайняті спорудами, пов'язаними з веден­ням лісового господарства, трасами ліній електропередач, продук-топроводів та підземними комунікаціями тощо; зайняті сільського­сподарськими угіддями (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища, надані для потреб лісового господарства); зайняті боло­тами і водоймами в межах земельних ділянок лісового фонду, на­даних для потреб лісового господарства.

Проте не всі землі, зайняті зеленими насадженнями, належать до земель лісового фонду. Такими є землі, зайняті: зеленими наса­дженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; полезахисними лісовими смугами, захисними насадженнями на смугах відводу залізниць, захисними насадженнями на смугах відводу автомобільних доріг, захисними насадженнями на смугах відводу каналів, гідротехнічних споруд та водних об'єктів; окреми­ми деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарсь­ких угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Землі водного фонду згідно зі ст. 58 ЗК та ст. 4 ВК становлять землі, зайняті морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; гідро­технічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів. Тобто землі водного фонду можна поділи­ти на дві частини: безпосередньо покриті водою (водопокриті), які зайняті внутрішніми морями і територіальним морем, озерами, во­доймищами, річками, каналами й іншими водними об'єктами, і прилеглі до водойм (прилягають до водних об'єктів і використову­ються для охорони поверхневих вод від забруднення, засмічення, збереження їх водності, будівництва й експлуатації споруд, які за­безпечують задоволення питних, господарсько-побутових, лікуваль­них, оздоровчих, курортних та інших потреб населення, а також сільськогосподарських, промислових, енергетичних, природоохо­ронних, транспортних, рибогосподарських й інших державних та суспільних потреб)². Законодавством визначається правовий режим

¹ Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 39. — Ст. 333.

² Земельне право України: Підручник / За ред. О. О. Погрібного, І. І. Каракаша. —
К., 2003. - С 325.

151

використання земель водного фонду, встановлення прибережних захисних смуг, водоохоронних зон тощо.

Землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборо­ни та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в ус­тановленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної діяльності. Цільовим призначенням зе­мель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики та оборони є їх використання з метою, зумовленою діяльністю розташованих на них об'єктів.

До земель промисловості належать землі, надані для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та спо­руд промислових, гірничодобувних, транспортних та інших підпри­ємств, їх під'їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-по­бутових будівель, інших споруд.

До земель транспорту належать землі, надані підприємствам, установам та організаціям залізничного, автомобільного транспор­ту і дорожнього господарства, морського, річкового, авіаційного, трубопровідного транспорту та міського електротранспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремон­ту і розвитку об'єктів транспорту. ЗК визначає правовий режим використання кожного виду земель транспорту залежно від виду транспорту.

Землі зв'язку представлені земельними ділянками, наданими під повітряні і кабельні телефонно-телеграфні лінії та супутникові за­соби зв'язку, а також для інших потреб розвитку цієї галузі.

Землями енергетичної системи визнаються землі, надані під еле-ктрогенеруючі об'єкти (атомні, теплові, гідроелектростанції, елект­ростанції з використанням енергії вітру і сонця та інших джерел), під об'єкти транспортування електроенергії до користувача.

Землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і пос­тійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства Ук­раїни.

Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у влас­ність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть пере­бувати у запасі. Отже, умовно землі в Україні можна поділити на такі, що використовуються і не використовуються, тобто не надані у власність або користування громадян та юридичних осіб. Ті зем­лі, які не використовуються, раніше становили самостійну катего­рію земель та йменувалися в законодавстві землями запасу. Відповідно до З К самостійної категорії земель запасу не існує, а ті земельні ділянки, які не використовуються, можуть перебувати у запасі в кожній категорії земель. Такі земельні ділянки або не на­давалися взагалі у власність чи користування, або права на них бу­ли припинені. Враховуючи підстави припинення права власності і права користування земельною ділянкою (статті 140—141 ЗК), до складу земель запасу відповідної категорії можуть входити земель-

152

ні ділянки, права на які припинені у разі добровільної відмови власника від права на земельну ділянку, смерті власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця, конфіскації за рішенням суду, невідчуження земельної ділянки сільськогосподарського призна­чення іноземними особами та особами без громадянства протягом року після прийняття спадщини. Земельні ділянки, які не знахо­дяться у власності чи користуванні юридичних і фізичних осіб, пе­ребувають у державній або комунальній власності.

§ 3. Правові засади використання земельних ресурсів

В ст. 13 Конституції встановлено, що земля поряд з іншими природними ресурсами є об'єктом права власності Українського народу. Право власності на землю гарантується, набувається і реа­лізується громадянами, юридичними особами і державою виключ­но відповідно до закону (ст. 14 Конституції). Отже, зазначені осо­би набувають земельні ділянки у власність з метою використання їх для господарської діяльності, житлової забудови і забезпечення життєдіяльності людей.

Право власності. Земельна ділянка — це частина земної повер­хні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Виділені у власність земельні ді­лянки стають об'єктом права власності, яке визначає межі пану­вання власника над земельним об'єктом у процесі реалізації сво­го права. Зазначені межі залежать від суми наданих йому право-мочностей.

Під правом володіння земельною ділянкою слід розуміти засно­вану на законі можливість у межах, встановлених законом, фактич­но мати земельну ділянку, надану суб'єкту або належну йому на відповідній підставі. Право володіння може належати не тільки власнику, а й особі, якій власник передав свою земельну ділянку на підставі договору (іпотека, оренда тощо).

Під правом користування земельною ділянкою слід розуміти здо­буття її корисних властивостей, виходячи з тієї мети, для якої була надана земельна ділянка. У широкому розумінні можна говорити про використання земельної ділянки як засобу виробництва або просторово-операційного базису. У вузькому — про використання земельної ділянки з визначеною метою: підприємницька діяльність (фермерське господарство, приватне підприємство), для задоволен­ня особистих майнових і естетичних потреб (садівництво, приса­дибне господарство, дачне і гаражне будівництво) тощо.

Право розпорядження передбачає самостійне і незалежне визна­чення власником юридичної і фактичної долі земельної ділянки. При цьому слід враховувати, що законодавством передбачені пев­ні обмеження прав на земельну ділянку. Так, в ст. 111 ЗК встанов­люються випадки обмеження цих прав, а п. 15 Перехідних поло-

153

жень цього Кодексу встановлює обмеження права розпорядження земельною ділянкою сільськогосподарського призначення. Наяв­ність обмежень права власності на земельну ділянку цілком узго­джується зі статусом землі як основного національного багатства. Право власності на цей природний об'єкт з урахуванням його со­ціального статусу ніколи не буде абсолютним, але завдання зако­нодавця полягають в тому, щоб чітко визначитися з випадками об­меження цього права.

Право власності на земельну ділянку набувається відповідними суб'єктами права шляхом: передачі земельних ділянок із земель дер­жавної або комунальної власності; набуття права на земельну ділян­ку за давністю користування (набувальна давність); придбання зе­мельних ділянок на підставі цивільно-правових угод; продажу зе­мельних ділянок на конкурентних засадах; примусового відчуження земельних ділянок та в інших випадках, встановлених законом.

В ст. 125 ЗК закріплено, що право власності на земельну ділян­ку виникає лише після одержання її власником документа, що пос­відчує право власності на земельну ділянку, та його державної ре­єстрації. Обов'язковою є вимога законодавця щодо моменту ви­никнення права на використання земельної ділянки: приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється.

Будь-яка діяльність власника на своїй земельній ділянці здій­снюється у визначеному просторі: повітряному чи підземному. Усі ці моменти враховуються законодавцем. В одних випадках право приватної власності поширюється не тільки на землю, а й у межах земельної ділянки на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ньому знахо­дяться (ч. 2 ст. 79 ЗК), в інших — визначається порядок викорис­тання таких об'єктів природи власником земельної ділянки (п. 2 ст. 56, ч. 2 ст. 59 ЗК). Так, землі лісового і водного фондів можуть пе­ребувати у державній, комунальній та приватній власності. При цьому розмір їх у державній і комунальній власності не визначе­ний. Що стосується приватної власності, то встановлено, що у власність громадян безоплатно або за плату можуть передаватися земельні ділянки лісового фонду (загальною площею до 5 гектарів) і замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів) у складі селянських, фермерських та інших господарств.

Законодавець також закріплює право власника земельної ді­лянки на простір, що знаходиться над і під поверхнею земельної ділянки на висоті і глибині, що необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Це право дублюється і в ч. З ст. 79 ЗК. Використання власником земельної ділянки того, що знаходиться над і під її поверхнею, здійснюється ним на влас­ний розсуд, але з урахуванням двох обов'язкових умов: якщо ін­ше не передбачене законом і якщо це не порушує прав інших осіб. В останньому випадку має прояв конституційно визначена

154

соціальна функція права власності, коли власність не може бути використана на шкоду людини і суспільства. Отже, право влас­ності на земельну ділянку має комплексний характер, тому що його вплив поширюється не тільки на земельну ділянку як на просторовий базис, а й на грунт, і на деякі природні ресурси. При цьому ЦК і ЗК вводять новий термін — простір, положення яко­го стосуються таких природних ресурсів, як атмосферне повітря і надра землі.

Здійснюючи свої права, власник земельної ділянки використо­вує її на свій розсуд, але обов'язково враховує її цільове призна­чення. Власник земельної ділянки не вправі самостійно змінити цільове призначення земельної ділянки. ЦК відтворив норму Кон­ституції, яка передбачає, що суб'єктами права власності на землю є громадяни, юридичні особи і держава (ст. 14), а також територі­альні громади (статті 142, 143). Відповідає цій нормі і зміст ст. 80 ЗК, згідно з якою суб'єктами права власності на землю є: грома­дяни і юридичні особи — на землі приватної власності; територі­альні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування — на землі комунальної влас­ності; держава, яка реалізує це право через відповідні органи дер­жавної влади, — на землі державної власності. Отже, у вказаній статті ЗК визначені як суб'єкти права власності на землю, так і об'єкти права власності на неї.

Громадяни України як суб'єкти права власності набувають пра­во власності на земельні ділянки на підставі: придбання за догово­ром купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правови­ми угодами; безоплатної передачі із земель державної і комуналь­ної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше на­дані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Законодавством визначені випадки, коли земельні ділянки мо­жуть перебувати у приватній власності юридичних осіб. Згідно зі ст. 82 ЗК юридичні особи, які засновані громадянами України або недержавними юридичними особами України, діяльність яких ре­гулюється нормами приватного права, можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у ра­зі: придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, ін­шими цивільно-правовими угодами; внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду; прийняття спадщини; виник­нення інших підстав, передбачених законом.

У комунальній власності перебувають усі землі в межах населе­них пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти кому­нальної власності. Територіальні громади набувають землю у кому­нальну власність у разі: передачі їм земель державної власності; примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; прийняття спад­щини; придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни,

155

іншими цивільно-правовими угодами; виникнення інших підстав, передбачених законом (ст. 83 ЗК).

У державній власності перебувають усі землі України, крім зе­мель комунальної та приватної власності. Держава набуває права власності на землю у разі: відчуження земельних ділянок у власни­ків з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, інши­ми цивільно-правовими угодами; прийняття спадщини; передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності терито­ріальними громадами; конфіскації земельної ділянки. Право дер­жавної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Рес­публіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону.

Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з виз­наченням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність). Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи. Суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки територі­альних громад можуть бути районні та обласні ради. Право спіль­ної часткової власності на земельну ділянку виникає у разі: добро­вільного об'єднання власниками належних їм земельних ділянок, придбання у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими договорами, прийняття спадщини на зе­мельну ділянку двома або більше особами, а також за рішенням су­ду. Володіння, користування та розпорядження земельною ділян­кою здійснюється співвласниками відповідно до договору, який ук­ладається в письмовій формі і посвідчується нотаріально. Якщо співвласниками не досягнуто згоди щодо використання спільної земельної ділянки, то порядок її використання визначається судом.

На праві спільної сумісної власності земельна ділянка може на­лежати лише громадянам. У спільній сумісній власності перебува­ють земельні ділянки подружжя, членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними, співвласників житло­вого будинку. Реалізація права власності на земельну ділянку спіль­ної сумісної власності здійснюється за договором або законом.

Суб'єктами права власності на земельні ділянки в Україні є та­кож іноземні громадяни, особи без громадянства та іноземні юри­дичні особи, але для них встановлені певні обмеження стосовно набуття права власності на земельні ділянки залежно від категорій земель. Так, іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподар-ського призначення в межах населених пунктів, а також на земель­ні ділянки несільськогосподарського призначення за межами насе­лених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. При цьому набуття пра­ва власності на такі земельні ділянки здійснюється у разі: придбан-

156

ня їх за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими ци­вільно-правовими угодами; викупу земельних ділянок, на яких роз­ташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві влас­ності; прийняття спадщини. В тих випадках, коли у спадщину іно­земними громадянами та особами без громадянства приймаються землі сільськогосподарського призначення, то вони підлягають від­чуженню протягом року.

Іноземні юридичні особи, а також спільні підприємства, засно­вані за участю іноземних юридичних і фізичних осіб, можуть набу­вати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення у межах населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здій­сненням підприємницької діяльності в Україні, а також за межами населених пунктів — у разі придбання об'єктів нерухомого майна. Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протя­гом одного року.

Право власності на землю іноземних держав також має обме­жений характер. Вони можуть набувати у власність земельні ділян­ки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представ­ництв та інших прирівняних до них організацій відповідно до між­народних договорів. Правомочності власника щодо його земельної ділянки здійснюються ним на власний розсуд і можуть бути обме­жені лише законом. Згідно зі ст. 90 ЗК власники земельних діля­нок мають право: продавати або іншим шляхом відчужувати зе­мельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; самос­тійно господарювати на землі; власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільського­сподарську продукцію; використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випад­ках, передбачених законом; споруджувати житлові будинки, ви­робничі та інші будівлі і споруди. Зі змісту цієї статті випливає, що вказаний перелік прав власників земельних ділянок має вичерп­ний характер.

Власники земельних ділянок зобов'язані: забезпечувати викори­стання їх за цільовим призначенням; додержуватися вимог законо­давства про охорону довкілля; своєчасно сплачувати земельний по­даток; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі; своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; дотримуватися правил добросу-сідства та обмежень, пов'язаних із встановленням земельних серві­тутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем. Законом

157

можуть бути встановлені й інші обов'язки власників земельних ді­лянок. Отже, на відміну від прав, для власників земельних ділянок законом можуть бути встановлені додаткові обов'язки, крім тих, що визначені ст. 91 ЗК.

Припинення права власності на земельну ділянку, може бути добровільним або примусовим. Воно здійснюється на підставі: до­бровільної відмови власника від права на земельну ділянку; смерті власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; відчуження земельної ді­лянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; конфіскації за рішенням суду; невідчуження земельної ділянки іно­земними особами та особами без громадянства у встановлений за­коном строк.

Постійне землекористування. Згідно з ч. 1 ст. 92 ЗК право пос­тійного користування земельною ділянкою — це право володіння і користування ділянкою, яка знаходиться у державній або кому­нальній власності, без встановлення строку. На відміну від права власності на землю до права землекористування належать тільки правомочності володіння та користування земельною ділянкою. Зміст правомочностей володіння і користування такою земельною ділянкою визначається власниками землі: громадянами, приватни­ми юридичними особами, державою або територіальною громадою. За ними залишається і правомочність розпорядження земельними ділянками. Право постійного землекористування, як і право влас­ності, є безстроковим. Воно може виникати лише на підставі від­ведення земельних ділянок.

Об'єктами права постійного землекористування є земельні ді­лянки, які надаються з усіх категорій земель державної або кому­нальної власності. У зв'язку з цим вказане право має особливе зна­чення для використання цих ділянок, які не підлягають передачі у приватну власність в силу їх особливої цінності або призначення для забезпечення публічних інтересів¹.

Відповідно до ст. 92 ЗК право постійного користування зе­мельною ділянкою виникає за рахунок земельних ділянок, які перебувають у державній або комунальній власності. ЗК у стат­тях 83, 84 визначає перелік таких земельних ділянок. Отже, суб'єктами права постійного землекористування можуть бути ли­ше державні та комунальні підприємства, установи та організації. Ними можуть бути, наприклад, державні сільськогосподарські, промислові, будівельні та транспортні підприємства, комунальні житлово-експлуатаційні підприємства, що здійснюють управлін­ня житловими комплексами і надають комунальні послуги, при­родоохоронні, оздоровчі та наукові установи і навчальні заклади державної або комунальної власності, лісогосподарські та водо-

¹ Див.: Земельне право України: Підручник / За ред. О. О. Погрібного, І. І. Карака- ша. - К., 2003. - С 101.

158

господарські організації, органи державної влади і місцевого са­моврядування тощо.

Зміст правомочностей землекористувачів безпосередньо визна­чений ЗК. Так, до прав землекористувачів віднесено: право самос­тійно господарювати на землі; право власності на посіви і насад­ження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сіль­ськогосподарську продукцію; право використовувати у встановле­ному порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці за-гальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єк­ти, а також інші корисні властивості землі; право на відшкодуван­ня збитків у випадках, передбачених законом; право споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі і споруди (ст. 95 ЗК).

Землекористувачі зобов'язані: забезпечувати використання землі за цільовим призначенням; додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату; не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; підвищувати родючість грунтів та збе­рігати інші корисні властивості землі; своєчасно надавати відповід­ним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядуван­ня дані про стан і використання земель та інших природних ресур­сів у порядку, встановленому законом; дотримуватися правил доб-росусідства та обмежень, пов'язаних із встановленням сервітутів та охоронних зон; зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем (ст. 96 ЗК).

Земельні сервітути. Сервітут є правом обмеженого користуван­ня чужою земельною ділянкою. Встановлення сервітутного права спричиняє обмеження в реалізації права власності на земельну ді­лянку. Підставою виникнення такого обмеження є домовленість між власниками сусідніх земельних ділянок. Згідно зі ст. 100 ЗК власник земельної ділянки (а також землекористувач) наділений правом вимагати встановлення земельного сервітуту для обслугову­вання своєї земельної ділянки. Підставами встановлення земельно­го сервітуту є договір або рішення суду. Якщо між сторонами — власником земельної ділянки й особою, що вимагає встановлення сервітуту — буде досягнута домовленість щодо всіх умов сервітуту, виникнення цього права можливе на підставі договору. У випадку недосягнення домовленості щодо встановлення сервітуту, сервітут­не право може виникнути на підставі відповідного судового рішен­ня. Право земельного сервітуту виникає після його державної ре­єстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на земельну ділянку.

Власник земельної ділянки, щодо якої встановлено сервітут, вправі вимагати плати за встановлення сервітуту від осіб, в інтере­сах яких він був встановлений. Власник не може вимагати такої плати лише в тому випадку, якщо це прямо закріплено в законі. Строк, на який встановлюється сервітут, має бути обумовлений при його встановленні. Земельний сервітут, встановлений без виз­начення строку, є постійним, тобто безстроковим (ст. 98 ЗК).

159

Зміст сервітуту залежно від конкретного його виду становлять по­вноваження щодо проходу, проїзду через сусідню земельну ділянку, прокладення лінійних комунікацій, право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право про­ходу до природної водойми тощо. Правомочності сервітуарія можуть складатися з: можливості здійснення певних дій (прохід, проїзд, про-клад комунікацій тощо); можливості вимагати від власника сусідньої ділянки утримуватися від певних видів її використання (не протиді­яти відводу води із сусідньої земельної ділянки, навіть якщо цим бу­де обмежене право власності). Сервітуарій зобов'язаний: використо­вувати об'єкт сервітуту з певною метою, що повинна відповідати ме­ті ділянки, щодо якої встановлено сервітут, на момент встановлення сервітуту, зважаючи при цьому на інтереси її власника і діючи в ме­жах, необхідних для задоволення своїх господарських потреб; вноси­ти власнику, щодо якої становлено сервітут, земельної ділянки, що­до якої становлено сервітут, адекватну плату за її використання; ви­користовувати сервітут способом, найменш обтяжливим для власни­ка ділянки, щодо якої становлено сервітут.

Сервітут є самостійним речовим правом на земельну ділянку, однак він не підлягає самостійному відчуженню окремо від ділян­ки, для забезпечення користування якою він був встановлений. То­му сервітут не може бути самостійним предметом договору купів-лі-продажу, застави, не може передаватися будь-яким іншим спо­собом особам, що не є власниками ділянки, для забезпечення ко­ристування якою сервітут був встановлений. Сервітут припиняєть­ся за домовленістю сторін, у судовому порядку або у разі настання обставин, з якими право пов'язує припинення сервітуту.

Орендне землекористування. Згідно з ч. 1 ст. 93 ЗК право оренди земельної ділянки — це засноване на договорі строкове платне во­лодіння і користування ділянкою, необхідною орендареві для прова­дження підприємницької та іншої діяльності. Більш детально, ніж ЗК, відносини, пов'язані з орендою земельних ділянок, регулюють­ся Законом "Про оренду землі". Різновидом оренди землі є суборен­да земельних ділянок. Згідно з ч. 4 ст. 93 ЗК орендована земельна ді­лянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орен­дарем у володіння та користування іншій особі.

Концесія — це вид строкового та платного володіння і користу­вання земельною ділянкою державної або комунальної власності на підставі договору концесії. Концесійна діяльність регулюється законами України від 16 липня 1999 р. "Про концесії"¹ і від 14 грудня 1999 р.² "Про концесії на будівництво та експлуатацію ав­томобільних доріг". Відповідно до ч. 1 ст. 94 ЗК для здійснення концесійної діяльності концесіонеру надаються в оренду земельні ділянки у порядку, встановленому цим кодексом. У ст. 1 Закону "Про концесії" концесія визначається як надання з метою задово-

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 41. — Ст. 372. ^! Там само. - 2000. - № 3. - Ст. 21.

лення суспільних потреб уповноваженим органом виконавчої вла­ди або органом місцевого самоврядування на підставі концесійно­го договору на платній та строковій основі юридичній або фізич­ній особі (суб'єкту підприємницької діяльності) права на створен­ня (будівництво) та управління (експлуатацію) об'єктом концесії (строкове платне володіння) за умови взяття суб'єктом підприєм­ницької діяльності (концесіонером) на себе зобов'язань щодо ство­рення (будівництва) та управління (експлуатації) об'єктом конце­сії, а також майнової відповідальності й можливого підприємниць­кого ризику.

§ 4. Умови та порядок вирішення

земельних спорів стосовно використання

земельних ресурсів

Земельні спори — це особливий вид правовідношення щодо розв'язання розбіжностей, пов'язаних з порушенням права влас­ності та права користування земельною ділянкою, а також відво­дом або вилученням землі, що виникають між власниками землі та землекористувачами, іншими особами, органами місцевого само­врядування та державними органами, що здійснюють управління земельними ресурсами.

Відповідно до підвідомчості земельні спори вирішуються: суда­ми, органами місцевого самоврядування, органами виконавчої вла­ди з питань земельних ресурсів. Під вирішенням земельних спорів у широкому сенсі необхідно розуміти діяльність уповноважених ор­ганів щодо їх розв'язання, так само як і діяльність осіб вирішення та подолання розбіжностей, що виникли між власниками землі (землекористувачами), органами місцевого самоврядування та ви­конавчими органами з приводу реалізації положень ЗК. Але врахо­вуючи той факт, що положеннями ЗК не може бути визначена про­цесуальна діяльність суду щодо вирішення розбіжностей, пов'яза­них, наприклад, з порушенням права власності на земельну ділян­ку (права користування) тощо, то під категорією вирішення зе­мельного спору у вузькому сенсі слід розуміти лише ту позасудову процедуру вирішення (подолання) суперечок, що визначається по­ложеннями ЗК.

До виключної компетенції судів належать: спори, суб'єктами яких є громадяни (фізичні особи) та юридичні особи; територіаль­ні земельні спори, суб'єктами яких є органи місцевого самовряду­вання відповідно сіл, селищ, міст, а також місцеві державні адмі­ністрації. До першої групи належать спори між громадянами і юри­дичними особами з приводу володіння, користування та розпоряд­ження земельними ділянками, що перебувають у їх власності. Вра­ховуючи зміст права власності на земельну ділянку, можна стверд­жувати, що спори щодо володіння, користування та розпоряджен-

160

161

ня — це спори, які виникають в процесі реалізації власником зе­мельної ділянки своїх повноважень щодо належної йому ділянки, а отже, і будь-якої іншої особи, якщо її діями порушуються або ін­шим чином обмежуються права та охоронювані законом інтереси іншої особи, в тому числі власника або землекористувача іншої зе­мельної ділянки, а також спори між співвласниками однієї земель­ної ділянки щодо визначення порядку володіння, користування та розпорядження нею.

Виключно судам підвідомчі спори між публічно-правовими ут­вореннями щодо розмежування територій адміністративно-терито­ріальних одиниць. Повноваження щодо встановлення і зміни меж районів і міст належать до компетенції Верховної Ради України; меж сіл і селищ — до компетенції відповідно Верховної Ради Авто­номної Республіки Крим; щодо встановлення та зміни меж сіл, се­лищ, районів у містах до компетенції обласних рад, Київської та Севастопольської міських рад; щодо меж районів у містах з район­ним поділом — до компетенції міських рад.

При вирішенні питання підвідомчості земельного спору відпо­відному органу місцевого самоврядування необхідно враховувати принцип територіальності та предмета спору. Компетенція відпо­відного органу місцевого самоврядування поширюється на терито­рію відповідної адміністративно-територіальної одиниці, на якій знаходиться певна територіальна громада. Тому земельні спори ор­гани місцевого самоврядування можуть розглядати лише стосовно земельних ділянок у межах відповідних населених пунктів. Наступ­ний критерій при визначенні компетенції цих несудових органів полягає у предметі земельного спору. Відповідно до вимоги до предмета земельного спору виділяються певні групи земельних спорів. Першу групу становлять спори між громадянами, яким на праві власності чи користування належать земельні ділянки, щодо визначення меж між ними. У ЗК міститься ряд правових гарантій щодо уникнення можливості виникнення подібного роду спорів, зокрема положенням про момент виникнення права на земельну ділянку лише після отримання відповідного документу та його дер­жавної реєстрації; положенням у разі про заборону приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж в натурі (на місцевості) тощо. Проте виникнення спору між сторонами він може бути вирішений уповноваженим органом¹.

Органам місцевого самоврядування також підвідомчі спори про додержання громадянами правил добросусідства. Згідно зі ст. 103 ЗК зміст додержання правил добросусідства полягає в обранні влас­ником та землекористувачем таких способів використання своєї зе­мельної ділянки, які дозволяють запобігти виникненню шкідливого впливу на сусідню земельну ділянку та в цілому використовувати свою земельну ділянку таким чином, щоб створювати власникам (користувачам) сусідніх земельних ділянок найменше незручностей,

уникати неприпустимих впливів. Відповідні органи місцевого само­врядування вправі також розглядати територіальні земельні спори між публічно-правовими утвореннями: між органами самоврядуван­ня районів у містах щодо розмежування їх територій.

ЗК містить перелік земельних спорів, підвідомчих розгляду Державного комітету України по земельних ресурсах і підпорядко­ваних йому Державного комітету Автономної Республіки Крим по земельних ресурсах і єдиному кадастру, обласних, Київського та Севастопольського міських головних управлінь, районних відділів, міських (міст обласного та районного підпорядкування) управлінь (відділів) земельних ресурсів. Органи Держкомзему вирішують зе­мельні спори: між громадянами та юридичними особами щодо меж земельних ділянок за межами населених пунктів; про розта­шування обмежень у використанні земель; з приводу земельних сервітутів.

Сторони, які беруть участь у земельному спорі, мають певні права, визначені законом. Вони можуть знайомитися з матеріала­ми щодо цього спору, робити з них виписки, брати участь у роз­гляді земельного спору, подавати документи та інші докази, пору­шувати клопотання, давати усні і письмові пояснення, заперечува­ти проти клопотань та доказів іншої сторони, одержувати копію рі­шення щодо земельного спору і у разі незгоди з цим рішенням ос­каржувати його. Згідно з ч. 5 ст. 158 ЗК рішення щодо земельного спору органу місцевого самоврядування та органу виконавчої вла­ди з питань земельних ресурсів не є остаточним. Кожна із сторін, яка вважає, що її право було порушено або їй було незаконно від­мовлено у наданні захисту, вправі в разі незгоди з таким рішенням звернутися до суду.

¹ Див.: Земельний кодекс України: Коментар. — К., 2004.

162

163

Глава 8

Правове регулювання використання надр

§ 1. Визначення поняття надр як природного

об'єкта

Світовий досвід свідчить, що основу економіки та промислово­го прогресу будь-якої держави становлять видобуток і використан­ня мінеральних ресурсів, які переважно знаходяться в надрах. Ук­раїна має практично всі види мінеральних ресурсів для розвитку національної економіки, але внаслідок інтенсивного видобування корисних копалин стан навколишнього природного середовища і здоров'я людей піддаться суттєвій техногенній небезпеці, яка приз­водить до екологічної кризи.

Значення надр у житті суспільства неоціненне. Вони є уні­кальним прикладним ресурсом, який має виняткову економічну цінність як частина геологічного середовища, що може вико­ристовуватися і як операційно-просторовий базис діяльності людей. У взаємозв'язку з іншими природними ресурсами надра є окремим природним об'єктом, який має особливий правовий режим.

Законодавча база, яка була створена за роки незалежності, сприяє захисту екологічних, економічних і майнових інтересів держави, громадян, підприємств, установ і організацій, а також поновленню їх порушених прав. Однак значна кількість норма­тивних актів характеризується відсутністю системного підходу до розробки і реалізації законодавчої бази державного регулювання відносин в галузі використання і охорони надр. Для цього пот­рібне удосконалення механізму регулювання, управління та кон­тролю суспільними відносинами в процесі використання та охо­рони надр. Крім того, існують проблеми стосовно визначення компетенції численних державних органів, які здійснюють управ­ління та контроль за діяльністю суб'єктів надрокористування. Указом Президента України від 15 вересня 2003 р. № 1034/2003 "Про заходи щодо підвищення ефективності державного управ­ління у сфері охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів"¹ для подолання негативних тенденцій у сфері охорони навколишнього природного середови­ща, використання і відтворення природних ресурсів, розвитку мі­нерально-сировинного комплексу, підвищення ефективності державного управління, вдосконалення системи координації і

¹ Офіційний вісник України. — 2003. — № 38. — С 25.

164

контролю за діяльністю органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій у цій сфері та відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 106 Конституції постановлено: реорганізувати Міністерство еко­логії та природних ресурсів України в Міністерство охорони нав­колишнього природного середовища України та Державний ко­мітет природних ресурсів України. Установити, що: Мінприроди є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, а також гідрометеорологічної діяльності; Державний комітет природних ресурсів України є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з геоло­гічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр, а також топографо-геодезичної та картографічної діяльнос­ті та заповідної справи.

Кабінету Міністрів України у двомісячний строк:

1) підготувати та подати в установленому порядку проекти
положень про Мінприроди та Державний комітет природних ре­
сурсів України; визначити перелік підприємств, установ та орга­
нізацій, які передаються з управління Міністерства екології та
природних ресурсів України в управління Мінприроди та Дер­
жавного комітету природних ресурсів України, і здійснити захо­
ди щодо їх передачі; здійснити заходи щодо передачі з управлін­
ня Міністерства екології та природних ресурсів України в управ­
ління Мінприроди та Державного комітету природних ресурсів
України відповідного майна для забезпечення діяльності цих ор­
ганів; затвердити граничну чисельність працівників Мінприроди
та Державного комітету природних ресурсів України в межах
граничної чисельності працівників Міністерства екології та при­
родних ресурсів України та видатків, передбачених Державним
бюджетом України на 2003 р. на його утримання, а також вирі­
шити інші питання, пов'язані із забезпеченням функціонування
новоутворених органів; подати в установленому порядку пропо­
зиції щодо внесення змін до нормативно-правових актів, що
випливають із цього Указу; привести свої рішення у відповід­
ність із цим Указом;

2) забезпечити в установленому порядку: передачу Державно­
му комітету природних ресурсів України повноважень з управлін­
ня державними корпоративними правами Національної акціонер­
ної компанії "Надра України" та укладення відповідного догово­
ру доручення; передачу до складу Державного комітету природних
ресурсів України Державної служби геодезії, картографії та кадас­
тру, Державної служби заповідної справи та Державної геологіч­
ної служби, внесення відповідних змін до положень про них; пе­
редачу з управління Міністерства фінансів України в управління
Державного комітету природних ресурсів України та Державного
гомологічного центру України, передбачивши закріплення за
Державним комітетом природних ресурсів України відповідних
функцій;

165

3) під час розроблення проектів законів про Державний бюджет України на 2004 та наступні роки передбачати збільшення фінан­сування геологорозвідувальних робіт не менше ніж на 20% щоріч­но. Визнати таким, що втратив чинність, Указ Президента України від 29 травня 2000 р. № 724 "Питання Міністерства екології та при­родних ресурсів України".

У природноресурсовому праві особливе значення має визначен­ня правових понять. Питання визначення поняття "надра" в сучас­ній літературі є дискусійним. Відповідно до ст. 1 Кодексу про над­ра надра — це частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєння. Залишається без детального аналізу правовий зміст і повнота обсягу вказаного визначення надр, слід все ж таки звернути увагу на те, що гірниче законодавство ши­роко використовує словосполучення "корисні копалини", виділяє їх як об'єкт правового регулювання. Однак застосовувати ці поняття як синоніми неможливо, оскільки поняття "надра" є ширшим.

Цікавим є питання про зміст поняття надр та їх правового ре­жиму з визначенням зовнішніх меж надр. Кодекс про надра визна­чає, що надра простягаються до глибин, доступних для геологічно­го вивчення та освоєння. Стосовно геологічного вивчення нафто­газоносності надр Закон України від 12 липня 2001 р. "Про нафту і газ"¹ дає таке визначення: "комплекс робіт (геологічне знімання, геофізичні, геохімічні, аерокосмогеологічні дослідження, прямі по­шуки, буріння і випробування свердловин, дослідно-промислова розробка, науково-дослідні і тематичні роботи, їх аналіз і узагаль­нення), що проводяться з метою вивчення геологічної будови і нафтогазоносності надр на певній території".

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про державну геологічну службу України"² геологічне вивчення надр — це спеціальні робо­ти і дослідження, спрямовані на отримання інформації про надра з метою задоволення потреб суспільства. Для виявлення можливос­тей людини ефективно впливати на природні процеси, регулювати напрями і напруженість такого впливу і передбачається визначен­ня нижньої межі надр. Щодо визначення верхньої межі надр, то цілком правильно вважає М. Бринчук, що надра розташовані ниж­че шару родючого ґрунту³.

В спеціальній літературі постає питання про розмежування та­ких природних об'єктів, як земля і надра, а також сфери застосу­вання земельного і надрового права. Трапляється, що корисні ко­палини виходять на земну поверхню. З огляду на це поширеною є думка, що частина поверхні землі є складовою надр. Однак земля і надра за своїм положенням в навколишньому природному середо­вищі, якісними показниками, властивостями, цілями використан-

ня — різні природні об'єкти, які не можуть переходити один в одного. Як правильно зазначав Н. Мухітдінов, розмежовуючи ці об'єкти, слід виходити з особливостей правового режиму, а не з природного зв'язку надр і землі¹.

Корисні копалини, які виходять на поверхню, слід розглядати не як складову надр, а як окремі елементи природи. Тому об'єктом гір­ничих відносин є "корисні копалини", "гірські породи", "мінераль­ні ресурси" та "мінеральна сировина". Відповідно Гірничого Зако­ну України від 6 жовтня 1999 р.² корисні копалини — це природні мінеральні речовини, які можуть використовуватися безпосередньо або після їх обробки. В ст. 5 Кодексу про надра корисні копалини визначені як мінеральні речовини в надрах, на поверхні землі, в джерелах вод та газів, на дні водойм, які за кількістю, якістю та умо­вами залягання є природними для промислового використання, а ст. 6 цього Кодексу поділяє їх за своїм значенням на дві групи — корисні копалини загальнодержавного та місцевого значення. Від­несення корисних копалин до загальнодержавних і місцевих здій­снюється Кабінетом Міністрів України за поданням Державного комітету України з геології і використання надр і не є видом їх ви­робничо-господарського використання. Але з юридичної точки зору це спосіб розпорядження надрами у формі визначення їх правового статусу, встановлення правового режиму їх використання і охорони, умов надання в користування, тобто форма здійснення правомоч-ностей власності. Загальнодержавне і місцеве значення як критерій розмежування корисних копалин визначається інтересами їх народ­но-господарського і виробничо-економічного використання. В умо­вах переходу до ринкової економічної системи і лібералізації вироб­ничих відносин у використанні корисних копалин як матеріальної бази господарської діяльності однаково заінтересовані як держава, так і регіони. Надмірна централізація, як і надмірна регіоналізація корисних копалин можуть однаково негативно впливати на розви­ток виробничо-економічних відносин. Тому виникає необхідність в розмежуванні між центром і регіонами повноважень щодо здійснен­ня права власності на надра і їх корисні копалини³.

§ 2. Особливості правовідносин

з геологічного вивчення, розвідки

та використання надр

Особливістю природноресурсових правовідносин є визначення їх об'єкта, тобто надр, яким притаманні такі ознаки, як природ­ний характер походження, взаємозв'язок з іншими природними

¹ Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 50. — Ст. 262. ¹ Там само. - 1999. - № 51. - Ст. 456.

^! Див.: Бринчук М. М. Экологическое право (право окружающей среды). — М., 1998. - С. 522.

166