2. Вплив християнської релігії на розвиток фізичного виховання.
2. Зародження науково-методичної думки в галузі фізичного виховання.
Література:
2. Волошин А.П., Ксендзенко Ф.М. У Олимпийской черты. - К.: Молодь, 1988. – 400 с.
3. Заседа І. Олімпійські нариси. - К., 1957.- 140 с.
4. Кун Л. Всеобщая история физической культуры и спорта: Пер. с венгерского. – Москва: Радуга, 1982. – 399с.
1. Вплив християнської релігії на розвиток фізичного виховання.
Величезну роль у житті середньовічного суспільства протягом декількох сторіч відігравала католицька церква, що нанесла великий збиток не тільки розумовому, але і фізичному вихованню народних мас. Християнська релігія встановила своє панування в області виховання й освіти. Вона проповідувала аскетизм, гріховність турботи про тіло, називаючи тіло «притулком диявола», закликала піклуватися тільки про порятунок душі і підготовку до загробного життя.
Під впливом релігії в середньовічних школах і університетах зовсім не піклувалися про фізичне виховання молоді. У той же час церква, сприяючи зміцненню феодального ладу, усіляко заохочувала систему військово-фізичної підготовки лицарів, особливо в періоди раннього і розвинутого феодалізму (V—XIV ст.).
Теологічне вчення середньовічної християнської церкви, що визначало європейську освіту (відповідно до описаного вище ідеалу людини), проголошувало презирство фізичних потягів і зосереджувало увагу на загробному щасті. Наслідком цього стало те, що в педагогічних установах, які діяли під безпосереднім керівництвом християнської церкви, були скасовані заняття фізичною культурою, відсунуто на задній план гігієнічне виховання. Це вчення відмовилося від обрядів, що існували в примітивному суспільстві, посвят, пов'язаних з віковими категоріями, надало забуттю античні принципи виховання і протягом довгого часу не враховувало дитячий і перехідний вік. Воно розглядало дітей як маленьких дорослих, не усвідомлювало роль дитячих рухливих ігор, необхідних для розвитку особистості, більш того, вважало їх джерелом гріха, що відволікає від міркувань. Посилаючись на церковника Тертулліана, це навчання оголосило фізичні вправи й ігри діями диявола.
Однак ідеал людини, що став пануючим у період становлення феодалізму, не розкриває з усією глибиною історію практичного розвитку фізичної культури. Різним було відношення до фізичної культури і батьків православної і католицької церкви, що розробляли основні церковні догмати. Батьки православної церкви в меншому ступені симпатизували аскетизму. Про цей напрямок свідчать не тільки послання апостола Павла до коринфінян, що багаті критеріями оцінки фізичних даних людини, але і такі заяви, як, наприклад, зроблені Єврапіусом (345—414 р.), що називав брудними собаками своїх друзів, які не вирізнялися охайністю.
Середньовічна церква у своїй політиці й у інших відношеннях повинна була рахуватися з народами, яких вона вже навернула чи ще навертала в християнство. Так, багато укорінених традицій цих народів, як, наприклад, турніри, що організовувалися германцями під час весняного свята, двобої, що проводилися норманами в різний час року, чи, наприклад, ірландські ігри, що безперешкодно проходили з 632 до 1169 року, ніде не піддавалися анафемі. У нас немає також даних і про те, щоб засуджувалися форми фізичних вправ, які супроводжували умови бойової підготовки, що змінилися, і все ще відігравали велику роль. У період переселення народів досвід і засоби боротьби кочівників Сходу з'єдналися воєдино з досягненнями народів Середземномор'я в області виготовлення виробів з металу. Ціною поступового підпорядкування більшості населення новий правлячий прошарок, що зайняв місце римської аристократії зміг забезпечити себе і своє особисте оточення важким озброєнням підвищеної боєздатності і більш високим рівнем підготовки. В пам'ятниках VIII століття є записи про учнів, що виховувалися в палацах, в яких недвозначно говориться про те, що при дворах Франкської держави й англійського королівства фізична підготовка дітей знаті проходила в організованих рамках.
З рухів, які зображують щось, церква послідовно переслідувала лише пантоміму, у той час як «танці ангелів», що проголошують радість спокути, дозволялося виконувати навіть у церквах. На початку середніх століть у танцях, що організовувалися з нагоди передодня якого-небудь церковного свята, брали участь навіть мирські брати нижчого духівництва. У повчаннях св. Георгія, адресованих імператору Юліанові, теж засуджувалися лише рухи, що наслідують танцю Саломеї. «Утім же, — підкреслює святий, — якщо тобі дуже хочеться танцювати... то танцюй... наслідуючи гідному танцю пануючого Давида. Це шляхетна, невойовнича вправа гідна правителя, і християни воздають йому славу». Лише в VIII і IX століттях на засіданнях синоду стали виступати проти виконання танців з нагоди різних релігійних свят у церквах, під час хресного ходу і похорону, коли вони здобували шалений характер і загрожували порядку релігійних обрядів, а також порушували ритм виробничої роботи. Аналогічний підхід був і стосовно рухливих ігор і полювання.
Багато в чому цьому заважала і релігія. Але в XVI ст. у багатьох країнах Європи, що вступили на шлях капіталістичного розвитку, відбулася реформа церкви, так звана реформація, у результаті якої в них був прийнято новий напрямок християнської віри — протестантство. Відношення деяких церковників до фізичного виховання змінилося. Реформатори церкви Мартін Лютер (Німеччина), Ульріх Цвінглі (Швейцарія) і їхні послідовники вважали фізичне виховання потрібною справою, тому що воно зміцнювало фізичні сили людини і відволікало молодих від дурних звичок. Вони пристосували своє навчання до потреб нової буржуазії. Католицька церква за допомогою чернечого ордену єзуїтів (заснований у 1540 р.) прагнула готувати сильних духом і тілом своїх захисників. У школах єзуїтів (у Німеччині, Польщі, Литві) заохочувалося фізичне виховання, яке супроводжувалося впровадженням у душі учнів єзуїтської моралі, за якою ціль виправдує будь-які засоби (безцеремонність, шпигунство, доноси, обман і ін.). Єзуїтам не вдалося широко розповсюдити свою ідеологію. Згодом служителі культу (католики, протестанти й ін.) стали більш широко використовувати фізичне виховання і спорт із метою надання свого впливу на молодь.
2. Зародження науково-методичної думки в галузі фізичного виховання.
У середньовічній Європі, за винятком лицарських фортець, тільки у швейцарських кантонах, у гуситів, а також у цехових і корпоративних школах вільних міст приділялася увага фізичній підготовці молоді. Але і вона в основному складалася з воєнізованих іспитів, що проводилися від випадку до випадку, й ігор. У переважній більшості шкіл вважали, виходячи з догми первородного гріха, що в цих іспитах і іграх укладена «справа диявола», дитяче легкодумство, роздратування дорослих і зло. У кінцевому рахунку бажання й емоції дітей протиставили їхнім життєвим потребам. Доти поки над педагогікою безроздільно панували ідеї аскетизму середніх століть, це протиріччя виявлялося тільки в житті дітей чи їхніх взаєминах з педагогами, а для придушення дитячої тяги до ігор і руху досить було тілесних покарань. Однак в епоху Відродження все це придбало суспільне звучання. Під впливом Великих географічних відкриттів, виникнення нових ідей на історичну сцену виступив ідеал формування всебічно розвинутої особистості, яку прогресивні представники тієї епохи не мислили поза боротьбою за ослаблення цехових, станових і церковних пут. Нові методи ведення війни вимагали і солдатів нового типу, більш стійких і маневрених. Поразка тактики лицарських боїв означала одночасно і крах ідеалу лицарського виховання. Лікарі знайшли, що людина, яка вільно рухається є здоровішою за ремісника прикутого до свого стільця чи ченця, що переписує кодекси. Видатна просвітительська роль у цьому плані випала на частку італійського лікаря Ієроніма Меркуріаліса, що писав у вступі до своєї головної праці про мистецтво гімнастики: «...найбільше помиляються ті, хто стверджує, начебто фізичні вправи не сприяють підтримці здоров'я... На відміну від них правильно і розумно поводилися Гіппократ, Платон, Гален і Абіценна, що залишили нащадкам вчення, відповідно до якого найефективніший спосіб зберегти здоров'я — правильне харчування і відповідні фізичні вправи».
Згадані вище обставини дозволили організованій системі фізичної підготовки знову завоювати право громадянства в педагогіці. Очевидно, не можна вважати випадковим і той факт, що вперше питання про це було підняте педагогами-гуманістами, лікарями і священиками італійських міст.
Розвиток науки дав у руки вчених багато нових наукових фактів. Так, італійський учений, інженер, живописець і поет Леонардо да Вінчі (1452—1519) вивчив пропорції тіла людини і механіку його рухів. Він висловив свої наукові думки, у яких передбачив створення літальних апаратів, велосипеда, акваланга. Англієць Вільям Гарвей (1578—1657) відкрив закони кровообігу і поклав початок вивченню фізіології людини. Голландець Андреас Везалій (1514—1564) досліджував анатомічну будову людського тіла.
Поряд з розвитком природознавства великий внесок був зроблений і в педагогічну науку. Діячами, що прокладали нову дорогу у вихованні, стали гуманісти (від слова «гуманус»—людяний). Вони в центрі виховання поставили людину і виступили проти характерного для середньовіччя покріпачення особистості, у захист її достоїнств і прав. Гуманісти прагнули виховувати здорових, життєрадісних людей, практично пристосованих до життя. Але висунуті ними прогресивні положення стосувалися лише соціальної верхівки суспільства. Педагогічні ідеї фізичного виховання гуманістів знаходили своє відображення в практиці окремих шкіл, де навчалися діти знатних батьків.
Гуманізм зародився в Італії, а потім існував у Франції, Англії, Чехії і деяких інших країнах.
Вітторіно да Фельтре (1378-1446) — представник раннього італійського гуманізму. На кошти герцога Гонзаги в Мантуї він організував школу і назвав її «Будинок радості». На противагу похмурим середньовічним школам, «Будинок радості» був відкритий на лоні природи, у прекрасному палаці, де було багато світла і повітря. У школі, де вчилися діти герцога і його наближених, Вітторіно да Фельтре застосовував нові методи виховання, засновані на принципах гуманістичної педагогіки. Велике значення тут надавалось поєднанню розумового, естетичного і фізичного виховання. Учні займалися верховою їздою, боротьбою, різноманітними іграми і танцями. Ці заняття були спрямовані на розвиток гнучкості, спритності, краси і витонченості рухів. Педагогічна діяльність Вітторіно да Фельтре сприяла поширенню ідей фізичного виховання в подальші роки.
Франсуа Рабле (1494-1553) - значний французький гуманіст, видатний вчений і письменник, автор знаменитого роману «Гаргантюа і Пантагрюель». У своєму романі Рабле дав гостру сатиру на схоластичне середньовічне виховання. Він захищав ідеї гуманістичного виховання, в якому передбачалися різностороння освіта, розвиток творчості й активності, строгий режим дня дитини. Рабле відводив важливе місце фізичному вихованню. Так, Гаргантюа багато часу приділяє фізичним вправам. Він вправляється зі списом і сокирою, полює на оленів, грає в м'яч, стрибає і бігає, плаває на боці і грудях, метає спис і дротик, займається на перекладині, шестах, канатах і драбинах. У цих рекомендаціях Рабле вправи античності поєднуються з народними вправами його часу. Він висловив ряд цінних думок і за методикою застосування фізичних вправ. Рабле був прихильником наочності навчання, рекомендував поступове підвищення складності вправ. Він добивався виховного навчання, формування моральних якостей і високих чеснот.
Ієронім Меркуріаліс (1530— 1606) — представник пізнього італійського гуманізму, доктор філософії і медицини, автор шести книг про мистецтво гімнастики. У перших трьох книгах він описав історію гімнастики, а три наступні присвятив аналізу фізичних вправ з погляду охоронної медицини. Меркуріаліс поділяв усі фізичні вправи на три групи: істинні (лікувальні), військові (необхідні) і помилкові (атлетичні). Він віддавав перевагу тим вправам, що мали оздоровчо-гігієнічне значення і сприяли виконанню військових обов'язків. Меркуріаліс засуджував атлетичні вправи, що вимагали «надмірного напруження сил». Він рекомендував не плавання, а купання, не кулачний бій, а бій з «тінню», що не викликають сильного напруження і втоми. Своєю діяльністю і працями І. Меркуріаліс сприяв поширенню фізичних вправ як одного із засобів лікувально-профілактичного напрямку в медицині.
Ян Амос Коменський (1592— 1670) - найбільший слов'янський мислитель і педагог-гуманіст, народився в родині мірошника, що належала до протестантської громади «Чеські брати». У своїх педагогічних творах «Велика дидактика», «Світ чуттєвих речей у картинках» поряд з питаннями розумового і морального виховання він багато уваги приділяв фізичному вихованню дітей. У «Материнській школі», складеній Коменським, були закладені основи фізичного розвитку дитини. Він радив батькам, особливо матерям, піклуватися про здоров'я дітей, їхній їжі, одягу, режим. Заняття іграми і фізичними вправами, на думку Коменського, покликані готувати дітей до праці, до практики життя. Педагогічні погляди Яна Амоса Коменського, що склалися в період переходу від феодалізму до капіталізму, дуже вплинули на формування світової демократичної педагогічної думки.
Цінні ідеї про фізичне виховання молодого покоління висловили ранні соціалісти-утопісти. Томас Мор (1478—1535) і Томмазо Кампанелла (1568—1639) у своїх творах («Утопія» і «Місто Сонця») гостро критикували не тільки феодальне суспільство і його систему виховання, але й нові буржуазні відносини. Вони мріяли про суспільство, де всі стануть рівні, не буде приватної власності, де виховання буде носити всебічний характер. Т. Мор і Т. Кампанелла вважали, що фізичне виховання є необхідним елементом гармонійного розвитку людини і турбота про здоров'я і фізичне виховання всіх членів суспільства повинна бути державною справою. Вони стверджували, що шляхом занять гімнастикою і військовими вправами можна підготувати людину до праці, виховати в ній здоров'я, силу і красу. Педагогічні ідеї Т. Мора і Т. Кампанелли мали велике значення для розвитку педагогічної думки в області фізичного виховання. Вони далеко випередили практику фізичного виховання епохи Відродження. Незважаючи на незрілість і обмеженість педагогічних ідей ранніх соціалістів-утопістів, їхня заслуга полягає в тому, що вони вперше проголосили принципи загального фізичного виховання як для чоловіків, так і для жінок, підкреслили роль фізичного виховання у всебічному розвитку особистості.
Однак в епоху Відродження практика розвитку фізичної культури і спорту набагато відставала від передової педагогічної теорії. Соціально-економічні і культурні умови життя в містах і сільській місцевості того часу обмежували можливості розвитку фізичного виховання і спорту. Багато в чому цьому заважала і релігія.
1.Утворення нових форм та структур фізичного виховання: релігійних, жіночих, робітничих. Скаутський рух.
Література:
1. Волошин А.П., Ксендзенко Ф.М. У Олимпийской черты. - К.: Молодь, 1988. – 400 с.
3. Козій Ю.С. Організований спортивний рух в українській діаспорі США і Канади: Матеріали для лекцій з історії фізичної культури. – Львів, 2000. – 26 с.
4. История физической культуры: Учебник для студентов пед. институтов, - Москва: Просвещение, 1989. – 288 с.
Протестантські організації
Серед релігійних організацій, які опікувалися фізичною культурою в її рекреаційному аспекті, найбільш значну діяльність проводили Асоціації молодих християн.
Їхнє створення відноситься до середини минулого сторіччя, коли протестантська церква все в більшій мірі стала проводити політику, що пристосовувалася до буржуазного світогляду і нових соціальних потреб, які формувалася разом з ним. Ця церква, спираючись в першу чергу на американські релігійні громади, вже в 80-і роки сприяла розвитку такого міжнародного християнського молодіжного руху, що в інтересах більш ефективного проповідування протестантських доктрин і релігійного виховання використовував також спортивну діяльність і ігри. Асоціація створила навколо своїх соборів і шкіл спортивні й ігрові площадки, парки для відпочинку. Вона включилася в організацію програм проведення різних заходів під відкритим небом. Місіонери одержували базову підготовку викладачів фізкультури і спортивних керівників. Асоціація за допомогою насамперед американських, англійських і німецьких офіційних кіл вже в перші роки нового століття охопила мережею своїх організацій увесь світ. Її організації діяли в пригородах. Особливо сильні позиції асоціації молодих християн завоювали в колоніях і напівколоніальних країнах. У надзвичайно широку сферу їхньої діяльності входило не тільки створення руху з організації площадок для ігор, але і поширення баскетболу, ручного м'яча і волейболу.
Американські історики спорту, пише П’єр Сьорен, вважають, що ці асоціації в 1885 році відкрили «кемпінг», у 1891 році — баскетбол, у 1895 році — волейбол, близько 1910 року масовий студентський спорт і заклали основи гегемонії Америки в плаванні, а недавно поклали початок підводному плаванню.
Місіонери асоціацій, що відігравали роль першопрохідників у справі проникнення на Філіппінські острови, заснували Далекосхідні християнські молодіжні ігри. З них пізніше виникли Далекосхідні чемпіонати.
Єврейські організації
Міжнародний спортивний рух, що перетворювався із суспільного явища в соціальний фактор, містив у собі не тільки національні, класові і групові інтереси, але і відкриті чи завуальовані расові забобони, що в Америці і Південній Африці негативно позначалися на положенні головним чином негрів, а в Європі — євреїв. Особливо гостро антисемітизм виявлявся в спортивних організаціях німецьких вищих навчальних закладів, а також у гімнастичних товариствах Франції, Австро-Угорській монархії і Росії. Під впливом, з одного боку, цих обставин, а з іншого боку, специфічних націоналістичних тенденцій, що виявлялися в ностальгії за древньою батьківщиною, учасники IV Всесвітнього сіоністського конгресу (1903), який відбувся в Базелеві створили самостійний міжнародний союз з метою згуртування єврейських гімнастичних і спортивних організацій. Назва союзу «Маккавей», що явно вказувала на політичну спрямованість цієї організації, було взято на честь керівника повстання в Іудеї в 167 році до н.е. проти панування Селевкідів — Іуди Маккавея.
Центр «Маккавея», що діяв у Берліні, розвинув велику активність в інтересах заохочення фізичного виховання і спорту. Він надавав матеріальну підтримку більш слабким організаціям союзу. У період, що передував першій світовій війні, цей рух, що охопив увесь світ, згуртував уже більше ста організацій, що своєю назвою і символікою виражали прихильність справі Маккавея.
Католицькі організації
Фізкультурні і спортивні організації римської католицької церкви стали створюватися лише слідом за аналогічними протестантськими і єврейськими організаціями. Причину цього варто шукати насамперед у тім, що у певних колах католицької церкви набагато довше, ніж у пуритан, збереглися забобони у відношенні сучасних форм фізичної культури. Після досягнення згоди між папством і західноєвропейськими державами римська католицька церква в останній третині XIX століття також приступила до згуртування віруючих в організації загальносвітового характеру.
Однак у ході своєї діяльності зі створення парламентських партій, робочих об'єднань, читацьких гуртків і інших організацій церква переконалася у тому, що вільний час певних прошарків і груп міського населення витрачається — часто на шкоду дотриманню церковних обрядів — на походи, відвідування змагань і інші подібні заходи. Виходячи з цього признання, церква начала постачати товариства католицької молоді шахами, площадками для гри в кеглі, а також засобами для різних ігор на свіжому повітрі. Крім того, вона взяла у свої руки керівництво спортивними гуртками церковних шкіл, а через надійних віруючих стала намагатися впливати на президії спортивних об'єднань. З метою координації розрізнених зусиль із налагодження рекреаційного руху при сприянні неотомістського крила вищого духівництва в 1911 р. у Нансі був створений міжнародний союз католицьких організацій фізичної культури. Центр цього союзу знаходився в Римі. Сфера його впливу аж до початку першої світової війни обмежувалася лише європейськими католицькими країнами. Політика Союзу в області спорту на відміну від протестантських і єврейських спортивних організацій була спрямована проти прагнення до досягнення високих результатів. Тільки в рідкісних випадках Союз створював самостійні клуби.
Жіночі напрямки гімнастики
Сучасна гімнастика зародилася завдяки щасливому переплетенню стилізованих гімнастичних рухів і нових форм балетного мистецтва.
Франсуа Дельсарт (1811—1871) звернув увагу на те, що елементи руху, перенесені в «світське життя» зі сцени, необхідно спрощувати відповідно до законів дидактики. Тим більше, оскільки батьки пред'являли також вимоги щодо фізичної міцності, виправлення постави, освоєння етикету рухів. У той же час відповідно до принципів балету зі стилізованих гімнастичних рухів він запозичив тільки ті елементи, що вважав придатними для пробудження усвідомлених емоцій, для вираження почуттів.
Дельсарт і його послідовники, роблячи упор при навчанні на естетичні і драматичні моменти, заклали основи художньої гімнастики чи гімнастики модерн. Одна з його учениць, американка Женевьєва Стеббінс, застосувала методи дельсартистів в області індивідуального виховання на заняттях з фізичного виховання в навчальних закладах для дівчат.
У наступному після славних дельсартистів поколінні представників мистецтва руху виділялися Айседора, Раймонд і Елізабет Дункан, що свідомо на рубежі століть виступили проти мертвого конвенціоналізму балетних рухів. Найбільш значної з них була діяльність Айседори Дункан (1876—1927). З Америки вона потрапила в Німеччину, де репертуар рухів, придбаний у школі самовираження мадам Стеббінс, підпав під новий вплив. У той час у культурному житті Німеччини панувало захоплення обробкою численних олімпійських знахідок, які з'явилися в ході розкопок, дискусіями навколо них. Археологи і теоретики естетичного руху прагнули знайти на вазах із зображеннями античної гімнастики, що ввійшли в моду, «незіпсоване» першоджерело рухів. Цей шлях пройшла й Айседора Дункан. «Своїми рухами, наповненими грецьким натхненням і індивідуальною винахідливістю, вона прагнула виразити складні почуття сучасної людини й особливості класичної, романтичної чи модерної музики», — писала про неї Роза Вайї.
Новинки, введені Дункан, не вирішили всіх проблем, пов'язаних із подальшим розвитком танцювального мистецтва, однак у результаті їхньої діяльності у фізичному вихованні дівчинок право на життя одержала виразна гімнастика. Дункани відкрили свої заклади в Берліні (1904), потім у Парижі (1906). Їхня група в 1914 році працювала в Лондоні, а в 1916 — знову в Сполучених Штатах і тільки після закінчення війни повернулася в Європу. Раймонд Дункан заснував нову школу мистецтва руху в Дармштадте, а Елізабет Дункан — у Зальцбурзі. Айседора Дункан у 1921 році за запрошенням В. І. Леніна приїхала в Радянську Росію і провела там два роки.
Послідовники родини Дункан створили також свою філософію руху. Основна їхня теза містила наступну ідею: людина XX сторіччя, позбавлена завдяки механізації природних умов, а також завдяки досягненням цивілізації втратила почуття здорового і самовиражаючого руху. В результаті у всякій діяльності, пов'язаній із рухами, вона порвала і вступила у протиріччя зі своєю індивідуальністю. Своє замішання прагне розкрити в поведінці у танці за допомогою різних ненатуральних награних рухів, що викликає в ній внутрішній конфлікт. Ціль, отже, полягала в створенні гармонії індивідуума, досягти яку намагалися за допомогою навчання пластиці, звільняючи людину з-під впливу суспільства і навколишнього середовища. Відповідно до їхніх уявлень, між створеним таким шляхом «вільним індивідуумом» і природою відновиться рівновага, пластика компенсує вплив зовнішніх факторів.
Школа Дори Менцлер стала своєрідним різновидом течії, прихильником якої виступали члени родини Дункан. На перший план у навчанні пластиці вона висувала зміну ритму в процесі напруження і розслаблення м'язів, а також психологічні процеси, які виявлялися при цьому. Аналогічні принципи сповідувала інша учениця мадам Стеббінс, Бессі М. Менсендик. Серед її естетичних цілей на першому місці стояло не самовираження, а задача знайти і зберегти себе. Обидві вони на основі анатомічних, фізіологічних знань і психологічних досвідів намагалися розробити таку систему рухів, що «могла б байдужій до всього жінці, яка втомилася від життя і монотонних занять, допомогти знову стати жінкою». Вони прагнули допомогти звільнитися від неправильної постави, від недбалої ходи, від нервових жестів. Своїми вправами вони хотіли головним чином зміцнити м'язи плечей і спини, а також зберегти форму м'язів стегон і сідниці.
Бессі М. Менсендик на відміну від порожніх мріянь про повернення до природи довела, що тіло людини є під впливом факторів культурного характеру. З одного боку, під впливом шкідливих факторів воно деформується, з іншого боку – під впливом інших факторів воно розвивається й удосконалюється. «Шкідливий вплив цивілізації, — писала вона, — треба переборювати не тим, щоб повернути організм до природного стану, а тим, щоб пристосовувати його до вимог сучасної культури».
Ритмічний напрямок сучасної гімнастики пов'язаний з ім'ям женевського вчителя музики Еміля Жака Далькроза (1865—1914). Спочатку він хотів здійснити реформу викладання музики. У процесі спостережень він установив, що виконання певних рухів сприяє розвитку почуття ритму і слуху. З іншого боку, оволодіння музичним ритмом допомагає впливати на діяльність нервової системи. В інтересах більш високого оволодіння музичним мистецтвом він спонукував своїх учнів почуття і думки, які викликають у них ті чи інші акорди, виражати в тих чи інших рухах. Тим самим виразні жести Дельсарта одержали подальший розвиток у гімнастиці Далькроза.
Учні Далькроза, однак, відійшли від первісних представлень свого вчителя. Рудольф Боде, Симон Зигель, Яніна Салон, Одетта Крутья вже спиралися не на музику, а свої ідеї засновували на так званому абстрактному ритмі. Їхній основний принцип полягав у тому, що «вправи повинні відповідати ритмічним хвилям людського тіла». Іншими словами, подібно представникам родини Дункан, вони вважали, що психіка індивідуума, звільнена завдяки рухам, повинна бути приведена в гармонійну відповідність з ритмічною сферою навколишнього світу.
Виникнення і розвиток робітничого спортивно-гімнастичного руху
Посилення класової боротьби, ріст революційного робочого руху сприяли формуванню і розвитку демократичної за своїм змістом культури серед народних мас. Як відображення цих процесів у другій половині XIX ст. стали виникати самостійні спортивні, гімнастичні і туристичні організації робітничого класу. Їхня безпосередня поява була пов'язана зі зростанням промислового виробництва і концентрацією пролетаріату на фабриках і заводах, створенням самостійних політичних робочих партій, ростом професійних союзів і поширенням марксистського вчення про виховання робітничого класу.
Перші робочі спортивні організації виникли в Німеччині в 1850 р. Однак «Винятковий закон» проти соціалістів, прийнятий рейхстагом у 1878 р., заборонив існування не тільки соціалістичної партії, але і профспілкових і робітників гімнастичних клубів, що ідейно примикали до неї. Після скасування «Виняткового закону» (90-і рр. XIX ст.) робочі спортивні організації вступили в новий період свого розвитку. На початку 90-х рр. у ряді міст Німеччини відбулися збори робочих гімнастичних союзів (Берлін, Лейпциг і ін.). У 1893 р. був заснований Німецький робочий спортивний союз. До початку XX ст. робочі спортивні організації з'явилися в Угорщині, Франції, Бельгії, Чехії, Болгарії й інших країнах. Так був покладений початок організованому робочому спортивно-гімнастичному руху. Перед цим рухом стояла задача фізичної і політичної підготовки робочих мас до класової боротьби з буржуазією.
Напередодні першої світової війни була зроблена спроба створити міжнародний робочий спортивний союз. У 1913 р. у Генте (Бельгія) представники робочих спортивних організацій Німеччини, Франції, Бельгії, Австрії організували міжнародний робочий спортивний центр. Під час першої світової війни ця організація активно себе не виявляла.
Велика робота в цьому напрямку проводилася лівими соціал-демократами Німеччини Карлом Лібкнехтом і Розою Люксембург. Під впливом їхніх ідей передова частина німецьких робітників-спортсменів поширювала листівки з закликом до боротьби проти імперіалістичної війни, проти мілітаризації молоді в інтересах буржуазії.
Перша світова війна поклала початок загальній кризі капіталістичної системи. В умовах загальної кризи в буржуазних країнах йшло подальше загострення протиріч між працею і капіталом, між робітничим класом і капіталістами. Працюючі маси підсилили економічну, політичну й ідеологічну боротьбу за свої права, за поліпшення життя. Загострилися також протиріччя між імперіалістичними країнами, які не змогла вирішити перша світова війна. Буржуазія бачила вихід із загальної кризи капіталізму в підготовці і розв'язанні нової світової війни.
Найбільш характерним наслідком загальної кризи капіталізму став розкол світу на дві протилежні системи — соціалістичну і капіталістичну. Розпад світу на дві систем привів до утворення двох докорінно різних напрямків у розвитку фізичної культури і спорту — соціалістичного і буржуазного. Це стало головною особливістю розвитку фізичної культури і спорту між першою і другий світовими війнами.
Революція 1917 року в Росії визначила нові напрямки в розвитку робочого спортивно-гімнастичного руху.
Після першої світової війни та російської революції в більшості капіталістичних країн створюються комуністичні і робочі партії, профспілкові робочі організації. Підтримка з боку цих організацій створила умови для більш широкого розвитку робочого спортивно-гімнастичного руху.
Успішно розвивався робочий спорт у Чехословакії. Чеський робочий спортивний рух виник наприкінці XIX ст. Поступово він розширював свої ряди. У 1921 р. була створена Федерація робочих спортивних товариств Чехословакії. Уся діяльність цієї федерації протікала під безпосереднім керівництвом Комуністичної партії Чехословакії. У тому ж році в Празі робочі спортивні колективи провели першу велику Спартакіаду. У ній брало участь більш 20 тис. юнаків і дівчат, чоловіків і жінок. Спартакіада показала ріст робочого спортивного руху в країні.
Активна участь у розвитку робочого спорту в Чехословакії приймали К. Готвальд і А. Запотоцький. К. Готвальд був одним з організаторів першої Спартакіади в Чехословакії. Він редагував журнал робочої спортивної федерації «Спартакус». В одному з номерів журналу К. Готвальд писав, що займатися спортом — цього ще недостатньо, треба з'єднати спорт із політичним освітою, з ростом політичної самосвідомості робітників.
Після першої світової війни в Болгарії виникли робочі спортивні організації за назвою «Спартак». Загони «Спартака» були створені в Софії, Плевні й інших містах. Спартаківські організації робочих спортсменів входили в Червоний спортивний інтернаціонал. У 1923 р., після того як Болгарська комуністична партія була заборонена, велика втрата була нанесена і робітничому спорту. Однак у 1930 р. робочий спорт під керівництвом Болгарської комуністичної партії і молодіжних організацій знову відродився і продовжував розвиватися аж до другої світової війни.
В Угорщині велику роботу серед молоді проводила спортивна організація за назвою «Мункаш» («Робітник»). У 1919 р. робоча молодь цього клуба боролася за перемогу народної влади у своїй країні. У робочих спортивних організаціях Угорщини займалися футболом, легкою атлетикою, боротьбою й іншими видами спорту.
У Фінляндії Робочий спортивний союз (ТУЛ) був заснований у 1919 р. ТУЛ проводив велику роботу по залученню фінських робітників до занять спортом. Спортсмени ТУЛ нерідко приїжджали в Радянський Союз. Радянські спортсмени проводили змагання з членами ТУЛ з легкої атлетики, футболу, гімнастики, лижному і ковзанярському спорту. Фінські спортсмени приїжджали в СРСР на Першу Всесоюзну спартакіаду в 1928 р., де в цілому ряді видів спорту зайняли перші місця. Представники робочого союзу входили у фінську національну олімпійську команду.
В Франції робочий спорт почав складатися в перше десятиліття XX ст. У 1934 р. усі робочі спортивні організації були об'єднані в Спортивно-гімнастичну федерацію Франції (ФСЖТ). ФСЖТ проводила велику роботу для розвитку спорту серед працюючих мас Франції, виступала проти мілітаризму і фашизму в спорті. Велику допомогу федерація одержувала від Французької комуністичної партії.
ФСЖТ проводила не тільки місцеві і національні змагання, але і великі міжнародні зустрічі. Усім відомий крос на приз газети «Юманіте» організує ФСЖТ. У цьому змаганні брали активну участь радянські спортсмени. На одному з етапів дистанції встановлено приз імені братів С. і Г. Знаменських, що виходили переможцями в цьому кросі в середині 30-х рр.
Однією із найбільш численних робочих спортивних організацій був Німецький робочий спортивно-гімнастичний союз. Кількість членів цього союзу особливо збільшилась в період дофашистськой Німеччини. З 100 тис. чоловік у 1919 р. воно виросло більш ніж до 1 млн. у 1932 р.
Тут у 1920 році було створено Люцернський спортивний інтернаціонал, перейменований в 1929 році в Соціалістичний робочий спортивний інтернаціонал. Його керівництво пропагувало нейтралітет і аполітичність робітничого спорту. Ця організація забороняла будь-які контакти з радянськими спортсменами.
На противагу Люцернському спортивному інтернаціоналу у 1921 році у Москві було створено Червоний спортивний інтернаціонал. Головною задачею якого було перетворення робітничих спортивних організацій в бойові осередки пролетаріату в боротьбі із капіталізмом.
Саме тому в німецькому робочому спортивному русі найбільше гостро в порівнянні з іншими країнами проходила боротьба між робочими спортивними організаціями, що знаходилися під впливом Комуністичної партії Німеччини, і керівництвом робочих спортивних союзів, пов'язаних із Соціал-демократичною партією Німеччини.
Основна маса робітників-спортсменів знаходилася під впливом реформістських організацій. Це пояснюється тим, що їхня діяльність проходила в легальних умовах, тоді як робітники-спортсмени, зв'язані з комуністами, усіляко переслідувалися. Керівники реформістських організацій, проповідуючи класовий світ і класове співробітництво з буржуазією, одержували від неї матеріальну підтримку. Діяльність же революційних спортивних організацій була утруднена. Однак, незважаючи на все це, революційні робітники-спортсмени вели активну боротьбу проти фашизації і мілітаризації спорту. Вони домагалися єдності дій усіх німецьких спортсменів. У робочих спортивних організаціях Німеччини активно брали участь видатні діячі міжнародного комуністичного руху Е. Тельман, В. Пік, В. Ульбрихт, Е. Хонеккер. З установленням фашистської диктатури в Німеччині всі робочі спортивні організації були ліквідовані.
Робочий спорт одержав свій розвиток також в Австрії, Бельгії, Англії, Швеції, Норвегії й інших країнах. Однак у багатьох буржуазних державах праві соціал-демократичні лідери вносили розкол у робочий спортивний рух. Вони проповідували класову гармонію пролетаріату з буржуазією й аполітичність у спорті. Революційна частина робітників-спортсменів виступала проти правоопортуніської політики, домагаючись росту класової самосвідомості працюючої молоді і єдності в робочому спорті. В роки другої світової війни робітники-спортсмени багатьох країн Європи боролися проти фашистської Німеччини на фронтах війни й у загонах опору фашизму.
Напіввійськові молодіжні організації. Скаутський рух
Поряд зі створенням рекреаційних центрів і товариств під патронажем різних церков уже в останні роки минулого століття починалися численні спроби організувати такий позашкільний фізкультурний рух, що забезпечував би вишкіл і фізичну тренованість молоді в період між закінченням навчання і початком військової служби. Однак ці скороминущі ініціативи в жодній країні не зуміли забезпечити охоплення широких прошарків молоді й у результаті не викликали ніякого інтересу. Відповідь на питання, чому цю проблему удалося уперше вирішити в Англії, дають традиції англійської буржуазної демократії і специфіка її колоніальної політики. Колоніальні інспектори, чиновники і військові, які знаходилися відносно до корінного населення в незначній меншості для подолання кліматичних труднощів, доказу «переваги білої раси» мали потребу в добре фізично підготовленому, тямущому й енергійному поповненні. Відповідно до цього сформувався ідеал джентльмена, що одержав приватне виховання в дусі Локка, а пізніше ідеал «атлетично складеного юнака-християнина», вихованого в коледжі на основі принципів арнольдизма.
Британській імперії в XIX столітті приходилося рахуватися не тільки з рухами колоніальних народів, але і зі своїм жадібним і сильним конкурентом — кайзерівською Німеччиною. Обидва ці фактори спонукували англійські правлячі кола надати і масі молодих людей, що не потрапили в коледжі, можливості організованих, але в той же час романтичних і привабливих за своїм характером занять фізичною підготовкою. Необхідно було створити такий добровільний рух, у рамках якого молодь вже в період навчання в школі знайомилася б з основами товариського співробітництва, орієнтування на місцевості, розвідки, табірного життя, одним словом, воєнної тактики.
Серед різних форм напіввійськових молодіжних організацій найбільш успішним виявився створений інспектором кавалерії колоніальних військ Робертом Баден-Пауелом (1857—1942) рух бойскаутів. У ході війн проти бурів Баден-Пауел організував з дітей англійських колонізаторів ефективно діючі групи розвідників. На основі цього досвіду він створив систему іспитових вимог і бойскаутських «законів», що не тільки відповідала інтересам англійського правлячого класу, але і задовольняла потреби підростаючого покоління.
Усього за кілька років рух бойскаутів поширився у всьому світі, оскільки він всюди знаходив рамки, які найбільш відповідали місцевим традиціям. Наприклад, у Сполучених Штатах Америки і Канаді ідеологічною основою цього руху служила романтика піонерів дикого Заходу (сини Даніеля Боне) і війни проти індіанців, в Угорщині — мрії про тисячолітню імперію, у Японії — відродження традицій самураїв, у чехословаків і поляків — ідеї національної незалежності. В Австрії, Німеччині і Швейцарії поряд з бойскаутизмом великою популярністю в широких масах користувався також так званий рух «Перелітний птах», що був пов'язаний із одним з реформаторських напрямків у педагогіці.
До першої світової війни роль бойскаутизму, руху «Перелітний птах» і інших подібних молодіжних об'єднань ще не була цілком ясною. Засновники цих рухів хотіли з їхньою допомогою поряд із забезпеченням необхідного для військової підготовки фізичного тренування компенсувати все те, що буржуазна педагогіка, яка боролася з ознаками кризи вже не могла дати в стінах навчальних закладів. Поширенню цих рухів сприяло також інстинктивне прагнення молоді вирватися з атмосфери перенаселених дохідних будинків. У той же час у польському бойскаутському русі, що на початку 1910-х років став бурхливо розвиватися, існувало крило П’яшецького, що відігравало роль організації, що служила прикриттям для національно-визвольного руху.
До першої світової війни, поряд із створенням молодіжних рухів, що виступали під маскою романтичної любові до природи, — майже у всіх країнах відкрито вівся також вишкіл допризовників. Особливо в кайзерівській Німеччині державні і суспільні органи, що займалися різними формами виховання, змагалися між собою в тому, як створити такі установи й організації, які би краще за все відповідали інтересам мілітаризації. Вони провели навчання біля трьох мільйонів молодих людей рукопашному бою і стрільбі. У Японії гвинтівками, захопленими під час російсько-японської війни, були озброєні молодіжні загони. Їх возили на місця недавніх боїв, і там під керівництвом викладачів і офіцерів у формі військової гри вони відтворювали той чи інший епізод боїв.
1. Формування наукових основ розвитку спорту.
Література:.
2. Кун Л. Всеобщая история физической культуры и спорта: Пер. с венгерского. – Москва: Радуга, 1982. – 399с.
3. История физической культуры и спорта: Учебник для институтов физической культуры / Под ред. В.В. Столбова. – Москва: Физкультура и спорт, 1983. – 359с.
Спеціалісти в області фізичного виховання, використовуючи досягнення природничих і суспільних наук останньої чверті ХІХ століття, всебічно вивчили вплив гімнастичних систем і спортивної діяльності.
Дослідження Івана Михайловича Сєченова (1829-1905) відкрили шлях до пізнання загальних закономірностей, які привели до формування нового погляду на питання фізичного виховання і спортивного тренування. В ході досліджень виявилося, що функціонування людського організму є єдиним цілим і невід’ємне від оточуючого середовища. Було встановлено, що різні фізичні вправи впливають не тільки на окремі групи м’язів, але і на функціонування внутрішніх органів людини і його душевні процеси, а також те, що при навантаженнях не можна використовувати закостенілі схеми, а слід приймати до уваги вікові та статеві особливості людини і навіть його індивідуальні схильності. В ході вивчення кровообігу в шкірі і слизистій оболонці було вказано на важливість метеорологічного загартування (повітряні ванни, сонячні промені, душ). У результаті тренування із використанням фізичних вправ поруч із зміцненням м’язів зростає паралельно витривалість організму, покращується бистрота точність рухів. Паралельно із готовністю здійснювати рухи у всьому організмі відбулися такі зміни, які забезпечили найбільш сприятливі умови для функціонування органів руху шляхом більш економної діяльності органів кровообігу і дихання.
Серед спеціалістів в області фізичного виховання, які працювали над науковим обґрунтуванням форм рухів, роль першопрохідців належала Георгу Демені, угорцю за походженням, і росіянину, Петру Францевичу Лесгафту. Георг Демені (1850-1917) на основі досліджень парижського Науково-дослідного інституту фізичної культури констатував, що “система рухів” в найбільш поширених німецькій і шведській гімнастках не узгоджується із закономірностями анатомії та фізіології. У них багато неприродних і формальних елементів. Результати їх впливів не були взаємопов’язані.
На основі проведеного аналізу Демені розробив наступну систему вимог, які пред’являються до фізичних вправ:
6. Повинна бути динаміка фізичних вправ. Слід уникати статичних, неприродних положень. Швидкість рухів повинна бути в зворотній пропорції до маси частин тіла, що рухаються. Так, наприклад, вправи руками потрібно виконувати із більшою, ногами і корпусом із меншою швидкістю і розмахом.
7. Для досягнення плідного впливу необхідні рухи із закінченою амплітудою. Не можна штучно, на півдорозі переривати вправи. Якщо одну групу м’язів напружити до повного скорочення, тоді протилежні м’язи потрібно повністю розслабити.
8. Рухи завжди повинні бути природними і розмашистими, а не “відривчастими” і “незграбними”, як у старих гімнастичних системах.
9. Ті м’язи, які не приймають участі в русі, в процесі виконання вправ повинні бути повністю розслаблені.
10. При розучуванні вправ завжди потрібно переходити від простих до складних, від більш легких до більш трудних, від відомих до невідомих.
Різні вільні вправи Демені розглядав як перехід до спортивних рухів. Спортивні рухи він поділяв на сім видів: ходьба, біг, стрибки, лазіння, підняття, ношення, метання і вправи “нападу та захисту”.
Демені виробив вимоги відносно фізичного виховання дівчат, узгодивши їх із потребами їх організму, що розвивається. В жіночій гімнастиці досить сильними були естетичні погляди.
Літературні праці Демені були найбільш досконалою теоретичною системою фізичного виховання в тодішню епоху. Не дивлячись на це, педагогічні та військові кола не підтримували його замислів, так як вони не були безпосередньо спрямовані на військову підготовку.
Колега Демені, професор Петро Францевич Лєсгафт досліджував фізичне виховання з точки зору суспільної ролі фізичної культури. Його запрошують до головного управлення військових навчальних закладів у Петербурзі і доручають спостереження за постановкою фізичної підготовки учнів. Лєсгафт протягом двох років вивчав фізкультурний і спортивний рух у західних країнах. Окрім відсталої фізичної культури в Росії Лєсгафт гостро критикував німецьку та шведську гімнастики. До досліджень він підключив і своїх слухачів.
Свої висновки відносно фізичного виховання у школі Лєсгафт виклав у роботі “Керівництво з фізичної освіти дітей шкільного віку”. Основні положення його теорії можна об’єднати за наступним колом питань.
8. Системи фізичного виховання підлягають закономірностям фізіології. Паралельно із розвитком фізіології постійно потрібно переглядати і розвивати фізичні вправи.
9. Фізичне виховання є невід’ємним засобом формування гармонійно розвинутої людини. Тільки гармонійно розвинута людина здатна – у всіх областях життя – на оптимальну продуктивність із найбільш економічним використанням енергії і в найбільш короткий термін.
10. Гармонійний розвиток базується на єдності фізичних і духовних сил людини і відбувається при ведучій ролі свідомості.
11. Навчання фізичному вихованню по суті є частковою передачею навчального матеріалу, накопленого в ході історії.
12. Нормального фізичного розвитку можна досягнути тільки при наукова обґрунтованій системі “фізичної освіти”.
13. Навчальний матеріал, почерпнутий із наукової системи “фізичної освіти”, не охоплює всієї скарбниці знань, а тільки види рухів, що легко засвоюються у шкільному віці: такі, як ходьба, біг, стрибки, метання, боротьба, вільні вправи, ігри та туризм.
14. Фізичне виховання є функцією закономірностей педагогіки. В ході навчання велику увагу слід звертати на поступовість, послідовність, вікові особливості людини і принцип почерговості.
Лєсгафт не торкався соціальної суті фізичного виховання, заперечував користь спортивних змагань і вправ на спортивних приладах, принижував значення показових виступів. Не дивлячись на ці недоліки, Лєсгафт розробив багато положень, які мають вирішальне значення в теорії фізичного виховання.
Серед дослідників в області вивчення вікових особливостей і дитячої психології Фроде Садолін і Георг Рацине дали новий напрямок у розвитку теорії фізичного виховання.
Датський лікар Фроде Садолін у своїй праці про дітей “Гімнастика і діти”, опублікованій в 1900 році, провів різку межу в навчанні рухам між дітьми до 12 років і більш старшого віку. На цілому ряді обґрунтованих прикладів він доказував, що школярів молодших класів нема смислу заставляти концентрувати увагу на такому ж рівні, як школярів старших класів чи дорослих. Садолін особливо шкідливими назвав використання схем, що потребують великих зусиль, які цілком суперечать потребам дітей у русі. Із системи вправ він виключив елементи постави, локалізував м’язеві вправи. На перший план він висунув ігрові форми, які розвивають дитячу фантазію.
Французьким першовідкривачем психологічного напрямку фізичного виховання був Георг Рацине, який, вивчаючи на межі століть систему “природних” рухів, дійшов висновку про значення вікових особливостей людини. Його висновки можна сформулювати наступним чином:
При фізичному вихованні дітей до 9-річного віку потрібно прагнути тільки до розвитку так званих “великих фізіологічних функцій”, таких, як травлення, кровообіг, дихання. Викладач, займаючись із дітьми, повинен прагнути створювати атмосферу радості і веселощів. Вправи по можливості повинні виконуватися на свіжому повітрі. Він включив до вправ багато ігрових елементів, біготню і пісні.
У віці від 9 до 13 років потрібно прагнути до розвитку нервової системи, до вкорінення звичок, до розвитку координації м’язів, зору і слуху. В цьому віці у дітей уже менше спонтанних рухів, і, таким чином, заняття потрібно завжди починати із продуманої розминки.
З 13-річного віку поступово необхідно підвищувати інтенсифікацію роботи м’язів. Заняття з фізичного виховання слід проводити у різних місцях, при різних умовах. Для пробудження природних переживань під час руху дуже важливим є прогулянки в лісі та гористій місцевості.
Рацине звертав особливу увагу на контроль за навантаженням учнів, на вплив фізичного виховання на особистість і точне додержання настанов для даної вікової групи.
На території Швеції педагогічні ініціативи Ялмара Лінга в області гімнастики остаточно пристосував до процесу шкільного навчання і специфіки розвитку молоді Елін Фалк (1872-1942). Свій багаторічний педагогічний досвід він підсумував у довіднику з фізичного виховання, в якому виклав вимоги стосовно цілей виховання, вибору навчального матеріалу, його розбору і компонування. Велика увага приділялася питанню попередження характерних помилок, які витікають із шкільного способу життя, уроків та ігор, які піднімають настрій в учнів. На відміну від Садоліна він не тільки відбирав силові вправи і вправи для постави, але і створював нові вправи. Він є автором вправ на канаті, які і сьогодні використовуються в гімнастиці для дітей і в лікувальний фізкультурі.
Окрім кіл шкільних лікарів і викладачів фізкультури багато інтересних спеціальних робіт вийшло з-під пера дослідників, які займалися окремими областями загальної педагогіки. Серед них виділяється Фердинанд Едуард Буіссон (1841-1932), редактор “Педагогічного словника”, з іменем якого пов’язують розширення змісту занять гімнастикою у школі і включення її в поняття педагогічної категорії.
З кінця ХVІІ століття в термінології фізичного виховання, яка базувалася на гімнастиці, без всякої системи використовувалися вирази “гімнастика”, “військова гімнастика”, “дисциплінарні фізичні вправи”, “фізичні вправи” і “фізичне загартування”. (В Угорщині в кінці 1830-х років ще зустрічався термін “штучний рух”). Не яснішою картина була і всередині англосакського напрямку, де вирази “гра” і “шкільна спортивна гра”, “рекреація”, “атлетичні вправи”, “військові вправи”, “силова школа” і вже згадуваний вираз “фізичні вправи” змінювали один одного.
Едуард Буіссон об’єднав під поняттям “фізичне виховання” шкільну навчальну гімнастику і ручну працю. Разом із висуненням на передній план термінології Буіссона виявилося також і те, що на межі століть у найбільш розвинутих країнах світу навчальний предмет “фізична підготовка” одержав рівноправ’я в теорії виховання.
В створенні шкільного фізичного виховання, яка була прийнята у більшості коледжів Сполучених Штатів Америки, велика роль належала бостонському професору медицини Діоклетану Левісу (1823-1886). У своїх статтях, які публікувалися на сторінках “Гомеопата”, він пояснював, наскільки шкідлива загальна думка про те, що спонтанні ігри дітей достатні для їхнього фізичного розвитку. У той же час він виступив проти поширеного в 1870-х роках напрямку “силової школи”, яка не звертала уваги на вікові особливості людини. Його система включала в себе знання про вагу тіла, гігієну, навчання надання першої медичної допомоги, “вокальну гімнастику”, яка слугувала цілі виправлення дефектів мови, і елементи вільних вправ. За єдиною думкою американських авторів, які займалися питаннями історії спорту, він був першим авторитетним творцем теорії фізичного виховання, який базувався на гімнастиці, і який зумів переконати громадян у тому, що “гімнастики в першу чергу потребують недостатньо спритні діти зі слабкою тілобудовою”. Однак безпосередній вплив школи в силу її несхильності до атлетики і змагань Левіс не міг поширити на сітку коледжів, що збільшувалася.
1. Спортивні споруди Стародавньої Греції.
2. Причини занепаду давньогрецьких Олімпійських ігор.
Література:
1. Волошин А.П., Ксендзенко Ф.М. У Олимпийской черты. - К.: Молодь, 1988. – 400 с.
2. Козій Ю.С. Організований спортивний рух в українській діаспорі США і Канади: Матеріали для лекцій з історії фізичної культури. – Львів, 2000. – 26 с.
3. Кун Л. Всеобщая история физической культуры и спорта: Пер. с венгерского. – Москва: Радуга, 1982. – 399с.
1. Спортивні споруди Стародавньої Греції.
У Стародавній Греції для занять спортом зводилися різні споруди – гімнасії, палестри, стадіони, гіпподроми та ін.
У будівництві гімнасіїв та інших споруд для проведення змагань очевидно використовувалися недовговічні матеріали (глиняна цегла, дерево та ін.). Тому наші уявлення про стадіони, палестри і гімнасії базуються на археологічних і літературних даних більш пізнього часу, починаючи із середини ІV ст. до н.е. У цей період почалося відновлення та реконструкція побудованих раніше споруд, розробка і реалізація нових проектів. Все що нам відомо про стадіони в Афінах, Дельфах, Олімпії, Мессині та інших містах, палестрах і гімнасіях в Олімпії, Дельфах, Пергамо відноситься до грецької і римської епохи, починаючи із середини ІV ст. до н.е.
Гімнасії в кінці V і в ІV ст. до н.е. використовуються в основному для фізичного удосконалення і спортивної підготовки молоді. Саме в цей період в Афінах було побудовано три найвідоміших гімнасія – Синосарг, Лікей і Академія.
Для виховання здорових боєздатних громадян у будь-якому давньогрецькому полісі повинна була існувати хоча б одна школа фізичного виховання – гімнасій, а у великих містах їх могло бути навіть декілька. За свідченням Павсанія, поселення не могло вважатися містом, якщо у ньому не було гімнасію.
елліни проводили у гімнасіях велику частину свого часу. Тут не лише загартовувалося тіло юнака, але й у бесідах і диспутах розвивалися його розумові здібності. Гімнасій був одним із центральних місць суспільного життя грецького полісу. Вільний і благородний еллін мав за честь і обов’язок відвідувати такі місця.
Першопочатково гімнасії призначалися лише для занять фізичними вправами, але вже з V-ІV ст. до н.е. вони стають культурно-суспільними центрами давньогрецького полісу.
У приміщенні гімнасію знаходилися: палестра, роздягальня, зал, де атлети натирались оливковою олією, ще одна кімната, де вони натирались піском – все це було необхідним косметичним масажем, що полегшував виконання тих чи інших прийомів під час змагань, - потім інша кімната, з підвішеними шкіряним мішками з піском, де майбутні чемпіони тренували свою силу та відпрацьовували удари перед кулачними боями. Найбільшим приміщенням був ефебіон, що призначався ля гімнастичних вправ та ігор молоді. Були при гімнасіях і кімнати відпочинку – екседри з лавками та стільцями. Тут втомлені атлети могли перепочити. Там же виступали та проводили дискусії філософи і ритори. Окремі зали та кімнати були відокремлені одна від одної портиками; одні з них були криті, інші – відкриті, ними користувалися в залежності від пори року та погоди. Також при гімнасіях були атлетичні майданчики: для гри в м’яч – сферистеріон, для бігу – дром. Для гігієнічних процедур при гімнасіях існували лазні з холодною та гарячою водою.
Поступово гімнасії перетворювалися в справжню школу освіти та виховання, де окрім спортивних занять вивчали філософію, красномовство і граматику. Тут розташовувалися бібліотеки. Знамениті філософи й оратори часто відвідували гімнасій для читання лекцій, вважаючи його кращим місцем для зустрічі із молоддю. Найвидатніші мислителі древності створювали в гімнасіях свої школи: Платон – в Академії (385 р. до н.е.), Арістотель – в Лікеї (335 р. до н.е.). Не дивлячись на те, що викладання у гімнасіях носило неофіційний характер, воно користувалося великою популярністю у юнаків, які займалися спортом.
Архітектурні та літературні пам’ятники свідчать про культ грецьких богів в гімнасіях. Спочатку культ був достатньо простим: образ поклоніння (Гермес, Аполлон, Геракл) і маленький вівтар, де проводився ритуал. Для цього виділялася частина палестри. В кінці періоду еллінізму на території гімнасіїв стали будуватися храми Аполлону, Гермесу, Гераклу, в яких ті, хто займався поклонялися цим богам.
Під час археологічних розкопок у всіх крупніших спортивних центрах Стародавньої Греції знайдені стадіони для спорту. Найбільшим і найдослідженішим є стадіон в Олімпії. Завдяки праці німецьких археологів зі стадіону були видалені 75 тис. куб.м ґрунту і відтворена його історія. Від першого стадіону, побудованого в VІ ст. до н.е., залишилося небагато слідів. В наступні століття стадіон постійно перебудовувався: бігова доріжка, довжина якої складала 192,24 м розширилася, довкола стадіону були побудовані стіни, були обладнані спеціальні місця для старту і фінішу, трибуну для суддів та ін.
Істмійський стадіон в Корінфі був розташований поруч із храмом Посейдона. Ширина бігового поля складала 21,49 м, довжина, через відсутність південно-східної частини, не вираховується. Глядачі розташовувалися на природній земляній трибуні.
Розкопки стадіону в Дельфах почалися в 1896 році й відновлялися багаторазово. Стадіон, який можна побачити сьогодні, датується ІІ ст. н.е. Дослідження, проведені в 1971-1973 роках дозволили установити, що існував і більш древній стадіон, побудований в період з 279 по 270 рр. до н.е., який вміщав 17 доріжок довжиною 178,607 м. Реконструкція стадіону, проведена в середині ІІ ст. н.е. дещо змінила форму стадіону. Довжина доріжок склала 177,420 м при ширині від 25,33 до 29,34 м. Трибуни для глядачів були розташовані на подіумі, який було вистелено кам’яними плитами. Стадіон вміщував близько 6500 глядачів, у центрі північної частини була трибуна для почесних гостей.
Стадіон в Немеї, згідно результатів розкопок, проведених в період 1971-1991 років, було побудовано в кінці ІV ст. до н.е. Розміри доріжок стадіону були приблизно такими ж, як і інших стадіонів – 178 м в довжину, 23,93 м – в ширину.
2. Причини занепаду давньогрецьких Олімпійських ігор.
Починаючи з V-ІV ст. до н.е. в Стародавній Греції Олімпійські ігри поступово відходять від вимог релігії, все більша увага звертається на видовищний характер змагань, їх використання для підвищення авторитету міст-держав і їх правителів. Кількість спортивних святкувань постійно зростає і в період між Олімпійськими іграми проводиться багато інших змагань. Ці свята щедро фінансуються, в їх програми поруч із традиційними видами (біг, панкратіон та ін.), включаються видовищні види спорту – перегони на колісницях та конях, біг із запаленим факелом.
В Олімпійських іграх в цей період беруть участь представники багатьох країн європейського Середземномор’я і навіть країн Азії. Знімаються заборони, які діяли раніше: до змагань допускаються іноземці, а також вихідці із незаможних прошарків населення. Переможці змагань нагороджуються великими грошовими призами і цінними подарунками, одержують і матеріальні пільги у своїх містах. Поступово комерційний характер змагань, розкіш в якій вони проводилися, розмивають ідеали олімпізму, спорт набуває професіонального характеру.
З часом спортивна підготовка все більше орієнтувалася на успіх у змаганнях, що приносило славу, грошовий дохід і різні блага. Задачі виховання відходили на другий план, що в кінці кінців, стало однією із причин занепаду спортивного руху в Стародавній Греції.
Професіоналізація спорту в Стародавній Греції не була випадковим явищем, а прямим наслідком політичного, економічного та соціального життя суспільства, яке і визначало поступову трансформацію спорту, перегляд його цінностей та ідеалів.
Існує багато доказів тому, що переможці Ігор одержували величезні грошові призи – від 3000 до 6000 драхм, що було достатньо сім’ї із 3-4-х людей прожити протягом 5-10 років.
Однак кризові явища в давньогрецькому спорті набули особливої гостроти після завоювання грецьких держав римлянами в 146 р. до н.е. Із втратою незалежності відбуваються зміни політичної, економічної та соціальної сторін життя грецького суспільства, які дуже негативно сплинули на спорт. Багато змагань були припинені, різко понизився інтерес до спорту. Помітно падає і значення Олімпійських ігор. Як і на початку свого зародження, вони починають носити місцевий характер.
Однак у Стародавній Греції збереглися гімнасії, які виявилися не тільки центрами збереження спорту, його цінностей та ідеалів, але й свого роду духовним оплотом, центром збереження національного і культурного спадку. Проводилися і Олімпіади, які не були заборонені римлянами, хоча й були спроби перенести Ігри в Рим.
В подальшому багато намісників римських імператорів в Стародавній Греції стали прибічниками відродження різних місцевих і регіональних змагань, будівництва стадіонів і гімнасіїв. Відродилися популярність і колишня велич святкувань в Олімпії – Олімпійських ігор.
Велику увагу Олімпіадам приділяв римський імператор Август
(30-14 рр. до н.е.). Дещо пізніше імператор Нерон (54-68 рр. до н.е.) також проявляв підвищений інтерес до Олімпіад і навіть приймав участь в одній із них (211-та Олімпіада). В ті ж роки Олімпія знову перетворилася в процвітаюче місто. В Іграх уже приймали участь не тільки греки та римляни, але й багато представників країн Африки й Азії.
Однак в римський період стали ще більше розмиватися ідеали давньогрецького спорту. Не дивлячись не те, що деякі імператори Риму, які симпатизували олімпійським цінностям стародавніх греків, пробували сприяти розвитку спорту, це не давало бажаних результатів, так як римляни не зуміли проникнути в суть олімпізму. Змагання набули більш жорсткого характеру, особливо у боксі, боротьбі, панкратіоні. Більш того, в програмах багатьох змагань з’явилися бої гладіаторів, поєдинки із дикими тваринами, що відбулося під впливом римлян. Саме в цей період з’явилися перші професіональні союзи атлетів, які користувалися заступництвом і матеріальною підтримкою імператорів. Члени професіональних союзів приймали участь у різних змаганнях, де головними їх конкурентами були представники інших професійних союзів.
Цілком природно, що створення і суперництва професіональних союзів сприяло росту майстерності атлетів, удосконаленню підготовки, впровадженню передового досвіду та знань в практику. Однак професіональний спорт розмивав ідеали та цінності олімпізму, спорт все більше відходив від міфологічних коренів, розривав природні зв’язки із іншими сторонами життя.
Історичні дані свідчать, що реєстрація переможців Олімпійських ігор припинилася в 267 році. Починаючи з цього часу і майже до 361 року яких-небудь відомостей про проведення змагань атлетів документально не відзначено. Лише в 369 і 373 роках появилися деякі відомості про атлета на ім’я Фіоуменос з Філадельфії, що в Малій Азії, який переміг у змаганнях з боротьби, а також про останнього чемпіона Олімпійських ігор, яким став вірменський цар Вараздат, який переміг у змаганнях борців на 291-й Олімпіаді в 385 році.
Доля Ігор була вирішена в період з 392 по 395 роки, і ми не знаємо, чи були проведені останні Ігри уже в 389 році. Відомий лише едикт 392 року, підписаний імператором Феодосієм І та його синами Аркадієм і Гонорієм, який суворо засуджував язичницькі традиції: жертвопринесення богам і духам, гадання по нутрощам тварин та інші обряди; додержання звичаїв минулих віків розглядалося як великий державний злочин. Олімпійські ігри також могли попасти під заборону, адже вони були присвячені Зевсу і починалися із принесення жертв. Але чому не могли продовжуватися Ігри після того, як їх позбавили релігійного, язичницького елементу, якщо відомо, що сам Феодосій І не був противником спортивних змагань як таких і що в Антіохії ігри, які носили назву олімпійських, проводилися майже до 520 року? Можливо, що в Антіохії, місті багатолюдному. Багатому і незалежному за духом, імператор не рішився відміняти популярні спортивні святкування , боячись невдоволення жителів і відкритого заколоту. Зате в Олімпії, яка була розташована далеко від крупних міських центрів, повстань можна було не остерігатися, адже постійних жителів там майже не було. Не обов’язково було прямо забороняти самі Ігри спеціальним едиктом, достатньо було заборонити учасникам і глядачам проживати довгий час там, де вони звикли розташовуватися на час Ігор. Не виключено також, що Ігри були припинені попросту через недостатність коштів на їх регулярне проведення. Місцевість, де знаходилася Олімпія, була однією із найбідніших в Елладі, населяли її прості пастухи. Грошові фонди Ігор, що існували колись давно вже перейшли в руки місцевого римського уряду чи християнської церкви. Ще задовго до кінця ІV ст. н.е. організатори Олімпійських ігор не раз відчували фінансові труднощі, і часто здавалося, що знамениті Ігри ось-ось припиняться.
В 395 році на берегах Алфея на території Олімпії відбулося велика битва візантійців і готів, у результаті якої сильно постраждали спортивні споруди та інші об’єкти, які використовувалися при проведенні Олімпійських ігор. Завершили руйнування Олімпії сильні землетруси, які відбулися в VІ ст. н.е., а також спалення залишків язичницьких храмів за наказом Феодосія ІІ (426 р.). В подальшому Олімпія була повністю похована під товстим прошарком піску та намулу після великого паводку – розливу річок Алфей і Кладей.
1. Діяльність О.Бутовського.
Література:
1. Кун Л. Всеобщая история физической культуры и спорта: Пер. с венгерского. – Москва: Радуга, 1982. – 399с.
2. Лабскир В.М., Любиев А.И. Наследие греческого олимпизма: Учебное пособие для студентов вузов. - Харьков, 1994.- 114 с.
Одним із засновників МОК був російський генерал Олексій Бутовський, який працював у головному управлінні військових навчальних закладів, - автор великої кількості праць з педагогіки, історії, музики, гігієни. Основу його педагогічної діяльності складали питання фізичного виховання. В кінці ХІХ і на початку ХХ століть керував фізичною підготовкою в армії і військово-навчальних закладах.
Олексій Бутовський народився в 1838 році у селі Підгірці на Полтавщині в сім'ї поміщика. Був дуже освіченою людиною, як і його батько. Він вільно володів чотирма мовами. Одержав військову освіту. Спочатку закінчує Констянтинівське училище, згодом Миколаївський інститут. З часом його переводять у Росію. Закінчує військову кар'єру в чині генерал-лейтенанта. Був одним із перших в тогочасній Росії, хто звернув увагу на важливість фізичного виховання, особливо у армії. Олексій Бутовський зробив значний внесок у розвиток спорту в царській Росії.
В 1890 році ним були організовані курси виховників для кадетських корпусів, на яких вивчалася, зокрема, і методика фізичної підготовки. Зо завданням військового міністерства Бутовський був у багатьох країнах Європи, де вивчав постановку фізичного виховання. В 1894 приймав участь як представник від Росії в установчому конгресі Міжнародного Олімпійського Комітету, членом якого був у наступні роки. В 1896 році був присутній на Іграх І Олімпіади в Афінах. В 1905 році приймав участь в роботі Брюссельського конгресу з фізичного виховання.
О. Бутовський організував в 1900 році літні курси для підготовки спеціалістів у області фізичного виховання із числа офіцерів кадетських корпусів і читав там лекції з історії, теорії та методики фізичного виховання. Ці ж предмети він викладав і слухачам головної гімнастико-фехтувальної школи, відкритої в Петербурзі у 1909 році. Незабаром після Ігор І Олімпіади в Афінах (1896 р.) Олексій Бутовський попросився у відставку з МОК. Бутовський написав багато статей, навчальних посібників з фізичного виховання для Праці Бутовського мали для свого часу значну цінність як узагальнення досвіду методики фізичного виховання в Росії і за кордоном. Олексій Бутовський помер у 1917 році, похований на Новодівичому кладовищі в Москв.
1. Олімпійська символіка та атрибутика.
2. “Ода спорту” та її гуманістична цінність.
3. Параолімпійські ігри та їх значення.
Література:
- История физической культуры и спорта: Учебник для институтов физической культуры / Под ред. В.В. Столбова. – Москва: Физкультура и спорт, 1983. – 359с
- Пономарев Н.И. Возникновение и первоначальное развитие физической культуры. - Москва, 1970. – 248 с.
- Семенов-Зусер С.А. Физическая культура и зрелище в древнегреческих колониях северного причерноморья. - Харьков, 1940. - 42 с.
1. Олімпійська символіка та атрибутика.
Олімпійська символіка— комплекс атрибутів олімпійського руху. Основними з них є загальний олімпійський символ і олімпійський девіз, що складають олімпійську емблему й олімпійський прапор. Ця символіка є власністю МОК і не може бути використана без його дозволу в рекламних чи комерційних цілях. Крім цього, до олімпійської символіки відносяться офіційні емблеми НОК, що представляють собою сполучення олімпійських символів з елементами державної геральдики; емблеми Ігор, сесій, конгресів, що створюються на основі сполучення олімпійського символу зі стилізованим символом міста — організатора заходу; піктограми (стилізовані зображення олімпійських видів спорту, з використанням зображень деталей спортивного інвентарю і силуетів спортсменів); талісман (зображення тварини, визнаної найбільш популярною і улюбленою в країні-організаторі Ігор), а також офіційні терміни-написи, пов'язані з організацією і проведенням Ігор (наприклад, «Ігри XXII Олімпіади в Москві», «Барселона-92»).
Олімпійський символ — п'ять переплетених кілець (блакитне, чорне і червоне — у верхньому ряді, жовте і зелене — у нижньому), що символізують об'єднання в олімпійському русі п'яти континентів. Символ запропонований П'єром де Кубертеном і затверджений МОК у 1913р.
Олімпійський девіз — «Швидше. Вище. Сильніше» запропонований другом і соратником Кубертена П. Дідоном і затверджений МОК у 1913 р., а з 1920 р. став складовою частиною олімпійської емблеми.