1 Див.: Шемшученко Ю. С. Правовые проблемы экологии. — К., 1989. — С. 71, 72.

Дата: 2025-06-02; Просмотры: 11

Оценка:

0.00 из 5.00 — оценок

Скачиваний: 0

Скачать

34

згодою сторін; надання учасникам відносин права самим визнача­ти порядок своєї поведінки; розв'язання спорів компетентним ор­ганом, що перебуває поза цими відносинами. В умовах розвитку ринкових відносин цивільно-правовий метод правового регулю­вання певних видів природноресурсових відносин отримав широ­ке застосування, звузивши сферу використання адміністративно-правового методу.

Застосування змішаного методу у врегулюванні природноресур­сових відносин має бути виваженим. Насамперед не слід протистав­ляти адміністративно-правовий і цивільно-правовий методи у право­вому регулюванні природноресурсових відносин. Демократизація суспільних процесів і повернення деяких природних об'єктів у ци­вільно-правовий майновий обіг не повинні усувати управління при­родокористуванням, забезпечення заходів щодо природоустрою, від­шкодування збитків, заподіяних природним ресурсам та здійснення інших заходів. Некомпетентне управління або відсутність самовряду­вання у сфері природокористування може негативно вплинути на стан ресурсовой ситуації в державі або в її окремих регіонах.

Адміністративно-управлінські функції у сфері природокористу­вання мають бути науково обгрунтованими. Нерідко власники при­родних об'єктів та природокористувачі порушують нормативи та ліміти використання природних ресурсів. У таких випадках засто­совуються не тільки цивілістичні заходи, а й владні приписи, обов'язкові для виконання. Втручання владних органів необхідне також в процесі відтворення природних об'єктів незалежно від то­го, на добровільних чи примусових засадах воно відбувається. От­же, природноресурсове право як комплексна галузь вітчизняного права поєднує обидва методи, які утворюють змішаний метод пра­вового регулювання природноресурсових відносин.

§ 7. Принципи природноресурсового права

Важливу роль у регулюванні суспільних відносин відіграють принципи права. Принципи права — це основні системовідтворю-вальні ідеї, які закріплені у загальноправових доктринах і галузевих концепціях права, а також у джерелах та нормах чинного законо­давства, що спрямовані на реалізацію суспільних відносин у межах державної політики. Отже, принципи права можуть бути офіційно закріплені у законодавстві або випливати з його змісту.

Принципи природноресурсового права — це закріплені або ви­ражені у правових нормах основні положення, відповідно до яких здійснюється регулювання природноресурсових відносин. В юри­дичній літературі приділяється підвищена увага дослідженню та класифікації принципів права. Виходячи з традиційних підходів і сучасних напрямів досліджень правових принципів слід виділяти загальні, спеціальні та інституціональні принципи природноресур­сового права.

35

Загальні принципи природноресурсового права застосовуються для регулювання усієї сукупності природноресурсових відносин не­залежно від їх пооб'єктного та видового розмежування. Спеціальні ж принципи застосовуються при врегулюванні відносин, пов'яза­них з використанням, відтворенням та охороною окремих природ­них об'єктів та їх ресурсів — земель, надр, вод, лісів, природно-за­повідного фонду, рослинного і тваринного світу, у зв'язку з чим їх часто відносять до галузевих правових принципів.

Значення загальних правових принципів полягає не тільки в супроводженні правового регулювання певних природноресурсо­вих відносин, а й у тому, що на їх засадах формуються галузеві принципи. Оскільки вітчизняне природноресурсове право форму­ється як комплексна галузь права, то воно базується на спільних принципах, характерних для усіх суміжних галузей природноре­сурсового законодавства. Вони знайшли своє закріплення в Ос­новних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення еко­логічної безпеки.

Чимало загальнопринципових положень правового регулюван­ня відносин щодо використання природних багатств можна вияви­ти в екологічному законодавстві. Наприклад, в ст. З Закону Украї­ни від 25 червня 1991 р. "Про охорону навколишнього природно­го середовища"¹ такими положеннями є екологізація матеріально­го виробництва на основі комплексності рішень у питаннях вико­ристання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широ­кого впровадження новітніх технологій; збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природних об'єктів і комплек­сів; науково обґрунтоване нормування впливу господарської та ін­шої діяльності на навколишнє природне середовище; безоплатність загального та платність спеціального використання природних ре­сурсів для господарської діяльності; стягнення збору за погіршен­ня якості природних ресурсів; вирішення питань щодо використан­ня природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенної зміне-ності територій, сукупної дії факторів, що негативно впливають на екологічну обстановку.

Принцип юридичного закріплення народної належності природних багатств є концептуальним принципом природноресурсового права, закріпленим у ст. 13 Конституції. Він становить соціально-економічну та суспільно-політичну основу регулювання природ­норесурсових відносин. Проте народна приналежність природних багатств² не виключає передачі окремих природних об'єктів від­повідним суб'єктам права для їх використання з метою задово­лення економічних, матеріальних, майнових та інших інтересів у

межах, визначених законом, що також знайшло своє конституцій­не закріплення. Належність природних об'єктів знаходить прояв у двох основних правових формах — у праві власності та у праві користування¹. Значна частина природних об'єктів та їх ресурсів перебуває у власності держави, яка здійснює свої правомочності в інтересах усього суспільства. Деякі природні ресурси, наприклад земельні ділянки, можуть передаватися у комунальну власність територіальних громад та у приватну власність фізичних та юри­дичних осіб.

Принцип правового забезпечення гармонійної взаємодії суспільства і природи є важливим загальним принципом природноресурсового права. Він є основою для виникнення й формування інших прин­ципів, які забезпечують гармонізацію суспільства і природи. Гармо­нійна взаємодія суспільства і природи — це об'єктивний зв'язок суспільства і природи, який припускає узгоджену діяльність людей з урахуванням законів природи, помірного присвоєння та спожи­вання природних ресурсів з турботою про їх відтворення. Основни­ми критеріями гармонізації існування суспільства і природи є: ра­ціональне природокористування; якість природного середовища; оптимальний соціально-економічний розвиток держави та регіонів; рівень здоров'я населення; стан трудового потенціалу тощо². Пра­вове забезпечення гармонійної взаємодії суспільства і природи здійснюється у багатьох напрямах: визначення лімітів на викорис­тання природних ресурсів; встановлення правил використання природних об'єктів та їх відтворення тощо. Здійснення цього прин­ципу разом з іншими загальними принципами сприяє запобіганню згубним для природного середовища діям людини.

Принцип забезпечення раціонального й ефективного використан­ ня природних ресурсів є властивим для усіх галузей природноресур­сового законодавства. Раціональність природокористування поля­гає в тому, що кожний власник чи користувач природних ресур­сів зобов'язаний додержуватися встановлених правових вимог. В основі цього принципу лежить об'єктивний чинник — взає­мозв'язок усіх природних об'єктів. Економічна ефективність по­лягає в отриманні найвищих матеріальних показників при екс­плуатації природних ресурсів з найменшими затратами. За недо­держання цього принципу законодавством передбачаються заходи правового впливу.

Принцип правового забезпечення цільового використання природних об'єктів полягає у визначенні в правових нормах цілей їх експлуа­тації всіма суб'єктами права. Цей принцип поєднує два основних чинники: необхідність задоволення суспільних, колективних та ін­дивідуальних потреб у продуктах харчування та виробничій сиро-

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 41. — Ст. 546.

¹ Див.: Каракаш И. И. Народное достояние или право собственности на природные ресурсы // Юридический вестник. — 1999. — № 1; Носик В. В. Суб'єкти права власнос­ті на землю / Право власності в Україні: Навчальний посібник / За ред. О. В. Дзери Н С.Кузнєцовоі. - К., 2000. - С. 456-460.

36

¹ Див.: Екологічне право України: Підручник / За ред. В. К. Попова, А. П. Гетьма­на. — Харків, 2001. — С 20.

¹ Див.: Бачинский Г. А. Социоэкология: теоретические и прикладные аспекта. — К., 1991. - С. 53.

37

вині, які одержуються за рахунок використання природних об'єк­тів; необхідність підтримання природного середовища у нормаль­ному стані для забезпечення життєдіяльності. При цьому обидва чинника є об'єктивними, тобто не залежними від волі та свідомос­ті суспільства і людини. Тому цільове використання природних об'єктів та їх ресурсів визначається державою в правових нормах земельного, водного, лісового, гірничого, фауністичного, природ­но-заповідного та іншого природноресурсового законодавства. їх використання не за цільовим призначенням може викликати зас­тосування встановлених правових заходів, у тому числі припинен­ня права природокористування.

Принцип стимулювання та відповідальності власників і природо- користувачів за належне використання природних об'єктів і відтво­рення їх ресурсів відіграє важливу роль у природноресурсовому праві. Він полягає в юридичному закріпленні сукупності економіч­них та моральних заходів стимулювання за належне виконання усі­ма суб'єктами своїх прав та обов'язків, застосуванні необхідних за­ходів щодо дбайливого використання та своєчасного відтворення природних ресурсів, а також у застосуванні санкцій за порушення вимог чинного законодавства. Тому стимулювання слід розуміти у двох аспектах — застосування заохочувальних заходів за здійснен­ня позитивних дій та санкцій з метою покарання за негативні дії. У природноресурсовому законодавстві встановлено різні форми економічного стимулювання власників і природокористувачів. По­ряд з ними закріплені певні види юридичної відповідальності — майнової, адміністративної, дисциплінарної, кримінальної, що пе­редбачені відповідно в цивільному, адміністративному, трудовому і кримінальному законодавстві. Зазначені аспекти стимулювання на­були загального визнання й широко застосовуються на практиці.

Принцип забезпечення стабільного використання природних ресур­ сів полягає в тому, що їх власники і користувачі не можуть бути позбавлені права власності або права користування, за винятком випадків і підстав, передбачених законодавством або договорами. Законодавство дає вичерпний перелік таких випадків і підстав, а також встановлює порядок їх застосування. Правозастосовні орга­ни не вправі на свій розсуд встановлювати обмеження прав влас­ників та користувачів природних об'єктів, а на випадок їх обме­ження чи порушення чинним законодавством встановлені різнома­нітні форми поновлення та захисту порушених прав.

Принцип правового забезпечення оптимального компенсування витрат на поліпшення якості природних ресурсів, їх відтворення, здійснення природоохоронних заходів та інших витрат у процесі забезпечення природноресурсової рівноваги на території країни ві­діграє важливу роль у природноресурсовому праві. Проте досить складно визначити еквіваленти використання природних ресурсів, поліпшення якості природних об'єктів та їх відтворення, оскільки природні об'єкти в силу законів природи самополіпшують свій бі-ологічно-ресурсовий стан. Тому компенсування витрат на поліп-

38

шення якості природних ресурсів не передбачає законодавчої точ­ності у таких підрахунках, хоча спеціалісти у багатьох випадках мо­жуть оптимально визначити їх розміри.

Принцип правового забезпечення комплексного підходу до викорис­ тання і відтворення природних ресурсів відкриває можливості вико­ристання як основних природних об'єктів, так і супровідних при­родних компонентів. У законодавчих актах про відповідні природ­ні ресурси вимоги комплексного підходу конкретизуються з ураху­ванням особливостей кожного природного об'єкта. Необхідність комплексного вирішення питань зумовлена тим, що природна система складається з багатьох об'єктів та їх компонентів. У зв'яз­ку з цим у сучасний період особливого значення набуває коорди­нація здійснення заходів щодо використання природних ресурсів, передбачених в державних, регіональних, міських та інших прог­рамах.

Спеціальні принципи природноресурсового права закріплені у ві­докремлених і певною мірою самостійних галузях права, що вклю­чені в його структуровану систему. Так, відповідно ст. 5 ЗК земель­не законодавство базується на таких принципах: поєднання особ­ливостей використання землі як територіального базису, природ­ного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівнос­ті права власності на землю громадян, юридичних осіб, територі­альних громад і держави; раціонального використання та охорони земель; забезпечення гарантій прав на землю; пріоритету вимог екологічної безпеки.

Спеціальні принципи правового регулювання природноресурсо-вих відносин притаманні й іншим галузям права. Наприклад, для водного права таким принципом є басейновий принцип викорис­тання та охорони водних ресурсів, для лісового — принцип безвід­ходного лісокористування, для природно-заповідного — принцип зонування територій та об'єктів природно-заповідного фонду, для флористичного — принцип невиснаження природних рослинних ресурсів, для фауністичного — принцип збереження різноманіття тваринного світу в стані природної волі.

Інституціональні принципи враховують конкретні особливості правового регулювання окремих видів природноресурсових відно­син. Однак на відміну під загальних та спеціальних принципів, що спираються на вимоги природноресурсового законодавства або випливають з його змісту, інституціональні принципи прямо зак­ріплені у відповідних нормах конкретного правового інституту пев­ної галузі природноресурсового права. Таким інституціональним принципом, наприклад, для інституту використання земельних ре­сурсів є принцип пріоритетного надання земель для сільськогоспо­дарського виробництва, закріплений у ст. 23 ЗК, для надрокорис-тування — принцип винагородження першовідкривачів родовищ, що мають промислову цінність, передбачений у ст. 41 Кодексу про надра, для водокористування — принцип пріоритетності викорис­тання вод для питних і побутових потреб населення, закріплений у

39

ст. 45 ВК, для лісокористування — принцип першочергового спе­ціального використання лісових ресурсів постійними лісокористу-вачами, передбачений у ст. 18 ЛК, тощо.

§ 8. Система природноресурсового права

Систему будь-якої галузі права становить сукупність його пра­вових інститутів, розташованих у визначеній послідовності відпо­відно до їх взаємної пов'язаності один з одним. Однак природно-ресурсове право є не звичайною, а комплексною галуззю права. Його система складається з відповідних галузей права. При цьому одні з них сформовані як самостійні правові галузі, наприклад, зе­мельне, гірниче, водне і лісове право, а інші перебувають у стадії свого формування як відокремлені галузі права, наприклад, фауніс­тичне, флористичне, природно-заповідне та рекреаційно-оздоров­че право. Тому під системою комплексної галузі природноресурсового права слід розуміти розміщення у логічній послідовності сформованих галузей та галузей права, що формуються, як його структурних під­розділів.

Система природноресурсового права зумовлена змістом відно­син, що становлять його предмет. Однак природноресурсове право як комплексна галузь права об'єднує лише спільні положення при-родноресурсових правових галузей, залишаючи спеціальні відноси­ни за відповідними правовими галузями законодавства і права. Спільні положення щодо врегулювання природноресурсових відно­син послідовно розміщуються в загальній та особливій частинах ці­єї комплексної галузі права.

Загальна частина комплексної галузі природноресурсового пра­ва містить юридичні ознаки, що визначають предмет природноре­сурсового права, розкриває становлення та розвиток природноре­сурсового законодавства і права, характеризує джерела природно­ресурсового права та природноресурсові правовідносини, розкри­ває суть і зміст права власності на природні об'єкти та права при­родокористування, а також правового забезпечення управління та контролю у сфері природокористування тощо. Загальна частина природноресурсового права містить сукупність правових норм, що регулюють відповідні групи природноресурсових відносин, яким притаманні свої невід'ємні загальні риси.

Особлива частина природноресурсового права складається з інс­титутів, що регулюють окремі види поресурсових відносин, зокре­ма: правове регулювання використання земельних ресурсів, право­вий режим використання надр та корисних копалин, правове регу­лювання використання вод та водних ресурсів, правове регулюван­ня використання природних ресурсів морської економічної зони та континентального шельфу, правове регулювання використання об'єктів та ресурсів рослинного світу, правовий режим використан­ня лісів та лісових ресурсів, правове забезпечення використання

40

об'єктів та ресурсів тваринного світу, правове регулювання вико­ристання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, пра­вове регулювання використання курортних та лікувальних об'єктів і територій, правове регулювання використання оздоровчих та рек­реаційних територій і об'єктів, правові вимоги щодо використання нематеріалізованих природних ресурсів та їх компонентів, право­вий режим використання природних ресурсів екологічно уражених об'єктів та забруднених територій. Оскільки основу кожної групи природноресурсових відносин становлять певні природні об'єкти зі своїми властивими рисами, це зумовлює необхідність встановлен­ня конкретних юридичних форм правового регулювання.

Систему природноресурсового права, крім того, що вона ком­плексною галуззю права та законодавства, можна розглядати як комплексну навчальну дисципліну і правову науку, що тісно пов'язані між собою, але не є тотожними. Система природноресур­сового права як навчальної дисципліни становить собою цілісну, послідовну і взаємообумовлену сукупність теоретичних положень, ідей і поглядів на природноресурсове право, його структуру та зміст, а також місце у вітчизняній правовій системі. В основному вона збігається із системою комплексної галузі права. У майбутньо­му може виникнути необхідність у впровадженні спеціальних нав­чальних курсів у межах природноресурсового права з метою вдос­коналення навчального процесу та більш поглибленого вивчення його конкретних проблем, зокрема права власності на природні об'єкти та права використання природних ресурсів.

Система природноресурсового права як правова наука також спирається на комплексну систему галузі права. Це система науко­вих поглядів, правових ідей, концепцій, понять, а також знань за­кономірностей правового регулювання природноресурсових відно­син, які становлять предмет природноресурсового права, яким є природноресурсова доктрина держави, природноресурсові правові норми, природноресурсові правовідносини, розвиток природноре­сурсового законодавства тощо. Природноресурсова правова наука сприяє вдосконаленню системи права як навчальної дисципліни і системи законодавства.

41

Глава 2

Становлення та розвиток

природноресурсового законодавства

і права в Україні

§ 1. Розвиток природноресурсового законодавства до 1917 р.

Становлення та розвиток природноресурсових відносин умов­но можна поділити на чотири етапи: цивільно-правовий, земель­ний, земельноресурсовий, екологічний. При цьому земельне пра­во в усі часи виконувало роль головної системи регулювання при­родноресурсових відносин. З огляду на розвиток державності на землях України можна сказати, що першими природноресурсови-ми нормами слід вважати ті, що стосувалися охорони земель, рос­линного і тваринного світу, які містилися ще в "Руській правді" і були спрямовані на охорону природних об'єктів княжої власнос­ті. Потім поступово набули поширення норми польсько-литов­ського законодавства, які увібрали в себе норми з "Руської прав­ди": Литовські статути, "Саксонське зерцало", "Порядок прав міських" тощо.

У другій половині XVII ст. після возз'єднання України з Ро­сією у Березневих статтях 1654 р. закріплюється існування того правового ладу, який склався на той час в Україні, а в першій половині XIX ст. ця система права була замінена системою ро­сійського права, основу якого становив Звід законів Російської імперії. Встановлювалося, що право власності на землю необхід­но розглядати як право на всі витвори природи на поверхні ос­танньої, на все, що міститься у надрах землі, на води, які знахо­дяться в її межах. В 1807 р. приймається "Зібрання малоросій­ських прав", що фактично було цивільним кодексом, який регу­лював певні земельно-правові інститути. Отже, до кінця XIX ст. земельні і певні природноресурсові відносини на території Укра­їни регулювалися нормами звичаєвого і писаного цивільного права¹.

З проголошенням селянської реформи 1861 р. почало формува­тися земельне законодавство. На виконання Маніфесту про скасу­вання кріпосного права 1861 р. були прийняті: Загальне положен­ня про селян, які вийшли з кріпосної залежності; Положення про викуп; Закон про заснування селянського банку тощо. В цей пері-

од правовий режим земель визначався за правовим становищем суб'єктів поземельних прав. Землі поділялися на: державні, уділь­ні, кабінетські, монастирські, церковні, майоратні, приватновлас­ницькі, посесійні, громадські, селянські.

До державних земель належали поля, ліси, морські береги, озе­ра та судноплавні ріки, які не належали нікому. Землі, приписані до державної казни, називалися казенними. Частина земель, які мали корисні копалини, перебували в особистій власності царя та іменувалися кабінетськими. Лісові та земельні угіддя перебували у спільній власності членів імператорської сім'ї та управлялися особливим Удільним відомством (удільні землі). Землі, що перебу­вали у віданні монастирів та церков, відповідно називалися монас­тирськими та церковними. Землі, які з ініціативи царя передава­лися на праві родового володіння окремим сановникам, вважали­ся майоратними. Відповідно до Закону 1782 р. в межах поміщиць­ких маєтків вся земля, в тому числі селянська, а також розташова­ні на ній ліси, води, корисні копалини, дика фауна належали по­міщикам на праві власності. В містах земля належала приватним власникам і розглядалась як приналежність будівель. Землі загаль­ного користування вважалися власністю міських самоврядувань (громадські землі)¹.

Правове регулювання використання землі та інших природних ресурсів також було розгалуженим. Наприклад, приватне землеко­ристування в містах і сільській місцевості головним чином регу­лювалося нормами цивільного права, а общинне або мирське зем­лекористування селян — адміністративними постановами. Поря­док здачі в оренду вільних державних земель передбачав особли­вий Статут про казенні оброчні статті. Використання корисних копалин, які залягали на державних землях, регулював Статут гір­ський, а вирубку лісів і користування природними дарами — Ста­тут лісний.

Отже, особливого природноресурсового законодавства в Ро­сійській імперії не існувало практично до реформи Столипіна, а земельне право (та інші ресурсові галузі) не розглядалося як са­мостійна правова галузь. Ця галузь була складовою цивільного права, тому земля розглядалась як нерухомість, об'єкт цивільно-правових угод. Лише з 1906 р. після проголошення аграрної ре­форми земельне законодавство починає активно формуватися. Були прийняті основні документи реформи: Указ від 9 листопа­да 1906 р. "Про новий пільговий порядок виділу з общини", За­кон Державної думи від 14 червня 1910 p., Закон про землевпо­рядкування від 24 травня 1911 р. тощо. Цими актами були визна­чені принципові положення земельних перетворень, а система землевпорядних комісій, створених Указом від 4 березня 1906 p., стала головним виконавцем столипінського земельного законо­давства.

¹ Див.: Земельне право України: Підручник / За ред. О. О. Погрібного, І. І. Карака- ша. - К., 2003. - С 19, 20.

42

¹ Див.: Земельное право: Учебник / Под ред. В. X. Улюкаева. — М., 2000. — С. 25—27.

43

§ 2. Розвиток природноресурсового законодавства в період 1917—1938 pp.

Після революції 1917 р. були закладені законодавчі основи ви­користання земельних ресурсів, які визначили на певний час роз­виток природноресурсового законодавства. Першим таким актом був Декрет про землю 1917 p., який проголосив націоналізацію зе­мельного фонду. Встановлювалося, що земля відчужується у влас­ників безоплатно, надається в користування тим, хто працював на ній. Землю не можна було продавати, купувати, здавати в оренду або в заставу чи відчужувати іншим способом. В Селянському на­казі проголошувалося, що всі надра землі — руда, нафта, вугілля, сіль тощо, а також ліси та води, які мають загальнодержавне зна­чення, переходять у виключне користування держави, а всі мілкі річки, озера, ліси — в користування громад, за умови завідування ними місцевими органами самоуправління.

Ідею першого Декрету було розвинуто Декретом про соціаліза­цію землі 1918 p., який визначив землю всенародною власністю, закріпив трудовий характер землекористування тощо. Пізніше в Положенні про соціалістичне землевпорядкування і про заходи пе­реходу до соціалістичного землеробства 1919 р. державні і колек­тивні форми землекористування визначалися основними формами соціалістичного використання землі. Також були прийняті Декрет РНК від 29 грудня 1917 р. "Про заборону угод з нерухомістю", Дек­рет ВЦВК від 27 травня 1918 р. "Про ліси", Декрет РНК РРФСР від ЗО квітня 1920 р. "Про надра землі". Одночасно із нормативно-правовими актами, які встановлювали правовий статус земель та інших природних ресурсів, приймалися акти про порядок користу­вання цими ресурсами, що вносили корінні зміни в систему зе­мельних, водних, гірничих, лісових та інших правовідносин.

З 1922 р. розпочинається процес кодифікації земельного зако­нодавства. 22 травня 1922 р. в РРФСР приймається Закон "Про трудове землекористування", а в УРСР 27 травня того ж року — "Основний закон про трудове землекористування". Ними встанов­лювалася заборона на продаж, купівлю, дарування, заставу землі, але дозволялася трудова оренда. Цього ж року приймаються відпо­відно ЗК РРФСР і ЗК УРСР. Наслідком змін характеру земельних відносин, які мали місце у цей період, стала активізація кодифіка­ційних робіт, спрямованих на впорядкування і систематизацію від­повідних норм права. З прийняттям перших кодифікованих актів були закладені основні принципи формування вітчизняного зе­мельного законодавства.

Отже, націоналізація землі та інших природних ресурсів стала підставою для виникнення нового типу природноресурсових відно­син. Земля, надра, води, ліси як всенародне надбання і об'єкти пра­ва виключної державної власності були вилучені із господарського обігу, перестали бути об'єктами купівлі-продажу, міни, дарування

44

та інших цивільно-правових угод. Це зумовило виключення земель­них відносин із предмета регулювання цивільного права, де вони знаходились в умовах приватної власності до 1917 p., і поступово призвело до створення земельного права як самостійної галузі.

Поряд з земельно-правовими актами приймаються декрети, по­ложення, інші акти щодо використання і охорони інших природ­них ресурсів: про надра землі, ліси і водні ресурси; про строки по­лювання, права на мисливську зброю; про охорону пам'яток при­роди, садів і парків; про створення перших державних заповідни­ків; про створення органів, комітетів, комісій з охорони природи та раціонального використання природних ресурсів тощо.

Після створення СРСР розвиток природноресурсового і приро­доохоронного законодавства здійснювався як на союзному, так і республіканському рівнях. Найчастіше це законодавство мало ха­рактер державно-правового регулювання використання і охорони окремих природних об'єктів: Лісовий кодекс (1923), постанови ЦВК і РНК "Про основи організації рибного господарства Союзу РСР" (1924), Горне положення Союзу РСР (1927), Загальні засади землекористування і землеустрою (1928), постанова РНК СРСР "Про організацію лісового господарства" (1931), постанови уряду СРСР "Про організацію мисливського промислу (1933), "Про ре­гулювання рибальства і охорони рибних запасів" (1935) тощо¹.

В республіках, які належали до складу СРСР, стосовно питань використання і охорони окремих природних ресурсів були прийня­ті, наприклад, Водно-меліоративний кодекс Білоруської РСР (1925), Тимчасові правила водокористування і охорони іригаційних систем і споруджень на них в межах Казахської АРСР (1929), зе­мельно-водні кодекси Узбецької РСР і Туркменської РСР (1929). Ці акти стосувалися місцевих умов та особливостей правового ре­гулювання природноресурсових відносин.

В юридичних вищих навчальних закладах (на юридичних фа­культетах) СРСР в 20-ті роки викладався курс земельного права, в межах якого розглядалися питання щодо використання інших при­родних ресурсів, а правові питання колгоспного будівництва були включені до курсу кооперативного права. Пізніше (1930—1938 pp.) викладався курс земельно-колгоспного права, в якому був об'єдна­ний матеріал двох галузей права. В 1938 р. навчальний курс земель-ного-колгоспного права був поділений на дві навчальні дисципліни.

§ 3. Розвиток природноресурсового законодавства і права у 1938—1990 pp.

В 1938 р. на Першій всесоюзній нараді юристів було зроблено висновок про створення самостійної галузі права — земельного пра-

¹ Природноресурсовое право и правовая охрана окружающей среды: Учебник / Под ред. В. В. Петрова. - М., 1988. - С. 32.

45

ва. Виникла наука земельного права і відповідна навчальна дисцип­ліна. На той час до структури земельного права належали інші при-родноресурсові галузі: лісове, водне та інше законодавство. При цьо­му стосовно цих галузей приймалися самостійні нормативні акти.

В 40-50 роках союзні республіки продовжують вдосконалення свого природноресурсового законодавства. Так, значна увага в цей період стала приділятися водним ресурсам: приймаються закони про сільськогосподарське водокористування Узбецької РСР (1941), Таджикської РСР (1944), Казахської РСР (1946), Киргизької РСР (1946), Вірменської РСР (1956) і Азербайджанської РСР (1958); По­ложення про сільськогосподарське водокористування в Грузин­ській РСР (1958); Правила водокористування на іригаційних сис­темах Дагестанської АРСР (1944); Положення про сільськогоспо­дарське водокористування в Бурят-Монгольській АРСР (1949). На­явність таких нормативних актів стала підставою для подальшого вдосконалення природноресурсового законодавства як союзного, так і окремих республік.

В період 1957—1963 pp. в усіх союзних республіках були прийня­ті закони про охорону природи. В них був наведений перелік об'єк­тів природи, які підлягали охороні, та визначені організаційно-пра­вові заходи щодо охорони кожного об'єкта природи і відповідаль­ність за порушення правил природокористування і природоохорони.

В 60-ті роки в науці почали висловлюватися думки щодо необ­хідності вдосконалення всього законодавства про природні ресур­си та охорону природи¹, вносилися пропозиції про прийняття єди­ного природоохоронного закону СРСР і аналогічних законів про охорону природи в союзних республіках, а пізніше і про необхід­ність створення загальносоюзного спеціального природоохорон­ного органу².

Питання природокористування і правової охорони природи ще певний час викладалися в курсі земельного права, згодом — як фа­культативна дисципліна. В цей період вникають ідеї щодо самос­тійного правового регулювання охорони природи, обґрунтовується самостійність галузі природоохоронного права³. Пізніше професор Н. Казанцев обгрунтував ідею природноресурсового права як са­мостійної інтегрованої галузі права⁴. Отже, вперше була обгрунто­вана ідея існування двох комплексних інтегрованих галузей права — природноресурсового і природоохоронного права. Це стало під­ґрунтям послідовного формування комплексної інтегрованої галу­зі: права навколишнього природного середовища, а пізніше — еко­логічного права.