2. Роль Івана Боберського в розвитку західно-українського спортивно-гімнастичного руху.
3. Розвиток спорту за часів УРСР. Зародження організаційних, програмно-нормативних та науково-методичних основ системи фізичного виховання.
Література:
1. Агеевец В.У. …И генерал Бутовский для России. –Москва: Советский спорт, 1994. – 30 с.
2. Козій Ю.С. Організований спортивний рух в українській діаспорі США і Канади: Матеріали для лекцій з історії фізичної культури. – Львів, 2000. – 26 с.
3. История физической культуры: Учебник для студентов пед. институтов, - Москва: Просвещение, 1989. – 288 с.
4.
5. Особливості спортивного руху в Закарпатті та Буковині у першій третині ХХ ст.
Розвиток Буковини з другої половини ХІХ ст. до 1914 року був, до певної міри, такий як і в Галичині. Будучи коронним краєм Австрійської імперії, Буковина перебувала під значними румунськими впливами. Однак, сусідство з Галичиною, приплив галицької інтелігенції, певна орієнтація Віденського парламенту на українські сили уможливлювали піднесення культурного життя на буковинських землях. Проте, особливо в ділянці спорту, процес українського пробудження був менш виразний і спокійніший, ніж у Галичині.
Перші тіловиховні осередки – буковинські “Січі – виникають на початку ХХ століття. Вже в 1904 році Січові товариства об'єднуються в “Союз Січей”, який згуртував шість окружних Січових організацій. У 1914 році Січових товариств налічувалося на Буковині більше ста. Однак варто зауважити, що за змістом своєї роботи ці товариства були більше політичними чи ідеологічними інституціями, ніж організаціями тіловиховного чи спортового спрямування. Крім “Січей”, і 1914 році серед буковинської молоді поширювався також і Пластовий рух.
Цілковито по-іншому складалася ситуація до 1914 року в Закарпатті. Край був підпорядкований угорцям, які усіма засобами проводили асиміляційну політику щодо корінного населення, 70 відсотків якого складали українці. Закарпаття від Галичини відділяв австро-угорський кордон і, на відміну від Буковини, зв'язки Закарпаття з Галичиною були значно слабші.
Про розвиток спортивно-гімнастичного руху на Закарпатті до Першої світової війни існує мало відомостей. Про початки організованого спортивного руху в Закарпатті, подібно як і на Буковині, можна вести мову тільки після закінчення Першої світової війни.
Попри несприятливі післявоєнні суспільно-історичні процеси, переважно сільський уклад життя спорт поступово входив до щоденного побуту буковинців та закарпатців.
Восени 1920 року в умовах воєнного стану, запровадженого у “румунській провінції” виникає в Чернівцях українське спортове товариство “Довбуш”, яке за висловом львівської газети “Змаг” відразу отримало епітет “колиски українського спорту на Буковині”. Головою новоствореного товариства обрано тодішнього посла до парламенту Костя Кракалію. На початку 1921 року відбулися другі загальні збори, які обрали головою товариства д-ра Ф. Єнджийовського. Саме завдяки його старанням чернівецький “Довбуш” починає активну спортивно-виховну діяльність.
Першою в “Довбуші” створюється футбольна секція, яка відразу набуває популярності серед молоді. Незабаром приходять перші успіхи, в 1923 і 1935 роках “Довбуш” виграє першість Чернівців з футболу.
Поступово, крім футболу, “Довбуш” береться за поширення “метавки” (гандболу), легкоатлетики, мандрівництва та плавання. В 1925 році “Довбуш”, завдяки своїм успіхам, отримує запрошення до Львова на товариські спортивні змагання. У 1927 році успіху домоглася гандбольна дружина, вигравши першість Буковини.
В 1925 році “Довбуш” набуває стадіон, викуплений та обладнаний силами громадськості.
Влітку 1936 року на цьому стадіоні відбулися урочистості на честь 15-ліття “Довбуша”. Програма Святкової Академії передбачала масові спортові ігрища за участю великої кількості запрошених гостей, більшість серед яких були передовими політичними й культурними діячами українського руху на Буковині. Тобто лідери спортивного руху Буковини відчували потребу й прагнули об'єднання українського народу засобами фізичної культури.
Помітна практична діяльність “Довбуша” активізувала розвиток спортового руху в буковинських містах та селах. Від масових стереотипів, що “спорт не для українців, а для лінюхів, які не хочуть нічого робити” за короткий період утворено в роках 1928-1938 цілу низку українських спортових осередків по усій Буковині.
Допомагає у пропаганді поширення спорту українська преса Буковини, насамперед чернівецька “Самостійність”.
В 1936 році на Буковині існувало 26 українських спортових товариств. Одним із перших, услід за “Довбушем”, виникає в Чернівцях українське спортове товариство “Воля” (1923 р.), яке об'єднало переважно робітників. Це товариство, однак, проіснувало недовго. В 1922 році в Кіцмані починає діяльність СК “Кармалюк”, в 1924 році засновується УСК “Довбуш” в Садгорі. Серед відомих буковинських клубів варто відзначити також УСК “Мазепа” – Чернівці (1936 р.), УСК “Гонта” – Мамаївці (1936 р.), клуби в Ленківцях та Хрещатику.
Практично усі українські спортивні клуби Буковини були залучені до системи румунського спорту й належали до румунських спортивних федерацій. Окрім футболу, на клубному рівні культивувалися також волейбол, гокей, велоспорт, плавання та ін.
Попри те, що основною метою спортивних клубів Буковини було виховання свідомих громадян, все-таки не бракувало й добре підготованих спортсменів. Буковинські клуби за свою історію виховали чимало талановитих спортсменів, серед яких варто згадати прізвища Купчанка, Башняка, Рибака, Леська, Будного, Бернадинюка, Журківського, Попика та ін.
Великим успіхом увінчалася праця вихованця чернівецького “Довбуша” Романа Турушанка. Ім'я Р. Турушанка – серед перших українців-олімпійців. В 1935 році Роман Турушанко заявив про себе на “краєвих змаганнях в мистецькім бігу на леді” (фігурне катання), ставши срібним призером.
В 1936 році Р. Турушанко отримав право виступати в олімпійському турнірі в Гарміш-Партенкірхені за збірну Румунії. Серед 25 фігуристів він посів 19 місце. Р. Турушанко побував також і на літніх Олімпійських іграх у Берліні, вирушивши на велосипеді з Чернівців за місяць до початку змагань. Взагалі, серед глядачів Берлінської Олімпіади була ціла група буковинців.
Таким чином, лідери спортового руху Буковини на початку – в середині 30-х років мали певні здобутки в пропагандивній, організаційній роботі у розвитку і окремих видів спорту, і у функціонуванні усього українського спортивно-гімнастичного руху.
З приходом у 1938 році до влади в Румунії військових почався “період жорсткого, майже тоталітарного режиму”. Це позначилося і на розвиткові спортивного руху. Почали масово закриватися українські спортові клуби, з'явилася небезпека втрати спортивного майдану СТ “Довбуш”. Чимало спортсменів – боксерів, футболістів змушені були перейти до інших товариств чи взагалі припинити спортивні заняття.
В інших умовах розвивався спортивний рух на Закарпатті в 20-30-ті роки. Центром спортивного життя стає Ужгород. В цьому місті наприкінці 1925 року група прихильників спорту заініціювала створення спортового клубу “Русь”. Серед засновників клубу були: сенатор Едмонд Бачинський, доктор Ілля Ґаджеґа, Августин Лавришин, доктор Іван Коссей, Теодор Ортутай, Сергій Єфремов, доктор Йосиф Ройкович, доктор Андрей Марко й Олександр Микита.
Появу “Русі” мадярські спортсмени, які домінували в ті часи в спорті на терені краю, сприйняли досить скептично. Однак, за короткий період СК “Русь” вийшов на чільні позиції в спортовому житті Закарпаття. До футбольної дружини “Русі” зголосилося чимало гравців, котрі виступали в мадярських командах, але усвідомлювали, що вони русини, тобто українці. В 1930 році зі Львова до ужгородської команди переходить Володимир Кобзяр, молодий талановитий футболіст, який великою мірою спричинився до успіхів “Русі”.
Футбольна команда “Русь” здобувала в 30-х роках низку важливих перемог, стала гідним суперником інших закарпатських клубів. Футбол став найуспішнішою ділянкою в СК “Русь”. Футбольна дружина “Русі” вісім разів здобувала перемогу в “футбольному чемпіонаті Підкарпатської Русі та Східної Словаччини”. В 1933 році ужгородська “Русь” стає переможцем чемпіонату Словаччини з футболу, чим викликала велику радість серед закарпатських українців. В 1933 році “Русь” здобуває також першість Словацько-Підкарпатської Ліги.
Влітку 1936 року ужгородська “Русь” увійшла до найвищої чехословацької ліги, виборовши право виступати серед 12 найкращих команд Чехо-Словацької Республіки, яка була фіналісткою чемпіонату світу 1934 року. Найкращим футболістом СК “Русь” був воротар Олександр Бокшай.
Зазначимо й таку цікаву особливість ужгородської команди “Русь”. Більшість футболістів працювала народними вчителями. Грати доводилося у віддалених від Ужгорода містах і щоб встигати на працю після змагань, спортсмени користувалися командним літаком. Тому нерідко в пресі футболістів “Русі” називали командою “літаючих вчителів”. Усі футболісти користувалися серед молоді та старших громадян великим авторитетом. Вони сприймалися мало не національними героями, тими, хто несе славу міста й краю далеко у світ. В Ужгороді, де мешкало тоді близько 35000 осіб, на стадіон приходило інколи до 10000 глядачів. Футбол був найулюбленішим видом спорту серед ужгородців.
Крім футболу, у СК “Русь” успішно розвивались також теніс та легка атлетика. Успішна діяльність українського спортивного клубу в Ужгороді мала не стільки значення суто спортивне. Скільки впливала на формування національної свідомості закарпатських українців.
Серед керівників СК “Русь” було чимало передових діячів культури, чільних посадових осіб міста: губернатор А. Бескид, посадник міста К. Грабар та ін.
В 30-х роках спорт масово поширюється й в інших місцевостях Закарпатської Русі. В Мукачеві починає діяти СК Духнович.
Чималі заслуги у популяризації спорту належали СК “Бескид” – Севлюш (сьогодні Виноградів). Існувала й ціла мережа сільських спортових осередків. Інколи, як приміром у Бараницях, вони існували при “Просвіті”. Серед найпоширеніших видів спорту були футбол, теніс, волейбол, легка атлетика, а також зимові види, які особливо культивувалися в гірських районах Ясіні, Рахові, Воловці.
Політичні події в Європі напередодні Другої світової війни спричинилися до реалізації на дуже короткий час державної самостійності в Закарпатті. 11 жовтня 1938 року Закарпаття отримало автономне самоврядування, що дозволило здійснити швидкий розвиток національного життя й національної культури. Беззастережна підтримка народом уряду Карпатської України проявилась у створенні власного мілітарного формування – “Карпатської Січі”. В розбудові “Карпатської Січі” активну участь взяли українці Галичини, особливо націоналістична молодь, яка нелегально переходила кордон і вступала до лав “Карпатської Січі”.
Вогник української державності на Закарпатті давав також шанси продовжити олімпійські домагання передових діячів українського спорту, які були особливо активні ще в 1936 році. Майбутня олімпіада 1940 року, за спогадами колишніх спортовців Галичини, спонукала їх до акцій підтримки Карпатської України та переходу через кордон до тодішньої столиці краю міста Хуст.
Таким чином, подібно як і в Галичині, спортивно-гімнастичний рух у Закарпатті та Буковині розвивався на національній основі. Спортивні товариства цього краю були складовою частиною загальноукраїнського руху, чинником національного пробудження. Внаслідок румунських та угорських утисків спортивний рух у цих регіонах не набув широкої масовості. І на Буковині й в Закарпатті існувало по одному сильному спортивному клубу, довкола якого і будувалася уся спортивна робота в краю: в Чернівцях ще був СК “Довбуш”, в Ужгороді – СК “Русь”. Ці клуби були чи не єдиними репрезентантами українського спорту в своєму регіоні. Найбільшого успіху досягла футбольна збірна ужгородського СК “Русь”.
6. Роль Івана Боберського в розвитку західно-українського спортивно-гімнастичного руху.
Батьком українського тіловиховання, руханки та змагу називали Івана Боберського ще за його життя.
Народився він 14 серпня 1873 року на Львівщині первістком у багатодітній родині священника-уніата Миколая Боберского. Вчився в Самбірській класичній гімназії, яку закінчив 1891 року. Студіював німецьку філологію в університетах Львова та Ґрацу. Саме в австрійському Ґраці, як активний член тутешнього українського товариства «Русь», він захопився ідеєю фізичного виховання молодого покоління. У кращих спортивно-гімнастичних осередках Німеччини, Чехії, Швеції, Франції Іван Боберський детально знайомиться з передовими методиками, тенденціями, напрямками фізичної культури.
Почавши педагогічну діяльність у Європі, І. Боберський на початку 1901 року повертається в Галичину, до Львова, щоб своїм досвідом енергією, завзяттям захопити й показати українському юнацтву значення та роль фізичного виховання в житті людини і нації. Його подвижницьку працю в цьому напрямку не можна оцінювати без подиву. Серед інертного до будь-яких гімнастичних занять українського загалу за короткий період виникає ціла низка українських спортивно-гімнастичних товариств.
Крім німецької мови в Академічній гімназії Львова, Іван Боберський викладає гімнастику в гімназії черниць-василянок. Професор Боберський стає відразу одним із найкращих германістів усієї Східної Галичини. Його як учителя вирізняла особлива обдарованість. Учнів захоплювала не тільки зовнішність, а й поведінка професора: І. Боберський активно займався спортом: влітку бігав з молоддю по Погулянці та Кайзервальді. А взимку демонстрував неперевершену техніку їзди на лещатах (лижах). Професор Боберський справляв на учнів глибоке враження, яке зберігалося в пам’яті довгі роки.
Іван Боберський організовує перший спортивний гурток, який переріс згодом у знамените спортивне товариство «Україна». Це вихованці Боберського з гімназії утворили у вересні 1911 року спортове товариство студентів вищих шкіл, давши йому, за порадою свого вчителя, назву «Україна».
І. Боберський стає лідером українського сокільства й згодом очолює львівський «Сокіл-Батько» - головну централю українського сокільського руху. З приходом професора Боберського до «Сокола», у товаристві об’єднується передова молодь й передова українська інтелігенція в особах Ярослава Вітковського, Дениса Січинського. Івана Белея. Сеня Горука (майбутнього лідера Січового Стрілецтва), Осипа Коциловського (майбутнього д-ра теології, єпископа в Перемишлі), героя визвольної війни Федя Черника. Цікаво, що з музичної комісії «Сокола-Батька» постає у Львові Вищий музичний інститут.
Розуміючи важливість популяризації, Боберський вперше починає активно використовувати засоби друкованого слова. Від 1903 року з’являються перші його книги з записами дитячих рухливих ігор та забав, а також описи окремих спортивних ігор. 1904 року виходить у Львові перший підручник Боберського «Забави і гри рухові», який витримав до кінця 30-х років ще п’ять видань. Перу Боберського належать і перші праці організаційно методичного характеру з фізичного виховання та ідейно-теоретичних засад розвитку українського спортивно-гімнастичного руху. За його почином видано у Львові підручник «Пласт» доктора Олександра Тисовського.
Неабияку роль відіграв Боберський в становленні української спортивної періодики. З вересня 1908 року починають виходити у Львові «Сокільські Вісти» у вигляді додатку при «Свободі» і «Народнім слові». У жовтні 1910 року «Сокіл-Батько» починає видавати двосторінковий додаток до «Нового Слова» - газету «Вісти з Запорожа». Під цією ж назвою з січня 1911 року, маючи вже перший досвід, «Сокіл-Батько» починає видавати самостійний часопис «руханкових, змагових і пожарних товариств» під редакцією Івана Боберського та Сеня Горука. Удвох вони готують щорічні календарі «Вістей з Запорожа». Сам Боберський активно дописує і до інших українських видань. Його журналістський хист розкрився на шпальтах «Діла», «Нового часу», а також у виданнях української еміграції. Однією з важливих сторін діяльності Боберського було те, що йому вдалося створити своєрідну систему української спортивної термінолексики. Саме його стараннями стали поширеними на західноукраїнських землях такі терміни як лещетарство (лижний спорт), наколесництво (велосипедний спорт), гаківка (хокей), копаний м’яч (футбол), відбиванка (волейбол), змаг, змагунка тощо.
Сокільський рух по усьому краю буяв. Поруч з ним розвивається Січовий рух під орудою Кирила Трильовського, з’являються перші пластові осередки і спортивні гуртки. «Де сила - там воля !», « Не плачем - а мечем !» - ці гасла Івана Боберського гуртували українську молодь, ставлячи перед нею великі завдання. Якщо на початку століття спортивно-гімнастичних товариств налічувалося в Галичині менше десятка, то на початку 1914 року їх вже було біля двох тисяч. Самі тільки сокільські осередки об’єднували близько 33000 членів.
11 вересня 1911 року перший Сокільський Здвиг зібрав до Львова близько 8 тисяч українських руховиків. Така масова акція потребувала відповідного місця, де, як зазначав І.Боберський, наша молодь мала б «свою Хортицю». Голова «Сокола-Батька» знайшов і винайняв для цієї мети «майдан біля стрийської рогачки у Львові». Здвиг минув, але потреба окремого власного стадіону не полишала думок Івана Боберського. Як гімнастичний професор, він бачив, наскільки, обмежені в своїх можливостях займатись на львівських стадіонах українські діти. Польські, німецькі і єврейські спортивні бази були практично недоступними. Іван Боберський скликає заможніших громадян міста на нараду і пропонує їм план викупу 11,5 моргів поля з тим, що «Сокіл-Батько» з часом поверне їм гроші. Одинадцятеро львів’ян підтримало цю ідею.
А Боберський разом із Старшиною «Батька-Сокола» розпочав збір грошей для майбутнього стадіону: «Від Народу, для Народу» - таким було їхнє гасло. Усю площу було вирішено розділити на 22.620 метрів і після вдало проведеного Сокільського Здвигу старшина «Сокола» засипала всю Галичину листами й листівками із закликом викупити бодай один квадратний метр площі (який коштував тоді в австрійських грошах 5 корон). Протягом 1911-1912 рр. було випущено близько 30 тисяч листівок, відозв, плакатів до українського громадянства. Були виготовлені поштові марки.
Заклики до викупу знаходили підтримку в пресі. Де пропагандою цього патріотичного чину зайнялись Остап Грицай та Петро Карманський.
Боберський хотів залучити до викупу стадіону і Велику Україну. За його дорученням на Придніпрянщину виїхав представник «Сокола-Батька» Софрон Шебець. І хоч його шестимісячна поїздка не дала сподіваних пожертв, усе ж свою лепту на викуп майдану прислав Нечуй-Левицький, пожертвувала дорогоцінності дружина відомого одеського професора пані Набоких. Допомагали Д. Яворницький і А. Кримський.
Однією з найбільших заслуг Боберського, певно, варто вважати його мрії про об'єднання усіх спортивно-гімнастичних товариств Галичини, і насамперед „Сокола", із „Січовим Союзом" Кирила Трильовського. Злука відбулася в червні 1914 року в рамках загального Здвигу, коли вперше вулицями Львова пройшли вишколені колони „соколів", „січовиків", пластунів і спортовців. Тоді уперше Львів побачив однострої січових стрільців, котрі демонстрували на площі „Сокола-Батька" вправи зі зброєю. Це було щось принципово нове і давно не бачене: українці зі зброєю...
Така потужна сила дала змогу з початком війни відразу утворити військовий легіон - знамените Українське Січове Стрілецтво. Іван Боберський увійшов до складу Боєвої Управи УСС, був скарбником.
3 перших листопадових днів 1918 року Іван Боберський працює у секретаріаті військових справ ЗУНР. 1919 року перебуває в Кам'янець-ІІодільському, звідти виїжджає до США для організації допомоги стрілецькому війську. Як представник уряду ЗУНР виступає з доповідями у Нью-Йорку, Бостоні, Чикаго та піших містах, інформуючи українське суспільство про обставини в Європі. Одночасно співпрацює з Українським Червоним Хрестом. Однак, на рідну землю вже не мав змоги повернутися...
У листопаді 1920 року Іван Боберський оселяється в канадському Вінніпезі. На чужині його талант, енергія, бажання поступу рідного народу виявилися з новою силою. „Де злука - там сила!" - свій сокільський клич переніс 47-річций професор і в організацію своєї праці в Канаді. Із самого початку він дбав про згуртування українців, плекання культури, мови.
1932 року Боберський залишає Канаду і переїздить наприкінці квітня на батьківщину дружини (яка також докладала чималі зусилля у відродженні українського тіловиховання) до словінського містечка Тржич.
На схилі віку професор Боберський працював над спогадами. Доля не дала йому змоги закінчити цей задум. На 74 році серце його перестало битися. У жовтні 1947 року професор Іван Боберський помер. Похований у м. Тржичу.
7. Розвиток спорту за часів УРСР. Зародження організаційних, програмно-нормативних та науково-методичних основ системи фізичного виховання.
У перші пореволюційні роки не вистачало фахівців, не було спортивної бази, але спортивний ентузіазм, натхнення молоді сприяли поступу вперед. У всіх губерніях, багатьох повітах і волостях було створено відділи Всевобучу. Поряд із широкою і різноманітною військовою підготовкою населення, ці органи здійснювали також роботу по реорганізації колишніх і створенню нових клубів та баз. Всевобуч був і організатором перших олімпійських комітетів на місцях. Положення про перший Олімпійський комітет на Україні було затверджено уповноваженим Реввійськрад М.В. Фрунзе. В травні 1920 року в Харкові відбувся спортивний парад і проведено змагання, які носили показовий характер.
До розвитку спортивного руху активно долучились комсомольські організації. У 1918 році на Чернігівщині створено перший пролетарський спортивний клуб “Спартак”, який згодом переріс у загальноукраїнську організацію.
20 липня 1922 року в Києві, на майданчику де відбувалась перша руська Олімпіада 1913 року пройшли змагання тижня спорту, які зібрали на той час велику кількість учасників – 108 чоловік. Найкращим було визнано представника клубу “Старт” легкоатлета Василя Калину.
Влітку 1923 року в Україні були проведені губернські олімпіади, а 9-29 серпня цього ж року на реконструйованому майданчику заводу “Серп і молот” в м. Харкові відбулись змагання першої Всеукраїнської олімпіади. До програми Олімпіади входили змагання з 5 видів спорту – легкої атлетики, футболу, гімнастики, важкої атлетики і велоспорту. У Змаганнях взяли участь близько 300 спортсменів з Харківської, Київської, Донецької, Одеської, Полтавської, Катеринославської, Волинської, Подільської губерній та Криму. Серед найкращих відзначилися донеччанин Малько (повторив республіканський рекорд з бігу на 100 м – 11,4 сек.), харків’янин В.Стариков (переможець у стрибках у висоту – 152 см.), киянин Головань (чемпіон з важкої атлетики у важкій вазі – у сумі п’ятиборства 903 фунти (351,2 кг)).
Ще більшого масштабу набула друга Всеукраїнська спартакіада 1924 року, проведена також у м. Харкові за участю 275 спортсменів від 9 губерній України. Розпочалась Спартакіада масовими гімнастичними виступами, які викликали велике зацікавлення у глядачів. На 15 см покращила результат чемпіонки першої Олімпіади переможниця змагань із стрибків у висоту харків’янка Маєвська (130 см). Більш ніж півметра додала до рекорду з стрибків у довжину спортсменка з Катеринославщини Шумська (4 м 47 см). Але своєрідний рекорд, який дивує всіх фахівців і який мабуть ніколи не буде перевершено, встановив Василь Калина. Єдиний представник Полтавщини, рекордсмен СРСР з бігу на 100 і 200 м, стартував 21 раз! Цей феноменальний атлет встановив рекорд СРСР у потрійному стрибку, повторив всесоюзний рекорд з бігу на 200 м, став переможцем змагань з бігу на 100, 200, 400 м, із стрибків у довжину з місця, у довжину і потрійному, далі всіх метнув спис і диск, виграв змагання з шестиборства і один пробіг всі чотири етапи естафети 4х100 м. В.Калина у загальному заліку програв тільки команді Харківщини, набагато випередивши команду Одеської губернії, яка посіла 3 місце.
Перші зимові Всеукраїнські спартакіади розпочали свою історію з 1927 року. На лижних станціях і ковзанках Харкова змагалися 125 спортсменів з 10 міст республіки. До програми Спартакіади входили змагання з хокею, лижного і ковзанярського спорту.
В 1923 році при Харківському клубі “Юний Спартак” було створено перший в республіці Будинок фізичної культури, співробітники якого почали впроваджувати медичний контроль.
Однак вже в середині 20-років почали проявлятись помилки й прорахунки в організації фізкультурно-масової роботи. З’явилось ряд течій, представники яких з різким революційним абсолютизмом, по-дилетантськи хотіли повернути хід розвитку фізичної культури у напрямку своїх уявлень. “Пролеткультівці” наполягали відмовитися від використання попереднього досвіду, заборонити деякі, на їх погляд непролетарські види спорту (бокс, футбол, гімнастика). Їх гасла і заклики – “Геть спорт!”, “Геть брусся!”, “Створимо свої пролетарські вправи, свою гімнастику” завдали вже тоді великої шкоди фізкультурно-спортивному рухові. “Ґіґієністи” прагнули звести фізичну культури до дуже легких вправ, мовляв пролетарській молоді не потрібно змагатися. Шкоду заподіяли прихильники й супротивники “рекордсменського” ухилу.
Неабиякі труднощі в цей час виникали у зв’язку із повною ізоляцією Радянського Союзу, а відтак і спортсменів з України від міжнародного спортивного руху. Правляча Комуністична партія повністю підпорядкувала сферу фізичної культури та спорту й спрямовувала увесь розвиток у потрібному для неї руслі. З’являється ціла низка директивних листів і Постанов, які формували ідеологічні основи робітничо-селянського спорту.
Разом з тим в Україні продовжують активно розвиватися спортивні клуби та товариства. Відкриваються філіали Всесоюзних товариств “Динамо”, “Спартак”, “Локомотив”, профспілкові товариства “Хімік”, “Строитель”, Буревісник” та ін.
У 1929 році було прийнято рішення створити державні органи керівництва – Всеукраїнську Раду фізичної культури при ВЦВК і реорганізувати місцеві Ради фізичної культури в державні органи. В школах були введені нові програми, фізичне виховання стало обов’язковим для студентів. В Інститутах та університетах створювались кафедри фізичного виховання. Замість колишніх гуртків на підприємствах, установах і школах було створено колективи фізичної культури.
На початку 30-х років практично було вирішено нагальну проблему підготовки кадрів – у 1930 році в Харкові утворено Державний інститут фізичної культури України, відкриті технікуми фізичної культури в Києві, Артемівську, Одесі, Луганську, Дніпропетровську та зорганізовано Науково-дослідний інститут фізичної культури з філіалами в Києві та Одесі.
В 30-і роки в Україні активно впроваджується Всесоюзний комплекс ГПО, започатковується професійне свято, яке тоді носило назву “Червоний день фізкультурника”, проводяться Всеукраїнські селянські спартакіади, розвивається система спортивної періодики, виходять друком перші підручники (у 1926 році видано “Фізична культура в школах”, “Спортивні ігри”, “Зимовий спорт”, “Раціональне плавання”).
Найважливішим підсумком усієї спортивної роботи в Україні цього періоду було проведення першої Спартакіади народів СРСР 1928 року. Українська команда складалась із 400 спортсменів, які представляли 29 округів республіки. Встановивши 13 республіканських та 2 всесоюзні рекорди, українська збірна посіла почесне друге місце, поступившись тільки команді РРФСР.
Незважаючи на складні внутрішньополітичні й економічні обставини в Україні було виховано велику плеяду талановитих спортсменів, яким доля не дала змоги помірятися силами з кращими представниками інших народів на Олімпійських змаганнях. Найяскравішими представниками українського спорту 20-30-х років, чиї імена прокладали наступним поколінням дорогу до олімпійських вершин були важкоатлети: Яків Шепелянський, Федір Гриненко, А..Чорний, Яків Куценко, Григорій Новак та ін., легкоатлети Василь Калина, Марко Підгаєцький, Зоя й Зосим Синицькі, Гаврило та Іван Раєвські, Ксенія Шило, О.Безруков (перший в Україні заслужений майстер спорту), плавець Василь Фурманюк, стрілок В.Титов та багато інших.
Ідеологи радянського спорту, зрозумівши марність міжнародної ізоляції, дозволяли окремі, дуже контрольовані спроби участі кращих спортсменів у змаганнях по лінії Червоного спортивного інтернаціоналу. Перші міжнародні спортивні зустрічі провели у 1924 році українські легкоатлети, волейболісти і футболісти з представниками Фінської робітничої спортивної організації. У 1925 році на запрошення Дрезденського робітничого спортивного клубу, футболісти збірної Харкова проводять ігри в кількох містах Німеччини. З восьми зустрічей, проведених харків’янами 7 було виграно при одній поразці. Завершальну зустріч спортсмени провели із одним з найстарших німецьких футбольних клубів “Фіхте”. У середині 30-х років такі зустрічі почастішали.
У 1934 році відбулась футбольна зустріч з командою Туреччини, яка закінчилась перемогою киян. В тому ж році команда України взяла участь в антифашистському спортивному здвизі в Парижі. До програми входили змагання з різних видів спорту. Найкращих успіхів знову досягли футболісти. В 1935 році команда України змагалась з футбольною командою професійного клубу “Ред-Стар Олімпік” в Парижі. За присутності великої кількості вболівальників українські футболісти виграли зустріч з рахунком 6:1. У команді відзначились М.Махиня, М.Трусевич, В.Фомін, К.Фомін, М.Фомін, В.Шиловський, В.Гребер, К.Щеготський.
Велика кількість спортсменів України увійшла до складу радянської команди на ІІІ Міжнародній Робітничій Олімпіаді 1937 року в Антверпені . Вони змагалися в легкій атлетиці, гімнастиці, важкій атлетиці, боксі, боротьбі, плаванні та футболі. Блискуче виступили гімнастки Є.Бокова, Т.Демиденко, Т.Зайцева, важкоатлет Г.Попов.