За редакцією кандидата юридичних наук, доцента, академіка УАН І. І. Каракаша

Дата: 2025-06-02; Просмотры: 13

Оценка:

0.00 из 5.00 — оценок

Скачиваний: 0

Скачать

ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ

Природноресурсове право України

Навчальний посібник

За редакцією кандидата юридичних наук, доцента, академіка УАН І. І. Каракаша

Рекомендовано Міністерством

освіти і науки України як навчальний посібник

для студентів вищих навчальних закладів

Київ

Видавництво "Істина" 2005

ББК 67.9 (4УКР) 307я73 3-51 П35

П35 Природноресурсове право України : Навч. посіб. / За ред. I. I. Ка-

ракаша. — К.: Істина, 2005. — 376 с.

ISBN 966-7613-60-7

Навчальний посібник розрахований на студентів, магістрів, аспірантів і викладачів правознавчих, економічних, екологічних та управлінських спе­ціальностей вищих навчальних закладів. Пропонується для використання при читанні лекційного курсу та відповідних спеціальних курсів з природ-норесурсового й екологічного права за фахом, буде корисним для широко­го загалу читачів, які цікавляться проблемами природноресурсового та еко­логічного законодавства і права України.

Колектив авторів:

Бавбекова Е. А., викл. Сімферопольського економіко-правового факультету ОНЮА - § 4 гл. 6;

Бондар Л. О., канд. юрид. наук, доцент кафедри цивільного та трудового права Одеського юридичного інституту Національного університету внутрішніх справ МВС України — гл. 16, 17, 18;

Гавриш Н. С, канд. юрид. наук, доцент кафедри аграрного, земельного та екологічного права ОНЮА — гл. 8;

Глотова О. В., канд. юрид. наук, викл. кафедри аграрного, земельного та екологічного права ОНЮА — гл. 12;

Гуревський В. К., канд. юрид. наук, доцент кафедри аграрного, земельного та екологічного права ОНЮА — гл. 2, 7;

Каракаш І. І., канд. юрид. наук, доцент, академік УАН, завідувач кафедри аг­рарного, земельного та екологічного права ОНЮА — вступ, гл. 1,4, 5;

Короткий Т. Р., викл. кафедри міжнародного права ОНЮА — гл. 9, 10;

Назарко О. Т., викл. кафедри аграрного, земельного та екологічного права ОНЮА - гл. 3;

Пащенко О. М., канд. юрид. наук, доцент кафедри цивільного та трудового права Одеського юридичного інституту Національного університету внутрішніх справ МВС України — § 1—3 гл. 6;

Погрібний О. О., д-р юрид. наук, професор, академік АПрН України, Заслу­жений діяч науки і техніки України — гл. 15;

Сидор В. Д., викл. Чернівецького навчально-наукового центру ОНЮА — гл. 11;

Черемнова А. І., канд. юрид. наук, доцент кафедри аграрного, земельного та екологічного права ОНЮА — гл. 14;

Чумаченько І. Є., викл. кафедри аграрного, земельного та екологічного пра­ва ОНЮА — гл. 13.

Рецензенти:

Бобкова А. Г. — д-р юрид. наук, професор, завідувач кафедри економіко-правового факультету Донецького національного університету;

Крижанівський Р. О. — д-р екон. наук, професор, головний науковий спів­робітник Інституту проблем ринку та економіко-екологічних досліджень приро­докористування НТП ПЦНТД НАН України, академік Української екологічної академії наук;

Саніахметова Н. О. — д-р юрид. наук, професор, завідувач кафедри підпри­ємницького та комерційного права Одеської національної юридичної академії.

ББК 67.9 (4УКР) 307я73 3-51

© Каракаш І. І. та ін., 2005 © Видавництво "Істина", 2005

ВСТУП

Становлення та розвиток природноресурсового законодавства і права в Україні налічує не більше трьох десятків років. Проте за цей час суспільне усвідомлення необхідності раціонального вико­ристання природних ресурсів і забезпечення ефективної охорони навколишнього природного середовища прискорило розвиток при­родноресурсового законодавства, на основі якого відбувається ста­новлення природноресурсового права.

Природноресурсове законодавство особливо інтенсивно стало розвиватися після проголошення незалежності. Про це свідчать по­ложення чинної Конституції України, нового Земельного кодексу України, Кодексу України про надра, Водного та Лісового кодексів України, законів України від 16 червня 1992 р. "Про природно-за-повідний фонд України", від 16 травня 1995 р. "Про виключну (морську) економічну зону України", від 9 квітня 1999 р. "Про рос­линний світ", від 13 грудня 2001 р. "Про тваринний світ" та інших кодифікованих і спеціальних законодавчих актів. На основі цього законодавства формується сучасний зміст українського природно­ресурсового права, що є відносно відокремленою галуззю права. Водночас природноресурсове право безпосередньо пов'язане з ін­шими галузями законодавства і права та становить невід'ємну час­тину єдиної правової системи України.

Якщо у 80-ті роки минулого століття переважно визнавалося природноресурсове право, в яке включалися й екологічні відноси­ни, то в 90-ті — навпаки, пріоритетним стало екологічне право, що інтегрувало природноресурсові відносини. Незважаючи на схожість цих галузей законодавства і права, вони все ж мають істотні відмін­ні ознаки та відрізняються за своєю структурою, системою, джере­лами, методами та принципами регулювання, змістом правових інс­титутів тощо. У зв'язку з цим природноресурсові відносини є досить самостійними і можуть розглядатися як окремі суспільні відносини. Цим пояснюється виокремлення природноресурсових відносин із складу екологічних відносин. Крім того, природноресурсові відно­сини мають комплексний характер, оскільки поєднують земельні, гірничі, водні та лісові суспільні відносини, відносини щодо вико­ристання об'єктів природно-заповідного фонду, рослинного і тва­ринного світу й інших природних об'єктів та їх ресурсів.

Диференційований і водночас комплексний підхід до висвітлен­ня природноресурсових відносин відкриває широкі можливості для поглиблення знань щодо особливостей правового регулювання ви­користання природних ресурсів. З огляду на це і підготовлений заз­начений навчальний посібник, що є першою спробою подання ос­новних положень правового регулювання використання природних ресурсів законодавством періоду незалежної української держави.

Немає єдиного і сталого терміна для позначення природноре­сурсового законодавства і права. Нерідко поряд із терміном "при-

3

родноресурсове" можна зустріти "природоресурсове", "природоре-сурсне", "природно-ресурсове" тощо. Не вдаючись до тонкощів розмежування змісту цих термінів, у посібнику використовується найбільш поширений у спеціальній літературі термін "природноре-сурсове право".

Суттєво те, що у цьому посібнику в систематизованому вигляді викладено зміст вимог прироїщоресурсового законодавства. Однак окремі розділи навчальної дисципліни виходять за межі законодав­чих вимог природноресурсових нормативно-правових актів. Пог­либлене вивчення студентами навчальної дисципліни вимагає оз­найомлення зі змістом окремих положень суміжних галузей зако­нодавства у сфері раціонального використання природних ресурсів, з конкретними вимогами технічних норм і технологічних методів природокористування. Тільки на цій основі може бути досягнуто формування цілісного світогляду майбутніх юристів щодо гармо­нійної взаємодії людини й суспільства з природним середовищем.

Динамізм розвитку природноресурсового законодавства і пос­тійне підвищення вимог щодо раціоналізації природокористування не дозволяють обмежуватися ознайомленням тільки з навчальною літературою. Істотну допомогу в цьому може надати спеціальна юридична література, а також звернення до наукових досліджень з природничо-науковим та соціально-економічним змістом стосовно використання природних об'єктів.

Авторський колектив висловлює щиру подяку рецензентам нав­чального посібника за висловлені критичні зауваження та конс­труктивні пропозиції, які позитивно вплинули на структуру й зміст запропонованого видання. Автори із задоволенням сприймуть і від читачів відповідні зауваження та пропозиції, що мають знайти своє відображення у наступних виданнях навчального посібника "При-родноресурсове право України".

Каракаш І. І.,

кандидат юридичних наук,

доцент, завідувач кафедри аграрного,

земельного та екологічного права

Одеської національної юридичної академії

4

ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА

Глава 1

Предмет і система природноресурсового права

§ 1. Методологічні основи

функціонування людини і суспільства

у природному середовищі

Природа є самодостатньою об'єктивною реальністю, яка здатна існувати без будь-якого стороннього втручання і незалежно від людського усвідомлення закономірностей її функціонування. Про­те життя людини та існування суспільства завжди були і залиша­ються об'єктивно пов'язаними з природним середовищем та вико­ристанням природних ресурсів. Це підтверджує тезу про те, що лю­дина і суспільство є продуктами розвитку природи й залишаються її частинами, залежними від існування природи.

З розвитком науки і техніки, створенням усього того, що нази­вають науковим, технічним і соціальним прогресом, ця залежність не стала меншою. На сьогодні світове співтовариство усвідомило, що вчорашня гордість "підкорювачів природи", які спрямовували багатовікові зусилля на її технічне поневолення і зниження залеж­ності від природи, є сумнівним досягненням. Успіхи і темпи "пе­ремог над природою" висунули проблеми стану природи в ряд най­більш гострих проблем людства, що вимагають їх якнайшвидшого і кардинального вирішення.

Будь-яка форма тілесного життя біосфери потребує наявності складної системи обміну речовин і енергії з живою та неживою природою, внутрішньовидової та міжвидової взаємодії та конку­ренції усередині самої біосфери. Людина як субстанціонально-ті­лесний вид поряд з іншими представниками біосфери не є само­достатньою істотою. Вона вимагає ретельно організованого і ста­більного середовища як необхідну умову існування. Крім того, на відміну від інших представників біосфери, людині доступні верши­ни естетики, тобто пізнання краси і гармонії навколишнього світу. Людство порівняно з іншими живими спільнотами володіє не тіль­ки біологічною, а й психічною пристосованістю до різких неспри­ятливих змін навколишнього природного середовища.

Нарешті, людина є єдиною істотою на Землі, яка має причет­ність до духовного світу. Тому навколишнє середовище впливає на цю малодоступну для наукового дослідження сферу людського іс-

5

нування як через естетику навколишнього світу (природні лан­дшафти та окремі природні об'єкти), так і через масу психічних факторів, що впливають на відповідні сфери людського буття. Так, тривале знаходження серед одноманітних ландшафтів може нега­тивно впливати на психіку більшості незвичних до цього людей, і лише окремі індивіди здатні довгий час знаходитися в одноманіт­ному середовищі.

Безліч видів взаємодії людини і суспільства з природним сере­довищем на різних етапах їх існування умовно можна назвати при­родокористуванням. У літературі воно визначається як процес вза­ємодії людини з природою, що здійснюється за допомогою тих чи інших способів включення природних об'єктів у сферу життєдіяль­ності людини з метою задоволення її різноманітних потреб. Визна­чення етапності та поступовості розвитку людського існування у природному середовищі дозволяє виділити такі типи природоко­ристування, кожному з яких відповідає певний рівень економічно­го і демографічного розвитку: збирально-привласнюючий; вироб­ничо-продуктивний; інноваційно-конструктивістський, ноосфер-ний або інформаційний*.

Збирально-привласнююче природокористування характерно для первісного етапу розвитку людського суспільства. "Дарунки" при­роди привласнювалися за допомогою збирання, полювання та ри­бальства. Демографічна ємність, тобто здатність природи містити відповідну кількість населення при певному способі існування у найбільш оптимальних (степових і лісостепових) ценозах, станови­ла від 8 до 17 осіб на квадратний кілометр. При зазначеному спосо­бі існування ріст народонаселення був обмеженим, цілком залежав від природної продуктивності природного середовища і міг відбува­тися лише за рахунок скорочення і знищення інших біологічних ви­дів, що становлять для людини харчову й іншу ресурсну базу.

Основними ознаками виробничо-продуктивного природокористу­ вання традиційно називають виділення осілих племен з маси кочо­вих "варварів", перехід від кочового "збирального" способу життя до зайняття землеробством, відокремлення скотарства від земле­робства, а пізніше — ремесла від землеробства і скотарства, а та­кож торгівлі від ремесла. Сутність продуктивного природокористу­вання полягає в тому, що життєві ресурси вже не тільки вишуку­ються і добуваються, а й цілеспрямовано формуються. Демографіч­на ємність середовища порівняно із збирально-привласнюючим природокористуванням збільшується приблизно в 400-600 разів.

Зародження інноваційно-конструктивістського природокористу­ вання позв'язують з епохою науково-технічної революції. Для цьо­го типу природокористування характерно значне зростання про­дуктивності праці за рахунок різкого підвищення технічної й енер-

* Слід мати на увазі, що запропонована схема типізації природокористування є тра­диційною і враховує лише тілесне (біологічне та фізичне) існування людства, яке не охоплює інші форми людського буття та розвитку суспільства.

6

гетичної озброєності виробництва, перехід від екстенсивного до інтенсивного способу нарощування виробництва. Найважливішою його ознакою є перевага витрат на виробництво вторинних ресур­сів, тобто засобів виробництва і штучної реальності, над витрата­ми на виробництво первинних ресурсів. У цей період міста оста­точно відокремлюються від сіл. На основі використання законів природи за допомогою спеціально створених її працею пристосу­вань, людина створює для себе світ нової технореальності. При та­кому типі природокористування та рівні економічного розвитку виробництва продовольства людське співтовариство здатне існува­ти в кількості до 9 млрд, який прогнозується на планеті приблиз­но усередині XXI ст.

В сучасний період у науковій літературі все частіше зустрічають­ся твердження про зародження принципово нового типу природо­користування — ноосферного або інформаційного. Теоретичне обг­рунтування необхідності і неминучості встановлення ноосферного типу природокористування вітчизняна наука пов'язує з ім'ям ви­датного вченого XX ст. В. Вернадського та його вченням про но­осферу. Проте слід зазначити, що чіткого практичного визначення поняття ноосферного природокористування в сучасній літературі не міститься. Інформаційний тип природокористування пов'язу­ється із сучасною комп'ютерною революцією. Зазначене природо­користування засновано на зародженні систем штучного інтелекту, біотехнологій, генної інженерії, встановленні "нового світового по­рядку" і "справедливої системи" розподілу природних ресурсів між "багатими" і "бідними" на них країнами. Крім того, основною оз­накою ноосферно-інформаційного типу природокористування має стати створення штучних саморегулюючих біосистем.

§ 2. Основні форми взаємодії людини і суспільства з природним середовищем

Взаємодія людини і суспільства з природним середовищем зав­жди існувала і відбувалась у тих чи інших формах. Природне сере­довище є умовою і засобом існування людини в усіх формах його сутнісних проявів: місцем проживання та розміщення різних об'єк­тів, продовольчим і харчовим засобом, сировинним та енергетич­ним джерелом, культурними, естетичними, духовними та іншими умовами людської життєдіяльності. Природний простір є місцем розміщення та облаштування суспільства, територією держави з визначенням меж поширення його влади, обладнання комуніка­ційних засобів для забезпечення міжспільнотних і міждержавних відносин тощо.

Залежно від цілей та потреб, що задовольняються засобами при­роди, можна виділити такі форми взаємодії людини і суспільства з природою. Перша — задоволення людиною своїх фізичних, біоло­гічних та інших тілесних потреб на засадах перебування у природ-

7

ному середовищі та споживання природних засобів. її називають біологічною формою взаємодії людини з природним середовищем. Друга — споживання існуючих, відтворення і заміна споживаних та створення з використанням природних властивостей та за допомо­гою природи нових об'єктів для задоволення матеріальних потреб людини і суспільства. Цю форму називають економічною взаємо­дією з природою. Третя — охорона природного середовища, голов­ною метою якої є збереження людини як виду та її навколишньо­го природного середовища. Ця широко визнана в останнє півсто­ліття форма названа екологічною взаємодією людини і суспільства з природою. Четверта — культурне й естетичне сприйняття приро­ди і на цій основі духовне співіснування та проникнення в суть природного середовища. її можна розуміти як духовну форму вза­ємодії людини з природою.

Зазначені форми взаємодії людини і суспільства з природою іс­нували й існують одночасно, взаємообумовлюючи одна одну, але в окремі періоди одні з них визнавались переважними, а інші — від­сувались на другий план. Тому одним формам взаємодії суспільс­тва з природою надавалося філософсько-теоретичне обгрунтуван­ня, а інші залишались без концептуального визначення. Так, у ста­родавні часи природа розглядалась як найвище ідеальне утворення божого розуму, недосяжне для людини, й тому вона вище людини, яка повинна підкорятись природі. У середньовіччя переважали на­туралістичні концепції форм існування людини і суспільства у при­родному середовищі, за якими людина і природа розглядалися як рівні "партнери" природного походження. Індустріальний період розвитку суспільства концептуально змінив погляди людини на се­редовище свого існування, за якими природа сприймається як скарбниця, з якої можна черпати її багатства для забезпечення пот­реб людини і суспільства. Постіндустріальний період висунув філо­софські концепції перетворення природи і створення штучного со­ціально-природного середовища, де людина є "творцем" природи, а тому посідає над природою.

Із зазначеного випливає, що функціонування природи й розви­ток суспільства перебувають у нерозривному взаємозв'язку. Це від­бувається на засадах діалектичної єдності та боротьби протилеж­ностей. При цьому певні форми такої взаємодії, від обожнення природи та біологічного існування в ній, перебування у її середо­вищі та простого споглядання закономірностей функціонування природи до необмеженого споживання природних ресурсів та пе­ретворення самої природи, призвели до переходу кількісних нако­пичень у якісний стан як природи, так і суспільства.

Слід зазначити, що у природничих та гуманітарних наукових дослідженнях найбільш детально представлена економічна й еколо­гічна форми взаємодії людини і суспільства з природним середови­щем. Інші форми викладені як самі по собі зрозумілі для існуван­ня людського суспільства у природному оточенні або поєднуються з "основними". Такий підхід до цієї проблеми пояснюються тим,

8

що основним колом суспільних відносин були і залишаються еко­номічні й екологічні форми взаємодії суспільства з природою як найбільш тісно взаємозалежні один від одного.

Звичайно, на перше місце завжди висувалися відповідні еконо­мічні форми природокористування як безпосередні умови та засо­би існування людини і суспільства. Таке становище об'єктивно випливає з того, що природоохоронна форма взаємодії суспільства з природою сама по собі не передбачає достатніх засобів задово­лення усіх її потреб. Тому вона є вторинною за походженням і вик­ликана не стільки обсягами тілесних потреб людського організму, скільки обсягами суспільних запитів, не завжди раціональних і ро­зумно обмежених, що багаторазово перевищують нагальні людські потреби. Використання природних ресурсів спрямоване на задово­лення економічних інтересів людини і суспільства. Збереження різ­номаніття природи та якості навколишнього середовища забезпе­чує їх екологічні інтереси. Проте взаємозв'язок і взаємодія еконо­мічних та екологічних інтересів найбільш повно й оптимально мо­жуть задовольняти потреби людини і суспільства. Тому мета і спря­мованість зазначених інтересів максимально зближують їх.

Однак економічні та екологічні інтереси об'єктивно суперечли­ві, їх зближення, а тим паче поєднання, є надзвичайно складним. Суть такої суперечності полягає у тому, що використання природ­них ресурсів для задоволення матеріальних потреб здійснюється на засадах економічних законів розвитку суспільства, а охорона при­родного середовища спирається на природні закони його функціо­нування¹. Водночас і економічні закони розвитку суспільства, і природоохоронні закономірності збереження природного середо­вища є об'єктивними.

В життєдіяльності людини і суспільства протиріччя між еконо­мічними й екологічними інтересами знаходять прояв у наступному: чим більше природних ресурсів вилучається з природного середо­вища для задоволення матеріальних потреб людини і суспільства, тим гірше якісний стан природного середовища, що знижує еколо­гічні умови існування людини і суспільства. Підкреслимо, що і економічні, і екологічні інтереси є однаково значущими для люди­ни і для суспільства. Тому задоволення одних інтересів повинно враховувати інші інтереси. Ними не можна вільно поступатися, наприклад, шляхом збільшення чи скорочення одних інтересів по­рівняно з іншими. Навпаки, їх пропорційна залежність об'єктивно закладена у закономірностях існування людини за рахунок природ­них багатств.

Нехтування або ігнорування вказаної закономірності призво­дить не тільки до кризи існування природи, а й до кризи буття са­мої людини як природної субстанції, суспільної кризи існування національних спільнот і кризи людства у планетарному масштабі.

¹ Див.: Приррдноресурсовое право и правовая охрана окружающей среды: Учебник/ Под ред. В. В. Петрова. - М., 1988. - С. 7.

9

Це підтверджується усією історією розвитку суспільних відносин у взаємодії з природою протягом XX ст., у період так званої науко­во-технічної революції чи науково-технічного прогресу. У зазначе­ний період людство створило надзвичайно високовиробничі засо­би освоєння природних багатств. їх використання призвело до масштабного впливу на природне середовище, що змінило струк­туру і технології виробництва, різко підвищило використання зе­мельних, водних, лісових і мінеральних ресурсів, значною мірою збільшило енергоспоживання, у тому числі природного походжен­ня тощо.

Проблема ускладнилась збільшенням кількості населення на планеті, а отже, зростанням обсягів використання природних ре­сурсів для задоволення продовольчих та інших матеріальних потреб людства. Тепер вже достовірно відомо, що природні багатства не є безмежними і невичерпними. Ними можна забезпечити потреби обмеженої кількості населення планети. Тому гостро постала проб­лема врегулювання чисельності національних спільнот Китаю, Ін­дії, Індонезії, Шрі-Ланки та інших азіатських країн, а також дея­ких країн африканського континенту.

Значно погіршила стан взаємодії суспільства з природою відход-ність господарської діяльності. На відміну від безвідходної "діяль­ності" природи, наділеної властивістю замкнутого циклу обміну речовин, споживання природних ресурсів у результаті господар­ської діяльності призводить до повернення у природне середовище величезного обсягу відходів. їх маса зросла до такої кількості, що природне середовище не тільки не здатне розмістити їх, а й втра­тило можливість саморегуляції й самовідтворення. За оцінками віт­чизняних та зарубіжних фахівців, якщо людство не подолає проб­лему переробки й утилізації господарських та інших видів відходів, не навчиться ефективному поводженню з відходами, то воно може загинути від їх негативного впливу.

Системна деградація природного середовища, викликана пору­шенням природноресурсової та природоохоронної рівноваги, приз­вела до глибокої екологічної кризи у планетарному масштабі. Це суттєво вплинуло на перегляд концептуальних засад взаємодії сус­пільства з природним середовищем. Попередні концепції в основ­ному спирались на теологічні погляди "кінцевості існування при­роди та людського життя", що допускали використання людиною даної їй Богом природи стільки, скільки ним дано, наприклад, на засадах концепції "екологічного євангелізму". Протягом XX ст. з'явилось чимало концептуальних поглядів, спрямованих на врегу­льоване й обмежене природокористування, наприклад, на засадах концепції "обмежень зростання" науково-технічного прогресу та народонаселення, й на цій основі збалансування можливості при­роди і потреби суспільства. Такі теоретичні погляди можна було б втілити на практиці, якби розвиток науково-технічного прогресу та збільшення кількості населення не мали об'єктивного характеру, не залежного від волі та свідомості людини і суспільства.

10

Залишаючи величезну кількість природно-наукових і соціально-філософських поглядів на природокористування та природоохоро-ну без детального розгляду, слід все ж зазначити, що світове спів­товариство вступило у XXI ст. із сталим усвідомленням необхіднос­ті раціоналізації й оптимізації природокористування, відмови від використання певних видів природних об'єктів та заміни їх штуч­ними засобами, збереження та відтворення природних ресурсів, всеосяжної охорони та оздоровлення довкілля, захисту природного та соціального середовища існування людини і суспільства тощо. У глобальному масштабі це усвідомлення знаходить прояв у наданні природі можливості самовідтворюватись і забезпечувати стабіліза­цію якості довкілля, гуманізації відносин щодо використання та охорони природного середовища, обмеженні та екологізації госпо­дарської діяльності, відмові від використання природних ресурсів для мілітаристських цілей, виробництва озброєння та застосування військових технологій, що негативно впливають на природне сере­довище, зміцненні всесвітнього руху за якісне довкілля тощо.

Зазначене усвідомлення значною мірою притаманне український національній спільноті, яка зазнала наслідків Чорнобильської ка­тастрофи. Подолання наслідків цієї катастрофи та відтворення при­родних ресурсів радіоактивно забруднених територій потребує знач­них обсягів науково-технічних заходів, матеріальних та фінансових затрат і тривалого часу. Українська держава перша у світі добровіль­но відмовилась від ядерної зброї, що гідно і справедливо оцінено світовою спільнотою з погляду не тільки зниження ядерної небез­пеки, а й скорочення витрат природних ресурсів на подальше без­глузде і безрозсудне ядерне озброєння.

§ 3. Природноресурсові відносини

як предмет природноресурсового права

та його визначення як комплексної

правової галузі

Українська правова система заснована та існує на засадах пози­тивного права, призначена для врегулювання відповідної сукупнос­ті суспільних відносин на основі їх законодавчого закріплення. Правова система складається із багатьох галузей права, поділених за однорідністю суспільних відносин. Певну сукупність суспільних відносин становлять і природноресурсові відносини, що утворюють предмет природноресурсового права України. Отже, предметом природноресурсового права є відповідні суспільні відносини.

Коло законодавчо закріплених природноресурсових відносин становлять відносини щодо набуття природних об'єктів у власність та надання їх у користування, в тому числі на засадах оренди, здій­снення загального та спеціального природокористування, вилучен­ня природних об'єктів з користування або обмеження чи заборона

11

використання їх окремих ресурсів, поновлення і відтворення спо­житих або деградованих природних об'єктів, їх ресурсів та інших корисних властивостей тощо. До кола сучасних природноресурсо-вих відносин можна віднести здійснення або утримання від дій, що пов'язані із застосуванням засобів і технологій використання, збе­реження, поліпшення й облаштування природних компонентів, які випливають із закономірностей існування природи і функціонуван­ня природних об'єктів та їх ресурсів, додержання нормативів і лі­мітів у процесі експлуатації природних об'єктів тощо. Отже, коло природноресурсових суспільних відносин, врегульованих у законо­давчому порядку, досить широке.

В юридичному розумінні природноресурсові відносини не є ви­нятком із загальної структури законодавчо врегульованих відносин. Відомо, що суспільні відносини можуть виникати, складатись, змі­нюватись або припинятись між відповідними суб'єктами. Ними є окремі індивіди, організовані колективи або об'єднання людей за професійними, територіальними та іншими ознаками, державні ор­гани і держава в цілому, що консолідує і представляє інтереси усьо­го суспільства. У їх діяльності постійно і безперервно відбувається взаємодія з природними об'єктами, їх окремими частинами або ко­рисними ресурсами, що становлять предмет суспільних відносин. Такими об'єктами для природноресурсового права є об'єкти при­родного походження, до яких належать земля та її надра, води і лі­си, об'єкти тваринного і рослинного світу, природно-заповідного, рекреаційно-оздоровчого та природно-лікувального фонду тощо. Зазначені відносини мають і свій зміст, який у законодавчому ре­гулюванні має вигляд певних правомочностей та обтяженостей для суб'єктів права у відносинах між ними щодо цих об'єктів.

У свою чергу за своїм правовим змістом природноресурсові від­носини можна поділити на матеріальні та процедурні. Матеріаль­ними відносинами в юридичному розумінні є, наприклад, відноси­ни власності на природні об'єкти, значна частина яких нині пере­буває у власності держави. Однак це не виключає можливості пос­тупової передачі окремих природних об'єктів та їх частин у влас­ність інших суб'єктів права. До процедурних природноресурсових відносин належать, наприклад, відносини щодо умов і порядку на­дання природних об'єктів та їх частин у користування, які знайшли своє закріплення в нормативно-правових актах природноресурсо­вого законодавства.

Однак природноресурсові відносини мають свої особливості за правосуб'єктною, правооб'єктною та правозмістовою структурою. Так, не усі загальноюридичні суб'єкти права визнаються суб'єкта­ми українського природноресурсового права, а якщо визнаються такими, то з відповідними законодавчими обмеженнями. Об'єкта­ми природноресурсового права визнаються не будь-які предмети, а лише об'єкти природного походження або штучно створені об'єк­ти, які обов'язково мають зв'язок з природним середовищем. Із зазначеного випливає й особливий зміст і коло правомочностей та

12

обтяженостей для суб'єктів права у поводженні з об'єктами при­родного походження та їх ресурсами.

Проте вказане коло законодавчо закріплених природноресурсо­вих відносин, що становлять предмет вітчизняного природноресур­сового права, є проблематичним. Річ у тім, що земельні¹, гірничі², водні³ та лісові⁴ відносини становлять предмет відповідних галузей права і регулюються самостійними кодифікованими актами та прийнятою на їх основі розвинутою системою чинного законодавс­тва. Крім того, розвиток природноресурсового законодавства приз­вів до визнання значною кількістю вчених-правознавців формуван­ня вітчизняного фауністичного, флористичного, природно-заповід­ного та інших ресурсових галузей права⁵. Якщо включити відповід­ні відносини до предмета вказаних галузей права, залишиться не­велике коло суспільних відносин, які охоплюватимуться природно-ресурсовим правом.

Водночас це свідчить і про те, що систему вітчизняного права і юридичну науку давно не задовольняє поресурсове структурування предмета відповідних галузей права. Це пов'язано з їх безпосеред­ньою взаємозалежністю та схожістю відносин, що виникають з приводу використання природних ресурсів, а також збереження і відтворення природних багатств. Тому поряд з їх самостійністю і диференційованістю між ними чимало спільного, що зближує й ін­тегрує ресурсові галузі права. Таким зближувальним чинником є насамперед земельні відносини, які тривалий час охоплювали усі природноресурсові відносини.

Постановления питання про природноресурсове право Н. Ка-занцевим⁵ наприкінці 60-х років минулого століття призвело до суттєвого оновлення та активного розвитку земельного, гірничого, водного та лісового законодавства. На їх основі у середині 80-х ро­ків була сформована інтегрована правова галузь — природноресур­сове право та правова охорона навколишнього середовища⁷. Проте це відіграло і негативну роль, зокрема призвело до повного ігнору­вання земельного права та виключення із правової системи гірни­чого, водного та лісового права.

' Див.: Земельне право: Підручник / За ред. В. І. Семчика, П. Ф. Кулініча. — К., 2001; Земельне право України: Підручник / За ред. О. О. Погрібного, І. І. Каракаша. — К., 2003; Иконицкая И. А. Земельное право Российской Федерации: Учебник. — М., 2001; Крас-сов О. И. Земельное право: Учебник. — М., 2000.

¹ Див.: Мухитдинов Н. Б. Теоретические проблемы горного права. — Алма-Ата, 1980.

^! Див.: Ерофеев Б. В. Советское водное право. — М., 1981.

⁴ Див.: Костицкий В. В. Лесное право. Краткое учебное пособие. — Львов, 1991.

⁵ Див.: Андрейцев В. І. Екологічне право України. Загальна частина. Курс лекцій в схе­
мах. — К., 1996; Екологічне право. Особлива частина: Підручник / За ред. В. I. Андрейце-
ва. — К., 2001; Екологічне право України: Підручник / За ред. В. К. Попова, А. П. Геть­
мана. — Харків, 2001; Экологическое право Украины: Курс лекций / Под ред. И. И. Ка­
ракаша. — Одесса, 2001.

' Див.: Казанцев В. Д. Природноресурсовое право и его пределы как интегрирован­ной отрасли права // Вестник МГУ. Право. — 1967. — № 6.

⁷ Див.: Природноресурсовое право и правовая охрана окружающей среды: Учебник / Под ред. В. В. Петрова. — М., 1988; Вовк Ю. А. Советское природоресурсовое право и правовая охрана окружающей среды. Общая часть. — Харьков, 1986; Советское приро­доресурсовое право. Особенная часть. — Харьков, 1987.

13

Зростання ролі екологічних суспільних відносин у 90-х роках минулого століття призвело до заміни галузі природноресурсового права та правової охорони навколишнього середовища екологічним правом на тій же інтегрованій основі¹. Але позитивним результатом формування останнього був поштовх не тільки до становлення власного екологічного законодавства України, а й до розвитку га­лузей вітчизняного природноресурсового законодавства незалежної української держави — докорінного реформування і відродження земельного законодавства*, суттєвого оновлення гірничого, водно­го та лісового законодавства, а також формування фауністичного, флористичного, природно-заповідного та інших галузей законо­давства.

Ця величезна нормативно-правова база, що сформувалася на початок XXI ст., стала теоретичною основою для концептуального перегляду предмета, змісту і структури екологічного права. Так, широко визнана і досить авторитетна київська школа екологічного права запропонувала включити до змісту і структури екологічного права природноресурсове і природоохоронне (середовищеохорон-не) право та право екологічної безпеки². Такий концептуальний підхід до інтеграції природноресурсових, природоохоронних та еко-логобезпечних суспільних відносин є надзвичайно плідним, але ви­переджує ступінь розвитку зазначених відносин. Про несвоєчас­ність інтеграції зазначених відносин свідчать, наприклад, багатора­зові невдалі спроби поєднання управління у галузі використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середо­вища, і повернення до їх відокремленого здійснення на практиці³.

Це дає підстави для твердження про те, що достатньо розвину­ті й широко визнані у законодавчому порядку природноресурсові та природоохоронні суспільні відносини все ж не досягай того рів­ня розвитку, щоб їх можна було об'єднати в межах єдиної галузі права й інтегрованого правового регулювання. На наш погляд, природноресурсові суспільні відносини є достатньо самостійними і

¹ Див.: Екологічне право України. Загальна частина: Навчальний посібник. — Хар­
ків, 1995; Екологічне право України. Особлива частина: Навчальний посібник. — Хар­
ків, 1996. Зазначена позиція вчених харківської еколого-правової школи по суті зали­
шилась не зміненою й у наступному, наприклад, навчальному виданні: Екологічне пра­
во України: Підручник / За ред. В. К. Попова, А. Л. Гетьмана. — Харків, 2001.

* У зв'язку з цим звертає на себе увагу ч. 2 ст. З чинного Земельного кодексу (ЗК) України (Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 3. — Ст. 27.), згідно з якою земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослин­ного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються ЗК, нормативно-правови­ми актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, як­що вони не суперечать ЗК. В ній можна вбачати встановлення пріоритету земельного законодавства над іншими природноресурсовими галузями законодавства, а отже, по­вернення природноресурсових відносин до складу земельних. Проти цього слід рішуче заперечити з огляду на те, що, по-перше, це минулий етап розвитку природноресурсо­вих відносин, а, по-друге, в сучасний період вони за своїм змістом та обсягом врегульо­вані якісно інакше, ніж на на початку XX ст.

² Див.: Екологічне право. Особлива частина: Підручник / За ред. В. І. Андрейцева. —
К., 2001.

³ Указ Президента України від 15 вересня 2003 р. № 1039/2003 "Про заходи щодо
підвищення ефективності державного управління у сфері охорони навколишнього при­
родного середовища та використання природних ресурсів".

14

можуть розглядатись як окремі відносини. Про відокремлене вре­гулювання природноресурсових суспільних відносин та різноманіт­них природоохоронних відносин свідчить і законодавча практика. Водночас природноресурсові відносини мають комплексний ха­рактер, оскільки об'єднують близькі за своїм змістом земельні, гір­ничі, водні та лісові відносини, а також відносини щодо викорис­тання об'єктів природно-заповідного фонду, тваринного і рослин­ного світу та інших природних об'єктів та їх ресурсів, залишаючи специфіку правового регулювання їх використання у межах відпо­відних диференційованих галузей ресурсового законодавства. Із зазначеного випливає, що вказаний комплекс утворюється на заса­дах інтеграції тільки спільних за своїм змістом земельних, гірничих, водних, лісових та інших природноресурсових відносин.

Комплексний підхід до природноресурсових відносин відкриває широкі можливості для урахування їх особливостей при правовому регулюванні використання природних об'єктів, їх ресурсів та при­родних комплексів. Отже, природноресурсове право України стано­вить відособлено-комплексну сукупність правових норм, що регулю­ють поресурсові відносини у сфері взаємодії людини і суспільства з природним середовищем з метою забезпечення раціонального і ефективного використання індивідами, колективами і суспільством природних об'єктів та їх ресурсів, а також їх збереження та відтво­рення в інтересах теперішніх і майбутніх поколінь людей.

Водночас слід зазначити, що природноресурсові відносини не є ізольованими від інших видів суспільних відносин. Вони тісно пов'язані з екологічними, майновими, управлінськими та іншими видами суспільних відносин, що становлять предмет правового ре­гулювання та утворюють єдину національну систему права. Отже, природноресурсове право пов'язано з численними правовими галу­зями, але найбільш тісний його зв'язок спостерігається із зазначе­ними галузями права.

Природноресурсове право знаходиться у безпосередній взаємо­дії з екологічним правом. Це знаходить прояв у взаємозалежності та взаємопроникненні природноресурсових, природоохоронних і середовищезахистних відносин. Насамперед вони охоплюють від­носини у галузі відтворення і відновлення природних об'єктів та їх ресурсів, що за своїм змістом поєднують економічні, організаційні, технічні, технологічні, правові та інші заходи, спрямовані на забез­печення охорони природи і захист природного середовища. Більш того, у концептуальному плані раціональне й ефективне природо­користування розглядається як природоохоронна і середовищеза-хистна діяльність¹, що стало підставою для об'єднання природно­ресурсового і природоохоронного права в єдину інтегровану галузь екологічного права.

' Див.: Мунтян В. Л. Правовые проблемы рационального природопользования: Дисс. ... д-ра юрид. наук. — Харьков, 1975; Шемшученко Ю. С. Правовые проблемы эко­логии. - К., 1989.

15

Однак слід відрізняти природноресурсові суспільні відносини від природоохоронних, які є об'єктивно суперечливими і проти­лежними за своїм походженням. Адже основною метою природо­користування є забезпечення головним чином економічних потреб людини і суспільства. А природоохоронна діяльність спрямована на забезпечення їх екологічних інтересів. Звідси беруть свій початок різні цілі правового регулювання природноресурсових і природоо­хоронних відносин. Регулювання природноресурсових відносин, як правило, відбувається на засадах права власності та права спеціаль­ного природокористування. Правове регулювання екологічних від­носин, спрямованих на забезпечення екологічної безпеки, охорону природних ресурсів та їх компонентів і захист природного середо­вища, здійснюється незалежно від засад приналежності природних об'єктів і підстав природокористування.

Природноресурсові відносини, що мають економічний зміст, завжди були пов'язані з майновими та господарськими відносина­ми. Природні ресурси та інші природні багатства були і залиша­ються природним базисом господарської діяльності для задоволен­ня матеріальних потреб. На цьому грунтується взаємодія природно-ресурсового права з цивільним і господарським правом. Особливо­го змісту природноресурсові, цивільні та господарські відносини набули в умовах переходу до ринкових засад господарювання, ко­ли певна частина земельних ресурсів була включена до сфери май­нового обігу, законодавчо визнані та розвиваються орендні та кон­цесійні засади використання природних ресурсів, у сферу госпо­дарської діяльності впроваджуються іпотечні відносини, значно розширені договірні форми природокористування тощо. Тому в новому Цивільному кодексі (ЦК) України¹ і Господарському ко­дексі (ГК) України² містяться не тільки окремі правові норми, а й відповідні розділи з природноресурсовим змістом.

Однак елементи схожості природноресурсових і майнових від­носин не дають підстав для їх ототожнювання. Між природноре-сурсовими та майновими відносинами існують значні відмінності, які дозволяють вважати їх різнорідними відносинами. По-перше, природноресурсові відносини існують лише за наявності природ­них об'єктів без відокремлення їх від природного середовища. Так, забудовані земельні ділянки, добуті корисні копалини, ізольовані водні ресурси, зрубана деревина, виловлена риба тощо, не є об'єк­тами природноресурсових відносин, оскільки вони відокремлені від природного середовища, стали майновими об'єктами й перей­шли до сфери відносин, які регулюються цивільним правом. По-друге, природноресурсові відносини складаються з приводу об'єк­тів природного походження, тому правове регулювання цих відно­син обмежується закономірностями функціонування природи. Майнові відносини мають соціально-економічне походження, тому

¹ Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 40. — Ст. 356. ^г Там само. — 2003. — № 18. — Ст. 44.

16

■авовий вплив на їх виникнення та припинення залежить лише щі форм і засобів врегулювання суспільних відносин. По-третє, Жавовий режим використання природних об'єктів та їх ресурсів Мстить значну кількість імперативних приписів, виконання яких є ■бов'язковим. Для регулювання майнових відносин імперативні %орми є непридатними, а ті з них, що містяться у цивільному за­конодавстві, є винятком із загального правила.

Безумовно, природноресурсові відносини і природноресурсове право пов'язані з адміністративно-управлінськими відносинами й . адміністративним правом. Це стосується, наприклад, закріплення • повноважень та меж їх здійснення стосовно надання та вилучення природних ресурсів, а отже, їх справедливого розподілу в суспільс­тві. Але на відміну від адміністративного права, адміністративно-управлінські відносини у природноресурсовому праві мають не тільки свій соціальний аспект, а й технічний зміст. Так, відносини щодо землеустрою або лісоустрою охоплюють значний обсяг тех­нічних вимог і норм, виконання яких є обов'язковим. Це відрізняє адміністративно-управлінські відносини у природноресурсовому й адміністративному праві.

§ 4. Об'єкти природноресурсового права

В юридичній літературі позначення предмета та об'єкта не зав­жди є виваженим і однозначним. Інколи ці поняття визначаються одне через одне, часто предмет позначається як об'єкт, а об'єкт як предмет, що призводить до їх ототожнення. Під об'єктами права в широкому значенні розуміють майнові, природні та духовні блага, з приводу яких виникають правовідносини. Відомо, що природни-¹ ми об'єктами є речі та блага природного походження, що існують без участі людини і суспільства або з певною їх участю, наприклад, штучно утворені ними об'єкти, що існують завдяки закономірнос­тям функціонування природи та зусиллям людської діяльності. Та­ким чином, об'єктами природноресурсового права є природно завер­шені та відносно відокремлені природні складові, що існують у взає­ модії із соціальним середовищем і виконують для людини і суспільства відповідні функції.

Однак не все, що має природне походження, може бути об'єктом природноресурсового права. Наприклад, багато натуральних благ і природних явищ не піддається правовому впливу, зокрема земний магнетизм і земне тяжіння, обертання землі та зміна дня і ночі, ви­верження вулканів і землетруси, зсуви грунту та затоплення, водні відливи і приливи, удари блискавки та грозові явища, сонячна та віт­рова енергія тощо. Тому об'єктами природноресурсового права мо­жуть бути тільки ті натуральні блага і природні явища, з приводу яких можливо виникнення суспільних відносин щодо їх використання.

До природних об'єктів належать земля, її надра, ліси та нелісо-ва рослинність, води і водно-болотні угіддя, тваринний світ, об'єк-

17

ти природно-заповідного фонду та ін. Чинне природноресурсове законодавство передбачає визначення та класифікацію відповідних природних об'єктів. Так, в ЗК встановлена класифікація земель відповідно до їх цільового призначення, а Законом України від 13 грудня 2001 р. "Про тваринний світ"¹ передбачена класифікація тваринного світу як об'єкта права. Аналогічні положення містять­ся в гірничому, водному, лісовому та природно-заповідному зако­нодавстві. Класифікація природних об'єктів встановлена з метою визначення правового режиму кожного природного об'єкта, що сприяє їх раціональному й ефективному використанню.

Земля належить до основних природних об'єктів і належить до складу єдиної природної системи як її невід'ємна частина. В літе­ратурних джерелах поняття землі як природного об'єкта дано у багатьох аспектах. Проте в природноресурсовому, земельному, екологічному, а тепер і в цивільному, господарському і податко­вому законодавстві, вона закріплена як об'єкт права у відповідних аспектах: у природноресурсовому — як сукупність усіх природних багатств; у земельному — як поверхневий ґрунтовий шар, що ви­конує економічні функції як засіб виробництва та просторового базису завдяки використанню відповідних земельних площ; в еко­логічному — як об'єкт, що виконує життєдіяльні, життєзабезпечу-вальні та культурно-оздоровчі функції; у цивільному — як об'єкт купівлі-продажу, міни, дарування та успадкування відокремленої земельної ділянки; у господарському — як засіб здійснення під­приємницької діяльності; у податковому — як об'єкт оподатку­вання.

Слід зазначити, що тільки земельне законодавство передбачає правове регулювання використання поверхневого шару землі. В ньому земля як об'єкт права проявляє себе у різних відносинах: при передачі земельних ділянок у власність або користування; при вилученні або викупі земельних ділянок у встановленому законом порядку для суспільної необхідності чи суспільних потреб; у про­цесі експлуатації земельних ресурсів за їх цільовим призначенням тощо. Тому в земельному законодавстві врахована специфіка пра­вового регулювання використання земель сільськогосподарського призначення, земель житлової та громадської забудови у межах на­селених пунктів, земель промисловості, транспорту й енергетики, земель лісового та водного фонду тощо.

Водночас земельне законодавство враховує правооб'єктність ок­ремих земельних ділянок у взаємодії з гірничим, водним, лісовим, фауністичним, флористичним, природно-заповідним, курортно-рекреаційним та лікувально-оздоровчим законодавством, що надає їм природноресурсову правооб'єктність. Саме у такому розумінні слід сприймати ч. 2 ст. З ЗК про врегулювання суспільних відно­син з використання надр, вод, лісів, а також рослинного і тварин­ного світу у взаємозв'язку із земельними відносинами.

¹ Відомості Верховної Ради України. — 2002. — № 14. — Ст. 97.

Надра є самостійним природним об'єктом і водночас частиною єдиної природної системи. Об'єктом права є надра як частина зем­ної кори, що може використовуватися для задоволення відповідних індивідуальних або суспільних потреб. Проте у ст. 1 Кодексу Укра­їни про надра¹ передбачено, що надра — це частина земної кори, що розташована під поверхнею суші та дном водоймищ і простяга­ється до глибин, доступних для геологічного вивчення та освоєн­ня. Із цього випливає, що законодавство про надра застосовується до тієї частини надр, яка використовується для задоволення госпо­дарсько-економічних потреб держави, юридичних та фізичних осіб. Тому їх правооб'єктність визначається через поняття родовищ ко­рисних копалин, якими є нагромадження мінеральних речовин в надрах, на поверхні землі, в джерелах вод та газів, на дні водой­мищ, які за кількістю, якістю та умовами залягання є придатними для промислового використання.

Однак з технічних, технологічних, економічних та інших при­чин не всі надра доступні для господарського використання. Так, ресурси континентального шельфу та виключної (морської) еконо­мічної зони, що також належать до об'єктів надр, на сьогодні мо­жуть не використовуватися з причин економічної недоцільності або технічної неможливості. Тому їх корисні ресурси можна роз­глядати як природні об'єкти, що об'єктивно існують, але не вико­ристовуються.

За вказаним критерієм надра можна поділити на дві великі гру­пи, зокрема на ті, що використовуються, і ті, що не використову­ються, тобто є резервом для майбутнього використання. Такий висновок підтверджується ч. 1 ст. 5 Кодексу про надра, згідно з якою державний фонд надр включає як ділянки надр, що викорис­товуються, так і ділянки надр, не залучені до використання, у то­му числі континентального шельфу і виключної (морської) еконо­мічної зони.

Води становлять частину природного середовища, що виступає як гідросфера та складається з природних й штучно утворених во­доймищ. Згідно зі ст. З Водного кодексу (ВК) України² усі води на території України становлять її водний фонд, який включає до сво­го складу: поверхневі води — природні водойми (озера), водотоки (річки, струмки); штучні водойми (водосховища, ставки) і канали; інші водні об'єкти; підземні води та джерела; внутрішні морські во­ди та територіальне море.

Важливою ознакою водних об'єктів у природноресурсовому праві є їх природне походження та зв'язок з природним середови­щем. Однак вода, що є наприклад, в складі атмосферного повітря не належить до вод тому, що є невід'ємною складовою право-об'єктності атмосфери. Хоча за своїм фізико-хімічним складом во­ди в озерах чи струмках не відрізняються від вод у трубопроводах

' Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 36. - Ст. 340. Там само. — 1995. — № 24. — Ст. 189.

18

19

чи в басейнах, такі води також не є об'єктами природноресурсово-го права у зв'язку з тим, що вони вилучені з природного середови­ща й набули ознак майнового об'єкта. Відповідно до ст. 5 ВК во­ди поділяються на об'єкти загальнодержавного та місцевого зна­чення. Такий поділ суттєво впливає на правовий режим їх викорис­тання та охорони. При цьому води (водні об'єкти) є виключною власністю народу України і надаються тільки у користування, у то­му числі на умовах оренди.

Залежно від цільового призначення використання вод можна виділити такі види водокористування: для питних цілей, промисло­вості, сільського господарства, транспорту, рибного і мисливсько­го господарства, лікувально-оздоровчих цілей та інші види. Згідно з класифікацією видів користування водними об'єктами чинним водним законодавством встановлений правовий режим кожного виду водокористування. Використання вод здійснюється у порядку загального і спеціального водокористування. Загальне водокорис­тування не потребує виділення водного об'єкта конкретному суб'єкту права та надання спеціального дозволу. Об'єктами права спеціального водокористування є конкретні водоймища, надані у встановленому порядку відповідним суб'єктам з видачею певних документів або без видачі таких.

Ліси є особливим природним об'єктом і також становлять час­тину єдиної природної системи. У ст. З Лісового кодексу (ЛК) Ук­раїни¹, ліс визначається як сукупність землі, рослинності, у якій домінують дерева та чагарники, тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що у своєму розвитку біологічно взаємо­пов'язані, впливають один на одного і на навколишнє середовище. Метою такого ускладненого визначення лісу є охоплення усіх його компонентів, але це є надто складним завданням через багатоком-понентність й багатофункціональність лісу. Крім того, вказане виз­начення все одно не охоплює усіх ознак лісу. Тому більш спроще­ним визначенням лісу є його поняття, розкрите спеціалістами лі­сового господарства, за яким ліс визначається як сукупність дере­винних і чагарникових рослин, пов'язаних з ґрунтом і атмосфе­рою². Так, за твердженням фахівців, до 30% кисню у складі атмос­ферного повітря відтворюється лісами та зеленою рослинністю, що також є природним ресурсом.

Відповідно до ст. 4 J1K усі ліси на території України становлять її лісовий фонд. До лісового фонду належать також земельні ділян­ки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства. До лісового фонду не належать: усі види зелених на­саджень у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лі­сів; окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподар­ських угіддях, садибах, присадибних, дачних і садових ділянках. Створення, використання та охорона об'єктів та насаджень, що не

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 17. — Ст. 99.

¹ Див.: Морозов Г. Ф. Избранные труды в 3-х томах. — М., 1970. — С 69.

належать до лісового фонду, регулюються іншими актами законо­давства, зокрема законодавчими актами аграрного, цивільного та господарського права.

Рослинний світ — це сукупність усіх видів рослин, а також гри­бів та утворених ними угруповань на певній території. Його об'єк­тами є дикорослі та інші несільськогосподарського призначення судинні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гри­би на всіх стадіях розвитку та утворені ними природні угрупован­ня. Закон України від 9 квітня 1999 р. "Про рослинний світ'" об'єктами рослинного світу називає природні рослинні ресурси, до яких належать об'єкти, що використовуються або можуть бути ви­користані населенням для потреб виробництва та інших потреб. Відповідно до ст. 4 вказаного Закону природні рослинні ресурси за своєю екологічною, господарською, науковою, оздоровчою, рекре­аційною цінністю та іншими ознаками поділяються на природні рослинні ресурси загальнодержавного та місцевого значення.

До природних рослинних ресурсів загальнодержавного значення на­лежать об'єкти рослинного світу в межах: внутрішніх морських вод і територіального моря, континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони України; поверхневих вод (озер, во­досховищ, річок, каналів), що розташовані і використовуються на території більш ніж однієї області, а також їх приток усіх порядків; природних та біосферних заповідників, національних природних парків, а також заказників, пам'яток природи, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, парків — пам'яток са­дово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. Природні рослинні ресурси загальнодержавного значення також включають: лісові ресурси державного значення; рідкісні і такі, що перебувають під загрозою зникнення, та судинні рослини, мохоподібні, водо­рості, лишайники, а також гриби, види яких занесені до Червоної книги України; рідкісні і такі, що перебувають під загрозою зник­нення, та типові природні рослинні угруповання, що занесені до Зеленої книги України.

Правооб'єктність зазначених рослинних ресурсів, занесених до Червоної та Зеленої книг України, не викликає сумнівів. Проте тут слід більш чітко відрізняти об'єкти, занесені до Червоної книги Ук­раїни², та рослинні об'єкти та їх ресурси, що занесені до Зеленої книги України³. Крім того, у зв'язку з таким широким визначен­ням об'єктів рослинного світу загальнодержавного значення, що охоплює водну та лісову рослинність, надто ускладнена проблема їх юридичного відокремлення від об'єктів водного та лісового за­конодавства. Слід звернути увагу і на те, що наведений перелік

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 22—23. — Ст. 198.

² Закон України від 7 лютого 2002 р. "Про Червону книгу України" // Там само. —
2002. - № 30. - Ст. 201.

' Положення про Зелену книгу України, затверджене постановою Кабінету Мініс­трів України від 29 серпня 2002 р. № 1286 // Офіційний вісник України. - 2002. -№ 36. - Ст. 1692.

20

21

об'єктів рослинного світу загальнодержавного значення не є вичер­пним тому, що до них вітчизняним законодавством можуть бути віднесені й інші об'єкти рослинного світу.

До природних рослинних ресурсів місцевого значення належать дикорослі та інші несільськогосподарського призначення судин­ні рослини, мохоподібні, водорості, лишайники, а також гриби, не віднесені до природних рослинних ресурсів загальнодержав­ного значення. Отже, при віднесенні природних рослинних ре­сурсів до ресурсів місцевого значення застосовується "залишко­вий" принцип, тобто те, що не включено до складу об'єктів рос­линного світу загальнодержавного значення, належить до при­родних рослинних ресурсів місцевого значення. Це означає, що серед дикорослої рослинності не залишається об'єктів, значення яких не визначено.

Тваринний світ є одним з компонентів навколишнього природ­ного середовища, національним багатством країни, джерелом ду­ховного та естетичного збагачення і виховання людей, об'єктом на­укових досліджень, а також важливою базою для одержання про­мислової й лікарської сировини, харчових продуктів та інших ма­теріальних цінностей. Тому в інтересах нинішнього і майбутніх по­колінь в Україні за участю підприємств, установ, організацій і гро­мадян здійснюються відповідні заходи щодо охорони, науково обг­рунтованого та невиснажливого використання і відтворення тва­ринного світу.

Відносини у галузі охорони, використання і відтворення тва­ринного світу, об'єкти якого перебувають у стані природної волі, у напіввільних умовах чи в неволі, на суші, у воді, грунті та повітрі, постійно чи тимчасово населяють територію України або належать до природних багатств її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, регулюються спеціальними законами — Законом "Про тваринний світ", Законом України від 22 лютого 2000 р. "Про мисливське господарство та полювання"¹ та іншими нормативно-правовими актами. Що стосується відносин щодо ви­користання та відтворення сільськогосподарських і свійських тва­рин, а також діяльності, пов'язаної з використанням залишків ви­копних тварин, то вони регулюються аграрним, цивільним, госпо­дарським та підприємницьким законодавством.

Відповідно до ст. З Закону "Про тваринний світ" об'єктами тва­ринного світу є: дикі тварини — хордові, в тому числі хребетні (ссавці, птахи, плазуни, земноводні, риби та ін.) і безхребетні (чле­нистоногі, молюски, голкошкірі та ін.) в усьому їх видовому і по­пуляційному різноманітті та на всіх стадіях розвитку (ембріони, яй­ця, лялечки тощо), які перебувають у стані природної волі, утриму­ються у напіввільних умовах чи в неволі; частини диких тварин (роги, шкіра тощо); продукти життєдіяльності диких тварин (мед, віск тощо). Об'єкти тваринного світу можуть перебувати у держав-

ній, комунальній та приватній власності. Дикі тварини, які перебу­вають у державній власності, а також об'єкти тваринного світу, що у встановленому законодавством порядку набуті у комунальну або приватну власність, належать до природних ресурсів загальнодер­жавного значення.

Природно-заповідний фонд України є специфічним об'єктом при-родноресурсового права. Він становить собою сукупність природ­них об'єктів та їх комплексів, наділених режимом заповідання. Правовий режим природно-заповідного фонду визначений Зако­ном України від 16 червня 1992 р. "Про природно-заповідний фонд України"¹. Відповідно до ст. З цього Закону до природно-заповід­ного фонду належать: природні території та об'єкти — природні за­повідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи і за­повідні урочища; штучно створені об'єкти — ботанічні сади, ден­дрологічні парки, зоологічні парки та парки — пам'ятки садово-паркового мистецтва. Крім того, окремі види рослин і тварин, що знаходяться в межах об'єктів природно-заповідного фонду, можуть бути занесені до Червоної книги України, що посилює їх охорону.

Однак природоохоронна мета визначення об'єктів природно-за­повідного фонду не виключає їх обмеженого використання у від­повідних цілях та обмежених обсягах. Так, згідно зі ст. 9 вказаного Закону території та об'єкти природно-заповідного фонду з додер­жанням вимог, встановлених чинним законодавством, можуть ви­користовуватися: у природоохоронних цілях; у науково-дослідних цілях; в оздоровчих та інших рекреаційних цілях; в освітньо-вихов­них цілях; для потреб моніторингу навколишнього природного се­редовища. Встановлені види використання об'єктів природно-за­повідного фонду, а також заготівля деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випасання худоби, мисливство, ри­бальство та інші види їх використання можуть здійснюватися лише за умови, що така діяльність не суперечить цільовому призначен­ню територій та об'єктів природно-заповідного фонду, встановле­ним вимогам щодо охорони, відтворення та використання їх при­родних комплексів та окремих об'єктів.

Курортно-рекреаційні та лікувально-оздоровчі природні ресурси мають.особливу цінність у зв'язку з їх використанням для відпо­чинку, лікування й оздоровлення людей. Закон України від 5 жовтня 2000 р. "Про курорти"² передбачає, що курорт — це осво­єна природна територія на землях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації бу­дівлі та споруди з об'єктами інфраструктури, використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворю­вань та для рекреації і підлягає особливій охороні. При цьому до природних лікувальних ресурсів належать мінеральні і термальні

Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 18. — Ст. 132.

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 34. — Ст. 502.

² Там само. - 2000. - № 50. - Ст. 435.

22

23

води, лікувальні грязі та озокерит, ропа лиманів та озер, морська вода, природні об'єкти і комплекси із сприятливими для лікуван­ня кліматичними умовами, придатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань людини.

Використання курортно-рекреаційних та лікувально-оздоровчих ресурсів природи, крім курортного законодавства та законодавства про охорону здоров'я¹, передбачено й іншими законодавчими акта­ми. Так, залежно від цілей та об'єктів, що використовуються або відвідуються, Закон України від 15 вересня 1995 р. "Про туризм" (в редакції Закону від 18 листопада 2003 р.)² виділяє лікувально-оздо­ровчий вид туризму, а також передбачає розвиток рекреаційного виду туризму, курортно-рекреаційної сфери, збереження туристич­них ресурсів, їх відновлення та використання. Постановою Кабіне­ту Міністрів України від 23 травня 2001 р. № 562 затверджений По­рядок створення і ведення Державного кадастру природних терито­рій курортів³, а постановою від 26 липня 2001 р. № 872 — Порядок створення і ведення Державного кадастру природних лікувальних ресурсів⁴.

У цьому параграфі розглянуті відносно відокремлені природні багатства як об'єкти природноресурсового права. Проте природні об'єкти взаємопов'язані між собою і за загальними закономірнос­тями не існують окремо один від одного. Це зумовлює використан­ня їх ресурсів з одночасним вилученням та споживанням корисних речовин і властивостей, та як правило, багатьох природних компо­нентів. У зв'язку з цим прийнято говорити про природі комплек­си, що включають сукупність природних об'єктів, їх ресурсів та властивостей.

Природні комплекси мають місце, коли на одній території фун­кціонують кілька природних об'єктів. Безумовно, найбільшим при­родним комплексом є все природне середовище з усіма його при­родними об'єктами. У такому позначенні природних комплексів можна говорити про планетарні, державні, регіональні або відок­ремлені на відповідній місцевості природні комплекси. Будь-яку ділянку природи також можна розглядати як природний комплекс тому, що природні об'єкти рідко існують відокремлено один від од­ного. Об'єднуючими критеріями, як правило, є властивості, приз­начення і територія природних об'єктів.

Однак природний комплекс утворюється не будь-яким поєднан­ням відносно самостійних природних об'єктів, природних ресурсів та їх властивостей, а містить лише ті з них, що виконують певні функції для людини і суспільства. Тому чинне законодавство зак­ріплює відповідні характерні ознаки природних комплексів. Прик-

' Основи законодавства про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 4. — Ст. 19. — 2001. ¹ Там само. - 2004. - № 13. - Ст. 180. ¹ Офіційний вісник України. — 2001. — Ms 21. — С. 221. ⁴ Там само. - 2001. - № 31. - С 86.

24

ладом законодавчого визначення природних комплексів є Закон "Про природно-заповідний фонд України", що на засадах комплек­сності визначає 11 видів об'єктів у складі природно-заповідного фонду країни. Таким законодавчим актом можна визнати й Закон "Про рослинний світ", що інтегрує лісове та флористичне законо­давство, Закон "Про тваринний світ", що інтегровано регулює по­водження з наземними та водними тваринами, зокрема подвійного місця існування, використання продуктів їх життєдіяльності та охо­рону місцеіснування. До природних комплексів можна віднести й курортно-рекреаційні та лікувально-оздоровчі об'єкти і території, а також окремі території з типовим або унікальним природним лан­дшафтом. Це ускладнює правооб'єктність природних ресурсів, що знаходяться у складі природного комплексу.

§ 5. Суб'єкти природноресурсового права та природноресурсова правосуб'єктність

Юридичні закони і право в цілому безпосередньо не впливають на природні об'єкти. їх вплив на стан природних багатств здійсню­ється через поведінку суб'єктів природноресурсових відносин. От­же, природноресурсове право має регулювати відповідні відносини, тому що їх суб'єктами є окремі індивіди, колективи людей, органи влади й органи управління, а також держава в цілому. У праві виз­начається міра можливої та належної поведінки суб'єктів природ­норесурсових відносин, що забезпечує оптимальне використання природних ресурсів, їх збереження та відтворення.

Словосполученням "суб'єкт права" у загальнотеоретичному ро­зумінні й у галузевому правознавстві прийнято позначати учасни­ків суспільних відносин. Безумовно, поняття суб'єкта права як учасника відповідних відносин пов'язане з поняттями правоздатнос­ті та дієздатності. При цьому природноресурсова правоздатність — це здатність мати природноресурсові права і приймати на себе при-родноресурсові обов'язки. Природноресурсова дієздатність — це здатність своїми діями здобувати природноресурсові права і самос­тійно виконувати відповідні обов'язки. Разом правоздатність і дієз­датність становлять природноресурсову правосуб'єктність.

Не вдаючись до детального розгляду розбіжностей визначення поняття і розкриття змісту правоздатності та дієздатності, встановле­них у правовій літературі, слід зазначити, що вони офіційно закріп­лені в цивільному законодавстві, але відсутні у природноресурсових законодавчих актах. У зв'язку з цим постає питання про застосуван­ня цивілістичної категорії правосуб'єктності до природноресурсових відносин, тобто наскільки загальноцивілістична правосуб'єктність придатна для позначення природноресурсової правосуб'єктності.

Природноресурсова правосуб'єктність — це здатність бути учас­ником природноресурсових суспільних відносин. Юридична сторо­на природноресурсової правосуб'єктності полягає в законодавчому

25

визнанні можливостей суб'єктів права брати участь у суспільних відносинах на природні об'єкти, природні ресурси та природні комплекси. Це, власне кажучи, узаконення їх участі в природноре-сурсових відносинах, що звільняє цю участь від індивідуальної, гру­пової чи класової сваволі й доводить до загальновизнаного в зако­нодавчому порядку на всій території держави.

Проте самим суб'єктам природноресурсового права також при­таманні відповідні ознаки, що дає можливість наділити їх певними юридичними правами та обов'язками. Вони мають бути здатними до реальної участі в правовідносинах у природноресурсовій сфері. Отже, юридичні норми створюють основу для участі суб'єктів при­родноресурсового права у відповідних правовідносинах, наприклад, відносинах власності на природні ресурси, правовідносинах приро­докористування тощо.

Однак окремі природні об'єкти, наприклад землі як просторо­вий базис або водні чи лісові ресурси, становлять собою життєза-безпечувальне середовище і є умовою підтримання життєдіяльності людини і суспільства. Тому їх використання грунтується на підста­ві природних потреб людини і суспільства незалежно від законодав­чого визнання і здійснення правового регулювання природноресур-сових відносин державою як вольових відносин. В цьому полягає одна з головних особливостей природноресурсової правосуб'єкт-ності, що грунтується на природних інтересах людини і суспільства. Але у визнанні та правовому регулюванні природноресурсових прав людини і громадянина заінтересовані не тільки фізичні особи, а й держава¹. Соціально відповідальна держава, встановлюючи відповід­ні природноресурсові права громадян, може розраховувати на їх більш активну діяльність і тим самим вимагати сприяння підвищен­ню ефективності природоохоронної функції самої держави².

У зв'язку з природним походженням зазначених об'єктів вольо­вий зміст правосуб'єктності як психологічна категорія може не тільки не збігатись, а й прямо суперечити сукупній волі національ­ного співтовариства. Вона може бути не пов'язаною із суспільною волею й у цьому випадку остання є вільною від сукупного або кон­солідованого суспільного волевиявлення. У такому розумінні зміс­ту природноресурсової правосуб'єктності законодавче визнання і легальне визначення українського народу суб'єктом природноре­сурсових відносин, зокрема відносин природноресурсової власнос­ті, не позбавлено наукового значення³.

' Див.: Каракаш И. И. Права человека на пользование природной средой в между­народных документах и национальном законодательстве // Юридический вестник. — 1998. - № 4.

² Див.: Бринчук. М. М. Экологическое право. — М., 1998. — С. 141.

' Див.: Каракаш И. И. Конституционные основы права собственности на природные ресурсы Украины // Юридический вестник. — 1997. — № 2; Особливості права влас­ності на природні ресурси: Тези доповіді на Міжнародній науково-практичній конфе­ренції / 36.: Генеза, географія та екологія грунтів. — Львів, 1999; Співвідношення пра­ва власності на природні ресурси та форм влади в державі / Актуальні проблеми держа­ви і права. — Вип. 11. — Одеса, 2001.

26

Доречною є й постановка питання про формування й адекват­не закріплення суспільної волі уповноваженими на те органами за­конодавчої влади. Адже законодавець може не сприйняти або не в повному обсязі охопити суспільну волю, що сформувалася стосов­но розподілу об'єктів природи та їх ресурсів між суб'єктами права. Тому адекватна законодавча легалізація суб'єктів права на природ­ні об'єкти має важливе значення для розвитку всієї системи при­родноресурсових суспільних відносин.

На підставі чинного законодавства суб'єктами природноресур­сового права визнаються: український народ; держава в особі орга­нів законодавчої та виконавчої влади; територіальні громади в осо­бі органів місцевого самоврядування; громадські об'єднання та їх організації в особі своїх керівних органів; юридичні особи, що оформлені як підприємства, установи й організації та їх об'єднан­ня; усі природокористувачі в особі вітчизняних громадян, громадян іноземних держав та осіб без громадянства, а також іноземні дер­жави та міжнародні організації; інші учасники природноресурсових відносин. Отже, коло суб'єктів природноресурсового права за укра­їнським законодавством досить широке, а їх природноресурсова правосуб'єктність не є однаковою.

Держава як суб'єкт природноресурсового права визнана Консти­туцією і закріплена у природноресурсових кодексах та багатьох актах чинного законодавства. Так, згідно зі ст. 84 ЗК у державній власнос­ті перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приват­ної власності. Проте держава, залишаючись суб'єктом природноре­сурсового права, реалізує свої повноваження через органи законодав­чої та виконавчої влади. Наприклад, Верховна Рада України як ви­щий законодавчий орган країни відповідно до Конституції здійснює всебічне державно-правове регулювання природноресурсових відно­син. До її виключної компетенції належить визначення основних напрямів державної політики в галузі використання, відтворення та охорони природних об'єктів та їх ресурсів¹, а в окремих випадках — і прийняття постанов щодо надання конкретних природних об'єктів у користування, зокрема на концесійних засадах. У врегулюванні природноресурсових відносин бере участь і Верховної Рада Автоном­ної Республіки Крим. її повноваження у цій сфері охоплюють в ос­новному використання природних ресурсів на території республіки.

В законодавчих актах останнього часу все частіше вказується на те, що українська держава реалізує свої повноваження щодо відпо­відних природних об'єктів та їх ресурсів через органи виконавчої влади. Так, згідно із вказаною нормою ЗК право державної власнос­ті на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим,

¹ Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, викорис­тання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки, затвержені постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1998. - N° 38-39. - Ст. 248.

27

обласних, Київської та Севастопольської міських, районних дер­жавних адміністрацій відповідно до закону¹. Вказані органи держав­ної виконавчої влади належать до органів загальної компетенції.

Водночас існує система органів спеціальної компетенції, які ви­конують управлінські функції щодо врегулювання відносин, пов'язаних із використанням природних ресурсів. У свою чергу во­ни поділяються на центральні та регіональні і місцеві органи уп­равління. До центральних зокрема належать Державний комітет України по земельних ресурсах, Державний комітет України по водному господарству, Державний комітет лісового господарства України, Державний комітет природних ресурсів України, Депар­тамент рибного господарства Міністерства аграрної політики Укра­їни, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України тощо. Однак визнання органів державної виконавчої вла­ди загальної та спеціальної компетенції суб'єктами права не поз­бавляє державу її природноресурсової правосуб'єктності. Не пород­жує воно й "подвійної" правосуб'єктності у природноресурсових відносинах тому, що зазначені органи виступають від імені держа­ви і представляють її інтереси на підставі та в межах, визначених законом, тобто їх дії вважаються діями держави.

Територіальні громади визнані суб'єктами природноресурсових відносин ст. 142 Конституції, в якій зокрема передбачено, що ма­теріальною основою місцевого самоврядування є земля та інші природні ресурси, що перебувають у власності територіальних гро­мад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їх спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Територіальні громади можуть реалізовувати свої природноресур-сові права й обов'язки як безпосередньо, так і через органи місце­вого самоврядування². Такими органами є сільські, селищні та міські ради як представницькі органи місцевого самоврядування та утворені ними виконавчі органи, зокрема виконавчі комітети рад. У зв'язку із зазначеною структурою природноресурсової право­суб'єктності представницьких та виконавчих органів місцевого са­моврядування актуальною є проблема детального розмежування їх компетенції щодо управління у сфері природоустрою об'єктів міс­цевого значення та визначення функцій використання їх ресурсів.

Громадські об'єднання та їх організації також є суб'єктами при-родноресурсового права. Об'єднанням громадян є добровільне гро­мадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод з метою задо­волення політичних, економічних, соціальних, культурних та ін­ших інтересів. Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економіч-

них, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та ін­ших спільних інтересів. Із вказаних визначень громадських об'єд­нань та громадських організації випливає, що ними можуть бути політичні, творчі, професійні, любительські, спортивні, молодіжні, релігійні, національно-культурні та інші об'єднання й організації, що є правосуб'єктними у відносинах щодо загального та спеціаль­ного природокористування, охорони природних ресурсів, права власності на окремі природні об'єкти тощо.

Юридичні особи є учасниками різноманітних природноресурсо­вих відносин і становлять найбільшу частку суб'єктів природноре-сурсового права. Юридичним особам у природноресурсових, які в інших відносинах, властиві такі ознаки: організаційна єдність, тоб­то здатність виступати у суспільних відносинах відповідно до своїх установчих документів як єдине ціле в особі своїх колегіальних або єдиноначальних органів управління; володіння відокремленими майновими і немайновими цінностями на праві власності, корис­тування, повного господарського відання або оперативного управ­ління; здатність вступати в правові відносини від свого імені з ме­тою забезпечення власних інтересів або інтересів повіреного на підставі закону чи доручення; здатність нести самостійну юридич­ну відповідальність за своїми договірними, позадоговірними та ін­шими зобов'язаннями.

Вказаних загальноцивілістичних ознак юридична особа набуває відповідно до цивільного законодавства, як правило, з моменту своєї державної реєстрації (ч. 4 ст. 8 ЦК). Природноресурсова пра-восуб'єктність юридичних осіб на сьогодні широко визнається ци­вільним і господарським законодавством. Юридичними особами є підприємства, установи й організації незалежно від виду адмініс­тративно-управлінської підпорядкованості та організаційної-право-вої форми, діяльності, приналежності, часу їх створення тощо. Юридичні особи є суб'єктами природноресурсового права відпо­відно до чинного законодавства.

Однак підприємства, установи й організації часто виступають як спеціальні суб'єкти природноресурсового права. Це має місце, нап­риклад, при використанні природних ресурсів на підставі права власності або права користування, при здійсненні певних видів ді­яльності, віднесених до природоохоронних¹. Спеціальна природно­ресурсова правосуб'єктність юридичних осіб найбільш повно про­являється при здійсненні відповідних видів господарської діяльнос­ті. Слід зазначити, що державні та комунальні підприємства вико­ристовують природні об'єкти, як правило, на підставі права приро­докористування, а приватним юридичним особам чинним законо­давством у передбачених випадках надаються можливості викорис­тання природних ресурсів як на основі права користування, так і

¹ Закон України від 9 квітня 1999 р. "Про місцеві державні адміністрації" // Відо­мості Верховної Ради України. — 1999. — № 20—21. — Ст. 190.

¹ Закон України від 21 травня 1997 р. "Про місцеве самоврядування в Україні" // Там само. - 1997. - № 24. - Ст. 170.

28

¹ Перелік видів діяльності, що належать до природоохоронних заходів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1996 р. № 1147 // ЗП України. — 1996. - № 18. - Ст 506.

29

на засадах права власності. Тому спеціальна природноресурсова правосуб'єктність юридичних осіб за її змістом не є однаковою для усіх підприємств, установ та організацій.

Фізичні особи є індивідуальними суб'єктами природноресурсо-вого права, якими насамперед визнаються вітчизняні громадяни. Вони за наявності відповідних умов можуть бути суб'єктами права власності на визначені законодавством природні об'єкти, права ко­ристування природними ресурсами, відповідних угод щодо приро­докористування тощо. У природноресурсовому законодавстві виз­начені й деякі спеціальні умови, за наявності яких громадяни ста­ють суб'єктами природноресурсового права. Так, у ст. 12 Закону "Про мисливське господарство та полювання" встановлено, що право на полювання в межах мисливських угідь мають громадяни України, які досягай 18-річного віку, одержали в установленому порядку дозвіл на добування мисливських тварин та інші докумен­ти, що посвідчують право на полювання.

Природноресурсова правосуб'єктність громадян є необхідною передумовою володіння відповідними правами і покладання на них певних обов'язків, тобто бути носієм суб'єктивних прав і юридич­них обов'язків. Ці правові категорії відображають певний взає­мозв'язок громадян з державою, що виявляється в дозволах і вимо­гах один до одного. Природноресурсова правосуб'єктність грома­дян як суспільно-юридична категорія зумовлена самим характером суспільних відносин і водночас залежить від змісту законів, прий­нятих на основі принципу рівноправності громадян.

Стосовно правових категорій правоздатності та дієздатності фі­зичних осіб і цивільного стану як сукупності фактів, що визнача­ють їх статус як суб'єктів природноресурсового права, застосову­ються відповідні положення цивільного законодавства. Це свідчить про поступовий відхід від адміністративно-правових методів регу­лювання природоохоронних відносин, у тому числі у сфері природ-норесурсової правосуб'єктності, та поступове зближення природ­норесурсового права з цивілістичними галузями права.

Українське законодавство визнає суб'єктами природноресурсо­вого права іноземних громадян та осіб без громадянства. Так, дія Гірничого Закону України від 6 жовтня 1999 р.¹ повною мірою по­ширюється не тільки на іноземних юридичних осіб, а й на інозем­них фізичних осіб та осіб без громадянства. Вітчизняне законо­давство в цілому надає останнім національний правовий статус з виключенням деяких положень. Наприклад, громадяни іноземних держав і особи без громадянства не можуть набувати право влас­ності на землі сільськогосподарського призначення. Вітчизняне природноресурсове законодавство передбачає і деякі обов'язки для іноземних громадян і осіб без громадянства. Так, відповідно до По­ложення про порядок організації на проведення міжнародних кон­курсів (тендерів) на укладення контрактів на користування надра-

ми затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8
червня 1998 р. № 841^і, ліцензія на надрокористування видається на
підставі контракту, а їх передача третім особам не допускається. Ін­
ші права й обов'язки щодо природокористування іноземні грома­
дяни й особи без громадянства можуть здійснювати нарівні з гро­
мадянами України. ' ^і

Іноземні юридичні особи, іноземні держави та міжнародні органі­ зації також можуть бути суб'єктами природноресурсового права. Так, згідно зі ст. 13 Закону України від 16 травня 1995 р. "Про виключну (морську) економічну зону України"² іноземні держави та їх юридичні особи, а також міжнародні організації, які мають намір проводити морські наукові дослідження у виключній (мор­ській) економічній зоні України, подають спеціально уповноваже­ним органам України за шість місяців до початку здійснення мор­ського наукового проекту повну інформацію про характер і цілі проекту, методи і засоби, що використовуватимуться, точні геог­рафічні координати районів, в яких буде здійснюватися проект, та інші дані.

Однак для природноресурсової правосуб'єктності іноземних держав і міжнародних організацій передбачені відповідні винятки із загальних положень. Так, відповідно до ст. 85 ЗК іноземні держа­ви можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших прирів­няних до них організацій відповідно до міжнародних договорів. Ви­користання інших природних ресурсів України міжнародними ор­ганізаціями й об'єднаннями та іноземними державами також здій­снюється на засадах міжнародних договорів або на підставі двосто­ронніх міждержавних угод, що становить особливості їх міжнарод­но-правового договірного регулювання.

§ 6. Методи правового регулювання природноресурсових відносин

У правовій літературі метод правового регулювання розгляда­ється як додатковий критерій поділу права на відповідні галузі. Під методом правового регулювання суспільних відносин слід розуміти сукупність способів та прийомів, за допомогою яких право впливає на суспільні відносини через поведінку суб'єктів конкретних відно­син. Зазначене загальне визначення методу правового регулювання суспільних відносин стосується й способів регулювання природно­ресурсових відносин.

Нетривале існування природноресурсового права як комплек­сної правової галузі й скромні юридичні дослідження у цій галузі не мали наслідком вироблення єдиного методу регулювання при-

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 50. — Ст. 433.

¹ Офіційний вісник України. - 1998. - № 23. - С 37.

^! Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 21. — Ст. 152.

зо

31

родноресурсових відносин. Крім того, комплексна сукупність роз­глянутих відносин не може регулюватись єдиним методом. Тому методи їх врегулювання слід виводити із суміжних і традиційних галузей права. При цьому слід зазначити, що такі методи визнача­ються характером і змістом суспільних відносин, а також їх колом та метою їх правового регулювання.

Свого часу нами була висловлена думка про методи правового ре­гулювання земельних відносин, що складаються із встановлених юридичними нормами прав та обов'язків учасників відповідних від­носин і застосування до них певних заходів впливу. Особливості при-родноресурсових відносин відображаються в поєднанні методів пра­вового регулювання у цій сфері комплексних суспільних відносин. Завданням правового регулювання є забезпечення відповідної пове­дінки учасників цих відносин. Сутність такого правового регулюван­ня полягає в офіційному виданні та застосуванні правових норм, які закріплюють моделі поведінки суб'єктів правових відносин.

Нерідко в юридичній літературі виділяють метод імперативного впливу, властивий публічному праву, суть якого полігає в обов'яз­кових до виконання розпорядженях і заборонах, та метод диспози­тивний, що визначає лише межі поведінки учасників відповідних відносин, надаючи їм можливість вільно і самостійно регулювати свої відносини у встановлених межах. З погляду положень загаль­ної теорії права в природноресурсовому праві застосовуються обид­ва методи правового регулювання.

Імперативний метод в природноресурсовому праві застосовуєть­ся у сфері управління використанням природних об'єктів та їх ре­сурсів: визначення порядку реалізації функцій державного управлін­ня; ведення державного кадастру природних ресурсів; впровадження природноресурсового моніторингу; встановлення вимог щодо вико­ристання природних об'єктів за цільовим призначенням; визначен­ня нормативів, стандартів і лімітів на використання природних ре­сурсів; встановлення обмежень на використання природних об'єктів тощо. У зазначених та інших сферах регулювання природноресурсо-вих відносин уповноваженою особою завжди є орган державної вла­ди, а зобов'язаною — власник або особа, що використовує природ­ний об'єкт на засадах певного виду права природокористування.

Диспозитивний метод застосовується у сфері регулювання від­носин з приводу господарського використання природних об'єктів та їх ресурсів. Учасники природноресурсових відносин мають мож­ливості у визначених законом межах регулювати свої взаємини. В правовій літературі висловлена думка, відповідно до якої існують три основних різновиди диспозитивного методу правового регулю­вання суспільних відносин: санкціонований, делегований та реко­мендаційний¹.