' Див.: Правовые вопросы охраны природы в РСФСР / Под ред. Г. Н. Полянской. — М., 1963.

Дата: 2025-06-02; Просмотры: 12

Оценка:

0.00 из 5.00 — оценок

Скачиваний: 0

Скачать

² Див.: Правовая охрана природы в СССР: Сборник статей / Под ред. Г. Н. Полян­
ской. — М., 1972.

³ Див.: Казанцев Н. Д. О правовом регулировании охраны природы // Вестник МГУ
Серия X "Право". - 1960. - № I. - С. 5-17.

* Див.: Казанцев Н. Д. Природоресурсовое право и его пределы как интегрирован­ной отрасли права // Вестник МГУ. Серия XII "Право". — 1967. — № 2. — С. 72.

46

Період 1968—1981 pp. увійшов в історію законодавства як пері­од активної кодифікації загальносоюзного законодавства про раці­ональне природокористування і охорону природи. Так, були прий­няті Основи земельного законодавства Союзу РСР і союзних рес­публік (1968), Основи водного законодавства Союзу РСР і союзних республік (1970), Основи законодавства Союзу РСР і союзних рес­публік про надра (1975), Основи лісового законодавства Союзу РСР і союзних республік (1977), закони СРСР "Про охорону ат­мосферного повітря" (1980) та "Про охорону і використання тва­ринного світу" (1980). Відповідно до цих нормативно-правових ак­тів були прийняті кодекси і закони союзних республік. В Україні такими були: Земельний кодекс (1970), Водний кодекс (1972), Лі­совий кодекс (1979), Кодекс про надра (1976), а також Закони "Про охорону атмосферного повітря" (1981) і "Про охорону і ви­користання тваринного світу" (1981). Фактично з прийняттям двох законів СРСР про охорону атмосферного повітря і про охорону та використання тваринного світу на той час була завершена кодифі­кація природноресурсового та природоохоронного законодавства.

В науці поступово стала переважати думка, що екологічне зако­нодавство становить собою єдність природноресурсового і приро­доохоронного законодавства. Сучасне екологічне законодавство ха­рактеризується, по-перше, комплексністю, і по-друге, внутріш­ньою єдністю як самостійна інтегрована галузь (або супергалузь) законодавства. А до комплексної галузі екологічного права необхід­но включати все природноресурсове і природоохоронне право, а також екологізовані норми інших галузей права¹.

В 1991 р. була проведена Міжреспубліканська наукова конфе­ренція на тему: "Проблеми вдосконалення екологічного законо­давства та ефективності його застосування". Ця конференція мала велике значення для розвитку еколого-правової науки, викладан­ня екологічного права і вдосконалення екологічного законодавс­тва. Було прийнято рішення про необхідність включення в ком­плексну галузь екологічного права всього природноресурсового та природоохоронного права, а також екологізованих норм інших га­лузей права. Таким чином з'явилася нова галузь права — екологіч­не право.

§ 4. Сучасний період розвитку природноресурсового права

З набуттям Україною незалежності стало активно формуватися екологічне законодавство. За 12 років були прийняті: ЗК 1990 р. (нині діє ЗК 2001р.), ЛК (1994), ВК (1995), Кодекс про надра (1994), закони України від 25 червня 1991 р. "Про охорону навко-

' Див.: Аграрное и экологическое законодательство в России и СНГ (сравнительно-правовой анализ) / Под ред. С. А. Боголюбова, Е. Л. Мининой. — М., 1999. — С. 144.

47

лишнього природного середовища"¹, від 9 лютого 1995 р. "Про еко­логічну експертизу"², від 24 лютого 1994 р. "Про забезпечення са­нітарного та епідемічного благополуччя населення"³, від 8 лютого 1991 р. "Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку"⁴, від ЗО червня 1995 р. "Про поводження з радіоактивними відхода­ми"⁵, від 2 березня 1995 р. "Про пестициди і агрохімікати"⁶, від 14 січня 1998 р. "Про захист людини від впливу іонізуючого випромі­нювання"⁷, від 13 липня 2000 р. "Про зону надзвичайної екологіч­ної ситуації"⁸, від 16 червня 1992 р. "Про природно-заповідний фонд України"⁹, від 16 жовтня 1992 р. "Про охорону атмосферно­го повітря" (в редакції Закону від 21 червня 2001 р.)^ш, від 3 березня 1993 р. "Про тваринний світ"" (нині діє Закон від 13 грудня 2001 р.)¹², від 9 квітня 1999 р. "Про рослинний світ"", від 5 жовтня 2000 р. "Про курорти"¹⁴, від 19 червня 2003 р. "Про охорону земель"¹⁵ тощо.

Об'єктом екологічного законодавства є весь матеріальний при­родний комплекс в сукупності, навколишнє середовище: а) при­родні об'єкти (ресурси) — земля, в тому числі грунт, ліси та інша рослинність; надра; води, в тому числі підземні; тваринний світ; ат­мосферне повітря; екосистеми; території, що особливо охороня­ються; б) природні явища — землетруси; виверження вулканів; бу­рі, циклони, приливи та відливи, селеві потоки, зсуви, потепління клімату, підвищення рівня світового океану тощо¹⁶.

Сучасне екологічне право характеризується насамперед внут­рішньою єдністю як самостійна інтегрована галузь законодавства. Під предметом екологічного права в сучасній літературі розуміють­ся суспільні екологічні відносини в галузі природокористування, охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки громадян і держави, які формуються на підста­ві множинності форм і соціального характеру природокористуван­ня, державного регулювання якості навколишнього природного се­редовища і природних екологічних правах і свободах громадян".

Але на сьогодні ситуація є дещо іншою. Денаціоналізація при­родних ресурсів, приватизація земель, перехід до ринкової еконо-

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 41. — Ст. 546. ^! Там само. — 1995. — № 8. — Ст. 54.

^I Там само. - 1994. - № 27. - Ст. 218.
' Там само. - 1995. - № 12. - Ст. 81.

⁵ Там само. - 1995. - № 27. - Ст. 198. ' Там само. - 1995. - № 14. - Ст. 91. ' Там само. — 1998. — № 22. — Ст. 115. ⁸ Там само. — 2000. — № 42 — Ст. 348 ' Там само. - 1992. - № 34. - Ст. 502. ¹⁰ Там само. - 2001. - № 48. - Ст. 252.

^II Там само. - 1993. - № 18. - Ст. 192.
¹² Там само. - 2002. - № 14. - Ст. 97.

" Там само. - 1999. - № 22-23. - Ст. 192.

" Там само. - 2000. - № 50. - Ст. 97.

" Там само. - 2003. - № 39. - Ст. 349.

" Див.: Аграрное и экологическое законодательство в России и СНГ (сравнительно-правовой анализ) / Под ред. С. А. Боголюбова, Е. Л. Мининой. — М., 1999. — С. 144.

" Див.: Экологическое право Украины: Курс лекций / Под ред. И. И. Каракаша. — Одесса, 2001. - С. 17.

міки, формування ринку земель призвели до перебудови екологіч­них відносин. В сучасний період з'явилися значні відмінності груп суспільних відносин, і відповідно, розбіжності предметів екологіч­ного і природноресурсових галузей права. Необхідно погодитись з твердженням В. Петрова, що з екологічних відносин відокремила­ся та частина земельних та інших природноресурсових відносин, які набули майнового характеру. В екологічному праві залишили­ся ті види екологічних відносин, які мають своїми об'єктами зем­лю, надра, ліси, води, тваринний світ як складові навколишнього середовища і спрямовані на забезпечення екологічної функції природи¹. Отже, природноресурсове право знову набуває певної самостійності. При цьому існує думка, що визнання природноре­сурсових галузей підгалузями екологічного права не тільки є неп­равильним за своєю природою, а й немає сенсу об'єднувати вик­ладання цих галузей під головуванням природноресурсового зако­нодавства, тому що всі ці галузі мають свою специфіку та розви­ваються відповідно до своїх особливостей як самостійні галузі за­конодавства².

Враховуючи зазначене, можна стверджувати, що: базовими від­носинами в системі природноресурсового права є земельні відно­сини, що визначається особливістю земельних ділянок, з приводу яких виникають земельні правовідносини. Ця особливість визнача­ється в їх подвійному статусі. По-перше, земля — це природний об'єкт, який має ряд специфічних характеристик (нерухомість, не-відтворюваність, обмеженість в просторі тощо), які становлять предмет природноресурсового права. По-друге, земельні ділянки включені до цивільного обігу, який є предметом цивільного права³. Враховуючи першу особливість, використання природних ресурсів неможливе без використання просторового базису — землі. При цьому регулювання самостійних природноресурсових відносин (гірничих, водних, лісових тощо) має вираження в наявності са­мостійної кодифікації земельного, водного, лісового законодавства та законодавства про надра.

В останні роки в екологічному праві в основному приділяється увага природоохороні, а питання використання природних ресурсів відійшли на другий план. Враховуючи, що комплексне правове ре­гулювання питань використання і охорони природних ресурсів не дає на практиці очікуваних результатів, а питання експлуатації природних об'єктів залишаються первинними у відносинах сус-пільство-природа, не досягнуто балансу економічних і екологічних інтересів, доцільним є регулювання відносин природокористуван­ня окремою галуззю — природноресурсовим правом.

' Див.: Петров В. В. Экологическое право России / Учебник. — М., 1995. — С. 55.

² Див.: Проблемы теории аграрного, природоресурсового и экологического права и
методики преподавания в юридических вузах России аграрно-правовых и эколого-пра-
вовых дисциплин // Государство и право. — 1999. — № 5. — С. 31.

³ Див.: Земельное и природоресурсное право: Учебное пособие / В. X. Улюкаев,
В. Э. Чуркин. - М„ 2003. - С. 3.

48

49

Глава 3 Джерела природноресурсового права

§ 1. Поняття і характеристика джерел природноресурсового права

Джерела права є зовнішньою формою вираження правотворчої діяльності держави, за допомогою якої воля законодавця стає обов'язковою для виконання. Найбільш поширеним в Україні ви­дом джерела права є нормативно-правові акти органів державної влади, які містять правові норми, розраховані на багаторазове зас­тосування при регулюванні відповідних суспільних відносин. Під нормативно-правовими актами слід розуміти акти органів держав­ної (публічної) влади, якими встановлюються (санкціонуються), вводяться в дію, змінюються чи скасовуються правила поведінки суб'єктів правовідносин у суспільстві. Саме цим нормативно-пра­вові акти відрізняються від актів застосування права та від інших індивідуальних актів, розрахованих на одноразове застосування (дію), тобто "прив'язаних" до певних суб'єктів чи до конкретних обставин місця і часу.

Наявність відповідних джерел права, тобто нормативно-право­вих актів, що регулюють ті чи інші суспільні відносини, є свідчен­ням існування відповідної самостійної галузі права. В Україні прийнята і діє велика кількість таких актів, які регулюють суспіль­ні відносини у сфері використання природних ресурсів і в своїй су­купності становлять природноресурсове право як самостійну галузь українського права. Отже, джерелами природноресурсового права є прийняті уповноваженими державою органами нормативно-правові акти, які містять норми і правила, що регулюють суспільні відноси­ни у сфері використання та охорони природних ресурсів та розрахова­ні на багаторазове застосування.

Нормативно-правові акти як джерела природноресурсового права України не є однорідними. їх структура відображає склад­ність, структуровану ієрархічність системи законодавства країни в цілому і охоплює правові акти різної юридичної сили та правової спеціалізації. Такі акти відображають структуру державної (публіч­ної) влади, правовий статус і компетенцію органів, що їх видають, а також характер самих актів. Вони як джерела природноресурсо­вого права перебувають між собою в суворій ієрархічній підпоряд­кованості і взаємозалежності.

За різними підставами класифікації джерела природноресурсо­вого права можна поділити на різні види. Так, за юридичною си­лою вони поділяються на закони та підзаконні акти, за формою законодавчого акта — на кодифіковані та не кодифіковані, за

50

предметом правового регулювання — на загальні і спеціальні, за характером правового регулювання — на матеріальні і процесуаль­ні тощо¹.

§ 2. Конституційні засади

правового регулювання природноресурсових відносин

Роль Конституції як основного джерела права визначається на­самперед тим, що в ній встановлюються правові норми, які є ос­новними для всіх інших нормативно-правових актів різних галузей права, у тому числі і природноресурсового, що виходять з консти­туційних норм і забезпечують їх деталізацію. Конституційні норми визнають і юридично оформлюють найважливіші соціально-еконо­мічні і політичні інститути суспільства. Вони забезпечують стій­кість системи суспільних відносин, збереження і зміцнення основ­них засад організації суспільства і держави; надають суспільним відносинам у сфері регулювання порядку використання й охорони природних ресурсів в Україні правову форму.

Конституція як Основний Закон нашої країни має найвищу юридичну силу, а її норми є юридичними нормами прямої дії. Во­ни становлять юридичну основу формування і функціонування на­ціональної правової системи, а отже, є фундаментальними джере­лами усіх галузей права, у тому числі природноресурсового. їх фун­даментальний характер визначає юридичну основу для вироблення доктрини держави у сфері регулювання природноресурсових відно­син і розвитку системи загальних і спеціальних норм природноре­сурсового права.

Усі конституційні норми, що регулюють відносини, пов'язані з використанням і охороною природних ресурсів, можна поділити на такі основні групи:

положення, які встановлюють основи правового режиму вико­ристання та охорони природних ресурсів. Зокрема земля, її надра, водні та інші природні ресурси є об'єктами права власності укра­їнського народу (ст. 13), земля є основним національним багатс­твом, що перебуває під особливою охороною держави; право влас­ності на землю гарантується, право власності набувається і реалізу­ється громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14) тощо;

положення, що закріплюють право громадян на природні ресур­си. Наприклад, ніхто не може бути протиправно позбавлений пра­ва власності, право приватної власності є непорушним; примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосо-

' Див.: Экологическое право Украины: Курс лекций / Под ред. И. И. Каракаша. — Одесса, 2001. - С. 26.

51

ване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підста­вах і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості; кожен має право володіти, ко­ристуватися і розпоряджатися своєю власністю; використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41); громадяни мають рівні конститу­ційні права і свободи та є рівними перед законом (ст. 24); інозем­ці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на закон­них підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за ви­нятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародни­ми договорами України (ст. 26);

положення, які визначають компетенцію органів державної вла­ди і місцевого самоврядування щодо використання та охорони природних ресурсів, які закріплені в нормах, що регламентують за-гальноправову компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування і не мають чіткої галузевої конкретизації;

положення, що закріплюють вимоги щодо використання та охорони довкілля, зокрема право кожного на безпечне для жит­тя і здоров'я довкілля, на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди, на вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища, що не може бути засек­речена (ст. 50); правосуб'єктність держави у сфері охорони дов­кілля, тобто її обов'язок забезпечувати екологічну безпеку і під­тримувати екологічну рівновагу на території нашої країни (ст. 16); обов'язок кожного громадянина не завдавати шкоди природі, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66); відповідальність власника за погіршення екологічної ситуації і природних якостей землі (ч. 7 ст. 41)¹.

Слід зазначити, що закріплюючи принцип свободи власника щодо володіння, користування і розпорядження природними ре­сурсами, які йому належать на праві власності або праві користу­вання, Конституція чітко визначає її межі, зумовлені гарантіями прав і законних інтересів інших осіб та забезпеченням екологічної безпеки на території нашої країни.

Особливої уваги заслуговує положення ст. 92 Конституції, яка передбачає, що найважливіші природноресурсові відносини, зокре­ма засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічно­го простору, а також відносини екологічної безпеки повинні регу­люватися виключно законами. Отже, зазначена конституційна нор­ма є вихідним положенням для прийняття відповідних норматив­но-правових актів, що стосуються регламентації відносин, пов'яза­них з використанням природних ресурсів.

¹ Див.: Земельне право України: Підручник / За ред. О. О. Погрібного, І. І. Капака- ша. - К., 2003. - С 32, 33.

52

§ 3. Кодифікаційні закони як основні джерела природноресурсового права

Важливою особливістю природноресурсового права є наявність кодифікованих законодавчих актів — ЗК, Кодексу про надра, ВК, ЛК. Основне завдання цих актів полягає у встановленні принципо­вих положень правового регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення еко­логічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу на природні ресурси.

Особливістю кодексів як джерел права є те, що вони покликані стати інтегруючою основою для розвитку природноресурсового за­конодавства. Так, наприклад, зі змісту ч. 1 ст. З ЗК та ч. 1 ст. З Ко­дексу про надра випливає, що ці кодекси мають переважну силу в регулюванні земельних та гірничих відносин перед іншими норма­тивно-правовими актами, за винятком лише Конституції, яка має найвищу правову силу.

Крім того, регламентації природноресурсових відносин присвя­чені також інші нормативно-правові акти, прийняті відповідно до Конституції та природноресурсових кодексів. їх головне призна­чення — конкретизація та деталізація природноресурсово- правових положень, закріплених Основним Законом та поресурсовими ко­дексами. Ці нормативно-правові акти можуть бути різними за фор­мою (закони й підзаконні акти), але об'єднує їх те, що всі вони присвячені регламентації природноресурсових відносин.

За своєю структурою природноресурсові кодекси є законодав­чими актами, покликаними конкретизувати основні положення Конституції щодо регулювання земельних, гірничих, лісових, вод­них відносин та визначати основні положення всіх інститутів при­родноресурсового права. Слід зазначити, що природноресурсові кодекси багато в чому подібні один до одного. Наявність багатьох спільних рис у предметі та об'єкті правового регулювання передба­чає багато спільного і в структурі цих нормативних актів та їх зміс­ті. Завданням цих кодексів є регулювання правових відносин з ме­тою забезпечення підвищення продуктивності, охорони та відтво­рення відповідних природних ресурсів, посилення їх корисних властивостей, задоволення потреб суспільства у відповідних при­родних ресурсах на основі їх науково обґрунтованого раціонально­го використання.

Природноресурсові кодекси визначають порядок та органи дер­жавного управління в галузі раціонального використання й охоро­ни природних ресурсів. Так, загальними органами, що здійснюють державне управління природними ресурсами є: Верховна Рада Ук­раїни, Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони навко­лишнього природного середовища України, Державний комітет природних ресурсів України, місцеві ради, а спеціалізованими ор­ганами виконавчої влади у галузі природних ресурсів — Держав-

53

ний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет України з водного господарства, Державний комітет лісового гос­подарства.

Природноресурсові кодекси регламентують порядок виникнен­ня, реалізації та припинення права власності або користування природними ресурсами. Згідно зі ст. 6 ВК, ст. 6 ЛК, ст. 4 Кодексу про надра відповідні природні ресурси є власністю держави і мо­жуть надаватись юридичним та фізичним особам тільки у користу­вання. Але відповідно до статей 56, 59 ЗК землі лісового та водно­го фонду відповідно можуть перебувати у приватній власності. От­же, керуючись п. З Прикінцевих положень ЗК, ЛК та ВК щодо ви­користання відповідних категорій земель діють у частині, що не су­перечить ЗК. Природноресурсові кодекси містять також положен­ня щодо порядку ведення державного кадастру природних ресурсів, здійснення державного контролю за їх використанням, прав та обов'язків суб'єктів користування природними ресурсами, відпові­дальність за порушення законодавства та інші норми.

На жаль, природноресурсові кодекси мають однакові недоліки. По-перше, вони мають значну кількість відсильних норм, які уск­ладнюють їх застосування й істотно знижують ефективність їх ре­гулюючої сили (ст. 42 ЛК, ст. 22 Кодексу про надра). По-друге, у зазначених нормативно-правових актах є багато нечітких, безадрес­них формулювань й декларативних положень, які практично не впливають на розвиток відповідних природноресурсових відносин. По-третє, деякі позиції природноресурсових кодексів і законів не "працюють", бо не мають відповідного механізму реалізації. По-четверте, окремі їх норми фактично не відповідають вимогам регу­лювання природноресурсових відносин в умовах розвитку ринкової економіки та зумовленої її процесами малоконтрольованої антро­погенної діяльності, а також нерідко не відрізняються належною науковою обгрунтованістю.

§ 4. Спеціальні закони як джерела природноресурсового права

Джерела природноресурсового права поділяються також на за­кони й підзаконні акти. В основу такого поділу покладена юридич­на сила нормативних актів. Маючи найвищу юридичну силу, спе­ціальні закони посідають головне після кодифікованих актів місце в ієрархічній структурі законодавства, а всі інші нормативні акти видаються на основі, в розвиток і на виконання вимог Конститу­ції, кодексів, законів і в зв'язку з цим називаються підзаконними актами.

До джерел природноресурсового права належать спеціальні за­кони, переважна більшість норм яких спрямована на регулювання тих чи інших природноресурсових відносин. Прикладом вказаних актів можуть бути закони України від 16 червня 1992 р. "Про при-

54

родно-заповідний фонд України"¹, від 16 травня 1995 р. "Про вик­лючну (морську) економічну зону України"², від 9 квітня 1999 р. "Про рослинний світ"³, від 5 жовтня 2000 р. "Про курорти"⁴, від 13 грудня 2001 р. "Про тваринний світ"⁵ та ін.

Важливим джерелом природноресурсового права є Закон "Про природно-заповідний фонд України", який визначає правові осно­ви організації, охорони, ефективного використання природно-за­повідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об'єктів. В Законі визначено режим територій і об'єктів природ­но-заповідного фонду (природних і біосферних заповідників, регі­ональних ландшафтних парків, заказників, пам'яток природи, за­повідних урочищ, ботанічних садів, дендрологічних парків, зооло­гічних парків, парків — пам'яток садово-паркового мистецтва), а також їх охоронних зон. У ньому знайшли відображення питання економічного забезпечення організації й функціонування природ­но-заповідного фонду, закріплено порядок створення й відтворен­ня територій й об'єктів природно-заповідного фонду, передбачено охорону територій та об'єктів природно-заповідного фонду, кон­троль за дотриманням режиму, вирішено інші питання.

Джерелом природноресурсового права є також Закон України "Про рослинний світ", яким врегулюванні суспільні відносини у сфері охорони, використання та відтворення дикорослих та інших несільськогосподарського призначення судинних рослин, мохоподіб­них, водоростей, лишайників, а також грибів, їх угруповань і місцез­ростань. Слід враховувати, що відносини, пов'язані з використанням та охороною лісу, регулюються ЛК, а використання та охорона дико­рослих рослин поза лісами — законодавством про рослинний світ.

Тваринний світ є невід'ємним компонентом навколишнього природного середовища, національним багатством України, джере­лом духовного та естетичного збагачення і виховання людей, об'єк­том наукових досліджень, а також важливою базою для одержання промислової і лікарської сировини, харчових продуктів та інших матеріальних цінностей. Правовою основою охорони, використан­ня і відтворення тваринного світу є Закон "Про тваринний світ". Завданням законодавства про тваринний світ є регулювання відно­син у галузі охорони, використання і відтворення об'єктів тварин­ного світу, збереження та поліпшення середовища існування диких тварин, забезпечення умов збереження всього видового і популя­ційного різноманіття тварин, збереження та поліпшення середови­ща його перебування, забезпечення умов збереження всього видо­вого і популяційного різноманіття тварин.

Закон "Про виключну (морську) економічну зону України" виз­начає, що морські райони, зовні прилеглі до територіального моря

Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 34. — Ст. 502. Там само. - 1995. - № 21. - Ст. 152. Там само. - 1999. - № 22-23. - Ст. 198. Там само. - 2000. - № 50. - Ст. 435. Там само. - 2002. - № 14. - Ст. 97.

55

України, включаючи райони навколо островів, що їй належать, становлять виключну (морську) економічну зону України, ширина якої становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих ви­хідних ліній, що і територіальне море. Закон встановлює права Ук­раїни у її виключній (морській) економічній зоні.

Закон "Про курорти" визначає правові, організаційні, еконо­мічні та соціальні засади розвитку курортів в Україні та спрямова­ний на забезпечення використання з метою лікування і оздоров­лення людей природних лікувальних ресурсів, природних терито­рій курортів, які є надбанням народу України, та їх охорони. Зав­данням законодавства про курорти є регулювання суспільних від­носин у сфері організації і розвитку курортів, виявлення та обліку природних лікувальних ресурсів, забезпечення їх раціонального видобутку, використання і охорони з метою створення сприятли­вих умов для лікування, профілактики захворювань та відпочинку людей.

§ 5. Нормативно-правові акти органів

центральної виконавчої влади

та спеціальних органів управління

як джерела природноресурсового права

Нормативно-правові акти органів центральної виконавчої влади та спеціальних органів управління як підзаконні акти відіграють важливу роль у регулюванні природноресурсових відносин. До під-законних нормативно-правових актів як джерел природноресурсо­вого права України належать укази Президента України, постано­ви Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти мініс­терств і відомств, рішення місцевих державних адміністрацій та ор­ганів місцевого самоврядування.

Укази і розпорядження Президента України, пов'язані з системою джерел природноресурсового права, стосуються певних відносин або об'єктів. Вони обов'язкові для виконання на всій території нашої країни. Ці укази і розпорядження не повинні суперечити Конститу­ції і законам, а також один одному. Необхідно приділити увагу таким указам Президента України, а саме: від 18 березня 1998 р. № 199/98 "Про економічний експеримент "Курортополіс Трускавець"¹, від 10 серпня 1999 р. № 973/99 "Про Основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року"², від 3 грудня 1999 р. № 1529/99 "Про невід­кладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки"³, від 15 вересня 2003 р. № 1039/2003 "Про заходи що­до підвищення ефективності державного управління у сфері охоро-

' Урядовий кур'єр. — 1998. — 26 бер. ² Там само. — 1999. — 29 вер. ^! Там само. — 1999. — 8 груд.

56

ни навколишнього природного середовища та використання при­родних ресурсів"¹, від 5 січня 2004 р. № 1/2004 "Про заходи щодо посилення державного контролю у сфері охорони, захисту, вико­ристання та відтворення лісів"² та ін.

Розпорядження Президента України, пов'язані з регулюванням питань використання і охорони природних ресурсів, нечисленні, але вони існують, наприклад, від 17 лютого 1996 р. № 34/96-рп "Про Національну програму охорони земель на 1996-2005 роки"³ та від 10 жовтня 1995 р. № 294/95-рп "Про забезпечення раціональ­ного використання природних ресурсів та впорядкування санатор­но-курортної діяльності на території курорту Трускавець"⁴.

Основний обсяг земельно-правових норм міститься у постано­вах і розпорядженнях Кабінету Міністрів України — вищого орга­ну в системі органів виконавчої влади. Відповідно до ст. 117 Кон­ституції він приймає нормативно-правові акти на підставі й на ви­конання Конституції, законів, указів і розпоряджень Президента України, що є обов'язковими до виконання. Кабінетом Міністрів України прийнято ряд постанов щодо регулювання відносин, пов'язаних із використанням та охороною природних ресурсів, наприклад, від 10 серпня 1992 р. № 459 "Про порядок видачі доз­волів на спеціальне використання природних ресурсів і встанов­лення лімітів використання ресурсів загальнодержавного значен­ня"⁵, від 21 жовтня 1993 р. № 867 "Про заходи щодо зниження заб­руднення північно-західної частини Чорного моря в районі м. Оде­си", від 12 грудня '994 р. № 827 "Про затвердження переліків ко­рисних копалин заіальнодержавного та місцевого значення", від 8 квітня 1999 р. № 559 "Про такси для обчислення розміру шкоди, заподіяної зеленим насадженням у межах міст та інших населених пунктів"⁶, від 29 серпня 2002 р. № 1286 "Про затвердження Поло­ження про Зелену книгу України"⁷, від 20 лютого 2004 р. № 192 "Деякі питання Міністерства охорони навколишнього природного середовища"⁸ та ін.

Джерелами природноресурсового права є також акти відповідних міністерств, державних комітетів, відомств, органів господарського управління й контролю, на які законодавством покладено функції організації раціонального природокористування, а також охорони навколишнього природного середовища. До таких органів належать Міністерство охорони навколишнього природного середовища Ук­раїни та Державний комітет природних ресурсів України⁹, Держав-

¹ Урядовий кур'єр. — 2003. — 24 вер.

¹ Там само. — 2004. — 15 січ.

^! Там само. — 1996. — 29 лют.

' Там само. — 1995. — 19 жовт.

^! Там само. - 1992. - 28 серп.

' Там само. — 1999. — 29 квіт.

' Офіційний вісник України. - 2002. - № 36. - С 38.

' Там само. - 2004. - № 8. - С 85.

' Указ Президента України "Про заходи щодо підвищення ефективності державно­го управління у сфері охорони навколишнього природного середовища та використан­ня природних ресурсів".

57

ний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет лісового господарства України та інші відомства.

Відомчі підзаконні акти нормативного характеру видаються, як правило, з питань, віднесених до компетенції відомства, нерідко мають міжвідомчий характер та повинні відповідати законам, ука­зам і розпорядженням Президента України, постановам і розпо­рядженням Кабінету Міністрів, інакше вони не матимуть законної сили і не вважатимуться джерелами природноресурсового права. Такими актами є накази та інструкції. Наприклад, наказом Мініс­терства охорони навколишнього природного середовища України від 12 березня 1993 р. № 19 затверджено Інструкцію про порядок встановлення лімітів на використання природних ресурсів у межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержав­ного значення (в редакції наказу від 11 травня 1994 р. № 43), на­каз Мінекоресурсів від 31 березня 1997 р. "Про затвердження Інс­трукції про порядок встановлення лімітів використання природних ресурсів державного значення".

Такі нормативно-правові акти можуть прийматися зазначеними відомствами спільно. Саме так спільним наказом Мінекобезпеки, Держнаглядохоронпраці, Держкомгеології та Держкомзему України від ЗО листопада 1995 р. № 136/18/22/4 була затверджена Інструк­ція щодо розмежування повноважень з контролю за здійсненням заходів, пов'язаних з охороною і раціональним використанням надр.

§ 6. Нормативні акти місцевих органів

виконавчої влади і органів

місцевого самоврядування в галузі

природокористування

Чинним законодавством передбачаються певні правомочності місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування щодо регулювання природноресурсових, а особливо земельних від­носин. Повноваження цих органів у галузі використання й охоро­ни природних ресурсів передбачені Конституцією, природноресур-совими кодексами, Законом України від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні"¹ та іншими законами.

Акти органів місцевого самоврядування є джерелами природно­ресурсового права у тих випадках, коли вони мають нормативний характер, тобто видані у межах компетенції цих органів і встанов­люють загальні правила поведінки, яких треба додержуватися на відповідній території. До таких актів належать рішення і розпоряд­ження, дія яких обмежується тією територією, на яку поширюють­ся владні функції зазначених органів, наприклад, рішення Одесь-

кої міської ради від 9 грудня 1999 р. "Про вдосконалення регулю­вання земельних відносин"¹.

На територію відповідних регіонів також поширюється дія нор­мативних актів регіональних органів виконавчої влади і регіональ­ного управління, що регулюють питання використання й охорони земельних ресурсів. Так, Одеським обласним управлінням екобез-пеки та Південним науковим центром НАН України розроблена регіональна програма охорони навколишнього природного середо­вища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки. Діють також розпорядження Одеської обласної державної адміністрації, спрямовані на врегулювання питань використання і охорони природних ресурсів, а саме: розпорядження "Про додер­жання вимог Водного кодексу при вирішенні питань землекорис­тування", "Про цільове використання курортно-рекреаційних те­риторій Чорноморського узбережжя Одеської області" та ін.

58

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 24. — Ст. 170.

' Див : Земельне право України: Підручник / За ред. О. О. Погрібного, І. 1. Карака- ша. - К., 2003. - С 40.

59

Глава 4

Право власності на природні об'єкти та їх ресурси

§ 1. Основні ознаки та визначення

поняття права власності на природні об'єкти

та їх ресурси

Відносини власності є основою економічної діяльності будь-якого суспільства і матеріальною основою існування кожної люди­ни. Наявність власності завжди пов'язувалася з матеріальним доб­робутом і наявністю влади. Категорія власності посідає центральне місце в суспільстві й визначає основи державного та суспільного устрою. В реальному житті відносини власності виступають як від­носини між людьми з приводу привласнення матеріальних благ, встановлення стану їх належності, здійснення обміну ними, розпо­ділу та споживання для задоволення матеріальних і духовних по­треб. У соціальному характері відносин власності полягає її сут­ність, тому що поза суспільством немає й відносин власності.

Особливе місце в системі відносин власності посідає проблема належності природних об'єктів як первинних і споконвічних засо­бів, умов і місця існування людини і суспільства. Істотний вплив на специфіку правового регулювання відносин власності на при­родні ресурси мають такі чинники: вони є витвором природи, тоб­то створені без трудової участі людини та суспільних витрат; кіль­кісно і якісно вони обмежені природною сферою; їх просторові межі не можна поширити шляхом відтворення або важко відтво­рювати; природні багатства не мають реальної вартості і в строго економічному розумінні не можуть бути товаром; основні природ­ні об'єкти є фізично нерухомими і просторово не переміщуються; головний природний об'єкт — земля, є засобом виробництва в сільському і лісовому господарстві; у разі правильного викорис­тання землі як засобу виробництва її продуктивні сили не зменшу­ються, а зростають; відмова від використання земельних, водних, гірських та інших природних об'єктів не призводить до їх зношу­вання, деградації та непридатності; в результаті використання не­рухомих об'єктів природи як територіально-просторового базису для здійснення виробничо-господарської діяльності їх межі не змі­нюються тощо.

Оптимальне врахування законодавством всіх обставин природ­ного походження і фактичного стану природних об'єктів суттєво впливає на взаємодію суспільства з природою. Такий підхід до пра­вового оформлення відносин власності на природні ресурси забез-

60

печує їх раціональне використання й ефективну охорону державою і є регулятором найважливіших суспільних відносин, що насампе­ред охоплює відносини власності на природні ресурси.

У вітчизняній та зарубіжній науковій літературі проблеми влас­ності були і залишаються найбільш дослідженими, але до теперіш­нього часу є дискусійними¹. При цьому як наукова категорія влас­ність розглядається в економічному і юридичному розумінні, хоча вона має також свій філософський, психологічний, моральний та інші аспекти². Тому її зміст не вичерпується дослідженням тільки економічних і юридичних сторін такого невичерпного явища, як власність.

В економічному розумінні визначення власності як привласнення індивідом предметів природи у вітчизняній літературі є широко визнаним. Такою ж поширеною у нашій літературі є вказівка кла­сика на те, що ні про яке виробництво, а отже, ні про яке суспільс­тво, не може бути й мови там, де не існує ніякої форми власності³. За усієї непопулярності у сучасному суспільстві марксистського вчення вказане визначення відповідає умовам приналежності та використання природних ресурсів.

Економічні вчення про власність пов'язані із станом привлас-неності та процесом привласнення об'єктів природи, що є необхід­ною умовою існування людини і суспільства. Такі процеси завжди здійснювалися й здійснюватимуться у визначеній суспільній формі залежно від сформованого економічного ладу. Економічні відноси­ни власності становлять собою визначену суспільну форму, в ме­жах якої відбувається привласнення людиною або суспільством предметів природи. Тому власність як економічна категорія є най­більш ефективним і гарантованим засобом реалізації економічних інтересів окремих осіб, їх груп та об'єднань і суспільства в цілому при використанні природних багатств.

В юридичному розумінні власність на природні ресурси знаходить прояв як результат закріплення суспільних відносин власності в правових нормах. При цьому характер і зміст юридичних норм сто­совно права власності на природні багатства визначається еконо­мічними відносинами власності в суспільстві. За своєю суттю пра­во власності на природні об'єкти є правом на привласнення їх ба­гатств. Тут має місце не відношення індивіда чи суспільства до природи, а відповідні суспільні відносини, що складаються в про­цесі привласнення природних ресурсів. За своїм юридичним зміс­том право власності становить можливість володіння, користуван­ня і розпорядження природними багатствами державою в особі її органів від імені й в інтересах суспільства, а також фізичними та юридичними особами для задоволення своїх інтересів у межах, виз-

' Див.: Рибалиш В. О., Лазня І. В. Теорія власності. - К., 2000. - С. 50-57.