Право державної власності на землю є традиційно сформованим у вітчизняному праві. Згідно зі ст. 84 ЗК у державній власності пе-

Дата: 2025-06-02; Просмотры: 12

Оценка:

0.00 из 5.00 — оценок

Скачиваний: 0

Скачать

70

ребувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реа­лізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради мініс­трів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севасто­польської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать: землі атомної енергетики та кос­мічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об'єк­тами соціально-культурного, виробничого та житлового призна­чення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та істори-ко-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодер­жавне значення; землі під водними об'єктами загальнодержавного значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечен­ня діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабі­нету Міністрів України та інших органів державної влади, Націо­нальної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.

До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: землі атомної енергетики та косміч­ної системи; землі під державними залізницями, об'єктами держав­ної власності повітряного і трубопровідного транспорту; землі обо­рони; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико--культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу еко­логічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цін­ність, якщо інше не передбачено законом; землі лісового та фон­ду, крім спеціально передбачених законодавством випадків; зе­мельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділян­ки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської ка­тастрофи. Держава набуває права власності на землю у разі: відчу­ження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхід­ності та для суспільних потреб; придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни й іншими цивільно-правовими угодами; прийняття спадщини; передачі у власність державі земельних діля­нок комунальної власності територіальними громадами; конфіска­ції земельної ділянки.

Право власності на землю іноземних держав передбачено в зе­мельному законодавстві лише для окремих випадків їх діяльності на території України. Так, відповідно до ст. 85 ЗК іноземні держа­ви можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших прирів­няних до них організацій відповідно до міжнародних договорів.

71

Надання українською державою земельних ділянок іноземним дер­жавам здійснюється на засадах принципу взаємності, тобто на яких умовах іноземна держава надає земельні ділянки Україні, на таких умовах українською державою надається земельна ділянка інозем­ній державі.

Спільна власність на землю має місце, коли суб'єктами права власності однієї земельної ділянки є кілька суб'єктів права. Так, згідно зі ст. 86 ЗК земельна ділянка може перебувати у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної влас­ності (спільна часткова власність) або без визначення часток учас­ників спільної власності (спільна сумісна власність). Як правило, суб'єктами права спільної власності на землю є громадяни та юри­дичні особи. Суб'єктами права спільної власності на земельні ді­лянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради. Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.

Право спільної часткової власності на земельну ділянку вини­кає у разі: добровільного об'єднання власниками належних їм зе­мельних ділянок; придбання земельної ділянки у власність двома чи більшою кількістю осіб за цивільно-правовими угодами; прий­няття спадщини на земельну ділянку двома або більшою кількістю осіб; за рішенням суду. Відповідно до ст. 88 ЗК володіння, корис­тування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвлас­ників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди — у поряд­ку, визначеному судом.

Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку ук­ладається в письмовій формі та посвідчується нотаріально. Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належ­ної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможли­вості виділення частки — вимагати відповідної компенсації. Учас­ник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння та користування частини спільної зе­мельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.

Учасник спільної часткової власності відповідно до розміру сво­єї частки має право на доходи від використання спільної земельної ділянки, відповідає перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільною земельною ділянкою, і повинен брати участь у сплаті податків, зборів і платежів, а також у витратах що­до утримання та зберігання земельної ділянки. У разі продажу учасником належної йому частки у спільній частковій власності на земельну ділянку інші учасники мають переважне право купівлі ча­стки відповідно до закону.

Земельна ділянка може належати на праві спільної сумісної власності лише громадянам. У спільній сумісній власності перебу­вають земельні ділянки: подружжя; членів фермерського господар­ства, якщо інше не передбачено угодою між ними; співвласників

72

житлового будинку. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом. Співвласники земельної ділянки, що пере­буває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки. Поділ земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника мо­же бути здійснено за умови попереднього визначення розміру зе­мельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.

Право власності на надра в чинному гірничому законодавстві закріплено дещо інакше. Згідно зі ст. 4 Кодексу про надра надра є виключною власністю народу України і надаються тільки у корис­тування. Угоди або дії, які в прямій або прихованій формі порушу­ють право власності народу України на надра, є недійсними. По­рівняння правового змісту зазначеного положення із конституцій­ною нормою дозволяє говорити про конституційну відмову від тра­диційного віднесення природних об'єктів до категорії "виключної" народної власності.

Однак Кодекс про надра, на відміну від ЗК, досі зберігає ви­ключний характер народної власності на надра землі. Це поясню­ється не тільки тим, що за роки дії Конституції не були внесені від­повідні зміни і доповнення до вказаної норми Кодексу про надра, а й тим, що українському гірничому законодавству, крім виключ­ної народної власності, не відомі інші форми власності на надра. Тому вони можуть надаватися для видобутку їх корисних копалин тільки на основі права користування.

Народ України згідно із вказаною статтею Кодексу про надра здійснює право власності на надра через Верховну Раду України, Верховну Раду Республіки Крим і місцеві ради. Окремі повнова­ження щодо розпорядження надрами можуть надаватися законо­давством України відповідним органам державної виконавчої вла­ди. Незважаючи на те, що Кодекс про надра був прийнятий і на­був чинності пізніше Закону "Про власність", в ньому немає вка­зівки про право народу на безпосереднє розпорядження надрами. Народні правомочності власності на надра здійснюються централь­ними і місцевими органами влади. Отже, складається "багатоступе­нева" система органів, що здійснюють розпорядження ресурсами надр, але вони легально не є їх власниками.

В цілому не викликає сумніву конституційність положення Ко­дексу про надра про делегування повноважень щодо розпоряджен­ня надрами органам виконавчої влади у зв'язку з тим, що Консти­туція в узагальненій формі закріплює здійснення права власності на природні ресурси органами державної влади. Проте в ст. 4 Ко­дексу про надра передбачається передача повноважень щодо роз­порядження надрами не конкретним органом державної виконав­чої влади, а законодавством України, до якого належать норматив­ні акти як законодавчої, так і виконавчої державної влади. Отже, повноваження щодо розпорядження надрами, які є народною влас-

73

ністю, можуть здійснюватися не тільки зазначеними радами, а й за їх делегуванням відповідними органами виконавчої влади.

Більш того, самі державні органи центральної виконавчої влади своїми нормативними актами, що належать до законодавства, мо­жуть розпоряджатися надрами і надавати правомочності розпоряд­ження своїм виконавчим підрозділам і регіонально-територіальним органам. Наприклад, Кабінет Міністрів України своїми постанова­ми і розпорядженнями передає повноваження щодо розпоряджен­ня надрами спеціалізованим відомствам, органам регіональної й те­риторіальної адміністрації. А це вже виходить за межі конституцій­них вимог, тому що підмінює не тільки самого суб'єкта права влас­ності, а й його безпосереднього розпорядника в особі представ­ницьких органів державної влади.

Кодекс про надра містить і визначення надр як об'єкта права народної власності. Так, згідно зі ст. 1 Кодексу про надра надра — це частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простягається до глибин, доступних для геологічного вив­ чення й освоєння. Залишаючи без детального аналізу правовий зміст і повноту наведеного визначення надр, все ж слід звернути увагу на те, що гірниче законодавство широко застосовує поняття "корисні копалини", виділяючи їх як об'єкти правового регулювання, а от­же, і як об'єкти права власності.

Відповідно до ст. 6 Кодексу про надра корисні копалини за сво­їм значенням поділяються на корисні копалини загальнодержавно­го і місцевого значення. Віднесення корисних копалин до катего­рій загальнодержавного і місцевого значення здійснюється Кабіне­том Міністрів України. Наприклад, поділ корисних копалин на ко­рисні копалини загальнодержавного і місцевого значення містить­ся у постанові Кабінету Міністрів України від 12 грудня 1994 р. № 827 "Про затвердження переліків корисних копалин загальнодержавно­го та місцевого значення". Віднесення корисних копалин до за­гальнодержавних і місцевих не є видом їх виробничо-господарсь­кого використання. Але з юридичної точки зору це засіб розпоря­дження надрами у формі визначення їх правового статусу, тобто встановлення умов і порядку надання у користування, встановлен­ня режиму використання, що є формою здійснення правомочное -тей власності.

Поділ корисних копалин на корисні копалини загальнодержав­ного та місцевого значення грунтується на засадах їх народно-гос­подарського і виробничо-економічного використання. В умовах переходу до ринкової економічної системи і лібералізації виробни­чих відносин у використанні корисних копалин як матеріальної ба­зи господарської діяльності однаковою мірою заінтересовані як держава, так і регіони. Це може стати основою для конкуренції державних і місцевих (регіональних) інтересів і негативно вплива­ти на здійснення державно-владних повноважень. Тому тут вини­кає потреба в розподілі повноважень між центром і регіонами що­до здійснення права власності на надра та їх корисні копалини.

74

Крім того, зважаючи на поділ території країни на адміністратив­ні одиниці, так чи інакше загальнодержавні корисні копалини зна­ходяться на територіях регіонів. Наприклад, вугільні запаси розта­шовані в Донецькому регіоні, металорудні — у Криворізькому ба­сейні, а калійно-сировинні ресурси — на території західних облас­тей, тобто спостерігається "нашарування" надр як об'єктів права народної власності та корисних копалин як об'єктів правового ре­гулювання. Таке фактичне розташування надр та їх корисних ко­палин на території країни також викликає необхідність правового регулювання їх раціонального й ефективного використання на ос­нові концепції права розділеної власності.

Право власності на води та водні об'єкти, що закріплено у водному законодавстві, становить значний інтерес з погляду ре­гулювання відносин власності. Так, ст. 6 ВК передбачає, що во­ди (водні об'єкти) є виключною власністю народу України і на­даються тільки в користування. Народ України здійснює право власності на води (водні об'єкти) через Верховну Раду України, Верховна Раду Автономної Республіки Крим і місцеві ради. Ок­ремі повноваження щодо розпорядження водними об'єктами можуть надаватися відповідним органам державної виконавчої влади.

Незважаючи на те, що у ВК внесені значні зміни і доповнення, вони не торкнулися відносин власності на водні ресурси. Повно­важними представниками народної власності на водні об'єкти мо­жуть бути тільки органи центральної влади, органи республікансь­кої (Автономної Республіки Крим) влади та відповідні місцеві ра­ди. Однак згідно з цією нормою водного закону правосуб'єктними у відносинах власності на водні ресурси можуть бути й органи дер­жавної виконавчої влади.

Об'єктами права власності є всі води (водні об'єкти) на терито­рії України, що становлять її водний фонд. До водного фонду згід­но зі ст. З ВК належать: поверхневі води; підземні води і джерела; внутрішні морські води і територіальне море. У свою чергу до по­верхневих вод належать природні водойми (озера), водотоки (річ­ки, струмки), штучні водойми (водосховища, ставки) і канали, а та­кож інші водні об'єкти.

ВК поділяє водні об'єкти на об'єкти загальнодержавного і міс­цевого значення. До водних об'єктів загальнодержавного значен­ня відповідно до ст. 5 цього Кодексу, належать: внутрішні морські води і територіальне море; підземні води, які є джерелом центра­лізованого водопостачання; поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться і використовуються на території більш як однієї області, а також їх притоки всіх порядків; водні об'єкти в межах територій природно-заповідного фонду загально­державного значення, а також віднесені до категорії лікувальних. До водних об'єктів місцевого значення належать: поверхневі во­ди, що знаходяться і використовуються в межах однієї області й які не віднесені до водних об'єктів загальнодержавного значення;

75

підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого во­допостачання'.

Право власності на ліси та лісові об'єкти в лісовому законодавс­тві становить значний правовий інтерес. Ліси є національним багат­ством країни і за своїм призначенням та місцерозташуванням вико­нують переважно екологічні (водоохоронні, захисні, санітарно-гігі­єнічні, оздоровчі, рекреаційні), естетичні, виховні та інші функції, а також мають обмежене експлуатаційне значення і підлягають дер­жавному обліку та охороні. У зв'язку з цим лісове законодавство, як і раніше, зберігає державну власність на лісові ресурси.

Згідно зі ст. 6 ЛК усі ліси в нашій країні є власністю держави. Верховна Рада України делегує відповідним радам свої повнова­ження щодо розпорядження лісами. З цього випливає, що розпо­рядником лісів та лісових ресурсів є Верховна Рада України. Вона як вищий законодавчий орган може делегувати свої повноваження щодо розпорядження лісами не тільки відповідним місцевим ра­дам, а й центральним і місцевим органам виконавчої влади.

Розпорядницькі функції стосовно об'єктів лісового фонду здій­снюються центральними, регіональними та місцевими органами державної виконавчої влади за допомогою прийняття нормативних актів про правовий режим їх використання й охорони, реалізації контрольних функцій щодо захисту та відтворення лісових ресурсів тощо. Отже, правомочності розпорядника матеріальними ресурса­ми лісових об'єктів здійснюють органи виконавчої влади та їх спе­ціалізовані підприємства, установи й організації.

Особливістю лісу як природного об'єкта й об'єкта права влас­ності є його нерозривний зв'язок із землями і біологічними ресур­сами. Тому характерною ознакою лісового законодавства є регулю­вання усієї системи лісових відносин, у тому числі відносин влас­ності, у взаємозв'язку із земельним, фауністичним і флористичним законодавством. Отже, об'єктом права власності на ліси є лісовий фонд, до якого згідно зі ст. 4 ЛК належать усі ліси, розташовані на території України, а також земельні ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства.

Слід зазначити, що лісовий закон містить перелік об'єктів, які не включаються до складу лісового фонду. Так, відповідно до за­значеної норми до лісового фонду не належать: усі види зелених насаджень у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремі дерева і групи дерев та чагарники на сільськогоспо­дарських угіддях, а також садибах, присадибних, дачних і садових ділянках. Отже, об'єкти лісового фонду і право власності на них визначаються шляхом виключення перелічених зелених насаджень із складу лісового фонду, створення, використання й охорона яких регулюються іншими актами законодавства.

¹ Див.: Водные объекты и их ресурсы в Одесском регионе: фактическое состояние и правовой статус: Материалы международной конференции / Сб.: Проблемы исполь­зования водных ресурсов. — Одесса, 2001.

76

Лісове законодавство містить також визначення поняття лісо­вих ресурсів, що можуть виступати як окремі об'єкти права лісо­вої власності. Так, згідно зі ст. 7 ЛК лісовими ресурсами є деревина, технічна і лікарська сировина, кормові, харчові та інші продукти лі­ су, що використовуються для задоволення потреб населення і потреб виробництва. Лісові ресурси за своїм значенням поділяються на ресурси державного і місцевого значення. До лісових ресурсів дер­жавного значення належать деревина від рубок головного лісоко­ристування й одержувана живиця. До лісових ресурсів місцевого значення належать лісові ресурси, не віднесені до ресурсів держав­ного значення. Отже, лісові ресурси місцевого значення визнача­ються шляхом їх виключення із складу лісових ресурсів державно­го значення.

Більш складним є питання про правооб'єктність корисних вла­стивостей лісів. Відповідно до ст. 8 ЛК корисними властивостями лісів є їх здатність зменшувати вплив негативних природних явищ, захищати ґрунт від ерозії, регулювати стоки води, попереджувати забруднення навколишнього природного середовища і очищати його, сприяти оздоровленню населення та його естетичному вихованню. Бе­зумовно, нематеріальні властивості лісу (лісові красоти, лісова сві­жість) не можуть бути об'єктами права власності. Але якщо лісові об'єкти мають індивідуально визначені матеріально-речовинні оз­наки (протиерозійні спорудження, пристрої для водостоків), то во­ни можуть виступати як окремі господарські об'єкти права влас­ності або в поєднанні з ресурсами лісового фонду як об'єкти пра­ва лісової власності.

Аналіз регулювання права власності на природні об'єкти у при-родноресурсових кодексах призводить до висновку про те, що во­ни перебувають у суттєвій неузгодженості між собою, зокрема сто­совно їх загального правового статусу, правооб'єктності та право-суб'єктності, засобів реалізації правомочностей власності, способів їх захисту тощо. Так, відповідно до ЗК земля у нашій країні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності. Ко­декс про надра і ВК закріплюють належність надр і водних об'єк­тів народу України з наданням можливостей здійснення правомоч­ностей власності органами державної влади і місцевого самовряду­вання. ЛК вказує, що усі ліси є державною власністю.

Порівняння положень про право власності на природні ресурси у ВК і ЛК з нормами ЗК виявляє їх неузгодженість між собою. Так, ВК і ЛК, що є спеціальними кодифікованими законами щодо ре­гулювання водних і лісових суспільних відносин, не передбачаєть­ся право приватної власності на відповідні природні об'єкти. А ЗК, що регулює суто земельні відносини, в ч. 2 ст. 56 закріплює, що громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування безоплатно або за пла­ту можуть передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісо­вого фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянсь­ких, фермерських та інших господарств, а згідно з ч. 2 ст. 59 їм мо-

77

жуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні во­дойми загальною площею до 3 гектарів.

У подібних випадках має місце передача в приватну власність не тільки земельних ділянок, а й водних об'єктів і лісових ресурсів. Такі розбіжності між різними галузями чинного природноресурсо-вого законодавства мають бути усунені. Беручи до уваги велику кількість природноресурсових кодексів і законів, найоптимальні-шим засобом усунення таких законодавчих протиріч є комплексне врегулювання загальних положень про право власності на природ­ні об'єкти в ЦК із збереженням специфічних особливостей права власності на об'єкти природного походження в окремих природно­ресурсових кодексах.

Більш суттєвими протиріччями є невідповідність положень про право власності на природні об'єкти та їх ресурси у природноресур­сових кодексах та нормах Конституції. Звичайно, при вирішенні кон­кретних питань про належність та реалізацію правомочностей влас­ності на природні об'єкти правозастосовними і правоохоронними ор­ганами застосовуватимуться норми прямої дії Основного Закону, що мають вищу юридичну силу. Проте найоптимальнішим засобом усу­нення зазначених розбіжностей у природноресурсових кодексах є приведення їх положень у відповідність з вимогами Конституції.

§ 4. Особливості закріплення права власності

на природні багатства в природноресурсових законах

Конституція не закріплює існування різних форм власності, хо­ча й не відкидає існування форм власності, у тому числі на при­родні багатства. Відповідно до ст. 116 Основного Закону Кабінет Міністрів України забезпечує рівні умови розвитку всіх форм влас­ності. Форми власності на природні об'єкти істотно впливають на правовий режим їх використання та правосуб'єктний склад при-родноресурсової власності.

Тривалий час протягом радянського періоду існувала лише од­на форма власності на природні ресурси — виключна державна власність. її сутність полягала у тому, що земля, її надра, води і лі­си належали тільки державі. Ними ніхто не міг розпоряджатись, крім державних органів, що монополізувало природні об'єкти. Але при цьому не вказувалось, яка держава — СРСР чи союзні респуб­ліки, є власником землі, її надр, вод і лісів. Це створювало ситуа­цію "безсуб'єктної державної власності" на природні багатства кра­їни. Таке положення було вигідним для фактично сформованої чи­новно-бюрократичної форми власності в умовах адміністративно-командної системи.

У період розвитку незалежної української держави законодавчо закріплені умови створення і функціонування різних форм влас-

78

ності, у тому числі на природні об'єкти. Вони передбачені в ст. 2 Закону "Про власність", згідно з якою власність в Україні існує в різних формах. Україна створює рівні умови для розвитку всіх форм власності та їх захисту. Вказані положення суттєво вплинули на закріплення форм власності у природноресурсових законах, що набули чинності до прийняття Конституції. Так ст. 4 Закону Укра­їни від 16 червня 1992 р. "Про природно-заповідний фонд Украї­ни"¹ безпосередньо присвячена формам власності на території та об'єкти природно-заповідного фонду.

Відповідно до цієї норми території природних заповідників, за­повідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресур­си, надані національним природним паркам, є власністю Україн­ського народу. Регіональні ландшафтні парки, зони регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природ­ні ресурси, не надані національним природним паркам, а також за­казники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності Українсько­го народу, так і в інших формах власності, передбачених законодав­ством України. Отже, вказане положення не виключає існування поряд з державною власністю також права комунальної та приват­ної власності на вказані об'єкти природно-заповідного фонду.

До законодавчих актів, прийнятих до набуття чинності Консти­туцією, належить і Закон України від 16 травня 1995 р. "Про ви­ключну (морську) економічну зону України"². Проте в силу тери­торіального простору дії цього Закону в ньому закріплено не пра­во власності, а суверенні права та юрисдикція України на природ­ні ресурси виключній (морській) економічній зоні України. Так, згідно зі ст. 4 вказаного Закону Україна у своїй виключній (мор­ській) економічній зоні має: суверенні права щодо розвідки, роз­робки і збереження природних ресурсів як живих, так і неживих, у водах, що покривають морське дно, на морському дні та в його надрах, а також з метою управління цими ресурсами та здійснення інших видів діяльності щодо економічної розвідки та розробки за­значеної зони, у тому числі виробництва енергії шляхом викорис­тання води, течій і вітру; юрисдикцію, передбачену відповідними положеннями вітчизняного законодавства та нормами міжнародно­го права, щодо створення і використання штучних островів, уста­новок і споруд, здійснення морських наукових досліджень, захисту та збереження морського середовища. Суверенні права та юрис­дикція України щодо морського дна виключної (морської) еконо­мічної зони і його надр реалізуються відповідно до законодавства України про континентальний шельф та Кодексу про надра.

Після прийняття Конституції намітилась тенденція відмови від закріплення права власності на природні об'єкти у природноресур-

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 34. — Ст. 502.

² Там само. - 1995. - № 21. - Ст. 152.

79

сових законах. Так, Закон України від 9 квітня 1999 р. "Про рос­линний світ"¹ обходить питання про право власності на рослинні ресурси, проте залежно від екологічного, господарського, науково­го, оздоровчого, рекреаційного значення та за іншими ознаками, поділяє рослинні ресурси на ресурси загальнодержавного і місце­вого значення.

Аналогічне положення міститься в Законі України від 5 жовтня 2000 р. "Про курорти"², в якому залежно від характеру природних лікувальних ресурсів курорти поділяються на курорти державного і місцевого значення. При цьому до курортів державного значення належать природні території, що мають особливо цінні та унікальні природні лікувальні ресурси і використовуються з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. До курортів місцевого значення належать природні території, що мають загаль-нопоширені природні лікувальні ресурси і використовуються з ме­тою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

Зовсім інакше закріплено право власності на мисливських тва­рин в Законі України від 22 лютого 2000 р. "Про мисливське гос­подарство та полювання'". У ст. З цього Закону передбачено, що мисливські тварини, що перебувають у стані природної волі в ме­жах території України, є об'єктом права власності Українського на­роду. Від імені народу права власника мисливських тварин здій­снюють органи державної влади та місцевого самоврядування в ме­жах, визначених Конституцією. Органи державної влади здійсню­ють права власника щодо всіх мисливських тварин, за винятком тих, які в порядку, встановленому законом та іншими актами зако­нодавства, передані в комунальну власність чи приватну власність юридичних і фізичних осіб.

У приватній власності юридичних і фізичних осіб можуть пере­бувати окремі мисливські тварини, вилучені з природного середо­вища у встановленому законодавством порядку, розведені в неволі або набуті іншим шляхом, не забороненим законодавством. З ме­тою забезпечення безпеки населення, а також в інтересах охорони тваринного світу право приватної власності на окремих мисливсь­ких тварин може бути обмежено законом.

Більш детально право власності на об'єкти тваринного світу врегульовано в Законі "Про тваринний світ". Відповідно до ст. 5 цього Закону об'єкти тваринного світу, які перебувають у стані природної волі і знаходяться в межах території України, її конти­нентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, є об'єктами права власності Українського народу. Об'єкти тваринно­го світу можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності та знаходяться під охороною держави незалежно від пра­ва власності на них. Згідно зі ст. 6 Закону "Про тваринний світ"

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 22—23. — Ст. 198.

² Там само. - 2000. - № 50. - Ст. 435.
⁵ Там само. - 2000. - № 18. - Ст. 132.

об'єкти тваринного світу, які утримуються (зберігаються) підпри­ємствами, установами та організаціями державної або комунальної форми власності, є об'єктом права державної або комунальної власності.

Особливістю вказаного Закону є те, що в ньому передбачено право приватної власності на об'єкти тваринного світу. Так, ст. 7 Закону "Про тваринний світ" встановлює, що об'єкти тваринного світу, вилучені із стану природної волі, розведені (отримані) у на-піввільних умовах чи в неволі або набуті іншим не забороненим за­коном шляхом, можуть перебувати у приватній власності юридич­них та фізичних осіб. Проте проблема тут полягає у тому, що тва­рини, вилучені із стану природної волі, розведені (отримані) в не­волі або у напіввільних умовах, можуть втратити свою належність до природних об'єктів. Крім того, у передбаченому законом поряд­ку права власників об'єктів тваринного світу можуть бути обмеже­ні в інтересах охорони цих об'єктів, навколишнього природного середовища та захисту прав громадян.

Звертає на себе увагу і те, що в Законі передбачені умови при­пинення права приватної власності на об'єкти тваринного світу. Відповідно до вимог ст. 8 Закону "Про тваринний світ" право при­ватної власності на об'єкти тваринного світу припиняється у разі: жорстокого поводження з дикими тваринами; встановлення зако­нодавчими актами заборони щодо перебування у приватній влас­ності окремих об'єктів тваринного світу. Право приватної власнос­ті на об'єкти тваринного світу може бути припинено в судовому порядку за позовами органів контролю в галузі охорони, викорис­тання і відтворення тваринного світу або прокурора.

Незважаючи на те, що завданням Закону України від 7 лютого 2002 р. "Про Червону книгу України"¹ є регулювання суспільних відносин у сфері охорони, використання та відтворення рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, з метою попередження зникнення таких видів із природи та забезпечення збереження їх генофонду, в ньому також знайшло своє закріплення право власності. Так, згідно зі ст. 6 цьо­го Закону об'єкти Червоної книги, які утримуються (зберігаються) підприємствами, установами та організаціями державної або кому­нальної форми власності, є об'єктами права державної або кому­нальної власності.

Об'єкти, занесені до Червоної книги можуть належати і на пра­ві приватної власності юридичних або фізичних осіб. Відповідно до ст. 7 Закону "Про Червону книгу України" об'єкти Червоної кни­ги, надані відповідно до закону з дозволу спеціально уповноваже­ного центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, розведені (отримані) у штучних умовах від за­конно набутих у приватну власність об'єктів Червоної книги Укра­їни, а також ввезені в Україну з-за кордону або набуті у осіб, які

Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № ЗО. — Ст. 201.

80

81

мають право приватної власності на ці об'єкти, є приватною влас­ністю юридичних або фізичних осіб. При цьому законність набут­тя у приватну власність об'єктів Червоної книги має бути підтвер­джена відповідними документами.

Підсумовуючи розглянуті положення про право власності на природні об'єкти у природноресурсових законах, слід звернути ува­гу на те, що між ними існують суттєві розбіжності, не пов'язані з особливостями самих природних об'єктів та їх ресурсів. Видається, що причина полягає у тому, що концепція народної належності природних багатств не дотримується як універсальна основа забез­печення правового регулювання відносин природноресурсової власності. Крім того, окремі природноресурсові закони після прий­няття Конституції не зазнали відповідних змін і перегляду.

Привертає увагу і те, що для природноресурсових законів є при­таманним також поділ природних об'єктів та їх ресурсів за їх зна­ченням на державні або загальнодержавні та місцеві або комуналь­ні. Це, як правило, вказує на їх суб'єктну належність і визначає ко­ло центральних органів державної влади та органів місцевого само­врядування щодо здійснення правомочностей власності стосовно природних об'єктів.

Порівняльний аналіз норм вказаних природноресурсових зако­нів з положеннями Закону України від 21 травня 1997 р. "Про міс­цеве самоврядування в Україні"¹ призводить до висновку про існу­вання права загальнодержавної та комунальної власності на при­родні багатства країни. Тому проблема законодавчого розподілу функцій щодо реалізації права власності державними органами ви­конавчої влади та органами місцевого самоврядування набуває все більшої актуальності. Оптимальне вирішення цієї проблеми повин­но спиратись не тільки на відповідні положення загальних законо­давчих актів, а й на прямі вказівки спеціальних природноресурсо­вих законів з позначенням власницької належності природних об'єктів та їх ресурсів.

§ 5. Зміст права власності на природні ресурси та його реалізація

Зміст права власності в суб'єктивному розумінні становлять правомочності власника щодо володіння, користування та розпо­рядження природними ресурсами. Сама належність зазначених правомочностей та їх здійснення стосовно природних об'єктів має свої особливості. Вони визначаються зокрема тим, що природні ре­сурси як об'єкти власності мають не тільки економічне, а й еколо­гічне, оздоровче, рекреаційне, естетичне, культурне, історичне та інше значення. З огляду на ці та інші особливості природних об'єк­тів правові норми містять ряд обмежень щодо здійснення право-

Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 24. — Ст. 170.

82

мочностей власника. Для окремих об'єктів природи ці обмеження настільки суттєві, що виникають сумніви в абсолютній природі права власності на природні багатства.

Право володіння становить можливості володіння природним об'єктом, здійснення господарського панування над привласнени­ми природними ресурсами й усунення усіх інших осіб від їх фак­тичного привласнення. Володіння природними об'єктами може Грунтуватись на різних правових засадах: придбання на основі ук­ладення договорів, надання на підставі рішень уповноважених ор­ганів, привласнення шляхом збирання або видобутку, переробки, відтворення або перетворення відповідної частини об'єкта природ­ного походження тощо. Так, згідно зі ст. 333 ЦК особа, яка зібра­ла ягоди, лікарські рослини, зловила рибу або здобула іншу річ у лісі, водоймі тощо, є їхнім власником, якщо вона діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника від­повідної земельної ділянки.

У разі надання природного об'єкта, наприклад, в оренду право власності на нього не втрачається. Проте орендарі також одержу­ють та здійснюють право володіння природними об'єктами та їх ресурсами протягом визначеного строку. Однак їх право володіння випливає з безстрокового володіння власника. Отже, право воло­діння є самостійною і відокремленою правомочністю власника, що може надаватися останнім і невласникам.

Володіння не завжди супроводжується фактичним володінням природними ресурсами. У зв'язку з тим, що більшість природних об'єктів з огляду на те, що вони є нерухомими, можуть використо­вуватись без зміни їх місця розташування, власник має обмежува­тись тільки юридичним володінням над ними, без відриву від при­родного середовища. Тому право володіння є важливою правомоч­ністю, що становить юридичну передумову для здійснення власни­ком інших належних йому правомочностей.

Право користування слід розуміти як визнану законом можли­вість використання власником корисних властивостей природних ресурсів для задоволення матеріальних потреб та інших інтересів шляхом одержання плодів і доходів у результаті їх господарської експлуатації. Право користування власника відрізняється від права використання природних ресурсів невласником. Воно, як й інші правомочності власника, не може бути обмежено строком, здій­снюється ним самостійно і не допускає втручання в його діяльність щодо господарського освоєння природних багатств інших осіб, що не є їх власниками.

Проте екологічна та інша значимість природних об'єктів визна­чає зміст правомочності використання природних ресурсів у межах, встановлених чинним законодавством. Наприклад, при здійсненні права користування шляхом заготівлі деревини, збору лікарських рослин, відстрілу тварин чи вилову риби має місце не тільки кори­стування, а й розпорядження відповідними природними ресурсами. Це пов'язано з тим, що як такі вони припиняють існувати. Тому

83

право користування природними об'єктами у ряді випадків обме­жено в законодавчому порядку.

Право розпорядження можна розуміти як визнані за власником і гарантовані законом можливості вчинення дій, спрямованих на визначення господарського призначення, юридичної долі та фак­тичного стану природних об'єктів. Визначення господарського призначення як спосіб розпорядження земельними ресурсами має місце, наприклад, у разі переведення земель з однієї категорії в ін­шу. Зміна юридичної долі земельної ділянки відбувається у випад­ку її передачі у власність громадянину уповноваженими державни­ми органами, в результаті чого змінюється власник.

Реалізація зазначених і деяких інших розпорядницьких дій сто­совно природних ресурсів здійснюється усіма власниками неодна­ково. Безумовно, вони можуть здійснюватись самими приватними власниками природних об'єктів або уповноваженими на те особа­ми у встановлених ними межах, від імені власників та в їх інтере­сах. Це пов'язано з тим, що право розпорядження завжди належить тільки власникам і залишається за ними. Стосовно ж об'єктів на­родної власності уповноваженими на здійснення права розпоряд­ження ресурсами природного походження є органи державної вла­ди і місцевого самоврядування. При цьому їх правомочність розпо­рядження заснована на конституційних нормах, природноресурсо-вих законах і актах звичайного законодавства, що визначають пра­вомірні межі його здійснення.

Правам власників на володіння, користування і розпорядження природними ресурсами кореспондують покладені на них юридичні обов'язки щодо забезпечення раціонального використання багатств природи, відтворення природних ресурсів, охорони навколишньо­го природного середовища тощо. Це означає, що якщо власникам надані самостійні можливості для реалізації своїх правомочностей володіння, користування і розпорядження природними об'єктами, то вони мають виконувати відповідні вимоги. Реалізація власником своїх правомочностей та здійснення покладених вимог, як прави­ло, відбуваються в межах конкретних правовідносин, змістом яких є суб'єктивні права і юридичні обов'язки їх учасників. Це має міс­це, наприклад, при здійсненні певних видів використання природ­них багатств, застосуванні відповідних технологій використання корисних властивостей природних об'єктів, виконанні необхідних природоохоронних заходів тощо.

Особливостями реалізації власницьких правомочностей є те, що надання прав та покладення обов'язків на власників здійснюється в законодавчому порядку. Так, у ч. З ст. 13 Конституції вказується на те, що власність зобов'язує, власність не повинна використову­ватися на шкоду людині і суспільству. Аналогічні положення зак­ріплені в п. 5 ст. 4 Закону "Про власність", де передбачається, що власник, здійснюючи свої права, зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави. Крім того,

84

при здійсненні^своїх прав і виконанні обов'язків власник зо­бов'язаний додержувати моральних засад суспільства. Подібні нор­ми законодавчих актів є підставою для закріплення у правовій лі­тературі положень про здійснення прав і виконання обов'язків власниками природних об'єктів поза конкретними правовідноси­нами в силу самих вимог закону.

Відповідні дозволи надаються, а вимоги покладаються законо­давством не тільки на власників, а й на необмежене коло осіб, що не є власниками природних об'єктів. До них можна віднести, на­приклад, вимоги не перешкоджати здійсненню правомочностей власності, не порушувати права власників, не встановлювати до­даткових обмежень здійснення права власності, крім передбачених законом тощо. Це пов'язано з тим, що власникам як суб'єктам права протистоїть значна кількість зобов'язаних суб'єктів, підпо­рядкованих відповідному порядку в державі. Цим право власності взагалі, і на природні об'єкти та їх ресурси зокрема, відрізняється від зобов'язальних прав, в яких правомочним особам протистоять не усі суб'єкти права, а тільки ті, що визначені у зобов'язанні.

§ 6. Способи захисту й охорони

права власності на природні об'єкти

та їх ресурси

У правовій літературі радянського періоду в основному дослід­жувались питання охорони права власності на природні об'єкти¹. Це було притаманним для виключної державної власності на при­родні ресурси, оскільки правомочності держави-власника цілком забезпечувались засобами охорони права власності. У сучасних умовах розширення кола суб'єктів права власності на природні об'єкти і поступове повернення останніх у майновий цивільно-правовий обіг в чинному законодавстві переважним стало закріп­лення положень про захист права власності на природні ресурси. Такий висновок підтверджується, наприклад, порівняльним аналі­зом змісту ЗК 1990 р. та ЗК 2001 р. Так, у ст. 43 ЗК 1990 р. перед­бачалося, що права власників земельних ділянок і землекористува­чів охороняються законом. У ЗК 2001 р. гл. 23 цілком присвячена захисту прав на землю, включаючи захист права власності на зе­мельні ділянки.

Розмежування охорони і захисту права власності на природні об'єкти здійснюється залежно від часу їх настання, способів здій­снення, засобів реалізації, органів, що їх здійснюють, тощо. Так,

¹ Див., наприклад: Венедиктов А. В. Гражданско-правовая охрана социалистической собственности. — М., 1954; Жариков Ю. Г. Охрана права землепользования. — М., 1974; Резвых В. Д. Административно-правовая охрана права социалистической собственности. — М., 1975; Рябое А. А. Охрана права государственной собственности на природные ресур­сы в СССР. — Казань, 1982.

85

охорона права власності виникає з моменту прийняття правових норм, що оберігають відносини власності, і припиняється разом зі скасуванням охоронних правових норм. Захист права власності на­стає з моменту порушення права і діє у межах строків, встановле­них для його захисту. Отже, охорона права власності, в тому числі на природні об'єкти, притаманна праву власності в об'єктивному розумінні. Захист права власності на природні ресурси властивий праву власності в суб'єктивному змісті.

Охорона права власності на природні ресурси забезпечується ді­яльністю органів державної влади, а захист здійснюється судовими органами. Відтак, охорона права власності здійснюється в адмініс­тративному порядку й адміністративно-правовими засобами. За­хист порушеного суб'єктивного права власності на природні об'єк­ти забезпечується в судовому порядку цивільно-правовими засоба­ми. Більш того, тепер згідно зі ст. 386 ЦК власник, який має під­стави передбачати можливість порушення свого права власності ін­шою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимо­гою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню, а у разі порушення права власності — має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди.

Загальні вимоги щодо захисту й охорони права власності на при­ родні об'єкти містяться в конституційних нормах. Так, згідно зі ст. 14 Конституції земля є основним національним багатством, що пе­ребуває під особливою охороною держави. Безумовно, у зазначеній нормі закладена не тільки правова охорона землі як об'єкта права власності, а й усі інші засоби охорони земельних ресурсів. Поло­ження ст. 41 Основного Закону про те, що "ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності" однаковою мірою сто­сується як охорони, так і захисту права власності. Вимоги вказаної норми про те, що "використання власності не може завдавати шко­ди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі", визна­чають межі здійснення суб'єктивного права власності на природні об'єкти та забезпечення його захисту.

Окремі положення про захист і охорону права власності на при­родні об'єкти можна знайти в природоохоронному законі. Так, від­повідно до ст. 5 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища" державній охороні підлягають природні ресурси, як залучені в господарський обіг, так і невикористовувані в народно­му господарстві в даний період (земля, надра, води, ліси, об'єкти рослинного і тваринного світу), ландшафти та інші природні об'єк­ти і комплекси. Особливій державній охороні підлягають території та об'єкти природно-заповідного фонду України й інші території та об'єкти, визначені законодавством.

Більш повно вимоги щодо захисту й охорони права власності закріплені в Законі "Про власність", яким присвячений спеціаль­ний розділ про захист права власності. Так, згідно зі ст. 48 вказа-

86

ного Закону громадянам, організаціям та іншим власникам в нашій країні законодавчо забезпечуються рівні умови захисту права влас­ності. Власник може вимагати усунення будь-яких порушень його права, хоч би ці порушення і не були пов'язані з позбавленням во­лодіння, та відшкодування завданих цим збитків. Захист права власності здійснюється у судовому порядку. У разі прийняття зако­нодавчого акта, який припиняє права власності, держава відшко­довує власникові заподіяні збитки. Вони відшкодовуються в повно­му обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припи­нення права власності, включаючи й неодержанні доходи.

Зазначені загальні вимоги закону про захист права власності цілком поширюються і на право власності стосовно природних ре­сурсів. Положення щодо захисту права власності поширюються та­кож на осіб, які не є власниками природних об'єктів, але володі­ють ними на основі права користування, у тому числі на умовах оренди та на інших підставах, передбачених законом або догово­ром. Вони мають право на захист свого титульного володіння та­кож від власника, що зокрема знайшло своє закріплення стосовно захисту права землеволодіння.

В Законі "Про власність" передбачені спеціальні вимоги щодо за­ хисту права власності на землю. Так, згідно зі ст. 51 цього Закону громадянин не може бути позбавлений права власності на земель­ну ділянку поза його волею інакше, як на підставі рішення суду і тільки у випадках, передбачених законом. У разі вилучення за рі­шенням суду земельної ділянки для задоволення державних і гро­мадських потреб колишньому власнику передається взамін інша рівноцінна за якістю земельна ділянка. Збитки, заподіяні власнику землі, підлягають відшкодуванню на загальних підставах. Власник земельної ділянки має право на компенсацію, пов'язану зі знижен­ням якості землі, викликаним діяльністю підприємств, установ і організацій, що призвела до зниження рівня екологічної захище­ності території.

До таких спеціальних вимог Закону "Про власність" належать і положення про захист прав власників у разі вилучення земельних ді­лянок, на яких розташовано належне їм майно. Відповідно до ст. 52 Закону припинення права власності на будинок та інші будівлі, спо­руди або насадження у зв'язку з вилученням земельної ділянки, на якій вони розташовані, допускається лише у випадках і порядку, встановлених законодавчими актами України, і з попереднім від­шкодуванням заподіяних збитків. У разі незгоди власника з рішен­ням, що має наслідком припинення права власності, воно не може бути виконано до вирішення спору судом. Вказані положення Зако­ну "Про власність" знайшли подальший розвиток у ст. 394 ЦК, згід­но з якою власник земельної ділянки, житлового будинку та інших будівель має право на компенсацію у зв'язку^зт-зниженням цінності цих об'єктів у результаті діяльності, що призвеладо зниження рівня екологічної, шумової захищеності території, погіршення природних властивостей землі.

87

У зв'язку з тим, що земельне законодавство передбачає приват­ну, комунальну та державну власність на землю, найбільш послідо­вно зазначені положення відображені у ЗК. Так, згідно з ч. 2 ст. 152 цього Кодексу власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушен­ня не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділян­кою, і відшкодування завданих збитків.

На особливу увагу заслуговує забезпечення захисту права влас­ності від втручання у здійснення власниками своїх правомочное -тей. Воно закріплено в статтях 56, 57 Закону "Про власність", а ни­ні відображено у ЗК стосовно захисту права власності на земельні ділянки. Відповідно до ст. 154 цього Кодексу органи виконавчої влади та місцевого самоврядування без рішення суду не мають пра­ва втручатись у здійснення власником повноважень щодо володін­ня, користування і розпорядження належною йому земельною ді­лянкою або встановлювати не передбачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи обмеження. Органи виконавчої влади та місцевого самоврядування несуть відповідальність за шкоду, запо­діяну їх неправомірним втручанням у здійснення власником по­вноважень щодо володіння, користування і розпорядження земель­ною ділянкою.

Земельне законодавство визначає і долю неправомірного акта, виданого органом виконавчої влади або місцевого самоврядування. Так, відповідно до ст. 155 ЗК у разі видання органом виконавчої влади або місцевого самоврядування акта, яким порушуються пра­ва особи щодо володіння, користування чи розпорядження належ­ною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним. Збитки, завдані власникам земельних ділянок внаслідок видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі ор­ганом, який видав такий акт.

Певною мірою до захисту права власності на земельну ділянку можна віднести і положення ч. 2 ст. 139 ЗК. Згідно з її вимогами звернення стягнення на земельні ділянки, призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, допускається у ви­падках, коли у власників таких ділянок відсутнє інше майно, на яке може бути звернене стягнення, якщо інше не запропоновано влас­ником земельної ділянки.

Способи захисту права власності на природні ресурси та межі їх здійснення визначаються в основному цивільним законодавством, а умови і порядок їх застосування закріплені у цивільно-процесу­альному законодавстві. Для цивільно-правового способу захисту права власності характерним є судовий порядок його реалізації. Судовий захист права власності на природні ресурси може здій­снюватись: визнанням права; визнанням правочину недійсним; припиненням дії, яка порушує право; відновленням становища, яке існувало до порушення права; примусовим виконанням обов'язку в натурі; зміною правовідношення; припиненням право-відношення; відшкодуванням збитків; визнанням незаконними рі-

88

шень, дій чи бездіяльності органу державної влади або місцевого самоврядування, а також їх посадових і службових осіб. Так, згід­но зі ст. 392 ЦК власник може пред'явити позов про визнання йо­го права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який посвід­чує його право власності.

Конкретизація цивільно-правового способу судового захисту права власності на природні об'єкти знайшла своє закріплення у відповідних галузях природноресурсового законодавства. Так, від­повідно до ч. З ст. 152 ЗК захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; віднов­лення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють не­безпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання не­дійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших передбачених законом способів.

Як різновид цивільно-правового захисту права власності можна визначити його нотаріальний захист, передбачений у ст. 18 ЦК. Про­те застосування нотаріального способу захисту права власності на природні об'єкти має свою специфіку. Відповідно до вимог чинного ЗК по суті усі договори стосовно земельних ділянок підлягають укла­денню у письмовій формі та нотаріальному посвідченню. Це стосу­ється не тільки купівлі-продажу земельних ділянок (ч. 7 ст. 128), до­говору про спільну часткову власність на землю (ч. 2 ст. 88), угод про перехід права ьласності на земельні ділянки (ч. 1 ст. 132), до­бровільної відмови від права власності на землю (ч. 2 ст. 142), що прямо передбачено у ЗК, а й договору оренди землі — за бажанням однієї із сторін і навіть суборенди земельних ділянок — за згодою сторін такого договору. Такі вимоги передбачені в Законі України від 6 жовтня 1998 р. "Про оренду землі" (в редакції Закону від 2 жовтня 2003 р.)¹. Недотримання обов'язкової письмової форми ук­ладення договорів або угод із земельними ділянками та їх обов'яз­кового нотаріального посвідчення у випадках, передбачених зако­ном, позбавляє сторони можливості посилання на них у разі ви­никнення спорів і судового розгляду останніх.

Знаходження значного обсягу природних ресурсів у державній власності зумовлює застосування адміністративно-правового спо­собу захисту права природноресурсової власності. Відповідно до ч. 2 ст. 17 ЦК у випадках, встановлених Конституцією та законом, особа має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів до органу державної влади або органу місцевого самоврядування. Ос­танні здійснюють захист прав у межах, на підставах та способами, що встановлені Конституцією, Кодексом України про адміністра­тивні правопорушення², Законом "Про місцеве самоврядування в

Відомості Верховної Ради України. — 20О4. — № 17—18. — Ст. 102. ^: Відомості Верховної Ради УРСР. — 1984. - № 51. - Ст. 1152.

89

Україні", а також Законом України від 9 квітня 1999 р. "Про місце­ві державні адміністрації"¹ та іншими законами. Рішення, прийня­те зазначеними органами щодо захисту прав, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду. Суд може визнати незаконним не тільки правовий акт органу державної влади або місцевого самовря­дування, а й акт індивідуальної дії, що передбачено у ст. 21 ЦК.

Правовий акт органу державної влади, органу влади або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону і порушує права власника, за позовом останнього визнається судом незакон­ним та скасовується. Власник, права якого порушені внаслідок ви­дання правового акта органом державної влади або місцевого само­врядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища згідно зі ст. 393 ЦК власник має право на відшкодування заподіяної шкоди.

До адміністративно-правового забезпечення права власності можна віднести і здійснення державної реєстрації власницьких прав на природні об'єкти. Так, згідно зі ст. 125 З К право власнос­ті на земельну ділянку виникає після одержання її власником до­кумента, що посвідчує право власності, та його державної реєстра­ції. Державній реєстрації підлягають також право земельного серві­туту (ч. З ст. 100), обмеження використання земельної ділянки (ч. 2 ст. 111), право на оренду земельної ділянки (ч. 2 ст. 125 ЗК) та де­які інші права, пов'язані із земельною власністю.

Державна реєстрація земельних ділянок відповідно до ст. 202 ЗК здійснюється у складі державного реєстру земель шляхом ведення книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного землекористування, договорів орен­ди землі із зазначенням кадастрових номерів земельних ділянок та поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку. Однак слід зазначити, що державна реєстрація має не стільки пра-возахисне, скільки правоохоронне значення для забезпечення пра­ва власності на об'єкти природного походження, оскільки нею за­безпечується відповідний правопорядок у природноресурсових від­носинах.

Відомо, що розд. VI Кримінального кодексу (КК) України² при­свячений злочинам проти власності. Проте аналіз складу злочинів проти власності свідчить про те, що в ньому збережена концепція кримінально-правової охорони права власності, яка існувала рані­ше, а не концептуальні засади забезпечення його захисту. Крім то­го, у чинному КК немає спеціальних норм, присвячених охороні права власності на природні об'єкти та захисту суб'єктивних прав їх власників щодо використання корисних властивостей природних багатств. Навіть традиційна жорстка охорона державної власності

на природні ресурси залишена без достатнього кримінально-право­вого регульовання.

Безумовно, можне мати місце привласнення або заволодіння природними об'єктами шляхом зловживання службовим станови­щем, умисне знищення або пошкодження лісових масивів спален­ням, незаконною рубкою або привласнення їх ресурсних компо­нентів, порушення законодавства про захист диких рослин збиран­ням "червонокнижних" або "зеленокнижних" об'єктів та ресурсів рослинного світу, незаконне зайняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом чи незаконне полювання з метою привласнення об'єктів та ресурсів тваринного світу, проведення вибухових робіт з порушенням правил охорони рибних запасів, що спричиняють значну шкоду рибним ресурсам, умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об'єк­тів природно-заповідного фонду тощо. Але у таких випадках мають місце злочини не проти природноресурсової власності, а проти охорони довкілля. Отже, кримінально-правовий спосіб охорони права власності на природні об'єкти, не кажучи вже про їх кримі­нально-правовий захист, на сьогодні є послабленим'.

Новим способом захисту прав є визнаний цивільним законодав­ством їх самозахист. Так, згідно зі ст. 19 ЦК особа має право на са­мозахист свого цивільного права та права іншої особи від пору­шень і протиправних посягань. Самозахистом є застосування осо­бою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту мають відпо­відати змісту правг що порушене, характеру дій, якими воно по­рушене, а також наслідкам, що спричинені цим порушенням. Спо­соби самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлю­ватися договором або актами цивільного законодавства.

Самозахист притаманний і захисту права власності на природні об'єкти та їх ресурси. Власники земельних ділянок та інших при­родних багатств вживають необхідних заходів щодо збереження своїх об'єктів власності. Насамперед це стосується застосування за­ходів щодо запобігання протиправним посяганням на об'єкти при­родноресурсової власності з боку інших осіб, які не є їх власника­ми. У випадках реального порушення права власності власник має вчинити необхідні, але адекватні дії проти правопорушника. їх не­адекватність може призвести до визнання таких дій перевищенням меж необхідного захисту власницьких прав. Заходи охорони та за­хисту об'єктів природноресурсової власності можуть вживатися їх власниками і проти дій стихійних сил природи з метою запобіган­ня їх пошкодженню, зіпсуванню, руйнуванню, зникненню тощо. У таких випадках дії власників також мають бути співвіднесені з ха­рактером загрози природним об'єктам.

90

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 20-21. — Ст. 190. ¹ Там само. - 2001. - № 25-26. - Ст. 131.

¹ Див.: Каракаш І. І. Кримінально-правова охорона та захист права власності на при­родні ресурси / Актуальні проблеми політики: Збірник наукових праць. — Вип. 13-14. — Одеса, 2002. - С 423-429.

91

Реалізацію своїх прав на захист власності особа здійснює на свій розсуд, тому відмова від здійснення захисту права власності не є підставою для припинення порушеного права. Захист права влас­ності на природні ресурси здійснюється у межах строків, встанов­лених законодавством. Закон "Про власність" у ст. 50 передбачає, що власник має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння. На вимоги про повернен­ня майна з чужого незаконного володіння встановлюється триріч­на позовна давність.

Зазначений загальний строк судового захисту цивільних прав та інтересів встановлений і в чинному ЦК. В ньому не передбачені винятки для забезпечення захисту природноресурсових власниць­ких прав. Виходячи із зазначеного можна стверджувати, що захист права власності на природні ресурси не пов'язаний з необмеженою віндикацією, що мало місце у законодавстві, яке існувало раніше. Правова природа необмеженої віндикації визначалась пріоритет­ністю державної форми власності та виключною державною влас­ністю на природні багатства. З подоланням цих положень в сучас­ному українському законодавстві відпала необхідність у необмеже­ній віндикації щодо захисту права власності на природні ресурси.

92

Глава 5

Право природокористування та його основні види

§ і. Поняття і принципи природокористування

Головною умовою існування і життєдіяльності людини і сус­пільства є використання ресурсів природи і природного середови­ща. За допомогою їх використання задовольняються матеріальні і духовні потреби людини і суспільства. Природні багатства та їх ре­сурси є основою для забезпечення економічних, екологічних, оздо­ровчих, лікувальних, культурних, естетичних та інших потреб чле­нів суспільства. Використання різних компонентів природи для за­доволення індивідуальних і суспільних потреб здійснюється на ос­нові правового регулювання. При цьому використання природних об'єктів може здійснюватися не тільки на основі права власності, а й на засадах права природокористування. Тому правове регулюван­ня користування природними ресурсами становить значний інтерес.

В юридичній літературі право природокористування традиційно виділяється як конкретна правомочність, правове відношення і правовий інститут. Природокористування як правовідношення міс­тить систему прав і обов'язків, які належать чи покладаються на природокористувачів. Природокористування як конкретна право­мочність фізичної або юридичної особи часто позначається у виг­ляді суб'єктивного права, що містить визнані правовими нормами можливості одержання корисних властивостей природного об'єкта, наданого у користування. Право природокористування як право­вий інститут становить сукупність однорідних правових норм, що регулюють підстави, умови і порядок надання, зміни та припинен­ня використання природних об'єктів.

З огляду на диференційований стан сучасного українського за­конодавства, що регулює використання природних ресурсів, сукуп­ність правових норм, які становлять інститут права природокорис­тування, утворюють норми земельного, гірничого, водного, лісово­го, природно-заповідного, фауністичного, флористичного та інших галузей природноресурсового законодавства. У цьому розумінні право природокористування є комплексним правовим інститутом, що інтегрує сукупність правових вимог щодо використання природ­них об'єктів та їх ресурсів. Комплексний зміст інституту права при­родокористування охоплює правову регламентацію як конкретних правомочностей суб'єктів-природокористувачів, так і правовідно­син стосовно природокористування. Отже, інститут права природо­ користування — це сукупність правових норм різних галузей природно­ ресурсового законодавства, що регулюють суспільні відносин щодо ви­ користання корисних властивостей природних об'єктів.

93

Переважна більшість сучасних природноресурсових норматив­них актів вказують на необхідність раціонального використання природних ресурсів, але, на жаль, в них не наводиться законодав­че визначення поняття раціонального природокористування. Через це раціональне використання природних ресурсів, як і раніше, має оцінювальний характер, що ускладнює забезпечення реальної раці­оналізації. Наукові дослідження юридичних аспектів раціонально­го природокористування ведуться давно. Насамперед до них слід віднести наукові праці фундаторів української еколого-правової науки професора В. Мунтяна¹, академіка Ю. Шемшученка² та ін­ших відомих вчених-юристів.

Гостра потреба в раціоналізації природокористування у нашій країні виникла в другій половині XX ст. у зв'язку з розширенням екстенсивного способу використання природних ресурсів для від­новлення зруйнованого війною народного господарства. Раціо­нальне використання природних ресурсів водночас є засобом зао­щадження природних об'єктів. Чим менше природних компонен­тів споживається в процесі виробничо-господарської діяльності, тим більше природних багатств зберігається. Крім того, раціональ­не природокористування забезпечує природне відновлення відтво­рюваних природних об'єктів.

У зв'язку цим привертають увагу³ Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природ­них ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затверджені пос­тановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р., в яких ра­ціональне природокористування розглядається у поєднанні з охо­роною навколишнього середовища. Більш того, основні пріорите­ти охорони навколишнього середовища в них визначені через ра­ціональне використання природних ресурсів. До таких пріоритетів, зокрема віднесені: формування збалансованої системи природоко­ристування й адекватної структурної перебудови виробничого по­тенціалу економіки; екологізація технологій у промисловості, енер­гетиці, будівництві, сільському господарстві та на транспорті; збе­реження біологічного і ландшафтного різноманіття і розвиток за­повідної справи. У вказаному документі норми-пріоритети вста­новлені з метою забезпечення якості природного середовища на основі раціонального природокористування у різних галузях націо­нальної економіки.

Законодавчі вимоги стосовно раціонального використання об'єктів природи досить широкі. До них належать вимоги щодо дбайливого ставлення до природних багатств, дотримання законо­мірностей функціонування екологічних систем і природних взає­мозв'язків компонентів природи, ощадливого використання дже-

¹ Див.: Мунтян В. Л. Правовые проблемы рационального природопользования. Дисс. ... д-ра юрид. наук. — Харьков, 1975.

¹ Див.: Шемшученко Ю. С, Мунтян В. Л. Юридическая ответственность в области охраны окружающей среды. — К., 1978.

' Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 38-39. — Ст. 248.

94

рел природної сировини і забезпечення максимального виходу продукції з них, використання передових технологій при розробці й освоєнні природних ресурсів тощо. їх можна розглядати як за­гальні пріоритетні вимоги, що охоплюють усю систему природно-ресурсового законодавства. Отже, раціональне природокористуван­ня слід розуміти як максимально ефективне використання природ­них об'єктів та їх ресурсів у процесі виробничо-господарських та інших видів діяльності з урахуванням закономірностей функціону­вання взаємозалежних природних систем, забезпечення постійного поліпшення й охорони навколишнього середовища.

Однак раціональне використання природних ресурсів не зав­жди характеризується ефективністю для природоохорони. Крім споконвічно об'єктивної протилежності між природокористуван­ням і природоохороною, часто у цей процес включається суб'єк­тивно-вольовий юридичний чинник. Відомо, що структура і сис­тема органів управління природокористуванням і природоохоро­ною протягом останнього десятиріччя змінювалися кілька разів, по черзі забезпечуючи пріоритетність природокористування або природоохорони. Наприклад, виділення на початку адміністратив­ної реформи органів рибоохорони із системи Мінекоресурсів і від­несення до структури Мінагрополітики більшою мірою відповідає інтересам використання рибних ресурсів, ніж забезпеченню охо­рони та своєчасному відтворенню рибних запасів. На сьогодні від­повідно до Указу Президента України "Про заходи підвищення ефективності державного управління у сфері охорони навколиш­нього природного середовища та використання природних ресур­сів" вся управлінська система природоохорони і природокористу­вання зазнала суттєвих змін¹.

З зазначених та інших прикладів стану природноресурсового за­конодавства випливає, що раціональне природокористування за­безпечується не тільки способами виробничо-господарської діяль­ності, технологічними процесами, біологічними, агротехнічними, економічними й організаційними засобами, а й за допомогою на­лежного правового регулювання. Більш того, перелічені способи, що раціоналізують природокористування, можуть реалізовуватися на основі правового регулювання завдяки обов'язковій силі юри­дичних норм. Отже, саме правове регулювання використання при­родних об'єктів та їх ресурсів повинно бути раціональним. Воно має спиратися на закономірності функціонування природних еко­систем і закріплюватися у правових нормах, які відповідають жит­тєвим інтересам людини і суспільства.

¹ Указ Президента України від 15 вересня 2003 р. № 1039/2003 "Про заходи щодо під­вищення ефективності державного управління у сфері охорони навколишнього природ­ного середовища та використання природних ресурсів" // Урядовий кур'єр. — 2003. — 24 вер.; Положення про Міністерство охорони навколишнього природного середовища Ук­раїни, затверджене Указом Президента України від 10 лютого 2004 р. № 176/2004 // Там само. — 2004. — 18 лют.; Положення про Державний комітет природних ресурсів Укра­їни затверджене Указом Президента України від 10 лютого 2004 р. № 177/2004 // Там са­мо. - 2004. - 18 лют.

95

Природокористування базується на фундаментальних вимогах чинного законодавства, тобто на основоположних засадах правово­го регулювання, що іменуються правовими принципами. Вони знайшли своє закріплення в ст. З Закону України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природного середовища"', ст. 8 Закону України від 16 червня 1992 р. "Про природно-заповід­ний фонд України"², ст. 5 Закону України від 9 квітня 1999 р. "Про рослинний світ"³, ст. 9 Закону України від 13 грудня 2001 р. "Про тваринний світ"⁴ та інших природноресурсових і природоохорон­них законодавчих актах. Найбільш важливими принципами приро­докористування є: походження права природокористування від права власності на природні об'єкти; цільовий характер викорис­тання природних ресурсів; раціональне й ефективне природоко­ристування; комплексність природокористування; стабільність права користування природними багатствами; безоплатність за­гального і платність спеціального використання природних ресур­сів; екосистемний підхід до регулювання природокористування та деякі інші принципи.

Принцип походження права природокористування від права влас­ ності означає, що використання природних об'єктів залежить від власника, який надав їх у користування. Якщо право користуван­ня самого власника є його правомочністю й в силу цього він одер­жує корисні властивості природного об'єкта, то природокористува-чі здійснюють право користування ними в обсязі та межах, нада­них власником. Правомочності природокористувачів на викорис­тання природних ресурсів спираються на право користування влас­ника. При цьому власник може відступити природокористувачеві своє право користування, як у повному обсязі, так і частково. Нап­риклад, держава як власник землі, надаючи земельну ділянку в постійне користування, цілком передає своє право користування. Юридична або фізична особа — власник земельної ділянки, пере­даючи її в користування за договором оренди, може обумовити в договорі обсяг дій та прав користувача, залишаючи за собою агро­технічні, технологічні, контрольні та інші функції.

Власник природного об'єкта в будь-який час може припинити право природокористування в порядку і на підставах, передбачених в законодавстві. Отже, зміст правового інституту природокористу­вання і суб'єктивних прав природокористувачів залежить від дер­жавних органів, що вправі на засадах, передбачених в законі, нада­вати у користування і вилучати з користування природні об'єкти для державних або суспільних потреб, а юридичні або фізичні осо­би — власники земельних ділянок, якщо виникне необхідність в їх використанні для власних потреб.

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1991. — Ст. 546.

¹ Там само. — 1992. — № 34. — Ст. 502.

' Там само. — 1999. — Ст. 198.

' Там само. — 2002. — № 14. — Ст. 97.

Принцип цільового використання природних ресурсів є загальним для земельного, гірничого, водного і лісового законодавства. Цілі, для яких надаються земельні ділянки, ділянки надр, водні об'єкти і ділянки лісів у користування, визначаються в рішеннях про надан­ня їх у користування. Мета використання відповідних природних об'єктів вказується й у державних актах або в договорах на земле­користування, у спеціальних дозволах (ліцензіях) на право користу­вання надрами, дозволах на спеціальне водокористування, лісоруб­них ордерах або лісових квитках. Використання природного об'єк­та з відхиленнями від цільового призначення розглядається як пра­вопорушення і може бути підставою для ухвалення рішення про призупинення або припинення права природокористування.

Принцип раціонального й ефективного природокористування є тра­диційним для природноресурсового права і виступає як основопо­ложний фактор для правового регулювання використання природ­них багатств. Зміст цього принципу визначається тими функціями, які природа виконує стосовно людини і суспільства. Раціональне й ефективне природокористування означає економічно необхідне й екологічно обгрунтоване природокористування, при якому одно­часно враховуються економічні й екологічні інтереси людини і сус­пільства'. Такий висновок випливає зі змісту ст. З Закону "Про охорону навколишнього природного середовища", що передбачає "науково обгрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства на основі поєднання міждисцип­лінарних знань екологічних, соціальних, природничих і технічних наук та прогнозування стану навколишнього природного середови­ща". Аналогічні вимоги містяться й у деяких законодавчих актах природноресурсового права.

Дотримання принципу раціонального й ефективного природо­користування забезпечує максимальний економічний результат при одержанні корисних властивостей природних об'єктів. Так, в земельному законодавстві ефективність використання наданих зе­мельних ділянок може визначатися одержанням максимальної кількості продукції з кожної одиниці земельної площі, зосереджен­ням внутрішньогосподарських будівель та інших споруд виробни­чо-господарської діяльності на мінімальних земельних площах, розміщенням житлових і громадських будівель у містах та інших населених пунктах відповідно до встановлених нормативів заселен­ня тощо. Критерієм раціонального й ефективного використання природних ресурсів є забезпечення їх невичерпності при спожи­ванні.

Принцип комплексного природокористування означає одночасне використання кількох видів природних об'єктів та їх ресурсів, роз­ташованих на визначеному територіальному просторі. Об'єкти природи завжди взаємопов'язані, що визначено умовами природ­ного пристрою. Наприклад, не можна здійснювати надрокористу-

¹ Див.: Бринчук М. М. Экологическое право. - М., 1998. - С 208-210.

96

97

вання чи лісокористування без землекористування. Найчастіше сільськогосподарське землекористування здійснюється з викорис­танням водних об'єктів, розташованих на цих землях. Законодавс­тво певною мірою умовно відмежовує одні природні об'єкти від ін­ших з метою забезпечення більш детального правового регулюван­ня режиму їх використання й умов охорони. Під час територіаль­ної розробки та використання природних ресурсів усі природні компоненти підлягають залученню в господарський обіг, що забез­печує комплексне вилучення економічно цінних природних ба­гатств.

Водночас принцип комплексного природокористування має своє галузеве значення для земельної, гірничої, водної, лісової, природно-заповідної, фауністичної та флористичної галузей ресур-сового законодавства. Так, у гірничому законодавстві комплек­сність використання надр знаходить прояв у повному вилученні корисних копалин, у водному — в збалансованому й оптимально­му використанні водного об'єкта для різних потреб населення, промисловості, транспорту тощо. Принцип комплексності в лісо­вому законодавстві полягає у заготівлі живиці перед здійсненням заготівлі деревини, у земельному — в наданні можливості викорис­тання водних об'єктів для меліорації земель. Отже, принцип ком­плексного природокористування в різних галузях природноресур-сового законодавства має свій правовий зміст.

Принцип стабільності права природокористування полягає в на­данні природних об'єктів, як правило, або в постійне користуван­ня, тобто без заздалегідь визначеного терміну, або в довгостроко­ве. Такі терміни характерні для земельного, гірничого, водного і лісового законодавства, у яких довгострокове природокористу­вання становить від 20 років — для надрокористування і до 50 ро­ків — для землекористування. У випадках необхідності подовжен­ня довгострокових видів природокористування вони, як правило, подовжуються на такий самий строк. Це не виключає короткос­трокових видів природокористування, що містяться у природно-ресурсових законах, зокрема в законодавстві про тваринний і рос­линний світ.

Безстрокові та довгострокові види природокористування зумов­люють їх стійкість і надають стабільності правам і обов'язкам при-родокористувачів. Вони гарантують стабільне задоволення ними своїх матеріальних інтересів у процесі використання природних ре­сурсів, забезпечують дбайливе ставлення до природних об'єктів. За стабільної правової урегульованості природокористування його дострокове припинення може мати місце тільки з підстав, передба­чених чинним законодавством.

Водночас новітнє українське законодавство не завжди відрізня­ється стабільністю стосовно регулювання використання природних ресурсів. Насамперед це стосується правового інституту землеволо­діння і землекористування. Так, інститут довічного спадкового во­лодіння землею проіснував у нашій країні менше року. Проте слід

98

зазначити, що він був замінений більш стабільним правовим інсти­тутом права приватної власності на землю. Не відповідає вимогам принципу стабільності права природокористування і часта зміна самого земельного законодавства, навіть у формах нових редакцій, що істотно впливають на зміст інституту землеволодіння і землеко­ристування. Відновлення законодавства пояснююєься необхідністю забезпечення прискореного економічного розвитку в умовах пере­хідного періоду до ринкових відносин. Аде при цьому не слід нех­тувати об'єктивно сформованими протягом століть ознаками кон­сервативності земельних відносин, які не сприймають частої зміни свого правового регулювання.

Принцип безоплатності загального і платності спеціального при­ родокористування є відносно новим принципом у вітчизняному за­конодавстві. Протягом тривалого часу і загальне, і спеціальне при­родокористування були безоплатними. Однак безоплатне викорис­тання природних ресурсів не сприяло раціональному їх викорис­танню. Тому сучасне природноресурсове законодавство зберігає принцип безоплатності загального і закріплює принцип платності спеціального природокористування.

Безоплатність загального природокористування прямо закріп­лена у ч. 2 ст. 38 Закону "Про охорону навколишнього природно­го середовища". Загальне природокористування безпосередньо пов'язане з реалізацією природних прав людини на сприятливе навколишнє середовище і є для неї безоплатним. Галузеві при-родноресурсові законодавчі акти також не містять вказівок на ви­моги щодо внесення плати за відповідні види загального приро­докористування. Отже, загальне природокористування було і за­лишається безоплатним як для громадян, так і для підприємств, установ і організацій.

На сьогодні по суті усі види спеціального природокористування є платними. Платність використання природних об'єктів полягає в пок­ладанні на суб'єктів спеціального природокористування обов'язків щодо внесення платежів за користування відповідними видами природних ресурсів. Найбільш визначеною у законодавчому поряд­ку є плата за землекористування, що регламентується Законом Ук­раїни від 3 липня 1992 р. "Про плату за землю" (в редакції Закону від 19 вересня 1996 р.)¹. Про платне спеціальне використання надр йдеться у статтях 28—32 Кодексу про надра, водних об'єктів — у статтях ЗО, 32 ВК*, лісових ресурсів — у статтях 89—91 ЛК, об'єк­тів природно-заповідного фонду — у ст. 47 Закону "Про природно-заповідний фонд України", об'єктів тваринного світу — у статтях 9, 28, 31 Закону "Про тваринний світ", об'єктів рослинного світу — У ст. 12 Закону "Про рослинний світ". Введення плати за спеціаль­не природокористування сприяє вирішенню як загальнодержавних

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 45. — Ст. 238. * Внесені у ВК зміни замінили термін "плата" на "збір" за спеціальне водокорис­тування.

99

завдань охорони природних багатств, так і завдань, пов'язаних з підтриманням сприятливого стану використовуваних природних об'єктів. Платежі та збори за спеціальне використання природних ресурсів надходять у загальнодержавний та місцеві бюджети і спря­мовуються на виконання робіт, пов'язаних з відновленням і під­триманням природних об'єктів у належному стані.

Принцип екосистемного підходу до регулювання природокорис­тування об'єктивно визначається взаємозв'язками природних про­цесів і взаємозумовленістю явищ, що виникають у природному се­редовищі. Загальновідомо, що при використанні одних природних об'єктів, наприклад земель, може мати місце шкідливий вплив на водні об'єкти, рослинний і тваринний світ та інші об'єкти приро­ди. Принцип екосистемного підходу до правового регулювання природокористування випливає з вимог законодавства про охоро­ну навколишнього природного середовища. Його зміст становлять правові вимоги про попередження і запобігання завданню шкоди в процесі використання одних природних ресурсів іншим природним об'єктам і навколишньому природному середовищу в цілому.

Екосистемний принцип природокористування відображається на змісті прав і обов'язків, наданих і покладених природноресурсо-вим законодавством на природокористувачів. Так, ст. 24 Кодексу про надра покладає на надрокористувачів обов'язки щодо приве­дення земельних ділянок, порушених при користуванні надрами, у стан, придатний для їх подальшого використання у виробництві. Цей принцип передбачає повноваження органів державної влади та місцевого самоврядування, а також функції спеціальних органів управління щодо здійснення державного контролю за використан­ням і охороною земель, надр, поверхневих і підземних вод, лісів і лісових ресурсів, об'єктів рослинного і тваринного світу, природ­них ресурсів морського середовища та територіальних вод, мор­ської економічної зони і континентального шельфу.

Принципи, закріплені у природноресурсовому законодавстві, можуть безпосередньо не застосовуватись при регулюванні кон­кретних правовідносин. Проте норми-принципи суттєво впливають на зміст норм-правил, що передбачаються законодавством щодо використання природних об'єктів. Саме на засадах норм-принци-пів може бути забезпечена реалізація конституційного принципу верховенства права у природноресурсових відносинах, зокрема у використанні природних багатств країни.

§ 2. Основні види природокористування та їх юридичне закріплення

Залежно від класифікаційних ознак використання природних ресурсів можна поділяти на різні види. Так, за видами при­родних об'єктів право природокористування поділяється на такі види: право землекористування; право надрокористування;

100

право водокористування; право лісокористування; право користу­вання тваринним світом; право користування рослинним світом; право користування об'єктами природно-заповідним фонду; право користування ресурсами виключної (морської) економічної зони, морського дна та континентального шельфу тощо.

У свою чергу окремі види використання природних об'єктів за ознаками цільового призначення можуть поділятися на відповідні різновиди. Так, право на використання земельних ресурсів поділя­ється на право землекористування для сільськогосподарського і не-сільськогосподарського використання, право надрокористування — на використання надр для геологічного вивчення і видобутку корис­них копалин, право водокористування — на використання вод для питних і комунально-побутових потреб населення та для виробни­чо-господарських потреб, право лісокористування — на головне лі­сокористування для заготівлі деревини і живиці та побічне лісоко­ристування для випасання худоби, розміщення пасік, заготівлі де­ревних соків, плодів, ягід, грибів, горіхів, лікарських рослин тощо.

За ознаками цільового призначення земельного фон­ду в земельному законодавстві можна виділити землекористування для цілей сільськогосподарського виробництва, містобудування, промисловості, транспорту, зв'язку й енергетики, для природоохо­ронних, оздоровчих, рекреаційних та історико-культурних цілей, для забезпечення функціонування лісового і водного фонду. У ме­жах кожного виду землекористування за спеціальними ознаками цільового використання земельних ресурсів також можна виділити їх окремі різновиди. Так, сільськогосподарське землекористування може поділятися на користування орними і пасовищними угіддя­ми, містобудівне — на селитебне і рекреаційне землекористування, транспортне — на землекористування автомобільного, залізнично­го, водного, повітряного і трубопровідного транспорту. Кожен із зазначених різновидів землекористування відрізняється за цілями надання, умовами використання, правами і обов'язками землеко­ристувачів тощо.

За суб'єктами-природокористувачами використання природних ресурсів також можна поділяти на певні види: природо­користування фізичних і юридичних осіб. При цьому слід зазначи­ти, що для сучасного земельного законодавства характерним є прі­оритетність індивідуальних видів сільськогосподарського землеко­ристування громадян, на відміну від радянського законодавства, в якому пріоритетними були колективні види землекористування сільськогосподарських кооперативів і колективних сільськогоспо­дарських підприємств¹. Однак це не стосується надрокористування, водокористування, лісокористування та інших видах пооб'єктного природокористування, оскільки у відповідних галузях законодавс-

' Указ Президента України від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 "Про невідкладні заходи Щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки" // Урядовий кур'єр. — 1999 р. - 8 груд.

101

тва зберігається перевага природокористування підприємств, орга­нізацій та установ як юридичних осіб.

Всередині зазначених видів природокористування за їх суб'єкт­ною ознакою можна виділити окремі різновиди природокористуван­ня, що суттєво відрізняються один від одного. Так, згідно з чинним природноресурсовим законодавством відрізняються умови і порядок надання природних ресурсів для використання вітчизняними й іно­земними фізичними та юридичними особами. У свою чергу серед вітчизняних юридичних осіб можна виділити, наприклад, землеко­ристування сільськогосподарських, промислових, транспортних і енергетичних підприємств, житлово-будівельних організацій і дачно-будівельних кооперативів, громадських об'єднань та релігійних орга­нізацій. Серед іноземних юридичних осіб земельне законодавство виділяє землекористування міжнародних організацій та їх об'єднань і підприємств, що цілком належать іноземним інвесторам. За озна­кою природноресурсової правосуб'єктності українських громадян у земельному законодавстві можна виділити землекористування для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, створення фермерського господарства, ведення селянського господарства, зай­няття садівництвом і городництвом, сінокосіння і випасання худоби, індивідуального житлового, дачного і гаражного будівництва тощо.

Залежно від кількості суб'єктів — користувачів одним природним об'єктом природокористування може бу­ти відособленим і спільним. Як правило, відособленим є спеціаль­не користування природним об'єктом, наданим одному суб'єкту права — юридичній або фізичній особі. Однак специфічні власти­вості окремих природних ресурсів об'єктивно передбачають необ­хідність правового закріплення можливості їх спільного викорис­тання. Так, спільне природокористування властиве для викорис­тання водних ресурсів, коли водний об'єкт використовується кіль­кома суб'єктами одночасно, наприклад, для водопостачання, суд­ноплавства, рибальства, оздоровлення, рекреації тощо. Спільне природокористування може мати місце при використанні лісових ресурсів, ресурсів рослинного і тваринного світу та інших природ­них об'єктів. Отже, спільне природокористування — одночасне ви­користання одного природного об'єкта кількома суб'єктами.

За термінами використання природних об'єктів та їх ресурсів широке визнання у чинному законодавстві одержали відповідні ви­ди постійного і тимчасового природокористування. Вони закріплені, наприклад, в ст. 92 ЗК, ст. 15 Кодексу про надра, ст. 9 ЛК, ст. 50 ВК тощо. При цьому постійним природокористуванням визнається ви­користання відповідних природних об'єктів без заздалегідь вста­новленого строку. Тимчасовим природокористуванням є викорис­тання природних об'єктів протягом визначеного строку. У свою чергу тимчасове природокористування може бути короткостроко­вим і довгостроковим.

Різновидами тимчасового природокористування нині є орендне і концесійне природокористування, що здійснюються на основі до-

102

говорів оренди або концесії. Орендне природокористування перед­бачене в ст. 93 ЗК, ст. 10 ЛК, ст. 51 ВК, ст. 10 Закону "Про рос­линний світ" тощо. Можливості використання природних об'єктів на підставі договорів концесії передбачені в ст. 9 Закону України від 16 липня 1999 р. "Про концесії"¹ Таке використання має три­вати не менше 10 та не більше 50 років.

Критеріями розмежування видів природокористування можуть бути ознаки значення та належності природних об'єктів. Вони пов'язані, наприклад, з віднесенням природних багатств до об'єктів загальнодержавного і місцевого значення. Про це йдеться в ст. 5 ВК, ст. 6 Кодексу про надра, ст. 7 ЛК, ст. З За­кону "Про природно-заповідний фонд України", ст. 4 Закону "Про рослинний світ", ст. 4 Закону "Про тваринний світ". Як вже заз­началось, чинний ЗК закріплює право приватної, комунальної та державної власності на землю й не передбачає окремого поділу зе­мельних ресурсів на землі загальнодержавного і місцевого значен­ня. У зв'язку з цим слід зазначити, що умови та порядок надання природних об'єктів у користування для різних видів природокорис­тування істотно відрізняються. Якщо природні об'єкти загально­державного і місцевого значення можуть надаватися для спеціаль­ного використання, як правило, в порядку відведення, видачі лі­цензії чи на підставі дозволу, то природні ресурси, що належать на праві приватної власності — тільки на підставі договору.

Поряд із загальними класифікаційними критеріями, характер­ними для усіх природноресурсових галузей законодавства, можна виділити ряд видів природокористування, властивих тільки окре­мим галузям законодавства. Так, за способами використан­ня водних об'єктів ст. 42 ВК виділяє первинне і вторинне во­докористування. При цьому первинними водокористувачами є ті, що мають власні водозабірні споруди і відповідне обладнання для забору води. До вторинних водокористувачів чи абонентів віднесе­ні ті водокористувачі, що не мають власних водозабірних споруд і отримують воду з водозабірних споруд первинних водокористува­чів і скидають стічні води в їх системи на умовах, що встановлю­ються між ними.

В цілому поділ в юридичній літературі² за формою реалізації права лісокористування на первинне і вторинне відповідає суті здіснення лісокористувачами своїх прав і обов'язків, хоча вони й не випливають зі змісту чинного лісового законодавства. Широко поширені в минулому види первинного і вторинного землекорис­тування із встановленням різних форм земельної власності втрати­ли своє значення. Проте окремі види первинного і вторинного ви­користання природних об'єктів збереглися у галузевому законо­давстві.

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1999. — Ms 41. — Ст. 372.

² Див.: Екологічне право. Особлива частина: Підручник / За ред. В. І. Андрейцева. —
К., 2001. - С 374.

103

У чинному законодавстві легально визнаним є поділ видів ви­користання природних ресурсів на загальне і спеціальне природо­користування. Так, виділення права загального і спеціального во­докористування має місце у ч. 1 ст. 46 ВК (в редакції Закону від 21 вересня 2000 р.) та ст. 48 ЛК. На загальне і спеціальне використан­ня природних ресурсів вказують ст. 8 Закону "Про рослинний світ" та ст. 10 Закону "Про тваринний світ". ЗК і Кодекс про надра не виділяють загальне землекористування і загальне надрокористуван-ня. Проте в статтях 35, 83 ЗК вказується на землі загального корис­тування, а у ст. 23 Кодексу про надра по суті йдеться про загальне надрокористування. Отже, розгляньмо більш детально правове ре­гулювання загального та спеціального природокористування.

§ 3. Правове регулювання загального природокористування

Відповідно до ст. 13 Конституції кожен громадянин має право користуватися природними об'єктами. У ст. 38 Закону "Про охо­рону навколишнього природного середовища" передбачено, що використання природних ресурсів в Україні здійснюється в поряд­ку їх загального і спеціального використання. При цьому громадя­нам гарантується право загального використання природних ресур­сів для задоволення життєво необхідних потреб (естетичних, оздо­ровчих, рекреаційних, матеріальних тощо) безоплатно, без закріп­лення цих ресурсів за окремими особами і надання відповідних дозволів, за винятком обмежень, передбачених законодавством. З цього випливає, що право загального природокористування передба­ чає використання природних об'єктів та їх корисних властивостей без закріплення за окремими особами та надання відповідних дозволів на їх використання.

Головною ознакою загального природокористування є те, що воно здійснюється без права володіння. При загальному природо­користуванні природний об'єкт не виділяється у відособлене воло­діння природокористувача. Так, згідно з ч. 1 ст. 47 ВК загальне во­докористування здійснюється громадянами для задоволення їх пот­реб (купання, плавання на човнах, любительське і спортивне ри­бальство, водопій тварин, забір води з водних об'єктів без застосу­вання споруд або технічних пристроїв та з криниць) безоплатно, без закріплення водних об'єктів за окремими особами та без надан­ня відповідних дозволів. В ч. 1 ст. 49 ЛК передбачено, що у поряд­ку загального використання лісових ресурсів громадяни мають пра­во вільно перебувати в лісах, безоплатно збирати для власного спо­живання дикорослі трав'яні рослини, квіти, ягоди, горіхи та інші плоди, гриби, крім випадків, передбачених законодавством.

Насамперед право загального природокористування громадян характеризується своєю загальнодоступністю. Це право безпосеред­ньо випливає з природних прав людини на використання природ-

104

них об'єктів: права на вільне пересування по землі, права на корис­тування водними й озеленювальними об'єктами для відпочинку й оздоровлення, права на здорове довкілля тощо. Право загального природокористування є таким само природним правом людини, як і право на життя, здоров'я тощо. Воно виникає з факту народжен­ня людини і супроводжує її протягом існування в природному се­редовищі.

Право загального природокористування є невід'ємним правом громадян незалежно від визнання його державою і надання дер­жавними органами. Держава та її органи не можуть надавати чи позбавляти права загального природокористування. Держава та її органи зобов'язані забезпечувати належні умови для здійснення цього права, а у випадках його порушення — нести відповідаль­ність перед громадянами. Таке тлумачення загальних природноре-сурсових прав людини одержало широке визнання в міжнародних документах. У такому змісті право громадян на загальне природо­користування закріплено й у сучасному національному законодавс­тві України¹.

Проте із зазначеного не випливає, що держава та її органи зов­сім позбавлені можливості регламентувати право загального приро­докористування громадян законодавчими актами або в іншому нормативно-правовому порядку, встановлювати межі його належ­ного здійснення, обмежувати з метою забезпечення суспільних ін­тересів та досягнення загального блага. Такі обмеження права за­гального природокористування містяться, наприклад, у водному законодавстві — з метою охорони життя і здоров'я громадян, у лі­совому — з метою пожежної безпеки, у законодавстві про природ­но-заповідний фонд — з метою збереження особливо охоронюва-них об'єктів, у законодавстві про рослинний світ — з метою запо­бігання надмірному збору цілющих трав тощо. Отже, право загаль­ного природокористування громадян грунтується на законодавстві та підлягає певному правовому регулюванню.

Право загального природокористування належить не тільки громадянам, а й юридичним особам. В порядку загального приро­докористування підприємства, установи й організації можуть одер­жувати корисні властивості природних об'єктів без їх закріплення за ними та надання дозволів на їх використання. Так, відповідно до ч. З ст. 48 ВК не належать до спеціального водокористування: про­пуск води через гідровузли (крім гідроенергетичних); подача (пере­качування) води водокористувачам у маловодні регіони; усунення шкідливої дії вод (підтоплення, засолення, заболочення); викорис­тання підземних вод для вилучення корисних компонентів; вилу­чення води з надр разом з видобуванням корисних копалин; вико­нання будівельних, днопоглиблювальних і вибухових робіт; видобу-

¹ Див.: Каракаш И. И. Права человека на пользование природной средой в между­народных документах и национальном законодательстве // Юридический вестник. — 1998. - № 4.

105

вання корисних копалин і водних рослин; прокладання трубопро­водів і кабелів; проведення бурових, геологорозвідувальних робіт; інші роботи, які виконуються без забору води та скидання зворот­них вод.

Загальне природокористування має місце, наприклад, й при ко­ристуванні річками, озерами, водосховищами, каналами та іншими водоймами, а також внутрішніми морськими водами і водними ак­ваторіями територіального моря, що згідно з ч. 1 ст. 67 ВК є вод­ними шляхами загального користування для водного транспорту. Відповідно до ч. 1 ст. 69 ВК забір води для протипожежних потреб здійснюється з будь-яких водних об'єктів без дозволу на спеціаль­не водокористування в кількості, необхідній для ліквідації пожежі.

Загальне природокористування юридичних осіб властиве і лісо­вому законодавству. Воно може здійснюватися підприємствами, ус­тановами, організаціями, кооперативами та громадськими об'єд­наннями, якщо це не є видом їх виробничо-господарської діяль­ності, тобто спеціальною статутною діяльністю з метою одержання прибутку. При здійсненні загального природокористування фізич­ні та юридичні особи зобов'язані виконувати вимоги пожежної без­пеки в лісах та користуватися лісовими ресурсами в строки, вста­новлені державними лісогосподарськими органами, і способами, що не завдають шкоди відтворенню лісових ресурсів.

Земельне законодавство на сьогодні окремо не виділяє загальне землекористування. Проте в ньому чітко вказується на землі за­гального використання. Так, відповідно до ч. 4 ст. 35 ЗК землями загального користування садівницького товариства є земельні ді­лянки, зайняті захисними смугами, дорогами, проїздами, будівля­ми і спорудами та іншими об'єктами загального користування. Згідно з ч. З ст. 83 цього Кодексу до земель загального користуван­ня населених пунктів належать майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо.

До загального природокористування фізичних і юридичних осіб у земельному законодавстві можна віднести використання у вста­новленому порядку для потреб господарювання загальнопошире-них корисних копалин, лісових угідь, водних об'єктів, а також ін­ших корисних властивостей землі, що знаходяться на земельній ді­лянці. Земельні ділянки рекреаційного призначення, відведені для масового відпочинку населення, використовуються згідно з вимо­гами ЗК на засадах загального природокористування.

Гірниче законодавство також не поділяє природокористування на загальне та спеціальне, але сам зміст видів надрокористування дозволяє виділити як загальне, так і спеціальне використання надр. В основному корисні копалини надр використовуються на основі спеціального природокористування. Проте в гірничому законо­давстві міститься чимало норм, що надають громадянам і підпри­ємствам можливості для вилучення корисних властивостей надр на основі загального природокористування. Так, ч. 2 ст. 19 Кодексу

106

про надра прямо передбачає право користування надрами без гір­ничого відводу або спеціального дозволу (ліцензії).

Найбільш типовим видом загального надрокористування є ви­користання надра під час землекористування. Згідно з ч. 1 ст. 23 Кодексу про надра землевласники і землекористувачі в межах на­даних їм земельних ділянок мають право без спеціальних дозволів (ліцензій) та гірничого відводу добувати для своїх господарських та побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф за­гальною глибиною розробки до двох метрів та прісні підземні води до 20 метрів, а також використовувати надра для інших господар­ських і побутових потреб. При цьому землекористування фізичних і юридичних осіб є спеціальним, а надрокористування — загаль­ним. Таке становище, коли один об'єкт використовується на праві загального природокористування, а інший — на праві спеціально­го природокористування, має місце й у інших галузевих норматив­но-правових актах природноресурсового законодавства.

§ 4. Правове регулювання спеціального природокористування

В порядку спеціального використання природних ресурсів грома­дянам, підприємствам, установам і організаціям згідно з ч. З ст. 38 Закону "Про охорону навколишнього природного середовища" на­даються у володіння, користування або в оренду природні ресурси на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності, а у випадках, передбачених законодавством України — на пільгових умовах.

Вказане положення охоплює основні ознаки спеціального при­родокористування. До них належать: наявність спеціального дозво­лу на використання природних ресурсів; виділення у відособлене володіння і користування природного об'єкта чи його ресурсових компонентів; строго цільове використання наданого природного об'єкта; реєстрація у встановленому порядку відповідного виду спеціального природокористування; внесення плати за спеціальне використання природних об'єктів та їх ресурсів і деякі інші харак­терні риси. Отже, право спеціального природокористування передба­чає постійне чи тимчасове володіння і користування природними об'єктами для здійснення виробничо-господарських та інших видів ді­яльності, на підставі спеціальних дозволів і на платних умовах з ме­тою одержання корисних властивостей природних багатств.

Спеціальне природокористування характеризується виділен­ням юридичним і фізичним особам природних об'єктів у відособ­лене володіння. З урахуванням цієї обставини чинне законодавс­тво більш детально регламентує право спеціального природоко­ристування. Воно знайшло своє закріплення у всіх галузях при­родно ресурсового законодавства. Так, згідно зі ст. 19 Кодексу

107

про надра надра надаються у користування підприємствам, уста­новам, організаціям і громадянам лише за наявності у них спеці­ального дозволу (ліцензії) на користування ділянкою надр. Право на користування надрами посвідчується актом про надання гірни­чого відводу.

Надра надаються для геологічного вивчення, у тому числі для дослідно-промислової розробки родовищ корисних копалин, для видобутку прісних підземних вод і розробки родовищ торфу, для поховання відходів виробництва й інших шкідливих речовин, а та­кож скидання стічних вод та інших спеціальних цілей. Видобуван­ня корисних копалин місцевого значення і торфу із застосуванням спеціальних технічних засобів, які можуть призвести до небажаних змін навколишнього природного середовища, відповідно до ч. 2 ст. 23 Кодексу про надра погоджується з місцевими радами та ор­ганами Мінприроди на місцях.

Спеціальне природокористування найбільшою мірою деталізо­вано у водному законодавстві. Відповідно до ч. 1 ст. 48 ВК спеці­альне водокористування — це забір води з водних об'єктів із засто­суванням споруд або технічних пристроїв, використання води та скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти, включаючи забір води та скидання забруднюючих речовин із зворотними водами із застосуванням каналів. Воно здійснюється юридичними і фізични­ми особами для задоволення питних потреб населення, а також для господарсько-побутових, лікувальних, оздоровчих, сільськогоспо­дарських, промислових, транспортних, енергетичних, рибогоспо­дарських та інших державних і громадських потреб.

У водному законодавстві детально регламентується спеціальне водокористування, насамперед для задоволення питних і господар­сько-побутових потреб населення, спеціальне користування водни­ми об'єктами для лікувальних, курортних і оздоровчих цілей, а та­кож особливості спеціального користування водними ресурсами для потреб- різних галузей економіки тощо. Суттєво доповнює рег­ламентацію спеціального водокористування для питних потреб За­кон України від 10 січня 2002 р. "Про питну воду та питне водо­постачання"'.

Спеціальне природокористування закріплене і в лісовому зако­нодавстві. Відповідно до ст. 50 ЛК спеціальне використання лісо­вих ресурсів здійснюється в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для цього у користування. Земельна ділянка лісо­вого фонду може надаватися одному або кільком тимчасовим лісо-користувачам для спеціального використання різних видів лісових ресурсів. Лісокористувачі мають право здійснювати такі види спе­ціального використання лісових ресурсів: заготівля деревини під час рубок головного користування; заготівля живиці; заготівля дру­горядних лісових матеріалів (пень, луб, кора, деревна зелень тощо); побічні лісові користування.

¹ Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 16. — Ст. 112.

108

Особливому правовому регулюванню лісовим законодавством підлягає спеціальне користування земельними ділянками лісового фонду для потреб мисливського господарства, культурно-оздоров­чих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт, а також спеціального використання лісо­вих ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду на природно-заповідних територіях і об'єктах, у прикордонній сму­зі та лісах, що зазнали радіоактивного забруднення. Правове регу­лювання цих видів спеціального лісокористування тісно пов'язане з вимогами земельного законодавства.

Чинний ЗК прямо не передбачає спеціального землекористу­вання, але власне кажучи, усі відвідні та договірні види землеко­ристування є спеціальними. Так, згідно зі ст. 41 цього Кодексу ви­користання земельних ділянок житлово-будівельними (житловими) і гаражно-будівельними кооперативами є видом спеціального зем­лекористування. Спеціальне землекористування має місце при на­данні земельних ділянок у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, промисловим і транспортним підприємствам, підприємствам зв'яз­ку й енергетики тощо.

Найпоширенішими видами спеціального землекористування є використання земель сільськогосподарського призначення. Такими згідно зі ст. 22 ЗК є землекористування: громадян — для ведення особистого селянського господарства, садівництва і городництва, сінокосіння та випасання худоби, а також для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; сільськогосподарських під­приємств, у тому числі фермерських господарств — для ведення то­варного сільськогосподарського виробництва; сільськогосподар­ських науково-дослідних установ та навчальних закладів, сільських професійно-технічних училищ та загальноосвітніх шкіл — для дос­лідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства; несільськогосподарських підприємств, ус­танов та організацій, релігійних організацій та інших об'єднань громадян — для ведення підсобного сільського господарства. Вка­зані види землекористування становлять спеціальне природокорис­тування з наявним цільовим призначенням використання землі як природного об'єкта.

Спеціальне природокористування знайшло широке закріплення й в природноресурсових законах. Відповідно до ст. 10 Закону "Про рослинний світ" спеціальне використання природних рослинних ресурсів здійснюється за дозволом юридичними або фізичними особами для задоволення їх виробничих та наукових потреб, а та­кож з метою отримання прибутку від реалізації цих ресурсів або продуктів їх переробки. Найпоширенішими видами спеціального використання природних рослинних ресурсів є: збирання лікар­ських рослин, заготівля кори, лубу, деревної зелені, деревних соків, збирання квітів, ягід, плодів, горіхів, насіння, грибів, лісової під­стилки, очерету тощо. При цьому вказані види спеціального вико-

109

ристання природних рослинних ресурсів слід відрізняти від анало­гічних видів їх використання на засадах загального природокорис­тування. Критерієм їх розмежування є надання відповідного дозво­лу уповноваженими органами для спеціального використання при­родних рослинних ресурсів, на відміну від загального користуван­ня ними, що не потребує такого дозволу.

Спеціальне природокористування в Законі "Про тваринний світ" 2001 р. закріплено принципово інакше, ніж раніше. Так, відповідно до ст. 17 зазначеного Закону до спеціального використання об'єктів тваринного світу належать усі види використання тваринного світу (за винятком передбачених законодавством випадків безоплатного любительського і спортивного рибальства у водних об'єктах загаль­ного користування), що здійснюються з їх вилученням (добуванням, збиранням тощо) із природного середовища. Спеціальне викорис­тання об'єктів тваринного світу здійснюється лише за відповідними дозволами чи іншими документами, що видаються в порядку, виз­наченому Кабінетом Міністрів України. Ця вимога поширюється та­кож на власників землі та користувачів земельними ділянками, на яких перебувають об'єкти тваринного світу.

Найпоширенішими видами спеціального використання є веден­ня мисливського і рибного господарства. Спеціальне використання об'єктів тваринного світу в порядку ведення мисливського і рибно­го господарства здійснюється з наданням відповідно до закону під­приємствам, установам, організаціям і громадянам права користу­вання мисливськими угіддями та рибногосподарськими водними об'єктами. Проте слід зазначити, що умови, вимоги та порядок зайняття мисливством і рибальством детально регламентовані у спеціальних законодавчих актах. До них, зокрема належать закони України від 16 травня 1995 р. "Про виключну (морську) економіч­ну зону України"¹, від 22 лютого 2000 р. "Про мисливське госпо­дарство та полювання"², Тимчасовий порядок ведення рибного господарства і здійснення рибальства, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1996 р. № 1192 тощо.

Незважаючи на природоохоронну спрямованість Закону "Про природно-заповідний фонд України", в ньому також виділяються спеціальні види природокористування. Згідно зі ст. 9 цього Закону, до них можна віднести зокрема використання об'єктів природно--заповідного фонду в природоохоронних, оздоровчих, науково-дос­лідних і освітньо-виховних цілях. Крім вказаних видів спеціально­го користування, об'єкти природно-заповідного фонду, віднесені законом до основних, можуть використовуватися для заготівлі де­ревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випа­сання худоби, полювання та зайняття рибальством, якщо такі види використання не суперечать цільовому призначенню територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

§ 5. Зміст права природокористування, права й обов'язки природокористувачів

Метою правового регулювання використання природних ресур­сів є встановлення сукупності прав і обов'язків фізичних та юри­дичних осіб як природокористувачів. Правовий зміст використан­ня об'єктів природи охоплює права й обов'язки, що включаються в норми правового інституту, правові відносини та конкретні пра­вомочності природокористування. До них належать права й обов'язки, що визначають умови і порядок одержання і втрати можливостей щодо використання природних об'єктів, суб'єктивні права й юридичні обов'язки, що забезпечують одержання корисних властивостей природних ресурсів, а також вимоги законодавства, покладені на природокористувачів, що уповноважують та обтяжу­ють їх.

Юридичний зміст природокористування передбачає права й обов'язки фізичних та юридичних осіб, що здійснюють як загаль­не, так і спеціальне природокористування. До змісту права загаль­ного природокористування належить, наприклад, конституційне право громадян на користування природними об'єктами народної власності, передбачене в ст. 13 Основного Закону, конституційний обов'язок не завдавати шкоди природі, закріплений в ст. 66 Кон­ституції. Зміст права спеціального природокористування станов­лять, наприклад, суб'єктивне право на самостійне використання природного об'єкта в процесі виробничо-господарської діяльності та юридичний обов'язок вносити плату за спеціальне використан­ня природних ресурсів.

У зв'язку з тим, що спеціальне природокористування впливає на стан природних ресурсів та якість навколишнього середовища, його зміст є більш регламентованим у чинному природноресурсо-вому і природоохоронному законодавстві. Це визначається і тим, що якщо зміст права загального природокористування може скла­датися з правомочності користування без надання права володін­ня, то у зміст права спеціального природокористування включа­ються і правомочність володіння, і правомочність користування. У більшості випадків без відособленого володіння природними об'єк­тами належне здійснення природокористування неможливе. Більш того, володіння природним об'єктом є необхідною передумовою для використання його корисних властивостей¹.

Від цілей та видів спеціального використання природних ресур­сів залежать обсяг і зміст наданих прав і покладених на суб'єктів-природокористувачів обов'язків. Це стосується не тільки викорис­тання різних природних об'єктів, а й різних суб'єктів, що користу-

110

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 21. — Ст 152 ¹ Там само. — 2000. — № 18. — Ст. 132.

' Див.: Бринчук М. М. Экологическое право. — М, 1998. — С 217; Вовк Ю. А. Со­ветское природоресурсовое право и правовая охрана окружающей природной среды. Общая часть. — Харьков, 1986. — С. 151.

111

ються тими самими природними об'єктами. Відрізняються, нап­риклад, обсяг і зміст прав і обов'язків сільськогосподарського і не-сільськогосподарського землекористувача, право спеціального во­докористування для задоволення питних і господарсько-побутових потреб населення та спеціальне водокористування для транспор­тних чи енергетичних потреб.

Галузеві природноресурсові кодекси і закони передбачають ос­новні права й обов'язки природокористувачів у найбільш загальній формі. Залежно від видів природних об'єктів і специфіки викорис­товуваних ресурсів здійснюється законодавче закріплення правово­го змісту природокористування, тобто відповідних найбільш харак­терних для них прав і обов'язків. Коли юридичні і фізичні особи як природокористувачі вступають у певні правовідносини, ці за­гальні права й обов'язки набувають змісту конкретного суб'єктив­ного права і юридичного обов'язку.

Загальні права землекористувачів закріплені, наприклад, в ст. 95 ЗК. Відповідно до вказаної норми землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: самостійно госпо­дарювати на землі; власності на посіви і насадження сільськогоспо­дарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську про­дукцію; використовувати у встановленому порядку для власних пот­реб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Загальні обов'язки землекористувачів передбачені у ст. 96 ЗК. Відповідно до її змісту землекористувачі зобов'язані: забезпечувати використання землі за цільовим призначенням; додержуватися ви­мог законодавства про охорону довкілля; своєчасно сплачувати зе­мельний податок або орендну плату; не порушувати прав власни­ків суміжних земельних ділянок та землекористувачів; підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі; сво­єчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; дот­римуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних із вста­новленням земельних сервітутів та охоронних зон; зберігати геоде­зичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушу­вальних систем.

У деяких галузевих законодавчих актах основні права й обов'яз­ки спеціальних природокористувачів передбачені в одній нормі та розглядаються у безпосередній єдності. У такій формі закріплені права лісокористувачів у статтях 18, 19 ЛК, з виділенням основних прав і обов'язків постійних і тимчасових лісокористувачів. Права й обов'язки надрокористувачів взагалі закріплені разом в одній нор­мі Кодексу про надра.

Відповідно до ст. 24 вказаного Кодексу користувачі надрами ма­ють право: здійснювати на наданій їм ділянці надр геологічне вив-

чення, комплексну розробку родовищ корисних копалин та інші роботи згідно з умовами спеціального дозволу (ліцензії); розпоряд­жатися видобутими корисними копалинами, якщо інше не перед­бачено законодавством або умовами спеціального дозволу (ліцен­зії); здійснювати на умовах спеціального дозволу (ліцензії) консер­вацію наданого у користування родовища корисних копалин або його частини; на першочергове подовження строку тимчасового користування надрами.

Водночас користувачі надрами зобов'язані: використовувати надра відповідно до цілей, для яких їх було надано; забезпечувати повноту геологічного вивчення, раціональне, комплексне викорис­тання та охорону надр; забезпечувати безпеку людей, майна та нав­колишнього природного середовища; приводити земельні ділянки, порушені при користуванні надрами, в стан, придатний для по­дальшого їх використання у суспільному виробництві; виконувати інші вимоги щодо користування надрами, встановлені законодавс­твом України.

Правовий зміст природокористування включає не тільки права й обов'язки суб'єктів-природокористувачів, а й законодавчі обме­ження щодо їх здійснення. Такі обмеження у тому чи іншому об­сязі передбачені в земельному, гірничому, водному, лісовому, при­родно-заповідному, фауністичному і флористичному законодавстві. Юридичні обмеження природокористування можуть бути встанов­лені на різних підставах. Як правило, вони спрямовані на забезпе­чення раціонального використання природних ресурсів та ефектив­ної охорони навколишнього середовища.

Законодавче закріплення відповідних обмежень прав можна виявити насамперед у земельному законодавстві. Відповідно до ст. 111 ЗК право на земельну ділянку може бути обмежено зако­ном або договором, зокрема шляхом встановлення: заборони на провадження окремих видів діяльності; заборони на зміну цільо­вого призначення земельної ділянки та ландшафту; умови до­держання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт; умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці у встановлений час і в установленому порядку; інших зобов'язань, обмежень або умов.

Аналогічні обмеження для водокористування передбачені й у водному законодавстві. Згідно зі ст. 45 ВК у разі маловоддя, загро­зи виникнення епідемій та епізоотій, а також в інших передбаче­них законодавством випадках права водокористувачів можуть бути обмежені або можуть бути змінені умови водокористування з ме­тою забезпечення охорони здоров'я людей та в інших державних інтересах. При цьому пріоритет надається використанню вод для питних і побутових потреб населення. Права водокористувачів, які здійснюють спеціальне водокористування, можуть бути обмежені органом, який видав дозвіл на спеціальне водокористування чи на­дав водний об'єкт у користування або в оренду. Права вторинних

112

113

водокористувачів можуть бути обмежені первинними водокористу­вачами за погодженням з органом, який видав дозвіл на спеціаль­не водокористування чи надав водний об'єкт у користування.

У правовий зміст спеціального природокористування включа­ються і законодавчі вимоги щодо забезпечення захисту й охорони прав фізичних і юридичних осіб, що здійснюють використання природних ресурсів. Захисні й охоронні правові норми одержали найбільш поширене закріплення у земельному законодавстві сто­совно землекористування. Так, відповідно до ч. 2 ст. 152 ЗК земле­користувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Земельне законодавство передбачає, що землекористувачам від­шкодовуються збитки, заподіяні внаслідок: вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для пот­реб, не пов'язаних із сільськогосподарським і лісогосподарським виробництвом; тимчасового зайняття сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників для інших видів використання; вста­новлення обмежень щодо використання земельних ділянок; погір­шення якості Ґрунтового покрову та інших корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників; приве­дення сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників у непридатний для використання стан; неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

Правові норми, що гарантують охорону прав природокористу-вачів, так чи інакше знайшли своє закріплення в усіх галузевих природноресурсових кодексах та законах. Так, згідно зі ст. 25 Ко­дексу про надра права користувачів надр охороняються законом і можуть бути обмежені лише у випадках, передбачених законодавс­твом, а збитки, завдані порушенням прав користувачів надр, підля­гають відшкодуванню в повному обсязі. Відповідно до ст. 43 ВК права водокористувачів охороняються законом, а їх порушені пра­ва підлягають поновленню в порядку, встановленому законодавс­твом. Згідно з ч. 2 ст. 20 ЛК втручання у діяльність лісокористува-чів з боку державних, господарських та інших органів і організацій забороняється, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами.

§ 6. Підстави виникнення, зміни та припинення права природокористування

Підставами виникнення права природокористування є адміністра­тивні акти органів державної влади та місцевого самоврядування, юридичні факти у вигляді дій, спрямованих на породження права природокористування, а також події невольового характеру. При цьому адміністративні акти й юридичні факти як підстави виник-

114

нення права на використання природних об'єктів властиві спеці­альним видам природокористування, а невольові події більш харак­терні для виникнення загального природокористування.

У зв'язку з тим, що більшість природних об'єктів перебуває у ві­данні органів державної влади та місцевого самоврядування, їх ак­ти переважають як засади виникнення різних видів використання природних ресурсів. У правовій літературі акти органів державної влади та місцевого самоврядування розглядаються як адміністра­тивні підстави виникнення права природокористування¹.

Адміністративно-правові підстави виникнення права природокорис­ тування полягають у прийнятті рішень про надання природних об'єктів у користування. Вони повинні бути належним чином підго­товлені та розглянуті, прийняті компетентним органом, відповідати вимогам обґрунтованості та законності тощо. За своїми формами це можуть бути рішення, постанови, розпорядження, дозволи, ліцензії, посвідчення, ордери, квитки тощо. Отже, адміністративно-правові підстави природокористування мають відповідати усім вимогам доз­вільного способу надання природних об'єктів у користування.

Рішення, що породжує право користування природним об'єк­том, може мати форму простого адміністративного акта про надан­ня, наприклад, дозволу на використання ресурсів рослинного світу або складного багатостадійного акта, що має місце при відведенні земельної ділянки для постійного користування. Надання природ­ного об'єкта у користування в порядку відведення передбачає не тільки ухвалення рішення, а й здійснення юридично значимих дій. Тому акт відведення — це не документ, а складний юридичний факт, що породжує право природокористування.

Акт відведення землі у постійне користування юридичній особі згідно з вимогами земельного законодавства передбачає звернення з клопотанням про надання земельної ділянки компетентним орга­ном, розгляд ним клопотання, прийняття рішення за ним щодо нього, надання дозволу на підготовку проекту відведення, погод­ження розробленого проекту, представлення висновку державної землевпорядної експертизи за об'єктами, які перебувають у її ві­данні, прийняття рішення про надання земельної ділянки, визна­чення меж земельної ділянки на місцевості, видачу державного ак­та на право постійного користування земельною ділянкою та її дер­жавної реєстрації.

Відведення як складна адміністративна підстава виникнення права природокористування передбачена не тільки в земельному, а й у гірничому законодавстві. Так, згідно зі ст. 17 Кодексу про над­ра гірничим відводом є частина надр, надана користувачам для промислової розробки родовищ корисних копалин та цілей, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин. Користування над­рами за межами гірничого відводу забороняється. Порядок надан­ня гірничих відводів встановлюється Кабінетом Міністрів України.

' Див.: Петров В. В. Экологическое право России. — М., 1995. — С 135.

115

Дозвіл як адміністративний акт, що породжує право природоко­ристування, закріплений у ВК, законах "Про рослинний світ" і "Про тваринний світ" та інших природноресурсових законодавчих актах. Так, відповідно до ст. 49 ВК спеціальне водокористування здійснюється на підставі дозволу. Дозвіл на спеціальне водокорис­тування видається: державними органами охорони навколишнього природного середовища — у разі використання води водних об'єк­тів загальнодержавного значення; Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими радами за погодженням з державними органами охорони навколишнього природного середовища — у разі використання во­ди водних об'єктів місцевого значення.

Надання дозволу на спеціальне водокористування здійснюється за клопотанням водокористувача з обґрунтуванням потреби у воді, погодженим з державними органами водного господарства — в ра­зі використання поверхневих вод, державними органами геології — в разі використання підземних вод та державними органами охоро­ни здоров'я — в разі використання водних об'єктів, віднесених до категорії лікувальних. У дозволі на спеціальне водокористування встановлюються ліміти забору і використання води та скидання забруднюючих речовин.

Дозвіл на спеціальне природокористування у різних галузях природноресурсового законодавства має різні форми. Так, відпо­відно до ст. 51 Л К спеціальне використання лісових ресурсів на на­даній земельній ділянці лісового фонду провадиться за спеціальним дозволом — відповідно за лісорубним квитком (ордером) або лісо­вим квитком. На відведених земельних ділянках лісового фонду можуть використовуватися лише ті лісові ресурси, на які видано спеціальний дозвіл. Форми лісорубного квитка (ордера) та лісово­го квитка і порядок їх видачі затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Відповідно ст. 22 Закону "Про виключну (морську) економічну зону України" розробка природних ресурсів виключної (морської) економічної зони без дозволу спеціально уповноваженого органу Ук­раїни є незаконною промисловою діяльністю. У зв'язку з цим поста­новою Кабінету Міністрів України від 13 серпня 1999 р. № 1490 зат­верджено Порядок і умови використання рибних та інших водних живих ресурсів виключної (морської) економічної зони України іноземними юридичними і фізичними особами¹, що встановлює форму заявки для одержання дозволу на ведення рибного промис­лу економічній зоні України.

Ліцензія як адміністративна підстава виникнення права приро­докористування — це спеціальний дозвіл на здійснення визначених видів діяльності з використанням природних ресурсів. У зв'язку з цим значний інтерес становить Перелік видів діяльності, що нале­жать до природоохоронних заходів, затверджений постановою Ка-

' Офіційний вісник України. — 1999. — № 33. — С 145.

116

бінету Міністрів України від 17 вересня 1996 р. № 1147', що перед­бачає одержання відповідних дозволів у вигляді ліцензій.

Природноресурсова ліцензія передбачена в Кодексі про надра та деяких інших законодавчих актах. Так, згідно із ст. 16 вказаного Ко­дексу ліцензування діяльності щодо користування надрами — це єдиний порядок надання спеціальних дозволів (ліцензій) на корис­тування ділянкою надр з відповідною метою. Спеціальні дозволи (ліцензії) на користування надрами у межах конкретних ділянок на­даються спеціалізованим підприємствам, установам та організаціям, а також громадянам, які мають відповідну кваліфікацію, матеріаль­но-технічні та економічні можливості для користування надрами².

Ліцензія відповідно до ст. 23 Закону "Про тваринний світ" є од­ним з основних документів, що надає право на добування мислив­ських тварин. Це положення конкретизується у ст. 17 Закону "Про мисливське господарство та полювання", згідно з якою за ліцензі­єю здійснюється полювання на кабана, лань, оленів благородного та плямистого, козулю, лося, муфлона, білку, бабака, бобра, нут­рію вільну, ондатру, куницю лісову та кам'яну, норку американську тощо. Відповідно до ст. З Закону України від 6 лютого 2003 р. "Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них"³ спеці­альне використання риби та інших водних живих ресурсів здійсню­ється суб'єктами господарювання та їх об'єднаннями в межах вста­новлених лімітів (квот) за наявності ліцензій (дозволів).

Цивільно-правові підстави виникнення права природокористуван­ ня є відносно новими засадами набуття можливостей для викорис­тання природних об'єктів юридичними та фізичними особами. Во­ни стали застосовуватися після скасування заборони оренди землі та інших природних об'єктів, законодавчого визнання деяких ви­дів цивільно-правових договорів і окремих юридичних фактів та інших правових обставин як юридично значимих дій у сфері при­родокористування. Більш того, з'явилися нові підстави набуття прав на використання природних об'єктів, наприклад, за давністю користування земельною ділянкою, що передбачено у ст. 119 ЗК і ст. 344 ЦК.

Договір як цивільно-правова основа виникнення права природо­користування нині широко відомий природноресурсовому законо­давству. Найбільш поширеним видом договору у цій сфері є дого­вір оренди. Відповідно до ст. 1 Закону України від 6 жовтня 1998 р. "Про оренду землі" (в редакції Закону від 2 жовтня 2003 р.)⁴ орен­да землі — це засноване на договорі строкове платне володіння і

¹ ЗП України. - 1996. - № 18. - Ст. 506.

^! Порядок надання спеціальних дозволів на користування надрами, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 2 жовтня 2003 р. № 1540 // Офіційний віс­ник України. — 2003. — № 40. — С. 20; постанова Кабінету Міністрів України від 2 бе­резня 1998 р. № 260 "Про вдосконалення порядку видачі спеціальних дозволів (ліцен­зій) на користування родовищами мінеральної води" // Там само. — 1998. — № 9. — Ст. 107.

^! Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 15. — Ст. 107.

⁴ Там само. - 1998. - № 46-47. - Ст. 280.

117

користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для здійснення підприємницької та інших видів діяльності.

Внесені у ВК зміни усунули деякі обмеження щодо оренди вод­них об'єктів і розширили можливості використання водних ресур­сів на умовах договору оренди. Так, відповідно до ч. 1 ст. 51 цього Кодексу водні об'єкти місцевого значення та ставки, що знаходять­ся в басейнах рік загальнодержавного значення, можуть надавати­ся у користування на умовах оренди водокористувачам для рибо­розведення, виробництва сільськогосподарської та промислової продукції, а також у лікувальних і оздоровчих цілях. Право водоко­ристування на умовах оренди оформляється договором, погодже­ним з державними органами охорони навколишнього природного середовища та водного господарства.

Договірні засади природокористування передбачені у чинному законодавстві і стосовно використання інших природних ресурсів. Наприклад, законодавству про тваринний світ відомий договір на заготівлю м'яса і хутра диких тварин, законодавство про рослин­ний світ допускає укладення договорів на заготівлю лікарських рослин, деревних соків та інших природних компонентів нелісо-вої рослинності. Використання окремих видів природних об'єктів відповідно до Закону "Про концесії" може здійснюватись на ос­нові концесійного договору. Постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 12 квітня 2000 р. № 643 затверджений Типовий конце­сійний договір¹. Можна висловити думку про те, що з поступовим поверненням природних об'єктів та їх ресурсів у цивільно-право­вий обіг та з розвитком ринкових відносин за участю в них при­родних багатств країни цивільно-правові підстави використання природних ресурсів розширюватимуться і набуватимуть нових до­говірних форм.

Підстави зміни права природокористування прямо не передбаче­ні в природноресурсових законодавчих актах, але вони виплива­ють з їх окремих норм. Найбільший інтерес з цього приводу ста­новлять підстави зміни права природокористування, що передба­чаються в новітньому українському законодавстві. Так, Закон Ук­раїни від 30 січня 1992 р. "Про форми власності на землю"² (вка­заний Закон втратив чинність з прийняттям Закону від 11 грудня 2003 p.), яким була введена приватна власність на землю, замінив право громадян на довічне спадкове володіння земельними ділян­ками на право приватної земельної власності. У зв'язку з цим слід звернути увагу на те, що в аналогічних випадках відбувається змі­на правових основ використання природних ресурсів у законодав­чому порядку.

Підставами для зміни прав на використання природних ресур­сів, як і для їх виникнення, можуть бути адміністративно-правові акти органів державної влади та місцевого самоврядування у фор-

¹ Офіційний вісник України. — 2000. — № 15. — С 92.

² Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 18. — Ст. 225.

118

мі прийняття рішень, видачі дозволів, надання ліцензій тощо. На підставі рішення уповноважених органів виконавчої влади можуть бути, наприклад, розширені види використання природних ресур­сів, порівняно з наданими раніше видами природокористування або обмежені певні види природокористування у зв'язку з відне­сенням раніше наданих у користування об'єктів до природно-запо­відного фонду.

У чинному законодавстві існують й інші засади зміни права природокористування. До них можна віднести виникнення прав на пільгове використання природних ресурсів, покладання обов'язків щодо дотримання особливих вимог охорони природного об'єкта, здійснення окремих видів цивільно-правових угод, настання нас­лідків стихійних явищ природи тощо.

Підстави припинення права природокористування передбачені у галузевих природноресурсових кодексах і законах. Так, відповідно до ст. 55 ВК право юридичних та фізичних осіб на спеціальне во­докористування припиняється у разі: якщо відпала потреба у спе­ціальному водокористуванні; закінчення строку спеціального водо­користування; ліквідації підприємств, установ чи організацій; пере­дачі водогосподарських споруд іншим водокористувачам; визнання водного об'єкта таким, що має особливе державне значення, нау­кову, культурну чи лікувальну цінність; порушення умов спеціаль­ного водокористування та охорони вод; виникнення необхідності першочергового задоволення питних і господарсько-побутових потреб населення; систематичного невнесення збору в строки, що визначені законодавством.

Згідно зі ст. 19 Закону "Про тваринний світ" право використан­ня об'єктів тваринного світу може бути припинено зокрема на під­ставі рішення суду в разі систематичного невиконання підприємс­твами, установами, організаціями та громадянами встановлених за­конодавством правил, норм та інших вимог або договірних обов'яз­ків щодо охорони, використання і відтворення об'єктів тваринно­го світу.

Специфіка використання окремих природних об'єктів та їх ре­сурсів може визначати й особливі підстави припинення відповід­них видів спеціального природокористування. Для земельного за­конодавства такою підставою є використання земельної ділянки способами, що призводять до зниження родючості ґрунтів, їх хіміч­ного і радіоактивного забруднення, для гірського законодавства — користування надрами із застосуванням методів і способів, що не­гативно впливають на стан надр, призводять до забруднення при­родного середовища або шкідливих наслідків для здоров'я населен­ня, для лісового законодавства — невикористання у встановлений термін лісових ресурсів, порушення правил користування землями лісового фонду або використання їх не за призначенням.

За вольовою ознакою підстави припинення права природоко­ристування можна поділити на їх припинення з волі природоко-ристувача, наприклад, у разі добровільної відмови від подальшого

119

використання природного об'єкта, всупереч волі природокористу-вача, наприклад, у випадку вилучення об'єкта для державних або суспільних потреб та поза волею природокористувача, наприклад, за правопорушення, тобто недотримання вимог та умов природо­користування, передбачених чинним законодавством. До підстав припинення права природокористування у зв'язку із невольовими подіями слід віднести природні явища у природному середовищі, наприклад, зникнення природного об'єкта в результаті зсуву, пове­ні, землетрусу та іншого стихійного лиха.

Припинення права природокористування слід відрізняти від тимчасового призупинення права користування природними об'єк­тами, передбаченого Законом "Про охорону навколишнього при­родного середовища", Порядком обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, орга­нізацій і об'єктів у разі порушення ними законодавства про охоро­ну навколишнього природного середовища, затвердженим поста­новою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р.¹. Тимчасове призупинення права природокористування може мати місце у ви­падках порушення природоохоронного законодавства, невиконан­ня вимог щодо дозволу на спеціальне використання природних ре­сурсів і перевищення лімітів викидів або скидів забруднюючих ре­човин у природне середовище.

Природноресурсовому законодавству відомі також випадки за­борони використання природних ресурсів. Так, згідно зі ст. 54 ВК користування водними об'єктами, які мають особливе державне значення, наукову або культурну цінність, а також тими, що нале­жать до складу систем оборотного водопостачання теплових та атомних електростанцій, може бути частково або повністю заборо­нено в порядку, встановленому законодавством. Аналогічні заборо­ни передбачені у природно-заповідному законодавстві щодо вико­ристання відповідних об'єктів природно-заповідного фонду, що змінюють їх первісний стан чи загрожують збереженню або приз­водять до їх деградації.

Глава 6

Правове забезпечення управління та контролю у галузі природокористування

§ 1. Загальна характеристика управління та контролю у галузі природокористування

Чинне законодавство надає власникам та користувачам природ­них ресурсів широкі права щодо самостійного господарювання. Однак відповідно до ст. 41 Конституції така діяльність не повинна завдавати шкоди навколишньому природному середовищу, пору­шувати права і законні інтереси інших осіб, а також суспільства і держави. Необхідність виконання таких обов'язків закріплена та­кож у нормах екологічного та природноресурсового законодавства і забезпечується здійсненням управління та контролю за викорис­танням і охороною природних ресурсів.

Управління у галузі використання і охорони природних ресур­сів є однією з найважливіших функцій державних органів та орга­нів місцевого самоврядування. Згідно зі ст. 16 Закону України від 15 червня 1991 р. "Лро охорону навколишнього природного сере­довища'" воно полягає у здійснені функцій спостереження, дос­лідження, екологічної експертизи, контролю, прогнозування, програмування, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої ді­яльності.

Управління і контроль в галузі природокористування — це ді­яльність уповноважених суб'єктів (державних органів, органів міс­цевого самоврядування і об'єднань громадян), спрямована на за­безпечення суспільних інтересів щодо використання і охорони природних ресурсів, а також дотримання і виконання державними органами, юридичними і фізичними особами вимог природноре­сурсового законодавства.

Основними принципами здійснення управління і контролю в галузі природокористування є: принцип законності управління і контролю за природокористуванням; принцип гармонійного поєд­нання екологічних, економічних і соціальних інтересів населення в процесі природокористування; принцип поєднання об'єктного і адміністративно-територіального управління в організації природо­користування; принцип розмежування господарсько-експлуатацій­них і контрольних функцій при організації діяльності спеціально уповноважених державних органів тощо.

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 46. — Ст. 637.

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 41. — Ст. 546.

120

121

Принцип законності управління і контролю за природокористу­ванням означає, що всі функції управління природокористуванням мають здійснюватися у суворій відповідності з вимогами Конститу­ції, природноресурсового законодавства і встановленої компетенції відповідних органів управління щодо непорушення охоронюваних законом економічних інтересів природокористувачів (держави, юридичних та фізичних осіб).

Принцип гармонійного поєднання екологічних, економічних і соціальних інтересів населення в процесі природокористування зу­мовлений наявністю нерозривного зв'язку людини з довкіллям, що виконує щодо неї екологічну і економічну функції. Цей принцип полягає в обліку екологічних і економічних інтересів населення в їх взаємозв'язку. Наприклад, при підготовці висновку екологічної експертизи обов'язково мають враховуватися економічні і соціаль­ні інтереси населення.

Принцип поєднання об'єктного і адміністративно-територіаль­ного управління в організації природокористування полягає в то­му, що функції управління природокористуванням можуть реалізо­вуватися в межах як традиційного адміністративно-територіально­го, так і об'єктного підходу, який застосовується у випадках, коли природний об'єкт, що використовується, знаходиться на території кількох адміністративно-територіальних утворень (наприклад, уп­равління об'єктами природно-заповідного фонду, водними об'єк­тами тощо).

Принцип розмежування господарсько-експлуатаційних і кон­трольних функцій при організації діяльності спеціально уповнова­жених державних органів зумовлений тим, що з одного боку пов­ний обсяг контрольних функцій не може бути делегований суб'єк­там господарювання, а з іншого — контрольні органи позбавлені права здійснення безпосередньої господарської діяльності в галузі спеціального природокористування і господарської експлуатації природних ресурсів.

Зміст діяльності щодо здійснення управління і контролю в галу­зі природокористування розкривається через функції, кожна з яких є окремим видом діяльності, що має конкретну мету, порядок здій­снення і певне коло суб'єктів. Управління поділяється на загальне і спеціальне. В межах загального управління здійснюються організа­ційно-контрольні функції, а в межах спеціального — функції прог­нозування, планування, стандартизації, ліцензування, нормування, сертифікації, інформування, організації екологічних експертиз, ве­дення природноресурсових кадастрів, Червоної і Зеленої книг тощо.

§ 2. Система органів управління і контролю в галузі природокористування

Органи управління і контролю в галузі природокористування — це юридично відокремлені суб'єкти (органи державної влади, міс-

122

цевого самоврядування, громадські організації), уповноважені в межах загальної або спеціальної компетенції здійснювати владні та інші функції в галузі використання і охорони природних ресурсів.

Аналіз чинного законодавства дає можливість виділити такі ви­ди контролю за використанням і охороною земель: державний, са­моврядний (такий, що здійснюється органами місцевого самовряду­вання) та громадський. Органи загального державного управління — це уповноважені законом органи державної виконавчої влади, що здійснюють разом із загальними повноваженнями функції забезпе­чення ефективного використання і охорони природних ресурсів (Президент України, Кабінет Міністрів України, уряд Автономної Республіки Крим, державні адміністрації на місцях). Компетенція цих органів передбачена розділами 4—6 Конституції, Законом Ук­раїни від 9 квітня 1999 р. "Про місцеві державні адміністрації"¹ та рядом інших законодавчих актів.

До органів спеціального державного управління належать спеці­ально уповноважені органи центральної виконавчої влади та їх під­розділи на місцях, що реалізують функції управління в галузі забез­печення раціонального використання природних ресурсів і ефек­тивної охорони навколишнього природного середовища. Залежно від обсягу компетенції вони у свою чергу поділяються на органи надвідомчого і відомчого державного управління.

Спеціальні органи надвідомчого управління і контролю. Спеціаль­ним органом надвідомчого управління і контролю є Міністерство охорони навколишнього природного середовища України. Правовий статус і компетенці і Мінприроди визначені Положенням про Мі­ністерство охорони навколишнього природного середовища Украї­ни, затвердженим Указом Президента України від 10 лютого 2000 р. № 176/2004², відповідно до якого Мінприроди є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, екологічної без­пеки, а також гідрометеорологічної діяльності.

Основними завданнями Мінприроди є: забезпечення реалізації державної політики у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів (земля, поверхневі води, атмосферне повітря, ліси, тваринний і рослинний світ та природні ресурси територіаль­них вод, континентального шельфу і виключної (морської) еконо­мічної зони України); проведення моніторингу навколишнього природного середовища, поводження з відходами, небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами, екологіч­ної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки, а також гід­рометеорологічної діяльності; здійснення комплексного управління та регулювання у сфері охорони навколишнього природного сере­довища, раціонального використання природних ресурсів (крім

' Відомості Верховної Ради України. — 1999. — N° 20—21. — Ст. 190. ² Урядовий кур'єр. — 2004. — 18 лют.

123

надр), забезпечення екологічної та в межах своєї компетенції раді­аційної безпеки; здійснення державного контролю за додержанням вимог законодавства про охорону навколишнього природного се­редовища, раціональне використання природних ресурсів (крім надр), екологічну та в межах своєї компетенції радіаційну безпеку, поводження з відходами.

Державний комітет природних ресурсів України є спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з геологічного вивчення та забезпечення раціонального використання надр, а також топо­графо-геодезичної, картографічної діяльності та заповідної справи. Держкомприродресурсів наділений надвідомчою компетенцію що­до здійснення управлінських і контрольних функцій в зазначеній галузі. Правовий статус і компетенція Держкомприродресурсів виз­начені у Положенні про Державний комітет природних ресурсів України, затвердженому Указом Президента України від 10 лютого 2004 р. № 177/2004'.

Основними завданнями Комітету є: забезпечення реалізації державної політики у сфері геологічного вивчення і раціонально­го використання надр, топографо-геодезичної, картографічної ді­яльності та заповідної справи, формування національної екологіч­ної мережі; забезпечення розвитку мінерально-сировинної бази, організації геологічного, геофізичного, геохімічного, гідрогеоло­гічного, інженерно-геологічного та еколого-геологічного вивчення надр, пошуку і розвідки корисних копалин на території України, у межах територіальних вод, континентального шельфу та виключ­ної (морської) економічної зони України, раціонального викорис­тання надр, картографування геологічного середовища, а також розвитку топографо-геодезичної, картографічної діяльності, запо­відної справи та формування національної екологічної мережі; здійснення державного моніторингу геологічного середовища та мінерально-сировинної бази, проведення еколого-геологічних досліджень; здійснення державного контролю за геологічним вив­ченням надр, забезпечення державного геодезичного нагляду за топографо-геодезичною і картографічною діяльністю, участь у здійсненні державного контролю та нагляду за охороною і вико­ристанням надр, додержанням режиму територій та об'єктів при­родно-заповідного фонду.

Спеціальні органи відомчого управління і контролю. Правовий ста­тус і компетенція Державного комітету України по земельних ресур­ сах визначені Положенням про державний комітет України по зе­мельних ресурсах, затвердженим Указом Президента України від 14 вересня 2000 р. № 970². Відповідно до нього Держкомзем є цен­тральним органом державної виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Кабінет Міністрів України. Держкомзем вносить у встановленому порядку пропозиції щодо формування

державної політики у сфері регулювання земельних відносин, вико­ристання, охорони та моніторингу земель, ведення державного зе­мельного кадастру і забезпечує її реалізацію, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регу­лювання з питань, віднесених до його відання. Комітет також уза­гальнює практику застосування законодавства з питань, що нале­жать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконален­ня цього законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України і Кабінету Міністрів України. У ме­жах своїх повноважень Держкомзем організовує виконання актів за­конодавства та здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Основними завданнями Держкомзему є: підготовка пропозицій щодо формування державної політики у сфері регулювання земель­них відносин, використання, охорони і моніторингу земель; коор­динація проведення земельної реформи; здійснення державного контролю за використанням та охороною земель; організація і за­безпечення ведення державного земельного кадастру, здійснення землеустрою; розроблення та участь у реалізації державних, галузе­вих і регіональних програм з питань регулювання земельних відно­син, раціонального використання, охорони та моніторингу земель, відновлення родючості грунтів, ведення державного земельного ка­дастру.

Правовий статус та компетенція Державного комітету України по водному господарству визначені у Положенні про Державний ко­мітет України по водному господарству, затвердженому Указом Президента України від 14 липня 2000 р. № 898/2000¹. Держводгосп вносить у встановленому порядку пропозиції щодо формування державної політики у сфері розвитку водного господарства, меліо­рації земель, забезпечення потреб населення і галузей національної економіки у водних ресурсах і забезпечує її реалізацію, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та фун­кціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Він також узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдос­коналення цього законодавства і у межах своїх повноважень орга­нізовує виконання актів законодавства та здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Основними завданнями Держводгоспу є: підготовка пропозицій щодо формування державної політики у сфері розвитку водного господарства, меліорації земель, забезпечення потреб населення і галузей національної економіки у водних ресурсах, здійснення в цій сфері єдиної технічної політики, впровадження досягнень нау­ки і техніки, нових технологій, передового досвіду роботи і забез­печення реалізації цієї політики; розробка та участь у реалізації за­гальнодержавних, міждержавних і регіональних програм викорис­тання і охорони вод та відтворення водних ресурсів; забезпечення

¹ Урядовий кур'єр. — 2004. — 18 лют.

^! Офіційний вісник України. — 2000. — N° 38. — С 6.

¹ Офіційний вісник України. — 2000. — № 29. — С 58.

124

125

задоволення потреб населення і галузей національної економіки у водних ресурсах та проведення їх міжбасейнового перерозподілу; здійснення заходів, пов'язаних із запобіганням шкідливій дії вод і ліквідацією її наслідків, включаючи протипаводковий захист сіль­ських населених пунктів і земель.

Правовий статус і компетенція Державного комітету лісового господарства України визначені у Положенні про Державний комі­тет лісового господарства України, затвердженому Указом Прези­дента України від 14 серпня 2000 р. № 969/2000¹. В ньому зазнача­ється, що Держкомлісгосп вносить у встановленому порядку про­позиції щодо формування державної політики у сфері лісового та мисливського господарства, забезпечує її реалізацію, здійснює уп­равління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функці­ональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Комі­тет також узагальнює практику застосування законодавства з пи­тань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції що­до вдосконалення цього законодавства і у межах своїх повноважень організовує виконання актів законодавства та здійснює система­тичний контроль за їх реалізацією.

Основними завданнями Держкомлісгоспу є: забезпечення реалі­зації державної політики у сфері лісового і мисливського госпо­дарства, а також охорони, захисту, раціонального використання і відтворення лісових ресурсів, мисливських тварин, підвищення ефективності лісового і мисливського господарства; здійснення державного управління, регулювання та контролю у сфері лісового і мисливського господарства; розроблення і організація виконання загальнодержавних, міждержавних і регіональних програм у сфері захисту, підвищення продуктивності, раціонального використання і відтворення лісів, а також участь у розробленні та виконанні та­ких програм з питань використання і відтворення мисливських тва­рин, розвитку мисливського господарства.

Департамент рибного господарства Міністерства аграрної по­ літики України створений відповідно до Положення про Мініс­терство аграрної політики України, затвердженого Указом Пре­зидента України від 7 червня 2000 р. № 772/2000² та Положення про Державний департамент рибного господарства, затверджено­го постановою Кабінету Міністрів України від 4 серпня 2000 р. № 1226³. Основними завданнями Департаменту є розроблення та реалізація комплексних заходів щодо охорони, відтворення та ви­користання водних живих ресурсів, вивчення стану їх запасів у рибогосподарських водоймах України, територіальному морі, виключній (морській) економічній зоні України та водах за ме­жами юрисдикції України відповідно до міжнародних зо­бов'язань держави.

Органи самоврядного контролю . Органи місцевого самоврядуван­ня — це система місцевих рад, компетенція яких щодо здійснення управління і контролю в галузі використання і охорони природних ресурсів визначена в Законі України від 21 травня 1997 р. "Про міс­цеве самоврядування в Україні"' та інших нормативних актах. Уп­равління і контроль в галузі використання і охорони природних ре­сурсів, який здійснюється органами місцевого самоврядування (са­моврядне управління і самоврядний контроль), передбачають ді­яльність відповідних органів сільських, селищних, міських, район­них і обласних рад, спрямовану на додержання вимог природноре-сурсового законодавства, забезпечення гарантій реалізації правових норм і утвердження законності у відносинах щодо використання і охорони природних ресурсів. Органи місцевого самоврядування не є державними, однак мають значний обсяг повноважень у галузі здійснення управління і контролю в галузі використання і охорони природних ресурсів.

Сільські, селищні, міські ради безпосередньо не здійснюють уп­равлінські і контрольні функції у цій галузі. Водночас вони мають інші повноваження, які опосередковано дають можливість контро­лювати природноресурсові відносини на відповідних територіях. Відповідно до Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" до компетенції сільських, селищних і міських рад належать: вирішен­ня питань регулювання земельних відносин; затвердження ставок земельного податку, розмірів плати за користування природними ресурсами, які знаходяться у власності відповідних територіальних громад; надання дозволів на спеціальне використання природних ресурсів місцевого значення, а також їх скасування; прийняття рі­шень про організацію територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, які підлягають особ­ливій охороні; внесення пропозицій до відповідних державних ор­ганів щодо оголошення природних та інших об'єктів, що мають екологічну, історичну, культурну чи наукову цінність, пам'ятками природи, історії або культури, які охороняються законом; надання згоди на розміщення на території села, селища, міста нових об'єк­тів, сфера екологічного впливу/ діяльності яких включає відповідну територію; прийняття рішень про адміністративно-територіальний устрій; затвердження місцевих містобудівних програм, генеральних планів забудови відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації тощо.

Безпосередніми управлінськими і контрольними функціями у галузі використання і охорони природних ресурсів володіють вико­навчі органи сільських, селищних, міських рад, які здійснюють: контроль за додержанням природноресурсового законодавства та ефективним використанням природних ресурсів; підготовку і вне­сення на розгляд ради пропозицій щодо встановлення ставки зе­мельного податку, розмірів плати за користування природними ре-

¹ Офіційний вісник України. — 2000. — № 33. — С 41. - Там само. — 2000. — № 23. — С 24. ³ Там само. - 2000. - № 32. - С 205.

Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 24. — Ст. 170.

126

127

сурсами, вилучення (викупу), а також надання під забудову та для інших потреб земель, що перебувають у власності територіальних громад; визначення в установленому порядку розмірів відшкодувань підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності за забруднення довкілля та інші екологічні збитки; кон­троль за справлянням плати за землю; попередній розгляд планів використання природних ресурсів місцевого значення на відповід­ній території; розгляд і узгодження планів підприємств, установ та організацій, що не належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, здійснення яких може викликати негативні екологічні та інші наслідки, підготовку до них висновків і внесення пропозицій до відповідних органів; підготовку і внесення на розгляд ради пропозицій щодо прийняття рішень про організацію територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; організацію і ведення земельно-кадастрової документації; погодження питань про надан­ня дозволу на спеціальне використання природних ресурсів загаль­нодержавного значення; вирішення земельних спорів; необхідні за­ходи щодо ліквідації наслідків екологічних катастроф, стихійного лиха, епідемій, епізоотій, інших надзвичайних ситуацій, інформу­вання про них населення, залучення до цих робіт підприємств, ус­танов та організацій, а також населення; визначення території для складування, зберігання або розміщення виробничих, побутових та інших відходів; підготовку висновків щодо надання або вилучення земельних ділянок, що проводиться органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; погодження проектів землеус­трою; контроль за виконанням проектів і схем землеустрою, проек­тів внутрішньогосподарського землеустрою; реєстрацію суб'єктів права власності на землю; реєстрацію права користування землею і договорів на оренду землі; видачу документів, що посвідчують пра­во власності і право користування землею; внесення пропозицій до відповідних державних органів про оголошення природних та інших об'єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам'ятками природи, історії або культури, які охороняють­ся законом; залучення на договірних засадах коштів підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності, розташованих на відповідній території, та коштів населення, а також бюджетних коштів на заходи щодо охорони навколишнього природного середо­вища; підготовку і подання на затвердження ради проектів місцевих програм охорони довкілля, участь у підготовці загальнодержавних і регіональних програм охорони довкілля тощо.

Районні і обласні ради також вирішують загальні питання ре­гулювання природноресурсових відносин, віднесені до їх відання, делегуючи функції безпосереднього контролю за використанням і охороною природних ресурсів відповідним місцевим державним адміністраціям. Останні здійснюють такі заходи: забезпечують ефективне використання природних ресурсів; об'єднують на дого­вірних засадах кошти підприємств, установ та організацій, розта-

128

шованих на відповідній території, і населення, а також бюджетні кошти на заходи щодо охорони навколишнього природного сере­довища; готують питання про визначення території, вибір, вилу­чення (викуп) і надання землі для містобудівних потреб та виснов­ки за проектами місцевих містобудівних програм відповідних ад­міністративно-територіальних одиниць; координують на відповід­ній території діяльність місцевих землевпорядних органів; видають забудовникам архітектурно-планувальні завдання і технічні умови на проектування, будівництво, реконструкцію будинків і споруд, благоустрій територій та дають дозвіл на проведення цих робіт; го­тують і подають на затвердження ради пропозиції щодо організа­ції територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; вносять пропозиції до відповідних державних органів щодо оголо­шення природних та інших об'єктів, що мають екологічну, істо­ричну, культурну або наукову цінність, пам'ятками історії або культури, які охороняються законом; здійснюють контроль за ви­користанням коштів, що надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, пов'язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок; погоджу­ють з відповідними сільськими, селищними, міськими радами пи­тання щодо розподілу коштів за використання природних ресур­сів, які надходять до фондів охорони навколишнього природного середовища; готують проекти рішень про віднесення лісів до кате­горії захисності, а також про поділ лісів за розрядами такс; прий­мають рішення про заборону використання окремих природних ресурсів загального користування; визначають режим використан­ня територій рекреаційних зон; затверджують для підприємств, ус­танов та організацій, розташованих на відповідній території, лімі­ти викидів і скидів забруднюючих речовин у довкілля та ліміти розміщення відходів тощо.

Органи громадського контролю . З метою широкого залучення усіх прошарків населення до здійснення контролю за використан­ням і охороною природних ресурсів чинне законодавство передба­чає можливість залучення осіб, які володіють знаннями природно-ресурсового законодавства і мають досвід роботи у галузі охорони навколишнього природного середовища, як громадських інспекто­рів. Відповідно до ст. 36 Закону "Про охорону навколишнього при­родного середовища" громадський контроль за використанням та охороною природних ресурсів здійснюється громадськими інспек­торами з охорони навколишнього природного середовища, які ді­ють на підставі відповідних положень¹. Так, згідно з п. 3.3 Поло-

¹ Положення про громадських інспекторів з охорони довкілля, затверджене наказом України від 27 лютого 2002 р. № 88 // Офіційний вісник України. — 2002. — С. 265; По­ложення про громадських мисливських інспекторів, затверджене наказом України від 1 березня 2002 р. № 27 // Там само. - 2002. - № 13. - С 277; Положення про громад­ських інспекторів рибоохорони, затверджене наказом України від 9 жовтня 2002 р. № 324 // Там само. - 2002. - № 44. - С 296.

129

ження про громадських інспекторів з охорони довкілля, громадські інспектори призначаються Головним державним інспектором Ук­раїни по охороні навколишнього природного середовища та голов­ними державними інспекторами по охороні навколишнього при­родного середовища відповідних територій після проходження співбесіди, під час якої визначаються питання, пов'язані з поперед­ньою природоохоронною роботою претендента і знанням основ природоохоронного законодавства.

Громадські інспектори здійснюють свою діяльність під керів­ництвом відповідних підрозділів Мінприроди (відділів, секторів то­що) або державного інспектора з охорони навколишнього природ­ного середовища, сфера діяльності яких збігається з напрямом при­родоохоронної діяльності громадського інспектора (охорона біоре-сурсів, поводження з відходами, охорона земельних ресурсів та ін.). Вони надають громадським інспекторам необхідну практичну і ме­тодичну допомогу, координують їх діяльність, навчають та знайом­лять з новими законодавчими і нормативними документами, залу­чають до участі у відповідних перевірках. Свої обов'язки громадські інспектори виконують на громадських засадах, без звільнення з ос­новної роботи і без додаткової оплати праці.

Громадські інспектори несуть персональну відповідальність за об'єктивність та якість матеріалів, які надаються, за результатами перевірок. З метою координації роботи громадських інспекторів та підтримання контактів з екологічними і природоохоронними орга­нізаціями, залучення громадськості до розробки і здійснення захо­дів щодо охорони навколишнього природного середовища при ор­ганах Мінприроди та при екологічних і природоохоронних органі­заціях можуть створюватися штаби громадських інспекторів.

Громадський контроль за використанням і охороною природ­них ресурсів здійснюється також громадськими організаціями. Так, Закон "Про охорону навколишнього природного середови­ща" гарантує право громадян об'єднуватися в громадські приро­доохоронні організації і брати участь у громадських екологічних експертизах. Громадські природоохоронні організації в межах здійснення контролю за використанням і охороною природних ресурсів мають право: розробляти і пропагувати свої природоохо­ронні програми; створювати громадські фонди охорони природи; виконувати роботи з охорони і відтворення природних ресурсів, збереження і поліпшення стану навколишнього природного сере­довища; брати участь у проведенні спеціально уповноваженими державними органами управління у галузі охорони навколишньо­го природного середовища перевірок виконання підприємствами, установами і організаціями природоохоронних планів і заходів; проводити громадську екологічну експертизу, обнародувати її ре­зультати та передавати їх органам, уповноваженим приймати рі­шення; одержувати інформацію про стан навколишнього природ­ного середовища, джерела його забруднення, програми і заходи з охорони навколишнього природного середовища; виступати з іні-

130

ціативою проведення республіканського і місцевого референдумів з питань, пов'язаних з охороною навколишнього природного се­редовища, використанням природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки; вносити у відповідні органи пропозиції про організацію території та об'єктів природно-заповідного фонду; подавати в суд позови про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього середовища, у тому числі здоров'ю і майну громадян та громад­ських об'єднань; брати участь у міжнародних неурядових органі­заціях, які займаються питаннями охорони навколишнього при­родного середовища.

§ 3. Функції управління і контролю у галузі природокористування

Суть та призначення управління і контролю у галузі природоко­ристування знаходять свій прояв у його функціях. Вони відобража­ють основні напрями впливу суб'єктів управління і контролю на відносини щодо використання і охорони природних ресурсів і доз­воляють дати загальну характеристику їх діяльності.

Прогнозування — це особливий вид діяльності суб'єктів управлін­ня у галузі використання і охорони природних ресурсів, а також під­приємств, установ, організацій і громадян, спрямований на розробку прогнозних показників стану природних ресурсів. На підставі даних природноресурсового прогнозування спеціальні державні органи і організації, органи місцевого самоврядування та природокористувачі у межах їх компетенції здійснюють природноресурсове планування.

Природноресурсове планування поділяється на загальне і спеці­альне. Загальне (комплексне) природноресурсове планування здій­снюється шляхом ухвалення програм, комплексних планів розвит­ку та інших документів, що враховують разом з чинниками дії лю­дини на навколишнє природне середовище й інші природні чин­ники зміни екологічної обстановки, кліматичні і сезонні зміни, хід природних процесів тощо. Спеціальне природноресурсове плану­вання здійснюється шляхом включення в правові акти окремих елементів, нормативів і стандартів, що мають на меті досягнення певних економічних показників щодо тієї або іншої групи природ­них ресурсів, закріплених в акті планування.

Залежно від територіального охоплення прогнозування і плану­вання можуть бути глобальними, національними, регіональними і локальними. Організація стандартизації, нормування, сертифікації і ліцензування у галузі природокористування — це врегульована нор­мами природноресурсового права діяльність спеціально уповнова­жених органів та організацій щодо розробки і встановлення загаль­нообов'язкових правил, вимог і критеріїв, норм і нормативів у га­лузі здійснення природокористування і охорони навколишнього природного середовища.

131

Під стандартами у галузі використання природних ресурсів слід розуміти юридично закріплені в спеціальних нормативно-техніч­них документах загальнообов'язкові вимоги, норми і правила, що стосуються суб'єктів природокористування і охорони навколиш­нього природного середовища та видів їх діяльності. Стандарти розробляються і затверджуються державними органами і мають обов'язковий характер.

Норми у галузі природокористування розглядаються у трьох зна­ченнях. По-перше, як сукупність гранично допустимих величин впливу на навколишнє природне середовище, що не призводять до його істотної або незворотної зміни та істотно не впливають на життя і здоров'я людей. По-друге, як індивідуальні (за видами при­родокористування) нормативи антропогенних викидів у навколиш­нє природне середовище. По-третє, як нормативи використання окремих природних ресурсів як поресурсово, так і стосовно кон­кретних природокористувачів та їх груп.

Сертифікація діяльності у галузі використання і охорони при­родних ресурсів — це діяльність спеціально уповноважених дер­жавних органів і організацій, спрямована на юридичне закріплен­ня за результатами проведення необхідних екологічних, економіч­них, технічних та інших досліджень і експертиз відповідності або невідповідності окремих видів діяльності природокористувачів ви­могам екологічних стандартів і нормативів з видачею відповідного сертифіката встановленого зразка, що визнає цей вид діяльності екологічно допустимим.

Ліцензування природокористування — це діяльність спеціально уповноважених державних органів і організацій, спрямована на юридичне закріплення права природокористувачів на здійснення спеціального використання природних ресурсів, окремих об'єктів природного походження в кількості та обсягах, вказаних у наданій ліцензії на підставі вимог екологічних стандартів і нормативів та інших юридично закріплених критеріїв.

Система управління і контролю за використанням та охороною природних ресурсів передбачає ведення моніторингу навколишньо­го природного середовища. Моніторинг у галузі використання і охорони природних ресурсів становить комплексний еколого-пра-вовий інститут, що складається з сукупності державних відомостей про стан якості навколишнього природного середовища і спостере­жень галузевих державних органів за змінами об'єктів природоко­ристування, які узагальнюються на загальнодержавному рівні з ме­тою отримання єдиної всебічної оцінки екологічного стану навко­лишнього середовища.

Державний моніторинг є системою спостережень, збору, оброб­ки, передачі, збереження і аналізу інформації про стан навколиш­нього природного середовища, прогнозування його змін і розроб­ки науково обгрунтованих рекомендацій для прийняття ефектив­них управлінських рішень з метою своєчасного виявлення змін, що відбуваються, їх оцінки, попередження і ліквідації наслідків нега-

132

тивних процесів. Обов'язковість ведення моніторингу законодавчо закріплена у ст. 22 Закону "Про охорону навколишнього природ­ного середовища", відповідних розділах природноресурсових ко­дексів, Положенні про державну систему моніторингу довкілля, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від ЗО бе­резня 1998 р. № 391^і, і у спеціальних галузевих положеннях про ве­дення державних моніторингів окремих об'єктів природокористу­вання².

Моніторингу підлягають всі об'єкти природокористування і навколишнє природне середовище в цілому незалежно від їх цільо­вого призначення, характеру, видів і правових форм природоко­ристування. Залежно від призначення здійснюється загаль­ний (стандартний), оперативний (кризовий) і фоновий (науковий) моніторинг навколишнього природного середовища.

Загальний (стандартний) моніторинг передбачає оптимальні за кількістю параметрів спостереження в пунктах єдиної інформацій­но-технологічної мережі, які дозволяють на підставі оцінки і прог­нозування стану навколишнього природного середовища регуляр­но розробляти управлінські рішення на всіх рівнях.

Оперативний (кризовий) моніторинг полягає у відстеженні спеці­альних показників за окремими об'єктами, джерелами екологічного ризику або екологічного лиха з метою оперативного реагування на кризові ситуації і забезпечення екологічної безпеки населення.

Фоновий (науковий) моніторинг — це спеціальні високоточні спостереження за всіма елементами навколишнього природного середовища, а також за характером та іншими параметрами впливу забруднюючих речовин та несприятливих процесів на окремі попу­ляції і біосферу в цілому.

За територіальною ознакою моніторинг поділяється на глобальний, національний, регіональний і локальний, а за часом здійснення — на базовий (початковий, який фіксує стан об'єкта до початку моніторингу), періодичний (через рік і більше) і оператив­ний (той, що фіксує поточні зміни). Здійснення вказаних видів мо­ніторингу забезпечують Мінприроди, МНС, МОЗ, Мінагрополіти-ки, Держкомприродресурсів, Держкомзем, Держводгосп, Держком-лісгосп, Національне космічне агентство, Українська академія аг­рарних наук тощо.

Інформація, одержана під час спостережень за станом навко­лишнього природного середовища, узагальнюється за адміністра­тивно-територіальними одиницями, а також за окремими природ­ними комплексами і передається до пунктів збору автоматизованих інформаційних систем органів спеціального державного управлін-

¹ Офіційний вісник України. — 1998. — № 13. — С 91.

^! Положення про моніторинг земель, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 1993 р. № 661; Порядок здійснення державного моніторингу вод, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20 липня 1996 р. № 815; По­рядок організації та проведення моніторингу у галузі охорони атмосферного повітря, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 9 березня 1999 р. N° 343.

133

ня у галузі екологи і природокористування на місцях, після чого систематизується і узагальнюється відповідними міністерствами і комітетами за участю Мінприроди. За наслідками оцінки екологіч­ного стану навколишнього природного середовища складаються доклади, програми, звіти, прогнози і рекомендації, що подаються до органів державної влади і місцевого самоврядування для запобі­гання і ліквідації наслідків негативних процесів, є підставою пла­нування природокористування і підлягають оприлюдненню відпо­відно до спеціальних вимог, що ставляться до інформації у галузі використання природних ресурсів.

Слід зазначити, що інформація у галузі природокористування може бути офіційною, неофіційною, науковою, побутовою, уза­гальненою або оперативною тощо. Право на повну, доступну і дос­товірну інформацію закріплене у ст. 50 Конституції. Основним суб'єктом в здійсненні функції інформування у галузі використан­ня і охорони природних ресурсів є Мінприроди.

Особливим методом природноресурсового контролю є природ- норесурсовий аудит. Це — діяльність спеціально уповноважених ор­ганів, організацій і осіб, спрямована на періодичну перевірку і об­лік відповідності здійснюваної господарської та іншої діяльності з використання природних ресурсів вимогам стандартів і нормативів у галузі природокористування.

§ 4. Правове регулювання ведення

державних природноресурсових кадастрів,

Червоної і Зеленої книг України

Термін "кадастр" (від фр. cadastre, реєстр) означає систематизо­ваний банк кількісних і якісних даних щодо певного об'єкта. Відпо­відно державні природноресурсові кадастри — це реєстри, що міс­тять систему відомостей і документів про правовий режим тих чи ін­ших природних ресурсів, їх розподіл серед власників і користувачів, у тому числі орендарів, про якісну і вартісну характеристики природ­них ресурсів, дані щодо реєстрації права власності та права користу­вання природними ресурсами та договорами на їх оренду, обліку кількості та якості природних ресурсів тощо.

Головною метою ведення державних кадастрів природних ресур­сів є облік кількісних, якісних та інших характеристик природних ресурсів, обсягу, характеру та режиму їх використання. Системати­зовані і зведені відомості кадастрів природних ресурсів залежно від їх характеру і змісту об'єднуються у відповідні розділи, кожний з яких виконує в кадастрі певну функцію і є носієм конкретного ви­ду інформації¹. Це може бути інформація про правове, природне,

господарське положення природного ресурсу, його окремі складові частини, постійні або ті, що змінюються в часі, властивості.

Єдиного кадастру всіх природних ресурсів не існує, тому за кожним із видів природних ресурсів ведеться окремий кадастр. Термін "природноресурсові кадастри" має узагальнюючий характер і використовується в юридичній літературі для характеристики різ­них видів державних кадастрів, а саме: земельного, водного, лісо­вого, кадастру родовищ і проявів корисних копалин, кадастру тва­ринного світу, кадастру територій та об'єктів природно-заповідно­го фонду, обліку у галузі охорони атмосферного повітря. Слід заз­начити, що кожний окремий кадастр характеризується специфіч­ним змістом зведень та їх зовнішнім проявом.

Державний земельний кадастр згідно з ч. 1 ст. 193 ЗК — це єди­на державна система земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місця розташування та пра­вовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількіс­ну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та зем­лекористувачів.

Призначенням державного земельного кадастру є забезпечення необхідною інформацією органів державної влади та органів місце­вого самоврядування, заінтересованих підприємств, установ і орга­нізацій, а також громадян з метою регулювання земельних відно­син, раціонального використання та охорони земель, визначення розміру плати за землю і цінності земель у складі природних ресур­сів, контролю за використанням і охороною земель, економічного та екологічного обґрунтування бізнес-планів та проектів землеус­трою. Іншими словами, земельний кадастр має створити розгорну­ту юридично значиму інформаційну основу, необхідну як для охо­рони права власності та інших прав на землю, забезпечення ста­новлення і розвитку земельного обігу, так і для заснованого на за­коні і юридично достовірних даних необхідного державного втру­чання у відносини земельної власності з метою забезпечення її со­ціальної функції. Вказана інформаційна база є підґрунтям держав­ного планування використання земель і державного контролю за забезпеченням їх раціонального використання в інтересах всього суспільства. Вимоги до порядку ведення державного земельного кадастру визначаються Положенням про порядок ведення держав­ного земельного кадастру, затвердженим постановою Кабінету Мі­ністрів України від 12 січня 1993 р. № 15'.

Державний земельний кадастр ведеться Держкомземом, Дер­жавним комітетом Автономної Республіки Крим по земельних ре­сурсах і єдиному кадастру, обласними, Київським і Севастополь­ським міськими головними управліннями, районними відділами, міськими (міст обласного і районного значення) управліннями

¹ Див.: Колотинская Е. Н. Правовые основы природно-ресурсовых кадастров в
СССР. - М„ 1986. - С. 25. _{v v v} ,у _{ад v}

¹ ЗП України. - 1993. - № 3. - Ст. 55.

134

135

(відділами) земельних ресурсів, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад.

Державний кадастр родовищ і проявів корисних копалин містить відомості про кожне родовище, занесене до Державного фонду ро­довищ корисних копалин, щодо кількості та якості запасів корис­них копалин і наявних у них компонентів, гірничотехнічних, гідро­геологічних та інших умов розробки родовища та його геолого-е-кономічну оцінку, а також відомості про кожний прояв корисних копалин. Підставою для складання державного кадастру є паспорт родовища або прояву корисних копалин, який розробляється для кожної групи корисних копалин. Державний кадастр родовищ і проявів корисних копалин ведеться Держкомприродресурсів.

Державний водний кадастр складається з метою систематизації даних державного обліку вод та визначення наявних для викорис­тання водних ресурсів. Порядок ведення державного водного ка­дастру затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1996 р. № 413^і. Державний водний кадастр — це системати­зований звід відомостей про поверхневі, підземні, внутрішні мор­ські води та територіальне море; обсяги, режим, якість і викорис­тання вод; водокористувачів. До водного кадастру включаються та­кож відомості про водогосподарські об'єкти, що забезпечують ви­користання води, очищення та скид зворотних вод, а саме: спору­ди для акумуляції та регулювання поверхневих і підземних вод; споруди для забору та транспортування води; споруди для скиду зворотних вод; споруди, на яких здійснюється очистка зворотних вод (з оцінкою їх ефективності). Державний водний кадастр за роз­ділом "Водокористування" ведеться Державним комітетом України по водному господарству та Мінприроди за розділами "Підземні води" і "Поверхневі води".

Державний лісовий кадастр ведеться з метою забезпечення ефективної організації охорони і захисту лісів, раціонального вико­ристання лісового фонду, відтворення лісів, здійснення система­тичного контролю за якісними і кількісними змінами в лісовому фонді. Згідно з Порядком ведення державного обліку лісів і дер­жавного лісового кадастру, затвердженим постановою Кабінету Мі­ністрів України від 27 вересня 1995 p. № 767², Інструкцією про по­рядок ведення державного лісового кадастру і первинного обліку лісів, затвердженою наказом Мінлісгоспу від 15 листопада 1995 р. № 134, державний лісовий кадастр включає систему відомостей і документів про правовий режим лісового фонду, розподіл його між користувачами, якісний і кількісний стан лісового фонду, поділ лі­сів за групами та віднесення до категорій захисності, економічну оцінку та інші дані, необхідні для раціонального ведення лісового господарства і оцінки результатів господарської діяльності в лісо­вому фонді.

¹ ЗП України. - 1996. - № 10. - Ст. 22. ¹ Там само. - 1996. - № 2. - Ст. 45.

136

Документація державного лісового кадастру ведеться на осно­ві даних державного земельного кадастру, матеріалів лісовпоряд­кування, інвентаризації, обстежень і первинного обліку лісів та використання таких документів: рішень про надання в користу­вання земель лісового фонду або їх вилучення, зміну категорій за­хисності і груп лісів; актів огляду місць рубок; актів технічного приймання лісових культур; актів переведення не вкритих лісо­вою рослинністю земель у вкриті лісовою рослинністю землі; ак­тів натурного обстеження у разі зміни категорій земель в резуль­таті господарської діяльності, стихійних явищ та інших чинників. Документація лісового кадастру в Україні поновлюється один раз на п'ять років.

Державні органи лісового господарства Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя перевіряють повноту і достовірність одержаної облікової інформації, формують зведені дані державного лісового кадастру по відповідному регіону і пере­дають до центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства, який узагальнює їх в цілому по країні. Зведена доку­ментація державного лісового кадастру подається Кабінету Мініс­трів України, Мінекономіки, Мінприроди.

Державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду як система необхідних і достовірних відомостей про природ­ні, наукові, правові та інші характеристики територій та об'єктів, що належать до складу природно-заповідного фонду, ведеться з ме­тою оцінки складу та перспектив розвитку природно-заповідного фонду, стану територій та об'єктів, що включаються до нього, ор­ганізації їх охорони й ефективного використання, планування на­укових досліджень, а також забезпечення державних органів, заін­тересованих підприємств, установ та організацій відповідною ін­формацією, необхідною для вирішення питань соціально-еконо­мічного розвитку, розміщення продуктивних сил та в інших цілях, передбачених чинним законодавством.

Державний кадастр територій та об'єктів природно-заповідного фонду містить відомості про правовий статус, належність, режим, географічне положення, кількісні і якісні характеристики цих тери­торій та об'єктів, їх природоохоронну, наукову, освітню, виховну, рекреаційну й іншу цінність. Ведеться державний кадастр терито­рій та об'єктів природно-заповідного фонду Мінприроди та його органами на місцях. Первинний облік кадастрових відомостей що­до територій та об'єктів природно-заповідного фонду здійснюється адміністраціями територій та об'єктів загальнодержавного значен­ня, а також підприємствами, установами та організаціями, у відан­ні яких перебувають інші території та об'єкти природно-заповідно­го фонду, за їх рахунок.

Державний кадастр природних лікувальних ресурсів є зведенням відомостей про кількість, якість та інші важливі характеристики всіх природних лікувальних ресурсів, що виявлені та підраховані на території України, а також можливі обсяги, способи і режими їх

137

використання. Постановою Кабінету Міністрів України від 26 лип­ня 2001 р. № 872 затверджений Порядок створення і ведення Дер­жавного кадастру природних лікувальних ресурсів¹. Крім того, пос­танова Кабінету Міністрів України від 23 травня 2001 р. № 562 виз­начає Порядок створення і ведення Державного кадастру природ­них територій курортів².

Державний кадастр тваринного світу складається з метою забез­печення охорони та організації раціонального використання тва­ринного світу, відповідно до ст. 56 Закону України від 13 грудня 2001 р. "Про тваринний світ"³. Державний кадастр тваринного сві­ту — це систематизована сукупність відомостей про географічне поширення видів (груп видів) тварин, їх кількість і стан, характе­ристики середовища їх перебування і сучасного господарського ви­користання, а також інших даних, необхідних для забезпечення охорони і раціонального використання тваринного світу.

Державний кадастр тваринного світу ведеться за окремими ви­дами (групами видів) тварин із застосуванням єдиних, установле­них для кожної конкретної групи методології та уніфікованих форм звітної кадастрової документації на всій території України, її кон­тинентальному шельфі та у виключній (морській) економічній зо­ні. Ведення кадастрових робіт на територіях, що не перебувають під її юрисдикцією, Україна здійснює відповідно до укладених міжна­родних договорів.

Державному обліку в галузі охорони атмосферного повітря згід­но зі ст. 31 Закону України від 16 жовтня 1992 р. "Про охорону атмосферного повітря" (в редакції Закону від 21 червня 2001 р.)⁴ підлягають: об'єкти, які спричиняють або можуть спричинити шкідливий вплив на здоров'я людей та на стан атмосферного по­вітря; види та обсяги забруднюючих речовин, що викидаються в атмосферне повітря; види і ступені впливу фізичних та біологіч­них факторів на стан атмосферного повітря. Порядок ведення державного обліку в галузі охорони атмосферного повітря визна­чається постановою Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2001 р. № 1655⁵.

Червона і Зелена книги України є офіційними державними до­кументами, в яких містяться відомості про рідкісні та такі, що пе­ребувають під загрозою зникнення, види тваринного і рослинного світу, які перебувають під особливою охороною і взагалі не можуть розглядатися як природні ресурси, що можуть бути об'єктами про­мислового використання. В юридичній літературі зазначається, що Червона та Зелена книги поєднують в собі здійснення екологічної та культурно-естетичної функцій держави щодо регулювання сус­пільних відносин у сфері охорони, використання та відтворення

рідкісних та таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу¹.

Порядок ведення Червоної книги України визначається Зако­ном України від 7 лютого 2002 р. "Про Червону книгу України"². Відповідно до ст. З цього Закону Червона книга України є офіцій­ним державним документом, який містить перелік рідкісних і та­ких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу у межах території України, її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, а також уза­гальнені відомості про сучасний стан цих видів тваринного і рос­линного світу та заходи щодо їх збереження і відтворення. Черво­на книга України є основою для розроблення та реалізації програм (планів дій), спрямованих на охорону та відтворення зазначених видів тваринного і рослинного світу, занесених до неї. До Черво­ної книги заносяться об'єкти тваринного і рослинного світу, які постійно або тимчасово перебувають (зростають) у природних умо­вах у межах території України, її континентального шельфу та вик­лючної (морської) економічної зони. Вказані види тваринного і рослинного світу мають правовий статус об'єктів Червоної книги.

Об'єкти Червоної книги можуть перебувати у державній, кому­нальній та приватній власності. У приватній власності юридичних або фізичних осіб можуть знаходитись об'єкти Червоної книги, на­дані відповідно до закону з дозволу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони навко­лишнього природного середовища, розведені (отримані) у штучних умовах від законно набутих у приватну власність об'єктів Червоної книги, а також ввезені в Україну з-за кордону або набуті в Україні в осіб, які мають право приватної власності на ці об'єкти. У перед­баченому законом порядку права власників об'єктів Червоної кни­ги можуть бути обмежені в інтересах охорони цих об'єктів, навко­лишнього природного середовища та захисту прав громадян.

Охорона та відтворення об'єктів Червоної книги — це комплекс організаційних, правових, економічних, наукових, інших заходів, спрямованих на забезпечення збереження, охорони та відтворення рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу. Вказані заходи забезпечуються ор­ганами державної влади та місцевого самоврядування, підприємс­твами, установами і організаціями, які є суб'єктами використання тваринного і рослинного світу, та громадянами відповідно до чин­ного законодавства.

Охорона об'єктів Червоної книги забезпечується шляхом: вста­новлення особливого правового статусу рідкісних і таких, що пере­бувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, заборони або обмеження їх використання; урахування вимог

138

¹ Офіційний вісник України. — 2001. — № 31. — С 86

² Там само. - 2001. - № 21. - С. 221.

¹ Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 14. — Ст. 97.

' Там само. - 2001. - № 48. - Ст. 252.

⁵ Офіційний вісник України. — 2001. — № 51. — С 357.

' Див.: Экологическое право Украины: Курс лекций / Под ред. И. И. Каракаша. — Одесса, 2001. - С. 137.

² Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № ЗО. — Ст. 201.

139

щодо їх охорони під час розроблення нормативно-правових актів; систематичної роботи з виявлення місць їх перебування (зростан­ня), проведення постійного спостереження (моніторингу) за ста­ном їх популяцій; пріоритетного створення заповідників, інших те­риторій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також екологіч­ної мережі на територіях, де перебувають (зростають) об'єкти Чер­воної книги України, та на шляхах міграції рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного світу; ство­рення центрів та "банків" для збереження генофонду зазначених об'єктів; розведення їх у спеціально створених умовах (зоологічних парках, розплідниках, ботанічних садах, дендрологічних парках то­що); урахування спеціальних вимог щодо охорони об'єктів Черво­ної книги під час розміщення продуктивних сил, вирішення питань відведення земельних ділянок, розроблення проектної та проектно-планувальної документації, проведення екологічної експертизи.

Відтворення об'єктів Червоної книги забезпечується шляхом: сприяння природному відновленню популяцій рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рос­линного світу, інтродукції та реінтродукції таких видів у природні умови, де вони перебували (зростали); утримання і розведення у штучно створених умовах. Охорона та відтворення об'єктів Черво­ної книги забезпечуються також шляхом: здійснення необхідних наукових досліджень з метою розроблення наукових засад їх охо­рони та відтворення; встановлення підвищеної адміністративної, цивільної та кримінальної відповідальності за знищення чи пош­кодження об'єктів Червоної книги, заподіяння шкоди середовищу їх перебування (зростання); проведення освітньої та виховної робо­ти серед населення; здійснення інших заходів відповідно до зако­нодавства. Перебування (зростання) на певній території рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги, є підставою для оголошення її об'єктом природно-заповідного фонду України за­гальнодержавного значення.

Залежно від стану та ступеня загрози зникнення об'єктів тва­ринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги, вони по­діляються на категорії. Спеціальне використання (добування, зби­рання) об'єктів Червоної книги здійснюється у виключних випад­ках лише у наукових і селекційних цілях, у тому числі для розмно­ження, розселення і розведення у штучно створених умовах, а та­кож для відтворення популяцій — за дозволом спеціально уповно­важеного центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища на підставі рішень Націо­нальної комісії з питань Червоної книги України, прийнятих від­повідно до її повноважень. Порядок видачі та форма дозволів на спеціальне використання (добування, збирання) об'єктів Червоної книги визначаються спеціально уповноваженим центральним орга­ном виконавчої влади з питань охорони навколишнього природно­го середовища.

140

Порядок ведення Зеленої книги України визначається Поло­женням про Зелену книгу України, затвердженим постановою Ка­бінету Міністрів України від 29 серпня 2002 р. № 1286^і. Відповідно до цього Положення Зелена книга є зведенням відомостей про су­часний стан рідкісних, таких, що перебувають під загрозою зник­нення, та типових природних рослинних угруповань, які підляга­ють охороні. Визначення природних рослинних угруповань, які підлягають занесенню до Зеленої книги, здійснюється відповідно до методики, що затверджується Мінприроди.

Охорона природних рослинних угруповань, занесених до Зеле­ної книги, забезпечується шляхом: встановлення їх особливого правового статусу, врахування вимог щодо охорони цих угруповань під час розроблення нормативно-правових актів; створення на міс­цевостях, де існують угруповання, біосферних заповідників, інших територій та об'єктів природно-заповідного фонду, в тому числі транскордонних; врахування спеціальних вимог щодо їх збережен­ня під час розміщення продуктивних сил, вирішення питань відве­дення земельних ділянок, розроблення проектної та проектно-пла­нувальної документації, проведення екологічної експертизи тощо; проведення постійного спостереження (моніторингу) за їх станом та необхідних наукових досліджень; запровадження особливих ви­дів режиму збереження; проведення відповідної еколого-просвіт-ницької роботи та інформування громадськості про їх стан; вста­новлення адміністративної, цивільної та кримінальної відповідаль­ності за знищення чи пошкодження угруповань та їх місць зростан­ня; приєднання України до відповідних природоохоронних кон­венцій, укладення міжнародних угод у цій сфері.

Відтворення рослинних угруповань здійснюється на основі нау­ково обґрунтованих заходів шляхом: сприяння їх природному від­новленню; запобігання небажаним змінам та негативному антропо­генному впливу; їх формування на штучно створених об'єктах при­родно-заповідного фонду. Організація охорони та відтворення рос­линних угруповань забезпечується Мінприроди та іншими цен­тральними органами виконавчої влади, місцевими держадміністра­ціями, органами місцевого самоврядування відповідно до чинного законодавства.

¹ Офіційний вісник України. — 2002. — № 36. — С 38.

141

ОСОБЛИВА ЧАСТИНА

Глава 7

Правове регулювання використання земельних ресурсів

§ 1. Земельні відносини в умовах сучасної земельної реформи

Сучасна земельна реформа триває з початку 90-х років XX ст. її передумовами стали зокрема повна монополізація державою влас­ності на землю; відсутність плати за землю як одного із засобів за­безпечення раціонального використання земель країни; відсутність у працівників мотивації до інтенсивної праці на землі тощо¹. Ре­формування земельних відносин — складний процес. Він охоплює всі галузі економіки і сфери суспільства, тим самим визначаючи роль і місце земельної реформи в загальній системі соціально-еко­номічних перетворень. Земельна реформа — це комплекс правових, економічних, технічних і організаційних заходів, здійснення яких має на меті удосконалення земельних відносин, перехід до нового земельного ладу, адекватного характеру соціально орієнтованої ринкової економіки країни².

Першими актами реформи були постанова Верховної Ради УРСР від 18 грудня 1990 р. "Про земельну реформу"³ і ЗК 1990 р. Ці законодавчі акти створили основу реформи, визначивши її ос­новні постулати: земельна реформа є складовою економічної ре­форми, оскільки без її здійснення неможливий перехід до ринко­вих відносин; усі землі України проголошувалися об'єктом земель­ної реформи. Основні завданнями земельної реформи стали: пере­розподіл земель, створення умов для рівноправного розвитку різ­них форм господарювання на землі, формування багатоукладної економіки, запровадження раціонального використання та охоро­ни земель.

Земля надавалась громадянам України у довічне успадковуване володіння для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговуван­ня житлового будинку і господарських будівель, садівництва, га-

ражного будівництва, а також для традиційних народних промис­лів. В усіх інших випадках і для всіх інших цілей земля надавалась громадянам і юридичним особам у постійне або тимчасове корис­тування. Різновидом права тимчасового користування земельною ділянкою стала оренда.

Закон України від ЗО січня 1992 р. "Про форми власності на землю"¹ встановив державну, колективну і приватну власність на землю. Всі форми власності визнавалися рівними. Це була історич­на подія в розвитку як земельних правовідносин, так і законодавс­тва в цілому. Але Закон визначав форми власності на землю, не розкриваючи їх змісту. Цю прогалину було усунуто прийняттям но­вої редакції З К від 13 березня 1992 р.².

Згідно з цим нормативним актом громадяни України вже мали право на одержання у власність земельних ділянок для: ведення се­лянського (фермерського) господарства; ведення особистого під­собного господарства; будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка); садівниц­тва; дачного і гаражного будівництва. Вони набували право влас­ності на земельні ділянки у разі: одержання їх у спадщину; одер­жання землі у спільному майні подружжя; купівлі-продажу, дару­вання та обміну. Водночас ЗК в редакції 1992 р. містив деякі обме­ження права розпорядження земельною ділянкою приватним влас­ником. Так, цим документом встановлювався шестирічний морато­рій на продаж земельних ділянок, набутих у власність. За власни­ками зберігалося право передати земельну ділянку у спадщину або повернути її тій раді, яка її надала. Дія цього мораторію була зупи­нена Декретом Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. № 15-92 "Про приватизацію земельних ділянок"³, який дозволяв від­чуження земельних ділянок (крім земель, наданих у колективну власність, та земель, наданих у власність громадян для ведення се­лянського (фермерського) господарства).

Значну роль в системі заходів щодо реформування земельних відносин в аграрній сфері економіки відіграла колективна форма власності. При цьому важливим був підхід, за якого з'ясування юридичної природи права колективної власності на землю виходи­ло з того, що передача земель у колективну власність мала харак­тер проміжного етапу земельної реформи. Основне завдання цього етапу полягало в забезпеченні поступового, максимально безкон­фліктного переходу від державної до приватної власності на землі сільськогосподарського призначення. Нормативну базу, яка забез­печила цю сферу земельної реформи, становлять укази Президен­та України.

Указами Президента України від 10 листопада 1994 р. № 666/94 "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у

¹ Див.: Заєць О. 1. Правові аспекти земельної реформи в Україні: Авторе* дис
канд. юрид. наук — К., 1999. — СІ. ' '"

² Див.: Федоров В. Земельна реформа в Україні: стан, проблеми перспективи // Еко­
номічний часопис. — 1999. — № 6. — С. 22.

³ Відомості Верховної Ради УРСР. — 1991. — № 10. — Ст. 100.

142

Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 18. — Ст. 225. ^! Там само. - 1992. - № 25. - Ст. 354. ¹ Там само. - 1993. - № 10. - Ст. 79.

143

сфері сільськогосподарського виробництва"¹, від 8 серпня 1995 р. № 720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям"² передбачається паювання земель, які належали на праві колектив­ної власності сільськогосподарським підприємствам і організаціям.

Право на земельну частку (пай) — це земельна частка не визна­чена в натурі (на місцевості), на яку має право член підприємства та прирівняні до нього особи. Кожному члену підприємства, коо­перативу, товариству видавався спеціальний документ — сертифі­кат на право власності на земельну частку (пай) з визначенням її розміру в умовних кадастрових гектарах, а також у вартісному ви­раженні. Сертифікат підтверджував не право приватної власності члена колективного сільськогосподарського підприємства на саму ділянку в натурі, а лише право вимоги на виділ на місцевості зе­мельної ділянки в розмірі земельної частки (паю).

Визначним моментом в житті села і підсумком всієї підготовчої нормативної бази став Указ Президента Українивід 3 грудня 1999 р. № 1529/99 "Про невідкладні заходи щодо прискорення реформу­вання аграрного сектора економіки"³, яким було передбачено в пе­ріод грудня 1999 р. — квітня 2000 р. реформування колективних сільськогосподарських підприємств на основі приватної власності на землю і майно шляхом забезпечення всім членам колективних сільськогосподарських підприємств права вільного виходу з цих під­приємств із земельними частками (паями) і майновими паями і створення на їхній основі приватних (приватно-орендних) підпри­ємств, селянських (фермерських) господарств, господарських това­риств, сільськогосподарських кооперативів, інших суб'єктів госпо­дарювання, заснованих на приватній власності. Отже, паювання зе­мель колективних сільськогосподарських підприємств призвело до їх реструктуризації, коли на базі одного колективного підприємства створювалося одне або кілька юридичних осіб ринкового типу.

Не залишилися без уваги реформаторів і питання земельних ді­лянок несільськогосподарського призначення. Указами Президента України робилися спроби ввести в земельний обіг якомога більше категорій земель. Так, правові підстави, способи і порядок набуття права власності на землю і розпорядження юридичних осіб визна­чалися в указах Президента України від 14 жовтня 1993 р. № 456/93 "Про приватизацію об'єктів незавершеного будівництва" (Указ втратив чинність. Нині діє Закон України від 14 вересня 2000 р. "Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівниц­тва")⁴, від 29 грудня 1993 р. № 612/93 "Про приватизацію автоза­правних станцій, що реалізують пально-мастильні матеріали ви­ключно населенню"⁵, від 12 липня 1995 р. № 606/95 "Про прива-

тизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності'", від 19 січня 1999 р. № 3299 "Про продаж земельних ділянок несільського­сподарського призначення"², від 4 лютого 2000 р. № 168/2000 "Про заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель населених пун­ктів, інших земель несільськогосподарського призначення"³.

Прийняття зазначених указів внесло зміни в правове регулюван­ня земельних відносин. Розширилося коло земель несільськогоспо­дарського призначення, які можуть переходити в приватну влас­ність, суб'єктів права приватної власності на землю. Запроваджував­ся новий спосіб приватизації земель — продаж через аукціон чи на інших конкурентних засадах, розширювався перелік державних ор­ганів, які мають право передавати земельні ділянки у приватну власність. Рішення про приватизацію земельних ділянок під об'єк­тами незавершеного будівництва та автозаправними станціями приймалися не тільки місцевими радами, як це мало місце щодо ре­шти земель, а й Фондом державного майна України, його регіо­нальними відділеннями і представництвами за участю Державного комітету України по земельних ресурсах, його органів на місцях.

З метою визначення основних принципів реформування зе­мельних відносин на основі раціонального та ефективного викори­стання землі, гарантування громадянам, юридичним особам, тери­торіальним громадам сіл, селищ і міст права власності на землю, формування механізму регулювання земельних відносин і держав­ного управління земельними ресурсами Указом Президента Украї­ни від 30 травня 2001 р. № 372/2001 були затверджені Основні на­прями земельної реформи в Україні на 2001—2005 р.⁴. В цьому до­кументі передбачено, що реалізація напрямів земельної реформи здійснюватиметься поетапно: перший етап (2001—2002 pp.) — здій­снення правових, організаційних, технологічних та інформаційно-освітніх заходів, спрямованих на поглиблення якісних змін у зе­мельних відносинах без суттєвих фінансових витрат, і формування законодавчої та економічної бази для другого етапу; другий етап (2003—2005 pp.) — здійснення заходів щодо оптимізації землекори­стування та посилення охорони земель, виконання яких вимагати­ме відповідних капіталовкладень та матеріальних витрат.

Сучасна земельна реформа має базуватися на принципах: не­порушності права приватної власності на землю; включення зем­лі у ринковий обіг; соціальної справедливості у перерозподілі зе­мель, що перебувають у державній та комунальній власності; по­єднання високої економічної ефективності та екологічної безпеки використання земель; узгодженості темпів і основних напрямів реформування земельних відносин та відносин в аграрному сек­торі економіки.

Урядовий кур'єр. — 1994. — 15 лист. Там само. — 1995. — 16 лист. Там само. — 1999. — 8 груд. Голос України. — 1993. — 19 груд. Там само. — 1994. — 11 січ.

¹ Урядовий кур'єр. — 1995. — 16 лист. ^! Там само. — 1999. — 23 січ. ¹ Там само. — 2000. — 16 лют. ⁴ Там само. — 2001. — 2 черв.

144

145

Значна роль в процесі реформування земельних відносин відве­дена державі, яка має сприяти: подальшому розвитку відносин влас­ності на землю; удосконаленню земельних відносин у сільськогоспо­дарському виробництві; реформуванню земельних відносин у містах та інших населених пунктах; розвитку ринку земель; розвитку кре­дитування під заставу землі, в тому числі іпотечного кредитування; удосконаленню порядку справляння плати за землю; удосконаленню моніторингу земель, порядку ведення державного земельного кадас­тру та оцінки земель; землевпорядному забезпеченню проведення земельної реформи; підвищенню ефективності державного управлін­ня земельними ресурсами; поліпшенню організації контролю за ви­користанням та охороною земель; удосконаленню нормативно-пра­вової і методичної бази розвитку земельних відносин.

На сучасному етапі земельної реформи прийнятий ЗК 2001 p., принципово новий правовий акт, спрямований на ефективне регу­лювання земельних відносин в умовах ринкової економіки. Цей Кодекс дозволяє визначити мету і завдання державної політики у сфері регулювання земельних відносин, принципи формування цих відносин і розвитку ринку землі¹.

Новим кроком у здійсненні земельної реформи стало прийнят­тя відповідно до вимог ЗК законів України: від 5 червня 2003 р. "Про іпотеку"², від 19 червня 2003 р. "Про державний контроль за використанням та охороною земель"³, від 19 червня 2003 р. "Про охорону земель"⁴, від 22 травня 2003 р. "Про землеустрій"⁵, від 5 червня 2003 р. "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) зе­мельних ділянок власникам земельних часток (паїв)"⁶, від 19 черв­ня 2003 р. "Про фермерське господарство"⁷, від 15 травня 2003 р. "Про особисте селянське господарство"⁸, від 27 листопада 2003 р. "Про використання земель оборони"⁹, а також нової редакції Зако­ну "Про оренду землі" від 2 жовтня 2003 р.'°.

§ 2. Склад земельного фонду України

та правовий режим цільового використання

окремих категорій земель

Під земельним фондом України слід розуміти всю її територію, тобто всі землі в межах державних кордонів країни, в тому числі

¹ Див.: Головатюк М. С. Новий Земельний кодекс // Економіка АПК. — 2002. № 93. - С. 6.

¹ Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 38. — Ст. 313. ¹ Там само. - 2003. - № 39. - Ст. 350.

⁴ Там само. - 2003. - № 39. - Ст. 349.

⁵ Там само. - 2003. - № 36. - Ст. 282.
' Там само. - 2003. - № 38. - Ст. 314.
⁷ Там само. - 2003. - № 45. - Ст. 363.

• Там само. - 2003. - № 293. - Ст. 232. ' Там само. - 2004. - № 14. - Ст.. 209. ¹⁰ Там само. - 1998. - № 46-47. - Ст.280.

146

острови та землі, зайняті водними об'єктами. Але землі, які нале­жать до складу земельного фонду, виконують різну роль. У зв'язку з цим в межах загального для всього державного земельного фон­ду правового режиму розрізняють окремі категорії земель, що виз­начаються цільовим призначенням тієї чи іншої земельної ділянки, належністю землі тим чи іншим суб'єктам права земельної влас­ності і землекористування, характером дійсного використання зе­мельної ділянки.

Поділ земель в Україні здійснюється за принципом цільового призначення, який виходить із розбіжностей економічного функці­онування землі в основних сферах діяльності. Земля виконує такі найважливіші функції: вона є природним ресурсом, головним засо­бом виробництва в сільському і лісовому господарстві та просторо­вим базисом для розміщення виробництва та інших об'єктів люд­ської діяльності. Правовий режим земель, які використовуються як просторовий базис, суттєво відрізняється від правового режиму зе­мель, які використовуються як головний засіб виробництва. Землі, які використовуються як просторовий базис, крім загальної, вико­нують певні функції, які визначаються конкретним цільовим при­значенням. У зв'язку з цим існують відмінності в їх правовому ре­жимі, що зумовлює їх поділ на різні категорії.

Відповідно до цільового призначення всі землі держави поділя­ються на 9 категорій: землі сільськогосподарського призначення; землі житлової та громадської забудови; землі природно-заповідно­го та іншого природоохоронного призначення; землі оздоровчого призначення; землі рекреаційного призначення; землі історико--культурного призначення; землі лісового фонду; землі водного фонду; землі промисловості транспорту, зв'язку, енергетики, обо­рони та іншого призначення (ст. 19 ЗК). Правовий режим кожної категорії земель визначається характером землекористування, сис­темою державних органів, що здійснюють функції державного уп­равління землями, обсягом компетенції цих органів в галузі управ­ління використанням земельних ділянок. Такий розподіл земель дозволяє державі тримати під контролем процес визначення цільо­вого призначення земель, не допускати без дозволу переведення їх із однієї категорії до іншої, а також здійснювати контроль за режи­мом використання земель залежно від їхнього цільового призна­чення. Цільове призначення земель — це встановлені законодавст­вом порядок, умови і межі використання земель для конкретних цілей згідно з категоріями земель. їх режим визначається правила­ми використання земель, включенням в цивільний обіг, охороною, обліком та моніторингом, встановленими земельним, лісовим, вод­ним, природоохоронним законодавством, законодавством про міс­тобудування, про надра, і поширюється на землі певної категорії. Під правовим режимом земель слід розуміти встановлений пра­вовими нормами порядок та умови використання за цільовим при­значенням земель усіх категорій, забезпечення та охорону прав власників землі і землекористувачів, здійснення державного управ-

147

ління земельними ресурсами, контролю за раціональним викорис­танням землі і додержанням земельного законодавства, ведення державного земельного кадастру, проведення землеустрою, моніто­рингу землі, справляння плати за землю і застосування юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства.

Поняття правового режиму земель використовується стосовно не тільки всіх земель України, а й окремих категорій і видів земель. Тому правовий режим земель можна поділити на загальний, особ­ливий і спеціальний. Загальний правовий режим поширюється на весь склад земель України, особливий — притаманний окремим ка­тегоріям земель, спеціальний — конкретним земельним ділянкам.

Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснен­ня сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяль­ності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або при­значені для цих цілей. В сільському господарстві земля виконує дві функції: є територіальною умовою і основним засобом виробниц­тва. У зв'язку з цим землі сільськогосподарського призначення за юридично закріпленими способами використання поділяються на два основні види.

По-перше, це сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні на­садження, сіножаті, пасовища та перелоги), які відповідно до при­родних властивостей, розташування і господарських потреб вико­ристовуються для посівів сільськогосподарських культур і є засо­бом виробництва в рослинництві.

По-друге, це несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім віднесених до земель лісового фонду, землі під господарськими бу­дівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо), які є тіль­ки територіальним базисом і необхідні для організації сільськогос­подарського виробництва і пов'язаних з ним видів діяльності. У цьому випадку йдеться про земельні площі нерослинницького при­значення, отже, вони є землями несільськогосподарського викори­стання.

Землі сільськогосподарського призначення мають пріоритетний режим використання. Землі, які придатні для сільського господар­ства, надаються насамперед для сільськогосподарського викорис­тання, а для потреб, не пов'язаних з веденням сільськогосподарсь­кого виробництва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості.

Землі житлової та громадської забудови це земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування. Землі житлової та громадської забудо­ви складаються із територій, які вже забудовані або підлягають забудові. Крім земель, які знаходяться під будівлями, до цих зе­мель належать дворові та садибні ділянки, які обслуговують бу­дівлі.

148

Житловою забудовою є земельна ділянка, в межах якої розмі­щується житловий фонд. При житловій забудові передбачається здійснення нового будівництва, реконструкції, реставрації, капі­тального ремонту та благоустрою об'єктів житлового фонду. В складі житлової забудови розрізняють садибну та несадибну забу­дови. В житлових зонах населених пунктів можуть мати місце за­будови, які розташовані на присадибних земельних ділянках, що належать окремим громадянам (садибна забудова). В тому разі, коли житлові будинки різної поверховості розташовані на земель­них ділянках, що не належать окремим громадянам, йдеться про несадибну забудову.

Громадською забудовою вважається земельна ділянка, на якій розташовані будинки та споруди громадського призначення: бу­динки дитячих дошкільних закладів, будинки навчальних закладів, будинки та споруди для охорони здоров'я й відпочинку, фізкуль­турно-оздоровчі та спортивні будинки та споруди; будинки підпри­ємств торгівлі та громадського харчування, будинки підприємств побутового обслуговування населення та ін.

Земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти загального ко­ристування, також належать до земель житлової та громадської за­будови. Такі земельні ділянки використовуються як шляхи сполу­чення (вулиці, проїзди, майдани, шляхи, набережні), для задово­лення культурно-побутових потреб населення (парки, сквери, бульвари, пляжі, кладовища), для схову, знешкодження та утиліза­ції промислових та побутових відходів, розміщення об'єктів, необ­хідних для населеного пункту в цілому.

Землі природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення — це ділянки суші і водного простору з природними комплексами і об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до законодавства надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду.

На землі природно-заповідного фонду та іншого природоохо­ронного призначення поширюються правові режими: режим зе­мель природно-заповідного фонду, до яких належать: природні те­риторії та об'єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, за­казники, пам'ятники природи, заповідні урочища), а також штуч­но створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологіч­ні парки, парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва); режим земельних ділянок водно-болотних угідь, які не віднесені до земель лісового і водного фондів; режим земельних ділянок, в межах яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність. Режим земель природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення встановлюється також Законом "Про природно-запо­відний фонд України".